Сад гетсиманський
жүктеу/скачать 0.77 Mb.
|
| Перед вечором привели назад до камери Свистуна. Увійшовши до камери, він попростувавша своє місце, зігнутий якимось непомірним внутрішнім тягарем, а всі дивилися пильно йому в обличчя з німим, невисловленим запитанням — «Ну, як?»
Свистун сів на своє місце й тяжко-тяжко зідхнув, зіперся спиною об стіну й сидів, дивлючись просто перед собою невидющим зором. — Розколовся? — висловив тихо Охріменко загальне запитання, щиро так, душевно. — Розколовеся... — прошепотів помалу Свистун, заплющив очі й, спазматично схлипнувши, замотав головою з відчаю, зарипів зубами. «Розколовся», не витримав і підтвердив все — всю ту мерзость, яку від нього вимагали підписати, собі на погибель і на вічну ганьбу. Бо ж хто-хто, а Свистун напевно знав, що «щире зізнання» в намірах «зірвати свій власний завод», або «продати його чужоземним капіталістам», або ще «вбити самого Йосифа Віссаріоновича» не може не скінчитися стратою й вічним позорищем. Увечорі Свистуна забрали «з вещами» й десь повели... Щоб більше не повернути в цю камеру. — «Чих-пих», — зідхнув печально Охріменко, мов би виніс присуд. — Хто-зна... — заперечив хтось безнадійно. Це вже сталося, як вони вклалися спати. А спати вони вклалися вже без сварки та «землемірних» маніпуляцій — просто лягли «валєтом в ялинку» — цебто один ряд ліг лицем всі в один бік і зігнув ноги в колінах, а другий ряд насупроти ліг лицем в другий бік і теж зігнув ноги в колінах, — ті зігнуті ноги одного ряду зайшли за зігнуті ноги другого ряду — і було досить зручно. Це й звалось «валєтом в ялинку». Єдина незручність цього способу спання полягала в тім, що людина, увімкнута в «валєт», вже не могла діяти самостійно, скажемо, перевернутися на другий бік, а мусіла це робити разом з цілим рядом і то не з одним, а з обома, цебто з усією системою «валєта в ялинку». А сварки не було тому, що інші речі заволоділи душами й увагою всіх — почався особливо тривожний вечір, за яким ішла ще тривожніша ніч — ніч напруженої праці ось такої от бойні такої «фабрики-кухні». По коридору (так само, як нагорі й внизу) дудніли кроки, гримотіли засуви, клацали пальці — там водили людей вчвал з тюрми до корпусу слідчих, до управління. І за кожними кроками, за кожним брязкотом ключів кожен шарпався нервами. Люди лежали в «валєтові» й удавали, що сплять, але ніхто не спав — кожен лежав і всіма фібрами слухав. Після Свистуна забрали з камери Георгіяні і теж «з вещами», хоч він ніяких «вещей» і не мав. Перш ніж вийти, Георгіяні спробував не вийти, він сидів розгублено серед звалища голих людей, чухав волохаті груди й, дико обертаючи банькатими очима, зволікав свій вихід. Потім він тихенько заскімлив, мов би мала дитина, яку тягнуть на цундру, і, підкоряючись окрикові з коридору, почав одягатися. Одягся в свій, вже не білий, а картатий, рясно оздоблений відбитками підошов і обцасів, костюм. А потім, покірно і в той же час нехотя ступаючи, мов бик на заріз ідучи, перелазячи через густе сплетіння ніг, рук і голів, вийшов. — Розколеться...- — зідхнув Охріменко, коли за Георгіяні зачинилися двері, і додав: — Для блага партії... Андрій намагався якось заснути, забутися й не ждати свого виклику. Той виклик неминучий, і він прийде обов’язково, а як прийде, то тоді й хвилюватися прийде пора. Заздалегодя ж хвилюватися — безглуздя. Хід думки був логічний, дійсно, чого хвилюватися даремно, на те прийде час. Прийде час, і він усе взнає і всього спробує! Взнає й, хто був Юда, а хто той, що пускатиме кулю в потилицю. Взнає й вартість самому собі, своїй гордості, своїй чумаківській вдачі, якою так завжди пишався. Взнає й вартість та справжнє обличчя своїх братів, що за них так стояв горою завжди і що за них ще й тепер стоїть горою його бідолашна душа... Той момент прийде. А тим часом треба берегти кожну краплю снаги фізичної й душевної. Але одне діло залізна логіка, а друге діло — залізне серце! Треба ж його мати. Андрій пробував заснути, але безнадійно, так, які всі інші. Пізно (перед північчю) десь за мурами, в тісному тюремному подвір’ї загула машина, залопотіла відкритим глушителем, застогнала. По камері пішов шелест і зідхання, піднялося зі звалища кілька голів одразу й наставилися в вікно витріщеними очима... Машина гула безперервно, і безперервно бахкали вибухи газу з вихлопної рури. І ніби то зовсім не вибухи з газової рури... — Розстрілюють... — простогнав хтось в підлогу, в лахміття, не підіймаючи голови. Андрієві здалося, що власник слова цокотів зубами. Андрій почав прислухатись до гудіння машини, й йому дійсно почало здаватися, що в гудінні мотора, як у бурхливій воді десь, вибухають револьверні постріли. Ні, це, напевно, галюцінація слуху. Він пригадав, як колись в самітній камері цієї тюрми гули в стіні вентилятори, він лежав на ліжку, давився безсонними очима в стелю й слухав те тривожне гудіння. І помалу в тім гудінні вентиляторів йому зовсім виразно, до абсолютної чіткости, почали вчуватися крики й плач жінок і дітей, зойки дівчат, плач дорослих мужчин. Але не було певности в нього тоді й немає її тепер, що то справді не були зойки жінок і дітей, крики мордованих. Немає певностий зараз, що це не постріли з нагана, замасковані шумом мотора. — Так майже щоночі, — прошепотів Охріменко, вгадуючи якось хід Андрієвих думок і здогадуючись, що він не спить. Після такої репліки Андрій зідхнув з полегкістю і навіть посміхнувся: «Значить, то не розстрілюють! Бо кожної ночі й так довго — кого ж вони розстрілюють?! То занадто багато треба приречених до розстрілу, і ця тюрма ніколи б не була повною». Від такої чудесної думки прийшло нервове відпруження, й Андрій почав дрімати. Скоро він заснув і йому навіть не снилося, що ті постріли в гудінні мотору — то все ж таки правда, і що йому судилося про це згодом докладно взнати. Натомість йому приснився прекрасний сон — приснилися знову брати, ніби вони були разом на полюванні на Ворсклі. Вони пливли човном по зеркальній поверхні Шаманівської протоки, де стояли столітні дуби й видивлялися в воду. Пливли й співали... Катерина теж була з ними й заходилася соловейком. Скільки разів вони так гуляли колись!... Весела, срібноголоса Катерина, завзятий «політик», бо секретар юнацького осередку в педтехнікумі. З тією «політикою» вона не дуже давала раду, але зате вміла прекрасно співати... Вони були романтиками й співали романтичної, улюбленої Катриної пісні, тієї пісні, від якої віяло давниною, шелестіла тирса, шуміло військо, кипіла сила бурлацькая — їхня таки сила. «Ой що ж бо то та й за чорний ворон, Що до полю крякає!? Ой що ж бо то та й за бурлака, Що всіх бурлак скликає?!» . Бурлаки — це вони ж. І бігли, котилися луни по луках та по дібровах. Власне, за цю пісню Андрій колись полюбив Катерину, зустрівши її вперше в спортовому клюбі, як вона, зібравши навколо себе гурт хлопців і дівчат, співала з ними цієї пісні, відважно дириґуючи. «Наскликала бурлак та й гримить зухвало», — тоді ще спало йому на думку. І от вони співали її тепер. Надходив рожевий вечір, і бігли золоті вужі по воді... Потім вони сиділи десь на піщаному урвищі й всі за чергою стріляли з мисливської рушниці в темряву, що обступила їх кругом. Стріляли в нікуди й тішилися з снопів іскор, що вилітали в чорну ніч, немов з батьківського горна... І вже ніби не вони стріляють, а батько б’є молотом по розпеченому залізу, поклавши його на мокру латочку на ковадлі, — іскри летять несамовито роєм, а вибух з-під молота глушить вуха... Над ранок, коли Андрій прокинувся мокрий від поту й учаділий від сопуху, він не дочислився в камері кількох осіб, що їх забрато на допит глубокої ночі, зате прибуло двоє нових, свіжих, з волі. Один з них сидів на вікові параші, ледь доторкаючись до краєчка того віка стегном, а другий стояв, підпираючи одвірок. Обидва вони дивилися на людське сонне звалище з тугою, зі страхом. Згодом, коли роззнайомилися, виявилося, що один з них — високий, молодий і дуже вродливий — директор Всеукраїнського інституту фізкультури на прізвище Бунчук; другий — керівник обласного відділу мисливства й рибальства при облвиконкомі Харківщини на прізвище Іванов. Тепер уже Андрій не був крайній біля параші, він мусів посунутися до середини, а його місце зайняв Бунчук, а з протилежного боку — Іванов, посунувши Краснояружського. Всі, викликані на допит уночі, вранці повернулися. А повернувшись, мовчали, мов у рот води понабирали, лише хмурились та зідхали раз-по-раз. «Мабуть, покололися хлопці», — так вирішив Охріменко. Не вернувся й досі з усіх лише Васильченко. VII
І на третій день не покликано Андрія на допит. Не покликано й знов... Далі Андрій збився з рахунку, котрий день «п’ятий, а котрий десятий — все змішалося в суцільну кашу, чадний, тяжкий сон, фантастичне марево, в якому не було ані початку, ані кінця, марево, зіткане з «валєтів в замок» і «валєтів в йолочку», «повєрок», гримання засувів, криків десь і гудіння машин, ходіння голяком «на оправку», пайок хліба, блощиць, снів сидя, снів лежачи, снів на одній нозі, нічних сонних візій реальної дійсности, яка перевершувала найдикіші візії, чиряків, безглуздого сміху, стогону й пригод Трьох мушкетерів, походеньок Тіля Уленспіґеля... Пригод Дон-Кіхота... І чекання, чекання. День третій щебув відзначений чітко — третього дня вмер Ягельський. Він умер увечорі, а вмираючи, спричинився до неприємних комплікацій, чим і відзначив цей вечір особливо. Найперша комплікація була та, що, вмираючи, він потрібував випростатися, а не було як — бо вмирав він після команди «спать!», коли всі вляглися, зайнявши геть всю підлогу до останнього сантиметра. Насупроти Ягельського лежали Узуньян і Азік — між цими двома приходилися ноги Ягельського, що корчилися передсмертним корчем і намагалися все якнайдалі випростатися. Ця комплікація потягла цілу низку інших. Узуньян і Азік. страшенно бридилися. Особливо довготелесий Узуньян. Агонізуючи, Ягельський простягав ноги, а Узуньян відпихав їх назад, підгинаючи їх своїми довжелезними клешнями. Знову випростувався Ягельський і знову підгинав його Узуньян. Іноді допомагав йому Азік. А вся камера спостерігала це й чомусь зовсім не реаґувала — ніби було всім байдуже. Андрій що лежав поруч з Ягельським (бо Охріменко перейшов на місце Свистуна), був тим страшенно вражений, нічого подібного йому ще не доводилось бачити, хоч бачив він багато ріжного, дивовижного. Він дивився, як Узуньян і Азік пхали ногами умираючого товариша нещастя (а решта були до того зовсім байдужі), і в середині йому підіймалася буря. Може, тому, що він недавно з «волі» й ще не встиг огрубіти й зхаміти в виключно жорстоких умовах — в таких умовах бо всі істоти загризають самі себе. Буря в ньому наростала, але він стримував її й звернувся до Узуньяна й Азіка якнайспокійніше: — Гало, дорогі сусіди! Дайте чоловікові вмерти спокійно, не руште його ніг. Але то не допомогло. Узуньян пхав холодні ноги нещасного все енергійніше, ще й шепочучи прокляття та висловлюючи мімікою свою безмежну огиду, бо ж той, що вмирав, не був вірменин! А Ягельський все уперто випростувався. Андрій підніс голос вище й запропонував обом сісти й почекати трохи, поки Ягельський вмре, бо лишилося вже небагато, хоч він так уперто й чіпляється за життя й не хоче вмирати. У відповідь Узуньян зашипів і вибухнув паскудною лайкою, як то вміють лаятись вуркагани й вірмени. Андрієві кров бурхнула до обличчя, він сів ураз і гримнув на повен голос осатаніло: — Встать!! Сволота! Узуньян і Азік схопилися, мов підкинені пружиною, з наміром кинутися на Андрія, забризкали слиною: — Ах ти ж петлюрівська наволоч! — Антисемітська та шкуро!!! Контрреволюційна мордо! Тоді Андрій звівся на ноги, наблизився до них щільно і хотів одтиснути їх своїми грудищами до стіни й примусити стояти тихо, але тут Азік замірився вдарити, а Узуньян плюнути в обличчя, тоді Андрій схопив їх обох за карки й з усієї сили стукнув обличчями одне об одне й попер обох до дверей. Він осатанів, наїжачився, мов дикий вепр, запалахкотів: — Я вас зараз навчу товариської етики, хами!.. Га!.. — підійшов, згріб обох знову за карки й посадив на парашу. — Так сидіти! і не пікати... — Постояв якусь мить, опанував себе й повернувся на своє місце. І дивно, два таких завзятих і хоробрих вояки проти напівмертвого Ягельського раптом принишкли, мов шкідливі коти, і лише шмаркали розквашеними носами, сиділи тихо на параші. Та тут відчинилася кормушка й просунулася голова наглядача: — Що за шабаш жидівський!? Узуньян і Азік схопилися й залементували навперебій: — Гражданін отдєльонний!.. Терор!.. Петлюрівець... Антисеміт... Ми є чесні... Нас б’ють!! — Ша-а! - сказав наглядач в розтяжку: — Як твоя фамилія? — Узуньян. — А твоя? — Азік Розін. — Умгу. Наглядач закрив кормушку, а тоді відчинив двері: — Ану, Узуньян та Разік, давай виходь! — і забрав їх обох з камери. По якомусь часі відчинилася кормушка й та сама голова подивилась пильно по камері, знайшла оком Андрія й підкликала до себе, взявши на допомогу палець, і запитала: — Як фамилія? Андрій сказав. — Спортсмен? — запитала голова, оглядаючи атлетичну, мускулясту фігуру з ніг до голови з явним піететом. — Ні. — Лягай спати! — закінчила голова понуро й закрила ляду. Ягельський тим часом вже спокійно вмер і лежав тепер нерухомий, мертво-сірий, витягнений на весь зріст, до всього байдужий остаточно. Лежав і помалу дубів. Андрій сів біля нього, закрив йому очі, а тоді закурив і так сидів, курив схвильовано. Згодом до нього підповз Карапетьян, тримаючи люльку — чорта Мефістофеля — перед собою, й попросив прикурити. Прикурив. Подивився в лице Ягельському, потім в очі Андрієві пильно, а тоді, ніби знічев’я, кивнувши на двері: — Карашо!.. Ото він і є отой піп, що завербував бідного Аслана. І заглушив ці слова димом та й вернувся на своє місце. А Андрій докурив, зідхнув глибоко й ліг поруч з Ягельським, намагався заснути. Ліве стегно його торкалося до стегна небіжчика, а праве да живого Бунчука, і так вони лежали всі в одній шерезі... Скоро повернулись Узуньян і Азїк-«Разік» Мертвий Ягельський, здавалося, зумисне витягнув якнайдальше свої ноги, ще й розчепірив пальці з викликом — «Нате штурхайте!» Але ніхто вже його не штурхав і не пхав. Більше того — Узуньян і Азік, що так недавно зневажали живого, тепер принишкли й дибилися на мерця з неприхованим острахом. Відомо, що людям, та й взагалі всім істотам, властивий містичний жах перед мертвими з числа собі подібних. Цей жах був написаний особливо чітко на обличчі Узуньяновому, що ще більше витягнулося й зблідло, очі дивилися злякано на пальці ніг Ягельського, а весь тулуб тиснувся до стіни, щоб якось до тих пальців не доторкнутися. Азік бравував назовні презирливою посмішкою, але вона йому не вдавалася, він зиркнув швидко по камері й раптом почервонів, як рак, — на нього всі дивляться, а перед ним лежить мертвяк, з яким треба разом спати! Щоб одвести увагу (чужу від себе, а свою від Ягельського), Азік потер карк, глипнув на Андрія й промовив голосно: — Сильний, чортяка!... А далі не витримав, схопився, підійшов до дверей, деручись через лежачих, і постукав. — Ну? — спитав наглядач злобно. — Заберіть мертвяка... — залепетав Азік нервово, розгублено. — Мертвяк в камері!.. Заберіть... Наглядач подивився пильно на Ягельського, порухав мовчки щелепою, а тоді блимнув на Азіка й аж вліз у кормушку головою до Азікового обличчя: — Лягай спати з мертвяком, гад!! — зашипів він люто, почекав, поки Азік покірно ліг, а вже потім тихенько закрив ляду. Коли ляда закрилася, Азік відсунувся подалі від мерця і влип в стіну. Так був відзначений третій день. Мертвий Ягельський лежав серед живих цілу ніч, спав з ними разом (лише не спали Узуньян і Азік, мов би сиділи над душкою!) Вранці Ягельського теж не прибрано, — черговий корпусу, той, що обходив і вчора з перевіркою, порахував усіх і Ягельського і записав його в журнал, як живого, разом з усіма, на заяву ж, що Ягельський помер і що його треба прибрати, не звернув жадної уваги. Відбувши «повєрку», Ягельський лежав ще цілий день — «снідав, обідав і вечеряв» разом з товаришами, на нього видавано хліб, цукор і «борщ»… З того тішилися доцент сільгоспнаук Краснояружський і Охріменко, з’їдаючи пайку хліба, 10 грамів цукру, «борщ» і ложку каші за «царство небесне померлого». При чому Охріменко робив це відзначення щиро, зідхаючи глибоко й слізно, а Краснояружський маскував у легку іронію, бо ж він доцент сільгоспнаук, а значить, атеіст. Проте вони жаліли Ягельського обидва щиро в однаковій мірі. І тільки аж після вечері забрано труп Ягельського з камери: прийшло двоє тюремників — молодих хлопців у уніформах наглядачів — і з ними черговий корпусу, взяли Ягельського за ноги й поволокли з камери геть, мов бревеняку, аж но тому спинні суглоби й голова заторохтіли через поріжок. Все. Речі Ягельського залишилися в камері й лежали ще кілька днів, складені в куточку біля параші, поки по них не прийшов хтось з тюремної адміністрації. Таким чином і той день, коли поволокли Ягельського з камери за ноги, був відзначений. Це був четвертий день. Одначе цьому четвертому дневі судилося бути відзначеним в Андрієвій пам’яті ліпше. Увечорі, після укладки спати, коли тюрмою й людськими душамі затрясла лихоманка викликів, людського скімлення та гудіння автомобільного мотору з лопотінням глушителя, — до камери нарешті повернувся Васильченко. Ні, не повернувся, а його повернули — принесли на ряднині закривавленого, обірваного й геть почорнілого від синців і вкинули до камери, вивернули з ряднини на підлогу, мов би зарізаного кабана, перед застиглим зором похололих людей. Але Васильченко ще був живий — він швидко дихав і був непритомний — вп’явся зубами у власну руку вище ліктя й посинів увесь. Коли зачинилися двері, Охріменко взяв Васильченка на оберемок, мов малу дитину, й, роняючи великі сльози з своїх волячих очей, відніс і поклав на його місце. А тоді взяв миску з водою й облив Васильченкові голову, лив у рота, намагаючись розціпити зуби й звільнити напіввідкушені м’язи руки. Охріменкові допомагав доктор Літвінов. Вони приводили непритомного до пам’яти, але з того нічого не виходило. В камеру зазирнув наглядач, подивився мовчки на Васильченка й його заклопотаних «лікарів» і на цей раз нічого не сказав, не гримнув «спати!», а мовчки закрив кормушку. Привести до пам’яти Васильченка ніяк не вдавалось. Аж нарешті, по довгих зусиллях «лікарів», він опритомнів, розціпив зуби, пустив руку свою закривавлену, повів каламутним зором по камері й прохрипів: «Пити!» і, не дочекавшись води, знову втратив свідомість. Він гарячкував, маячів, бився в агонії... Оглянувши пильно Васильченка, Літвінов знайшов рану під сорочкою межи ребрами, пробиту чимсь тупим і заткнуту шматком брудної ганчірки, і зробив висновок, що Васильченко має зараження крови й хвилини його почислені, якщо не вжити якихось екстразаходів. Зробивши цей висновок, Літвінов проліз до дверей через людські ноги, руки й голови й несміливо постукав. А як відчинилась кормушка, тихо попросив викликати негайно лікаря, бо «людина вмирає!» «Від зараження крови»! Наглядач подивився на Літвінова з безмежним здивуванням, як на не знати якого дивака й дурня, й процідив крізь зуби: — Ти що, зірвався..? То я, по-твоєму, лікар? — Але ви викличте... — То тут, по-твоєму, курорт?! — Але ж... — Ніззя! — категорично одрубав наглядач, і тим розмова вичерпалася. Це вже був якийсь інший наглядач, не той, що вчора. Вони, либонь, змінюються неперіодично, й систему чи закономірність тих змін не можно взагалі дослідити. Це відзначив Андрій, завваживши, що сьогодні наглядач інший на вечірній зміні, аніж був учора, а позавчора ще був інший. Вдень так само наглядачі часто змінюються. Таким чином Васильченко був приречений на неминучу смерть без медичної допомоги, ще й в присутности високого фахівця, професора медицини, доктора, що упадав біля нього й нічого не міг порадити. Васильченко на хвилинку приходив до пам’яти та й знову упірнав у гарячкове маячіння. Він несамовито скреготав зубами, лаявся з кимсь немилосердно — далебі, з своїми слідчими, обкладаючи їх найсміливішими епітетами, запевняв когось презирливо, що він «не закричить, хочби вони його навіть запхали в м’ясорубку або робили з нього шніцелі», бо ж він «не гепеюшник задріпаний, а червоний партизан і комбриґ». Комбриґ маячів, а в’язні слухали, й для них картина помалу ставала ясною. І була вона, та картина, дуже проста: На великому конваєрі цей гордий і несамовитий комбриґ, очевидно, затявся, пройнятий безмежною зненавистю й презирством до тих «гепеюшників задріпаних», що замірилися на його честь і гонор і що раніше вже били його — й о г о, к о м б р и г а ! — його ж власними орденами по обличчю, — затявся й зіґнорував їх зовсім, з їхніми тортурами й страхами, з їхнім наміром поставити його на коліна й примусити «закричати». Тоді його почали мордувати радикально. Комбриґ же, щоб не закричати, схопився зубами за м’язи власної руки, зціпив ті зуби безтямно та так і закляк... Йому потрощили кості, пробили іржавою залізякою ребра, заткнули рану брудною ганчіркою і так вкинули до камери, непритомного, — н а п е в н о н е з м у с и в ш и з а к р и ч а т и... Андрій прийшов на допомогу Охріменкові й Літвінову — вони промили закипілу рану холодною водою й забинтували чистим рушником, що його пожертвував юнак Давид, а з другого рушника зробили холодний компрес до голови... Ну, що вони могли ще зробити в цих умовах, без елементарних речей, потрібних в таких випадках! Хоч ніякими елементарними речами тут нічому вже не зарадиш, як не викличеш ніякої лікарської допомоги, хоч тут ти розбийся головою об мур, не викличеш і елементарного людського співчуття. Андрій спробував таки викликати лікаря, зчинивши грюкіт у двері. Наглядач відчинив кормушку й спитав, чого треба, а коли Андрій виклав свою вимогу, він надиво навіть не закричав злобно, а лише сплюнув сердито й промовив з притиском: — Та дурний же ти, чоловіче? Що ж я тобі намалюю зараз лікаря а чи виссу з пальця? А сам я, брат, не лікар... Когось викликали з камери, когось приводили, але Андрій не помічав. Він лежав, заклавши руки за голову й зціпивши зуби, дивився в стелю... Нічим уже тій людині допомогти не можно? По півночі Васильченко опритомнів і довго блукав каламутними очима по камері, когось шукаючи. Кілька разів він проходив тими очима поуз Андрія й не затримувався. Навряд чи він взагалі щось бачив. Аж ось зір той став пильніший, вії заморгали, немов з просоння й в очах з’явилась розумна іскра. Васильченко знову пройшовся тими очима по камері й зупинився ними на Андрієві, якусь мить дивився пильно, а тоді покликав його тими очима й кивком голови. — Я тебе знаю!.. — прохрипів ледве чутно Васильченко пересмаглими устами, коли Андрій нахилився над ним. — Ти — Чумак... наймолодший... — А тоді, облизуючи раз-по-раз чорні губи, розповів, що він добре знає брата Миколу й добре знав старого Чумака — «разом у боях були»... Що він просить «Розстріляти торо мерзавця Гарькавенка — провокатора й донощика», «як прийде наше право»... Розказав у кількох уривчастих фразах, як його били, але він не закричав і «не розколовся»... Говорячи, він тримався за Андрія гарячою рукою, немов би боявся пуститися берега цього хисткого світу, який він має покидати. Мова його була тиха, повільна, хоч він і квапився, боючись, що не встигне, але, кваплячись, він захлинався і заікався, роблячи мову ще повільнішою. Після тих кількох фраз Васильченко замовк і заплющив очі. Потім розплющив, зідхнув глибоко й промовив з ноткою безмежного трагізму: — Я проклинаю той день і час... Коли я підпорядкувався приказові Льва Троцького... а не пішов з Симоном Петлюрою... Може б, ця мерзость не панувала... А кажучи це, він рипів зубами й плакав якщо це можно назвати «плакав», — він лише хотів плакати, та не міг, не вмів. Ця людина не мала сліз. Останні слова, які сказав Васильченко, тримаючись за Андрієву руку, були слова, які комбриґ вже ледве-ледве проштовхнув крізь шерхлі губи: — Як побачиш мого найменшого брата... скажеш... що брат його Альоха... І замовк. І вже не приходив більше до пам’ят. По тих словах величезний, безмежний тягар навалився на Андрієве серце. «Це так сказав старший брат із славного роду Васильченків-Драшманів». Ще до ранку Васильченко помер. Але, померши, він не лежав у камері так довго, як Ягельський. Ще не встиг труп захолонути, як в коридорі зчинилася біганина. Початком тієї біганини була поява голови «стрілка» в кормушці й шипіння: жүктеу/скачать 0.77 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|