Сімферополь. Видавництво

- Як то? - здивувався Нур'ялі. - Так це зовсім як наші мурзаки. Вони теж собі землю загарбали, а з чорних татар вимагають данину.

- Тоді вони ваші пани, - зраділа Горпина. - А як воно у вас було? Хіба ж це не ваша земля?

- Була наша, нашого джемаата (165), - виправився Нур'ялі. - Давно це було. Ще діди наших батьків були маленькими хлопчиками. Кочували ми тоді, як тепер тати, не вміли ще землю орати. А був тоді в нас хан Сагіб-Герай (166). Змусив він нас сісти на землю, а коли татари його не слухали, - він наказував рубати сокирами наші кантари. І тоді кожен ряд почав оселятися окремим аулом. Тоді й наші предки оселилися тут і збудували собі Чабан-Таш, бо були вони чабанами. Був у нас свій шейх, свої старшини і свій джемаат. І земля тоді була наша. А предок того Халіля, в якого я був три роки невільником за борг, відвів коня ханові (167), і дав йому хан ярлик (168) на нашу землю. Чи говорив він з нашим джемаатом, чи ні - невідомо. Давно це було, і всi, хто був тоді живий, уже померли, але, як і тепер, орали ми землю, пасли вівці й кози, засаджували сади й виноградники та думали, що земля наша. Навіть забули про те, що є на світі мурзаки.

Минуло стільки років, що немовлята стали дідами й лягли в чорну землю, а діти їхні поросли бородами (169), як ось одного разу Веліша-бей, Халілів батько, та інші мурзаки його роду покликали наших дідів Асан-Хаджі, Мегмет-Деде та всіх інших до суду і сказали, ніби грунти, де стоять наші саклі, і всі наші лани й пасовища належать йому, а ми всі живемо на землі не як власники, а за угодою з померлим мурзою. І хай суд відхилить від землі наші руки (170), а вирок запише до книги седжіль (171) і видасть копію Веліша-бею.

Почав суддя розпитувати Асан-Хаджі, Мегмет-Деде та інших. А вони присягаються на корані, що володіли землею понад сто років як власники, бо наказав пророк, щоб кожен, хто відживить мертву природу, зросить або заоре її, володів нею, тому що прикладає він до неї руки свої. І ніхто не втручався в наше володіння, і ніякої угоди не було між нами й мурзами одвіку.

Тоді наказав каді, щоб Веліша-бей довів своє право на землю, бо наші старшини доводили, що нові хани, наступники Сагіб-Герая, не давали нових ярликів синам та внукам Халілевого предка, отже, той старий ярлик давно втратив силу. Ну, та що говорити... Мурза захищає мурзу, а мулла - муллу. Так і в прислів'ї кажуть. Знайшлися свідки у Веліша-бея. Вони присягалися, що Веліша-бей каже правду, а наші свідки присягалися на тому ж корані, що земля наша. А каді - нема йому рації сваритися з беєм через наш джемаат - визнав присягу його свідків за справедливу, а наших дідів - за брехню. І відхилив він від землі наші руки, і вирок записав до книги седжіль і копію видав Веліша-бею.

З тих часів живемо ми на мурзянському грунті і відробляємо йому за це по вісім день на рік, та ще на толоки ходимо збирати виноград, стригти вівці тощо. І ще даємо синові Веліша-бея, Халілеві, десяте ягня, десятий сніп, десяте яєчко, десятий вулик і десятий кошик садовини. Пригадуєш, як я навантажив осла виноградом? Це я йому повіз десятину від виноградника.

Нур'ялі замовк і замислився, дивлячись, як золотавиться над морем тонкий ріг місяця. Сонце сідало праворуч, за далеким Кастельським мисом, а просто перед саклею мінилося море рожевим і золотим перламутром із смарагдовими борознами поміж хвиль. По-зимовому був прозорий обрій і руді трави на скелях. Холодало. Розпалена за день земля швидко простигала, і легкий холодок поповз Гропининою спиною.

Але Горпина не рухалася. Все це було таке нове, таке несподіване. Все своє життя думала вона про татар, як про щось єдине і хиже, як вовча зграя. І ось виявляється, що серед татар є і пани і хлопи, бідні й багаті, і кожен намагається підкорити бідних, живитися з чужої крові і чужих рук та сил. Як багато в них спільного: жили вони, не знаючи одне одного, і кожному здавалося, ніби живуть на власному грунті, а вдарив грім - і виявилося, що вони тільки безправні пожильці у власній хаті. Та й не тільки Нур'ялі, але й ці мовчазні діди в зелених завивалах, що курять наргіле біля кав'ярні, коли спадає південна спека і проспіває муедзин свій четвертий азан.

Сутеніло. Місяць над морем став срібний. Побігла до нього від берега стежка іскор, і глибока тінь лягла під ним уздовж синього обрію. Горпина здригнулася від холоду, мовчки підвелася, мовчки почала розпалювати в кабиці. Але кремінь давав дрібні іскри, і вогкий трутник довго не займався. Нур'ялі розгорнув попіл, знайшов під ним кілька жаринок, роздмухав їх і запалив каганець.

- Не журись, Горпіне. Я вже звик, що земля не наша. Є в нас здорові руки, є молодість. Якось проживемо, - сказав він їй бадьоро.

Вона підвела на нього очі і вперше побачила в ньому не людолова, не господаря, не коханця, а брата по нещастю - людину однієї долі в житті; але не знаючи, як це висловити, схвильована й зніяковіла, всміхнулася сором'язливо і опустила очі додолу, начеб відчула себе винною перед ним.

Другого дня Нур'ялі попросив її піти з ним до Каффи продати улов, бо Ахмет поїхав до Ескі-Криму, а Шафіге, як правовірна, не могла говорити э чоловіками.

Горпина одягла нову вишивану сорочку і нові мешти Нур'ялі з жовтої козлячої шкіри.

Човник мчав, наче ластівка. Гойдало. Горпина відчувала, що її починає нудити. Не бачила вона ані краси Каффської затоки в строкатих парусах, ані розкішно оздоблених галер і бригантин на рейді. Ледве дочекала вона, щоб човник пристав до берега, і вийшла на землю, хитаючись.

Нур'ялі чуло обминув невільницький ринок і попростував на базар, де торгували вони з Ахметом.

Майдан був виповнений строкатою галасливою юрбою.

Греки, вірмени, сірійці, черкеси, караїми і євреї, араби та італійці всуміш з валахами та далматами хапали один одного за строкаті халати, за каптани, за плечі, руки й поли, штовхалися, вигукували і волали всіма мовами Сходу й Півдня. І, як зачаровані острови мовчання серед крику й галасу, були ряди, де торгували татари і турки. Вони не волали, не заламували божевільної ціни, односкладно відповідали на запитання і тільки поводили бровами на надто балакучих покупців.

У такому тихому кутку серед татарських рибалок примостився і Нур'ялі з сапетами живої риби.

І підходили жінки в білих фередже, і чоловіки в завивалах, і чужинці, питали ціну і спокійно відходили або купували те, чого їм треба. Горпина була вражена. Навколо шум і галас неймовірний, а тут усе тихо, стримано й чемно: ніхто не торгується й не лається. Тільки туркочуть голуби на карнизах, пустують і бігають діти та іноді пронизливо реве осел, навантажений рибою.

А над базаром і юрбою сліпучо-синє небо, наче з туркезової емалі. Короткі тіні - як бузок, а натовп - як витканий строкатий килим. Пахтить рибою, смоленим канатом, городиною, апельсинами і лимонами, і якимись надзвичайно свіжими пахощами від моря.

Ще дихали величезні пестрюги та чечуги. Тріпотіли срібні баламути із спинами кольору павиного пера. Блищали рожево-чорною лускою морські коропи й вигиналася в шапликах казково гарна ремінь-риба, золотаво-рожева з блакиттю, наче парчевий пояс.

В Горпини очі розбігалися на всі боки. Як тут гарно, весело та строкато! Ось проходить ухастий осел із двома кошиками на боках. Яка в нього кумедна й розумна морда! І чому це люди вигадали, ніби осли - дурні? А ось - верблюд із негром на спині. Ой, яка він потвора, той негр! Жах!.. Так і вилискує на сонці, наче чобіт, помащений дьогтем. Тільки зуби блищать свіжими мигдалинами та викочуються крутими яйцями очі. На сонці спека, але холодно в затінку. І все ж таки важко собі уявити, що десь, за горами, виють метелиці...

Рибу розкуповували швидко. Коли раптом наблизився до Нур'ялі якийсь літній татарин у строкатому халаті,. владно вказуючи на сапети, наказав:

- Збирайтеся геть! Ти не прийняв реван і не маєш права торгувати.

І Горпина здивовано побачила, що Нур'ялі, замість вилаяти нахабу, низько вклонився йому, притуливши руку до чола, вуст і грудей, і покірно відповідав:

- Так, господарю. Але сьогодні я торгую не для себе, а з наказу Ахметового. - Він поїхав до Ескі-Криму і доручив мені продати улов.

- Тоді продай, але він мусить ствердити твої слова перед цехом, - наказав чоловік у завивалі й пішов далі, не глянувши на Нур'ялі.

- Хто це? Чому тобі не можна торгувати? - захвилювалася Горпина.

- Це уста-баші (172). Я не прийняв реван і тому не маю права торгувати.

Горпина нічого не зрозуміла. Уста-баші... Реван... А до чого ж тут риба?

- Хто це? Мурзак? - перепитала вона.

- Ні, це головний у рибальському цеху. Він стежить, щоб на базарі торгували самі цехові. А я не цеховий рибалка, а Ахметів помічник. Тому я й не маю права торгувати.

Горпина все ж не зрозуміла. Який це реван і чому Нур'ялі його не прийняв? Хотіла розпитати його докладно, але в цю мить жіночий голос гукнув її рідною мовою:

- Почому камбула, молодичко?

Горпина злякано обернулася.

Біла примара в фередже стоїть перед нею, але в прорізі для очей сміються степові карі очі. І знов бринить далека рідна мова.

- Злякалася, молодичко? А я побачила землячку та й думаю: тра рибки в неї купити.

Горпина мовчала, розгублена і схвильована. Що це - потурначка чи така ж невільниця, силоміць одягнута у фередже? - Звідки ж ви самі, молодичко? - нарешті вимовила вона. - І нащо ви по-татарському замоталися?

Жінка в фередже весело розсміялася.

- Іноді ці фередже дуже придатні! Кожну справу можна влаштувати потай, бо жодний татарюга не звернеться до жінки й не почне допитуватися, що і як. В них це суворо: вмить голову з плечей за такі речі.

- А давно ви тут, молодичко? - не витримала Горпина.

- Та вже давненько. Років із вісім. А ви?

- Ой, не пригадуйте! Три місяці, - зітхнула Горпина, і сльози блиснули в її очах.

- З чоловіком чи caмi? А це хто? - розпитувала жінка в фередже, хитнувши головою в бік Нур'ялі.

- Це хазяїн мій. Живу в нього на селі, а чоловіка на галери продано.

- Ой-ой!.. - зітхнула біла мара. - І мій теж на галерах був. Мало не загинув. Правду кажуть про них - каторга. Гірше не вигадаєш... Та я, молодичко, його викупила. Тепер живемо вільні: своя хата, вівці, садок... Горпина стояла бліда, розгублена. Жінка цокотіла весело, несилувано і нібито щиро. Але не це хвилювало Горпину. Як ножем різонуло її одне слово: «Викупила». Невже це можливо? І раптом глибокий біль і сум за Коржем охопив її серце.

Нур'ялі нічого не бачив. Він вибирав рибу сивобородому шейхові в зеленому завивалі й повільно відраховував йому решту. І навіть коли б він був вільний, нізащо не втрутився б у розмову з жінкою в фередже. А коли шейх відійшов, він навмисне відвернувся і заговорив з сусіднім рибалкою.

- Як же?.. Як же ви його викупили?.. Господи, та невже це можливо? - прошепотіла Горпина, мимоволі знижуючи тон, ніби Нур'ялі міг її зрозуміти.

- Еге-ге! Дай вам мед - так і ложку подай, - засміялася жінка. - Заходьте! Тоді розкажу все! А поки що давайте рибу, щоб люди не подумали зайвого.

Горпина нахилилася до риби, вибрала щe живу камбулу ока з два вагою і вкинула її в жінчин кошик.

- А де ж вас, тіточко, знайти можна? - спитала вона напівголосно.

- На карасу-базарському шляху, за кладовищем. Біла сакля праворуч, а навколо - садок та соняшники. По соняшниках і пізнаєте. А замість тополь - кипариси. Мо, й сьогодні зайдете після базару?

- Спасибі... Тільки не знаю, як він... Не вільна я... купована, - похнюпилася Горпина.

- Спитайте козачку Ельмас. Олена, по-нашому, - нашвидку кинула покупниця і пірнула в юрбу

- А гроші забули? Так і занесла б вашу рибу на дурничку? Що б хазяїн вам заспівав? - зненацька знов засміялися перед Горпиною карі очі.

Ельмас порилася десь у складках фередже і висипала на Горпинину долоню цілу жменьку мідних акче. Горпина мовчки передала гроші Нур'ялі. Той перелічив їх і частину віддав Горпині.

- Камбула варта сорок акче (173), - пояснив він. - Поверни решту.

Ельмас засміялася, замиготіла карими очима і сунула гроші Горпині.

- Не візьму! Скільки дала - стільки й буде. Це мій почин на викуп вашого дружини.

І, не чекаючи на відповідь, зникла.

Горпина скам'яніла. Що це? Примарилося чи насправді?

Але в долоні міцно затиснуто мідні акче, і печуть вони їй руку, як червоні жаринки.

В душі знялася буря. Викупити чоловіка! Це можливо... Можливо!.. Але як? І що тоді буде з нею? Нур'ялі, може, відпустив би її на волю як рабиню, але ніколи не звільнить її як дружину. Проте яка вона йому дружина! Ось Шафіге - це справді Ахметова дружина. Вона прийняла з ним, хай бусурманський, але все ж закон. Справили весілля, співали над нею весільних пісень, читали якісь там молитви... А вона, Горпина? Татарська коханка, наложниця, а не дружина.

І сором, і біль опікали їй лице окропом. Сaмa, сама кинулася йому в обійми!.. Caмa побажала своєї неслави... Нур'ялі такий сором'язливий, такий стриманий. Та коли б не вона - він, певно, й досі не займав би її.

А Корж десь страждає на галері, закутий у кайдани, голодний, холодний, в зотлілому лахмітті на тілі. А навколо - море, по-зимовому бурхливе й холодне... Веслуй, мовчи, не смій стогнати під таволгою, червоною від козацької крові... Як глянути йому в страдницькі очі? Як вимолити прощення? Але викупити його треба. Треба! Тільки - чи прийме він волю з рук зрадниці-жінки?!

Думки кружляли в голові, мчали, як уривки хмар під бурю. Горпина не чула, що казав їй Нур'ялі, дивилася на покупців і не розуміла, що вони кажуть...

Викупити Данила.

Врятувати.

Визволити.

Ельмас навчить, де і як дістати гроші. Але як потрапити до неї? Що сказати Нур'ялі?

І раптом вирвалося:

- Дозволь мені, Нур'ялі, піти до Кайтмази після базару. Вона обіцяла купити мені ниток і підшукати роботу.

- Добре, - трохи здивувався рибалка. - Мені теж треба до Халіля. Він вимагає, щоб я полагодив йому невід. Приходь до човника, коли почнеться аср, і почекай на мене, якщо я спізнюся.

Горпина зраділа. Вистачить часу збігати до Ельмас і до Кайтмази. Бачачи, що рибу мало не всю продано, Горпина кинулася в завулок, у тому напрямі, куди показувала Ельмас.

Боязко було їй у незнайомому місті. Аби не заблудитися. Спитати в татарина не можна. Хіба що в жінок. Вона озирнулася. За нею коливається шовкове блідо-зеленe фередже. Ні, вже краще спитати когось із бідних. І, помітивши жебрачку-татарку, Горпина кинулася до неї.

За мідну монетку на два акче татарка докладно розповіла їй, як вийти на дорогу. Швидко-швидко затупотіли тоді по каменю її жовті мешти. І озиралися здивовані татарки, і довго дивилися вслід жінці без фередже, що мало не бігла вулицею.

Ось і шлях, довгий, білий і рівний, як річка. А ось і кладовище. За невисоким муром, наче чорні свічки, - кипариси. Білі тюрбе (174) здіймають свої баньки, як велетенські гриби-печериці. І густим натовпом стоять серед кущів і кипарисів надгробні стовпики, мізар-таші.

А позаду розкинулася пишна Каффа, і за лісом мінаретів та дзвіниць, за білими кубиками будинків і похмурими зубчастими вежами здіймається й міниться обсипане іскрами море...

Вітер в'ється в хустці, в широкій запасці, котить дорогою кучеряву куряву, а Горпина не зупиняється, не дивиться ні на що. Кладовище залишилося праворуч. Де ж вона, Оленина хатка з соняшниками? Невже це вона? Але соняшники давно пообрізувані. Стирчить саме руде бадилля. Привітно всміхаються вікна, в'ються над ганком в'юнкі троянди. І, як на кладовищі, тихо хилить вітер чорні стрункі кипариси.

Горпина підбігає до дверей, а господиня наче очікує її: стоїть на порозі й сміється карими очима. Тепер на ній вишивана сорочка, керсетка, червоні сап'янці-чобітки.

- Еге! Знала я, чим вас привабити, молодичко! - сміється вона, і маленький кирпатенький носик задерикувато здіймається над червоними губка ми. - Заходьте! А ось і мій чоловік... Ось і тавро на ньому невільницьке, як у всіх галерників-веслярів.

Горпина низько вклонилася, переступаючи поріг, і запитливо зиркнула на покуття. Олена перехопила її погляді засміялася:

- Потурнаки, думали? Так? Ну; сідайте, сідайте!.. Відпустив-таки ваш хазяїн. З чоловіками легше, - хитро підморгнула вона. - Баба не відпустила б, почала б допитуватися, що та хто...

Горпина сіла край столу і обдивилася. Все, як у рідному степу: і піч, і сволок, і скрині, і божниця з вишиваними рушниками, а під ними - писанки, й китиці сухоцвіту, і мисники, вазони з квітами...

Весело цокотячи, сміючись, виблискуючи намистом і зубами, подавала Олена коржі, вареники й смажену баранину. А її чоловік покручував чорний ус і, всміхаючись, терпляче очікував, коли вона вщухне й дасть йому кинути слово.

- А давно ваш чоловік потрапив на галери? - спитав він, коли гостя покуштувала всього.

- Перед першою пречистою, - похнюпилася Горпина. - Я лежала хвора в Омировому караван-сараї, а захопив нас брат його, Сафар.

- Знаю. Ногайський ага. Собака! - уривчасто визначив колишній невільник. - Були тут тоді очаківські галери. Кожної осені купує капудан-баша нових веслярів. А як звуть галеру, де ваш чоловік?

Горпина розгубилася. Про це вона й не подумала. Могла б тоді дізнатися, але не знала, що є в галер імення.

- Не журіться, - заспокоїв її господар. - Я розпитаю колишніх галерників. Вони кожну галеру за милю впізнають. А за скільки його купили?

І цього не знала Горпина.

- Та їх купували не поодинці, а разом вісімдесят чоловік, - пригадала вона уривок розмови.

І, завмираючи від хвилювання, спитала те, що давно крутилося на язиці.

- А за скільки вас викупили?

- Мене? Недорого, бо я шість років просидів біля опачини і силу свою напівспрацював. Тисячу п'ятсот аспрів дала за мене Олена, спасибі їй по гроб життя.

Тисячу п'ятсот аспрів! А за вишиваний рушник дають п'ятнадцять. Отже, треба вишити сто рушників, а якщо Корж іще міцний і здоровий, то й усі півтораста. А на рушник витрачає вона мало не тиждень. Скільки ж це? Два-три роки? Та й чи буде в неї завжди робота, і головне - чи виживе Корж такий час? Ото б довідатися, звідки знайшлися в Олени такі гроші...

І, ніби читаючи її думки, заговорила Олена.

- А я була за няньку в одного мурзака. Якось помітив він мене в гаремі, впала я йому в очі. Думав він мене за наложницю взяти, та, на моє щастя не встиг. Вдарив його грець. Лежить колода колодою. Виють над ним жінки та діти, упадають біля нього, а він не живий і не мертвий. Не говорить, не рухається, а все розуміє. І під себе ходить, мов немовля. Сморід від нього, бруд... Поревли над ним родичі, але обридло його пильнувати. Всі від нього ніс відвертають, а я й кажу: «Я його доглядатиму, тільки відпустіть мене на волю, коли він або видужає, або помре - як йому така доля випала». Ну й пильнувала його, мила, перекладала, годувала, як малу дитину. День і ніч без відпочинку... Пішли в нього пухирі, пролежні. Цілий рік мучився, поки вмер. Тут сини його дали мені волю і ще подарували в нагороду сто грошів. Оселилася я біля кладовища, землянку собі викопала і на роботу ходила. Роблю, а коли-не-коли до гавані навідуюся, чи не прийшли часом галери з Очакова. Два роки вижидала, коли ось прийшли якось галери. Довідалася я від знайомих старців, де мій Панас, довідалася, що купує капудан-баша нових веслярів, а хворих та старих продає на берег. Добилася до нього... З того часу ми знов укупі.

Горпина затуманилася. Ні, це путь не для неї. А Олена знов зацокотіла, ніби читаючи в її душі.

- Та ми ж вам, молодичко, роботу знайдемо. Татари люди згодливі. 3 гарему важче видертися на волю, ніж із роботи. Навіть закон у них є, що, проживши сім років у неволі, кожен бранець може викупитися на волю, і хазяї повинні пускати бранця на заробітки, щоб назбирати грошей. В них по закону вісім годин на добу - спати, вісім на хазяїна працювати, а вісім - для себе. Роби, що бажаєш. Так і по їх цехах. Тільки рідко вони, собаки, цього закону додержуються, навіть намагаються, щоб невільники про це й не знали. Все гнуть на те, щоб обернути кожну дрібницю на свою користь. І все ж дехто з неволі врятовується... Тільки жінкам, які одружилися з татарами, нема порятунку. Не відпустять вони ані дружини, ані коханки.

Горпина мовчала. Оленині слова вразили її, але соромно було їй натякнути на те, що сталося з нею. Може, ще вона якось викрутиться.

- Та я вже почала потроху гаптувати. Зароблю... Але не знала, що можна чоловіка викупити, - червоніючи, призналася вона. - Тільки роботи мало в Чабан-Таші. Bигаптувала я три рушники та п'ять фес дівчатам - і більше немає роботи. Тут мені циганка Кайтмаза обіцяла щось дати.

Олена цікавилася, почала розпитувати, як гаптує Горпина і за яку ціну. І обурилася:

- Та це ж ви на дурничку продавали! Не вірте Кайтмазі, серденько! Вона дає вам сто двадцять акче, а продасть ваш рушник за триста. Краще самі продавайте або дайте мені. Я вам допоможу. Або ось іще що: у грецькому монастирі замовляють гаптовані золотом ризи. Ось би вам таку роботу. Це дуже вигідно.

- Я вмію, - зраділа Горпина. - Я вже гаптувала і ризи, і воздухи. Тільки де взяти гроші на оксамит та на золото?

- Вони дають свій матеріал, свій візерунок - усе. Працюй тільки. Я скажу архімандритові. А Кайтмазі не вірте. Вона заробляє на вас.

Панас десь пішов, а обидві жінки ще довго розмовляли одверто і щиро.

- Довелося мені чимало ковтнути лиха, - розповідала Олена, - коли я викупила Панаса. Осінь була, холод, дощ. Землянка вогка, вода стояла по щиколотки до весни. А мій Панас цілий рік ногами не володів. Відвикли ноги від ваги свого тіла, та й застудився він в самому лахмітті в зимові бурі. Треба було добре його годувати, бо ж лишилися від нього caмi кістки, а роботи катма... Скрізь тоді скрута була через неврожай. Думала - не подужаю... Заборгувалася скрізь. Ще й досі боргів не сплатила. Пішла я тоді до земляків, адже ж тут багато наших, ціле селище. Ну, дякувати добрим людям, допомогли. Один раз пішли громадою, напиляли нам каменю-черепашнику на хату, а потім зібралися хто з конем, хто з ослом - привезли нам той камінь і стіни нам вивели. Ну а далі ми вже самі добудували. Я сама стіни обтинкувала і побілила, дах настелила і глиною обмазала. Почав і Панас потроху поратись. Як пригріло сонечко, йому і покращало. І ось вже третій рік, як ми тут...

- Ну а додому ви не збираєтесь? - спитала Горпина.

Олена не одразу відповіла, похнюпилася. Згасли веселі карі очі, і нaвіть пустотливий кирпатенький носик ніби став сумний і якийсь зосереджений.

- Ох, як хочеться, - важко зітхнула вона. - Вдень якось нічого; метушишся, пораєшся, але вночі або в свято так стане сумно і важко на серці. Так і стоять перед очима і наш степ, і гаї, і верби на леваді, і річка. Кинула б усе напризволяще і пішки втекла б звідси... І тепліше тут, і земля багатюща, і ніхто тебе на панщину не жене, а все б віддала, щоб опинитись знов удома, в рідному краї.

Вона замовкла, і дві буйних прозорих краплини повиснули на її пушистих віях і покотилися кришталевими намистинками-бусинками по її засмаглих рум'яних щоках.

- Хіба ж звідси не пускають додому? - спитала Горпина, збентежена цими несподіваними сльозами.

- Чому не пускають. Ми - люди вільні, ніхто нас не затримує, - заговорила по хвилі Олена, витираючи очі. - Тільки ж Панас мій не дочвалає додому. Хіба ви не помітили, як він шкутильгає? Грошей треба зібрати на дорогу та й борги сплатити. Люди ж нам допомогли, гріх ошукати. Панас мій теж за батьківщиною он як побивається. Ще з рік доведеться тут пожити: сплатимо все - і гайда! Мабуть, і вас тоді з чоловіком з собою потягнемо. Чумаки нас і довезуть.

І від самої цієї думки знов наче сонце бризнуло на Олену. Знов заіскрилися карі очі, але не помітила Олена, що від її слів по Горпининому обличчі пішли наче темні тіні від хмар. Кожне Оленине слово падало їй на серце, як сіль на рану.

Довго ще розмовляли вони. Олена частувала гостю халвою, але наближався аср, третій намаз, і Горпина поквапилася.

Швидко бігла вона вздовж кладовища з білими баньками тюрбе серед чорно-зелених кипарисів. Олена докладно розповіла їй, як розшукати Кайтмазу, і, прощаючись, порадила їй:

- А ви пошийте собі, серденько, фередже. Не треба, щоб люди бачили, як ви мене одвідуєте. Почнуть розпитувати, що та як. Ще й розпатякають вашому хазяїнові, а хазяям нема чого знати про наші невільницькі справи. Довідається він про вашого чоловіка, про ваш намір та й за вас заломить подвійну ціну, бо ж тоді і вам забажається піти на волю.