Сімферополь. Видавництво

- Будь ти проклятий, проклятий! - твердила вона з мукою. - Краще б ти вмер.

Але в ту ж мить прокидався сліпий материнський інстинкт, що все прощає і розуміє навіть найбільший злочин. І безмежний біль стискав її серце, і, забувши все пережите, навіть Михайликів вчинок, вона шукала йому виправдання.

Але ж він ні в чому не винний! Винний тільки той клятий єзуїт. Ех, коли б дидасколи були хоч трохи розумніші!.. Нечулі, обмежені тупаки. Сліпі кроти. Не вміють вони підійти до дитини! Та й вона сама... Нащо, нащо казала вона Борецькому не вирізняти його? Прогавила вона, не зрозуміла, що в Михайлика тендітна, жіноча вдача. Лагідністю з неї можна вити мотузки, а силою не виб'єш нічого. Чому, чому тримала вона його в зачині, ставила в куток, Не дозволяла пустувати!.. Адже ж дитина, як теля, мусить і пострибати, і покричати, і побитися з іншими... А тепер через її короткозорість він загинув для неї навіки.

І сльози болю й розпачу струмками лилися з очей.
Тужив і Сагайдачний за Настею. Наближалася весна. Поверталися з Туреччини кобзарі, але ніхто з них не відшукав ані Насті, ані Горпини з Коржем. І часто пригадував Сагайдачний слова старого Повчанського: «Ти визволяєш невільників, а вони беруть удесятеро. Тільки й дивися, щоб на ясир не забрали та не продали, як коняку».

Не повертався тільки Карпо. Сагайдачний на нього покладався: він і видючий був, і по-татарському говорив краще за інших. І взагалі він спритний чоловік. Аж ось на початку березня, коли осіли сніги і важкою променистою краплею запала на захід вечірня зірка, повернувся він до рідних осель і прийшов до Сагайдачного.

За вікном згасав бурштиновий захід. Рідко й тоскно крапав вечірній дзвін, і чорні воронячі кубла в саду здавалися старими козацькими шапками.

- Ну що? - схопив його за руки Сагайдачний.

- Та що ж, батьку, - зітхнув Карпо. - Нема нашої ясочки. Був я і в Козлові, і в Каффі, і в Бахчисараї, і в Карасу-Базарі... Всю Татарщину сходив своїми старечими ногами і довідався тільки, що вони всі троє припали Сафарові. Пригнав він їх до Каффи. Коржа продано на галеру першої ж п'ятниці, а де поділася панна Настя з Горпиною - невідомо самому богові. Кажуть, ніби євнух Гасан забрав кількох бранок до Стамбула, а ще кажуть, ніби дівчину надзвичайної краси продав Сафар у караван-сараї на вагу золота. Але чи то Настя, чи якась інша бранка - невідомо. На ринок її не виводили, і ніхто не бачив її в вічі. Мо, це й Настя...

- А хто ж купив цю бранку? - урвав Сагайдачний.

- Теж не знаю напевно, бо казали люди, всяко: одні - ніби калга (183) Мегмет, син Джанібег-Герая, а другі - ніби Селім, султанський намісник... Думав я якось потрапити до Селімового палацу, та не пощастило, бо Селім пішов на війну, а його валахів не купиш ні за які гроші...

Довго ще розповідав Карпо свої пригоди, але Сагайдачний не слухав. Хоча й знав він життя й розумів, що Настя не могла залишитися непродана, але поки не почув цієї звістки, - все здавалося йому, що якесь чудо її врятує. Він згорбився, стиснувся, втягнув голову в плечі і мовчки сидів у присмерках, пригнічений сумом.

- Та що ж, ти, батьку, козак чи ні? - обурився нарешті Карпо. - Чи то бракує тобі козацької сили? Шарпаєш щороку Крим та Туреччину, ніколи ще битий не був... Що ж ти гадаєш, не підуть за тобою наші пани-молодці визволяти твою Настю?

Сагайдачний здригнувся, підвів голову.

- В похід, кажеш, - перепитав він гірко. - Так, водив я козаків у походи... Та й султана треба було дрочити. І ось додрочилися: найдорожчі люди у неволю потрапили... Що ж, по-твоєму, знов піти за море, щоб татари прийшли сюди по новий ясир?! Ні, Карпо, не так воно просто... Я за цю зиму на десятки років постарішав, думаючи, що робити... Бо ж-зараз склала наша старшина угоду з ханом і беями, щоб вільно рибалчити в Азовському морі, і в Чорному, і в гирлі дніпровському... І торгівлю розпочали з кримчаками, ярлик собі виправили на безмитну торгівлю... Як же мені тепер?! Де ж усі, туди і я... Тільки ти не думай, що забув я Настю, - урвав він сам себе. - І пам'ятаю її, і бачу і наяву, і уві сні... І не буду я Петро Сагайдачний, якщо не видеру її з татарських рук, але як це зробити - не знаю...

Темрява виступала з кутків, все ближче й ближче огортала Сагайдачного... За вікном спалахнули перші бліді вогники. Все нижче спускалася до обрію синя запона ночі, і, променястою семикольоровою краплею трепетала за садом весняна вечірня зоря.

Тоді вовки полюють на оленя і довго женуть його степом, мовчазні і хижі. Мчить олень, але провалюється під ним блискучий наст - і грузне він у глибокому снігу, а легкі вовки беззвучно мчать підмерзлою слизькою поверхнею, наче тіні від хмар. І знесилюється легконогий олень, і падає від невблаганного вовчого гону. Реве він, б'є вовків рогами, хвицає, але не відступає люта зграя.

І починається тоді кривавий бенкет.

А за південними горами - квітне все.

По урвищах кущаться барвисті китиці кермеку, стеляться огудини розквітлих каперців, наче обсипаних сніжними пластівцями. Тягне дрік до сонця зелені безлисті паростки, і золотом вилискують його квіти. Рожевими ворушкими купами пахтить мигдаль, а над ним розкинулось малиновим наметом юдине дерево. По скелях квітне шипшина, пишні кущі кизилу, ожина, бузок, держи-дерево. І все це пахтить, тягнеться до сонця, дихаючи весняними любощами. Дзвенять, співають струмки, шумують водограї кришталевими цівками. Дзюрчать цикади, пригріті сонцем. Гудуть джмелі...

А коли розквітнуть виноградники, - голова йде обертом від їх пряного духу. Зиркнеш - і не помітиш цвіту, тільки наче щось припорошило молоде листя золотою курявою. А ці золоті порошинки і є виноградний цвіт.

Верещать на березі засмаглі, голі татарчата. Качаються в піску і дрібному грузі і, обліплені ним, наче лускою, кидаються в скляні хвилі, довго плавають, поринають, ловлять драглих медуз, лякають крабів і ніяк не впіймають золотий невід сонця на камінцях неглибокого дна. А дівчата поспішають у гори до водограю мудрого шейхa, бо каламутний і піняво-брудний потік серед вулиці Чабан-Таша. Легко йдуть вони під переплутаним вузлуватим склепінням горіхів, ледве вкритим рудувато-зеленим, ще липким і кошлатим листям. Воложно сяють у прорізах фередже їх газелячі очі і, виповнивши вузькошиї глеки-кунгани холодною цівкою, жадібно дихають вони бальзамічними пахощами кипарисів та теребінтів, мигдальним цвітом і смолистими бруньками. І, не бачачи нікого біля водограю, скидають фередже і співають.

І співи їх, як щебетання весняних птахів, говорять про щастя й кохання.

І краще всіх бринить серед них голос синьоокої Медже, сестри Ахметової. Переплітається він із дзюрчанням джерел, з пташиними співами та передзвонами цикад. І, спершись на стовбур старого бука, сам до ceбe посміхається молодий татарин, і сам не знає чому... А Медже ставить глек на плече і рівно, і плавно спускається схилом гори і йде додому вздовж мечеті, не знаючи, що милується нею навіть старий муедзин із різьбленого балкончика мінарета... І бринить її голос на дворі і на плоскій покрівлі, на винограднику i в саду, наче голос дзвінкої цикади, зігрітої сонцем.

Торік зустріла вона Ібрагіма біля водограю мудрого шейха. І, зашарівшись під фередже, відповіла на його привітання, заговорила з ним і полохливо здригалася від шарудіння листя, від кожного звуку в лісі.

З того часу тричі на день ходила вона по воду в гори з вузькошиїм глеком-кунганом на плечі, легконога, як сарна, і струнка, як молодий кипарис. І, помітивши на стежці Ібрагіма, притишувала легку ходу, а жартівник-вітрець послужливо відкидав їй фередже, і бачив Ібрагiм легкий овал молодого обличчя з тонкою шкірою тону слонової кості, і стиглу вишню губ, і їх щасливу всмішку.

Легкий червінь заливав тоді обличчя Медже, і, замість дзвінкого сміху та гострих насмішкуватих слів, сором'язливо блимали її сині очі у чорному промінні вій, а голос бринів ніжно і тихо, як туркотіння лісної горлиці.

І поверталася вона до Чабан-Таша (185), і воложно сяяли її очі, коли спускалася стрімкою стежкою додому, мовчазна і замислена, спритно підтримуючи на плечі вузькошиїй кунган, тьмяний від холодної джерельної води. І здавалося їй, наче не кунган несе вона на плечі, а своє променясте дівоче щастя, і боязко їй спіткнутися, розхлюпати його дорогою, не донести до рідної саклі...

А Ібрагім повертався додому, задумано мугикав пісню і чистив коня, заплітав йому гриву і бачив перед собою синьооку дівчину з тонкими серпами брів і важкими чорними косами, як блискуча смола.

- Одружися, Ібрагіме, - говорила йому владна Сабіха. - He дочекаюся я внуків, щебетливих, як ластівки. Просватай Джевгер, доньку Бекирову, або Салтанет, доньку мулли. Обидві - красуні, обидві мають добрий посаг і належать до найкращих родин Чабан-Таша.

Мовчав Ібрагім, і тільки навесні, коли пішли отари на Яйлу і розквітли по скелястих розколинах маки, відповів якось матері:

- Сватай мене, мамо. Та не лежить моє серце ані до Салтанет, ані до Джевгер. Сватай мені Медже, сестру Ахметову.

- Та ти збожеволів! - сплеснула в долоні Сабіха, забувши свою поважність. - Медже - жебрачка. Ані золота в неї, ані землі, ані баранів, ані посагу. Та батько твій у землі перевернеться під своїм мізер-ташем... (186) Яка ганьба; родичатися із старцями! Ну, коли не лежить душа до Джевгер, візьми Міріам, доньку Вехбі-бакана (187). Хороша, поважна родина.

- Аллах з Міріам і з усіма іншими. Попарубкую ще з рік, поки Медже ввійде до нашої саклі, - рішуче відрізав Ібрагім і вийшов на вулицю.

Сабіха довго дивилася йому вслід і обурено хитала головою.

- Ось вона, дитяча вдячність! Дбаєш щоб було їм якнайкраще, а причарує якась відьма, - і гинуть всі материні турботи. Де ж він її, безсоромницю, бачив?! Де вони зустрічаються на ганьбу правовірним?!

Минав повільно час, і Ібрагім твердо стояв на своєму, і мати потроху скорялася, і, коли розквітнув кермек і обсипалися золоті порошинки виноградного цвіту, прийшли до бідної, але охайної саклі Ахметової сивобороді свати з гаманцем, повним золота, і шовковою хусткою для заручин.

Медже була сирота. Старший брат її, рибалка Ахмет, і дружина його, Шафіге, були їй за батьків. Побачивши сватів, маленька небога Субан вихором вбігла до жіночої половини.

- Тіточко Шафіге! Тіточко! Прийшли сватати нашу Медже!

- Та й слава аллахові, якщо за хорошу людину, - відповіла Шафіге, не кидаючи роботи.

А Медже зблідла від хвилювання і тихо вийшла на галерейку, щоб звідти почути, що кажуть свати.

Знаючи звичай, Ахмет запросив сватів на міндер (188), почастував кавою і наргіле і чекав, щоб вони заговорили самі.

- Добрий тютюн росте цього року на радість правовірним, - повільно говорив старший сват, сивобородий Омер.

- І виноград рясно квітнув, хай буде благословенне ім'я аллахове і пророка його, - підтакнув другий, бо не личить поважним людям з порога починати про справи.

- А ось, як вам цей тютюн, - казав Ахмет, знімаючи з полиці маленьку скриньку. - Я купив цього насіння в рибалок з «того берега», - хитнув він головою на море, що здіймалося в глибині бухти блакитним трикутником і вилискувало на сонці золотими казковими рибками.

Старий Омер випалив люльку і упевнено хитнув головою.

- Чудовий тютюн. Навіть кращий; ніж з городу Вехбі-бакана. І, витримавши довгу паузу і перезирнувшись зі своїми супутниками, урочисто звернувся до господаря:

- Не будем дурно гаяти часу, Ахмете, бо ніхто не поверне безплідно втрачених хвилин, як не збере розсіяного у повітрі диму від наргіле. Прийшли ми до, тебе, сине Сулейманів, по волі аллаха, хай буде святе і благословенне ім'я його. Прийшли сватати твою сестру за Ібрагіма, сина Алі. Гадаю, що ти нам не відмовиш, бо ніхто в усьому Чабан-Таші не скаже злого слова про Ібрагіма і почесну родину його.

Ахмет давно догадувався, кого кохає Медже, і зрадів вигідному сватанню, та, про людське око, залишився байдужий. - Ніхто, - схилив він голову, коли свати замовкли. - Якщо так судилося, - буде справа. Але я не можу розпочати торгу, не спитавши Медже і дружини, що заступає матір нареченій.

- Авжеж! Авжеж! - відповіли свати. - Так наказує звичай і серце. Піди спитай Шафіге, спитай і саму наречену.

- Ох, Ахмете, боюсь я, - що відмовить Медже Ібрагімові, - з лукавою іскрою в очах відповіла Шафіге. - Дивись, як підглядає вона у віконце нашої оди (189): на ногах не встоїть від хвилювання.

Очі Шафіге сміялися. Знала вона, що спить Медже і бачить уві сні красеня Ібрагіма, але маленька Субан не зрозуміла жарту і палко заступилася за Медже:

- Та що ти, тіточко Шафіге! Медже навіть співає пісень за Ібрагіма і червоніє, як ягода кизилу, коли хтось згадає про нього. Та й тіточка Горпіне каже, що кращого, нареченого не знайти їй у цілому світі.

- Мовчи, дзига! Поклич нам Медже, - мимоволі розреготався Ахмет.

- Я що ж... Як вам завгодно... Хай буде так, як судилося... Кисмет (190), - белькотіла Медже, коли брат спитав її згоди.

А очі тривожно й запитливо ловили погляд Ахметів, серце тремтіло і завмирало пораненою пташкою. І коли Ахмет вийшов до сватів, знов кинулася Медже до галерейки, стискаючи на грудях амулет, недавно куплений у Кайтмази.

Довго торгувався Ахмет із сватами. Вони давали за Медже тридцять п'ять гасене, а Ахмет вимагав п'ятдесят.

- Вона - красуня, вона рукодільниця, - твердив він уперто. - Вміє вона вишивати і по-нашому, і по-турецькому. Навіть по-козацькому навчилась від Горпіне. А як співає Медже! Наче іволга у лісі, наче весняний струмочок в горах.

Медже холола від жаху, прислухаючись до цього торгу. Невже Ахмет не поступиться?! Невже, не збавить кілька гасене?! Адже ж світло тоді й довіку потьмариться... А сивобородий сват все тягне своє, повільно погладжує бороду і пускає крізь ніздрі хмари запашного кучерявого диму:

- Але ж Медже не має посагу. Ібрагім бере її без нічого, як устрицю з мушлі. Адже ж він міг би засватати красуню Джевгер або ще й іншу багачку. Ніде йому не відмовлять.

Ахмет не поступався і твердо гнув своє. Він знав, що Ібрагім кохає Медже, і відчував себе на певному грунті. На десять гасене він справить весілля, а за решту купить пару буйволів та сплатить податки. Звідки взяти рибалці враз стільки золота?! Адже ж, поки Субан підросте, мине ще п'ять років. І він торгувався, як міняла на ринку.

І тремтіла від жаху Медже, холола, поки Ахмет вихваляв її голос і вміння ткати килими і полотно, варити і прясти шовк і вовну кашмірських овець.

Кінець кінцем сторгувалися на сорок гасене, і вимовив Ахмет заповітне слово:

- Єдине слово, єдин аллах. Медже - ваша.

Свати розв'язали гаманець, висипали гроші на розстелену хустку бруського шовку - подарунок нареченого засватаній дівчині. І, тремтячи від щастя, кинулася Медже до своєї дівочої скрині і витягла кашемірову шаль, що ховала вона з дитинства про такий випадок. Двадцять днів працювала Медже від зорі до зорі, готуючи подарунок своєму нареченому. Найкраще вийшов весільний пояс «учку», на лікоть завширшки і на три лікті завдовжки, З прозорої тканини шере. Довго і ретельно добирала Медже опряди кращого кокозького шовку перламутрово-ніжних відтінків, а потім довго вигадувала візерунок, вкладаючи в нього таємний зміст, і вишила малюсінькі кинджали, застромлені у ніжні чайні троянди, переплутані гнучкими стеблинками, листям і пуп'янками. Це визначало, що закохана жінка готова власним тілом заслонити коханого від удару кинджалом і покірливо впасти йому до ніг, проколота лезом, як квітка.

На весільному рушнику вишила Медже вірш з алькорана. Кисет оздобила кавказькими басаманами, зашивши в денце золотий дукат. Сорочку прикрасила найтоншим вирізуванням та мережками, а хустку для носа вигаптувала золотою та срібною биттю за старовинними візерунками, що передаються з покоління в покоління, з роду в рід.

А коли всі дев'ять подарунків були закінчені, загорнула їх у гаптовану хустку.

І ось у призначений день знов з'явилися свати Ібрагімові: вони несли на головах мідні підноси з розкладеними на них подарунками від нареченого.

Ахмет зустрів їх на порозі і запросив до оди, де задля такого випадку були розвішані і розстелені всі килими, іджіарі і подушки, що були в його саклі. Навіть Горпина принесла три іджіари своєї роботи і прибила їх над полицею проти дверей, де сонячно вилискували мідні глеки, чарки й сагани (191).

Маленька Субан тремтіла від цікавості. Як дівчинку, її не пускали до оди, і вона кидалася вздовж вікон, що виходили на внутрішній двір, і зазирала в них з цікавістю молодого звірятка.

- Ой, які там маграми! - гихенько скрикувала вона, підштовхнула куцанчика-Меметку. - Дивись: навіть в тіточки Джевгер нема такої розкоші!

Але хлопчика цікавило інше:

- О Субане!.. Який пиріг! З рижем і родзинками! А баклава!.. Я скажу татові, хай дадуть нам хоч скибочку.

- Не можна, - відтягала його Субан. - Нам потім дадуть усього. Тіточка Шафіге не дозволяє.

- Тобі не можна, бо ти - дівчина. А я - чоловік, мені можна.

І маленький пустун влетів до оди, де урочисто курили свати, розклавши на міндері принесені подарунки.

- Татуню! Ми з Субан теж хочемо святкувати! Дай нам солодкого пирога і баклави! - дзвінко крикнув він, поки Субан сором'язливо ховалася за дверима.

- А, маленький господарю! Здрастуй, - всміхнувся старий сват. - Не можна пустувати під час заручин. А йди-но краще сюди і будь поважною людиною.

Суворі старечі очі блимали тепло і ніжно у тонкому павутинні зморщок.

- Меметко, іди до жінок! Ти ще маленький, щоб сидіти з почесними гостями, - суворо наказав Ахмет, коли старий Омер обдарував хлопчика горіхами у меду.

Меметка надувся і вийшов до галерейки, облизуючи солодкий горіх. Там чекала на нього Субан, ковтаючи слинки.

- Що тобі дали? - кинула вона до хлопчика.

- Горіхів з медом. Смачних, - поважно пояснив Мемет. - Ось покуштуй. Тільки не багато відкусуй, - попередив він, злякавшись власної щедрості.

І поки діти їли цукровані горіхи, свати оглядали подарунки нареченої і, за звичаєм, намагалися знайти в нихрізні недоліки.

- Рушник, здається, короткий, - казав один із сватів, не знаючи, до чого причепитися.

- Мабуть, і сорочка не на зріст Ібрагіма, - нерішуче відгукнувся другий.

Але старому Омерові стало соромно.

- А все ж, хоч і вимагає звичай ганьбити подарунки, треба сказати, що геть у всьому Чабан-Таші не знайдеться кращого вишивання, - щиро вирвалося у нього.

І, пускаючи під стелю клуби запашного диму, мовчки хитнули головами свати, милуючись роботою нареченої.

- І зрозуміє Ібрагім, що лежить до нього серце дівоче, побачивши цей візерунок, - додав старий сват, помітивши білий рукав за гратами галерейки.

Випивши каву і заївши халвою і солодкими пирогами, свати погомоніли трохи про врожай і про франкські вітрильники на каффському рейді, потім підвелися з м'яких міндерів.

Тепер, за звичаєм, хтось з чоловіків, родичів нареченої, мусив віднести Ібрагімові її подарунки. Але Медже була сирота. Старші брати загинули в морі разом з Халілевою шхуною, і залишився тільки Ахмет з маленьким Меметком.

- Меметко, - впіймала Медже хлопчика, що облизував липкі пальці. - Хочеш, щоб тебе добре почастували? Віднеси Ібрагімові мої подарунки. Скажи, що ти єдиний чоловік у саклі, крім Aхметa. Вони тобі щось подарують.

Меметкові дух забило від радості. Хотілося підстрибнути, завищати, перекрутитися через голову, але, розуміючи, яке це почесне доручення, Меметка тільки зашарівся і відповів поважно:

- Добре. Тільки відпусти мене завтра у гори збивати з Алі та Якубом мигдаль.

- Відпущу, якщо ти нічого не попсуєш і не забрудниш моєї роботи, - хвилюючись, згодилася Медже.

- Кажу, що все буде гаразд, - так воно й буде, - поважно відповів хлопчик, скидаючи стару сорочку.

Свати здивовано перезирнулися, побачивши Меметку в новій сорочці, сап'янових чобітках і срібному поясі.

- Ти чого причепурився? - спитав сивобородий Омер. - Чи то задумав і собі свататись?

- Я понесу до Ібрагіма подарунки Медже. Я її родич, і я чоловік, - серйозно пояснив хлопчик.

Свати розсміялися. Хлопчик ображено насупився і мовчки взяв піднос.

- Дивись, Меметко: впустиш та зіпсуєш подарунки - так відшмагаю, що й не загоїться, - попередив Ахмет.

Але хлопчик тільки зиркнув у батьків бік і мовчки рушив з саклі.

- У Ібрагіма дуже гарно, - розповідав він, показуючи Медже срібні аспри і цілу торбинку горіхів, підсмажених з медом. - Є в нього кинджали, ятагани у золоті та два турецьких пістолі. І кінь у нього - як вітер. Тільки чуєш, Медже: не подобається мені стара баба Сабіха. Вона мене й горіхами годувала, і баклавою... Та не така вона, як моя мама...

Медже важко зітхнула. Хлопчик не помилявся. Тільки кохання до Ібрагіма подолало в ній жах перед владною та вередливою Сабіхою. Чимало разів бачила Медже її заплаканих та побитих невільниць і навіть дочок...

І довго не могла заснути Медже, думаючи про грізну свекруху, і вирішила про всяк випадок купити у Кайтмази ще один амулет.

Порожнів Чабан-Таш. Сірою смугою хмаринок-баранців бігли низенькі брудно-сірі вівці, а собаки-чабанки пильно доглядали, щоб жодна овечка не відокремилася, і гарчанням та гавканням гнали отару наперед. До осені не повернеться вона до аулу. Так і житимуть у горах чабани, збудувавши собі катрагу з соломи й хмизу, годуючись бринзою та молоком, каймаком та бараниною.

Горпина годинами сиділа на сонці, вишиваючи іджіари (192) і фередже. Щоб ніхто не довідався про її наміри, вона, за Олениною порадою, завжди вишивала дві однакові речі і одну продавала за викуп Коржа, а другу для себе з Нур'ялі або залишала в скрині нібито про чорний день. Так заощадила вона вже сто п'ятдесят грушів, чверть того, чого був вартий Корж. З радістю перелічувала вона свої гроші і ховала під кам'яним порогом у манюсінькому мідному глечику. На серці стало спокійно. Перед нею майоріла певна мета, а робота відхиляла від болючих думок, від копирсання в собі. І, прислухаючись до рухів дитини, вона знала, що наближається її визволення.

Іноді приходила до неї Олена. Довго говорили вони, пригадуючи батьківщину, співали пісень далекого степу, потім Олена забирала роботу або давала нові візерунки та замовлення, прислухаючись, чи не йде хто з татарок.

- Нема чого розповідати їм про наші справи, - підморгувала вона. - Вони люди нічого, але цупко додержуються свого, а ми мусимо одна одній допомагати.

І, зв'язавши клунок з готовими іджіарами, знов сідала поруч, і знов починалися довгі розмови.

- Остогидло мені тут, - говорила Горпина. - Коли б не ти, я б давно збожеволіла. Все чуже, все не так, як у нac. Ані до церкви піти, ані слова сказати по-нашому. Сумую я за рідною землею.

- Наберися терпіння, любонько, рік, не більше постраждаєш, - і поїдемо.

А Нур'ялі ходив задуманий і стурбований. Кілька разів виганяв його уста-баші з базару, нахвалявся заборонити входити до Каффи, хоч і був Нур'ялі Ахметовим помічником. І не знав Нур'ялі, що його робити з уловом.

- Чого вони до тебе присікалися? - допитувалася Горпина.

- Вони хочуть, щоб, крім цехових, нixтo не рибалив у морі. Тоді вони визначатимуть вищу ціну на рибу.

- А хіба їм не все' дно, коли ти віддаси дешевше? Тобі ж це збиток, не їм.

- Так, коли покупців є багато. Але іноді в рибалок залишається риба. Тож вони й бажають, щоб було менше рибалок. Доведеться прийняти реван, бо цех зжене мене з світу.

- Чого ж ти баришся?

- Грошей нема. Для ревану треба чимало: і на частування, і на подарунки. По три тисячі чоловіка буває гостей. А приймають реван сто чи двісті. І всі видатки припадають на них.

- А на коли призначено реван?

- За два-три тижні. - зітхнув Нур'ялі. - Тому я й сушу собі голову, де їх узяти. Якщо тепер я не прийму ревану - буде зовсім погано, бо реван буває раз на п'ять-десять років.

Горпина опустила очі. Вона подумала про гроші на викуп Коржа і, щоб сховати замішання, спитала:

- А скільки треба?