Сімферополь. Видавництво

Здригнулися наостанку губи, безпорадно ловлячи повітря.

Щось хрипіло в горлі, наче дрібні бульбашки... Потім усе стихло.

Мовчки скинули чумаки шапки і довго стояли, задумані й нерухомі.

Рожевою парою стояла курява в повітрі. Сонце повільно провалювалося в золотаво-червону безодню за краєм землі. В траві підпадьомкали перепілки... І гірко й пряно запахли трави під росою...

Багато їх у степу, цих безвісних, безіменних могил по чумацьких шляхах... Дмуть на них вітри буйні, обростають вони травою, а перехожі чумаки скидають шапки і кладуть на них зелену гілку...

Корж лежав на отамановій мажі, дивився на степ, ще . покроплений перловою росою, і мовчки смоктав свою люльку. Ось і край... Була людина і нема її. І нащо було страждати, працювати, мучитися?!

Потім пригадалася Горпина, хутір, пан Бжеський і людолови. Людолови!.. А хіба Бжеський не людолов, як ногайці Ширинського бея? Хіба Абдулка не такий же хлоп, що працює на татарського пана?!

Гарячішала спека. Розтанула роса, закурило над степом пилом, і все сухіше і дзвінкіше стрекотіли коники в-бур'янах. Але степ став хвилястий, по балках кучерявився чагарник, а подекуди й ріденький байрачок.

- Ось і Гадюча Балка, - кинув мовчазний отаман, не виймаючи люльки з рота. - Завтра дістанемось Дніпра.

Валка повільно спускалася схилом. Гадюча Балка скидалася на глибоке міжгір'я. Коли дві третини валки втяглися у вузький шлях, пробитий на дні весняним струмком, з чагарника раптом вискочили польські гусари і заступили дорогу.

- Стій! - крикнув франтуватий ротмістр з леопардовою шкурою за плечима. - Стій, пся крев! Де їдете?

І вмить гусари оточили чумаків. Опір був марний.

Отаман методично витягнув із гаманця татарський ярлик і подав ротмістрові. Ротмістр подивився на пергамент, списаний чорними гачками східного письма, на тамгу (207) та мигдалювату печатку й люто кинув ярлик отаманові в очі.

- Що це за теревені?! Де їдеш, галгане?

- Не галган, а козак славного війська Запорозького із своїми товаришами. А інших паперів мені не давали, бо їздили ми до перекопської башти по сіль і веземо її на Січ.

- Вертай мажі, - уривчасто кинув гусар із леопардовою шкурою.

Але отаман не ворухнувся.

- Звертай! Тобі кажуть, хаме! - наїхав на нього ротмістр, блиснувши очима.

- Певно, не мені, бо ніякої влади я над собою не знаю, крім пана гетьмана та запорозького коша, - відступив отаман, зриваючи з плеча мушкет.

- A-a... ти так! - гримнув гусар, хапаючись до зброї. - Бий харцизяк!

- Шаблі наголо, панове, - спокійно наказав чумак, кидаючись на ротмістра.

Зчинилась бійка. Безладно відстрілюючись, ховалися за мажі чумаки: де-не-де з свистом миготіло в повітрі шабельне лезо - і падав додолу чумак, обливаючись темною кров'ю. Божевільні з жаху воли билися в ярмах і борсалися, перекидаючи мажі. Гусар із леопардовою шкурою рубав чумаків, ухиляючись отаманської шаблі, і раптом, розмахнувшись, зрубав йому одним ударом голову.

Корж був надто слабий, щоб битися, але на ночівлі примітив він, як сунув отаман під лантухи набитого пістоля. Тихенько витягнув він його і, спираючи ствол на полудрабок, навів його на ротмістра.

- Ось тобі, стерво, за нашого отамана, - прошепотів він крізь зуби, спускаючи курок.

І забитий одразу гусар звалився не зойкнувши. Ніхто не помітив Коржа і його пострілу. Бій стихав, як відгриміла громовиця. Чумаки здалися. Гусари наказали їм підняти перекинуті мажі і знову насипати на них розсипану сіль. Повільно й обережно повертали чумаки свої мажі. Розуміючи, що опір марний, Корж заховав пістоль і лежав на мажі, удаючи важкохворого. Ніхто його не чіпав. Роззброєні чумаки скорилися долі й заляскали батогами:

- Агей, сиві! Агей, полові! - гукали вони.

І, почувши знайомі хазяйські голоси, покірно рушили воли. Тепер отаманова мажа опинилася наприкінці валки. Двоє гусар прив'язали до неї коня забитого ротмістра і, трохи відставши, куняли в сідлах.

Корж обережно звісив голову й спитав чумака, що заступав забитого отамана.

- Що це таке, братику? Скільки світ стоїть, такого не бачили, щоб гусарія нападала на чумаків.

Чумак обережно озирнувся, побачив, що гусари відстали, і стиха відповів:

- Та й з нами не траплялося такого... Казали люди, ніби коронний гетьман наказав повертати валки, що везуть на Ciч харчі. Певно, це його витівка.

Корж був вражений.

- Та що ж собі думає наш Сагайдак?! Як ви допускаєте таке знущання?!

- Як допускаємо? Знаєш нашого брата: коли сіно в стозі, забудь о бозі, - сплюнув чумак і про гусарське око заляскав батогом: - Агей, полові!! Агей, гей!

Воли завзятіше захитали рогами, немов обурюючись з того, що сталося, і швидше пішли, глибоко занурюючи paтиці в піщане річище весняного потоку.

- А далеко до Січі? - спитав по хвилі Корж.

- Та... Хто ж його зна!.. Мо, завтра надвечір встигли б. - Ця балка виходить до річки, що впадає в Дніпро, на милю нижче Базавлуку. Конем домчали б годин за п'ять, а волами воно довгенько.

Корж замислився. Тра тікати. Невже для того видерся і він із неволі, щоб потрапити в панські лабети?! Ось тільки кволість ця: дзвенить в ушах, наче співають над ним невидимі комарі. А втекти так легко, так принадно. Ось і ротмістрів кінь нетерпляче гризе вуздечку, ніби ображений, що прив'язали його до чумацької мажі. А кінь цей - як вітер. Надивився на них Корж за життя. Знається він на конях. Не доженуть його захекані гусарські шкапини. Корж удав, ніби заснув, але переліз на перед мажі, де ховалися чумацькі припаси. Одрізав собі скибку сала й хліба, поїв, набрав у пазуху сухарів, намацав кухоль і непомітно наточив з барильця міцної горілки.

- Щоб сили побільшало, - пояснив він сам собі, ковтаючи пекуче питво.

І горілка розлилася його м'язами життєдайним теплом. Дзвін в ушах ущух. Корж відповз туди, де був прив'язаний кінь, і обережно озирнувся. Двоє гусарів трюхикало за мажею, куняючи в сідлі.

- Чорти б вас забрали до себе у пекло. Що мені робити голіруч? - вилаявся пошепки Корж. - Ані шаблі, ані мушкета.

І ніби на його побажання - десь спереду засурмили збір. Гусари очуняли і помчали клусом вздовж валки. Шлях був вільний.

«Час», - подумав Корж і по-татарському плигнув з мажі в сідло.

Кінь шарахнувся з несподіванки, але Корж попестив його досвідченою рукою і черкнув повід ножем.

- Держи! Лови! - закричали гусари, коли вершник майнув за поворотом.

Кинулися навздогін. Але шлях був надто вузький. Доводилося мчати один за одним. І Корж шалено гнав коня. Кінь наче розумів, що вершникове життя залежить від його швидкості. Він розпластався в повітрі, і, зливаючись в рівну зелено-жовту стрічку, летіла під ним земля. Кілька куль проспівало над вухом. Корж припав до кульбаки і гикнув. І ще швидше полетіла обабіч земля, а тупотіння погоні почало віддалятися.

- Ех і добрий ти кінь, - шепотів Корж, припадаючи до його шовкової шиї, що так чудово пахтіла ремінним поводом і потом. - Будеш мені рідним братом, коли вивезеш. Кінь мчав його, як на крилах. Балка глибшала і ширшала. І ocь за поворотом блимнула вузька річка. Кінь виніс Коржа на берег і зупинився, важко хропучи і водячи боками.

- Базавлук. Тепер близько. Спасибі, братику, - попестив його Корж і, сплигнувши на землю, повів його вздовж берега, щоб він хоч трохи відпочив.

Зайшов серпень. По-літньому мліли гори в опаловій імлі, змережані бузковими розколинами; по-літньому блищали хвилі хризолітом, але з чіткої грані обрію, з сліпучо-ясного світла було помітно, що наближається осінь.

В Чабан-Таші почали збирати виноград. Зранку потяглися у гори чоловіки, жінки та діти з високими вузькими кошами за спиною і, розсипавшись стрімкими стежками і схилами серед рудих виноградних кущів, узялися до роботи.

Співала Медже, зрізаючи грона, як цикада, пригріта сонцем, і далеко-дадеко лунав горами її жагучий голос:

Чи то правду кажуть, любонько моя?

Я прийшов до тебе, щоб помилуватись

Розцвітом дівочим, любонько моя.

Кажуть добрі люди, ніби поцілунок

Кожен біль зціляє, любонько моя.

Я прийшов до тебе з раною на серці

Вилікуй ту рану, любонько моя.

Ставало жарко. Боляче було ступати босоніж на розпалену землю; вогке від поту фередже прилипало до скронь. Бачачи, що навколо нема чоловіків, Шафіге скинула його, з насолодою підставляючи обличчя гірському вітрові.

Внизу шуміло море. Цвірчали цвіркуни й цикади, а голос Медже все лився й лився, глибокий і жагучий, як південь в долинах.

Коли раптом далекий гуркіт барабанів спинив жінок.

- Яничари йдуть! - здригнулася Шафіге. - Ой, лихо!

- Нащо? - здивувалася Горпина. -Чого їм тут треба?

- Грабувати! Катувати людей! Пропали наші кури й барани! - крикнула Шафіге і, не чекаючи на відповідь, кинулася до Чабан-Таша.

Медже зібрала коші й ножі і звернулася до Горпини.

- Підемо, Горпіне. Швидше сховай святковий одяг, посуд, іджіари, а вівці зажени десь у гори, щоб вони їх не знайшли. От лихо, що нема Нур'ялі з Ахметом...

Швидко збігли вони стрімкою стежкою і попрощалися біля саклі Нур'ялі. Медже помчала до Чабан~Таша, миготячи серед кущів кермеку своїм ясно-зеленим фередже, а Горпина розгублено спинилася на порозі. В чому річ? Вже понад рік живе вона серед татар, жваво цокотитъ по-їхньому, але ніколи ніяк не добере, що до чого.

Ось і тепер.

Яничари? Султанська гвардія? Передмур'я ісламу? Страшні яничари ворогам, але чому ж їх поява викликає такий жах і таку метушню?!

По той бік затоки розсипався схилом гори Чабан-Таш, наче хтось розкидав по прискалках сліпучо-білі кубики. Стрункими восковими свічками майорять серед них гостроверхі мінарети, опоясані різьбленими розетками балконів. І такими ж стрункими чорними обелісками злітають і встромляються в блакить чорно-зелені кипариси. Але навіть на відстані відчувається, що в Чабан-Таші - лихо. На пласких покрівлях і галерейках миготять чиїсь постаті, кричать, махають руками. Хтось мчить у гори гадючкуватою стежкою, схиляючись під важким клунком і ховаючись за скелі, наче від переслідування. В'ється курява на дорозі. Це чабани женуть отару, підстьобуючи її довгими батогами. Так, в Чабан-Таші скоїлось лихо.

Горпина озирнулася. Що робити? Медже каже, що треба ховати все. Але де? Як? Вона кинула на міндер дитину і почала здирати з полиць і стін мідні глеки і блюда, чепурні іджіари, над якими просиділа вона чимало ночей, щоб трохи прикрасити і зробити затишним своє злиденне кубло. Нашвидку зв'язала вона клунок і кинулася до саду. Там, у глибині під скелею, був їх оруз, велика обмурована каменем яма на збіжжя, з єдиним вузьким отвором зверху. Нашвидку відхилила вона важкий камінь, вкинула до оруза клунок, поклала камінь на місце і закидала його хмизом.

А в Чабан-Таші творилось щось неймовірне. Ввійшовши до аулу, яничарський ага попростував до кет-худи, сивобородого Бекира, що жив поруч мечеті. Бекир вийшов назустріч, вклонився, приклавши руку до лоба, вуст і серця, притримав гостеві стремено і ввів його до оди. Двоє синів Бекирових узяли коня аги, а третій подав до оди запашну каву і наргіле. І став хазяїн біля порога, і мовчки схрестив руки на грудях, тому що не годиться питати гостя, що привело його під гостинний дах хазяїв.

Ага випив кави і, затягуючись наргіле, звернувся до Бекира:

- Скільки дворів у Чабан-Таші?

- Сімдесят чотири, захисниче ісламу, -. вклонився Бекир.

- У нас зазначено дев'яносто, - зауважив ага, - але це дрібниця. Ось фірман про рекрутчину, - вів він далі. - Тінь аллахова на землі - наш непереможний падишах наказав дати з кожних п'яти дворів одного рекрута, сплатити по двадцять аспрів з душі податку на війну з собаками персами - хай спопелить їх аллах за те, що наважилися вони зняти руку на джерело одвічного світла! Крім того, ви дасте від села одну мажару проса і тридцять хлопчиків в аджем-оглани.

Бекир мовчки схилив голову, схрестивши руки на грудях. Йому було чимало років, і від батька і діда знав, що землеробів не беруть до війська тому, що райя (210) повинна орати землю і сплачувати податки. Але з гіркого досвіду знав він і те, що краще не сперечатися з владою, бо немає на світі правди для бідних людей. І ще знав Бекир, що краще відкупитися бакшишем (211) від першого, хто накинеться на аул з будь-якими вимогами, щоб не привабити до себе цілої зграї зверхників, наче вороння на стерв'ятину. І ще нижче схилилася Бекирова голова у зеленому завивалі, і покірливо відповів він:

- Хай буде воля аллахова і тих, кому дав він владу над правовірними. Але злиденний наш аул не сплатить того, що бажає господар. П'ять років тому померло мало не пів-Чабан-Таша з моровиці - хай упокоїть аллах їх душі в садах райських! А два роки тому налетіла на нас сарана. Зубожів аул. Господар упевниться в цьому своїми очима. Ось чому він, як добрий хазяїн, візьме стільки, щоб не підсікти родючу лозу, а тільки відсвіжити її для кращого зростання і розквіту. І вдячна райя не забуде свого благодійника і підведе йому коня, швидшого від степового вітру і легшого від сандала на хвилях морських.

Очі аги спалахнули вогнем. Старий розумніший, ніж можна було сподіватися. І, ховаючи в вусах задоволену усмішку, відповів він примирливо:

- Зговоримось якось, старий. Отже ж, ти кажеш, що в Чабан-Таші сімдесят осель? Хай буде так. Дай нам п'ятнадцять рекрутів з кіньми і зброєю, півтори тисячі аспрів, мажару проса і сухарів і двадцять хлопчиків в аджем-оглани.

Почався торг. Бекир твердо додержувався свого, хоч низько вклонявся і шанував агу найпишнішими і найпочеснішими титулами. Але ага не поступався, бо за кожну знижку належить добрий бакшиш. Знав він і те; що сільський кет-худа людина неписьменна, тому заправив мало не удвоє проти потрібного. І, передчуваючи добрий зиск, поступався обережно й повільно.

Тим часом яничари розсипалися по Чабан-Ташу. Не чекаючи наказу, вдиралися вони в саклі, ганялися за курми, гусьми і індиками, тягли вівці і кози, лантухи борошна, родзинок і збіжжя, низки сушеної і куреної риби і напівбожевільних від жаху хлопчиків.

Шафіге місила пшеничні коржі. Повернувшись додому, вона нашвидку поховала все найкраще, загнала вівці і кози у кизиловий чагарник між скелями, де міг їх відшукати тільки той, хто знав усі стежки Чабан-Таша, потім розпалила кабицю і взялася варити, щоб не спало яничарам на думку, ніби вона щось ховає від них. Коли раптом знадвору почулося важке гупання чобіт, розпачливе кудкудакання курей і пронизливий дитячий зойк. Шафіге кинулася мити руки, коли вбіг до саклі її єдиний семирічний хлопчик, а за ним виріс на порозі високий на зріст яничар.

Тремтячими руками вхопила Шафіге фередже, плямуючи його тістом, а хлопчик з розпачливим вереском вхопив її за рукав, волаючи крізь сльози:

- Мамо, вижени його геть! Вони схопили Алі і Якуба!.. Я втік, а він за мною!.. Ой мамо, боюся!.. Там ловлять хлопчиків, як курчат!..

Шафіге розгублено натягувала фередже і пошепки заспокоювала дитину, намагаючись непомітно просковзнути у двері, але яничар попередив її рух: одним стрибком опинився він біля неї, вхопив хлопчика за очкур.

Хлопчик заридав, забився в його руках, але яничар уже волік його до порога.

Шафіге забула все. Як кішка, стрибнула вона вслід і вчепилася в яничара.

- Пусти дитину, господарю! - заволала вона. - Куди ти його тягнеш? Бери гроші, гусей, але дитину не руш!

- Іди, іди, навіжена! Нічого йому не станеться. Піде до султанського гарему, в аджем-оглани.

До султанського гарему?.. Та хіба ж беруть мусульманських дітей в яничари?.. Шафіге бігла до воріт, не випускаючи яничара, і повторювала, захлинаючись з розпачу:

- Пусти його, господарю! Він правовірний! Ми ж не гяури! (212) Спитай мулли! Спитай всіх... Віддай мені мого Меметку!!!

Але яничарові обридло її голосіння:

- Іди геть! - відштовхнув він її. - Інша б ще раділа. Беруть її цуценя до Блискучого Порога (213), а вона виє.

На вулиці була метушня. Яничари зганяли ягнят і кіз, ловили птахів, гнали коні, тягли хлопчиків, що верещали і плакали на всі голоси. А за ними бігли простоволосі матері, виповнюючи вузькі сонячні вулиці зойками й голосінням. Мемекали вівці, репетували діти і жінки, скликаючи чоловіків на допомогу. А по дворах розпачливо кудкудакали кури, гелготіли гуси і качки і пронизливо ревли осли, покриваючи всі звуки своїми скрипучими голосами.

- Господарю! Господарю! - ридала одна з матерів, валяючись в ногах аги. - Не відбирай в мене єдину втіху! Я ж удова. Він один у мене на світі.

- Змилосердься! Пожалій! - підходили жінки, падаючи навколішки.

- Віддай нам наших маляток!

- Ану, подай назад! Ану, геть! - наступали на них яничари.

- Змилосердься!

- Пусти мене, дядечку! Я ніколи не пустува-а-атиму! - захлинався від сліз Меметка, що по-своєму зрозумів усе. - Я завжди буду слухня-а-а-ний...

- Пусти!!! - волали діти, видираючись з цупких рук яничар.

- Mamo-о-о!.. Мамо!.. Відбери мене, мамо-о-о-о!.. - ридав найменший, розмазуючи по щоках бруд і сльози.

А купка батьків оточила агу, низько вклоняючись:

- Помилуй, господарю. Ми ж дійсно не гяури. Хіба ж беруть в оглани правовірних!

- Досі не брали, а зараз беруть, - урвав ага. - Та цитьте, баби! - гримнув він на матерів. - Хто сперечатиметься, - того закути в кайдани, як бунтівника, і взяти до міської в'язниці.

Жарти були погані, але справа йшла не про худобу і не про гроші, тому батьки не відступали.

- Візьми за них викуп, захисниче ісламу, - говорили вони тремтячими голосами. - Відпусти наших хлопчиків.

- Цить! - оскаженів ага. - Женіть їх геть в три вирви! А хлопчиків замкніть до мечеті.

Яничари кинулися на юрбу. Матері вили, чіплялися за каміння, за пороги і стіни. Яничари шмагали їх нагаями і піхвами від ятаганів.

- Maмо-о-о!.. Мамо-о-о!!! - репетували діти.

Розлючені яничари тягли їх за вуха і очкури. Хлопчики кусалися, дряпалися, хвицалися, як лошата, намагаючись влучити їм під печінки, ревли на всі голоси, але важко їм було подолати дужих вояк. Опинившись за залізними дверима мечеті, діти зрозуміли, що це кінець. Сліпий розпач охопив їх. Довго билися вони у двері ногами і руками, потім замовкли, збилися докупи і сиділи, притулившись один до одного, тихенько схлипуючи як ягнятка під дощем.

Матерів відігнали подалі, але вони не розходилися. Повні розпачу, ховаючись по завулках, що скидалися на вузенькі щілини, вони ридали, молилися, кляли яничар і ламали собі руки.

- Додерж свого слова, передмур'я ісламу, - вклонявся старий Бакир. - Ми дамо тобі двадцять тонкововних кашмірських овець, якщо ти відпустиш наших маляток. Ти ж згоджувався взяти десятеро, а твої люди позамикали геть усіх. Чуєш, як ридають матері? Адже ж і в тебе є діти... Голос старого тремтів і зривався. Серед захоплених хлопчиків були і його внучата.

- Та хіба ж я кажу, що заберу всіх?! Я виберу найкращих.

«Виберу». В серці старого блиснула надія врятувати принаймні своїх і, причинивши ворота, щоб хтось не підслухав розмови, почав він благати агу відпустити йому його онуків.

- Побачимо, старий, побачимо, - хитрував ага, щоб взяти дорожче. - Я мушу надіслати падишахові хлопчиків струнких, здорових, вродливих. Я чесний слуга своєму володареві.

- Змилосердься, господарю. У мене є халат з бухарського шовку і килим, витканий моїми доньками і не вістками. Три роки ткали вони його для мечеті. Сходи хоч весь улус - ніде не знайдеш ти такого килима.

Ага хитрував, удавав з себе чесну людину. А за воротами ридали матері, рвали на собі волосся і з благанням і надією зазирали у щілини. Чого так довго бариться Бекир?

Тим часом по всьому Чабан-Таші збирали гроші, зброю і одяг для рекрутів, і ті, на кого не впало лихо віддати дитину або чоловіка, охоче несли й тягли, хто що мав, щасливі тим, що легкою цiною відкупалися від яничарів, і ніби соромлячись свого щастя.

А жінки і матері з зойками і сльозами виряджали рекрутів. Правда, з рекрутами вийшло краще, ніж з хлопчиками: після довгого торгу й бакшишу ага згодився взяти лише десятьох. Чабанташці купили у складку чотирьох невільників у Халіля, а троє бідних парубків пішли по своїй волі. Обридло їм перебиватися з хліба на воду. Порівняно з їх злиднями військове життя здавалося їм ситим і безтурботним; а до небезпеки вони і так звикли: чи не однаково - загинути від кулі або втопитися восени на полатаній рибальській фелюці... І пішли вони до султанського війська без жаху, але й без радощів, трохи здивовані тим, що беруть до нього землеробів, і тільки троє останніх мовчки зітхали від туги, дивлячись на жінок і дітей, на рідні оселі і гори.

І, перш ніж проспівав муедзин свій четвертий азан, рушили яничари до Каффи.

Весь аул пішов проводжати їх. Мовчали приголомшені горем жінки рекрутів. При живих чоловіках залишаються вони вдовицями. Ось ідуть вони, ідуть навіки, безмежно рідні і безмежно дорогі. Крутиться, звивається горами дорога. Поворот. Другий. Третій. Ще один... Вже не видно аулу. Хотілося впасти додолу, битися грудьми об каміння, прощаючись навіки. Але нащо катувати їх своїм розпачем?! І, зціпивши зуби, щоб не зрадити себе, йшли вони мовчки поруч рекрутів.

Але матері не мовчали. Вони бігли за дітьми, забувши все на світі, ридали, вили, як шакали у горах, дряпали собі обличчя, скидали у нестямі фередже і простирали руки до своїх маляток, давлячись від зойків і сліз.

- Мемете!.. Меметику мій!.. Глянь ще раз на свою маму! - ридала Шафіге, божевільна від болю. - Меметику, дитиночка моя любенька! Радість моя!..

І, впавши додолу, билася об каміння підстріленою ластівкою.

Ага щось крикнув. Яничари прискорили кроки. Загуркотіли барабани, щоб заглушити лемент матерів. Яничари відганяли їх від загону, відштовхували, били ножнами від ятаганів, а вони все бігли і бігли, падали, розбивали собі і коліна об камінь і рвали розкуйовджене по вітру волосся.

Горпина бігла разом зо всіма, міцно притуляючи до себе дитину. Яке щастя, що воно ще немовля... Ну а потім що буде? Підросте її Юсуфчик, прийдуть яничари й теж візьмуть його, як Меметка?!

- Будь ви прокляті! Кати! Людолови нещасні! - шепотіла вона, зливаючись з розпачливою тугою тих, кого ще рік тому мала за ворогів.

Бачачи, що загін зникає за поворотом, Шафіге раптом схопилась і з голосінням, помчала навздогін. Вітер тріпав їй волосся. Подертий бешмет плутався у ногах, і вона ступала на нього, роздираючи його на клоччя.

- Меметику!.. Мій маленький Меметику!.. - скиглила вона, простягаючи до нього руки.

Горпина догнала її на повороті.

- Шафіге, схаменися!.. Сестричко моя любенька... Не муч хлопчика. Адже ж не на смерть ти його виряджаєш, - пригорнула вона татарку. - Мені гірше було: мого ж Івасика було враз забито... На моїх очах. Голівонькою об камінь... Так і кинули його у степу хижакам на поживу... Пожалій і себе, Шафіге. В тебе хоч чоловік залишився!

- Мемете!.. Меметику мій, - тріпотіла в її обіймах Шафіге.

- Заспокойся, Шафіге, - раптом змінює тон Горпина. - Хлопчик теж мучиться. Невже тобі краще, щоб він помер? Стримайся! Поїдете з Ахметом до Стамбула, побачите там свого Меметку.

Горпина не вірить власним словам, але треба якось заспокоїти Шафіге. І, пригортаючи її до себе, вона веде її до Чабан-Таша.