Сімферополь. Видавництво

Канун розпочався о другій годині, після довгої святкової відправи і освячення меду і пива. Перепечайниці і братчикові жінки з пахолками і підмайстрами оздобили й прибрали братський будинок зіллям, квітчастими рушниками і здобутими у Криму іджіарами. Два дні варили і смажили рибу і дробину, дичину і поросят, кололи свині, начиняли ковбаси і ковбики, місили пироги й книші, пампушки, коржі та вареники. Не шкодували братчики для першого кануну кращого припасу з своїх льохів, крамниць, борошенниць, куренів, ком'яг та уходів.

І вдався канун на славу.

Несуть без утоми блюда і підноси різьбленого дерева з горами пирогів, залізні листи з смаженими телятами, ягнятами й поросятами, ваганки свинячого холодцю, заллятих осетрів, коропів та щук з вищереними на гостей огидними зубастими мордами. На столах парують казани каші, зеленіють миски огірків та квашеної капусти, вареників і сметани, вилискують глеки пінявої оковитої, а пиво і мед наточують просто з барил, розташованих на козлах вздовж стін.

Канун у розпалі. Надходять запізнілі братчики й гості. Їм дають місце і знову допадаються до їжі. Всі знають один одного, тільки чужоземців-купців, приїжджих шляхтичів тa запорожців у кармазинах розглядають з цікавістю, але вмить забувають про них і напружено працюють щелепами.

За передостаннім столом, серед бідніших майстрів, сидить Причепа, розстебнувши на грудях новий жупан. Волохаті груди його світять крізь розпірку сорочки, кострубаті брови насуплені. З люттю гризе він смажену індичку і так хрумкає, ніби бажає помститися на ній за всі образи. А образа велика й глибока. Причепа відчував себе героєм. Він тиждень не спав, працював у броварні, і ось тепер, крім розпочатих барил, стоять і дошумовують у льохах цілих двадцять барил пива і стільки ж горілки і меду. Повів він братчиків подивитися на запас, а ті, замість подякувати, промимрили щось крізь зуби і мовчки вийшли з льоху. І на кануні дивляться повз нього, наче перед ними не цехмістер Хома, а порожнє місце.

Та й канун не такий, як гадалося. Що це за братство, коли не всі братчики рівні?! За першим столом розташувалися магістратські керівники та багатирі-гості. А він, Причепа, сидить за дев'ятим столом серед цехової братчини. Де ж тут рівність і братерство? А головне - не Причепу, а Іова Борецького обрано за пивецького старосту

Ну, хіба ж це личить вченій людині мирити п'яних або керувати кануном? Кому, як не Причепі, було б воно до лиця? Чи не хазяїн він тут, старший братчик? А тепер навіть медовари і винокури удають, ніби не бачать його.

Хвилі злості клекотіли у цехмістра в грудях. Ні, вже іншим разом він і пальцем не ворухне для загального блага і не подумає займатися громадськими справами. Хай їм трясця! Прийде і сяде за перший стіл, а не тут, мало не разом із старечим цехом.

І, хрумкаючи смажену індичку, Причепа червоніє відобрази і обурення.

І раптом погляд його падає на діда Омелька і старого Лейзера. Обидва діди спізнилися і саме сідали за стіл навпроти нього. Темна лють скипіла йому в грудях. Йому здавалося, що Лейзера навмисне запросили і посадили за той же стіл, щоб принизити і образити його, Причепу. Хмеліючи від люті, підвівся Хома, стиснув пудові гирі-кулаки, але голос Созона Балики спинив його рух.

- Хто тебе сюди пустив, стара смердючко? - рушив Балика від магістратського стола до затремтілого Лейзєра. - Геть звідси, собако!

Братчики озирнулися на оклик, урвали на півслові розмови. Навіть жувати перестали невтомні щелепи. А дід Омелько підвівся на тремтячі ноги і сміливо виступив наперед.

- Я привів, - несподівано лунко забринів його надтріснутий голос. - Він мій земляк, львов'янин, такий же майстер, як і ми! Разом працювали, разом і побенкетуємо.

Созон зиркнув на нього наллятими кров'ю очима.

- А ти звідки такий розумний узявся? Захопили вони шинки, ціни на горілку познижували, аби хліб нам відбити. А ми на них дивитимемося?! Досить нам лиха від братських дурнів, що задумали весь Київ понапувати братською горілкою нам на збиток.

- Вірно! - з п'яною щирістю гримнуло кілька голосів. - Женіть Лейзера в шию!

- І братського дурня разом з ним!

- Ще й ладаном покуріть, щоб не смерділо!

JIейзер став біліший від рушників на стіні.

- Ой, та хіба я сам прийшов!.. Я ж казав, - белькотів він розгублено. - І нащо було запрошувати бідного єврея?! Тільки я ще ані в кого скибочки хліба не відбивав.

І в цю мить проміж JIейзером і Созоном виріс Хома. - Стій, бісів діду! Куди тікаєш? Чого?! - Схопив він JIейзера за лацкан. - Сиди, де сидів. А тобі, - ступнув він до Созона, - краще б мовчати.

- А ти хто такий, щоб мені вказувати? Ший свої чоботи і вище чобота носа не задирай.

Бенкет урвався. Братчики схопилися на ноги, з'юрбилися навкруги, а вузьким проходом проміж столами ішов до Созона Причепа; стискаючи пудові кулаки. Созонів вигук розкрив йому все, і темна лють образи і обурення впала на Созона бурхливим весняним кригоплавом.

- Держіть його! Він заб'є пана бурмистра! - заверещав хтось із радців.

- Нема чого держати, - зиркнув на нього Причепа. - Тільки мені ніхто язик не підв'яже. Так ось чого від мене морди відвертаються?! Бо братство стало на дорозі їх жадібності! Тому й чесні братчики в дурні потрапили, - підвищив голос Причепа, вловивши шепіт здивування і легкий сміх. - Це ви, пани магістратські, підстроїли, щоб геть у всьому Києві не знайшлося солоду на наше пиво. І довелося мені гнати по солод аж у Мотовилівку, до Аксака. Зрозуміло: кожен боїться за свій прибуток. Бо братство пива наварить і пустить його дешевше, ніж по бурмистерських шинках. І чому ти на Лейзера накинувся? Та лише тому, що Борух з Ароном відкрили навпроти твого свій шинок, ось ти й лютуєш, бо від жадібності тебе аж свербить, наче в тебе короста.

- Вони Христа розп'яли! – несамовито вигукнув Созон.

- Брешеш собако! - гримнув Причепа, здіймаючи кулак. - Такі, як ти, певно, розп'яли б, а твого брата, крамаря, Христос батогом з храму вигнав.

- Що-о?! - трахнув кулаком Созон. - Ах ти, шевська гнидо! Братство для православних! І паршивій тварині, як Лейзер, нема чого тут робити.

- «Для православних», - презирливо перекривив Причепа. - А чому ж за вашим магістратським столом сидить лихвар Аврумка Шмойлович і ти не женеш його геть і ручкаєшся з ним, як із рівним, ще й шляхетним паном кличеш? Ось тобі й православний! А чому поруч із паном війтом сидить католик пан Себастьян Браччі?! А далі Готліб Шульц лютеранської віри з Арабаджізаде, татарським купчиною? Чи ти вже їх в барилі пива перехрестив на православних?!

- Го-го-го-го! - залунало по залі. - Вірно каже пан цехмістер!

- Слухайте дурня, - сперечалися інші. - Він отак посадить вас з кожним собакою з однієї миски тріскати. - Інший собака чесніший від вашого брата, - огризнувся швець Грицько.

Сварка розпалювалася. Одні стояли за Созона Балику, а інші за Хому. Зала гула, як море в бурю. Вигуки злітали над юрбою і танули у буйному гаморі, як піна в бурунах прибою. Мигтіли у повітрі кулаки. Розпалені, спітнілі, лізли братчики один на одного, дихаючи сивухою і масною їжею, реготали і лаялись. Лейзер тремтів усім тілом і, притулюючи руки до кістлявих грудей, непомітно відступав до дверей. Братство глянуло йому в вічі тисячоликим п'яним звіром, моторошним і жахливим, як смерть. Коли ось чиясь важка, але дружня рука лягла йому на плече.

- Чого ти, братіку? Ніхто тебе не займе! Руки короткі! Їж, пий! - зарокотів йому на вухо хрипкуватий голос Остапів.

- Ой, пане Остапе!.. Пустіть мене краще додому! Ой, краще б я не приходив! Бог із ним, з оцим частуванням, - тихо заговорив Лейзер, і голос його уривався й тремтів від ледве стримуваних сліз.

- Нічого! Нічого, братіку! Бува й гірше, - ласкаво гув Оcтап, - Хай горло деруть! Знаєш, як кажуть литвини: «Чи бог слухає, що свиня хукає?». Плюнь та розітри!

А братчики ніяк не могли заспокоїтися. П'яний чинбар вдарив бурмистра Онисима Ходкевича кухлем пива. Пивні старости кинулися на допомогу. Кілька братчиків тримали чинбаря, а той виривався з їх рук, хрипко вигукуючи:

- Заб'ю! Знатимеш, як з нас двічі вимагати податки! Хабарнику! Злодію!

- Віррно!!! - ревли п'яні голоси.

Гамір не вщухав. Пригадували старі забуті образи, справи, бійки, несправедливості. Руки тяглися до ножів.

А радці і лавники оточили Созона і умовляли його. - Та що ти, братіку, здурів?! Найшов, коли чіплятися до цехових. Забув нашу згоду?

- І Причепу не займай. Якщо обрано його на старшого братчика, тра скоритися.

- Дурні були, що обрали. Я ж казав, що він за цяця, - трохи збавив тону Созон. - Але щоб у нас в братстві жидом смерділо...

І раптом прикусив язика, побачивши просто перед собою Аврума Шмойловича. Шмойлович чув усе, але витримано і спокійно виповнив келех венгржином і рушив до бурмистра:

- Пан бурмистер має рацію. Через оцих пархатих нема чим дихати шляхетним євреям. Женіть у шию цих халамидників, бо вони вам на голову сядуть із своїми бебехами.

І, гордовито всміхаючись власним словам, цокнувся з Созоном Баликою.

А козацька старшина і цехові оточили Причепу.

- Плюнь, братіку! Чи варт козакові огризатися на кожну п'яну брехню? Ми ж тобі по гроб вдячні. Ти в нас справжнє золото. Інший би ще потилицю чухав, а ти й солод здобув, і три ночі не спав у броварні.

- Та як же він тоді сміє носом крутити?! - бундючився Причепа. - Та що він є проти мене!.. Та я в кількох походах був. Та я такі чоботи шию... хоч самому королевичу Владиславу носити.

Причепа п'янів, наливався кров'ю і стукав по столу кухлем так люто, що кухоль раптом розколовся надвоє.

- Ну-ну, - братіку, заспокойся. Кухлі ні в чому не винні... А кулаки ще тобі десь згодяться, - жартівливо штовхали його під боки.
Лейзер не міг отямитися. Він увесь тремтів і, як зацькований, позирав на двері.

- Ой, пустіть мене краще додому, - благав він Павла та Остапа. - Бо коли пани радці нап'ються, вони, певно, заб'ють старого Лейзера. Ой панове, як погано бути євреєм! Ой, скільки сліз набралося он тут, - бив він себе у груди.

- Всім погано, братіку, - вмовляли його майстри. - А пригадай, як діда Омелька і нас обох із Львова вигнали? У Остапа дитина ще й досі заїкається, так налякали її бісові ляхи.

- А поспільству, гадаєш, краще? - вкинув підмайстер, збираючи порожній посуд. - Ось кому мука пекельна. Вас принаймні на панщину не женуть та канчуками м'ясо з кісток не здирають.

Лейзер сумно похитав головою.

- Ой, вірно, панове! Тільки чуєте що? Інша образа гірша від канчуків. Їй-бо! Бо від канчуків поболить та й минеться, а образу двадцять років не забути... Я ночами не сплю... Лежу, пригадую... І болить... Ой, як болить!.. А хіба людина винна, що їй болить? Біль не виженеш, як собаку. Правда, дідусю? - звернувся він до діда Омелька. - Але ні в кого нема в грудях стільки болю, як у старого бідного єврея.

- А ти розкажи. Полегшає. Горе, як пухир: розріж - і минеться, - тепло відгукнувся Омелько, запалюючи люльку.

Лейзер вдячно зиркнув на нього і відповів тихо, сором'язливо:

- Спасибі вам, дідусю, що ви такий добрий. Тільки нащо мені псувати вам свято...
Бенкет бучнішав. Забувши хвилинну сварку, братчики знов допалися до їжі. Почалися гучні розмови. Регіт вкривав брязкіт чарок і посуду розгонистим громом. Дим стояв під стелею хмарою. Братчики пересідали, хто до кого бажав, розбивалися на тісні гуртки. За гамором не було чути окремих розмов, і кожен почував себе затишно, приємно. Рудий Кузьменко підсів до підмайстрів і умовляв їх влаштувати рибальську артіль.

- Замість сидіти по майстернях без роботи, наловимо рибки, насолимо, накуримо, а що залишиться - продамо.

- Воно б непогано, - невиразно підтакували вони.

М'яка хмільна втома виповнювала їх лінивою теплотою. Вони невиразно відчували, що від Кузьменка не буде добра, але сперечатися не хотілось.

- А на Дніпрі тепер яка просторінь! Сонечко. Вільний вітер, - удавано захоплювався іконописний дідок.

- Тільки як же воно буде? - спитав один з підмайстрів, як уві сні. - Адже ж нема у нас ані човнів, ані невода, ані рибальського струменту.

- Це вже не ваша турбота! Шевцюєте ж на готовому. Так і рибачити можна, - посміхається Кузьменко і наливає їм повні чарки. Підмайстри п'яні від гамору, горілки і меду, від незвичних вражень і ситої їжі. І, слухаючи солодкі Кузьменкові розмови, вони не замислюються і занурюють молоді чорні вуса в іскристу піну, пухку і білу, як горностай.

А парафіяльні попи, радці (89) і лавники (90) розсілися проміж цехових і заводять розмови про застій у торгівлі, про те, що нема де кинутися міщанам - крамарям і майстрам цехів.

- Коли біда підступає пожежею, не треба чвар, панове майстри. Час нам з'єднатися не тільки під братським захистом, але й під владою ратуші і магдебурзького права (91). Не годиться нам вклонятися шляхтичам і старостам, коли та ж шляхта морить нас голодом, запроваджує по фільварках майстерні та ярмарки і замикає митницями нам шляхи.

- А що ми забули у вашому магістраті (92), щоб знов піти під ваш присуд? - мружить очі Причепа, пихкаючи люлькою.

Худорлявий піп з розчесаним на два боки волоссям під Ісуса Христа докірливо хитає головою:

- Подумай, чадо. Хіба каміння не вопіє проти старост за їх беззаконня?! Не подолаємо ми їх поодинці. Хай же буде єдиний пастир і єдине стадо, як каже святе письмо.

- А чи багато ми здобули прав, бувши під вашим чоботом? - скоса позирає на нього Причепа і поринає в хмару кучерявого диму.

- Здобули б, коли б не оці чвари серед отари Христової.

- Ото ж то й воно, що у кожного пастиря - ножиці на нашу вовну в рукаві. Підступить отакий до нас та й ладиться разом з вовною і шкуру відтяти.

- Але ж старости! - сплеснув у долоні піп, не слухаючи. - Пригадайте, які жадібні вони і немилосерді! Раніш ми вільно рубали дрова в околишніх лісах, а тепер - їжджайте за п'ять миль від міста. А підводи?! А охорона приїжджих?! А коли помре хтось з міщан, забирають у вдовиці з чадами останнє дрантя. Їм і сіно вози, і мед, і віск давай, і рибу, і від кожної крамниці, і від кожної речі, що продано на торгу.

- Хм!.. так на вашу думку, коли ми підемо під ваш присуд, все воно пухом розвіється? - насмішкувато мружиться Хома. - Ні-і, панотче! Ви розумні, та й ми недурні. Що староста з нас тягне зайве, це ми добре знаємо. Але чому ви нас не допускаєте до виборів у раду сорока мужів? Чого вдираєтесь у хати й б'єте смертним боєм за кожне щире слово?! Де ви поділи нашого цехмістра?! 3аморили в ратушній вежі?! А чому пан Хоткевич забирає у міщан вулики і нічого за це не платить? Чому лавники не знанають законів і на суді б'ються, наче перекупки на торгу?

- Так ми ж за бійку на три місяці відлучили їх від засідань.

- Відпочити дали? Роботою не силували, сплачуючи їм гроші? Хороша кара!.. А вони тимчасом загарбали міські хутори, зігнали з них удів міщанських - і ну хазяйнувати. Чому ви не відсудили в них міського майна? І чому батогами забили посполитих, що прийшли з тих хуторів до вас із скаргами на пана війта (93), коли він почав їх на панщину ганяти і данинами душити, як перший-ліпший староста?! А коли помер старий Пущенко, хто підробив тестамент, наче він відказав і садиби і сіножаті на магістрат? Хто його сиріток в самих сорочечках на мороз вигнав?!

- Так, сину, були великі наші провини, - кисло підібрав губи піп. - Тому й братство наше фундовано, хай єдиномисліє і мир запанує серед вірних!

В голові у Причепи шумить. Він забув обережність, перекинув під вуса повний кухоль пива, стукнув його об стіл, витер мокрі вуса і насмішкувато свиснув:

- Вилізла гадюка з старої шкіри та голубицею себе назвала! Чули ми такі казочки! А як дійде до стації (94) або до розрубу (95), знов на цехових все накинете?! А самі - руки за спину та черево наперед? Шукайте інших дурнів, а з нас вистачить!

Кузьменко частує підмайстрів, не шкодує братського пива й меду і тлумачить їм, відраховуючи на товстих червоних пальцях:

- Це ж дуже вигідно, кажу. Артіль за місяць себе покаже. Тільки треба одразу братися, щоб до зими заробити.

- А по скільки дасте на брата, пане майстре? - стріпнувся один з підмайстрів.

- Та що там!.. Дам по сорочці, штани справлю та харч - як завжди. Та ще десяту рибу вилову.

- Тю! - свиснув один з підмайстрів. - Та на уходах (96) п'яту рибу дають та одежу, та ще грошима по сорок грошей.

- Та яка ж це артіль? Адже ж в артілі нема хазяїв, - підхопив другий. - По артілях вилов розподіляють порівну.

Кузьменко люто блиснув на нього очима, але стримався.

- Мало чого!.. Проте у Дикому Полі татари можуть щохвилини напасти або харцизяки. Та я й не вмовляю. Хіба мало є по містах гулящого люду?.. Тільки пальцем кивни...

Сухотний червінь заграв на його щоках, але загальна веселість не захоплює старого майстра.

- Ой пане Остапе, - каже він. - Ви тільки не подумайте, що євреї - це одна отара овечок, з своїм чабаном, як кажуть ваші панотці. Ой, навіть зовсім навпаки! Бо вівці живуть поміж себе без сварок, і одна не їсть травичку, що наскубла собі інша. Ми зовсім, як ви, православні, Їй-бо! Бо є в нас свій магістрат, що зветься кагалом (97), свої тувими - лавники, і свої радці - кагальники, і свій духовний рабин замість вашого головного панотця, що ходить у золотій шапці, схожій на глечик. І по кагалах теж панують багатії, справжні магнати, і крутять нами, як їм корисно. А коли сойм або пан круль накладе на євреїв податок, так у кожному містi кагал робить розруб і виходить, що все сплачує сама біднота, і кагал збирає вп'ятеро проти того, що вимагає круль, і живиться нашими слізьми.

- Проте сплатите раз - і край. А нам щодня лихо, - зітхає Остап.

- Ой! - навіть скрикує Лейзер - наче хтось встромив у нього голку. - Що ви кажете, пане Остане?! Зовсім навпаки. Платимо ми податок замість стації, і, шпильковий (98), і мостовий, і ярмарковий. А зберешся куди поїхати - сплачуй дорожне і різні мита. А за магістратські податки забули? А за біскупські?!

- А це чому? Хіба ж ви католики? -, здивувався дід Омелько, тріпнувши очманілою головою.

- А що ж ви гадаєте! Спробуйте не сплатити козубальця (99), так за три дні від наших бебехів ані порошинки не лишиться. Наскочать школярі і такий зроблять погром, що кісток не донесеш до міської брами. А подарунки?! А хабарі?! Ой, скільки ми на них витрачаємо! Не дай боже приїде нунцій (100) від папежа - піднеси йому голову цукру з пуд вагою. І кожному з ксьондзів з його почту по фунту цукру і по пляшці вина. А на утримання кагалу?! А на викуп невільників? А на хабарі та ралець (101) воєводі, старості та різним панам, щоб вже нас не чіпали?! Що ж ви гадаєте, що такий поважний пурець, як реб Аврум Шмойлович, стане їм щось платити?! Пхе! І не подумає! Бо на це є бідні євреї, а він собі краще купить зайвий діамант або перли дружині. Он подивіться, як він бенкетує.

Дід Омелько зиркає у той бік, куди вказує старий Лейзер.

В глибині зали, ближче до покуття, сидять поважні гості з війтом та радцями. Строкаті - і пишні їх вбрання. Адамашкові, грезетові й саєтові кунтуші міняться розсипом самоцвітів проміж чорними рясами дидасколів (102) і ченців. Гарячою кров'ю палають кармазини старшин, матовочорними мазками відтіняються оксамитові вбрання італійського архітектора Себастіано Браччі і банкіра Аврума Шмойловича. У обох спадають на груди важкі ланцюжки матового золота, тільки у реба Аврума діамантова підвіска утроє більша від підвіски синьйора Браччі. Тут і пан підкоморій (103), і пан коронний підчаший, і архімандрит Терехтемирівського монастиря Єзекіїл Курцевич, що розмовляє з Браччі мовою Бyoнaротті (104) і Данте (105).

- Padre sаntissіmе //Отче святий (італ.)//, - нахиляється до Курцевича Браччі. - Спитайте синьйора бурмистра Балику, як ся має його брат. Моя Антонелла всі очі виплакала, сумуючи за центуріоном (106) Богданом. Проте пробачте: не личить розповідати ченцеві про дівочі мрії.

Архімандрит мовчить. Ні, це йому зрозуміло. П'ятнадцять років тому декламував він у Падуанській остерії сонети Петрарки (107) і Гвінічеллі (108), а потім до упаду кружив на площі у веселому вирі карнавалу, сповитий серпантином і обсипаний конфетті і пелюстками свіжих троянд. Нащо, нащо пішов він у монастир, відштовхнув дівчину з остерії з тонким обличчям тону слонової кості і руками, наче вирізьбленими самим Фідієм?! (109)

Браччі не розуміє, що сталося з суворим архімандритом. Курцевич здригається, наче хтось прочитав його думки, удавано посміхається і питає Созона Балику, чи немає від Богдана звісток.

- Ну, братіку. Рано. На покров обіцяли повернутися. Чути було, що видерлися наші пани-молодці у Чорне море, але де впадуть мокрим рядном, лише Сагайдак відає.

Сп'яніли гості. Дехто спить, купаючи у масних підливах свої оселедці, але гамір не вщухає. Хтось заспівує пісні хрипким голосом. Хтось лається, бо в нього витягли гаманець. Де-не-де спалахують суперечки і також несподівано вщухають догорілою тріскою.

І, жахаючись примари пекельних мук, вірили люди наклепам свого духовенства із огидою цуралися євреїв, не знаючи і не розуміючи їх. А невідоме і незрозуміле завжди лякає і одночасно вабить, як таємниця; І ось, коли один з цих загадкових людей заговорив про своїх одновірців, - заговорив щиро і палко, жаліючись і викриваючи їх, - це пролунало так несподівано і цікаво, що не хотілося загубити ані слова з його безладної гарячої промови.

Лейзер відчував незвичне піднесення. Блищали каламутні очі. І слова самі собою злітали з уст нестримним струмом. Лейзер невиразно відчував, що говорить зайве і що це дуже небезпечно, але спинитися не міг. Завжди принижений і пригнічений - одновірцями за злидні, а християнами і за злидні, і за віру, - він раптом відчув себе Людиною, наче невідома сила здерла з його вуст одвічну печать. Хай! Хай хоч один раз за все життя розповість він усе, що накипіло на серці за довгих сімдесят п’ять років! Він повинен, він мусить сказати цю правду, наснажену терпкою гіркістю образ і принижень. І, захлинаючись, намагаючись висловити все одразу, він говорив, розмахував руками і плутався у незвичних словах:

- Ви коли-небудь були у гетто? Ні? Навіть не знаєте, що це? Ну, так я вам поясню. Це тому, що нам не дозволяють жити в місті разом із вами. Нам дають клаптик землі. Живіть! Спочатку, може, воно й не погано було, але кожен єврей має дітей і до кожного переїздять родичі. І тоді на всіх не вистачає місця. О, яка там тіснота!.. Будинок будують біля будинку, щоб не гинув марно палець землі. І все одно землі не вистачає. Тоді починають будувати кам'яниці на три, на чотири поверхи і риють під ними підвали для бідних. З кожної щілини визирає єврей, один на одному сидить, один у одного хліб відбиває. А старости й магістрати дозволяють євреям торгувати тільки один раз на тиждень, у день торгу. Та ще й гуртом, щоб не відбити покупців у християн. Спробуй єврей продати шматок сукна - вмить оштрафують. Продавай цілими поставами. А хіба вистачить у бідного єврея грошей на цілий постав?! Ну й доводиться хитрувати, бо бідна людина теж мусить жити... Кілька чоловік купують постав у складку і продають або шиють одяг на продаж, але тоді ображаються ваші кравці: не смій шити одяг селянського крою. Не смій тримати в себе краму і докладу кравецького або сплачуй подвійний штраф. Ой, та хіба пригадаєш одразу, що нам доводиться терпіти!.. І рибою торгуй тільки двічі на тиждень, і вашого хлопчика не смій узяти в підмайстри. Гине з голоду бідний єврей. Роботи нема, грошей - нема, а платити всім і кожному треба. І тоді потрапляєш до лихваря. А ви знаєте, як підтримує він бідну людину? Як зашморг скараного на горло! Ій-бо! І виссе з нього лихвар все так, що сама суха шкіра залишиться. І тоді бідний єврей іде світ за очі шукати щастя. Все йому здається, що десь в іншому місці буде краще. А на новому місці йому не дозволяють оселитися і женуть його геть, бо і своїм нема чого їсти.