Полохливо ховаючись за купи руїн, Шафіге обійшла садибу, але ніде не було ані буйволів, куплених за агарлик, ані кіз, ані дробини.
- Aхмeтe! - обережно гукнула Шафіге.
Мовчала сонячна вулиця і кипариси за муром в смолистих шишечках-бубонцях. Лише під горою ледве чутно дихало море.
- Ахмете! Aхмeтe!- крикнула вона лунко, розпачливо.
І знову розтанув її поклик в золотій сонячній тиші. Вона вийшла на вулицю.
- Ахмете! Ахмете! - лунав її зойк.
- Не шукай, жінко. Взято його з моїми синами і сином Бекировим, - виповз з якоїсь щілини старий муедзин.
Без сліз, без думок стояла Шафіге, забувши сховати обличчя перед старим муедзином. Коли ось залопотіли по кам'янистій стежці зелені папучі, і маленька Субан сховала в її бешметі перекошене жахом обличчя.
- Тіточка Шафіге... Тіточко... Я була у Медже. Підемо до неї, тіточко.
- Що трапилося? Медже поранено?! - скрикнула Шафіге, ніби прокинувшись.
- Ні... Але нема її, я скрізь шукала...
Шафіге не слухала. Вона бігла вулицею до Сабіхи, кликала Медже.
«А Нур'ялі?» - майнуло в голові.
У нестямі кинулася вона до білої саклі на розі, за пишними кущами кермеку.
Тихо, тихо і тут, на крихітному дворі, де все залишилося незайманим, як і вчора. Гойдаються під скелею гpaнчаcті хвилі, рокочуть, дихають важко й ритмічно. Грезетом міниться далечінь: А Нур'ялі лежить навпроти розкритих дверей, і відтята голова його дивиться, не мружачись, просто на сонце скляним поглядом.
Шафіге все забула. І те, що мертве тіло нечисте, і що нe можна торкатися його руками. Наче дорогоцінну чашу, взяла вона братову голову і дивиться не надивиться йому в очі. Сліз нема, тому що коли спопелиться все серце від муки - висихають і сльози у тому вогні.
- А тіточка Горпіне з Юсуфом? - смикає її маленька Субан.
- Не шукай її марно. Пішла вона до своїх. Загинув через неї Нур'ялі.
І скрикнула з несамовитою мукою:
- Я, я купила її тобі на загибель! Хай буде проклятий день, коли принесли ми її під твій дах!..
Кружляло над аулом гайвороння. То злітало з пронизливим кряканням, то знов сідало на трупи і роздирало їх залізними дзьобами, червоними від крові. Млосний солодкуватий сморід тління стояв над руїнами.
Розгублена, безпорадна шукала Шафіге Ахмета, зазирала під кожен кущик і камінь, кликала його розпачливим покликом, але коли сонце пішло на захід і затремтіло над землею повітря, розріджене спекою, кинулася ховати єдиного брата, бо вимагає закон мусульманський, щоб мрець ліг у могилу у день своєї смерті.
Гострим ломом довбає Шафіге кам'янисту землю. Тверде, але сухе буде останнє ліжко Нур'ялі поруч з пустотливим Меметкою. Шафіге скинула задушливе фередже. Нема від кого ховатися на кладовищі. А маленька Субан і циганча Челебі вигрібають з могили каміння і землю, і вона все глибшає й глибшає.
Забитий в бою із невірними - мученик. Не треба йому ані погребних обмивань, ані савана, ані ароматів, бо безвинна кров заступає йому очищення. Але боляче Шафіге залишити брата без останнього теплого піклування. Знайшла вона у себе під руїнами шматок чистої білої полотнини, обмила Нур'ялі водою з джерела мудрого шейха, бо не було де узяти ані вивару ароматів сидир, ані квітів китми, якими обмивають на сході мерців... Потім натерла йому камфорою чоло, ніс, долоні, ступні і коліна, щоб краще охоронити його від передчасного тління, і, накинувши фередже, пішла по муллу або муедзина. Але муллу забрали козаки, а муедзин був кволий і старий. Він довго думав і жував беззубими щелепами.
- Добре жінко. Молитви я прочитаю, але до кладовища я його не донесу, - відповів він, бачачи її розпач.
- Що ж робити тоді? - заплакала Шафіге. - Я з дітьми теж не здужаю, а везти його не велить наш закон.
- Поклади його на ноші, а ноші на тачку. Аллах простить відступ від закону, якщо створимо ми над ним обряд федіє, що розгрішає всі гріхи правовірного. Але за це ти мусиш мені сплатити по двісті мідних акче за кожен рік життя Нур'ялі, відкинувши його дитинство.
«Пo двісті мідних акче». Де відшукати хоч нещасне мідне пара на руїнах?! Але залишити Нур'ялі без розгрішення не можна.
- Святий отче, - впала до ніг його Шафіге. - Змилосердься! У мене немає нічого, але я можу тобі відробити. Візьми мене до себе у невільниці, але не залишай мерця без розгрішення.
Муедзин ховає очі під жовті повіки. Він і сам не знає, де схилити свою безпорадну голову. Та про око довго крехкaє старий, довго жує беззубими щелепами. Потім витягає подертий коран і примушує її присягтися, що продає вона себе йому в рабство за борг. І, «ставши у серця мерця», править над ним обряд федіє і читає похоронні молитви. Потім допомагає покласти Нур'ялі на тачку разом із ношами, вкриває його пурпуровим жалобним покривалом з вигаптуваними на ньому віршами з корана.
Сонце схиляється на захід. Прохолодою віє від моря, золотого й темно-бузкового. Багряне світло палає на скелях, вкриває землю росою. Нічні квіти жадібно п'ють її буйні краплі, і, позолочений останнім сонячним промінням, лягає Нур'ялі у рідну кам'янисту землю, обвіяний ароматами вечора і оплаканий рідною сестрою.
- Відпочинь. Ти втомився, мій любий, - шепоче Шафіге і завалює його могилу землею. Надсаджуючись, підіймає Шафіге мізер-таш, могильний камінь, і встановлює йому в головах, щоб нічия нога не ступила на місце останнього відпочинку Нур'ялі. Густішають присмерки. На тлі ясного заходу стоїть Шафіге, наче вирізьблена з чорного мармуру. Вітер ледве торкається її фередже, доносить пахощі підв'яленого на лозах винограду. Десь, несміливо випробовуючи голос, задзюрчала перша цикада. Буйною краплею заблимала на сході зоря...
Шуміло море. Ішли до землі рівні плоскі хвилі і падали в затоці на жорству, скипаючи піною. Щось біле гойдалося у їх борознах. Це море віддавало Горпинене тіло сонячній південній землі, де знайшла вона недовге щастя і заплатила за нього останнім скарбом - життям.
ПОЧОМУ КІВШ ЛИХА
Доліва-Ясенський не зразу викрив себе. Поїхав Горленко, поїхав возний, ввівши орендаря у посідання Хутірцями і суворо наказавши посполитим «оказувати пану посесору вшеляке послушенство», а він все ходив по своїх нових володіннях і нібито націлювався, з якого боку узятися до діла.
Ходили посполиті на панщину, мочили коноплі, молотили, возили з лісу дрова. Баби тіпали льон, сікли капусту в довгих ночовках з березових колод, старалися, а посесор тільки пройде повз них, жуючи губами, і зиркне на них пронизливим поглядом.
- Хоч би нагримав, - легше було б, бо душу висвердлить, наче свердлом, - скаржилися вони ввечері.
- А ви дивіться йому просто в вічі, - порадив Томаш, обскрібаючи трісочкою грязюку з постолів. – Поки що можна з ним жити: відробив та й годі. А би не вигадав гіршого.
Якось раннім ранком, коли ще горіли зорі в небі і по дворах співали треті півні, пішов селом пан Боніфаціуш, економ Доліви-Ясенського.
- Виходь хлопе! - стукав він пужалном у віконницю. - Збирайся з підводою будувати міст.
- Який міст? - висувалася скуйовджена голова. - Та у нас і річки немає.
- Не тут, а в маєтку пана Ясенського. Бери харчів на тиждень та вівса для коней.
- Та як же то, пане? Ми вже своє відробили: і в підводах були, і землю виорали, і на коноплі ходили, і чинш сплатили весь.
- Що-о?! Пан відає, що наказує. Швидше, бо батогами почастую.
І рушив до сусідньої хати під люте гавкання й гарчання селянських собак.
Лаючись і відпльовуючись, ладилися селяни в дорогу. Запрягали вози, насипали торби вівса, накладали клунки хліба і сала, солі й крупи.
- А'мо, краще не їздити? Скорись йому раз - він завжди вимагатиме «за звичаєм», - почухав Томаш потилицю і запитливо зиркнув на - сусіду, що мастив дьогтем колеса.
- А чорт його зна! Тра з людьми побалакати. Як усі - так і ми, щоб батогів не покуштувати.
- Оце вірно. А нумо підемо до дядьків.
Обоє кинули напівзапряжені вози і вийшли на вулицю, але не судилося їм порадитися з поспільством. Кілька підпанків з маєтку Доліви-Ясенського вигонили з воріт запізнілих і красномовно підганяли їх батогами. Сусіди перезирнулися і, мовчки сплюнувши, кинулися запрягати.
Будували міст на одній з приток Бугу. Річка була вузька, неглибока, але бурхлива, як усі річки, народжені в Карпатських горах.
Осінь змережила землю мазками вохри, бакану й кадмію. На городах стирчало руде бадилля і безголові соняшники, валялися сіро-зелені мушлі капустяного листя та жовті перестиглі огірки «на насіння».
- Життя наше кляте, - зітхав Томаш, стоячи по пояс у воді і обкладаючи, палі камінням.
Щоб не заклякнути у льодовій воді, посполиті натягли поверх одягу просмолені лантухи і підв'язали їх під пахвами. Від цього рухи їх ставали забарними і незграбними, і робітники де-не-де чіплялися за перекинутий через річку канат, щоб не послизнутися.
- Добре йому наказувати: приїде, щуряча морда, подивиться та знов додому, до гарячої їжі та груби. А ти тут клякни.
- Ану, дядьки! Не базікайте, бо розмовами не зогрієшся, - підбадьорював Томаш. - Відробимо - та й додому. Іншим разом не....
І не договорив: старий дід, що працював поруч, раптом шубовснув у воду. Ніхто не помітив, що на дні за камінням була глибока яма. Лантух вмить наповнився водою. Дід борсався в ньому і пускав бульбашки. Хтось вхопив його за комір і потягнув нагору, але старий вже знепритомнів. Його витягли на берег і здерли з нього лантух.
- Неси до землянки! Там відкачаємо, - кричав Томаш, ляскаючи зубами.
У землянці старого роздягли. Скинув і Томаш мокрий одяг і кинувся до груби.
А в той час до мосту наблизився Доліва-Ясенський. Щурячі очі його вмить помітили, що на роботі бракує посполитих.
- Пане Боніфаціуш, де ваші хлопи? Он як пан стежить за ними, - жовчно прорипів він. - Невже пан не розуміє, що мені від цього збиток? Пан відповість мені за нього при найближчому розрахункові.
Підпанок почервонів, як рак. Руді вуса його настовбурчилися.
- Але, пане!.. Вони пішли на хвилину. Тут один дід мало не утоп. Вони його відкачують.
І, кинувшись до землянки, гримнув з порога: .
- Ану, швидше на роботу, ледарі! По п'ять шелягів штрафу за ледарство!
- Що-о? - звівся Томаш на повний зріст. - Ми - ледарі?! Штрафувати?! Звідки ти такий узявся?! Відкачаємо старого та й прийдемо. Ми теж заклякли.
- A-a!.. Он ти як! - заволав Боніфаціуш. - Іди робити, пся крев, бо знатимеш, як зі мною сперечатися!
- Ідіть, хлопці. Я і сам відігріюсь, - відгукнувся, ляскаючи зубами, старий.
- Я вам покажу! Я вас вузлом позв'язую! - сичав з порога Боніфаціуш.
Землянка стояла на високому березі. Внизу рябіла непривітна річка. Слюдяними плівками намерзав уздовж берегів перший лід. Запорошений памороззю берег був сивий. Голі тополі перекреслювали річку рідкими високими мітлами.
Стримуючи лють, вийшов із землянки Томаш, ще синій і закляклий. А рудий присадкуватий Боніфаціуш накинувся на нього, розбризкуючи слину:
- Розбестив вас ваш хлопський пан! Розлінилися! Та я вас підтягну! Змок старий пес, а ви й зраділи. Четверо пораєтесь біля одного.
Підпанок намагався вислужитися. Він ставав навшпиньки, щоб здаватися вищим, але навіть тоді був тільки до плеча похмурому і високому Томашеві. Вересклива лайка пана Боніфаціуша бриніла в ушах настирливим комаром. Томаш відвернувся і зустрівся поглядом з Долівою-Ясенським. Доліва обурено жував губами і ухвально хитав головою на лайку свого економа.
І Томаш не витримав.
- Замовчи, панський цуцик! - гримнув він люто. - Самі знаємо! Не хлопчиська! Дякувати нам треба, що згодилися прийти на зайвий шарварок, а не лаятися, бо в нас покладено три шарварки на рік, а це вже четвертий.
- Та він ще розмовляє!.. Пся крев!.. Хлопе смердючий! - писнув Боніфаціуш. - Це ж бунт! Чуєте, як він підбурює інших? Чуєте, пане?..
Доліва-Ясенський чув, але не спалахнув, не замахнувся на Томаша, тільки єхидна посмішка поповзла його тонкими губами, і він заговорив тихо, рипливо, передчуваючи гостру насолоду помсти.
- Он ти який в мене, голубе! Ану, хлопці, візьміть його та зв'яжіть, щоб заспокоївся. Тоді й поговоримо.
Посполиті розгублено перезиралися. Всі шанували Томаша, щиру, розсудливу і справедливу людину. Ні у кого нe здіймалася на нього рука.
- Чого ж ви стоїте? - зарипів Доліва-Ясенський. - Хіба боязко, що він покусає вас, як скажений собака?! Чи теж захотілося бунтувати?
- В'яжи його, пся, крев! - вилетів наперед Боніфаціуш, і потилиця його стала червоною, як свіжо набитий ковбик. - Ми вас приборкаємо! Знатимете, що таке пошана до панства, хлопи свинячі!
Томаш зиркнув на селян, на Боніфаціуша.
- В'яжіть, хлопці, - сказав він тихо. - Робіть, що наказують.
І сам повернувся до них спиною.
- О!.. Я бачу, що тен хлоп не такий вже дурень, як гадалося, - єхидно рипів Доліва-Ясенський. - Відведіть його на фільварок та замкніть у комору. Хай відпочине та прохолоне. А ви працюйте. Щоб міст був на суботу готовий.
Очима, повними ненависті, проводили посполиті Доліву-Ясенського і знов, натягнувши мокрі просмолені лантухи, полізли в льодову воду.
Камінь за каменем. Оголені по плечі руки підхоплюють важкий камінь і спускають в олов'яну воду, намацуючи місце навколо товстих просмолених паль. Холод прохоплює до кісток. Вода заливається у розпірки. Дрібним градом котиться по спині нестерпний холод.
А пан Боніфаціуш курить люльку, походжає по берегу і погримує на робітників. Він у коротенькій лосячій куртці на хутрі, у таких же штанях і рукавицях. Йому тепло. Випита зранку горілка приємно зігріває відгодоване тіло. Вдома чекає на нього смачний обід, ось тільки з паном матиме він клопоту через цих клятих хлопів. Розбещені вони, непокірливі... Але заждіть. Він вимуштрує їх, як цуценят. Ані слова, ані звуку не зронять. Поважатимуть вони панство і не підводитимуть такого шляхетного пана, як він, Боніфаціуш.
Опівдні обкладку паль було закінчено. Голодні, сині від холоду, вилізли посполиті з води і скинули лантухи. І незабаром зацокотіла над річкою весела швидкомовка сокир: це посполиті прокладали вздовж майбутнього мосту смолені прогони.
Але Томаш не чув нічого. Не дихав він смолистим пахом трісок, не милувався рудою бронзою листя. Сидів він у рубленій коморі Доліви-Ясенського і, зціпивши зуби, думав, як прикро він помилився, залишившись у Горленка на «слободах».
Сімнадцятирічним хлопчиком пішов він від свого пана з під Перемишля, сподіваючись дістатися Січі або принаймні дніпрових уходів - полювати чи то рибалити. Та зброї в нього не було, не було й супутників, а тут здибався Горленко, пообіцяв п'ятнадцять років «слободи», дав хату, землю, воли. Подумав Томаш і згодився, одружився, нажив худобу. П'ятнадцять років промайнули, як сон.
Частенько нагадувала йому Томашиха:
- Подумай, Томашику, як буде далі. Незабаром «слободі» кінець. Поїдемо на Звенигородщину або до іншого пана, на нові «слободи». Дивись, щоб не прогавити волі.
Томаш чухав потилицю, замислювався, але звичка до місця і незрозумілий фаталізм не давали рушити з місця. Все здавалося, що є ще чимало часу або що Горленко відстрочить «слободу» через татарські напади... Так і прогавив Томаш свою волю.
Вже кілька годин сидів Томаш у коморі. Зв'язані за спиною руки затерпли і болісно нили. І хоч якась добра душа накинула йому на плечі кожух, холод все міцніше і глибше заповзав у його тіло і стискав голову льодовим обручем.
Томаш сів карачки, намагаючись рухами плечей запнути кожух на грудях і втягти в нього голову, щоб зігрітися своїм диханням. Але кожух сповзав, і мороз охоплював його закляклі груди.
В коморі було тихо і напівтемно. Знадвору чути було собаче гавкання та цвірінькання горобців. Настав і минув південь. Сонячний прямокутник з підлоги повільно повз вверх по стіні, розтягався у ромб, але ніхто не згадав про в'язня, не приніс йому скибки хліба або кухля води. Міцніше смоктало під грудьми від голоду, і дрож, супутник його, боляче прохоплював тіло. Заклякли, задубіли руки. Скроні стискало від болю...
Забули. А може, й не забули, а навмисно катують, щоб зламати і принизити його. Ну і хай! Голодний, задубілий, кине він в обличчя Доліві-Ясенському гірку правду.
Сідало сонце. Від золотого ромба на стіні залишилася вузенька багряна смужка і повільно згасла, розсипалася червоними жаринками. В коморі стало темно. Томаш тремтів від холоду і голоду. Він танцював на місці, але, щоб не впустити кожух, знов сідав на підлогу. Від голоду його нудило, голова туманіла, в скронях щось стукало лютим болем, а від думки про їжу рот наповнювався слиною.
«Що він собі думає? Чи то заморозити мене, чи то заморити голодом?» - подумав Томаш і з усієї сили загрюкав у двері чобітьми.
Але тихо було знадвору, тільки собаки кинулися до комори з хрипким гавканням та гарчанням.
- Чорти! Катюги! - волав Томаш.
І замовкав, прислухався. Собаки гарчали люто. Їх дратував цей нелюдський зойк, повний розпачу і ненависті.
А в челядні саме сідали вечеряти. Не сито годував своїх хлопів Доліва-Ясенський, та проте вони і не голодували. Розуміла людина з обличчям мертвяка, що голодний не робитиме, і давала стільки, щоб ставало сили тягти свій тягар.
На столі парували дві миски борщу, стояла тарілка ще теплого хліба, сільниця і полумисок огірків. Кожен по черзі занурював ложку у борщ і, підтримуючи її скибкою хліба, обережно ніс до рота. Їли мовчки, тільки Стасик, улюблений пахолок Доліви-Ясенського, все кидав двозначні жарти, від яких болісно червоніла і мало не плакала дівчина, нещодавно взята на фільварок.
- Та чого ви до неї присікуєтесь! - не витримала куховарка Домaxа. - Пожаліти треба людину, а не глузувати. Тьху! І подумати гидко. Старий, бридкий, а ласий до дівчат, як до меду. Забули, як втопилася влітку Ониська?!
- Дурепа була, тому і втопилася. У пана і ситно, і солодко, і одяг чистий. А ви б, чим підбурювати дівчат, краще б за собою дивилися, - нахабно кинув Стасик.
Та куховарка не замовкала.
- Що їй ті солодкі шматки! Все одно не буде панією. Виженуть колись знов на село, ще добре, як не з немовлям.
- А солодше у гною копатися або свині пасти? - вигукнув Стасик, підводячись. - Ми хоч світ бачимо. До Варшави, до Кракова їздимо. Знаємо, як люди живуть. А ви що!.. Отак і очі заплющите у своєму селі.
І, грюкнувши дверима, вийшов з челядні.
- Тепер буде тобі. Він геть усе переказує панові, - похитав головою кучер. - Я тобі підморгую і показую, а воно - як з гори поїхало.
Гавкання коло комори не вгавало.
- Теж душа християнська мучиться, - зітхнула Домаха. - Що з ним робитимуть?
- А чорт його зна!.. Приїде пан - побачимо, - звівся на ноги машталір, звичним рухам перехрестився на покуття і рушив до дверей, та на порозі зупинився. - Ти б краще, тіточко Домаха, попоїсти йому дала. Сидить людина зранку голодна, а надворі мороз. Бач, як шибки льодом узялися.
Домаха налила миску борщу, відрізала три скибки хліба, поклала огірків і рушила до комори, але, замість засува, побачила важкий залізний замок.
- Дядьку, а дядьку! Чуєте? - тиха спитала вона. - Хто вас сюди замкнув?
- Не-н-не... знаю, - ляскаючи зубами, відповів Томаш. - Такий рябий з рубцем на лобі, - додав він по хвилі.
Рябий з рубцем? То Лукаш. Ну, цього не вмолиш... Він і кат, і поклепник не гірший від Стасика. Ключа він нізащо не дасть.
- А я вам повечеряти принесла, - зітхнула Домаха. - От лихо: нема ключа... Дядьку, чуєте? Я вкину вам хліба та огірки у вікно. Хоч чим-небудь підживитесь.
- Спасибі, тіточко! Якщо ви така вже добренька, вкиньте мені якусь свитинку або сіна. Бо ж замерзаю.
- Добре. Пошукаю чогось. Та, цитьце ви, кляті! - гримнула вона на собак. - Ловіть огірки та хліб.
І, розмахнувшись, стала кидати хліб у віконце над дверима.
- Спасибі, тіточко. Щасти вам бог, - мало не простогнав Томаш і, стаючи навколішки; почав шукати їжу.
В коморі було зовсім темно. З зв'язаними руками Томаш не міг її намацати. Тільки нюх допомагав йому. Він ліг на глиняну долівку і, як підбита тварина, почав повільно повзати і обнюхувати підлогу. Він весь тремтів від голоду. Їсти! Тільки їсти, вгамувати пекельний біль під грудьми, зогріти напівзамерзлу кров.
Повільно звиваючись напіврозчавленим хробаком, плазував він долівкою, і нарешті запах свіжого житнього хліба вдарив йому в ніс. Обережно, щоб не загубити скибку, повільно хитав Томаш головою і, не одразу намацавши губами хліб, куснув його з невимовною насолодою. Він шматував його зубами і ковтав не розжовуючи. Проковтнувши останню крихітку, поплазував він далі.
Тимчасом повернулася Домаха і стиха гукнула його.
- Ось вам, дядьку, стара свитинка. Ловіть.
Щось чорне й патлате затулило отвір над дверима, де крижинками блищали осінні зорі. Але свитка застряла у вікні.
- От чорт, високо. Я рогача принесу підштовхнути, - сказала Домаха.
- Хто там? - зненацька гримнув чоловічий голос.
Домаха мовчки слизнула за ріг, а сторож сів на ганок, набив люльку і став кресати вогонь. Довго чекав Домаху Томаш, та так і не дочекався. Сторож на ганку наче приріс до місця. Він кахикав, мугикав чумацьких пісень і, спльовуючи крізь зуби, сидів і сидів, як прикутий.
Щоб щури не поїли хліба, Томаш поповз далі. Другу скибку відшукав він швидко, але третя десь зникла. Проковтнувши ще три огірки, він вирішив заритися у збіжжя, щоб не замерзнути до ранку.
Ніч минала моторошна й тривожна. Зв'язані руки розпухли і так боліли, що він майже не спав. І хоч Томаш спромігся вкритися кожухом із головою і від власного дихання йому стало тепліше, та холод добре дав себе взнаки.
«Хай тільки випустять. Хай тільки, - думав він, скрегочучи зубами. - Піду світ за очі. До чорта, до самого Люципера, але не працюватиму на тебе, вовкулаче».
В думках переносився він додому, на Хутірці, пригадував застереження дружини, потім знов засинав і уві сні бачив осадчого (136), що торік підмовляв його на Звенигородщину, на нові «слободи».
«Поїду. На тому тижні ярмарок у Гайсині. Розшукаю його. Він десь там вештається по шинках, підмовляє людей. Аби Мертвяк не пронюхав...»
А за вікнам згасали зорі, і в гострому передсвітанковому холоді дзвінко перегукувалися треті півні.
Доліва-Ясенський не забув за Томаша, та Потоцький викликав його в якихось справах, і лише на третій день повернувся посесор додому. Поснідавши після дороги, він вислухав доповідь пана Боніфаціуша і спитав про Томаша. А Томаш вже стояв біля ганку з непокритою головою, зі скрученими за спиною руками, скуйовджений, схудлий, з блискучими від пропасниці очима. Він знав, що його чекають або канчуки, або якась інша кара, але голод так виснажив його і так змучили холод, пітьма і самотність, що все було йому байдуже.
У повітрі кружляли перші сніжинки, падали йому на голову. Льодовий вітер обвівав розхристані груди. Конвульсивно витягував він шию і захлинався сухим болісним кашлем. І тоді щось палало, висвистувало і клекотіло у нього в грудях і стукало в голову вогневицею.
А Доліва стояв за завісками і милувався своєю жертвою, потім накинув теплий лисячий кунтуш і вийшов на ганок. Побачивши пана, посполиті, що привезли Томаша, здерли шапки і низько вклонилися, а Томаш мовчки понурив непокриту голову. Доліва-Ясенський спинився на сходах і довга потирав худорляві руки з вузлуватими жовтими пальцями.
- Ну що, голубе, - єхидно зарипів він, - зрозумів ти, що краще мовчати, ніж дурно молоти язиком? А якщо ти цього і досі не розумієш так я тебе не підганяю. Може, подумаєш ще з тиждень? Місця в коморі вистачить, якщо ти такий нетямущий.
Томаш безсило звів на нього запалені очі.
- Зрозумів, пане. Тут ваша, панська воля.
І знов зайшовся надсадним болісним кашлем. Доліва-Ясенський задоволено потирав руки і заговорив лише тоді, коли Томаш віддихнув.
- Ну, такі пам'ятай, голубе, що казав вам пан возний: «Оказуйте пану посесору вшеляке послушенство і виконуйте усе, що він вимагатиме». Це ваше хлопське діло, а моє панське діло - знаходити для вас роботу і використовувати вас, як і де буде потреба і до чого ви найздібніші.
Томаш мовчки стояв перед Долівою і важко хрипів застудженими грудьми.
Достарыңызбен бөлісу: |