Сімферополь. Видавництво

- Єзус! Маріє! Що ми наробили! - схопився за голову Свиридович. - Я ж казав пану гетьману... Треба було вдарити на ту чорну шхуну. Це ж була панна Настя.

Обличчя Сагайдачного перекосилося, і навіть у багряних присмерках заграви було видно, як він зблід. Але звичка стримуватися і тут не зрадила гетьмана. Мовчки сів він на камінь, де кілька годин тому сиділа Настя, і похнюпив голову. Козаки мовчали.

- Дайте мені, - заговорив Сагайдачний по хвилі. - Дайте мені... закурити, панове.

Козаки здивовано перезирнулися, бо знали, як ненавидить гетьман тютюн. А Свиридович вже набивав люльку з слонової кості і кресав яскраві іскри вогню.

Сагайдачний взяв її, затягнувся два рази і з огидою виплюнув гірку від диму слину. Потім звівся на ноги.

- Ну що ж, панове. Підемо. Час збиратися.
МАГНАТ У КАПТУРІ
Радці і лавники були незадоволені. Не пощастило вмовити цехових повернутися під магістратський присуд і владу і хоч частково скинути їм на плечі тягар міських обов'язків. Думали радці: міцні будуть братські меди - і майстри піддадуться напідпитку на улесливі промови і обіцянки, та помилилися: міцні були меди, але міцніші голови майстрів. Не втратили вони ворожої нашорошеності і недовір'я до магістратських розмов, і бурчав бурмистер Балика, підраховуючи витрати:

- Не варт було й заводитися. Тільки шкода нам буде від братського шинкування, щоб чорти забрали того дурня Xому.

Созон торгував горілкою, медами та винами. У нього був кращий у Києві льох, де у величезних, кутих залізом барилах набирали аромату і міцності угорські і рейнські вина поруч з іскристим шампанським і старим іспанським хересом, малагою і санторінським. І тонкий міцний запах південного вина зливався з ароматом медів, варених на яблуках, на ягодах і житніх сухарях, з сивушним смородом горілки і кислуватим хлібним запахом пива.

Тут торгував Созон нагурт. Покупець приходив тверезий і розсудливий. Повільно проходжувався він між величезних барил, брав пробу, нюхав, дивився на світло, відсьорбував маленький ковточок і довго цмокав губами та чавив язиком прохолодну, терпку і жагучу вологу і вже згодом питав ціну. І коли Созон ховав у скриньку чепурний стовпчик золотих флоринів, наближалися мовчазні пахолки і, надсаджуючись, викочували з льоху куплене барило. Покупець совав їм кілька шелягів, і знов поринав Баличин льох у лунку тишу, де-не-де порушувану повільними хазяйськими кроками, брязкотом ключів і неголосними окликами.

Проте у Баличиному шинку з ранку до ночі було шумно, чулися п'яні співи, лайка, регіт і важке гупання танцюристів.

Не переводився у ньому місцевий і приїжджий люд: взимку і влітку, восени і навесні пиячили тут чумаки і галівники, дрібна шляхта, прочани, мандрівні дяки, рибалти (130), ченці і уходники. І ще добірніша була лайка, що бучніший регіт і гупання, співи, то більше виторгу бриніло в шинквасі, за яким кам'янів сам Балика або його довірений шафар, худорлявий, гостроносий Агатон, чи то колишній чернець, чи то дяк, вигнаний з парафії за невідомі провини.

Добре торгував Баличин шинок, але за останні два тижні помітив Созон, що із шинком не гаразд. Раніш не було де сісти запізнілому одвідувачу, а тепер п'яні лежали на лавах урозтяж і ще залишалося вільне місце.

А головне - падав виторг. Зайшовши до шинку ковтнути півкварти, чумак докірливо хитав головою:

- Е, братику, воно не той!.. Чом в тебе горілка дорожча, ніж у братстві?

- Багато ти розумієш, - бурчав Созон, відвертаючись. - Братство капщизни (131) не сплачує, а з нас деруть, як лико з липи, та й горілку там водою розбавляють.

Відгули важкі октави монастирських і церковних дзвонів разом з рідкими, високими переспівами костьольних дзвоників. Розійшлися міщани по хатах по-святковому сито обідати. А в Баличиному шинку було порожньо. Созон постояв за шинквасом, почухався. Він був ні в сих ні в тих. Почекавши ще годину, рушив він додому, потім знов повернувся до шинку глянути, чи не побільшало там народу. Все дратувало його: і хлопчики, що ганяли на дворі голубів, і поросята у перекинутих ночвах, і наймичка. З серцем пхнув він чоботом собаку, рвонув за вухо хлопчика, грюкнув хвірткою і вийшов на вулицю.

Назустріч Балиці поспішав другий бурмистер, Онисим Ходкевич.

- А я до вас, пане бурмистре, - поквапливо заговорив Ходкевич, ручкаючись із Созоном. - Чули? Наш превелебний отець архімандрит знов починає старі вибрики.

- Який архімандрит? - не второпав Балика.

- Та Печерський же! Кир Єлисей! Кому ж більше! Один такий у нас, собака.

- А що?

- Як то «що»? - скипів Ходкевич. - Невже пан бурмистер сидить вдома і не відає, що на світі робиться?!

- А головне, народу скупчив силу. Купців привабив з містечок та міст, - говорив він, ховаючи хустку. - Цілий ярмарок. Я думав узяти возного і податися просто туди, та пригадав, що королівський декрет, яким торік заборонено Печерській оселі шинкувати і торгувати, переховується в ратуші. Отже, ходімо швидше до війта. Це так залишати не можна!

- А хто це розповів панові бурмистру? - вимовив, нарешті, Балика.

- Ясна річ - хто! Люди! Вже третій день в крамниці порожнеча, або зайде якийсь дурень, спитає каразії на жупан та й ніс відвертає: «Дорого, - каже, - в печерському монастирі дешевше». Який монастир? Що? Як? Покликав я сина: «Їжджай довідайся». Він і довідався. Наїхала народу сила-силенна, весь Київ можна крамом завалити.

- От сучий чернець, прости господи! - з серцем вилаявся Созон. - Ось чому він не вписався до братства. Вовчу думку затаював.

Війт Ходика вже знав про ярмарок на Печерському. В ратуші аж гуло. Лавники і прокуратори переглядали Литовський статут (132) і королівські декрети і щось тлумачили радцям, тикаючи у пергамент вузлуватими пальцями. Бучне обурення перших хвилин перетворилося на діловий настрій.

- Головне - возного. Тра накрити отця Єлисея з лицем, - з притиском приказував один з лавників. – Тоді все буде за законом.

- Тоді й протестацію впишемо разом із «сознанієм» возного.

- Так, але ж не кожен возний наважиться виказати всю правду. Підемо до нашого братчика, Гуторовича. Цей не побоїться архімандрита.

- Ще й свідків візьмемо з шляхтичів.

- Оце так, - підхопив Балика. - Обов'язково з братчиків: хай хоч один раз стане нам братство на користь. Тільки з чого розпочати? До суду вдатися, чи то спочатку поїхати до Печерського, подивитися на власні очі?

- Та звичайно ж, з Печерського, - підхопили лавники і важко загупали до дверей.

Пустир перед Печерською оселею квітнув строкатою і галасливою юрбою. Вантажені барилами горілки, пива та меду вози стояли двома довгими валками, а проміж них широкою вулицею сновигали люди, горлали п'яних пісень, притупцьовували і штовхалися, випиваючи чарку. Поруч палали на землі вогнища або жевріли жаром жаровні.

Баби смажили на них ковбаси, пампушки і сало. Продавці з кошиками, підносами пирогів та млинців, з цебрами огірків та макітрами гарячих вареників закликали покупців.

- Вареники! Вареники с сиром, з м'ясом і сливами! - вигукували вони, спритно настромлюючи десяток вареників на довгий шпичак.

- Кому капусти квашеної? - виспівувала червонощока, як яблуко, цокотуха-перекупка.

- Кавунів! Кавунів монастирських!

- Пшенички гаряченької!

І юрба розкуповувала книші й вареники, вмочені у густу сметану, наче помащені білим кремом.

З обох боків уздовж валки майоріли ятки приїжджих кpамapiв. Сукна, чоботи, козацькі і міщанські шапки, пояси і ронди рябіли всуміш з коралями, стрічками і хустками, біля яких годинами стояли селянські дівчата і молодиці. А ближче до Дніпра сивоусі дядьки придивлялися до коней і волів. Тут крутилися й чорновусі цигани з срібними кульчиками в одному вусі, горбоносі забарні волохи, татари-воловоди і менджуни на тонконогих бахматах-конях. А біляві литвини в білих свитках і шапках з доморобленого сукна розкладали на землі вибагливо вирізьблені дерев'яні ложки, сільниці, діжки й тарілки, суперничаючи з барвистими полив'яними мисками, глеками і макітрами міжгірських гончарів. Бурхлива юрба торгувалася, била по руках і знов починала торгуватися, пересипаючи свій торг жартами, дотепами або міцною і гострою лайкою.

Тут же співали лірники псалми, монахи й монашки пропонували хрестики і іконки, чотки з Афонської гори, пляшечки з іорданською водою. Циганки ворожили по долонях і на квасолі, настирливо канючили милостинки і спритно крали з кошиків і возів усе, що потрапить під руку.

На возах вищали поросята, гелготіли гуси, кудкудакали на смерть налякані кури. Цокотіли веселі жіночі голоси, щоки палали калиною, і навіть похнюплені прочани з саквами за плечима втрачали вигляд покаянної покори людей, що прийшли спокутувати свої гріхи.

Четвертий день вирує монастирський ярмарок. Шинкують монастирські хлопи. Добрих півсотні барил випили прочани, міщани і околишні мешканці. Викочують монахи вози чорнобузкового, наче окуреного димом, винограду, золотавих груш і червонобоких яблук. Накопичують гори малахітових кавунів, жилуватих, сіро-зелених динь дубівок і величезних жовтих гарбузів, що дивовижно нагадують турецькі чалми.

Цигани хвацько виграють кіньми. Чумаки ляскають по халявах батогами, прицінюючись до круторогих, присадкуватих, як буйволи, волів. Голова йде обертом від різномовного гамору, галасування, лайки, рипіння возів і вигуків перекупок.

- Дивіться! Дивіться, пане! - захлинається від обурення і люті Созон Балика.

Він забігає наперед і зазирає Гуторовичу у вічі, а Гуторович спокійно посувається далі широким кроком і обдивляється навколо.

Онисим Ходкевич і не зиркне на возного. Очі його нишпорять скрізь, і гостра яйцеподібна голова крутиться на довгій шиї, як у гусака. Він наче мацає поглядом кожен постав сукна у ятці, кожен пояс-черес, кожен жупан і підраховує збитки. І, сам того не помічаючи, смикає пальцем свій комір, наче хтось збирається здерти з нього останній жупан.

- От падлюки! І ятки, і буди! І столи, і вози! Краму скільки!.. - охкає війт Ходика, підхоплюючи возного під лікоть. - Ви тільки уважно дивіться, пане возний, щоб усе занотувати у своєму «сознанії». А ми вже ні за чим не постоїмо.

Возний мовчки покручує вуса. Ну, зрозуміло: чим більше збитку і шкоди, тим треба краще віддячити за докладне «сознаніє».

І раптом звертає до возів з горілкою.

- Звідки ви будете, дідусю? - питає він старого селянина, що наливає повні чарки двом підстаркуватим чумакам. - Чий ви?

Старий зводить на Гуторовича безбарвні плаксиві очі і витирає зморщені губи:

- Та монастирський же. Печерської оселі підданець.

- Звідки? - перепитує Гуторович.

- Та з містечка ж монастирського, з Василькова, - охоче відповідає старий і, зрозумівши, що це особа офіціальна, скидає шапку.

- А чого приїхав сюди? З власної волі чи з якогось наказу? - допитує возний, підморгуючи Яну Ренгульському і Микулашу Прищивському, двом шляхтичам, запрошеним за свідків.

Старий важко зітхає.

- Та хто б його поїхав, пане, з власної волі! Буряки ж у мене не викопані, хату треба лагодити... Отець архімандрит наказали: «Вези, мовляв, барило меду та барильце горілки і, поки не вишинкуєш геть усе до останньої кварти, не смій додому повертати». Добре, що нема дощу і що прочан багато. Одне барило вже вишинкував.

- А звідки всі інші вози? - уриває Гуторович балакучого дідка.

- Інші? Та бог його святий зна... Он той дядько подалі - з Пухова. Кумом мені доводиться... А звідки всі інші - не розпитував. Тільки геть усі монастирські підданці.

Готорович вмочує гусяче перо у каламур, що висить у нього на шиї на ланцюжку, і щось записує собі у книжечку, потім рушає далі. І скрізь чує одне: з усіх боків зігнав своїх хлопів кир Єлисей шинкувати: і з Радомишля, і з Василькова, і з Пухова, - з усіх незліченних селищ та хуторів, маєтків та фільварків, підвладних Печерському монастиреві.

А Микита Балабуха та Онисим Ходкевич тягнуть Гуторовича до яток і буд приїжджих купців.

- Це ж справжній розор! Це розбій серед білого дня! - сичить Онисим Ходкевич.

Гуторович докладно розпитує крамарів, хто вони, звідки, хто дозволив їм тут торгувати, скільки часу вони тут і скільки привезли краму. І всі, як один, пояснюють, що отець архімандрит з капітулою (183) оголосив ярмарок ще місяць тому, де кожен крамар може торгувати безмитно цілий тиждень, тричі на рік як у першого-ліпшого пана.

- Як-то? - люто уриває Балика. - Та що він, блекоти наївся?! Та як же ви, панове крамарі, пішли на таку брудну справу?! Хіба ж вам не відомо, що самі лише київські міщани мають право торгувати на шість миль від Києва?

- Так ми ж до вашого Києва не їдемо. І навіть до Києва нам вільно приїхати на ярмарок, - знизує плечима крамар.

- Але ж ми маємо королівські привілеї і постанову королівського суду, - хвилюється Созон Балика. - Тихше, тихше, панове, - спиняє Гуторович киян. - Про це ми поговоримо з архімандритом.

Келійник довго сперечався і не допускав одвідувачів до Плетенецького.

- Простіть, Христа ради, - вклонявся він. - Заборонено турбувати.

- Мало чого!.. Іди сповісти, або вломимось силою, - скипів Созон і в цю мить дивовижно нагадав свого брата, запального сотника.

Келійник розгублено переступав з ноги на ногу, але назустріч настирливим міщанам вже йшов сам кир Єлисей Плетенецький.

- Хто тут галасує? - спитав він, ковзнувши по радцях та бурмистрах удавано невидючим поглядом. - Чи то свята оселя - шинок, куди пнуться з лайкою і непристойним галасом?

- А хто її перетворює на шинок? Шинок і є на ганьбу і знеславлення віри, - загули обурені лавники. - Побожній людині тра звідси тікати, закривши очі і уші, а не йти на прощу з вірою і молитвою.

- Тихше, тихше, панове! Заспокойтеся! - спинив їх Гуторович.

Він низько вклонився Плетенецькому і заговорив сухо і стримано, як личить представникові правосуддя.

- Ми просимо превелебного отця архімандрита приділити нам кілька часу в негайній і досить прикрій справі.

Єлисей мовчки стояв на високому дубовому порозі, спираючись рукою на одвірок, і не запрошував магістрат до вітальні.

- Що треба? - спитав він уривчасто.

Гуторович схилив голову на плече і заговорив монотонно, ніби вичитував судову постанову:

- Року нині ідучого, серпня сьомого дня, був я в оселі Печерській, маючи при собі сторону позовну і свідків і вручив вашій превелебності декрет його мосці пана круля про те, щоб превелебний отець архімандрит з капітулою однині шинків і корчем в оселі не застосовували і скорилися королівському декретові і постанові соймового суду. Нині ж за викликом сторони позовної, тобто пана війта Ходики, бурмистрів, лавників і радців міських, ми, возний єнерал міста Києва, валку велику, горілкою, медами та пивом вантажену, на пустирі, перед монастирською, брамою, бачили, а також силу народу, що споживає ці напої, і крамарів, що крамарюють різним крамом з яток і буд, возів і з землі...

- Ну й гаразд, - урвав Плетенецький. - Торгують і пиячать, і питимуть на здоров'я. І нема чого бешкетувати і вдиратися до келії, наче ватага біснуватих свиней.

- Так, превелебний отче, - нахилив голову Гуторович, пускаючи повз уші останні слова, - але ж ваші хлопи шинкують на велику шкоду і збиток панів міщан київських - і всупереч королівському привілею, а також постановам суду. Мені, на жаль, доводиться нагадати превелебному архімандритові печерському, із капітулою, що постанова королівського суду набула законної чинності і оселя зобов'язана скоритися їй. А якщо превелебний отець з капітулою зволив загубити копію або забути її - так ось другий примірник тієї ж самої постанови.

Кир Єлисей обурено відкинув руку возного зі згорнутим декретом.

- Ніякої постанови чи то декрету я не знаю і не бажаю знати, - владно відкарбував він. - Чуєте! Корчем та шинків монастирських не зачиню! Ярмарку - теж, бо за правом посполитим можу улаштовувати на своїй землі всілякі торги і ярмарки на свій розсуд і смак! Чули? - підсилив він голос і схрестив руки на грудях, владний і непохитний, як скеля.

Каптур його з зибінню чорного кашеміру торкався одвірка. Владні очі кидали блискавки. Ніздрі тремтіли від обурення. Навіть високий на зріст Гуторович здавався перед ним щуплим і маленьким.

- Так, превелебний отче архімандрите... але вважаю за свій обов'язок пояснити.

- Пояснюйте і тлумачте ваші декрети недоумкам і недоросткам. Мені ніколи гаяти з вами час, та й знати я їх не бажаю. Проведи, сине, панів міщан, - кинув він келійникові і, повернувшись на підборах, зник за дверима.

- Стій! Чого ховаєшся? - кинувся навздогін Бaлика. - Ах, ти, чортів сину, прости мене господи!.. Ми таки примусимо тебе скоритися законові!

Переляканий келійник кинувся до дверей, намагаючись заступити їх грудьми. Він мимрив щось розгублено і невиразно, але Балика відштовхнув його і вдерся у вітальню.

- Що це за бешкет і розбій?! - зустрів його кир Єлисей, блиснувши очима. - Геть звідси!

Але міщани були надто обурені. З загрозливим ремством обступили вони Плетенецького.

- Ми примусимо тебе скоритися декретові! - грюкав по столу Созон. - При-му-си-мо!

- Оце так монастир! - пронизливо вищав Ходкевич, - Святі отці перетворилися на шинкарів!

- Гроші дає у ріст, як перший-ліпший лихвар!

- Правиш службу божу, а в думках свій зиск підраховуєш, - вигукували лавники, не слухаючи один одного.

- Навіть серед папежників такого не чути!

- Ми тобі покажемо, як шинкувати!

- І крамарювати нам на збиток!

Тремтячий келійник кинувся по допомогу. Десь лунко - вдарили на сполох. З усіх боків мчали монахи, прочани й цікаві.

Але Єлисей не розгубився. Він тричі рвонув мотузок від дзвоника, і п'ятеро кремезних послушників накинулися на непроханих одвідувачів.

- Геть звідси! - гримнув тоді Плетенецький.

Та лавники не слухали; ревли йому у вічі обурено і люто:

- Ми ще побачимо - хто кого!

- Скасуй свої ярмарки!

- Закрий шинки!

- Не шинкуй нам на збиток!

- Тихше, панове! Тихше! - безпорадно кидався Гуторович.

Ніхто не слухав його. Кілька хлопів з дрючками мчали на допомогу слимакам. Прочани й монахи юрбилися на порозі.

- Геть звідси! - ще раз гримнув Плетенецький. - Женіть їх, братіє, в шию!

Монахи і посполиті кинулися на радців і лавників. Вітальня гула від гупання чобіт і вигуків. Стіл хитався, як на хвилях. Поповз по ньому каламар і важке церковне євангеліє у шкіряній оправі. Созон рвався з рук монахів, а вони штовхали його до дверей і важко сопіли йому в обличчя. З брязкотом посипалися шибки, і знадвору враз полізли в рами п'яні і тверезі пики з блискучими, цікавими очима.

- Го-го-го! Отак його! Тягни! - реготали вони.

- Шинкар! Лихвар у каптурі! - волав Балика, хапаючись за одвірок.

- Живолупе нещасний! - підвивав Онисим Ходкевич. - Навіть Аврумка Шмойлович чесніший за тебе!

А кир Єлисей, блідий від люті, кидав уривчасті, різкі накази:

- Геть їх! Замкніть браму! Видати братії двісті шабель і розташувати на торгу для ладу!

В сінях ще чулися тупіт і лайка міщан. Монастирська сторожа розганяла цікавих.

- Ідіть со господом, православні. Не годиться слухати безсоромні словеса.

А тремтячий блідий келійник підмітав у вітальні повибивані шибки...

- Кир Єлисей чинив за законом: кожен шляхтич має право улаштовувати в своєму маєтку ярмарку і торги, - а печерська оселя має право магнатської маєтності, - гордо знизав плечима Аксак і відкинув свою сиву левову гриву. - І ви ще відповідатимете за бешкет в оселі.

- Як-то, пане сендзя?! Адже ж в королівському декреті і в наших привілеях написано, що право шинкувати і торгувати міцними напоями в межах міста Києва і на шість миль навкруги належить виключно київському міщанству.

- Остільки, оскільки це не суперечить правам шляхетським, бо шляхетський стан має найвищі права в межах Речі Посполитої. Отже, нема чого бруднити дурно земських книг.

- Це, пане сендзя, не за законом, - спалахнув стриманий війт Ходика. - Впишіть протестацію, а там побачимо, хто з нас правий, але відмовляти нам ви теж не маєте права.

Аксак змірив Ходику зневажливим поглядом.

- Хто тут хазяїн? Пан війт чи я? Mенi - судді - краще знати закони, - гордо кинув він, і ніздрі його орлиного носа здригнулися від обурення. - Шукайте іншого суду, але вашої протестанції я не прийму.
- Ух, собако! - Всі вони один за одного, - відсапувалися за дверима радці. - Але що ж тепер, панове, робити?

- Їдьмо до Житомира. Впишемо там протестацію. Вже де-де, а в Житомирі ані кир Єлисей, ані Аксак не зав'яжуть нам язика. Та й тамтешні судді не бояться піти проти них, - порадив Андрій Лазаревич.

Це був відомий і досвідчений прокуратор і крючкодер, Який вже років з тридцять тинявся по судах, тому його порада мала неабияке значення.

- Оце дійсно! Оце здорово придумано! - посипалися вигуки, і радці щільно оточили його.

Галасливою ватагою йшли вони схилом гори, коли з-за повороту виринула купка цехових. Попереду ішов Кузьменко з перев'язаною скривавленими ганчірками головою. Двоє майстрів підтримували його під руки. У одного з них набрякла губа, наче буйна угорська слива, а в другого синів під оком здоровенний синець. За ними йшли підмайстри і майстри з якимись хлопцями в подертих сорочках. Один з них шкандибав, двоє несли руки на перев'язі, а збоку окремо від інших ішов Хома Причепа, і замість вуса чорніла в нього кривава рана.

- Ой, хто це вас отак поцяцькував, панове?! - ахнули радці.

- Були б на нашому місці, мабуть, і ніг би не витягли, - буркнув Причепа, не обертаючись.

- Та ні, справді... Де вас носили чорти? Пиячили, чи що?

- Це у вас, шинкарів, завжди пиятика в голові... На тафі (134) це нас... пограбовано і покалічено, - відвернувся Причепа. - А двоє просто дуба дали.

- На тафі?!! Де? Чого? Коли? - посипалися запитання.

- Чого? Певно, чогось... Це ж ми на клятому кануні вирішили, замість сидіти, склавши руки, податися на Дніпро рибалити. Човни купили, челядь понаймали з підмайстрів та різного гулящого люду та у гирлі Десни станом уходницьким стали. Місце тихе та рибне. 3аводі там, плеса... Щодня повні неводи витягали, а іноді й двічі на день.

- Чого ж ви мені нічого не сказали? - урвав риботорговець Балабуха. - Та я б весь ваш улов купував би гуртом.

- Стривай, братику. Не в тому річ... Лізеш з уловом, як гедзь до коняки, - роздратовано відмахнувся Причепа. - Так от, солили ми ту рибу, в’ялили, курили. Сорок дві діжки виповнили, як ось де не взялися грабіжники...

- Монастиря Печерського підданці, з села Oсокорів, - вкинув рудий Кузьменко.

- А озброїв їх і підбурив Юрко Семенович, управитель Печерський, настановлений архімандритом Плетенецьким, щоб йому першою рибою подавитися, - сплюнув Причепа. - Ми ще спали. Ще й на світ не благословилося. Одні - на нас, а інші - на човни та за діжки, та за барила... Я як схопився, думав - татари. «Гвалт! Рятуйте!» Та за шаблюку. А вони - на нас з дрючками. Ух, і бійка ж була!.. Тільки от лихо: наш брат, швець, не дуже щоб шаблею... Це тільки я такий, що на цьому зуби з'їв... Та й битися у тісноті незручно: ані тобі, розмахнутися, ані рубонути як слід, бо ж своїх зачепиш... А вони, бісові діти, на нас гуртом, як вовки на коняку.

- І добра скільки забрали, - скрипнув зубами Кузьменко. - Човнів два великих та двойко менших. Та невід новий з підшивками, та другий, яким ще Савчин дід торік рибалив. Та свіжої риби три пуди було. Та в'яленої кіп шістдесят, та солоної... Старого майстра нашого ломакою до смерті забили та парубка-уходника...

- Ах, він собака! - сплеснув у долоні Ходкевич. - Мало, що з торбами пускає людей, - вже й наїзди з грабіжництвом та душогубством почав робити.