Сімферополь. Видавництво

- Авжеж. Чим не Стефан Потоцький, - обурено вкинув Созон Балика, вперше щиро співчуваючи Причепі.

- А тепер - челядь уходницька, з гулящого люду наймана, порозбігалася і найми позаносила, - вів далі Кузьменко, темніючи від люті. - От і живи на білому світі, як знаєш...

Радці і лавники були обурені.

- Куди ж ви тепер? - спитав хтось.

- Та до замка ж! Тра вписати протестацію та по возного.

- Впишете! - насмішкувато свиснув Балика. - З цих cyдiв, як лика зі скель. Не приймуть вони вас, виженуть.

- Цього не може бути, - засперечався Причепа.

- Як-то «не може»?! Та й ми оце тільки від Аксака, - загули радці і, перебиваючи один одного, розповіли про сутичку з печерським архімандритом і з суддею Аксаком.

Уходники збентежено перезирнулися:

- Хм... Що ж його діяти, панове, - почухався Причепа, - коли в цієї монастирської собаки скрізь свої люди?

- Ані чорта не буде: тільки ноги бити, - підхопили радці.

- Стривайте, панове, не відраджуйте їх. Нам відмовив Аксак, мабуть, тому, що наша справа цивільна, а тут наїзд гвалтовий, грабіжництво та душогубство - карна справа. Мабуть, гродський суд буде згідливіший.

- Спробуйте. А ми тут почекаємо, побачимо, як у вас вийде, - підхопили лавники і, розступившись, відпустили побитих.

Цікавість розбирала їх. Вони сіли край дороги і закурили, але чекати довелося недовго. За чверть години з замкової брами посунули майстри, обурено розмахуючи руками, і рушили схилом гори, люті і розпалені.

- Ну, як? - спитав їх Созон.

- Що «ну»?! Хіба з ними звариш кашу!.. Відома річ: магнат за магната, - обурено сплюнув Причепа і тремтячими від люті руками почав набивати люльку.

- От бачите, панове, що ми були праві: нема чого міщанам приятелювати з старостами і панством та піддаватись під старостинський присуд. Бачать вони, що між нами чвари та розбрат - от і нищать кожного поодинці, - напутливо заговорив Ходика.

- Та замовчи вже! І без тебе гидко, - відмахнувся Причепа. - Так його шаблюкою і порубав би на шматки. Ні, цього не можна так залишити. Ви що надумали, панове?

- Та от пан Лазаревич радить їхати до Житомира. Більш нічого не вигадаєш, бо в Києві ніяка судова собака не гавкне проти Плетенецького, дарма що всі вони католики.

Лавники задумливо курили і спльовували на піскувату дорогу.

- А чи не скликати нам братську сходку? - запропонував Онисим Ходкевич. - Бо ж і ви, і ми - такі ж братчики, і всіх нас разом скривджено і ображено. Отже ж, можна було б вчинити спільну справу. Воно й корисніше і більше важить перед людьми. Тут у нас спільна вигода, хоч ви завжди підозрюєте, ніби ми все чинимо вам на збиток, - не міг не з'єхидствувати Ходкевич.

Причепа трохи зніяковів і, відвертаючи очі, буркнув щось невиразне, а інші з радістю вхопилися за пропозицію лавників.

Далі йшли однією щільною купою і палко обмірковували кожну дрібницю. Назустріч здіймалося місто в бронзі і золоті дерев. Потопала в їх кучерявій зибіні зарічна синь - і ось замкнулися над головами шарудливі склепіння лапчастих кленів і каштанів, заливаючи їх сліпучим медом осіннього світла.

Вже два тижні жило місто чутками й тривогою, бо знали всі, що гуляє морем козацька сила. Одразу знялася метушня, галас. По хатах заблимали вогні. Чиїсь постаті мигтіли по темних вулицях та, подвір'ях. Найбільше злякалися работорговці вірмени і євреї, чекаючи невблаганної помсти козаків. Вони мчали до підміських виноградників, садів, і гаїв або забиралися в льохи, в підземелля та, каменоломні. Вірмени виставляли у вікнах ікони або прибивали до дверей хрести, бо знали, що козаки не чіпають християн.

Всі метушилися, щось ховали, тягли важкі чували та клунки, бігали, гукали одне одного. Плакали перелякані діти, ревли осли, рипіли тачки і вози.

Вільновідпущені теж надзвичайно розхвилювалися. Бажалося якнайшвидше побачити своїх земляків, мабуть, відшукати серед них своїх родичів, друзів або принаймні знайомих і, головне, дізнатися, скільки прийшло байдаків, і чи зможуть вони забрати всіх на батьківщину, і скільки часу пробудуть вони тут. У декого вже й речі були складені і готові до виїзду. Одні помчали до міських брам по новини, другі - до морського берега. Всі метушилися, бігали до сусідів, кликали одне одного, щось тягли або просто юрбилися серед вулиці і уважно прислухалися до стрілянини. Варт було двом-трьом зупинитися, щоб одразу оточила їх купка цікавих, наче залізні ошурки - магніт. Інші надбігали і розштовхували попередніх, пробиваючись до середини, начебто там можна почути найновіші і найцікавіші новини.

Дехто вже витягав з хати величезні тюки свого майна. Червона заграва без слів сповістила міщан, що козаки вже промкнулися до міста. Замовкли гармати, і тільки ледве чутно долинали поодинокі постріли мушкетів.

Жадібні до грошей ділки вже шастали проміж людей:

- Продай хату, козаче. Гроші в дорозі он як потрібні.

- Бери, - щиро зрадів козак. - Тільки гроші давай всі одразу.

- Авжеж. Скільки просиш?

- Та... щоб без торгу, давай п'ять тисяч аспрів.

- Бери тисячу.

- Здурів ти, чи що?! Та мені позавчора вісім давали, а я не згодився.

- Та й я б тоді залюбки вісім дав, а зараз і тисячі забагато. Всі навколо продають. Бери, мовляв, першу-ліпшу.

- От щупаче ненажерливий! - аж сплюнув козак. - Ну й шукай собі дурня!

3 боку міста з'явилося на дорозі кілька чоловіків, і купка, що стояла біля Олениної хати, враз пізнала Панаса і ще двох вантажників-стратенців з підземної в'язниці під цитаделлю. Всі кинулися їм назустріч, почали їх цілувати і розпитувати. Але мовчав Панас і тільки стурбовано дивився навколо.

- Олена? Де моя Олена? - нарешті вимовив він тремтячим голосом.

- Так вона ж ще вчора побігла до Розбійницької бухти до Каракаша по допомогу.

- Ну, а потім? Невже вона не повернулася? - з розпачем допитувався Панас.

Ніхто нічого не знав до пуття. Панас розштовхав цікавих і кинувся до своєї хати. Нікого. Нема навіть собаки Рябка ані циганчати Челебі, що так і залишився в Олени. Нашвидку зв'язав він два клунки речей, відшукав сховані гроші і кинувся до сусідок. Але й жінки, які щось нашвидку прали або пекли собі на дорогу, нічого не сказали йому певного. Панас постояв на вулиці із хвилину і раптом кинувся на стежку до Кара-Дагу, в печерах якого жили розбійники. Серце йому калатало невимовною тривогою. Ослаблий від катувань і довгого ув'язнення, він ішов, зціпивши зуби, перемагав і слабкість і голод і жадібно ковтав на ходу шматок хліба, знайдений в хаті. Чи жива вона, смілива й вірна жінка, і чи встигне він її знайти і повернутися з нею до Каффи до відходу байдаків? Знав Панас закон мусульманський: стратенець, що зірвався з шибениці, або той, чия страта не відбулася в призначений день і час, залишається жити, ніби помилував його сам аллах. Але не знав, чи пристосують цей закон до нього, гяура і бунтівника, який скарав на горло капудана-башу... А до Розбійницької бухти було аж три милі з гаком і стільки ж назад до Каффи.

Він майже біг, а очі марно шукали в темряві, ледве освітленій напівзагаслою загравою, знайому милу постать завжди сильної духом Олени з задерикуватим кирпатеньким носиком і карими очима, повними ясної мужності та щирої ласки.

Він хитався. Ноги йому підламувалися, серце калатало в грудях, кров важко стукала в скронях. Але ішов він навпростець, продирався крізь хащі та грубий переплутаний бур'ян стрімкими, вузенькими стежками понад прірвами, пильно вдивляючись в темряву, щоб не розминутися з нею, і в думках підраховував, чи вистачить часу повернутися і не спізнитися до відходу байдаків.

На другій милі стежка роздвоювалася: одна стрімко побігла вгору, друга шмигнула вниз, до моря.

«На горі - осип. Вночі там загинеш», - подумав Панас, згадавши, як вони ходили до Горпини в Чабан-Таш. І, хапаючись за кущі і за скелі, почав спускатися. Стежка і скелі були вогкі і слизькі від бризок прибою, але йти стало значно легше. Раптом важкий трупний сморід вдарив йому в обличчя. Безгучною тінню промайнув у темряві шакал, полохливо підібгавши зад. Панас зробив ще кілька кроків і побачив, що на стежці лежить мертва людина, від якої врозтіч кинулося ще кілька шакалів. Він наблизився до мерця, і раптом жах стиснув йому серце. Людина лежала обличчям додолу, вкрита подертою на шматки, але до болю знайомою картатою шаллю - шаллю Олени.

Так, це була Олена, яка минулої ночі поспішала до Каффи з надією, що за годину до світанку вдереться до Каффи ватага Каракаша і вирве стратенців з рук султанських катів. Повертаючись від Кара-Дагу, вона заплуталася в численних стежках і, потрапивши на великий осип, впала з урвища разом з потоком каміння і тут знайшла свій кінець. Рука її ще стискала здобутий розвідником ключ від міської брами, яку вона мусила відчинити визволителям із Кара-Дагу.

Нерухомий стояв над нею Панас. Все хиталося, все мерехтіло йому в очах. Ноги підкосилися, і впав він на гpaвій поруч Олени, підкошений горем і так лежав нерухомий. Шакали потроху посмілішали і почали підбиратися ближче... Один навіть наважився і смикнув Оленину ногу. Панас отямився. Треба негайно поховати Олену... Але де, як? Пальці його безсило вп'ялися в кам'янисту землю, нема в нього ані лопати, ані ножа.

В море! В бездонне Чорне море, де вже поховано стільки козаків, щоб не наругалися над мертвими братами їхні вороги. Зібравши останні сили, важко підвівся Панас, рвучко підняв Олену і, хитаючись, рушив до хвиль. Спочатку вода була йому по коліна, потім - по груди і раптом зникла з-під ніг. Він випустив Олену. Вона відразу каменем пішла на дно, а Панас кілька разів махнув руками, але останні сили залишили його. На мить Панасова голова ще раз виринула з води і зникла навіки.

В передмісті вже з'явилися перші запорожці.

- Збирайтеся, збирайтеся додому, панове! - вигукували вони, бадьорі й веселі, розпалені боєм і перемогою.

Євреї і караїми з жахом ховалися і тікали від них, а вільновідпущені кинулися до козаків з привітаннями, запитаннями і радісними вигуками. Йшли вони, оточені юрбою, одразу відповідаючи всім. Люди запрошували їх до хат, виносили хліб-сіль, чарки вина і частування.

- Поспішай, панове, - приказували козаки. - Згодом про все поговоримо. Батько наш наказав опівдні вирушати.

Знялася весела метушня. Огрядні літні люди бігали, як хлопчики, збираючи речі, зв'язуючи клунки, забиваючи діжки вина і сала, меду або олії. За безцінь віддавали хати і садиби, виноградники і худобу, раді зібрати хоч жменьку грошей на перший час. І навіть не лаяли і не кляли жадібних і нахабних покупців, що враз набігали на корисну здобич, як гайвороння на мертву коняку.

А на роздоріжжі чинбар Кажан накинувся на свого небожа Василя, що вже тягнув до порту важкі чували різного майна.

- Куди, ледащо! - верещав він, вчепившись, Василеві в комір. - Бачили ви такого йолопа?! Я тебе з неволі викупив, дав грошей на реван, майстром тебе зробив. Вертай до хати, дурню! Нікуди не пущу!

- Не лайтесь, вуйку, - спокійно відрізав Василь, на мить спустивши свій вантаж на землю. - Все'дно не послухаю. Сидіть в своїй бусурманщині, коли совість забули, а я хоч пішки, та додому піду.

- За панщиною, дурню, скучив? Чи то гадаєш з тутешнім реваном до Львівського цеху потрапити? Дзуськи! Подохнеш під тином без роботи в «партачах».

- Не ваш клопіт! Якщо вам краще на чужині, залишайтеся, а я за гроші та реван батьківщини не продаю, - палко відрубав хлопець і знов накинув свої торби на плече.

- Не пущу! - люто верещав старий. - Он скільки в Каффі нажив. То й сиди на своєму.

- Ах, ти, юдо проклятий, - спалахнув завжди стриманий парубок. – На! Бери! Наживайся! Торгуй совістю і рідною землею. Голий і босий піду, коли так, - вигукнув він лунко і з люттю шпурнув старому під ноги своє майно.

- Вірно. Так і треба! - дружно підхопило кілька голосів. - Вам, багатирям, гроші та різний мотлох - над усе. Збираймось, панове. Хутко! Бачте: вже розвидняється. Поснідаємо - та в путь!

Жевріють рожевим хмаринки на сході. Дме ароматом гірких трав, горіховим листям та стиглим виноградом.

Де-не-де женуть у бік порту зв'язаних бранців і отари овець. Діти і старі з зойками біжать за полоненими, ридають, посипають голови попелом, видирають волосся, проклинають козаків або благають милосердя.

А море радісно й ніжно блакитніє крізь світанкову імлу, посипане дрібними порошинками іскор, пахтить йодистою свіжістю води і жене до берегів ласкаві теплі хвильки, що скипають на жорстві кучерявою піною. Сади і виноградники в росі пряно пахнуть стиглими плодами, наче випили вони весь жар, все сонце довгого літа, а прибита на дорозі курява оксамитово пестить босі ноги.

В порту бучно і людно, як у дні вивозу ясиру з невільницького ринку. Але тепер, замість венеціанських галер та александрійських каравел, стоять вздовж берега козацькі байдаки, сандали, томбази і шхуни, готові з першого наказу підняти якopi. Вчорашні хазяї кораблів вантажать їх барилами прісної води, фруктами і овочами, бринзою, винами, жбанами молока, качками і курми і ще теплими тушами баранів, що тут же ріжуть і білують козацькі кухарі.

Вантажу стільки, що навалений вздовж моря, він перетворюється на міцні бастіони, за якими можна було б витримати справжню облогу. Ридають татарки, з жахом і розпачем прощаються з Кримом. З несамовитою мукою пригортають до себе дітей і все виглядають, чи не промайне серед полонених обличчя чоловіка чи брата.

З люттю віддавали останні накази капітани захоплених кораблів. На світанку вони спробували втекти, але козаки стежили за ними пильним оком, бо небагато звільнених можна забрати з собою на байдаках. І тепер гойдаються на реях фок-щогл проводирі невдалої втечі, а їх заступники з удаваною покорою приймають на борт живий і мертвий вантаж.

- Куди ви нас везете? - питає звільнена бранка.

- На тихі води, на ясні зорі, у мир хрещений, у край веселий, молодичко, - підморгує Савка, в якому важко пізнати шевського підмайстра з Києва.

Звільнені галерники дивляться на козаків променястими від вдячності очима.

- Братіки! Рідненькі! Рятівники наші! - шепочуть вони, ладні цілувати чоботи й мозолисті від шабель долоні січовиків.

- Не баріться, панове! Вантажте швидше байдаки! - наказує Сагайдачний, з'являючись в порту.

Мовчазний, восковоблідий під засмагою, сидить Сагайдачний на коні у чорному, застебнутому під горло жупані. Похмурим, важким поглядом дивиться він на бранців.

З забобонним жахом позирають на нього татарки.

- Сагайдак-бей, - шепочуть вони сірими від жаху вустами. – Сагайдак!

- Аллах; який він жахливий! Очі його палають, як у хижого звіра, - шелестять навколо них голоси.

- Як у самого шайтана, захисти нас, пророче, від люті його...

- Поспішайте, панове! Опівдні вирушаємо, - покрив гамір лункий голос Сагайдачного.

І для татарок голос його лунає, як сурма Мелек-уль-Мекка, ангела смерті.

А Сагайдачний проїхав повз них і спинив коня перед стратенцями.

- Що це за люди? - спитав він.

- А це, батьку, стратенці. Ми їх з льоху витягли, - пояснив Бородавка, весь чорний від пороху.

- За що ж вас мусили скарати? - спитав Сагайдачний строкату купку стратенців, де татари і вільновідпущені стояли всуміш з таврованими галерниками.

- Повстали ми. Не стало сили робити, бо вони з нас шкуру дерли, з живих.

- Ми гинули з голоду, а вони торгували нашим борошном в такіє.

- Коли б не ти, катували б нас тепер на площі султанські кати, - загомоніли вони стримано і щиро.

- Звільніть для них одну галеру. Збирайтеся в дорогу, - кинув Сагайдачний. - Та заберіть їх майно, жінок і дітей.

Знялася метушня. Міські невільники з доків та каменярень, галерники і хатні невільники кинулись до галер, наче хвилина запізнення загрожувала їм новою неволею. Вони дерлися на галери, штовхалися і пхали з вузьких східців одне одного. Жінки верещали, лаялися, благали. допомоги.

- Стійте, бісові діти! - кинулися на допомогу січовики. - Стійте! Хто штовхатиметься - залишиться у Каффі!

Загроза вплинула. Галерники пішли тихше, а повз них ішли узбережжям полонені спагі і яничари, ремісники і кара-татари. Огрядних баканів, мулл та улемів погнали окремо на одну з галер. Цих мусили годувати і пильнувати, чекаючи на значний викуп. Інших розташовували по галерах і по вітрильниках.

- Нащо нам стільки полонених? - здивовано питають Савка і Терешко.

- Як-то «нащо»? А мінять їх на наших. Адже ж тут, у Криму, залишається тільки жменька нашого ясиру. Мало не всіх завозять звідси до Туреччини, а то й ще далі, або на галери беруть... От і врятуємо за цих татарюг ще з дві-три сотні наших страдників, - охоче пояснювали літні бувалі козаки.

Плачуть жінки, падають на рідну землю, цілують її востаннє.

- О Горпіне, Горпіне! Тепер я розумію твою минулу муку, - шепоче Медже пересохшими вустами.

Очі її з невимовним болем дивляться на зруйновану Каффу. Застигло в них болісне запитання: за що? І нема поруч з нею щирої і сміливої Олени-Ельмас, щоб кинути січовикам гаряче слово:

- Тому, щоб панам та беям, та й нашим срібним дукам жити сито і весело. Щоб тисячі працювали на купку щасливих, бо одна правда у ситих, а інша - у бідних, і ситі ніколи не зрозуміють голодних.

Ахмет підтримує Медже. Він забув, що закон забороняє дивитися в жіноче обличчя. Хіба до законів тепер... Медже ледве плентається. Hемa синьоокої дівчини з голосом дзвінкої цикади, зогрітої сонцем. Зав'яла вона, змарніла. А що буде з нею у холодній степовій землі, де вип'є неволя її молодість?

А Сагайдак-бей сидить на коні, нерухомий, мовчазно-похмурий. Люта радість клекоче в його грудях, а десь глибоко-глибоко ворушиться сумнів:

«Чого вона співала? Кого виглядала у хвилях?..»

Харлик Свиридович наближається до гетьмана і салютує шаблею, наче у Варшаві, на королівському огляді.

- Пане гетьмане, полонені і звільнені бранці вже на байдаках.

Сагайдачний здригається.

- Веслярі, до опачин! - лунко наказує він.
Повернувшись на свій байдак, Сагайдачний рушив на корму повільно, обважнілою ходою. Спустився на лаву, замислився. В душі була порожнеча. Серце глухо нило, наче дуплястий зуб, і сумнів роз'ятрював свіжу рану.

А що, коли Настя співала, чекаючи когось іншого, і пішла до нього з власної волі? Чому тоді мчав він до Каффи, рискуючи власним життям?.. Загинув Карпо і з ним жахлива таємниця. А що, коли Свиридович знає правду і до слушного часу мовчить, щоб коли-небудь кинути йомуу вічі насмішку, жагучу й отрутну, як жало гадюки?! А може, знають і інші?..

Що він тоді в їх очах? Нікчемний бабій, нещасливий коханець, ладний лити кров для власного щастя? О, цього козаки не подарують йому! Тепер він заткнув їм здобиччю горло, але коли хліб козацький поїдять...

З жорстокою насолодою роз'ятрював він душевну рану. Хотілося лягти на дно байдака, вкритися важким рядном, втиснутися в просмолені дошки і так лежати, щоб ніхто не бачив його і не згадував про його існування. Півжиття віддав би він, аби викреслити події минулої ночі.

Тремтячою рукою витягнув він з кишені кисет, що сунули йому в ханському палаці. Набив люльку, став кресати вогонь.

- О! Батько наш запалив по-козацькому, - тихенько ойкнув один з веслярів, підштовхуючи Максима Бабія.

- Бре-е... - вищирив той зуби, але осікся, бачачи, як кучерявий дим оповиває голову Сагайдачного.

Сагайдачний курив люльку за люлькою, дивився в одну точку і притамовував димом душевну муку. І зламана воля почала прокидатися, випростовуватися, наче притиснута тягарем еластична пружина.

Максим Бабій щойно змінився з веслування і сидів тепер на носі, обережно бренькаючи на кобзі небіжчика Карпа. Він мав добрий слух і молодий сильний голос. Чимало разів співав він з Карпом і жартівливих пісень, і урочистих дум і добре запам'ятовував слова і музику. І тепер коли поховали старого Карпа у глибокій могилі, віддали йому козаки дзвінку кобзу, щоб краще пам'ятав старого кобзаря, який відчинив їм вночі міську браму.

- Ану, Максимчику, заспівай за нашого батька, - попросили впівголоса нетяги, скoca позираючи на корму.

Максим обережно узяв кобзу, підтягнув струни і провів по них ще боязкими, непевними пальцями.
На горі високій вистигла пшениця,

Там женці жнуть,

А попід горою, попід зеленою

Козаки йдуть.

Проспівавши ще дві-три строфи, Максимка запнувся. Кінець пісні вилетів з голови. Нерішуче перебирав він струни і раптом, наче кидаючись у бурхливу річку, перейшов на імпровізацію:

Й все палало, -

Проміняв він жінку на тютюн, на люльку.

На кресало.

Сагайдачний.

Забирай красуню та віддай нам люльку,

Необачний.

.- Ой Максимчику! Та ти придумав краще за Карпа! Що ж далі?

- Та цитьте, хлопцi! Не заважайте! Ану, Максимчику, Hy!..

Сагайдачний підвів голову, прислухався. Так, пісня-марш старого кобзаря. Чого ж вони там регочуть, оточивши Maксимa щільним колом? Невже навіть тут, на гетьманському байдаку, наважуються вони глузувати з нього? Ну, зачекайте!

Він тихо підвівся і, зробивши знак веслярам, щоб вони мовчали, пройшов проміж опачинами.
Та мені на людях з жінкою в поході

Не возиться,

А тютюн та люлька козаку в дорозі

Знадобиться, -

- Вірно, синку! Не козацьке діло - баби! Жінка, - так жінка, похід - так похід, - ляснув він Максима по плечу. - Хто тебе навчив такої пісні?

- Та початок співав дідусь Карпо, а кінець сам я... зараз вигадав, батьку, - ніяково всміхнувся Максимка і зашарівся.

- Молодець! До речі припала тобі оця кобза. Ану заспівай все спочатку, - сказав Сагайдачний.

І сів серед молодиків, задоволений, що вони зрозуміли його якраз так, як бажалося б йому самому.

Максим підтягнув два-три кілки і вдарив по струнах.

А димний гребінь кримських гір танув на обрії за кормою...
Шафіге довго прислухалась. Тихо. Тільки земля гуде розсипаним тупотінням копит, та й те ледве чутно. Сонячний промінь пробивається в мурований оруз - яму для збіжжя. Тремтять, пливуть в його струні золоті порошинки, а кружок сліпучого світла повільно сповзає все нижче і нижче.

- Тіточко Шафіге! А, тіточко! Підсади! Я подивлюся, як там, - ледве чутно шепоче Субан.

- Зачекай, дитинко. А що, коли вони не всі ще пішли?

І знов прислухаються вони і ловлять кожен шелест, кожне шарудіння. Але тільки чути, як цвірінькають горобці та туркочуть голуби під чиїмсь дахом. Невже вціліла їх сакля?!

Почекавши ще з чверть години, Шафіге почала обережно видиратися і ледве помітно розсунула хмиз. Цівка світла полинула в темний оруз і впала у вічі циганчаті. Челебі так зморився, пробігши п'ять фарсахів (135), що мало не одразу заснув, наївшись солодких пирогів і баклави. Так і принесли його до оруза сонного, як тільки знялася стрілянина.