Сімферополь. Видавництво



бет67/94
Дата20.07.2016
өлшемі5.14 Mb.
#212768
1   ...   63   64   65   66   67   68   69   70   ...   94

- А що мені робити?! - спалахнув Петро Конашевич, ставши на мить колишнім гетьманом. - Їхав я до тебе, кире Єлисею, не казання слухати, а душу відвести.

Я знаю, мабуть, більше від тебе, та не бачу ніякого виходу. А бавитися дрібницями - я не дитина.

- Мусиш бачити! Хоча б тому, що десять років тримав булаву, - спалахнув архімандрит, але, ніби засоромившись свого гострого тону, додав тепліше: - Та ти не ображайся, друже. Краще подумай серйозно. Тобі тому так важко, що ти людина енергійна. А зараз ти - як риба на березі. Душно тобі, гидко сидіти, склавши руки. Подивись, знайди, що робити, за що вхопитися, а якщо ти сам недобачаєш, дозволь мені, старому, здобути тобі окуляри, бо з дрібниць складається й велике.

- Спробуй, кире Єлисею, - невесело всміхнувся Сагайдачний. - Тільки гадаю, що не знайдуться в тебе такі скельця, щоб побачити в моїх руках булаву.

Сани різко підкинуло. Плетенецький визирнув, щось крикнув машталірові і знов звернувся до свого супутника.

- Чув ти, що козаки забили Бжеського? І це вже не перший випадок. Тільки з'явиться управитель гнати виписчиків на панщину, - вони за шаблюки та за дрючки. А до них пристають справжні хлопи, і челядь, і наймити. Палять фільварки, як солому. І наші монастирські хвилюються. Знаєш, чого я мчу до Радомишля? Здається, не варт і їхати, бо ось-ось позамерзають річки і стануть млини, рудні, папірні - все, що рухається водою. Краще б сидіти в келії та читати твори святих отців, але ж де там! Бунтують хлопи: мчи, отче архімандрите, приборкувати своє бидло, бо там - бешкет, там - підпал, а там - душогубство. Коли б сісти на хмари небесні та глянути звідти на нашу країну, здалося б, що вона - велетенський казан, де раз у раз скипають бульбашки. Ще трохи - і заклекотить земля, і тоді всі полетять шкереберть. Кому, як не тобі, залити вогонь, що жевріє під нею?

- Сльозами своїми? - в'їдливо спитав Сагайдачний і роздратовано поліз у кишеню по люльку.

- Ні, гетьмане. Шаблями та гарматами... Бунтують хлопи - хай бунтують, бо все одно не спинити вогневицю, поки людина не видужає. Але хай бунтують проти папежників та проти магнатів. Скеруй повстання в інший бік, щоб минула нас чаша сія. Стань на чолі повсталих. Тоді й булава тобі сама в руки впаде, і слава, і сила. І тоді не ти прийдеш до мене по підтримку й пораду, а я вийду з клиром назустріч тобі у білих ризах з корогвами та іконами і вклонюся христолюбивому гетьманові, заступникові і оборонцеві православ'я.

Сагайдачний злісно розреготався.

- Ану-ну, святий отче, розкажи, як ти це собі уявляєш? Цікаво! Послухаємо, як ти розумієшся на військових справах.

Очі Плетенецького блимнули обуренням, але, стримавшись, він повів далі:

- А ось як. Пошли своїх людей по селах та по містечках, надійних, спритних. Хай наказують твоїм ім'ям готувати зброю: батько, мовляв, Петро Конашевич, торгувався-торгувався з магнатами, та й урвався йому терпець, бачачи їх облудність. Хай кажуть, що влітку вибухне велика народна війна проти панів та папежників, що ти станеш на чолі. А наші монахи і попи почнуть провіщати, що пани тому й погані і знущаються з бідних людей, що вони не знають справжньої віри, а ксьондзи підбурюють їх на різні капості, отже, бити папежників - святе діло, і вінець мученицький чекає того, хто ляже кістьми на захист віри і народу свого.

- Почекай, почекай, кире Єлисею; чи згодяться з тобою твої хлопи, яких ти теж ганяєш на панщину? - єхидно спитав Сагайдачний. - Не знаю, як вони, але ж січова голота - не отара овець. Послухав би ти, як вони розчісують на Січі вашого брата монаха.

- Ет, друже! Де просто не витанцьовується, там схитрувати треба. Коли дитина наб'є собі гулю і реве на весь голос, мати дає їй цяцьку, бо за бренькотом бубонців не чути й болю. Ось і ми дамо хлопам таку цяцьку, що за нею забудуть вони і таволгу, і канчуки. Беріть, мовляв, панську землю, багатійте, хазяйнуйте на здоров'я, бо ми вам рідні брати, одного з вами народу, крові і віри. І коли не буде панів та ксьондзів, ми заживемо, як у раю, бо тоді буде в кожного землі в три горла, і худоби, і коней. А сала стільки, що хоч діжками його перетоплюй та купайся в ньому на здоров'я. А коли б ще євреїв, греків та татар повиганяти з міст та містечок, то ремісникам було б роботи вдосталь, і крамареві корисно і вільно крамарювати, бо ніхто в нього хліба не відбиватиме і ціни не знижуватиме. Хай тільки б шарпнули їх трішки. Бо в кожного ж лихваря комори повні золота й перлів. Покажи таку здобич голоті. Та вона без горілки сп'яніє. А тоді жени її куди захочеш, хоч кийком, хоч канчуком.

Сагайдачний спочатку слухав з жовчним обуренням людини з відтятими ногами, якій радять купити нові чоботи. Але потроху недовір'я змінилося цікавістю, а потім одвертим захопленням. Неприємно вражала тільки його одвертість, не оздоблена ніякими гаслами, бо такі речі ніхто не називає власним ім'ям. Але захоплення Сагайдачного було якесь пасивне, бо не бачив він, як здійснити те, що радив йому Плетенецький.

А кир Єлисей вів далі, одверто і щиро. Він знав, що машталір глухий, а сани з келійниками та капітулою відстали або мчать десь попереду, тому нема чого хитрувати або говорити натяками.

- Взимку я посилаю братію з іконами, з чотками та іншим крамом по селах. Я накажу їм проповідувати. А що я накажу, то вони й казатимуть. Ось тобі перші дріжджі, щоб зашумувало поспільство. А ти пристосуй кобзарів та старців з старечого цеху. І чумаків, бо чумаків слухають більш від усіх інших. Можна буде і книжок надрукувати і малюнків проти католицтва. От, наприклад, отець Захарія Копистенський кінчає друком велику книжку «Про віру». Хороша книжка! І враження зробить чимале. З боку догматики вона вичерпна. Але шкода, що нема кому написати про унію з державного та громадського погляду... Нема в мене таких людей. Монах на це не придатний, а мені особисто ніколи, та й незручно. А така книжка он як потрібна, - провів він пальцем по горлу, - мали б що читати державні мужі, посли, сенатори, бурмистри та прокуратори. От би розповісти їм докладно, як єзуїти обдурюють нашу молодь. Через цих клятих єзуїтів усі багатирі незабаром стануть католиками, а від самого хлопства ситий не будеш. Та й до інквізиції готують вони нове поле. У, кляті! Як подумаю, скільки вони наробили нам збитків.

- Мабуть, і мене запряжеш у цю справу? - іронічно спитав Сагайдачний.

- І запряжу! Їй-бо, запряжу! Зима довга: до весни вистачить часу. Та ти не смійся, бо перо іноді так влучить і поранить, що людина і не очуняє.

Сагайдачний знизав плечима, а Плетенецький, удаючи, ніби не бачить його руху, розвивав і розвивав свої плани. Це дратувало Сагайдачного. На мить спалахнув він цікавістю і згас. І бурхлива енергія Плетенецького вже знов дратувала його, як лікареві поради, коли хворий відчуває свою рокованість.

- Ет, кире Єлисею, - не витримав він, - я пожартував, а ти... Навіть слухати гидко.

Плетенецький уважно зиркнув на свого супутника і ляснув його по плечу:

- Та й я жартую. Авжеж жартую, бо все на світі робиться жартома... І війни починають жартома, і людей засуджують на страту, і міста підпалюють жартома. І жартома голота позбавила тебе булави. Але я бажаю, щоб цьому поганові жартові швидко прийшов кінець. Ось і ти пожартуй тепер з голотою, щоб повернути собі булаву.

Плетенецький договорив це так серйозно, що Сагайдачний не став сперечатися. Мовчки смоктав він свою люльку, слухав, і жовчна усмішка кривила його, вуста.

А Плетенецький говорив все з більшим захопленням.

- Ми виженемо панів та папежників геть аж за межі Київського; Волинського та Брацлавського воєводств. Відберемо в них Галичину з Буковиною та гірські полонини. Де житиме хоч єдиний русин - там міцно стоятиме наша віра, наша влада. Братську школу перетворимо на академію. Ми збудуємо міцні фортеці і міста, прокладемо торговельні шляхи на схід і на захід, а в Печерській оселі вчені монахи стежитимуть за рухом твоєї переможної колісниці і писатимуть літопис твоїх перемог.

- Але ж голота? Хлопство? Що воно дістане у тій боротьбі? - роздратовано нагадав Сагайдачний, щоб охолодити промовницький запал свого супутника.

- Про це не турбуйся. Декому і земельки дамо, і худоби, але бунтівників потім самі приборкаємо. Вже як була розбещена печерська братія, тепер вона й не писне. Міцна рука - підвалина ладу, - додaв кир Єлисей і виглянув з візка.

Дорога йшла весь час лісами, де-не-де переріза ними болотистими річками, притоками Дніпра і Тетерева. Рідкі селища потопали в дрімучих лісах, і, поки сани мчали їх кривими вулицями, довго бігли за ними і гавкали кудлаті собаки, і дітвора вибігала з воріт у довгих полотняних сорочечках і низько вклонялася проїжджим, зиркаючи на них цікавими і трохи наляканими оченятами. І знов поринала дорога у пущі, припорошеній пухкими снігами та інеєм.

- Оці ліси продав я на попіл, а землю заселю втікачами. Хай орють. Із збіжжя корисно горілку гнати, пояснив Плетенецький.

- Та навіщо тобі стільки попелу? - здивувався Сагайдачний.

- Вивозити за кордон! Там його треба до чорта: і полотно білити, і сукно мити, і мило варити, і на вироблення скла та фарфору. Не так, як у нас, де попіл потрібний тільки на порох. От, до речі, друже: доведеться тобі подбати про порох. Доручи цю справу мені. Та й, рудні мої тобі згодяться, і гамарні. Добре озброю я твоє військо, бо коли я вже до чого візьмуся, то закипить у мене робота, наче казан на вогні.

- Ні, кире Єлисею. Залиш. Не пара я тобі поки що, - гірко вирвалося в Сагайдачного. - Роби своє, а я... Не можу я зараз нічого діяти. Я наче непохований мрець: бачу, чую, а ворухнутися не можу.

- Хороший мрець! Кинь, гетьмане! Так, так, гетьмане, а не полковнику, бо ти мусиш знову гетьманувати. Навіть жінка ніколи б так не скорилася долі! Де твоя гордість?! Де самолюбство?! Вигнала тебе голота, так постав її навколішки, примусь чоботи собі цілувати і благати прощення. Ось як треба діяти, а не лягати у домовину живцем...

Але Сагайдачний тільки ще раз мовчки знизав плечима.

Сутеніло. Вечірні тіні лягли в замети синіми сувоями, а навколо все стояли руді стовбури сосен і вузлуваті дуби в іржавому осінньому листі, припорошені памороззю. На останній зупинці довго не було коней, потім знов їхали глухими пустинними пущами, де тільки де-не-де мигтіли зелені вогники вовчих очей.

Пізно вночі, коли перегукувалися в поснулих селах другі півні, вилетів візок на берег Тетерева. За хитким мостом розсипалися по узгір'ю білі мазанки Радомишля, але жодний вогник не блимав у вікнах під сніжними шапками стріх. Сани звернули вбік і помчали до монастирського фільварку. Там вже чекали грізного архімандрита.

На дворі і коло воріт юрмилася темна купка людей, зливаючись у місячних присмерках в чорну пляму. І коли сани з розгону влетіли у ворота, всі голови схилилися під пастирське благословення. Архімандрит, не дивлячись, махнув над ними чорним крилом рукава, не відповів на привітання і увійшов у будинок отця Паїсія, управителя маєтками Печерської оселі. За Плетенецьким дріботів сам Паїсій, худорлявий недолугий монашок. Він ледь-ледь досягає Плетенецькому до плеча. Крисячим хвостиком закручувалася у нього на потилиці мізерна кіска, комір засмальцьованої ряси припорошився лупою; на кінці гострого носа висіла буйна прозора крапля. Паїсій або забігав наперед і запобігливо зазирав архімандритові у вічі, або відвертався і затуляв рот долонею, щоб кир Єлисей не почув горілчаного духу, погано замаскованого часником.

Плетенецький ввійшов у простору кімнату з темними стінами рубленого дуба і низько насунутою стелею. На сволоку було грубо вирізьблене виноградне листя, хрести і якісь написи. На покуті блищав справжній іконостас з темними візантійськими образами, лампадами і жмутками сухого ромену та іншого зілля. Вздовж стін стояли тапчани та скрині з домотканими килимами, в грубці весело звивалися і стрибали жовтогарячі змійки вогню.

Плетенецький швидко озирнувся, поклав на себе звичний хрест і уривчасто спитав Паїсія:

- Ну, що ти тут накоїв?

- Лихо, отче. Осатаніло поспільство. Забуло страх божий і людський. Ми тут з отцем Аполінарієм трохи помацали призвідців... Так вони, кляті, замки позбивали і випустили їх на волю.

Плетенецький як ввійшов, так і стояв у шубі і каптурі, мало не торкаючись сволока головою. Ніздрі його тремтіли. Чорні очі палали на білому обличчі.

- Як-то «помацали»? Кого? Хто? Нічого не розумію! Кажи до пуття! - урвав він.

Монашок ніяково зиркав на Сагайдачного і не знав, чи можна все говорити при цьому незнайомому чи то старшині, чи то шляхтичі.

- На Богослова вирядив я поспільство в підводи з села Новоселків та з Окунців возити дрова і клепку на поташну буду і сюди, на папірню. Вони не вийшли на роботу. Тоді я викликав отця Аполінарія з Сорокошицького фільварку напутити нерозумних і дав йому про всяк випадок двадцять чоловік з доброю зброєю... Та хлопи, наче ватага біснуватих свиней, не захотіли слухати його умовлянь. Отець Аполінарій довго мучився з ними то отецькою ласкою, то суворістю і мало не прийняв вінця мученицького, бо вони побили його нещадно і звільнили призвідця Ничипора, а потім підпалили скирти пшениці і нову гуральню, поперепивалися там до безпам'яті і, охоплені п'яною люттю, порубали на тріски підводи, хомути і кінські ряди.

- Знаю! - знов урвав його архімандрит. - Чув! Твій посланець доповів. Ну, але ж потім, згодом? Чи то мало тобі братії і послушних хлопів, щоб докучати мені кожною дрібницею?!

- Та ми ж... Та хіба ж можна в такій справі без пастирського благословення?! - розгубився Паїсій і витер прозору краплю на кінці носа. - Думали ми їх оточити і, захопивши, покарати. Та вони ж, грішники окаянні, геть усі порозбігалися. Послав я навздогін. Сімох впіймали, а всі інші - наче у морі потопли. Взяли ми їх на муки, і тоді вони виказали, що виписчики порадили їм пустити димом монастирську рудню і буду з папірнею, і на панщину не ходити, і чиншу з данинами не сплачувати, і братію побити, бо все одно незабаром вийде нова влада і новий закон.

- А що! Бачиш?! Чуєш? Що я тобі казав? - ніби зрадівши, звернувся Плетенецький до Сагайдачного, потім знов накинувся на Паїсія: - Чого ж ти дивився? Як допустив? Бо ж така одна паршива вівця всю отару нам зіпсує. Чи ти спав, чи то на яйцях квочкою сидів?! І ти не кращий, - гостро звернувся він до другого монаха, що мовчки стояв біля одвірка.

Той погладив широку, сивувато-руду бороду, на рожевому ситому обличчі й хрипко забасив:

- Не наважилися будь-що діяти без пастирського благословення.

- Руки вмили? Наче Пілат? Похвально! - люто розреготався Плетенецький. - Де ж вони тепер, ваші бунтівники?

- Сидять у церковному льоху. Тільки двоє преставилися після допиту з муками, а один сам собі віку вкоротив: повісився на поясі без каяття.

Плетенецький пройшовся по кімнаті, тикнув патерицею у вогонь, потім обернувся до збентеженого і наляканого Паїсія.

- Приведи бунтівників! Я сам їх допитаю, а братія хай іде відпочивати. За годину вдарять до утрені.

Посполиті вже чекали на допит. Ледь-ледь переступаючи через високий поріг коротко скутими ногами, ввійшов високий, чорноокий парубок, за ним - двоє білявих, присадкуватих і щуплих селян з землисто-сірими обличчями, а за ними - весь подзьобаний віспою дідок.

- Хто такі? Як звуть? - ступив до них Плетенецький.

Парубки мовчали. Отець Паїсій боком підсунувся до архімандрита і зашепотів, бризкаючи слиною і затуляючи долонею рот:

- Дозволь, отче архімандрите, пояснити. Оці двоє - хлопи з села Новоселки. Вони давно були аки вовки у шкурі овечій: самі бунтували, ще й інших підбурювали. А оцей, низенький, був собі хлоп як хлоп, поки не наслухався лукавих словес. А оцей чорнявий - бог зна що це за людина. Не з тутешніх він. А зве себе козаком.

- Ти хто такий? - вдруге спитав Плетенецький смуглявого парубка.

Парубок зиркнув на Плетенецького. Недобрий вогник спалахнув у нього в очах і сховався під віями, коли, раптом погляд його зустрівся з поглядом Сагайдачного. Нова іскра майнула у нього в очах, і під молодими чорними усами блиснули білі зуби Тимкові.

- Хто такий? Запорозький козак, - відповів він майже весело.

- Реєстровий?

Тимко знизав плечима.

- На якого біса нам той старшинський реєстр! Свій незабаром напишемо, справжній. І до нього впишуть і мене, і кожного, хто не лизав чобіт нашим дукам, - кинув він завзято, безтурботно тріпнув чуприною і з презирством ковзнув по Сагайдачному.

Той міцно стиснув зуби, і тільки жовна заходили у нього на щоках.

- Чого до нас завітав? Звідки родом? - карбував архімандрит з насолодою кота, що грається з мишею.

І знов блимнули зуби Тимкові:

- Прийшов подивитися, як святі отці стрижуть отару свою і разом з вовною шкуру здирають. А козакові ніде не можуть відмовити у лежах та приставствах, - це навіть наша старшина казала на комісії, адже ж ви не пани, а «свої, православні».

- Біглий хлоп ти, бидло, а не козак, - спалахнув архімандрит. - Ну, почекай, нахабо! Відправимо тебе до твого пана, якщо скажеш правду, а якщо будеш і далі виригати такі ж бісівські словеса - не прогнівайся: замуруємо тебе живцем у печерах, де спасалися печерські преподобники, щоб паршива вівця не псувала отари Христової.

Тимко знов знизав плечима, хоч пошматована канчуками спина палала нестерпним болем. Хотів щось відповісти Плетенецькому, але в цю мить виступив Сагайдачний. З кожною відповіддю завзятого парубка його сонну байдужість настирливо охоплювало бажання загнуздати його, як невиїждженого коня, розчавити, знівечити. Самі собою стискалися і розтискалися кулаки, і голос його забринів військовою сурмою:

- Почекай, кире Єлисею. Дозволь поставити йому кілька запитань. Звідки, ти, синку, зараз? Давно з Базавлуку?

- Недавно. Тільки ми тобі не сини, пане коронний старший, і ти нам не батько. Був колись, та весь вийшов, - гостро кинув Тимко.

- Он як! - пересмикнуло Сагайдачного. - А хто ж тепер твій батько?

- О, батько добрий, не з тих, кого батьком звуть, а він козакам чиста мачуха. Батько в нас Дмитро Барабаш, - з смаком викарбував Тимко, витримуючи важкий погляд Сагайдачного.

- Он як!.. А хто ж тоді за осавула?

- Ого! Такий, що кожній сволоті правду кине у вічі! Ясько Бородавка - он хто!

- Так я й думав! Хороша пара! Отак весь Базавлук незабаром перетвориться на шинок, - в’їдливо зареготав Сагайдачний.

- А що ж! Хай краще буде шинком, ніж невільницьким ринком.

Колишній гетьман зблід від люті.

- Годі! - гримнув він. - Розчавити цю гадину! Закопати живцем! Кире Єлисею, я сплачу його вартість, кому доведеться.

Кир Єлисей задоволено примружився. Не дурно почав він допит у присутності Сагайдачного. Отрута почала діяти.

«А що ж ти собі думав, друже? Зітри главу змієві, поки він не вжалить тебе у п'яти», ніби говорив його погляд. І, знаком спинивши колишнього гетьмана, Плетенецький перейшов до допиту білявих посполитих.

Вони відповідали мляво, з понурою байдужістю людей, що втратили надію на порятунок. Кир Єлисей перевів розмову на їх дітей та жінок, і цей спогад підломив їх сили. Один мовчав, але тремтів дрібним дрожем, зблідлий, розгублений. Він відповідав не до речі, плутався, суперечив сам собі, а другий раптом впав до ніг архімандритові і заридав надсадно і важко:

- Змилосердься, пожалій, отче архімандрите! Діточки в мене маленькі, жінка вагітна. Ой, чого ж я накоїв!.. Послухав дурнів, не второпав... Змилосердься!

Тіло його, списане канчуками і вкрите кривавими шрамами, звивалося від ридань і з тваринним жахом тяглося до архімандрита. Кир Єлисей всміхнувся зловтішно і зиркнув на Тимка.

- Бачиш, як каються чесні хлопи? Адже ж я міг його скарати на горло, не допитавши. Хто б тоді був винний в його загибелі? Я чи ти, що штовхнув його у могилу своїми підбурюваннями? Ось чому відмовляюся я від тебе, рабе лукавий, як відмовиться від тебе й отець наш небесний в день останнього суду, бо суд його праведний є, і підеш ти у вогонь вічний, уготований дияволові і янголам його, де плоть не вмирає і полум'я не згаса.

Голос його бринів лютою міддю, очі кидали блискавки. Біла випещена рука стискала розп'яття, чітко вирізьблюючись на чорній рясі.

- Візьміть його, зав'яжіть йому рот і відішліть до Києва до оселі Печерської, да створиться над ним суд господній і людський!

Коли Тимка вивели, Плетенецький не глянув на посполитих і наказав спокійно і байдуже:

- А цим трьом дайте по двісті батогів, а коли видужають, - відправте копати руду.

І коли двері замкнулися і замовк за ними брязкіт кайданів, архімандрит схрестив руки на грудях і насмішкувато спитав Сагайдачного:

- Ну, що тепер скажеш, гетьмане?

- Скарати на горло! На палю! Киями до смерті! - просичав той, захлинаючись.

- Ет, друже!.. Коли б карати на горло кожного бунтівника, не залишилося б у нас жодного хлопа. Тепер вони порозумнішають. А ось чи ти порозумнішав - це ще невідомо. Сагайдачний, як опечений, забігав по кімнаті.

- Та зрозумій ти нарешті, кире Єлисею!.. Сили в мене, сили нема загнуздати цих хамів! Ти чув, що ця наволоч насмілилася тут виригнути? Хіба це не покажчик їх перемоги і сили?

Плетенецький опустив повіки, ховаючи всмішку: нарешті Сагайдачний заговорив як слід.

- Сідай, друже. Послухай свого сповідача, бо мова мовиться про твоє і про моє грішне життя. Якщо ми так сидітимемо, склавши руки, то обоє незабаром загинемо. Їдь сьогодні ж до Києва, до нашої оселі, спочинь трохи, поплач за своєю булавою та добре роз'ятри рану від своєї образи, щоб пекла вона тебе червоним залізом, спокою тобі не давала. А потім ставай до роботи. Думай. Кожного треба чимсь привабити: обіцяй селянинові, що не буде панщини і толок. Обіцяй ремісникові знищити старостинські побори, обіцяй йому дешевий матеріал і хорошу роботу. Обіцяй крамареві великий прибуток і скасування податків і митниць. Обіцяй козакам сорок тисяч реєстру. Старшині - нобілітацію, а всім укупі - славу, владу, щастя і перемогу. Потім поміркуй, скільки треба тобі пороху, мушкетів, шабель, списів та іншого бойового припасу. І про харчі не забудь. А головне, умовся з патриціями: треба їм піти на деякі поступки, щоб погасити ворожнечу поміж міщан, треба кинути дещо і цехам, щоб вони повірили нашим гаслам. Піди до війта, до Созона Балики, до Балабух і до Ходкевичів. Тільки дивись, будь мудрий, аки змій, щоб не прокинувся завчасно наш ворог магнат. Треба і його добре приспати удаваною покорою. І взагалі треба у кожного відшукати його ахіллесову п'яту і довести, що це йому корисно. Адже ж улаштував ти це кляте братство, хай воно провалиться з своїми шинками та протестаціями... Навіть мене, старого, мало не підчепив на гачок... Та й кобзарів не забудь. Кожен твій наказ, кожну потрібну чутку рознесуть вони тобі з кінця в кінець. А потім сідай та пиши про унію. Бо ж голова в тебе - кладезь премудрості. Ні, ні, не думай відмовлятися, - простяг він руку, помітивши рух Сагайдачного. - Коли ми відбили позаторік наші маєтки у Рутського, потрапив до мене біскупський архів. Там і таємні папські булли, і листування з Ватіканом отців-єзуїтів. Дорого дали б уніати, щоб видерти у мене ці папери, коли б знали, де вони. Я дам їх тобі прочитати. А в тебе є хист, є гостре слово. А слово іноді ранить не гірше від отруєної стріли. Ось і пиши, а ми друкуватимемо. Тільки пам'ятай, що я не дурно тобі допомагаю. Все на світі має свою ціну. Як ти цінуєш свою булаву? Кажи просто, - жартівливо труснув він Сагайдачного.

Сагайдачний трохи зніяковів.

- Не розумію, кире Єлисею, - щиро признався він.

- Що ж тут розуміти! Послуга за послугу! Я тобі - булаву, а ти мені що?

І в цих словах відчулася така певність у перемозі, що Сагайдачний мимоволі всміхнувся.

- Ну, зрозуміла річ. Тільки не заправляй зайвого, отче, бо я тепер - людина бідна, бурлака, вигнанець.

Плетенецький задоволено ляснув його по плечу:

- Оце правда! Ух, і лютував я на тебе за твоє баб'яче скиглення! Дивись, будь козаком, а не ганчіркою. А мені багато чого треба: не менш як з півдесятеро архієреїв.

- Чого?! - здивовано перепитав Сагайдачний.

- Ну, владик, якщо це зрозуміліше. Бо що ж це у нас за церква, прости господи, коли не залишилося жодного архіпастиря?! Митрополит, собака, перекинувся до унії. Львівський владика - однією ногою в труні, а всі інші повмирали. А король віддає єпархії тільки уніатам. Так і сидимо на сухому, як дурні. От і висвяти нам нових владик, православних.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   63   64   65   66   67   68   69   70   ...   94




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет