Сімферополь. Видавництво

І тепер, сидячи перед нареченою ватажка й козацького гетьмана, відшукав він для неї запашні й барвисті слова, щоб потішити жіноче закохане серце.

- Висадилися ми під Архіокою, - заговорив знову старий ритмічно й співуче, - біля самого Царгорода. Підпалили Архіоку й околишні міста і села і не знали, що султан тоді там полював. Ясно було йому тікати від козацької сили. Захопили ми Стамбул, мармурові палаци димом розвіяли, гарні поминки справили по замучених у Трапезунді і рушили далі. Догнали нас галери біля дунайського гирла. Ми веслували цілий день, тікаючи від погоні, а вночі самі кинулися на ворога. Як білки, видерлися наші молодики по кодинах, обмастили їх смолою та підпалили, а старі козаки рубали сокирами днища галер, пускали в них синє море. Галери ішли на дно, як каміння, або палали, як вогнища під Купала. Башу забрали ми в полон, яничар потопили дві тисячі, а невільників розкували й привезли з собою на ясні зорі, на тихі води, як у піснях співається.

Доказуючи, старий торкнувся струн, і струни відгукнулися на його ласку, застогнали жалібною тугою, наче розкинулися під старечими пальцями безкраї стели, наче вітер застогнав над могилами.

Мовчала Настя, перед очима постало море, крилаті силуети галер у полум'ї. Вона почула стогін конання, постріли, важкі голоси корабельних гармат. Ніздрі ловили пах порохового диму, смоли й солоної свіжості моря.

Гули бджоли над розквітлою липою, гули джмелі в тон рокітливому згасанню струн. День був жар кий, імлистий. Білясті обрії в степу. Замовк зелений явір, тільки чорноголовий дятел лазив по корі, постукував дзьобом об стовбур, шукаючи хробачків.

Та ось зірвалися спросоння собаки, зайшлися хрипким гавканням, кидаючись на когось за густим зеленим чагарником. Долетіло тупотіння коней, зарипів віз, заляскав батіг, і басистий чоловічий голос гукнув хазяїна.

- Гей, хто в бога вірує!

Настя здригнулася, схопилася з місця й кинулася до хати. З клуні вже бігли заспані хлопці, пристібаючи до пояса шаблі, але старий Повчанський перший признав гостей.

- Так це ж Корж із Горпиною! Насте! Стара! Гості приїхали!

На хуторі знялася весела метушня. Загрюкали двері. Залунали голоси. А Корж говорив, витираючи спітніле чоло:

- Житя не стало від панів. Пішли ми світ за очі від цього зілля, хай. воно згорить із родом-племенем.

- Добре, синку, добре, - поляскав його Повчанський по плечу. - Мо, помиєшся з дороги? Ач, як тебе запорошило. А то що за хлопці? - урвав він сам себе, зиркнувши нa двох засмаглих парубків за спиною Коржа.

Корж не встиг відповісти, коли один з них розплився широкою усмішкою і відповів:

- Та ми - челядь панська. На Січ утекли козакувати. А оце, - хитнув він на купку білявих виснажених хлопців, в грубих білих свитинах, що зупинилися далі біля возів і ніяково бгали свої саморобні повстяні шапки, - це ляхи, тобто панські хлопи. Остогидло і їм спину гнути: теж на волю пішли разом з нами, хоч і не нашого роду і віри.

- А ви не пробували з ним позиватися? - спитав Сагайдачний, уважно прослухавши його оповідання.

- Поки що - ні. Він не чіпає наших ланів і пасовищ. Здається й позиватися нема чого, та тільки ж це не по закону: хіба можна двічі давати грамоти на ту ж саму землю?

Сагайдачний не відповів, а Корж флегматично розповідав, як він відшмагав Свенціцького і як пан Бжеський покликав його на суд.

- Насамперед не підлягає козак панському присудові, та й за що тут судити? Ну, здер штани, ну всипав Соплі, скільки належало. За що ж тут судити? - щиро спитав Корж, обводячи всіх очима.

Всі так і пирснули з peготу, а Корж набив люльку і казав далі:

- Не пішов я до бісового пана ані ввечері, ані на ранок, ані ще за день. Навіть забув за цю погань. Тільки чую - вночі забрехав мій Мурза. Аж захлинається з люті собака. Встав я, виглянув. Бачу, лізуть до мене панські литвини. «Еге-ге, - думаю, - так це ви по мене, як по ведмедя в барліг? Ну, заждіть!» Узяв я пістолі, шаблю.«Чогo вам, - кажу, - треба?» А вони на мене з ломаками. Горпина з переляку з дитиною на піч сховалася. А я як стрільнув, та шаблею, шаблею... Один звалився, інші - врозтіч. «Другим разом, - кажу, - не полізете». Але ще за день прибігає оцей хлопець, - показав Корж на худорлявого юнака з узькою білявою головою, - , і каже: «Тікайте, бо сьогодні вночі пан Бжеський проти вас військо висуне, і наказано спалити вас живцем разом із хутором, якщо ви з власної волі не підете на суд». Ото, думаю, заковика! Горпина, звісно, за баб'ячим звичаєм, у сльози, а я почухав потилицю і надумав відвезти до вас дружину з немовлям, а там вже буде видко, що і як. Свиню з поросятами віддав старому Джмелеві, вівці загнав до Мартина-рибалки, а сам пустив чутку, ніби збираюся до Полтави купувати воли. Запріг воза - і гайда в інший бік.

- А як же ці хлопці до вас пристали? - спитав Сагайдачний, покручуючи вуса.

- Оці чорняві догнали дорогою. Я вже за рушницю схопився, думав: женуться. А той білявенький сам до мене прибіг. «Візьміть, - каже, - з собою; бо остогидло в панських попихачах».

- Так, так, проше пана, - захитав головою білявець. - Тен пан Бжеський нас за бидло має. Поки ми в Польщі жили, тен панський звичай нам очі не муляв. А пан Корж мувіл, же й хлоп може на волю втікати, Так я, проше пана, теж на волю захотів.

- Молодець, - похвалив Сагайдачний. - На Січі молодь теж потрібна.

- А як, проше пана, чи не вижене мене вельможне лицарство знов до пана Бжеського через те, що я єстем поляк?

- Хто тебе вижене! Заспокойся! Ні, хлопче, тепер ти не загинеш. А ви, хлопці, теж з Сивери? - звернувся Сагайдачний ,до смуглявих парубків, що жадібно вминали масну тетерю.

- Еге ж... Тобто ні; прийшли ми з Волині до Бжеського. Осадчий нас привів. На «слободи». Орали ми, косили, а взимку збиралися козакувати. Тільки дороги не знали...

- Ну а тепер як буде? - підвів голову Повчанський.

- Та хто ж його зна!.. Побачимо.

- Мо б, тут залишилися? У нас тихо, вільно. Сорочки вам справлю, чоботи. А роботою ніхто не силуватиме.

Хлопці перезирнулися.

- Та... хто ж його зна... Подумаємо.

- А звісно, звісно... - заквапився Повчанський. - І горілка є, і ситі будете. Їж скільки здужаєш. Ось спитайте Максимку чи то Тимка, - хитнув він у бік своїх пахолків.

- Та що ж, ми і так бачимо, - зніяковів парубок.

Він хотів сказати, що остогидло йому в хлопах, але незручно було образити гостинних хазяїв. Проте другий, молодший і завзятіший, бовкнув без хитрощів:

- Не на те втекли ми від пана Бжеського, щоб шило на швайку міняти. Проживемо й без панів.

Кров ударила Повчанському в голову, але він стримався і в'їдливо відповів:

- Молодий ти ще, хлопче, щоб так відповідати старій людині. Та хіба ж я пан?! У пана хлопа мають за щось гірше від собаки, бо собака у пана в покоях живе і на м'якому килимі спить, а хлоп стоїть біля порога без шапки. А в мене хлопці за одним столом сидять, з одної чарки п'ють, як рідні сини.

Товариш штовхнув хлопця в бік, і він тільки тоді зрозумів, що бовкнув зайве. Він зашарівся. знітився і безпорадно закліпав очима, а Сагайдачний ковтав пінясте пиво, і загадкова усмішка ховалася в його бороді.

Після вечері Корж із Горпиною пішли відпочивати. Тиждень були вони в дорозі, і Горпина зовсім знесиліла, а Настя вийшла до нареченого.

Стояли довгі літні присмерки. Роса впала на трави, прибила на дорозі пил. Настя йшла поруч Сагайдачного положистим схилом з долини, де ховався хутір, і незабаром безмежний степ замкнув навколо них рівне коло імлистого обрію.

У зелених вівсах підпадьомкали перепілки. Пахтіло колосом, полином, медунишником. Ішли житами шарудливі, хвилі вітру, хилили колос до землі. А на сході випливав повний місяць. Золотаво-рожевий, напівпрозорий, відділявся від краю землі і повільно линув угору, густішав, ставав ясним металевим кружалом з кованого срібла.

Настя відхилила голову і жадібно дихала повітрям, повним гірких степових пахощів. Сагайдачний обережно пригорнув її до себе, і йшли вони поруч, ритмічно й легко.

- Настуню, - урвав ,він мовчання, - я говорив із твоїм батьком.

Настя полохливо стенулась, але Сагайдачний рухом заспокоїв її.

- Він згодний. Після великодня поберемось. Але я бажав би, щоб ти прожила зиму в Києві.

- Нащо? - здивувалася вона.

- Бачиш що, тут, у степу, ти знаєш тільки батьків та рідних гостей, але для життя цього надто мало. Треба, щоб моя майбутня дружина була мені перший друг, помічник і товариш у всіх моїх, справах.

- Хіба ж я тебе мало люблю? Чи ти мені не найдорожчий у світі? - палко урвала його Настя.

І біль, і образа забриніли в її голосі.

- Так, любонько. Я все бачу і ціню, але, крім кохання, треба знати життя. Уяви, що довелося б тобі, як пані гетьмановій, вітати чужоземних послів. Ти б не знала, як із ними поводитися, як частувати їх, як відповідати. А все тому, що ти живеш далеко від людей і не вивчила звичаїв. Недурно польські шляхтичі віддають синів та дочок до магнатських палаців, щоб вони до всього придивлялися і розумілися на всьому. Тепер без цього не проживеш. Ти вмієш читати й писати, але тільки по-нашому, а серед панів нашу мову мають за хлопську. Отже, треба вчитися й по-польському, щоб вони не глузували з тебе: А головне, Настуню, треба розумітися на козацьких справах, звикнути до розмов із людьми вченими, набути добрих манер, призвичаїтися до пишного одягу, до зачісок за останньою модою і взагалі стати людиною, на яку всі зважатимуть і на яку я можу покластися в найскладніших і найсерйозніших справах. Та й тобі буде приємно відчути, що нема в мене від тебе таємниць, що в усьому - ти мій перший помічник і що я пишаюся не тільки твоєю красою й коханням, але й розумом і чемністю. Хіба не радість буде мені бачити, як ти царюєш на балах та бенкетах серед пихливого пишного панства?!

Настя слухала уважно, закусивши нижню губу і зосереджено зсунувши брови. Спочатку вона ніби образилася на нареченого, потім трохи злякалася його вимог. Вона й сама мріяла про бали й бенкети. Про них вона чула чимало напівфантастичних розмов і часто з жахом відчувала, яка вона безпорадна дикунка і як не підготована до життя.

- А де ж я там житиму? - спитала вона недовірливо.

- В однієї пані, яка буде тобі найкращим прикладом і найкращим учителем, бо вона надзвичайно розумна й oсвічена жінка.

- А хто та пані? Як її звуть? - спитала вона по хвилі

- Галшка Гулевичівна, дружина маршалка (50) мозирського Стефана Лозка. Сам Лозко старий і кволий, а пані Галшці років із-тридцять п'ять. Дочка її від першого шлюбу одружилася з сином Аксаковим, і залишився у неї тільки хлопчик-підліток.

Настя мовчала, задумливо гризучи травинку.

- Ну, то як же, Настю? Згодна? - повторив Сагайдачний.

- А де ти зимуватимеш? - спитала вона замість відповіді.

- Та, певне, теж у Києві. Справ у мене там сила. Приїзди. Ми бачитимемося щодня.

Настя підвела на нього сором'язливо-радісні очі і, замість відповіді схилила йому голову на плече.

Дорога круто завертала вбік, у долину, де тьмяно блищало озеро. Вони присіли на узбіччя біля дороги, і Настя зненацька заговорила тихо, таємниче, як діти, що повідають одне одному свої заповітні думки.

- Знаєш, Петре, ось ти бажаєш, щоб між нами не було ніяких недомовок і таємниць. Адже. ж я зовсім не знаю, хто ти і що. Втретє приїздиш ти до нас, і все якось виходить, що нема в нас часу поговорити. Розмовляєш-розмовляєш, а потім бачиш, що головного і не сказано. Розкажи мені, хто ти, де народився, де виріс - все-все. Сагайдачний хвилинку мовчав, ловив і зв'язував уривки минулого, потім заговорив, дивлячись на темну хмару над обрієм, що де-не-де здригалася блискавицею.

- З-під Самбора я, з села Кульчиць... Батько загинув у Московщині, ще за Стефана Баторія. Лишилися ми з матір'ю сиротами. Ніхто не знає, скільки лиха й злиднів ми зазнали... І все ж, поховавши всіх інших дітей, мати віддала мене в науку до школи князя Костянтина Острозького. Важко було хлопові до неї потрапити.

- Як то? - здивовано урвала Настя. - Невже ти не шляхтич? А татко казали...

- Як тобі сказати... Я з околишньої шляхти, що не має ні кілка ні дрючка. Багато нас таких у Самборщині.

- Ось воно що!.. А я гадала... - проказала Настя, і в її тоні забриніло погано приховане розчарування. - А звідки ж у тебе герб?

Сагайдачний сіпнув плечем.

- Хіба ж тобі не все одно, моя зіронько? Хай я не з пишного панства, а втім, турецький султан боїться Петра Конашевича, і пихливий коронний гетьман Жолкевський пише мені чемні листи й посилає послів. Чує старий лис нові часи, як жаба зміну погоди... А я бажаю, щоб ти кохала в моїй особі людину, а не шляхтича і не герби.

Насті стало соромно.

- Та це ж. татко казали, а не я... Він усім розповідає, що ти шляхтич, ну я... А мені все'дно, їй-бо... Я люблю тебе, і нікого мені не треба на цілому світі: ані князів, ані королів... А коли не віриш, так... я ніколи цього не робила... Ані батькові, ані матері, ані панотцеві...

І Настя швидко схилилася, і припала до руки Сагайдачного. Він весь здригнувся, сіпонув руку і схвильовано й ніжно схилився до неї.

- Ну а далі? Розкажи мені все-все, - просила вона, коли він заспокоївся.

- Далі? Закінчив я Острозьку школу. Князь Костянтин надумав вирядити мене за кордон, як найкращого учня. А для цього потрібні були папери про те ж саме кляте шляхетство, а їх у мене й не було....

Настя щільно притулилася до нього і дивилася йому просто у вічі, як дитина, якій розповідають чарівну казку. Та й що може бути кращого і цікавішого над оповідання коханого про себе.

- Ну? Що ж далі? - схвильовано приспішала вона.

- Забрав я папери одного шляхтича, забитого в бою, і подався з ними за кордон. Ось чому в жодному університеті не чули за Петра Конашевича. А вчився я цілих п'ять років і, повернувшись, знову взяв своє справжнє ім'я і пішов служити до Конецпольських в їх почтах (51). Та незабаром кинув я Конецпольських і подався до Києва, до Аксака. Але й там не знайшов я талану...

Щось гірке забриніло в тоні Сагайдачного. Настя відчула цю гіркоту й обережно провела рукою по руці, нареченого.

- Образили? - напівголосно спитала вона.

Сагайдачний на мить запнувся, ніби стало йому боляче пригадувати, але потім опанував себе.

- Гірше... Нікому й ніколи я цього не розповідав... Покохав я доньку Аксакову. І вона покохала мене. Але магнат не міг віддати її за бурлаку. Хоч як ховали ми наше кохання, а знайшлися добрі люди - відкрили батькові очі. Він викликав мене до себе, ніби в якійсь справі, і наказав відшмагати мене перед усім панством, потім вкинути до в'язниці як бунтівника й державного злочинця. Все міг би я стерпіти - і кайдани, і навіть смерть, але такого знущання не міг. Я втік на Січ, і з тих часів не випускаю шаблю.

- Ну а вона? - напружено спитала Настя, несвідомо ревнуючи його до минулого.

- Вона не знала, де я, чекала на мене, мучилася. Аксак перехопив мої листи і примусом одружив її З луцьким каштеляном, розпусним і хворим дідом. Вона не витримала знущання і отруїлася, приславши мені хрестик і пасмо волосся на пам'ять.

- Нещасна, - щиро й полегшено зітхнула Настя. - Ну а ти?

- На Січі пристав я спочатку до голоти, бо, крім штанів та сорочки, не мав нічого, навіть шаблі. Зробив я собі лука та сагайдака, звідки й пішло моє прізвище. Потрапив я в молодики до військового шевця Хоми Причепи. Він вивчив мене добре битися на шаблях і всіх низових звичаїв і вже думав засадити мене за чоботи, але тут я став дибки. Він довго гнівався на мене, але коли його було обрано на курінного отамана, він сам вдався до мене по допомогу. Незабаром став я його правицею, бо без мене не міг він кроку ступити. Потім пішов я в походи. Щастило мені в боях. За п'ять років став я і сам курінним отаманом, а потім писарем війська Запорозького. І тоді все сталося по-новому. Знадобилася мені тоді і латинь, і чемність, і шляхетські звичаї. Доводилося мені пйсати і цісареві, і королеві, і цареві московському... І перемови вести від імені війська. Цінували мене козаки. Та й у походах не знав я поразки... І ось вже вісім років, як я гетьманую... Але не забув я старих образ. Настане день, коли Ян Аксак і всі королев'ята довідаються, як можна наступити на горло Петрові Конашевичу. Не час ще говорити про це, але день і ніч готую я панам свій рахунок. Гартую військо, збираю нечувану силу і рано чи пізно продиктую панам свою волю.

І стільки сили й зненависті бриніло в його тоні, так блимнули в місячних присмерках його вузько посаджені очі, що Насті стало моторошно. Вона зрозуміла, що ця людина фанатично прагне своєї мети і без вагань змете все, що стане на її шляху. І ще зрозуміла, що його кохання тільки тоді буде непорушне й вічне, коли буде у них одна мета, один спільний життєвий шлях, - і стримано і серйозно сказала тому, хто мусить стати супутником її життя: - Я покохала тебе, Петре, не знаючи, хто ти, але лише тепер я зрозуміла, що ніхто й ніщо не вирве тебе з мого серця.

І Сагайдачний зрозумів: міцно стиснув він її руки щирим братнім стисканням і довго сидів нерухомий, стриманий і зосереджений в своєму щасті.

Та не милувалися втікачі красою липневої ночі: майбутнє стояло перед ними непрониклою темною завісою, за якою ввижалося їм чимало лиха, злиднів і непереможних перешкод.

- Матка боска Ченстоховська, - зітхав Владек Зоблоцький. - Що тепер діяти? Мабуть, дійсно залишитися тут, на хуторі, як пропонує нам старий сотник? Але ж чи він дійсно нас візьме? Адже ж він двічі спитав, чи ми не хворі... бо ж хворий хлоп нікому не потрібний. Та й пан Бжеський, мабуть, кинеться нам навздогін, або тен клятий Янек Свенціцький пронюхає, куди подався Корж. Тоді - кінець. Скарають нас на горло, як скарали позаторік бідолашного Збишка та Єнджика...

І жахлива картина страти двох парубків з їхнього села так і постала перед його очима. Він ніби знов почув розпачливі зойки та голосіння напівбожевільних від горя матерів і побачив передсмертні корчі обох стратенців.

- Ні, козацька старшина все ж значно краща, - зітхнув він, вкриваючись якимсь дрантям. - І пахолки тутешні такі кремезні й гладкі, і до нас ставляться добре, хоч ми й ляхи... Завзяті вони: люблять волю... Та й хазяїн ніби теж людина хороша. Годує добре, не рахує кожної скибочки... - додав він, позіхаючи і вже зовсім заплющив очі, коли Стах раптом напівпідвівся і зашепотів йому на вухо:

- Так, треба тут залишитися. Якщо Бжеський надумає нас шукати, то шукатиме там, у нашому селі, бо ж у кожного за батьківщиною серце скемить... А тут добре жити. Земля родюча, і кожен сам собі - пан. Хату б збудувати та назавжди б загніздитися:

Сказав Стах - і раптом гострий біль голкою прохопив йому серце. Він згадав свою Ядзю, кохану і втрачену Ядзю...

Ще під різдво дозволив старий пан їм одружитися. Бучно і весело святкували своє весілля. Допіру повернулися з костьолу, сіли за стіл і випили першу чарку. Весело грала музика, скрипка та дві сопілки, веселий гомін та старовинні весільні пісні не вщухали. Раптом із дзвоном та, галасом зупинилися перед хатою сани молодого пана. Бундючно ввійшов він до хати з кількома підпанками, глянув на Ядзю, яка з низьким уклоном вже підносила йому, як почесному гостеві, повну чарку старого меду, і щось пошепки наказав своїм супутникам. Ті з реготом схопили Ядзю, накинули на неї чи то ковдру, чи то теплу конячу попону і потягли в сани. Стах не встиг отямитися, як Ядзю кинули в сани, панич стрибнув у них - і коні помчали, тільки снігова курява завихорилася за ними, блимаючи на низькому січневому сонці яскравими кришталевими іскрами...

Вночі Стах пробрався на фільварок, в безмовний парк, видерся на гіллястий дуб під вікнами молодого панича. Він бачив, як розпачливо відбивалася Ядзя від молодого розпусника, як пручалася й вигиналася в його обіймах впійманою рибкою. Не пам'ятаючи себе, вдерся він в палац, знайшов в лабіринті кімнат ту кляту спочивальню і вдарив молодого магната важким бронзовим канделябром. Почувши, як хруснули кістки під ударом, тікав у ніч крізь ліси ймиболота, хоч ніхто не гнався йому навздогін. До весни переховували його лісники, а з першим теплом рушив він на південь від села до села, ховався по лісах та болотах і, виснажений, слабий, десь на Дніпрі піддався обіцянкам шахрая-осадчого і пішов на «слободи» до Бжеського. На Сивері він трохи очуняв, підгодувався, але жив єдиною мрією - дістатися Січі і стати воякою-козаком. Кожну вільну хвилину ходив він до Коржа та інших сиверян, просив навчити його битися ша6лею, стріляти з мушкета й пістоля, і коли Юзик натякнув йому, що є надійні попутники, не вагаючись, зібрався в путь. Але не врахував він того, що півроку звірячого блукання по лісових хащах та болотах значно підкосили його сили, і тепер, опинившись на хуторі старого сотника, зрозумів, що до Січі йому не добратися, що треба тут перебути. І тільки жах, що Повчанський не візьме такого кволого хлопа, тепер обсипав його спину морозом.
А в клуні, на запашному свіжому сіні, розташувалися троє пахолків Повчанського з челядниками пана Бжеського. Вони добре виспалися вдень, і, дивлячись на тьмяну смугу Чумацького Шляху, повільно перекидалися словами.

- Звідки ж ви будете? - спитав Максим старшого з утікачів.

- Зараз із Сивери, але ж я волинський, з маєтку Острозького.

- А я з-під Кам'янця, від Потоцького.

- Якого Потоцького? Того, що й на Брацлавщині? - здивувався Максим.

- Еге ж! Землі в нього до чорта. Де не поїдеш - скрізь маєтки Потоцького: і на Волині, і в Великій і в Малій Польщі, і на Брацлавщині... І всі кленуть його вдень і вночі.

- А я не знав, що на Брацлавщині вже панщина, ніби про себе зауважив Тимко. - Два роки тому там ще«слободи» були.

- Воно як де. У Потоцького, наприклад, вже минулися «слободи», а в інших панів їх нещодавно оголошено. А є й місця, де панів зовсім немає і люди живуть. Земля там родюча. Жити б там та багатіти, коли б не ця чортова шляхта.

- Оце вірно, - зітхнув волинець. - Животієш, як худоба, навіть гірше, бо худобу принаймні годують, а хлопа ніхто не спитає, чи має він шматок хліба, чи ні.

Важке зітхання відповіло волинцеві: Терешко перевернувся збоку на бік і став чухати п'ятою порепану литку. Максим мовчки дивився на степову далечінь, де тьмяно курилася туманом срібна місячна ніч. З степу віяло розквітлими житами, волошками і гірко-пряними пахощами полину та тихо й тонко висвистували перепілки.

Волинець сів, обм'яв навколо себе сіно і заговорив, не дивлячись на парубків:

- Ось у нас, наприклад. Кажуть, ніби самі ляхи деруть шкуру з людей. Брехня це. Острозький з наших, батько його ще був православний, а жити в нього - не , дай боже нікому. Вимагає, собака, щоб кожен виорав йому по п'ять ланів засіву, вижав, змолотив та звіз урожай. Раніше ще можна було так-сяк упоратися, бо возили збіжжя «від села до села», а тепер наш пан надсилає збіжжя до Гданська або до Німеччини. Запрягай воли та вези. Іноді по три місяці не повертаєшся додому, баба, як за померлого, на часточку подає. Діти ростуть сирітками. Приїдеш додому і не знаєш, куди й кинутися. Поле стоїть неоране. Там завалилося, там шкода... Сиди без хліба, голодуй. Підеш до пана, а він вижене геть: «Це не моє діло. Докучай управителеві. Мені аби було вчасно зроблено та сплачено».

А управитель канчуками за скарги частує та знов жене в підводи, «де треба буде». Озимини в тебе немає, так і яровини не засієш. Баба виє, діти пухнуть з голоду. Біда. Потім уже дозволили від підвід відкупатися: давай сорок грошей з двору та й сиди дома. А де ж їх узяти? Баба до ранку тче сувої, продає на ярмарку. Сам працюєш, як скажений, ледве збереш ті сорок грошей, а пан накладає на тебе якусь нову данину. І знову кидаєшся, не знаєш, що робити. Померли моя баба та діти. Одна маленька донька залишилася. А управитель вимагає панщини за живих і за мертвих. Пішов я на фільварок і кажу: «Сили не стає, пане. Сам я з малою дитиною». Він як загримає: «Бунтівнику, галгане. Замкніть його до льоху, хай до доброго розуму дійде».