Сімферополь. Видавництво

- Врешь ты все, баламут, - не витримала стара Митрівна-економка. - Недаром зовут тебя Филька – язик без костей. Святой город Киев - мать городов русских. Там и обитель святая Печерская, Лаврою прозывается, где мощи нетленные почивают во господе.

Але важко було забити зухвалого Фільку.

- Лавра Печерская - сама по себе, а Лысая гора - сама по себе. А на Лысой горе все ведьмы по ночам на шабаш собираются. Кто на помеле, кто в ступе. Так и летят... Пляшут там, костры жгут. А на кострах человечина варится да зелье разное колдовское - губить православный народ. А татарка среди них, почитай, в самой первой чести. Сам сатана на их гульбища хаживает и с ними, ведьмами, блудодействует. И для колдовства им на память волчьи зубы да кости гадючьи дарит. Вон и у энтой что на шее висит? Сами видите: не одни бусы да деньги, а энти самые дьявольские знаки.

Дівчата спочатку слухали з цікавістю, а потім - з забобонним страхом. Коли ж Філька ткнув у шию Медже, де дійсно висіла на шовковому гайтані перламутрові амулети дуа і якісь звірячі ікла, куповані «на щастя» в циганки Кайтмази, їх страх змінився несамовитим жахом.

А нахабний кучерявий парубок щось торохтів глузливою швидкомовкою і задерикувато й зухвало шкірив свої білі зуби. Медже його не розуміла і тільки безпорадно позирала на нього і на свій ватяний бешмет, кинутий на лаві біля дверей, а парубок все сипав і сипав словами, підморгував і певно збирався створити якесь лихо, коли раптом залунав басовий голос боярина:

- Филька! Митька!.. Куда вас черти занесли, проклятых?!

Челядь шугнула в різні боки, як сполохані горобці, і на порозі з'явився боярин.

- Ну, как: накормили татарку? Согрелась она?

Всі мовчали. Переступали з ноги на ногу, ладні непомітно зникнути, і тільки огрядна літня економка раптом кинулася до боярина.

- Батюшка-боярин!. Милостивец! Не губи ты нас, холопов своих! Не вели с киевской ведьмой из одной миски хлебать! Прогони ты ее, окаянную.

- Ты почем знаешь, что это ведьма? - блимнув очима боярин.

Челядь мовчки - перезирнулася, а зухвалий парубок стояв осторонь, ніби справа його не торкалася. Але баби та дівчата були надто налякані. А Дунька раптом заридала уголос:

- Да как же, батюшка-боярин!.. Она испортить каждого может!.. Никому зря пропадать не хочется!.

- Кто это тут мутит? - гнівно зсунув брови боярин. - Говори, Дунька! Только не ври, не то велю выдрать, как сидорову козу.

- Филька говорит, - схлипнула Дунька. - Защити, спаси, боярин-милостивец! Никому зря пропадать не хочется.

- Опять ты, окаянный язык твой! - тупнув ногою боярин. - Говори, из какого пальца речи срамные высосал?

Філька зухвало тріпнув кучерями:

- Так что ж, батюшка-боярин, я от своих слов не отказываюсь. Статочное ли дело, чтоб в доме христианском некрещенная бусурманка жила, с православными ела-пила да беду накликала. Да лучше с голоду околеть, чем водить с ней хлеб-соль.

- Быть беде, - з забобонним жахом підхопила економка. - Быть беде, батюшка: всю ночь собаки выли, как на покойника. А от кого беде быть-то? Вестимо, от нее, от бусурманки.

Забобонний боярин здригнувся, але він не терпів, щоб челядь вказувала або радила йому, що робити.

- Молчать! - гримнув він на Фільку. - Не твоего это разума дело! И вы, бабы, перестаньте кудахтать. Накормите татарку да позовите попа. Окрестить ее без промедления! Быть тебе, Митриевна, крестной матерью, а дедушке Якову крестным отцом.

І, крутнувшись на підборах, боярин несподівано легкою для своєї огрядності ходою вийшов з челядні.

Всі мовчали.

- Не гоже так, Филька, - зітхнув старий кухар, призначений на кума. - Молод ты, ума не нажил... Баба как баба. И вовсе не ведьма. Рази такие ведьмы бывают!.. Вишь, как напугали сердешную, ни жива ни мертва!..

- Много ты, дяинька, в ведьмах смыслишь, - огризнувся Філька. - Я ихней сестры вон сколько знаю... Вот подожди ночи - не то еще будет.

- Тьфу ты, не к ночи будь помянут! - плюнула економка. - Мелешь ты, мелешь, а чего - неведомо. Малость до греха не довел... Человек ведь она, ну и на чужой стороне... Не смейся, парень, чужой беде - своя на гряде, - додала вона, пов'язуючи голову теплою хусткою. - Ну, пойдем, что ль, бусурманочка. Доченька ты моя названная. Да не бойся: он зубы скалит, а тронуть не тронет. Да и мы не дадим, - всміхнулася вона з несподіваною лагідністю і подала Медже бешмет.

Йшли довго кривими завулками та майданчиками, де тісно побудовані рублені хати іноді змінялися пустирями та кришталевими від ожеледі садами.

Церковка була низенька, крихітна і похмура, про пахла ладаном, цвіллю та воском свічок. Кульгавий п'яничка-сторож запалив піч з мерзлою водою у казані і, коли лід напіврозтанув, виповнив величезну купіль. Тоді піп одягнув щось подібне до грезетового фартуха і загугнявив якихось незрозумілих заклять. Титар підтягував тремтячим фальшивим фальцетом і сунув Медже, Митрівні та старому кухареві запалені свічки. Медже відсахнулася, захитала головою, але титар застромив їй силоміць у пальці липку воскову стеблинку, на якій коливалася, як на обскубаній квітці, одна прозора золота пелюстка. З острахом тримала Медже свічечку, наче отрутну муху чи то тарантула, а другу руку застромила у пазуху і мацала амулети циганки Кайтмази від злих демонів та ворожих чар і в думках молилася Мохаммедові, благала в нього порятунку.

А московский мулла, як про себе прозвала татарка попа, все гугнявив і гугнявив, і читав з великої книжки в срібній оправі, вклонявся жахливим дідам, намальованим скрізь на стінах, і все вимахував жаровенькою на трьох ланцюжках, де куріло деревне вугілля і щось запашне, наче смола з кипарису. Митрівна та дід Яків повторювали за ним якісь слова, поверталися до старих дідів, намальованих над дверима, плювали й дмухали, і все вклонялися і вимахували руками і тикали себе пучками в чоло, і груди, й плечі. Потім московський мулла подав знак, і Митрівна почала скидати з Медже теплий бешмет. Медже спочатку покірливо розстебнула його, але - коли стара почала роздягати її по-справжньому, раптом запручалася і затріпотіла в її руках впійманою ластівкою.

- Не треба!.. Я не бажай! Пускай мене! - вигукувала вона з розпачем.

Митрівна не втримала б її, та титар кинувся на допомогу, і разом з старим кухарем вони пороздирали на ній застібки й тканини, роздягли її догола і кинули у казан.

Вода була льодяна. Цупкі руки попа топили її у воді, потім знов витягали і, давши передихнути, знов топили і приказували якихось заклять.

Тремтячу, синю, напівмертву від жаху витягли татарку з хрестильниці, поки піп дочитував щось гугнявою швидкомовкою і тикав їй у зуби блискучий срібний хрест.

Додому поверталися майже бігом. Сідало сонце. Порожніли вулиці. Воротарі запалювали перед іконами на воротах лампади, потім спускали ланцюгових собак.

- Ну, как - окрестили? - спитав боярин, коли Медже ввели до хрестової палати.

-Окрестили, батюшка-боярин, окрестили. Слава господу и царице небесной! - цокотіла Митрівна. - Меланьею назвали сердешную.

- Добро, - урвав боярин. - Обучишь ее говорить и молиться по-нашому, как полатается крестной матери. А покамест - ступай.

За вечерею Медже прислуговувала бояринові. Потім Митрівна відвела її до світлиці, де жарко натопила грубу, і тільки крижані візерунки на шибках нагадували про зиму та мороз. Змучена всім пережитим, Медже звалилася на лаву і одразу заснула. Бачила вона уві сні Чабан-Таш, ніби спить вона у Ахметовому човнику, Шафіге розпалює на березі багаття, смажить свіжу рибу і, вихопивши з вогню палаючу головешку, підходить до неї і кличе вечеряти...

Медже розкрила очі. Над нею стояв боярин з високою восковою свічкою і світив їй просто у вічі. Медже рвонулася підвестися, але пригадала, що вона в самій сорочці, і натягла на себе повстяну ковдру, шукаючи очима бешмет.

- Не вставай! Не вставай, Меланьюшка, - всміхнувся боярин, і голос його бринів ласкаво й співуче. Він поставив свічку на дзиглик, сів біля Медже і поклав їй руку на плече.

- Да не трепещи, красавица. Вишь, как дрожишь, точно пташка в тенетах, - приказував він. - Ну, как нравится тебе твое новое имя, - Меланьюшка?

Медже несвідомо зрозуміла його і заперечливо хитнула головою.

- Мене Медже зовуть. Я - Медже, - тикнула вона себе в груди, щоб він зрозумів.

Боярин всміхнувся.

- Была Медже, а теперь Меланьюшкой стала. Окрестили тебя. Христианка ты теперь, православная, от нечисти очистилась Магометовой.

На цей раз Медже незрозуміла, але вловила ім'я пророкове і молитовно підвела очі:

- Так! Так! В мене аллах єдин і Мохаммед пророк його, - якось урочисто і радісно вимовила вона.

Боярин глянув на неї і з огидою плюнув.

- Тьфу, глупая! Брось ты своего поганого Магометишку! Православная ты,- и крест святой у тебя на шее.

І білою пухкою рукою почав мацати у неї плечі і шию. Хреста на шиї вже не було, і замість нього знову висіли Кайтмазині амулети, які вона непомітно зібрала разом з одягом на церковній підлозі. Боярин роздратовано рвонув їх, але туго зсуканий шовковий мотузок до крові роздер їй потилицю, та так і не розірвався. Медже схилилася від болю, вигнулася і вислизнула з рук боярина. В самій сорочці стояла вона посеред кімнати і затуляла на грудях подерту тканину. А боярин випростався, тупнув ногою і раптом гнівно гримнув, забувши свої медові промови:

- Сказывай, ведьма, куда крест подевала?

Медже якимсь незрозумілим почуттям здогадалася, про що він пита, і з несамовитою злістю показала на грубу.

Лють перехопила подих бояринові.

- Во-он как, молодушка! Над верой ругаться? Поганого Магометишку славить?! - прохрипів він і шалено схопив її в оберемок.

Але Медже нахилилася і в'юном вислизнула в нього з-під пахви. В дверях майнув відірваний рукав. Не бачачи дороги, не знаючи, де сховатися, швидко-швидко помчала Медже на горище. Знала тільки, що за спиною риплять щаблі і важко дихає й сопе у пітьмі жорстокий звір-хазяїн.

Останній щабель під ногою. Рука мацає у темряві засув. Морозом дихнуло горище, але хіба вона думала проте, що холод обпалює і губить, як полум'я!.. Чотирикутник слухового віконця вабить срібним місячним сяйвом.

На дах! Адже ж не вилізе він за нею, такий важкий, огрядний, у довжелезному вбранні. Скривавивши руки, вибила вона шибку і плигнула у морозну імлисту ніч. Нога ковзнула по зледенілому даху, наче на ковзанах, свист і вихор закрутився в ушах, і з височини триповерхового будинку бахнулася вона на стос дров біля чорного ходу. Гостро затесані молоденькі берізки підтримували з боків складені дрова, і на одну з них, як на спис, впала Медже з лунким уривчастим зойком.

Вона ще дихала, коли збіглася челядь. Насадженим на голку хробачком скорчилася вона від пекельного болю, але дрімота замерзання вже притамовувала його, і на білих щоках татарки змерзалися крижинками сльози.
- Так і просиділи ми понад місяць у Москві. Билися-билися, та хіба з ними кашу звариш! - пихкаючи люлькою, говорив Петро Одинець. - І цілують, і частують, і обіцяють казкові гори, а щоб до справи дійшло... Тьху! - широко плюнув Одинець, забувши, що на долівці чудовий харасанський килим з беглер-бейової скарбниці.

Петро Конашевич сидить за письмовим столом. Перед ним царська грамота. Приємно лоскоче вона самолюбство, а Одинець поквапливо розповіда все, що бачив він у Mocковщині.

- Спочатку тримали нас собаки-воєводи у Путивлі, боялися пропустити до Москви, а московські дяки з відповіддю не поспішали. Обурився я, пішов до воєводи князя Барятинського та й кажу: «Не смієте нас далі тримати». Барятинський і виправив нас. А з Москви саме йшов наказ затримати нас на кордоні і сплатити нам «царське жалування» та й відпустити додому. Розминулися ми з тим наказом, і Барятинський вже не наважився повернути нас з дороги назад. А ми тільки приїхали до Москви – враз вдалися до Посольського приказу. Так, мовляв, і так. Ну, нічого, приймали нас ввічливо, ручкалися. А бояри на це вередливі: бояться як би честь свою не проручкати, - насмішкувато підморгнув Одинець. - От і кажу я тим дякам: «Чолом б'ємо великому государеві і бажаємо служити йому нашими головами, як колись служили руським царям, б'ючися з його ворогами, з ханом кримським і султаном турецьким і на морі, і на суходолі. І в знак служби своєї привезли ми цареві кількох мурз з-під Перекопу і частину хліба козацького, а також московських людей, визволених з неволі татарської».

- Так! Добре! А далі що? - хитав головою Сагайдачний.

- Та... Почав нас думний дяк розпитувати, чи то дійсно замирився король із султаном і тепер разом із цісарем і папежем пригноблюють і утискають нашу віру. Я відповів, що за цісаря і папежа нічого в нас не чути, а з султаном король дійсно замирився ще позаторік, але зараз знов збираються вони воювати, проте віри нашої ніхто не чіпає.

Сагайдачний роздратовано засовався у кріслі.

- Ну і дурницю ж ти бовкнув, пане старшино! - щиро вирвалося в нього. - Треба було казати! «Так, утискають». Бо ж наші владики весь час скаржаться на утиски, щоб мати змогу піддатися під московського патріарха.

- Так ми ж говорили не за попів, а за козаків, - знизав плечима Одинець. - А нас хіба хтось чіпає?

Сагайдачний досадливо поморщився.

- От не розуміє людина, де і що треба казати!.. Та Москва геть уся ладаном просмерділа з того часу, як попеня (286) почало царювати. А крім того, такий вже звичай у московитів: кожну торговельну справу, кожний похід, кожну державну справу так чи інакше до віри приплутують. Все, мовляв, на світі задля віри Христової. Розумієш? Ну, та що там!.. Зробленого не повернеш, - перебиввін себе. - Що ж далі?

- Тоді спитав нас думний дяк, чи справді заборонено нам ходити у Чорне море? Я відповів, що з Дніпра заборонено, але з малих річок ходити нам вільно і що навесні збираємось ми у новий похід, якщо цар зволить прийняти нас на свою службу. Тут я й вручив йому твою грамоту. Дяк обіцяв передати її цареві разом з хлібом козацьким і татарським ясиром і довго розмовляв з нами. Цікавився, скільки нас, яка в нас зброя, армата, скільки коней, чи є фортеці та замки.

Сагайдачний слухав, хитав головою і іноді приказував: «Так, так!», а Одинець вів далі спокійно і рівно:

- Все спочатку було по-людському, а потім і пішла тяганина. До царя нас так і не пустили. Піст, кажуть, аж до великодня не приймає він чужоземців. Та які ж ми, на бога, чужоземці? Адже ж православні... А вони кажуть: хоч і православні, та з польської королівської землі. Тлумачили ми це дякам, та в'ються вони в руках, як вужі. Кажуть: «говїє цар», а потім: «поїхав цар на прощу». Почали ми на нього чекати. Повернувся цар, аж дивись - знову вийшла нова заковика. Прийняв нас царський намісник, князь Пожарський... А ми всіх бояр одвідали та кожному подарунками рота замазали: кому ронди, кому шаблю, кому каблучку. І кожному по татарюзі або татарці.

- Патріарха бачили? - знов уриває Сагайдачний.

- Теж не пустили, - сердито смикає плечем Одинець. - Кажуть тобі: дурили нам голови. Вже й лютий настав, відлига. Адже ж не проїхати Чернігівщиною... Почали ми збиратися додому. Зрадів Грамотін, хоч і не виказував, собака, своєї радості. Зібрав нас востаннє, промову сказав, видав нам «царское легкое жалрвание»: тобі грамоту, а нам - подарунки. Я дістав шапку лисячу, камки та сукна доброго на жупан. Сукно таки хороше - лундиш (287), але ж шапка... Чи то вони соболів про нас не знайшли? Полковникам дали теж по шапці, по тафті та по сукну, а сотникам - тільки по сукну та по шапці. Бурчало наше товариство. Плюнули ми та й пішли до Китайгорода соболів собі накупити. Годували ситно й смачно: осетрами, ікрою, дичиною.

- А що чути за війну з Зигмундом? - згодом спитав Сагайдачний.

Одинець почухав за вухом, потер підборіддя і похитав головою...

- Не схоже воно на те, щоб воювати. Справді, що небагато я рознюхав, бо ж на подвір'ї весь час сторожа була, а бояри люди хитрющі: так і сиплють словами, як тим горохом, та про наміри їх і натяку нема. Але видно, що латає Московщина свої дірки після міжцарів'я та наших останніх походів. Та й в державі їхній не дуже спокійно: хлопство бунтує, чекає волі та тікає у ліси або до Сибіру. Рано їм ще воювати, - договорив він рішуче і взявся за шапку.

Сагайдак його не затримував. Темнішало. Він наказав подати світла, і коли джура запалив свічки, знову розгорнув цареву грамоту (288). Очі його звикло обминули і пишний титул у заголовку, і перші рядки і спинилися на останньому:
...И мы, великий государь, тебя, гетман Петр, и все войско запорожское за то похваляем, что вы нашей милости соискали и впредь нам, великому государю, службу свою хотите оказывать. Языков крымских у посланцев ваших велели мы принять, а посланцам вашим - быть у наших бояр и у приказных людей и посольство ваше велели есьмо выслушать милостиво.

Пожаловав посланцев ваших, велели мы их отпустить, а с ними послать вам наше легкое жалование - 300 рублей денег - и впредь все в нашем жалованье забвенных не учиним, смотря по службе вашей.

А на Крымские улусы вас нынче не посылаем, потому что крымский хан со своими беями на наше великое государство не ходит и людям нашим никоторые шкоды не чинит, потому ж наши людиКрымским улусам (289) шкоды никоторые також не делают.
Сагайдачний загорнув грамоту, сховав її в шухляду і похитав головою:

- Триста карбованців... Та на них і сотні козаків не озброїти і не прохарчувати...

Він підвівся і замислено пройшовся з кутка в куток.

- Не прийшов ще слушний час. Зубожіла Москва після міжцарів'я. Де їй зараз розпочинати війну з Польщею. А шкода... Доведеться знов крутитися з панами, хитрувати, торгуватися... Складна і небезпечна гра, і як вона вже обридла...

Килим приглушував його кроки. За вікном згасали березневі присмерки, а вітер тихенько співав у димарі своєї ще зимової пісні.
ОСМАН ІДЕ!!!
Пурпурними наметами палають юдині дерева серед чорних струнких кипарисів, і Насті здається, що не дерева стоять навкруги і ронять у повітрі вогняно-малинові пелюстки, а прискають у небо водограї крові, яка незабаром проллється в поході.

Вже три місяці стоять на північ від Біюк-сарая султанові бунчуки - ознака того, що на північ поведе своє військо молодий падишах. Блищать на сонці їх золоті маківки, всипані самоцвітами. Вітер теліпає конячі хвости, нагадуючи стамбульським мешканцям безкраї степи та пустині, міжгір'я та полонини, якими помчить кіннота османська і понесе на списах і ятаганах жах і руйнування. І Гюль-Хуррем безсила зупинити невблаганний плин часу і невблаганну долю, як не стримати течію води у темній безодні Босфору, як не спинити плину днів її молодості...

І марно астрономи і ворожбити з мечеті Селіміє (290) і з обсерваторії Саад-ед-Діна по той бік майдану Топ-Хане наказували й радили падишахові залишитися в Стамбулі. Осман уперто стояв на своєму.

Тоді зібралися візири з усіма іншими вельможами Стамбула від дефтердара і нішанджі до кадіаскера (291) та реїс-ефенді (292) разом з шейх-уль-Ісламом і муяті. Всі, як один, говорили, що похід у далекий і холодний Ляхистан небезпечний і небажаний тому, що коротке літо в Ляхистані і три чверті року триває там пекучий холод, згубний для війська з південних країв. А до того ж не годиться падишахові вирушати з Стамбула і лишати країну без свого мудрого всевидющого ока, бо серце всесвіту мусить стояти, як сонце, посеред небесної бані і на всі боки вилучати проміння своє.

І знов ніщо не похитнуло упертості молодого падишаха. Один лише великий візир Алі-Баша, так званий Гюзельдже, тобто красунь, підтримував войовничий дух падишахів і все нашіптував йому, що час шукати слави Тимура і Чінгіс-хана і покарати Ляхистан за зраду, бо ще Мурад, дід Османів, проголосив себе протектором і заступником Ляхистану, підніс на трон його свого прибічника - Стефана Баторія і наклав на Ляхистан данину-харач на користь кримського хана, а тому Ляхистан став таким же васалом Стамбула, як Молдавщина, Волощина та Трансільванія. А тепер Ляхистан ухиляється від сплати харачу і не приборкує козаків, отже, він постає проти свого володаря і ласкавця, і треба його розчавити, знищити, стерти з землі.

Слова Алі-баші падали на добрий грунт. Осман глузував з прикмет і порад і стягував військо з усіх кінців своєї держави, і в сьомий день місяця джумажиль-ахира (293) наказав нап'ясти свій намет на майдані Дауд-баша за муром Стамбула, а через дванадцять днів вирушив у похід.

Алі-Баша недурно роздмухував войовничий настрій султана. Він розумів, що лише війна на деякий час злютує кров'ю нетривку державу Османа.

Надмірні податки довели населення до жахливих злиднів і здичавіння. Сірія і Мала Азія вже двадцять років кипіли у полум'ї невпинних повстань, і населення їх не скорялося падишахові. Марні були найжахливіші страти, тому що тубільці або гинули зі зброєю в руках, - відстоюючи свою волю, або тікали у гори і безкраї пустині, де тільки леви і скорпіони жили біля колодязів і джерел.

По містах беглер-беї, валі та сардари змінялися зі швидкістю днів на схилі людського життя, і кожен новопризначений, купивши в сералі посаду, починав продавати посади підлеглих собі урядовців, а вони дерли з тубільців останнє, щоб якнайшвидше повернути витрати на своє призначення. Навіть яничарські гідності та бойові винагороди купувалися й продавалися, наче кавуни або дині з баштана, і тому, що яничари були звільнені від будь-яких мит і податків, покупців знаходилося на них багато. На випадок війни такі фальшиві яничари виставляли замість себе наймита або давали сераскерові (294) хабара, тому сераскери збирали значно більше грошей, ніж воїнів, а знесилені здирством люди бралися до зброї й вимагали страти своїх катів або забивали їх, щоб через деякий час загинути під ятаганами карних загонів.

І тоді ще нижче хилилися беззахисні голови, а ватажки повстань або гинули по катівнях, або деякі з них продавалися урядові і за покору діставали вигідну посаду і з визволителів перетворювалися на таких же здирців, як ті, з якими весь час воювали.

Але не всі ватажки продавалися урядові. З багатьох провінцій Стамбул роками не діставав ані парички податків. А Осман вимагав і вимагав грошей. І в вимогах своїх спирався на спагі та яничарів.

Проте й вони ставали непевною підтримкою. Через знецінення монети та через дорожнечу яничари почали крамарювати і головним чином довозити кіпрське вино. Незабаром усе узбережжя Босфору і околиці Адріанопольської брами вкрилися їх тавернами і остеріями, де можна було випити і попоїсти, пограти у кості і в карти, до непритомності накуритися опіуму або годинами смоктати каву і наргіле під співи дзвінкоголосого ашуга або під барвисті оповідання єгипетського казкаря.

Довго не звертав на це уваги Осман, але після страти Мохаммед-хана вдача його різко змінилася. Він став відлюдний і мовчазний, уникав товариства і розваг. Годинами блукав він палацовими садами або тижнями полював у скутарійських та румелійських лісах на вовків і вепрів, навіть не гребував дрібною дичиною. І, повернувшись до Стамбула, замикався в Біюк-сараї і махав рукою на всі справи, і тоді лише муфті та дервіші мали до нього вільний доступ.

Вони тлумачили йому, що все лихо походить від розладу й падіння побожності й звичаю. І Осман підпадав під їх вплив, видавав суворі закони проти розкоші і навіть скарав на смерть п'ятнадцятьох вільнодумців за те, що вони вивели своїх жінок з-за грат гарему і дозволили їм скинути фередже. Він почав будувати мечеті і дарував їм багатющі вакуфи, і палко повстав проти кави і тютюну, вина і опіуму, що за виразом кращих поетів, стали чотирма кутами дивана насолод, а за виразом фанатиків-дервішів - чотирма стовпами намету похоті й гріха і чотирма слугами шайтана.

Яничари обурились на падишаха, а Осман грав з вогнем і жорстоко карав їх за розпусту. Часто переодягався він звичайним горожанином . З двома-трьома агами обходив вночі Стамбул та околиці, одвідував гральні притулки й таверни, будинки розпусти й дешеві грецькі їдальні, де гостро пахло пряними підливами, плациндами і свіжою рибою, смаженою на оливковій олії, і пізнавав серед хазяїв і одвідувачів яничарів та спагі, які, за наказом, мусили бути після заходу сонця в казармах. І вранці сипалися на них найжорстокіші кари за пиятику і за порушення дисципліни.

Тоді яничари остаточно відступили від падишаха і навіть не приховували своєї ворожнечі до нього. Одного разу проїжджав він Босфором. П'яні яничари пізнали його з тераси таверни на узбережжі і здалеку показували йому свої чарки, вигукуючи щось образливе. Осман оскаженів і наказав відрубати їм голови.