Сімферополь. Видавництво

Надвечір замайоріли в далині піски дніпрових урвищ.

- Там хутір? - спитала Медже, вказуючи на ріденькі тополі і білі хати, розкидані навколо них.

Вона не йняла віри ані собі, ані Палажчиним словам.

- Як-то хутір?! Це ж Черкаси, - буркнув Кизима. - А за ними Дніпро. Байдаками дістанемося до Києва.

І не знав, не розумів, чому так світло і по-дитячому радісно всміхнулася бранка. Дев'ять днів вигрібалися навпроти води дужі молоді веслярі, і на десятий день побачили на обрії золоті куполи Печерського та Видубецького монастирів, а надвечір увійшли в гирло Почайни і пристали до берега.

У дорозі, на людях, Бурдило тримався суховато, але тільки Медже опинилася з ним віч-на-віч у хаті, як Бурдило одразу розм'як.

- Не треба! Я прохай, не треба, - відбивалася Медже від його огидних обіймів.

- Та чого ж ти, голубонько! Дай мені свої губоньки, дай оченята, - задихаючись, шепотів Бурдило і бризкав слиною.

І це сюсюкання і приказування були їй огидніші від болю, лайки і батогів. Медже здавалося, ніби якийсь велетенський смердючий спрут охопив її своїми щупальцями і крізь шкіру висмоктує її молодість, бруднить, обпльовує її, обліплює своїм драгливим слизом.

Медже рвонула і ліктем з усієї сили ударила Бурдила. Руки його враз розтулилися. Медже кинулася в куток, забилася в нього, і в темряві хижо блимали її налякані, розширені жахом зіниці. Бурдило витирав скривавлені губи й мочулясту борідку і випльовував свій останній зуб.

- От гадина! - сичав він несамовито. - Прикидалася тихенькою та лагідненькою, a така насправді звірюка. Ну, почекай!

Більш до неї він не чіплявся, але вигнав її до челядні, до джур і до сварливої завжди п'яної куховарки на найважчу і найбруднішу роботу.

Медже працювала з ранку до ночі, без відпочинку й просвітку. Надсаджуючись, тягала з криниці льодяні цебра води, мила підлоги, доїла корови, годувала свині і дробину, прала й варила. Ввечері все тіло у неї розламувалося, а ноги так набрякали, що ледве віддиралися від долівки.

Навіть у свята не було відпочинку.

Медже плакала від перевтоми і безсилого розпачу і, лягаючи спати, присягалася урвати завтра хвилинку і або відпроситися, або втекти на годину до Ахмета і до земляків.

Думку про Максима відганяла Медже, як спокусу. Вона намагалася запевнити себе, що він став їй байдужий, але вдень і вночі неясна тривога - чи то страх, чи то бажання зустрічі - томила їй серце проти волі розуму. Червоніючи і докоряючи собі самій, розпитувала вона джур і Бурдилових наймитів, де живе Сагайдак-бей, в домі якого «крутиться cтepво Максимка».

Але щоранку робота заливала її своєю повіддю, затопляла свiдомiсть, почуття часу, висмоктувала всі сили й думки, і коли Медже ставила на мисник останню миску і розвішувала на жердинах останні мокрі ганчірки, надворі вже синіла місячна зимова ніч, і нікуди була їй іти у чужому невідомому місті, де білі мазанки-хати рано заплющували зіниці, наче засипали до ранку.

І знов падала вона на ліжко з мрією хоч на мить видертися другого дня з цієї клятої хати.

Несподіваний випадок став їй у пригоді.

Бурдило поїхав до Білої Церкви, а до куховарки з'явилися родичі і заповнили кухню і двір лунким дитячим вереском, гомоном і тютюновим димом. Куховарка вирішила добре почастувати гостей і влаштувати пиятику, а щоб Медже, бува, не бовкнула чого зайвого, послала її до куми на Куренівку з кошиком яблук.

Йшла Медже білою сніжною вулицею, серед заметів, наче серед кучугур іскристого цукру, і коли хтось траплявся їй назустріч, сором'язливо ховала обличчя в хустку. За яку-небудь годину виконала вона доручення і, хоч як запрошувала її куховарчина кума відпочити і випити чарочку, Медже помчала додому, щоб стара не дорікала їй за довгу відсутність.

Морозний вітер прохоплював мерзлякувату татарку. Вона майже бігла, щоб зігрітися, і все глибше й глибше засувала у рукава закляклі руки. Але щохвилини крок її ставав повільніший, і, побачивши стрімку стріху Бурдилову, Медже зупинилася.

Що робити? А що, коли це єдиний випадок довідатися про своїх? А що, коли десь тут поруч, мабуть в одній з цих хат, сидить тепер її рідний брат? Адже ж він зараз не може рибалчити, бо Дніпро взявся скляною коркою, крізь яку вже ніяк не закинути невід.

Але де і як його відшукати? Чимало разів намагалася Медже довідатися про нього в Бурдилових пахолків, але вони або жартували або дражнили її і не вірили, що не чоловіка і не коханця шукає татарка на чужині.

Довго стояла Медже на роздоріжжі і безпорадно оглядалася. Назустріч їй ішов старий довгобородий піп.

«Козацький мулла», блимнуло в голові татарки.

Вона полохливо зійшла з дороги, притулилася до сніжної кучугури і закрилася хусткою.

За попом пройшла баба і на боязке запитання щось буркнула неприязно. Потім пройшла ватага парубків і з реготом і дотепами зачепила татарку. Медже кинулася від них до чиїхось воріт і довго не могла отямитися з переляку і не помітила, що простує їй назустріч огрядний, виголений католицький патер в пишній шовковій робі.

- Євнух, - зраділа Медже і кинулася до нього.

- Не знаю, що тобі й відповісти, - відповів патер на її плутані слова. - Татари живуть он там, за Уздихальницею, а цехові рибалки - на Оболоні. Як, він, твій Ахмет, - цеховий, чи ні?

- Не зная, - розгубилася Медже і, раптом зрозумівши, що він каже, захитала головою і радісно і поквапливо.

- Так! Так! Він приймав реван (283). Цеховий він.

- Ну, то йди собі до Оболоні, - вказав їй патер на вузенький завулок і рушив далі, по-жіночому підтримуючи сутану.

Медже кинулася до Оболоні. Довго блукала колінкуватими вуличками, аж поки хтось вказав їй хату, де жив єдиний у Києві татарський рибалка.

На стукіт Медже вийшла чорноока жінка у домотканій сорочці й корсетці, як у всіх киянок. Вона запросила її до хати, з великою руською піччю і татарськими міндерами вздовж стін, і розповіла, що Ахмет справді жив у них з півроку, але восени, коли почалися заморозки і пішло Дніпром сало, поїхав додому з чумацькою валкою.

Медже дивилася на господиню і наче не розуміла її.

- Але... коли ж він повернеться? - нарешті видушила вона.

- Зовсім поїхав. Додому, до Чабан-Таша, - повторила татарка. - Та це і є його сестра?

Медже не відповіла. Сльози здушили їй горло, і вона впала обличчям на міндер, наче перед труною.

- Кисмет, - співчутливо зітхнула татарка. - Отак завжди буває бідній людині... А він частенько згадував тебе, думав знайти, викупити. З чумаками поїхав, бо самому надто вже небезпечно.

Медже мовчки ридала і не бачила ані кухля бузи, що подавала їй господиня, ані її чоловіка, що здивовано зупинився на порозі.

- Це Медже, сестра Ахметова, - пояснила господиня.

Медже натягла на себе хустину і нічого не могла вимовити крізь сльози. Рибалка відвернувся і заговорив, дивлячись у вікно:

- Не плач, джаним. Поїхав Ахмет, поїдеш і ти. Навесні підуть чумаки до Перекопа, або каравани – до Каффи. Ми тебе вирядимо. Ти тільки сухарів наготуй собі торбинку, а вони тебе за три гасени залюбки заберуть.

- Нема в мені ані парички, - видушила Медже і звелася на ноги.

- Куди ж ти, справді... Почекай! Посидь трошки, розкажи, де ти живеш, - кинулася навздогін господиня. - Ми ж тобі допоможемо.

Але Медже йшла далі, стиха хитаючи пониклою головою, і навіть не подякувала на запрошення.

- Облиш, Маріам, - зупинив дружину рибалка. - Коли горе вжалить людині в серце - боляче їй від людських слів. Заспокоїться - сама прийде.

А Медже йшла собі і йшла, як сновида. Не дивилася ні на що, не помічала ані вулиць, ані хат, ані прохожих. Пройшла повз Бурдилів будинок і завернула за ріг - туди куди вказували джури і пахолки, коли розпитувала вона за Сагайдак-бея.

Біля воріт стояли вартові. Повз них сновигала старшина й міщани, попи і селяни.

Медже зупинилася коло протилежного паркана, на вузькій стежці, пробитій у снігу пішоходами, дивилася на ворота грізного бея і всіма силами душі кликала того, хто один залишився в неї на чужині. Вона не помічала, як клякли ноги, як різким болем прохоплював холод її почервоніли пальці, як паморозь у ніздрях заважала їй дихати. Вона вдивлялася в кожного, хто виходив з воріт, з надією приреченої на загибель. Але Максим не з'являвся. Джури лузали насіння коло воріт і кінець кінцем звернули на неї увагу.

- Це вона тебе, Степанко, чекає, - підштовхували вони товариша.

- Ні, це по тебе прийшла. Ось зачекай, зараз вискубе тобі весь оселедець, щоб не крутив бабам голови, - віджартувався Степанко.

Парубки реготали, штовхали один одного, а Медже все стояла і дивилася на ворота. Нарешті цікавість узяла парубків.

- Гей, молодичко, кого тобі треба? - окликнув її один з джур.

Медже мовчала. Джура перестрибнув замет і наблизився до неї.

- На кого чекаєш, молодичко? - перепитав він.

Медже подолала замішання і стиха відповіла:

- Мені Максимка треба... Київський курінь, - додала вона по хвилі.

- Якого Максимка? Та в нас такого нема!

- Такий Максимка. Він на кобзі грай. Він пісень співай, - намагалася розтлумачити Медже і закляклими пальцями рухала у повітрі, ніби щипала невидимі струни.

Джура замислився, підвів брови і раптом ляснув себе по лобу.

- Так це ж Максим Бабій! Ну зрозуміло ж: якщо баба, то й по Бабія прийшла... Де мед, там і мухи.

- Ти мені Максимка поклич. Мені його треба. Дуже треба, - тлумачила Медже і відчула, що ось-ось розплачеться.

Джура свиснув.

- Тю! Шукай вітра в полі! Максимка в вендрівку (284) подався. Повернеться на зелені свята. До кобзарського цеху ладнається парубок, а без вендрівки до кобзарів не беруть.

- А де той вендрівка? Я пішов до вендрівка, Максимка шукаль, - уперто добивалася Медже і, ще не розуміючи, відчула, що зникає остання надія, остання підпора на чужині.

- Та хіба ж та вендрівка до певного місця! - засміявся парубок. - От дурна бабо, їй-бо!.. Хіба ти не тутешня?

- Я з Каффи... Медже я, татарський ясир... Мені Максимка треба, - з розпачливим зойком вирвалося в неї.

Джура одразу кинув сміятися.

- Ось воно що! Чув я за тебе, молодичко... Так що ж його вдіяти? Пішов з Києва твій Максимко. Розумієш? Повернеться навесні. Коли тепло буде. Тоді й приходь. А зараз і з хортами його не відшукати.

Медже постояла з хвилину, глянула на джуру невидючими очима і з мертвим, нерухомим обличчям рівно і просто, як сновида, рушила вздовж вулиці у хвилястих пухких заметах.

Вона звертала з вулиці на вулицю, обходила снігові кучугури і не відчувала ані болю, ані гніву, ані образи. Наче все в ній завмерло, перетворилося на кригу без почуттів, без рухів і навіть життя.

Через тиждень повернувся Бурдило і одразу пішов до Сагайдачного, а на ранок розбудила куховарка Медже і наказала їй збиратися в дорогу. Не сказала ні куди, ні навіщо, але сама допомогла татарці зв'язати клунок, сама напакувала їй торбу коржів, ковбас та холодних вареників і провела до Сагайдак-бея.

Був імлистий, сивий січневий ранок. Небо тануло в рівній муті, синюватим туманом заступала глибину вулиць імла. Важкі шари снігу лежали на дахах, звисали з них ватяними ковдрами, низько хилили гілля дерев, наче зазирали з них у вікна, де підсліпувато миготіли лойові свічки і каганці. А на дворі, в тьмяних присмерках, перегукувалися люди у кошлатих шубах і шапках, іржали коні, рипіли полоззя - ладналася ціла валка у путь.

- Шубу одягай! Замерзнеш у степу, - гукнув їй якийсь літній, чорномазий, як циган, козак.

І кинув їй важку бараницю.

Медже ступила кілька кроків і заплуталася в шубі, що тяглася за нею. Хотіла її підтримати, та руки тонули в рукавах. Чорномазий засміявся, підхопив татарку на руки і посадив у сани.

Пахолки і джури Сагайдачного ув'язували поклажу, загін вершників шикувався біля воріт. На ганку з'явився Петро Одинець та кілька його військових товаришів і посідали в теплі криті візки.

- З богом! - лунко вигукнув з ганку Сагайдачний.

Вершники вдарили в бубон і з гиком та свистом виїхали на вулицю. За ними потяглися візки, сани з челяддю, бранцями, поклажею і другий загін кінноти. Медже весь час мовчала. З того жахливого дня жила вона, як сновида: десь ходила, щось відповідала, виконувала свою важку роботу і наче спала. Згасла остання іскра, облудний вогник, що так довго вабив її примарою щастя. Вендрівка. Їй здавалося, що це село чи хутір, де живе її суперниця, Максимова наречена. До Маріам вона більше не заходила, та й навіщо було йти ятрити незагоєну рану!.. А мрія про Каффу здавалася їй маренням: адже ж трьох гасене вона ніколи, ніде не здобуде. А коли так - чи не однаково, куди її повезуть і де зотліє її нікому не потрібне життя!.. З байдужою покорою працювала вона, з байдужою покорою пішла у двір Сагайдачного і сиділа в санях поруч чорного засмаглого козака.

Минали дні за днями в якомусь одноманітному кружлянні. Короткий зимовий день у санях, що швидко мчать низовинами Чернігівщини. Рідкі переліски, сині від снігу. Болота, ліси... Ночівлі в жарко натоплених хатах, просмерділих смушками, брудними онучами, перекислими щами. Довга зупинка в Путивлі, поки путивльський воєвода чекав відповіді з Москви - пускати чи не пускати до Білокам'яної посольство від жахливих «запорог», що два роки тому пройшли цю землю вогнем і мечем.

І знов нудна, одноманітна подорож через заповітні гущавини Брянських лісів, що тягнуться від Дніпра до Дону широкою смугою, в двісті верст завширщки, і захищають Московщину від кочівників.

Столітні лапчасті ялини, завалені пухким снігом, низько хилили до землі свої мохнаті лапи і щільно перепліталися одна з одною, а під ними, наче в печерах, стояли навіть у сонячний день глибокі присмерки і пахло грибами, мохом і торішньою хвоєю. Тільки вовки, ведмеді та дикі вепри панували в цих нетрях, де не наважувалися ховатися ватаги московської голоти, «удалых станичников-разбойничков», як звали їх руські пісні.

А далі - Московщина. Одноманітні лани і ліси, засипані снігом. Шляхи, обсаджені плакучими березами з білими стовбурами, ніби помащеними крейдою, чорні рублені хати під солом'яними або почорнілими тесовими дахами. Медже входила до курної хати, де людину було видно тільки по пояс, а вище клубочилася чорна хмара диму, виїдаючи очі, і вмить вибігала на двір дихнути чистим морозним повітрям і змахнути сльози з вій. Коли ж нестерпний холод заганяв її знов до хати, вона довго плакала від болю в горлі і в очах.

Жовтим, тьмяним язичком плавало в диму полум'я скіпки. По закурених стінах шаруділи таргани. Від свині з поросятами нестерпно смерділо. Десь під піччю квоктала квочка, а під лавами чухалися і дряпали підлогу пазурами кошлаті собаки. І, впавши на бараницю, довго кашляла Медже від смороду й диму, чухалася від бліх і блощиць і засипала з байдужим розпачем людини, якій нема чого чекати в житті.

З розмов татар і козаків Медже зрозуміла, що везуть її чи то в данину, чи то в подарунок цареві або якомусь з його вельмож, і з покорою стратенки дивилася на незнайому країну, ще холоднішу від Ляхиcтану куди вже не доходять ані турецькі й перські каравани, ані козацькі чумаки.

Москва виринула з-за сизо-чорних лісів якось несподівано. Все здавалося козакам, що здалеку помітять вони на горах високі вежі, мури й дзвіницю, але ж до останньої хвилини стояли навкруги гаї та ліси і поля, запорошені снігом.

До міста їх не пустили, наказали зупинитися на подвір'ї у передмісті, біля Смоленської застави. Була субота, масниця. І поки подорожні милися в лазні, Петро Одинець з військовими товаришами вирушив пішки до міста. Попереджені гінцем з Путивля, урочисто зустріли їх думні дяки, князь Іван Курбатов, син Грамотін і Сава Романчиков. На вулицях виставили урочисту варту стрільців у чистому одязі, але без рушниць, а в Посольському приказі зібралися бояри на бенкет.

Повернулися вони на подвір'я аж у присмерках, і, поки готували вечерю, Петро Одинець витяг із скрині пишні татарські вбрання і покликав жінок.

- Ось вам подарунок, - сказав він. - Вберіться завтра вранці в оці сукні, заплетіть по-вашому коси. Поїдемо разом з вами до Москви.

Наймолодша з татарок, майже дівчинка, заплакала.

- Ну, от!.. - насупився Одинець. - Чого там!.. У бояр добре жити. Витри сльози та ходімо вечеряти.

За вечерею Медже майже нічого не їла, а потім довго зітхала, крутилася з боку на бік і ніяк не могла заснути. За столом курила і гомоніла старшина про свої справи, а вона потай молилася і благала аллаха повернути її хоч до козацької землі.

Вранці Петро Одинець і двоє полковників поїхали до думних дяків з подарунками від Запорозького війська.

Був сонячний лютневий день. В садках гірським кришталем блищала ожеледь, бурульки іскрилися і мінилися діамантами. Червоногруді снігурі стрибали по снігу і підбирали зернятка розсипаного вівса. Блакитнуваті замети ховали бруд і покидьки московських вулиць. І під ними все здавалося чистим, м'яким, блискучим. Золотим мереживом блищали в небі церковні хрести. І Медже мимоволі замилувалася новою, не схожою на всі інші картиною. Вражало її тільки те, як низько стоїть над обрієм сонце, наче опівдні був вечір.

Попереду козацьких саней бігли скороходи і кийками розганяли людей. Промайнув повз сани Страсний монастир з прозорою філігранню хрестів і чотирикутною рудою вежею над головним входом. Вулиця круто спускалася до Неглінної, і перед козаками замайоріли мури і вежі Кремля. Праворуч і ліворуч стояли двоповерхові боярські палаци з вибагливим різьбленням, з цибулюватими вежами і дахами наметом або з гребінчастими палубами, як на кораблях; ганки з грушовидними колонками, а навколо - сади, наче гаї з гірського кришталю, з-за яких визирав Кремль гостроверхими строкатими вежами, де кожна має свій вигляд, але всі схожі одна на одну, наче ланки візерунчастого намиста... Високий зубчатий мур оперізує їх рудим кам'яним поясом, і кожен зубець нагадує хвіст велетенської рибини, а проміж ними де-не-де вилискує на сонці «протазан» чи то самопал вартового. Сани круто звернули ліворуч, і за мить завирував навколо козаків бучний і галасливий Китайгород.

З paнку до присмерків, коли замикали вулиці рогатками, юрмилися тут збитенники та пиріжечники, хлопи та посадські баби, приїжджі та злодії, міщани і стрільці, яким не дозволялося торгувати, служилі люди та скоморохи. Крамарі закликали прохожих до крамниць, жебраки виставляли на показ відтяті ноги і руки, жахливі рани від білої прокази і червоно-синього вовчого лишаю. Вони хапали прохожих за руки, тремтіли і лебеділи на всі голоси. Тут же каліки перехожі співали духовних кантів. Брязкаючи хрестами й залізками, танцював юродивий, і лаялися п'яниці біля царева кружала, поки баби і міщани, хлопи, а іноді й бояри, виглядали, де що впадає їм в око з заморського або місцевого краму.

Де-не-де з темної крамнички вибігали верткі чорноокі хлопчики закликати покупців. Побачивши Медже та інших татарок, вони на мить остовпіли і раптом, забувши все, кинули їм услід кілька безладних слів горловою південною мовою, не зрозумілою ані московитам, ані козацькій старшині. І здригнулася від цих слів Медже і тремтячими руками натягнула фередже, відкинуте з наказу старшини.

- Та їх тут багато, і турків, і татарчат, - говорив своїм супутникам Петро Одинець, - бо ж московити завжди купували у наших ясир. В Путивлі був у нас справжній ярмарок. От тільки ця клята війна припинила торгівлю.

Китайгород залишився позаду. Коні мчали пустинною вулицею проміж садів і ланів, що траплялися навіть у центрі Москви, і раптом зупинилися біля різьблених воріт з іконою під дахом. Скороходи закалатали у ворота, їм відповів різноголосий хор собак, і воротар з низьким поклоном розчинив ворота і знов замкнув їх за гістьми.

Тут жив думний дяк, князь Іван Курбатов, син Грамотін.

Будинок його стояв в глибині, високий і темний, рублений з товстих ялин, з стрімким тесовим дахом. На першому поверсі містилися куховарні и пекарні, комори и челядні. Криті зовнішні сходи вели на другий поверх. Різьблений ганок з барвистими грушовидними стовпчиками ніби закликав до покоїв гостей, а різноколірні шибки в свинцевих рамах блищали на сонці, як самоцвіти.

Челядь упадала навколо гостей, сипала співучою улесливою швидкомовкою і здивовано зиркала на татарок.

- Ходімо, - махнув Медже Одинець. - А ви посидьте. Ми не забаримось.

Назустріч гостям ішов уже сходами сам господар. Хлопи підтримували його під лікті, а він здалеку простягав руки до Одинця, наче зустрічав найдорожчу і найближчу в світі людину.

- Здравствуй, гость дорогой, пан старшина! Вот не ждал, не гадал такой радости! Добро пожаловать, голубчик. Сюда, в хоромы.

Одинець і полковники поцілувались з господарем і піднялися разом з ним до христової палати (285). Пам'ятаючи московський звичай, старшина спочатку перехрестилася на покуття, де мінилися барвисті вогники лампад, потім знов вклонилася господареві.

- Садитесь, пан Одинец, и вы, паны полковники, - чемно запрошував думний дяк, а сам -з цікавістю позирав на Медже, що боязко спинилася на порозі.

- Дозвольте, пане дяче, по-перше, передати тобі оцю шаблю турецьку від нашого зацного лицаря і гетьмана, Петра Конашевича-Сагайдачного, - заговорив Одинець, перезирнувшись з товаришами, - і оцю бранку-татарку, захоплену в околицях Каффи.

Одинець повільно і урочисто розгорнув зелений шовк, подав дякові шаблю і рухом наказав Медже вклонитися новому господареві.

Боярин узяв шаблю і, як знавець, замилувався чудовим лезом і держаком у самоцвітах, зиркнув і на Медже, потім урочисто і низько вклонився старшині.

- Сердечно благодарю славного гетмана Петра Конашевича-Саадашного за память дорогу и за подарок. Хоть и не те мои года, но если случится брань с неверными, - стану я с этой саблей плечом к плечу с нашим войском на защиту веры и родины. А за память драгоценную спасибо сердечное и низкий поклон. И за татарку - спасибо. Вишь, какая она раскрасавица, - блимнув очима боярин і, щоб не принизити своєї гідності, провів долонею по бороді і заговорив про щось інше.

Медже розгублено переступала з ноги на ногу. З страхом і цікавістю озиралася вона навкруги. Після блискучого сонячного і сніжного півдня в покої здавалося темнувато.

Барвистими плямами падало світло крізь кольорові шибки на восковану долівку і лави, вкриті вишиваними шовковими покривками з добротного бухарського шовку. А дубові стіни і стеля були суворі й похмурі - тону старого дуба. Бурштинами, сапфірами, смарагдами і рубінами миготіли лампади біля iкон і їх барвисте сяйво грало й мінилося у срібних і золотих ризах, наче все покуття було з самого грезету.

Велика кахляна груба з лежанкою займала куток біля дверей. На полицях лежали великі церковні книжки і пергаментні згортки всуміш з якимось незрозумілими речами, серед яких виділялася майстерно зроблена модель корабля з розгорнутими вітрилами.

Про Медже нібито всі забули. Козаки розмовляли з боярином про війну і торгівлю, про англійських, іспанських та голландських купців, що заходили до Білого моря, про турецькі, перські й про татарські каравани. Боярин поважно пестив свою довгу бороду, ніби цілком захоплений розмовою, але його вузенькі, втоплені в щоках очиці пильно оглядали нову бранку-рабиню, безпорадну і всіма забуту. Нарешті боярин покинув гостей, вийшов до їдальні і знаком покликав Медже.

Тут метушилася челядь, готуючи бенкет.

- Отведите ее в кухню. Пусть согреется. Накормите ее кaк полагается, а когда гости уедут, приведите снова ко мне, - сказав він.

Медже сиділа в куховарні і, як зацьковане звірятко, тулилася у куток, а з усіх боків: і від печі, і від полу, і від дверей - дивилися на неї незнайомі обличчя, ахкали, вказували пальцями, тикали в її маграму, у нaмисто, у пофарбоване хною волосся і монети, що прикрашали її шовковий бешмет.

- Ахти, батюшки! Брови-то, брови: точно углем намазаны, - ахкала Дунька, молоденька білявенька ткаля. - А глазища так и горят... Ну, просто - зверюга лесная, - підхопила інша.

- Не зверюга, а ведьма, - авторитетно пояснив Філька-стременний, зухвало тріпнувши кучерями.

I, щоб добре налякати дівчат, почав натхненно брехати:

- Летось ездили мы с батюшкой-боярином в Татарию Крымскую. Насмотрелся я там на них, бусурманок. Все они с нечистою силою знаются. Глянет вот энтакая - как огнем обожжет. И пропал человек: сохнет, чахнет. Смотришь - и в могилу ляжет сердешный. А энта не одну свою крымскую нечисть знает: она и в Киеве побывала, всему казацкому колдовству научилась.