Сімферополь. Видавництво

Одного разу, коли він щойно повернувся до свого намету і втомлено випростався на ліжку, прибігли до нього два польські ротмістри: королевич Владислав викликав Сагайдачного в якійсь негайній справі.

Веселий і пожвавлений зустрів він Петра Конашевича.

- Добрі вісті! - крикнув він, побачивши Сагайдачного. - Сьогодні прийшли до мене тридцятеро донських козаків. Просять прийняти їх під наші прапори боротися проти Османа: Кажуть, ніби їх щось з двадцять тисяч.

- Слава богові, - навіть перехрестився Сагайдачний. - Але де ж вони зараз?

- Вони обіцяють за три-чотири дні прибути з усім військом, арматою і припасом. Та ви сідайте, вельможний пане гетьмане, - чемно запросив королевич, помітивши, що Сагайдачний ледве тримається на ногах. - Вип'ємо з цього приводу старого венгржину. Певно, донці вже десь проміж Дніпром та Інгульцем? Як ви гадаєте?

Радісна звістка відживила хворого гетьмана. Петро Конашевич розумів, що така новина одразу підвищить настрій всього війська і, випивши келех, вже гадав піти до козаків, але королевич знов затримав його і показав таємні листи з Москви, де були у нього «свої люди» десь у Німецькій слободі. Вони сповіщали королевича, що прибув до патріарха Філарета, царевого батька, грек Кантакузін з листом від самого Османа. Осман пропонував цареві разом виступити проти Речі Посполитої, щоб покарати її за царя Михайла, якого ще й досі кличуть в Польщі «попеням». Але Філарет відповів, що Москва поки що не збирається воювати, а 3емський собор теж вирішив, що війни з Польщею не буде, хіба що вона сама її розпочне, і обмежився дипломатичним листуванням, вимагаючи від Речі Посполитої, щоб вона припинила свої образливі висловлювання на адресу молодого царя і не перекручувала його повного титулу.

- Отже, - радісно пояснював королевич, - з Москвою все буде гаразд, але з Швецією вийшло гірше: вона пристала до пропозицій Османа і захопила Ригу і значну частину морського узбережжя.

З харчами було важко. Обіцяні валки хоч і прийшли, але татари відбили в дорозі мало не половину. Отже, не надовго вистачило надісланого. Козаки ремствували. Важко було їм, голодним, стояти в степу просто неба в пронизливий осінній холод і мокрінь. Щоночі раптові тривоги не давали їм спокою, а пропасниця звалювала найміцніших.

Сагайдачний бачив, що ось-ось спалахне заколот і попередив Хоткевича. Хоткевич надіслав до козацького табору Петра Опалінського з Якубом Собеським заспокоїти козаків. Петро Конашевич зустрів їх з належною шаною, а Якуб Собеський звернувся до козаків з промовою. Він перелічив усі заслуги Запорозького війська перед державою, вихваляв їх завзяття і героїзм і закликав життям королевича Владислава, честю й пам'яттю минулих походів не залишати коронного війська напередодні остаточного бою, не віддавати на поталу вopoгaм своєї батьківщини і слави, здобутої за кілька століть, а як винагороду за героїзм обіцяв понад умовлену платню п'ятнадцять тисяч злотих і по поставу сукна кожному козакові.

Буйна голодна юрба шуміла і ремствувала, кидала гнівні короткі вигуки, - рокотіла, як море в негоду.

- По півзлотому на душу! Чи не замало за людське життя?!

- Та ще й невідомо, чи сплатять!

Собеський відчував себе, як риба на сковороді. Він розумів, що козаки мають рацію.

- Я підпишу зобов'язання від імені сойму, від пана круля і коронного гетьмана, але не забувайте і ви свого слова і честі, - ображено й палко вигукнув він.

І ця палкість, ця щира образа й обурення зробили більш, ніж найскладніші витівки ораторів.
Осінь вступала в свої права. Взялися іржею зелені гриви молдавських лісів. Дністер кипів і вирував каламутно-пінявими хвилями. І всю ніч до світанку чути було десь під хмарами горлові крики журавлиних ключів. Хворіли на пропасницю і пани, і хлопи. Звалився навіть королевич Владислав. А Хоткевич все барився, все чекав допомоги і посполитого рушення і не наважувався розпочати остаточний бій.

Турки збудували міст на Дністрі, перекинули на другий берег гармати і вдень і вночі засипали ядрами козаків. Сагайдачний вимагав нічного нападу на турецький табір. Хоткевич довго вагався, потім дав згоду, але в призначений час злива підмочила порох так, що не можна було стріляти, а потім Хоткевич знов завагався, і Сагайдачний вирішив, спробувати щастя на свій страх.

Вісім тисяч козаків підібралися вночі до турецького табору з боку ріки. Як мурашки, повзли вони розмоклими кручами - беззвучно і швидко. Ніч була хмарна, сіявся дрібний дощ. І шарудіння крапель і шум вітру в тополях заглушували шелест бур'яну. Над кручами майже не було вартових. Ніхто не чекав нападу з цього боку. Куняв дозорець-бедуїн, замотався вогким бурнусом, щоб хоч трохи зогріти застуджену голову. Він весь тремтів від вітру і холоду і не чув, як підібрався до нього присадкуватий козак, як звівся на ноги і одним pyxoм всадив йому нiж у спину.

Так само швидко і тихо зняли й інших вартових. І враз розсипалися турецьким табором, де спали мертвим сном османи і друзи, феллахи і греки, араби і босняки. Чимало загинуло уві сні, але де-не-де прокидалися турки. Знялася неймовірна паніка і метушня. Постріли вартових, галас і тупотіння, гуркіт барабанів і стогін розбудили всіх.

Стояла глибока темрява. Дощ загасив ліхтарі, які засвічують вночі перед наметами башів та агів, ніхто не пізнавав один одного, і часто вбивали свого замість ворога.

Морок і дощ допоміг козакам промкнутися в табір, але тепер вони потребували ясного світла і вихоплювали з напівзагаслих вогнищ головешки, совали їх у гарби сіна і під запони наметів, і враз червона заграва освітила бойовище. Спагі та яничари шикувалися в далекому кінці табору, де козаків ще не було. Загони сейменів билися між наметами, а малоазійці та африканці кидалися у всі боки, репетували і панікою заважали сейменам чинити опір ворогам.

- Вогню! Засвіти свічки і лампи, - наказала Хуррем. - І одягатися!

Любка схопила свічку і наблизила гніт до вогника. Руки в неї тремтіли, і тоненьке жальце гнотика довго не потрапляло у вогонь. Нарешті спалахнула вогняна пелюстка і затремтіла від протягу. Любка застромила свічку у порожній кунган і кинулася до господині.
А султана Хуррем забула забарну урочистість двірського звичаю і вже сама одягалася, не потрапляючи ногами в шальвари. Любка швидко накинула на неї сукню і чорний серпанок, коли раптом біля самого намету залунали постріли і бухнула гармата. Любка впустила діамантову діадему султани і безладно заметалася з кутка в куток. Навколо гриміла стрілянина, мчали коні, волали й стогнали поранені, дзенькали шабельні леза. Куля пробила пурпурну запону і тонко проспівала над вухом султани. За нею друга, третя.

- Лягай! - Схопила Любку Гюль-Хуррем і потягнула до себе на подушки.

В цю мить зірвалася запона, і до намету влетів Корж з Богданом Баликою. Любка пронизливо крикнула і притулилася до султани. Корж змахнув шаблею.

- Не бий!!! Дядечку!!. Любенький!!. Ми ж козачки! - зойкнула Любка.

А Балика рвонув його руку назад.

- Ти що?.. Здурів! Наших! Бранок!..

І, підводячи пополотнілу султану, підніс до неї смолоскип.

- Насте!.. Та невже ж?! - ахнув Корж і, ні про що не питаючи, схопив її за руку і потягнув з намету, а разом з нею тремтячу Любку, яка вп'ялася в руку султани, наче потопала в Дністрі.

Півтабору було в руках козаків. Стрілянина розбуркала польське військо. Воно готувалося підтримати козаків і кляло їх потайливість. А козаки наче сп'яніли від перемоги і не помічали, що турки отямилися від першого страху і оточують їх. І якщо б Сагайдачний і польська кіннота не кинулися на допомогу, загинули б у ворожому таборі.
Бучно і весело було в козацькому таборі. Цирульники і діди лікували поранених, витягували їм шилом кулі, зашіптували кров і бинтували рани чистими полотнами. Здорові обмінювалися трофейною зброєю, чистокровними карабахськими та арабськими кіньми, палко обговорювали нічні події.

А дехто спав у наметах, відпочивав після нічного бою. Спав і Сагайдачний, знесилений раною. Зелений прапор забитого Каракаш-баші і один з султанських бунчуків стояли біля його намету трофеями минулої ночі. Але смертельна слабість звалила його з ніг, і він наказав Максимові нікого не пропускати, крім посланців від королевича і коронного гетьмана.

Спав він весь день важким, глибоким сном, але надвечір знов почалася пропасниця. Пекла і горіла рана, щось гуло в голові роєм бджіл, а сни і думки мчали в голові швидко, уривчасто і безладно, як осіннє листя у бурю.

Лежав він, широко розплющивши очі, а висока воскова свічка стояла у нього в головах то нерухома і ясна, то бігла вгору зибчастою гадючкою і димно лизала мокру просмолену полотнину намету, наче хотіла підпалити її. Про що думав Петро Конашевич, він і сам не знав, але неспроможний був зупинити кружляння якихось безладних образів і спогадів, наче уламків минулого. Знадвору чути було лайку і співи, тупотіння танцюристів і іржання коней, але тихо було в наметі, і він знов закуняв.

Коли ось відкинулася запона, і п'яний Корж втягнув до намету якусь жінку.

- Чого пручаєшся? Сама спасибі скажеш, - хрипко зареготав він і підморгнув Сагайдачному.

Жінка стояла, загорнута в щось чорне, висока, струнка і похмура, як кипарис. Сагайдачний здивовано мовчав. Корж постояв з хвилину, почухав потилицю і пішов геть.

- Ну, то я, батьку, піду. Би вже самі домовляйтесь...

І зник, залишивши в наметі важкий горілчаний дух.

- Хто ти? - підвівся Сагайдачний.

Жінка мовчки відкинула чорний серпанок. Під ним було напів'європейське, напівсхідне вбрання, розкіш і смак якого одразу відчув Сагайдачний, а обличчя... воно до болю, до запамороки нагадувало щось безмежно далеке і миле...

- Невже?..

Він зібрав усі сили і звівся на ноги. Біль гострою голкою прохопив йому cepце, але він ступнув до жінки і простяг їй руки - і здорову, і знівечену раною.

- Насте!.. Ти?...

Щось болісне пробігло і затаїлося в її стислих губах, і мовчки схилилася її голова.

- Ти!.. Ти!.. - захлинався Сагайдачний.

Він стис її пальці, рвонув до себе.

Гюль-Хуррем ображено визволила руки.

- От де довелося побачитись, - глухо виронила вона з ледве помітною горловою вимовою, як у людини, що довго жила на сході...

Сагайдачний стояв перед нею, тім'ям торкався вогкої полотнини намету; і Настя, і свічка, й намет - все крутилося у нього в очах. Він захитався, важко опустився на ліжко і торкнувся рукою чола, наче збирав свої думки. Потім раптом заметушився, відсунувся у куток і, сміючись і захлинаючись від болю і щастя, вказав їй місце, поруч себе.

- Настуню, та чи це дійсно ти?.. Де ж ти досі була? Ні, зачекай!.. Адже ж я спалив тоді Каффу... А ти?..

- Знаю, - хитнула вона головою. - Того ж дня султанські євнухи викрали мене з беглер-бейового палацу.

Сагайдачний не слухав. Гострий біль проколов йому руку, плече, спину і знов віддався в серці. Він стиснув губи, щоб не застогнати, але від напруги дрібний піт заблищав на його чолі. Настя помітила.

- Лягай, - Просто і владно наказала вона і відсунулася у самий куток.

І він покірливо випростався на ліжку і не зводив з неї очей.

- Як ти погарнішала, Настуню, - захоплено прошепотів він, коли біль пройшов. - Якою ти гордовитою стала. Наче троянда у розквіті. Адже ж кажуть: троянда - цариця квітів.

- Мене й звуть у Стамбулі Гюль-Хуррем, тобто Троянда Щастя, - всміхнулася вона. - Ну, а ти що? Захворів?

- Мене поранено, - нібито засоромився Сагайдачний. - Та це дурниця: так - дряпнуло трохи... Ну, а ти? - урвав він сам себе. - Кажи, що з тобою було? Боже ж мій, та я не йму віри власним очам!.. Невже це дійсно ти, Haстуню?!

Настя стримано всміхнулася:

- Та що ж його розповідати!.. Схопили мене в саду пірати. Ганчірку в рот, та на корабель. Там я вже довідалася, що ти з козаками під Каффою. Втопитися від розпачу думала, - ніби й собі засоромилася вона, - а потім вже не могла: захотілося жити...

- Що ж, тебе катували там, знущалися, гвалтували? - З мукою добивався Сагайдачний.

Настю обурило його запитання. Глибока зморшка залягла проміж брів, але вона стрималася і ніби спокійно вела далі:

- Тітка падишахова вирішила підсунути мене Османові, щоб через мене робити всі свої справи. Та не на ягнятко напала... І незабаром сталося так, що не вона крутила мною, а падишах наказав втопити її.

- Так ти жила з падишахом? - ревниво вигукнув Сагайдачний.

Настю знов пересмикнуло від цих надто настирливих і одвертих запитань, але вона знов стрималася і відповіла:

- Дитина в мене... Хлопчик... Він зараз в Едрене, з колишньою мамкою... щоб часом куля не влучила в нього.

- Так ти кохалася з Османом? Забула мене? - схопив її за руку Сагайдачний.

Гюль-Хуррем знизала плечима.

- Так, як тебе - ні. Але він кохав мене, пестив, як міг. З ним було краще, ніж з будь-яким башею.

А Сагайдачний не помічав, що стискає до болю їй пальці, і вів допит, як слідчий, як невблаганний суддя. - Так він не був тобі огидний? Він не згвалтував тебе силоміць? Чи, мабуть, ти сама кинулася йому в обійми?

Гюль-Хуррем рвучко звелась на ноги. Очі її гнівно блиснули.

- А ти врятував мене від неслави?! - металево забринів її голос. - Та як ти смієш допитувати менe! Подивилася б я на тебе, коли б ти був на моєму місці... І ні ти, і ніхто мені не суддя!

Сагайдачний наче прокинувся від марення, випустив її руку і узявся за скроні.

- Прости мене... Я сам не розумію, що кажу... Я так мучився... Стільки перестраждав...

І раптом знов збився з тону і шалено стиснув її руку:

- Так він кохав тебе, кажеш? І ти забула мене?

І сам урвався на півслові, помітивши, як вигнулися п'явицями її брови.

- ...Не буду більше, Настуню... Я все зрозумів... Нам погано, а жінкам-бранкам ще гірше... Ну, не гнівайся! От подумаємо, чи то вирядити тебе до Києва, чи то залишити тут...

Настя мовчки розгорнула свій чорний серпанок: - Виряди мене до дитини і до чоловіка, - кинула вона у пітьму.

Сагайдачний, як сновида, звівся на ноги.

- Що?.. Що ти кажеш, Настуню?.. Тебе ж звільнено! Ти врятувалася від неволі. Здійснилися молитви твої!.. Отже, забудь усе, що там було... От замиримось з Туреччиною, весілля справимо... Добре, Настуню?

Вона мовчала. Сагайдачний торкнувся її плеча, зазирнув у вічі. Губи її були стиснуті, очі дивились кудись у просторінь...

- Що ж ти, Настуню?.. Ну, глянь мені в очі, - розгублено белькотів Сагайдачний. - Прости, якщо, я образив тебе.

Вона заговорила не одразу. Обличчя її було суворе і урочисте.

- Ні, Петре, - відкарбувала вона. - Не склеїти розбитого келеха, як кажуть перські мудреці. У мене одна доля, у тебе - інша. Не бути нам ніколи подружжям. Сагайдачний відсахнувся, ніби земля хитнулася у нього під ногами. І цей спокій, і якась повна величі суворість сказала йому більше, ніж гнівний оплеск її голосу, ніж скарги і сльози. Він сів на ліжко, стиснув рукою чоло і довго сидів нерухомо.

Настя мовчки загорталася в свій серпанок.

- Настуню, - спинив він її, коли вона простягла йому руку. - Стривай, Насте... Ні, так не можна... Чуєш не можна! Я образив тебе. Не зрозумів, не відчув, що є речі, про які не питають. Ох, який же я дійсно ведмідь!.. Але, слово честі, слово гетьмана і шляхтича, я більше ніколи не питатиму ні про що.

Настя похитала головою.

- Не питатимеш, Петре, але ж думатимеш. Не пара я тобі тепер. Та й тоді не була парою... Бо ж був ти вчений, славетний вояка, а я - дурненька селянська дівчина... Ну, а зараз... Ти гадаєш що там була я рабинею? Ні, Петре; була я царицею Стамбула, і Осман плазував біля моїх ніг, а разом з ним євнухи, баші, патріарх і сам шейх-уль-Іслам. І посли чужоземні мене вихваляли, і шах і шахині писали листи. Я керувала державою, а не хлопчисько Осман. Бо ж він тільки спритний мисливець та добре влучає з лука. А щоб тепер стати твоєю дружиною... Та ще й почувати себе в чомусь винною... Та яке право ти маєш вимагати від мене звіту, від дружини турецького падишаха! Ні, Петре: ні перед ким я ні в чому не винна і нікому не вклонюся у цілому світі.

Слова Насті нібито подвоїли сили хворого. Він схопися на ноги і забігав з кутка в куток, забувши біль, кволість і рану. Він весь палав.

- Ні, Насте, зачекай!.. Якщо воно так, хай буде по-іншому... Не так, як у людей... Бо ж все, що дозволено чоловікові, то жінці - зась... Ну, а коли ти... Ну, отже, ми з тобою piвні. Обоє вільні... Обоє владні і міцні... Нікому не вклонимось... Хіба ти гадаєш, що я тільки сумував за тобою? Плакав, як баба? Мучився? Ні! Я й в походи ходив, і своє робив, і пиячив... І, мабуть, саме тоді, коли Осман... Ні, зачекай... Ми рівні, кажу я... Ну, так я теж набрав собі бранок повний палац... Красунь. Туркень. Татарок. Черкешенок... Та й свої хлопки були... Ще й панночки різні... Ну, от як гарем. Так я з ними пив, хмелив себе їх поцілунками... Отже, ми з тобою - квити. І ніхто нікому...

І на півслові урвався. Настя стояла перед ним і ніби виросла на цілу голову. Очі її кидали блискавки. Рука лунко стукнула костяшками пальців об стіл.

- Цить! - пошепки наказала вона. - І ти ще насмілився розповідати... Ух, який же ти!..

І, не зиркнувши на нього, гордовита, недосяжно-прекрасна в своїй ображеній і незламній величі, вийшла і запнула за собою завісу намету.

Сагайдачний рвонувся за нею, але не добіг до виходу і важко гупнув на землю.
- Ну, коли ж весілля? - зустрів Настю Корж, але Гюль-Хуррем і не зиркнула на нього.

- Весілля коли, кажу? - перепитав Корж гучніше.

Настя рвучко обернулася.

- Це тебе не стосується, Даниле. І не лізь в чужі справи, коли не питають.

- Як-то? - обурився Корж. - Та я ж тебе малою на руках носив! А ти! А вже на весілля якщо не ти, то пан гетьман мене запросить, бо ж я розповів, де ти поділася, ще й допомагав тебе визволяти, під кулі та під шаблі за тебе ліз. Недобре робиш, дівчино! Не ламай кирпу перед бідними! Мо, ще й не раз до мене по допомогу прийдеш.

Настя трохи пом'якшала:

- Ніякого весілля не буде, - спокійно пояснила вона, - бо я одружилася там, у Туреччині. В мене є чоловік і дитина, а де ж ти бачив, щоб за життя чоловіка вдруге одружуватися?

- Ocь воно що, - збентежено почухав потилицю Корж. - А я гадав добре випити за твоє щастя... А хто ж він, грек чи болгарин? Бо коли ж він бусурман, так воно... той... не шлюб...

- Ні, турок, - вже роздратовано відрізала Настя.

Корж так обурився, що навіть упустив люльку, яку старанно набивав корінцями.

- Та ти, Насте, здуріла, чи що? Щоб пана гетьмана поміняти на якогось поганого бусурмана? Та ти з паном гетьманом як у бога за пазухою була б!.. Та хата ж в нього яка зараз у Києві! Аж шість покоїв внизу, та й нагорі ще світлиці. Італієць якийсь збудував. І добра ж там!.. Он які килими!.. З Каффи привезли, з беглер-бейового палацу... І пан воєвода вчащає до нашого Сагайдака, наче до рівного.

І, обурений вкрай, Корж аж плюнув і пішов геть.

- Всі ж вони, суки, однакові, - бурчав він під ніс. І Горпина, і Настя. Та щоб самого пана гетьмана!.. Іч, падлюка!

Любка мовчки слухала розмову Насті з Коржем і, коли він пішов, подала Насті вечерю і сумно похитала головою. - Навіщо сказала ти йому, господине, що повернешся до падишаха?

Настю дратувало запитання, і вона сухо відрізала:

- Бо це правда. Я сказала Сагайдак-беєві, що не залишусь з ним.

Любка з жахом і здивуванням розкрила великі очі і сплеснула руками.

- Та хіба ж ти, господи не, не знаєш закону? Нема тобі дороги до падишаха, як з могили мерцям. Чи то життя тобі обридло, такій молодій та красивій?

Настя знизала плечима.

- А що ж мені - залишатися в цьому бруді і смороді? Чи до Києва податися невідомо навіщо і куди?

- Але ж, господине, за шаріатом, коли чоловіки побачать султану - вона мусить вмерти того ж дня. Її зашивають у лантух і кидають у Босфор біля Дівочої (322) вежі. Ну, а тут, певне, кинуть у Турле, чи як він там зветься.

Настя пополотніла. Вона рвучко обернулася до Любки і зазирнула їй в очі. Але й тіні жарту чи глуму не було в її сумних, безбарвних очах.

- Ти це напевно знаєш? - перепитала вона.

- Та як же!.. Це ж відомо кожному в Стамбулі. Адже ж баші, і крамарі забивають жінок, коли вони розкриваються перед чужими чоловіками, а в падишаховому сералі це ще суворіше. Та поки ми тут відпочивали, вже й вирок тобі там підписано і муфті Есаад фетву ствердив, бо не могли б вони для тебе зламати закону. Тоді повстали б і яничари, і спагі - і всі. Вони і так ненавидять падишаха і готові причепитися до першої дрібниці, аби позбутися його.

Настя й гребінь упустила з рук, а Любка уперше за життя наважилася розповісти своїй господині все, чого та не помічала і не бажала бачити, засліплена підлесливістю і пишнотою палацових церемоній.

- Давно вже вихваляються яничари, що заб'ють падишаха за його скупість і за фетви проти п'яниць. І ніхто нe піде захищати його. Не люблять його в народі, бо аж стогін іде від бакшишників. Смокчуть баші з живого і мертвого, бо ж не довго доводиться кожному з них ласувати на добрій посаді: завжди знайдеться багатир, дасть хабара у сералі, щоб дали йому теж підживитися. А вільної посади й катма. Отже, доводиться виганяти кого-небудь з урядовців, щоб призначити на його місце того, хто дасть хабара. А як грабував людей Алі-баша!.. А муфті Есаад як грабує!.. Навіть про тебе, - боязко прошепотіла Любка, - кажуть, ніби Гюзельдже робив тобі подарунки, щоб ти просила падишаха за певних людей... От і плещуть по казармах, ніби ти розхитала державу... Та якщо війна триватиме довго, та якщо вдарять морози - не зносити падишахові голови. А зараз пішли серед війська чутки, ніби нема перемоги тому, що ти шпигунка козацька і все їм переказуєш. Недурно яничари обсіли твій і падишахів намет, щоб ані вдень, ані вночі не могли ви врятуватися від їх люті. Ні, господине, не треба було кидати Коржеві таке слово... Хоч і незначна він людина, а й він десь бовкне зайве... І пішло... Ще не дай боже, дійде до Саrайдак-бея - і дійсно вирядить він тебе до падишаха. Не губи ані себе, ані мене, бо ж і мені без тебе нема де подітися, - доказала Любка і заплакала.

Настя мовчить, приголомшена і залякана. В пам'яті постають спогади про втоплених у Босфорі султан, яких випадково бачили без серпанку. І жах, холодний жах охоплює Гюль-Хуррем. Вона тремтить, наче змерзла або вже відчула себе в холодних хвилях Турле.

Довго сидить вона нерухомо, хоч Любка вже розчесала і позаплітала їй на ніч волосся, потім наказує Любці послати постіль. Любка зникає і незабаром повертається з оберемком сіна і бараницями. Якомога краще стеле вона ліжко для господині і загортається біля її ніг у стару свитку Коржа.

Блимає каганець. Холодний жовтневий вітер просочується крізь подертий намет і задуває тьмяний вогник. Туман і мжичка навколо султани, і так само темно і холодно на серці її.

Що робити? Де подітись? Хіба що самій кинутися в Турле, як тоді - в Чорне море? Але огида проймає Настю при думці, що її молоде розкішне і випещене тіло задубіє, захолоне і стане поживою раків і хробаків.

Так що ж тоді, повернутися і сказати цьому схудлому козакові з сивиною на скронях і запаленим поглядом божевільного, що вона згодна стати його дружиною? Але ж як звикнути до вбогого, сірого і одноманітного животіння після барвистої розкоші султанських палаців? Та невже він той самий гетьман, якого чекала вона дівчиною з такою закоханістю і захопленням? І що їй до того, що вона ходитиме тут без серпанку, коли й під прозорими бруськими газами вміла вона тримати цілу державу в своїх випещених жіночих руках. Та ще й яку! Тільки такий хлоп і хам; як Данило, і може обурюватися. «А хатаяка: шість покоїв та дві світлиці», злісно розреготалася Настя. Знайшов чим привабити після стамбульських палаців, де з ранку до півдня не обійти всіх покоїв!

Але що робити?

І не спить, борсається у безсонні султана Стамбула, наче риба, викинута на пісок. З жахом прислухається вона до пострілів чатових і до турецьких гармат, бо ж перемога турків загрожує їй смертю.