Сімферополь. Видавництво

- А що чути за турків? - ще раз спитав Сагайдачний, покусуючи чубук.

- Та... насуваються потроху. На жаль, ціла мережа татарських загонів крутиться навколо нас, тому наші розвідувачі не мають змоги намацати їх розташування, але полонені казали на муках, що Осман за сорок миль від нашого табору, і найгірше те, що молдавани з'єдналися з татарами і допомагають їм.

- До речі, - вкинув Якуб Собеський, - час вже припинити це зайве, жорстоке і не гідне Речі Посполитої винищування молдаван. Тому й повстають проти нас всі тубільці. І ми самі в цьому винні, - додав він і кинув на Хоткевича обурений і зневажливий погляд.

- Звичайно, - хитнув головою Сагайдачний. - І навіть треба скарати кількох наших бешкетників, хай будуть вони з найпишнішого панства, бо ж воювати серед повсталого населення - це принаймні рискувати власним життям.

Хоткевич зафиркав і важко засовався в кріслі.

- Та хіба ж я проти? Хай пан комісар негайно напише такий наказ, ще й якнайсуворіший. Ми оголосимо його навіть сьогодні. Я давно вже збирався, та на всі дрібниці не вистачає часу...

В цю мить хтось поквапливо рвонув завісу намету, і без попередження влетів пан Гнівош з заляпаним багнюкою розвідувачем.

- Турецьке військо за двадцять миль від нас! - пролунав у раптовій тиші голос розвідувача.- Татари з черкеським проводирем Гусейн-агою напали на козаків. Бій тривав кілька днів. Напад відбито, але один з козацьких загонів відокремився від війська і під шаленим наступом Кантемира-мурзи кинувся в гори і заховався в печерах. Турки підтягли гармати. Три дні відбивалися козаки, а потім з героїзмом кинулися на ворога і загинули всі, як один.

Мовчали пани і, не змовляючись, вперше за час існування Речі Посполитої, підвелися, шануючи пам'ять невідомих людей, що загинули як герої, і тихо стало в наметі, тільки висвистував і клекотів подих Хоткевича від нового астматичного припадку.

- Дайте мені свіжих коней. Мої знесилені. Я їду до Бородавки, - розрубав тишу голос Сагайдачного.

Майорять і блимають з боків придорожні дуби й тополі, фігури й кам'яні баби по роздоріжжях. Копита масно чвакають у багнюці, і дрібненька мокра курява обсипає обличчя й волосся.

Вже п'ять годин триває невпинна скачка. Надійний молдаванин-провідник мчить спереду. Дощ точиться невпинно, і коні ледве дихають. Ротмістр Молодецький з легкою польською кіннотою підморгнув своїм і підострожив коня, щоб бути ближче до провідника. Не звик він довіряти чужій людині, а Сагайдачний опустив повід і замислився. «Вельможний пан гетьман...»

Он як шанує його коронний гетьман, та й король майже обіцяв йому булаву, коли повернеться він з походу. Аби тільки перемога. Блискуча і блискавична. І тоді...

Королівське слово. Слово честі рицаря і монарха. Адже ж не жартують такими речами! Старий і кволий вже король, та королевич Владислав не зрадить свого батька. Ще під Москвою надіслав він йому гетьманську булаву, отже, вся справа лише в перемозі, і на шляху його цей нахабний п'яниця, цей голотський трибун...

Пан Гнівош та інші їздили до Бородавки три рази з наказами коронного гетьмана і встигли, поки сідлали коні, розповісти Сагайдачному чимало важливого. Козацьке військо не має харчів, нема в нього пороху і куль. Ну, що ж! Тим краще! Кожна помилка Бородавки - козир проти нього. І, зваживши і оцінивши становище, Сагайдачний написав кілька рядків Харлику Свиридовичу, Дорошенкові, Кизимі і Яну Костржевському - і наказав негайно приставити їм листи, хоча б ціною загибелі кращих коней...

Густішали тумани. Здавалося, ніби розсякла, прохолола земля дихає в небо сірою парою. Дорога повільно спускалася у долину. Назустріч клубочилося біле молоко, ріденько розбовтане у повітрі. Зустрічні дерева раптом виступали з небуття, пропливали повз вершників і танули десь позаду. Пахло мокрим листям, баштанами і димом. Провідник мчав cпepeдy, напіврозтанувши у тумані, і незабаром навколо вершників звелися густі ліси. Вони їх не бачили, але вгадували з лункого відгуку кінського тупотіння і з того, що де-не-де лапате гілля раптом замикало над головами шарудливе склепіння. Провідник хвилювався: вiн або мчав уперед, або притримував коня.

- Чи не заблудили ми часом в тумані? - наблизився до нього Сагайдачний.

- Трохи помилився, - признався молдаванин. - Пригадуєте роздоріжжя біля криниці? Треба було взяти ліворуч... Не роздивився в тумані..

- Ну, так повернімось, поки не пізно.

- Ні, не варт. Тут є перехресна стежка, - відповів молдаванин і підострожив коня.

Двічі спішувалися вершники і давали коням перепочити. Вони не розкладали вогню і, стоячи, сьорбали з фляжок горілку та заїдали скибкою хліба.

І знов шалений гін розсяклою, грузькою дорогою. Ліс стоїть навкруги загадковий, невидимий і мовчазний. Тільки вгадуєш його з вузлуватих стовбурів або з чорного полоза гілки, що де-не-де висувається з каламуті. Коні спотикаються на корчах. А зверху все точиться й курить холодна мокра курява.

Раптом шлях розширився. Щезло коріння, і стовбури, і потворні хоботи гілля. Густа сіра каламуть без плям і тіней обступила вершників, в обличчя війнуло вітром, і вони зрозуміли, що вибралися в степ.

Сутеніло. Темнішала туманна пара. Вона або огортала їх стіною, або коливалася і бігла повз них юрбою привидів, і незабаром в далечині заблимали, зазолотавилися пухнасті крапки вогнів.

- Табір! Ваш табір! - полегшено зітхнув молдаванин. - А я вже думав, що ми заблудили.

Сагайдачний підострожив коня. Кінь поквапливо місив масну багнюку. Вогні зростали, розступалися бурштиновим розсипом. Почулося тупотіння стриножених коней, горлові вигуки.

- А гей-гей! - крикнув Богдан Балика. - Здорові були, панове-молодці!

Люди біля найближчого вогнища звелися на ноги, і тіні їх заколивалися в тумані велетенськими безформними потворами. Пронизливий свист розсік повітря, і горлові вигуки, знайомі козакам з нічних нападів і сутичок з татарами, виповнили туманні присмерки.

- Татари! - здушено крикнув Сагайдачний. - Назад!

Шаленим чвалом мчали коні, видиралися стрімким схилом і зривали, виколупували копитами кущики трави і чагарника. Сагайдачний не оглядався. Праворуч і ліворуч тупотіли чиїсь коні, не видимі у темряві. А позаду тріщали постріли. Стріла ковзнула по тремтячій шкурі коня і подряпала йому шию. Друга пробила Сагайдачному рукав і вп'ялася в руку над ліктем. Сагайдачний видер її з руки, наче кліща, і припав до кінської гриви.
... Вітер і дощ свистіли в ушах. Сагайдачний знов опинився в лісі. Мокрі гілки хльоскали його по плечах, проте стрілянина вщухла, і тупіт погоні замовк в далечині. Але й своїх не стало чути. З гілок текло. Холодні цівки дощу гадючками заповзали за комір. Набряк і обважнів кобеняк. А Сагайдачний все гнав і гнав коня і ледь-ледь вгадував напрямок.

Кінь трусив уже підтюпцем, захеканий і знесилений. Раптом зупинився, захитався і впав. Сагайдачний ледве встиг висмикнути з-під нього ногу. Став поруч і витер долонею очі. Кінь хропів предсмертним хропінням, рвав копитом землю, потім витягнувся і замовк. І одразу Сагайдачний відчув свою моторошну самотність в гущавині невідомого мокрого лісу і ночі. Забувши обережність, він витяг кресало і почав кресати вогонь. Але намокла губка тільки смерділа мокрим гаром та так і не спалахнула. Він сунув її у пазуху і опустився на землю поруч з конем.

І лише тепер відчув свою рану.

Кров невпинно точилася з неї, і гострий біль, як від опіку, прохоплював тіло дрожем. Сагайдачний розстебнув рукав, засукав його, помацки замісив на долоні щіпочку пороху і землі, помастив нею рану, перев'язав ганчіркою, яку має завжди кожен козак, потім втомлено випростав ноги, накрився кобеняком і притулився до напівхолодного коня.

«Спати, - наказав він собі. - Все'дно вночі не відшукають».

А вухо напружено слухало, чи не пролунає десь кінський тупіт, чи не гукне хтось його рідною мовою.

Ліс шумів високим рівним шумом, що нагадував морський прибій, і з цього шуму зрозумів Сагайдачний, що це сосняк.

«Поганий захист. Адже ж в ньому далеко видно», подумав він і знов примусив себе заплющити очі. Та не заснув Петро Конашевич. Якісь незрозумілі звуки весь час заважали йому: чи то далека стрілянина, чи то тріщало зламане дерево, а іноді щось шаруділо бід боком у траві. Та й біль у рані дужчав, і весь час стояв перед очима ненависний і настирливо невідв'язний Ясько Бородавка. Сагайдачний гнав його від себе, але тривога, несвідома і огидна, як нудота, невпинно роздмухувала напівзгаслу свідомість.

А що, коли реєстровці і навіть Київський полк визнали Бородавчину владу не тимчасово, а дійсно перекинулися до його табору? Адже ж тепер Бородавка багато в чому став прийнятний для середнього козацтва. Що тоді діяти? Приїхати до нього як королівський комісар при козацькому війську або скликати раду, розповісти козацтву про королівські обіцянки і таким чином повернути собі булаву? А чи не краще терпляче очікувати нагоди, першої помилки свого супротивника, щоб тоді спритним ударом вибити у нього з рук булаву?

А може статися й таке, що козацтво вирішить видати Османові «Сагайдак-бея» і ціною зради купити недоторканність Базавлуку та Дикого Поля, зваливши на нього всю провину за морські походи...

Думки виринали тривожні й безладні, як кошмари. Сагайдачний то куняв, то зривався з місця і напружено прислухався, щоб через деякий час знову схилити голову на мертвого коня і напнути на голову важкий і мокрий кобеняк. Скільки часу минуло так, він не знав.

Нарешті вогка димуча чорнота посивіла; брудно-сірий тон просякнув туман, і з його каламуті виступила руда колона соснового стовбура, потім друга, така ж, луската, ледве помітно заманячила поруч в тумані, потім третя, четверта... Зверху ледве помітно замерехтіло склепіння гілок, і Сагайдачний зрозумів, що це ранок.

Рана глухо боліла, як зуб. Липкий піт і безсилля змінили нічні кошмари. Мокрий кобеняк був важкий, як земля, а по мертвому коню вже бігла й метушилася комашня, лісові блохи та мухи.

Сагайдачний зазирнув у вічі бойового товариша, що носив його на собі і в Московщині і під Перекопом, і щось подібне до докору сумління ворухнулося в серці. Загнав. Загнав до смерті. Не подумав, чи витримає віддане серце цей одчайдушний біг. І навіщо? Щоб загинути у цьому лісі або опинитися в пазурах ворога?

Сагайдачний підвівся, обійшов коня, послабив йому попругу, зняв сідло, повід, ніби назавжди звільняючи його від рабства, постояв ще хвилину, прислухався до шепоту невидимого верховіття і рушив навмання у туман.

Сива каламуть звисала з дерева сувоями брудної мусліни, парувала в глибині лісових стежок, протоптаних чи то лісовим звіром, чи то людиною. Сагайдачний брів, як уві сні; іноді лягав на мокру хвою, розгрібав її і притуля вухо до самої землі - слухав. Земля або мовчала, або гула далеким невиразним тупотінням. Та хіба могла вона сказати, чиє це тупотіння - своїх чи ворогів? Та й чи свої вони - оці козаки, до яких мчав він учора з таким завзяттям? І звіряча спрага життя, бажання врятуватися від цього жахливого невідомого лісу, що так нагадував зачаровані ліси поем Аріоста і Тассо (318), гнали Сагайдачного вперед, але не знав він, чи прямує кудись, чи то кружляє навколо сосни, де загинув його вірний кінь. І чи є взагалі десь край цьому лабіринтові стовбурів та стежок, що потопають у димучій оманній парі?

Ноги його підламувалися. За ніч втратив він багато крові, та й тепер точилася вона крізь ганчірку. Частіше виймав він фляжку і відсьорбував ковточок горілки. Від голоду смоктало під грудьми, і надто пізно згадав він, що в сідельній ладунці було трохи сала та хліба. Часто сідав він на пень або на повалене дерево, відпочивав і знову зводився на ноги і плентався навмання, як сліпий. Одного разу злякав він зайчиху з зайчатами, але не встиг вихопити пістоль, як вона розтанула у тумані. Раз у раз витягав він кресало і терпляче кресав огонь. Одного разу спалахнула губка, задимила люлька, але знов зашептався з лісом дрібний дощ, прохоплюючи пораненого болотною вогкістю. І тоді пожалів Сагайдачний, що залишив біля коня свій кобеняк.

Дощ ішов аж до вечора, дрібний, холодний. Сосняк залишився десь позаду. Вогкий чагарник обливав його цівками води, під чобітьми чавкала земля. Знесилений втомою й розпачем, ішов Сагайдачний без мети і дороги. Спочатку кляв Бородавку, Хоткевича, козаків і сам себе за те, що потрапив у цей непотрібний і безглуздий ліс, потім байдужість і розпач охопили його. В скронях стукала запалена кров, і дивовижна нудотна порожнеча виповнювала голову й шлунок. Нарешті впав він на землю біля старого дуба і закуняв. Він вже нічого не хотів і не чекав, не силкувався підвестися, ані кликати на допомогу...

Знайшли його надвечір третього дня, коли туман ледь-ледь підніс над землею свою димучу запону і заплутався десь у верховітті пошматованим клоччям. Змоклий до ниточки, запалений, обляпаний багнюкою, він навіть не ворухнувся. Його каламутні очі дивилися на Богдана Балику, Максимку і Хому Причепу, але не пізнавали їх. Хорти коронного гетьмана метушилися навкруги, тривожно гавкали і метляли хвостами. Важкі краплини падали з віття. Сагайдачного поклали на кобеняк і обережно винесли на дорогу.

- Ну й завдав ти нам клопоту, бісова ж ти дитино, - бурчав Причепа, коли хворого переодягли і поклали у ліжко.

Але Сагайдачний не відповів і навіть не зиркнув на старого цехмістра.

Шестиденні бої з татарами і звістка про наближення турецького війська нарешті примусили Бородавку зробити те, чого вимагав від нього Ян-Карл Хоткевич. Він вирушив до Хотина, щоб з'єднатися з польським військом. Голод грізно нагадував про себе. Тритижневий запас був знищений до крихітки. Обіцянки брацлавського воєводи так і залишилися обіцянками, проте, мабуть, він і надіслав козакам валки, та перехопили їх татари з повсталими молдаванами. Що б там не було - козаки голодували. Найбільше страждали коні. Їх не можна було пустити на пашу у степ, бо навколо козацького табору кружляли, як комашня, татарські загони і відбивали їх, ледве вони відходили далі, ніж на постріл мушкета. А без коней - чого варте було козацьке військо!..

Ремствували козаки. Одверто обвинувачували Бородавку, що він не вміє підготуватися до значного походу, і мимоволі згадували Сагайдачного. І мимоволі Київський полк став наочним прикладом того, що Сагайдак краще готується до походу, тому що були в нього і торби вівса, і сало, і сухарі, і саламаха, і крупи.

Коли голод збільшився, Бородавка наказав, щоб геть усі полки і загони здали рештки харчів докупи і щоб кухарі розподіляли їх рівними частками між всім військом. Реєстрове козацтво і Київський полк скорилися. Мовчали кияни, мовчало все військо, але обурення тліло в мовчанці, як вогник, припорошений золою, щоб спалахнути при першій нагоді.

- Бо ж від нього, - казав він, - і кров не точиться, і кожна рана загоюється, наче відшептана.

Похолодало. Після цілого тижня дощів визирнуло вересневе сонце, і за добу підсохли дороги, а земля всмоктала блакитні калюжі, наче їх і не було. І коли розвідувачі доповіли про наближення козацького війська, Сагайдачний наказав сідлати коня і помчав назустріч строкатим полкам в червоноверхих кошлатих шапках, над якими вилискували вигострені списи та ширяли прапори з бунчуками. Сам, без почту, без бунчуків, влетів він до лави козацького війська.

Козаки пізнали його. Вихором промчала звістка про появу Петра Конашевича. Козаки кидали вози, коней і мчали йому назустріч.

- Сагайдак! Сагайдак повернувся! - лунало навкруги в хмарах куряви і південного сонця. І несподіваний бучний гуркіт литавр підкреслив важке тупотіння їх чобіт.

- На раду! На раду! - прокотилося військом.

І за мить звилося навколо Сагайдачного живе коло галасливої, зраділої і обуреної юрби. Бородавка вже поспішав на галас з булавою, попереджений про появу свого одвічного ворога.

Напіврозвантажений віз правив за поміст і трибуну. Але не встиг Бородавка з вайлуватою спритністю влізти на нього, як з усіх боків заревли розлючені голоси:

- Кидай булаву!

- Кидай булаву, собако!!!

- Не гинути нам з тобою!

Бородавка підвів булаву, щоб відповісти, але юрба заревла ще гучніше і так грізно підступила до нього, так наїжачилася шаблями та кулаками, що він мовчки поклав булаву на віз і стрибнув на землю, а на возі раптом опинився Петро Конашевич.

- Бери булаву! - зустріла його юрба так само бурхливо й бучно, як тільки що Яська Бородавку.

Шануючи старий звичай, Сагайдачний похитав головою і відштовхнув булаву, яку подавав йому старий Бурдило. Галас подвоївся, але досвідчене око Сагайдачного помітило, як купки голоти одчайдушно пробивалися до воза; прибічники Петра Конашевича не пускали їх, відтягали назад і ревли, як море у бурю:

- Бери булаву, собако!!! .

- Не цурайся нашої шани, бо порубаємо на шматки, як гадюку!

І Бурдило знов підніс йому булаву.

І знов відштовхнув її Сагайдачний, і лише після третього разу взяв з його рук.

На Січі новообраного гетьмана обсипають сміттям, мажуть багнюкою, б'ють по щоках, щоб не гордував бідним людом, не пишався перед козаками владою й силою, але в поході, мало не перед ворогом, не час було бавитися старим звичаєм. І тільки-но Сагайдачний підніс над юрбою свою булаву і тим самим вступив у командування військом, полетіли з усіх боків вигуки і вимоги:

- Коні падають!

- Хліба нема!

- Пороху!

- Куль!

- Вози поламані!

І, ховаючи під повіками переможний виблиск очей, підвів Сагайдак булаву - свою булаву, що так довго була в руках Бородавки, і заговорив гучно, владно і повільно, щоб всім було чути слово його:

- Колишньому гетьманові Якову Неродичу Бородавці бути кошовим запорозького кошу. Всім здоровим козакам зміцняти табір, тому що турки в одному переході від нас. Порох в діжках та порохівницях перевірити і, якщо він підмок, просушити на сонці. Надіслати сотню козаків з доброю зброєю назустріч валкам харчу і бойового припасу, які веде сюди, з мого наказу, військовий осавул Свиридович з полковником Дорошенком. Коней випустіть у степ, бо татари пішли назустріч падишахові і степ сьогодні вільний. Негайно перевірити та прочистити зброю. Вислати добрі чати і в ліс, і в степ. Але головне - треба сьогодні ж добре зміцнити табір. А про харчі не турбуйтеся. Поки доберуться до нас Дорошенко із Свиридовичем, його мосць королевич Владислав дарує нам з свого запасу сорок п'ять возів сала, крупи, борошна та іншого харчу.

Хвиля радості пройшла юрбою. А Сагайдачний підніс булаву і вів далі:

- А тепер послухайте, панове, що обіцяє нам пан круль. Замість універсалу, дав він нам, козакам, слово честі шляхтича і короля, що буде нам милості вдесятеро. Превелебному владиці оказав він свою милость і наказав на Вальному соймі переглянути справу владик і зняти з них баніцію. Реєстр буде збільшено: всі, хто зараз боронитиме ойчизну від Османа, потраплять до нього. Старшині дасть він староства і найкращі посади і гідності Речі Постолитої. Отже, ми добилися всього, чого прагнули.

Голос Сагайдачного бринів такою радістю і певністю, що навіть тінь сумніву не ворухнулася у козаків. А старий Бурдило тріпнув сивим оселедцем і засміявся беззубим ротом:

- Оце дійсно! Бо ж універсал можна скасувати, а слово честі - це над усе.

Сагайдачний бачив створене враження і собі всміхнувся звитяжною, щасливою всмішкою, потім додав:

- А тепер розходьтеся, панове, і беріться до роботи.

Сагайдачний легко стрибнув на землю і не слухав захоплених привітань. Непоквапливо, як господар після довгої відлуки, оглядав він кожну дрібницю і навіть не зиркнув на Бородавку.

Старшина оточила його з доповідями і запитаннями. Розмашним, рівним кроком ішов він поміж возів, кожному відповідав спокійно і діловито, і тільки Бурдило помітив, як хижо і переможно роздувалися його ніздрі.

День минав у напруженій, гарячковій роботі. Пани і козаки зміцнювали свої позиції, рили окопи, насипали вали, розташовували на них гармати, маскували їх земляним насипом і чагарником, ставили засіки в лісі, щоб татарська кіннота не могла продертися крізь їх зелену гущавину.

Але хоча зміна командувача і піднесла настрій козацького війська, голота та січовики ремствували: голота немала коней і найбільше голодувала, бо кіннотники нишпорили по околицях і привозили в табір тільки рештки здобутого. Ось чому, коли військові кухарі наварили повні казани каші та кулешу і козаки пообідали, січова голота залишилася напівситою і, виснажена і розлючена, з ремствуванням і загрозами оточила свого кошового.

- Давай хліба, батьку! Де твоя правда, що ми з тобою голодуємо, як та воша на піску?

- Розгладшав у гетьманах, забув, як воно голодним та мокрим...

- Бо ж совість пропив ти разом із булавою.

- Авжеж, бо Сагайдак хоча й у кармазинах ходить, та людей годує, а ти... П'яницька в тебе совість - от що!

Бородавка кипів. Ще вчора запобігали вони його ласки, зазирали йому у вічі, а сьогодні вже ладні затоптати, як злочинця.

- Обрали собі Сагайдака, з нього й питайте! - скажено прохрипів він і пішов геть.

Але м'язисті руки схопили його за комір і обернули до себе.

- Ні!... Зачекай! Не відкрутишся! Легко було тобі годувати нас припасом Київського полку, а здобути свого - глузду не вистачило, - просичав Скалозубенко і з невимовним презирством постукав йому пучками по чолу.

Бородавка зиркнув на нього, пополотнів, потім налився кров'ю і хрипко кинув:

- І нагодую! До ранку буде вам і хліб, і сало - все!

Сагайдачний заснув лише тоді, коли відспівали в турецькому таборі півні і замовкли протяглі й музичні голоси муедзинів, що закликали на північний намаз. Тоді й пропасниця залишила його, а від липучого поту змокли скроні й сорочка. Коли ось шалений чвал коня урвався біля його намету і чийсь лункий нервовий голос підвів його з ліжка. Крізь сон почув Сагайдачний своє ім'я і розгублене мимрення Хоми Причепи.

- Так вони ж хворі. Зачекайте до ранку, мосць пане, треба ж хворому відпочити.

А у відповідь лилася швидка й розгнівана польська мова, і Сагайдачному здалося, що це голос Замойського.

- Що там таке? Максимку! Гей, Максимку, вогню! - крикнув він, шукаючи чоботи.

- Можна до вельможного пана? - відкинув запону Замойський і, поки джура кресав вогонь, почав обурено і піднесено розповідати: - Нехай вельможний пан гетьман собі тільки уявить, що зробив цей мерзотник і зрадник: взяв сотню козаків нібито на розвідку і напав за дві милі від Хотина на валку його мосць королевича. Гусарія билася завзято, та що могли вдіяти якихось двадцять п'ять шабель? Вони й помчали до мене по допомогу, але оскільки він козак і з сьогоднішнього дня підлеглий вельможного пана гетьмана, його мосць королевич разом з гетьманом коронним вважають, що треба, щоб пан гетьман його засудив і покарав за звичаєм.

Томаш Замойський не назвав винуватця, але Сагайдачний і так зрозумів, в чому річ. Він забув і рану, і біль, що катував його невпинно й нестерпно, і звівся на ноги.

- Грабіжництво! Мародерство! Ні, не мародерство, а державна зрада, знищення і привласнювання майна, що належить державі, королівському війську, часткою якого є й наше козацтво! - уривчасто кидав він. - Але тепер він не викрутиться! О ні! Проте я дуже просив би вельможне панство, щоб на суді був представник його мосць королевича і пана коронного гетьмана. Це надасть судові більше ваги і значення, - говорив він, з зусиллям протягаючи крізь рукав забинтовану руку. - Та допоможи ж, Максимку! Бачиш незручно!.. А тепер - іди собі, хлопче, - додав він, коли джура застебнув йому комір і пояс.