Сімферополь. Видавництво



бет21/94
Дата20.07.2016
өлшемі5.14 Mb.
#212768
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   94

- От падлюка! - лаялися підмайстри, мимоволі відступаючи перед лютим гарчанням і вищиреною пащею. - Такий кожному горло перегризе.

- Авжеж! Тра його каменюкою, щоб і не писнув.

- Тю, дурні! Та хазяїн завтра другого приведе. Краще хабара собаці дати, щоб не гарчав. Тоді щовечора розмовлятимемо з Савкою.

Добре вигадали хлопці. Вони збирали найкращі шматки й кістки і донесхочу годували собаку. Той спочатку кидався на них, але за кілька день привчився до своїх приятелів і навіть дозволив їм пестити себе.

- Це тобі не людина: погодуєш раз-два - і маєш дpyга, - задоволено посміхалися хлопці, обережно підбираючись до льоху.

Стояли глибокі присмерки. Єдине льохове віконце нагадувало звірячу нору. Старший із поліщуків підліз до нього на череві й напівголосно гукнув:

- Савчику! Чуєш, Савчику? Це ми!

Савка прокинувся, та не одразу зрозумів, хто його кличе.

- Це ж ми, підмайстри! Як тобі, Савчику? - стурбовано кидав у пітьму поліщук. - Heвжe тобі ще не покращало?

- А, це ви, хлопці? - зрадів в'язень. - Спасибі. Видужую! А так пошматував мене рудий чорт, що гадав - вже й не підведуся.

Хлопці важко зітхнули.

- Ось тобі гостинчика, - поквапився хлопець. - Тут сало, яблука, та ще медовики від Прісі.

- Від Прісі? Та хіба ж це не вона нас зрадила?

- Тю, дурню. Та вона мало очей за тобою не виплакала. Це ті кляті низовики розпатякали. Майстри пішли шукати нас по шинках, а запорожці там пили, ну, з п'яних очей і бовкнули, де ми... А майстри й навздогін.

- Ось воно що!.. А я на бідну дівчинку подумав. Ну, хай не журиться: пошию їй червоні чобітки. Ну, а у вас як? - перейшов він до головного.

- Як? Та мало не за в'язнів мають. До вітру не можна піти, а вже до міста чи десь там іще - годі й думати.

- Іч, сволота! А ви мовчите?

- Та чекаємо, щоб ти видужав. Не кидати ж тебе напризволяще.

- Спасибі вам, друзі! - зворушено посміхнувся Савка. - Мені вже багато краще. Тільки знесилів я. Киньте мені коли скибку хліба, щоб швидше видужати.

- Добре, всього принесемо. Ну, бувай!.. Завтра знов прийдемо, - прошепотів поліщук і зашарудів бур'янами.
Минали дні. Савка вже міг потроху сидіти, підклавши щось м'яке. І Кузьменко подумав, що час йому братися до роботи. Але в льоху було темно, а взяти його до майстерні він не хотів, щоб «паршива вівця не споганила всієї отари», як говорив парафіяльний піп. Отже, посадили Савку в клуню, і робив він потроху, скільки сили було. Наближалися рочки, а Савка був єдиний з підмайстрів, хто вмів гаптувати жіночі черевики золотом, шовком та бісером. Ось чому Кузьменко його не чіпав. Мовчав і Савка. А на запитання відповідав коротко, стримано й нібито чемно. А ввечері, коли кінчалася робота, витягав маленьке копилча і шив дитячі чобітки з червоного сап'яну.

- Що це? - накинувся на нього Кузьменко, застукавши його за роботою.

- Це чобітки цехмістровій Прісі, - спокійно пояснив Савка. - Вона мені давно вже наказала пошити, та я був хворий і не міг.

Кузьменко здивовано знизав плечима й потім говорив майстрам:

- Ось що таке канчуки! Не пізнати людини. Навіть Прісі шиє чобітки. А ви, дурні, мене стримували.

- Не вірю я його покорі, - хитав головою іконописний дідок. - Не легко приборкати хижого вовка.

- Побачимо! - фиркнув Кузьменко.

І не знав, що того ж дня за клунею радилися хлопці про втечу.

- На що ми чекаємо! - палко говорили вони. - Савка вже здоровий. Сил не стає слухати попівські казання та удавати покутників.

- «Покайтеся, сини мої, бо немає влади, аще не від бога, і кожна непокора, навіть думка про неї, є злочин проти господа», - влучно перекривив попа хтось із підмайстрів.

- Амінь, - підхопили інші. - Але ж справді, хлопці, тра щось вигадати.

- Знаю тільки одне, що після цієї покути десять років не переступлю церковного порога.

- Оце правда, бо аж нудить від молитов.

Савка задоволено прислухався до розмови, і звитяжна усмішка грала на його вустах. Вистигла спрага помсти. Тепер ніхто вже не вагатиметься й не думатиме, чесно чи нечесно кидати майстерню перед рочками. Майстри самі виплекали в них ворожість, викували опір не ковальськими молотами, а канчуками та здирствами.

- Ось що, хлопці, - сказав Савка рішуче. - Чув я, що піп має відправити нас на прощу до Печерського.

- Що-о?! Ми тобі діло кажемо, а ти нам про попа? Тікати треба, ось що!

- А хіба ж я від того? Я тільки кажу, що треба бути хитріщими, ніж тоді. А коли піп каже про прощу, так треба, й удати з себе прочан, щоб випустили нас надвечір за міську браму. Зрозуміли?

- Го-го-го!!!

- Зрозуміло!

- А прочани, замість молитися, козакувати підуть, - реготали підмайстри.

- Та тихше, дурні! Ще рудий чорт почує! - спинив їх Савка. - Отже, я кажу: нагадайте попові, що післязавтра пречиста і в Печерському - храм. Він і благословить вас на прощу, а замість прощі...

- Буде йому ось що! - підхопив один із підмайстрів, показуючи здоровенну дулю.

- Так от: хто залишається тут, - той справді піде до Печерського, ще й іконок та хрестиків і пляшечок із святою водою та тьмою єгипетською понакуповує, як доказ тому, що справді молився богові. А ми тим часом далеко вже будемо.

- Оце здорово!

- А рушимо звечора, коли майстри підуть, на сходку чи до церкви. Отже, до ранку ніхто про погоню не думатиме, бо ночуватимуть прочани в монастирі і мають повернутися після пізньої відправи. І хай вони кажуть, що молилися разом, а потім одні пішли до ближчих печер, а другі до дальніх.

- Ой, як же воно добре придумано!

Умовившись про всі подробиці, хлопці непомітно розійшлися, але не спалося їм від хвилювання. А другого дня працювали вони ретельно й запопадливо, ніби справжні прочани, що готуються до каяття. Майстри їх не чіпали. Надвечір пішли вони до церкви, а хлопці - одягли чистий одяг, взули чоботи й рушили до південної брами. Савка забарився.

- Я вас потім дожену. Треба спогад Кузьмекові залишити, - кинув він, підморгнувши.

Хлопці не розпитували вийшовши на битий шлях і упевнившись, що ніхто за ними не стежить, вони розділилися, меншість подалась до Печерського, а більшість - до Дніпра. Там уже стояв великий човен Савчиного діда. Вдень Савка тричі одвідав його, приніс лантух борошна, з півпуда сала, три хлібини та кілька сотень огірків.

- Де ж Савка? - хвилювалися хлопці. - Невже його знов захопили?

Але в цю мить виринула з присмерків струнка Савчина постать.

- Ану, хлопці, на човна! - наказав він. - На весла! Не гайте часу! А це я вам солі та крупи приніс на дорогу.

Хлопці дружно вдарили веслами. Савка став на кормі, наполягаючи на стерно, і пильно вдивлявся в чорний силует міста, наче вирізьбленого на тлі вечірнього неба. Сонце вже зникло за обрієм. Здіймався легкий вітрець. Перші зорі миготіли на сході. Давно замкнулися міські брами, відокремивши місто на ніч від вільних степових просторів, шарудливих лісів та гаїв. Ба, ось у місті ніби щось спалахнуло, відтіняючи його рублені вежі та мури.

Савка здригнувся, витягнув шию. Сумніву не було: заграва.

- Хлопці, гляньте! Це я свічку запалив Кузьменкові, на здоров'я, - зареготав він, блиснувши низкою сліпучих зубів.

Хлопці схопилися з лав, мало не перекинувши човен.

- Як то?!

- Та бре!..

- Пустив-таки червоного півника! - лунали їх вигуки.

Заграва більшала. Розливалася вогняним кущем, стояла хмарою диму в повітрі.

Але Савка недовго милувався з неї.

- Годі, хлопці! Хай горить його клуня. Веслуйте, бо знов захоплять нас людолови, - вигукнув він і міцно наполіг на стерно.

Всю ніч веслували підмайстри. Швидка течія допомагала їм, а на ранок повіяв північний вітрець, і стомлені підмайстри розгорнули паруси. Лебединими грудьми нап'ялися вони і помчали човен, як на крилах, ген-ген у далекі степи, назустріч волі й південному сонцю.
ПІДКОМОРСЬКИИ СУД
Минуло три місяці з того дня, коли зникли з Сивери Корж та Горпина.

Погомоніли-погомоніли про це сиверяни та й замовкли. Не до розмов було тоді хліборобам. А пан Бжеський не дрімав. Над Ворсклою виріс високий замок із міцними кам'яними мурами, вежами й брамами. Пишно й бучно відсвяткував Бжесъкий свої входини й почав улаштовувати господарство.

Передусім збудував він на селі шинок та млин. У шинку була горілка на ту ж ціну, як і скрізь, але значно міцніша, тому козаки потроху кинули околишні шинки. Що ж до млина, то там мололи всяке збіжжя й дерли різну крупу, і вийшло якось само собою, що весь урожай опинився під панськими жорнами.

Коли ж на фільварку оселилися, замість старого Омелька, два добрі шевці, бондар, коваль, слюсар і чинбар, сиверяни впевнилися, що пан Бжеський людина розумна й хазяйновита і що з ним можна варити кашу. А коли на фільварку влаштували успенський ярмapoк і вивезли гори шабель, коліс, цвяхів, лопат, посуду, сукон, намист і збруї, - сиверяни навіть подумали, що Корж дурно пішов світ за очі з рідного кубла.

Але, влещуючи однією рукою поспільство, пан Бжеський незабаром показав свої пазури.

Ще напровесні, після того як він уперше з'явився, дехто з козаків пішов на уходи за Ворсклу у степ. Уходчики не знали про нові порядки в Сивері і що пан Бжеський будує замок. Одні рибалчили, інші полювали, треті - солили й сушили, в'ялили й задимлювали рибу та птицю на зиму. Життя на уходах точилося мирно й безжурно, ніби на світі зовсім не існує ані татар, ані панів, ані королівських податків.

Рибалки тягли важкий невід, живим півколом оточивши затоку, і коли крайній із них виходив на піщану обмілину, волочачи важку мокру сіть, він миттю кидався знов у воду і брався за невід позаду того, що був найдалі від берега. І тиха дзеркальна затока скипала. Чимраз вужчала просторінь, оточена неводом. Риба борсалася у воді, натикаючись на тонку, але міцну перепону. В розпачі кидалася на всі боки, виплигуючи з води, але сіть невпинно наближалася до берега і тягла її за собою.

Дві молодиці й дівчина метушилися біля катраги. Бачачи, що сіть витягнуто, вони кинулися допомагати. Робота пішла швидше. Росли з води засмаглі, по пояс голі козаки. Вода кипіла зляканою рибою, срібляста луска блищала на сонці, в мокрих петлях тріпотіла велика риба.

- Вибирайl - гукнув Панас Барило, витягаючи переповнену сіть.

Жінки й підлітки спритно вихоплювали з петель шпичкуватих осетрів, щук, сулу та линів із янтарними очима. Риба була велика, рівна. Улов напрочуд удалий. Посортована риба тріпотіла у великих плисковатих кошах. Однайшла на засіл, інша - на закурювання, а інша - на обід рибалкам.

Рибалки швидко носили до куреня повні коші і вмить поверталися по нову рибу. Тільки дрібну рибку кидали знов у ріку.

- Пливи, та не потрапляй щупакові, - приказував Барило, - бо щупак, як той пан, тебе не помилує.

І разом із синами й козаками почав розвішувати на кілках мокрий невід.

Баби вже тельбушили рибу, посипали сіллю, складали в барила із різними приправами.

- Ой, і риба ж цього року чудова: велика, сита, ікряна, - захоплювався Барило, збираючи в окрему діжку ікру. - Поласує вся Сивера аж до весни.

В цю мить прокинулися товсті, відгодовані за літо собаки і з лютим гарчанням кинулися в кущі. Заметушилися й козаки, хапаючись за шаблі, бо степ має свої закони і в його зеленому морі кожен мусить бути озброєний удень і вночі, на уходах і на хуторах. Навіть жінки схопили ножі й запоясники.

А собаки кидалися на когось із хрипким гавканням і гарчанням.

- Хто там? Стрілятиму! - гримнув - Барило, метнувшись за собаками. - Хлопці, сюди!

Але стріляти не довелося. Це був Янек Свенціцький, Ровіцький і ще кілька челядників пана Бжеського. Пан Бжеський потребував грошей. Про панщину не було чого й думати, але будівництво й борги вичерпали всі його кошти. Треба було відшукати нові джерела прибутків. По радившись із пробощем і околишніми панами, Бжеський надумав натиснути на сиверян, а Янек, добре пам'ятаючи образу, був радий помститися на непокірливих хлопах.

- Виходь, хто там є! Стрілятиму, - з загрозою повторив Барило і звів курки.

- Я, пан Свенціцький, управитель його мосці вельможного пана, - поважно відгукнувся Янек, відчуваючи себе під надійним захистом п'яного Ровіцького й челядників.

- Чого тобі треба? - не спускав рушниці Барило.

Козаки оточили свого отамана й недовірливо мацали очима приїжджих. Свенціцький мовчки наблизився до катраги і тільки тоді відповів:

- Нарешті я вас викрив. Земля й риба пана Бжеського, і ніхто не має права рибалчити на панському грунті, не сплативши панові двох кіп грошей.

Барило дивився на нього, витріщивши очі, й гучно зареготав.

- Та чи ти здурів, хлопче? Батьки та діди ловили рибу і не знали ніяких панів.

- Мовчи! - гримнув Свенціцький, відчуваючи, як хвиля люті заливає йому очі. - Беріть рибу!

Козаки вхопилися за шаблі, пани - теж. Знялася бійка. Але п'ятеро рибалок і три жінки не могли подолати дванадцятьох озброєних верхівців, і Барило з безсилою люттю бачив, як під'їхали вози, як литвини навантажили їх діжками солоної і куреної риби, низками сухої тарані, птиці, хутрами і всім, що вони здобули на уході за довгу холодну зиму.

- Ну, почекай, собако! Ще знайдеться зашморг на тебе і на твого пана, - з ненавистю люто посварився Барило.

Залишатися на уході було безглуздо. З наказу Свенціцького литвини забрали не тільки здобич, але й неводи та мисливські приладдя. Пограбовані й побиті, уходники навантажили човни й попливли Ворсклою, проклинаючи грабіжників.

- Уранці дісталися вони рідного села, але і в Сивері не було спокою: пан Бжеський сповістив, що за кожен лан його землі козаки повинні сплатити по копі грошей, інакше він не дозволить звезти врожаю. Що було робити?

І знов на майдані юрбилося поспільство, палко обмірковуючи новину.

Насамперед звернулися сиверяни до старшини, але той тільки розвів руками.

- Ні, панове, тут я вам нічого не зроблю. Козацька старшина судить козаків між собою, а позиватися з паном за землю можна тільки в підкоморському суді.

- Як то?! - обурився Барило. - Таж підкоморій такий же пан, як і падлюка Бжеський! Вони ж боронитимуть один одного. - А мо, розсудить і по закону? Все ж він присягу брав, - нерішуче зауважив хтось.

- Таке! Роззяв рота: мо, вареник сам тобі в пельку вскочить. Ні, братику: пан за пана міцно стоїть, бо ми для нього тільки хлопи погані.

Хоч як обурювались козаки, та треба було щось діяти. Старшина поїхав до Канева й Черкас, здобув копію грамоти Стефана Баторія (132) на козацькі землі і вольності і привіз з собою досвідченого прокуратора.

Прокуратор уважно вислухав козаків і запитав:

- Як саме ви бажаєте позиватися: від самих уходників за наїзд, грабунок і побій чи від усього села за те, що земля ваша, бо королівську грамоту видано помилково на ваше козацьке майно.

- Так, щоб його духу не було і щоб земля, як і споконвіку, була наша.

Прокуратор довго розпитував дідів про минуле Сивери, переглянув усі папери, що були в козаків, і почав писати позов.

Одержавши позов до суду, пан Бжеський накинувся півнем на возного.

- Ото погань! Ото лайдаки! - обурено верещав він, шпурнувши возному папірець. - Не хочу брати отого паскудства. Це ж образа шляхетської гідності!

- Я людина маленька, пане, - спокійно відповів возний, підіймаючи зібганий папірець. - Але мам гонор попередити пана, що ухилятися від суду не має права ніхто, навіть сенатор чи то коронний канцлер.

- Як то? Щоб я паскудився з власним бидлом?! Відійдіть, пане, від гріха, бо я людина військова і за себе не ручуся.

- Як пан собі хоче, але я мушу сповістити суд, що пан ухилився від позову, а це значно погіршить справу. Раджу пану взяти позов і краще подумати про оборону своїх прав на суді, бо за законом можна не з'являтися на суд тільки через важку хворобу, на випадок посполитого рушення або вального сойму, де пан є обраний посол.

Але річ була зовсім не в тому: Бжеський не ухилявся від суду, але боявся дати свій підпис під будь-яким папірцем, гадаючи, що цим самим він уже щось визнає або позбавляється якогось права.

З важким серцем узяв пан Бжеський позов, а як тільки вийшов возний, викликав до себе Маєвського. Та пробощ виїхав на парафію, і хоч як пан Бжеський вчитувався в короткомовний текст позову, він нічого не добрав і не вигадав, але настрій його зіпсувався вкрай.

Бжеський не спав усю ніч. Весь час ввижалося йому, що сиверяни виженуть його з замка. Його обсипало холодним потом. Він борсався в ліжку, як божевільний, пив холодну воду і, нарешті, вигадав чудовий вихід:

«Викличу Грохольського. Це він, негідник, виклопотав мені цю кляту землю. Хай викручується: Так я йому й скажу. Я просив нагороди за подвиги, а ти мені накоїв стільки клопоту. Дай мені іншу землю - і хай їй чорт, цій клятій Сивері»

І Грохольський уволив його бажання. Як підкоморій, він добре знав, що позов подають до рук позивальників за шість тижнів до суду і, діставши від Бжеського листа і розрахувавши час, він негайно виїхав із Варшави, радий вирватися на дозвілля вiд безлічі різних справ, і прибув до Бжеського за три дні до суду.

Він трохи хвилювався, не зрозумівши з листа, в чому річ, але, прочитавши позов сиверян, зареготав і довго не міг вимовити слова.

- Та чого пан регоче? - Обурився Бжеський. - Що я робитиму, коли вони справді відсудять землю?

- Та ти з глузду з'їхав, любий Рогмунде, - нарешті ледве вимовив Грохольський, витираючи сльози. - В тебе ж є королівська грамота. Розумієш: ко-ро-лівська. І ти гадаєш, що її можна знищити з примхи якихось хлопів, обернути на ніщо?

Бжеський ображено підібрав губи.

- Не розумію, що тут дивного. Адже знищили королівську грамоту, надану Німцевичеві на Білинецьке староство.

- Що?! Та це ж зовсім інша річ. Ту землю дали Німцевичам, не знаючи, що її вже подаровано небожеві ксьондза Януша Радзівілла. Хіба ж можна дорівнювати княжат до якихось хлопів, - презирливо вказав він на зібганий позов сиверських козаків. - І невже є в Речі Посполитій хоч один дурень, який не розуміє цієї різниці.

Це вийшло не зовсім чемно, але щиро. Пан Бжеський почервонів, але не час було ображатися. Та й гостинність зв'язувала його.

А пан Грохольський вів далі, не помітивши власної нетактовності:

- Хай приїздить підкоморій. Побачимо, хто має рацію - ти чи я.

- Так, але ж вони теж посилаються на якусь королівську грамоту.

- Кажу тобі, що нема про що турбуватися. Ці хлопи не вміють відрізнити королівської грамоти від першого-ліпшого папірця, я їм покажу, що тaкe наш закон, і, якщо тутешній підкоморій не мавпа, а людина, я доведу його до доброго розуму.

Говорячи, Грохольський задоволено позирав на себе в кришталеву глибину дзеркала і підкручував тоненькі вусики над гостренькою борідкою, за модою Генріха Валуа.

Бжеський зовсім заспокоївся і набрав войовничого вигляду.

- Та і я не дам себе ображати. Я доведу, що не можна жартувати з рятівником найяснішого принца Владислава, - бундючився він, як гиндик перед квочками, зовсім забувши, що його подвиги - плід палкої уяви і спритної вигадки пана Грохольського.
На суд прибули вони в повному блиску шляхетського гонору. Грохольський почепив на себе всі ознаки своєї гідності, щоб справити якнайбільше враження не тільки на сиверян, але й на свого черкаського колегу. За законом підкоморський суд відбувався на самому суперечному грунті, на полі або в першій-ліпшій селянській хаті.

Приїхавши до Сивери, підкоморій зупинився на майдані біля церкви. Наказавши возному викликати позовників, він присів відпочити на дубових колодах, де кожного ясного вечора збиралися сиверяни.

Нудьгуючими очима дивився він на село і думав, як остогидли йому ці безглузді козацькі позови за землю. Коли ж вони зрозуміють, що земля мусить належати самій шляхті і всі так звані вільності і привілеї є тимчасова поступка уряду, аби швидше і густіше залюднити прикордонний степ. Це ж так просто і ясно. А козаки роздирають його на шматки своїми скаргами й примушують таскатися в погоду й негоду чорзна-де, рискуючи застудитися або потрапити під кулю незадоволеного судом позовника.

Був сіренький похмурий день ранньої осені. Під вогкою імлою згасали яскраві плями козацьких жупанів і жіночих плахт, і навіть пишні кунтуші панів, наче припорошилися сумом. Вогкий вітер гойдав тополі, зривав золоте листя і вкривав ним грузьку чорну землю. Блищали калюжі, а розсякла дорога стала масна і чорна, як зерниста ікра.

Сиверяни прийшли цілим навтовпом із старшиною, Панасом Барилом і прокуратором на чолі. А Бжеський - з Грохольським, Свенціцьким, Ровіцьким і юрбою жовтовусих литвинів. Осторонь ховався Маєвський, із удаваною покорою опускаючи очі долу.

Перед початком засідання Бжеський уповноважив виступити замість себе куявського підкоморія і королівського підчашого, пана граб'я Єрзя Грохольського. Підкоморій здивовано і трохи збентежено вклонився несподіваному колезі і розпочав суд.

Бжеський був обурений. Він гадав, що підкоморій прибуде до нього перед засіданням і він устигне добре нацькувати суддю на знахабніле бидло, як він презирливо називав козаків.

Підкоморій голосно прочитав позов сиверських козаків, потім звернувся до них із звичайним запитанням:

- Які у вас докази вашого права?

- Земля сиверська, - твердо й упевнено почав прокуратор, - споконвіку належала шляхетному зем'янинові й козакові Омеляну Іванову. Почцівий круль Стефан Баторій дав йому грамоту на землю рівно сорок шість років тому (133). Ось засвідчена копія цієї грамоти. Звідси ясно, що це не пустка, не займанщина, а приватне володіння, і королівська канцелярія не мала права видавати будь-які грамоти на цю землю, навіявши помилку як на його королівську мосць, так і на пана Бжеського, даруючи йому те, що держава не могла йому подарувати, - упевнено викарбовував прокуратор, дивлячись просто на свойого супротивника.

І пан Грохольський прийняв виклик.

- Королівська канцелярія знала, що робила, даючи грамоту панові Бжеському. Омеляна Іванова ми тут не бачимо, а бачимо невідомих людей без роду-племені, які свавільно оселилися на безгосподарних, тобто королівських грунтах, що роздаровуються за військову службу й інші заслуги.

- Омелян Іванов помер двадцять років тому, - підняв рукавичку прокуратор. - А його законні спадкоємці продали батьківську землю частково моїм віродавцям, частково пану Стефану Потоцькому, про що є запис у земських книгах, копію якого маю гонор подати судові.

І прокуратор подав підкоморієві кілька паперів із великими печатками й закрутистими підписами.

Грохольський відчув, як грунт захитався йому під ногами. Комедія суду ставала драмою з складними перепитіями, бо хоч кожен підкоморій і намагався судити, як належить шляхтичеві, але в межах закону, а бездоганні докази, як судові акти, ламали всі їх побажання і вимагали відповідного висновку. Безпорадно озирнувся Грохольський на пана Бжеського, а той замість відповіді роздратовано стенув плечем: «Вплутав мене, мовляв, у погану icтopiю – так сам і викручуйся, а я тут ні при чому». Грохольський нервово засмикав борідку, і голова його запрацювала, як млин під високою водою. Треба за всяку ціну знепевнити цю продаж.

І тут врятував його пробощ Маєвський. Тихо слизнув він вздовж стіни, наче був він не огрядний і присадкуватий, а легкий, як пасмо туману над Ворсклою. Опинившись поруч Грохольського, він щось зашепотів йому на вухо. Грохольський засяяв.

- Я прошу допитати як свідка пана пробоща Маєвського, - проголосив він, насмішкувато примруживши очі на прокуратора. - Він доведе, що цей продаж незаконний.

І, хоча належало спочатку розглянути папери, а вже потім допитувати свідків, черкаський підкоморій уволив прохання куявського колеги і викликав пробоща.

- Що пану ксьондзу відомо в цій справі? - спитав він, записавши ім'я й гідність Маєвського.

Пробощ схрестив на череві пухкі рученята, підвів очі до неба, ніби закликаючи бога допомогти йому виконати свій громадський обов'язок, і, зітхнувши, відповів:

- Відомо, що п'ятнадцять років тому пан Станіслав (134) Гурський подав до житомирського гродського суду позов на спадкоємців Омеляна Іванова за те, що вони, прості хлопи, насмілилися незаконно називатися шляхтичами і дідичами Сивери і по фальшивому запису передали її панові Потоцькому, на шкоду і збиток панові Гурському, як законному власникові землі, яку він продав коморникові Юрію Немиричу.



Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   94




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет