Сімферополь. Видавництво

Але головний товар тут були невільники. Звідси вивозили їх в усі порти Середземного моря, а потім гнали караванами до Персії, Індії та Аравії. На східних ринках українка цінувалася так само високо, як і черкешенка чи грузинка.
Перед каффською брамою невільників розподілили. Кожен купець відокремлював своїх бранців. Знов почався плач і лемент. Гірко ридали матері і рвали на собі волосся, прощаючись із дочками й синами. Як підстрелені, билися жінки, відриваючись від чоловіків, але батіг работорговця підіймав їх із землі і гнав на невільницький ринок.

Сафар розрахував, що сьогодні ринок буде переповнений рабами і ціни на них дуже знизяться. Тому краще відвести свій ясир до брата й дати йому відпочити, а потім продати здорових людей і взяти за них дорожче.

Але караван-сарай був переповнений. Тут формувався величезний східний караван, що прямував до Варшави. Довелося зігнати невільників до кошари й поставити навколо них сторожу. Бранців розв'язали. Знов забили кількох баранів та недужого коня, знову закуріли вогнища. І в ту мить, коли замикали ворота кошари, примчав Сафар із Горпиною і Настею. Корж помітив їх, кинувся до воріт. Настя підвелася в стременах, крикнула щось, але голос її розтанув у гомоні юрби, в криках погоничів, в тупотінні коней і овець.
ЦЕХОВА СХОДКА
Хома прокинувся пізно. Голова боліла, в роті було кисло. Неохоче підвівся він, випив кухоль пива і тільки тоді по-справжньому очуняв.

Не встиг він умитися, як за вікном зарипіли вози і незнайомий голос спитав:

- Гей, добрі люди, де тут мешкає шевський цехмістер?

- А що треба? - висунувся Хома.

- Та нам цехмістра, - разом відгукнулися Павло й Остап, вигнанці зі Львова.

- Я і є цехмістер. Заходьте!

Приїжджі зайшли до хати, перехрестилися на покуття і низько вклонилися хазяїнові.

- Рятуй, батьку!

- Сідайте й кажіть, у чому річ, - показав на лаву Хома.

Приїжджі сіли, і Павло заговорив за обох:

- Ми зі Львова. Сидите ви тут, у Києві, і не відаєте, що на світі діється.

- Розкажеш - знатимемо, - спокійно відповів Хома, набиваючи люльку.

- Таке діється, що православну людину женуть із Львова, як бусурмана. Хто мав хату - з хати вигнали. Хто мав майстерню чи крамницю - розбили, сплюндрували, пустили чесних хазяїв попідвіконню. А хто шевцював не на замовлення, а на базар - в того й скриньку забрали і все пошите.

- А хто ж ви самі будете? - урвав Хома, якому було не до розмов.

- Та шевці ж! Три роки тому почали виганяти православних із цехів і брати тільки католиків. Вигнали й нас. Так ми подали скаргу до магістрату - і нас залишили.

- Гм! - буркнув цехмістер. - Так якого ж ви біса приїхали?

- Так це ж було три роки тому, - втрутився мовчазний Остап. - А за три роки все змінилося.

І розповів про смерть Дениса, про діда Омелька, про те, як побили їх на цеховій сходці, а потім сплюндрували й вигнали з міста, загрожуючи смертю.

- Так і сказали: щоб духу вашого тут не було, бо вб'ємо з жінками й дітьми.

- От стерво собаче! Як же ви стерпіли таке знущання?! - обурився Хома.

- А як же нам було не стерпіти, коли самих майстрів там тридцятеро та підмайстрів утроє?

- Гм... важкувато, - згодився Хома. - Так чого ж вам треба?

- Прийми, батько, до цеху. Не дай померти з голоду. Думали ми податися на Січ, так нема де жінок та дітей подіти. Вони, як горобенята, ротики роззявляють та хліба просять. А де ж його взяти?

- Гм!.. Так хіба ж я щось можу сам? - почухав потилицю Хома.. - Ось що воно робиться на білому світі. Буде сходка - тоді й подумаємо. А папери у вас які-небудь є?

- Є, батьку. Все є. Вони не хотіли давати, так ми в магістраті виправили. Знайшовся такий писарчук з наших, навіть хабара не взяв, їй-богу.

- Та що ти, Хома, думаєш? - втрутилася Причепиха. - Ти ж учора обіцяв пану гетьманові зібрати на завтра сходку.

- Ач ти! - здивувався Хома. - А баба діло каже. Обіцяв! І справді, що обіцяв.

- А де ж ви, добрі люди, ночували? Де ваші жінки й дітки? - зацокотіла жаліслива Причепиха.

- Ночували ми на дорозі, під мурами. Не пустили нас до міста після заходу. Та воно влітку нічого. Ночі теплі. Тільки дід Омелько все стогнав, бо дуже його побито.

- Так він живий, Омелько?! - здивувався Хома. - Гм! А я гадав, що він помер у дорозі. А чи то часом не той Омелько, що шевцював на Січі ще за Самійла Кішки?

- Той самий. Та він тут, за ворітьми, на возі лежить, - показав на віконце Остап.

- Та я ж його знаю! Разом на Січі працювали. Оце так заковика, - розгубився Хома.

А Причепиха аж сплеснула в долоні.

- Ой люди добрі! Чи бачили. ви таке опудало! Люди з дороги голодні, хворі, на возах поневіряються, а він потилицю чухає. Іди! Іди проси до хати та діда допоможи перенести.

І, не витримавши, кинулася на вулицю і, зітхаючи та бідкаючись, почала переносити до хати злиденні речі втікачів і готувати їм сніданок з решток учорашньої учти.

За годину дід Омелько спав на лаві на м'яких бараницях. Мотря допомагала Причеписі місити коржі, а маленька Орися гралася з дочкою Причепи і заливалася, сміхом, ніжним і дзвінким, як бубонці.

Сходку скликали, обносячи знак. Іноді це був перстень із цеховою печаткою, іноді - так звана цеха, металева дощечка з цеховим гербом у скриньці, куди клали, крім цехи, цидулку про день і час зборів. Одержавши таку цеху, найближчий цехмістрів сусід ніс її до свого найближчого сусіда-майстра. Якщо його не було дома, йому писали на столі, де й коли сходка, і несли цеху далі, а той, кому її передавали, мусив і собі нести її до іншого майстра. Так і обходила вона весь цех і кінець кінцем поверталася до цехмістра.

Зійшлася сходка того ж дня увечері, коли з Дніпра повіяв свіжий вітрець. Цеховий будинок був чисто прибраний і підмазаний. Ікони блищали під чистим рушником, на-столі була свіжовипрасувана скатертина.

Боячись штрафу; майстри збиралися вчасно й тихо сідали вздовж стін на лавах за першенством. Аж ось прийшов і Причепа з своїм заступником, писарем, шафарем і Сагайдачним. На стіл поставили цехову скриньку. Причепа перевірив, чи всі тут, і урочисто відкрив скриньку. Це означало, що сходку відкрито. Всі зняли шапки й погасили недокурені люльки, а наймолодший майстер став біля дверей наглядати за порядком. Усі гадали, що сходку розпочнуть з того, що приймуть до цеху Карла Шнейдера, який напередодні частував їх учтою.

Те саме думав і сам Карл Шнейдер. У святковій одежі стояв він біля столу, тримаючи в хустці свій майстерштик. Але Причепа підвівся з місця і низько вклонився майстрам.

- Панове товариство, - почав він, крехкаючи. - Вчора святкували ми учту, гадаючи, що сьогодні доведеться нам прийняти до цеху пана Карла Шнейдера, але справа вийшла трохи інакше.

Рух цікавості й подиву пробіг мовчазними лавами.

- Я до того кажу, - вів далі Хома, - що за добу сталося багато нового. Вчора пан гетьман розповідав нам, як кляті пани й магістрат знущаються з нас у Львові, а сьогодні... той... вони самі до нас приїхали.

- Хто приїхав?! Пани?! - не витримав один із майстрів.

Причепа обурено зиркнув у бік порушника тиші.

- Звісно, не пани. Їм тут нема чого робити. Приїхали наші брати-шевці, яких вони, сучі сини, з цеху повиганяли. Два майстри та дід Омелько, січовик, та підмайстрів четверо, бо двоє подалися прямісінько до Базавлуку. Так ось що я гадаю, панове. Не можна залишати людей без хліба, без притулку й струменту. Треба якось допомогти. А ви, панове майстри, самі подумайте, як це зробити.

За статутом, молоді майстри висловлювалися першими, щоб вплив старіших не заважав їх думці. І першим схопився з місця козак Грицько, що вчора так обурився з львівських подій.

- Я так гадаю, - палко крикнув він, - що треба прийняти їх до цеху - і край.

- Хай вони краще самі скажуть, чого їм треба, - зауважив голос із кутка.

- Вірно! Хай скажуть!

Хома моргнув молодшому, що вартував біля дверей, і той впустив Павла, Остапа і діда Омелька. Дід намагався бадьоритися, але ледве стояв на ногах. Павло підтримував його.

- Розкажіть, панове, що з вами сталося і чого ви бажаєте, - звернувся до них Хома. - А ви, діду, сідайте бо довго не встоїте.

Павло докладно розповів, як обороняли вони старого Омелька, як сплюндрували їх, як побили, наче татарська орда.

Загрозливий гомін пішов покоєм. Дехто схопився з місця, забувши про суворий звичай.

- Ми це їм пригадаємо! - кидали вони обурено й палко.

- Ще діждуть свого. Сплатимо їм усі борги!

- 3 лихвою!

Хома стукнув по столу, закликаючи до спокою, і майстри знов ущухли й розсілися по місцях. Чого ж ви просите? - звернувся Хома до приїжджих.

- Важко нам просити, наче старцям. Не звикли ми до цього, - стиха почав Павло. - Але просимо: прийміть нас до цеху і позичте з цехової скриньки на устаткування. Ми чесно відробимо борг і, поки віку нашого, не забудемо вашої ласки. Ще й дітям заповімо пам'ятати.

А дід Омелько вклонився сходці, розстебнув сорочку, показуючи кістляві груди в ранах та синцях, і додав:

- А мені, старому, дозвольте відлежатися в шпиталі, а потім хоч у підмайстри запишіть, коли ласка ваша.

Майстри мовчали. Кожен розумів, що товариське почуття вимагає допомогти вигнанцям, але як це зробити, не завадивши собі? Отже, доведеться ділитися з ними роботою. Щоправда, дід Омелько не робітник і навіть не житець на світі, зате Павло та Остап... Але вигляд скаліченого старезного тіла був надто зворушливий. Здригнулися міцні козацькі нерви.

- Як же ви, панове, гадаєте? - спитав Хома, обводячи цех очима.

- Прийняти! Прийняти! - відгукнулося кілька голосів.

- Ні, панове, не можна ламати статуту, - підвівся рудий Лаврін Кузьменко, перший багатир у цеху. - Добрість добрістю, а статут статутом. Ми вимагаємо від кожного вступного майстерштика та учти. А до того ж, подумайте, що буде, коли разом почнуть працювати ще чотири майстерні?! І так не завжди вистачає роботи.

- Ах ти ж, падлюко! - щиро обурився Хома. - Та хіба ж на пожежі дивляться, чию хату звільнено від стації? Кожен бере до себе погорільців. Не бійсь. На тебе вистачить замовлень.

- Справді. Іч, яке пузо наїв.

- Тебе б Барилом звати замість Кузьменка! - вкинув невгамовний Грицько.

Але літні статечні майстри підтримали Кузьменка.

- Ні, панове, цього не можна ухвалювати зопалу. Пригадайте, як перед останніми рочками думали ми заробити і що з цього вийшло. Шкіру й час витратили і залишилися без шматка хліба.

- Вовків боятися - до лісу не ходити.

Але старі майстри не піддавалися. Нелегко було налякати їх вигуками.

- І довелося, - підніс один із них голос, - п'ятьом майстрам виїхати з Києва. Ледве-ледве ми передихнули, гадаємо, на рочках трохи підлататися - і знов така сила народу. Та де ж на них роботи взяти, панове? В нас самих діти малі. Нащо нам у зашморг лізти?
- Соромно, батьку, - надсаджувався Грицько. – Люди в горі, такі ж майстри, як і ми. Хто їм допоможе, крім нас?

- Хай на фільварки йдуть!

- Або на Низ козакувати!

- А де дітей подіти та жінок?

- А ми не згодні голодувати.

Хома бачив, що розпалюються пристрасті, і не знав, як угамувати їх. Йому було до болю соромно перед Сагайдачним за виступ Кузьменка і його прихильників, але стримати їх не міг, не ламаючи статуту. Як «батько» підмайстерської господи, він завжди ворогував із заможною групою і Кузьменком, її ватажком. Коли б Причепа був справжній цехмістер, а не тимчасово заступав відсутнього, він не проминув би задратися з Кузьменком, але становище зобов'язувало його до безсторонності. Він тільки грюкав по столу, закликаючи до порядку.

- Та посоромтeся хоч пана гетьмана, панове, - раптом не витримав він, червоний і спітнілий з хвилювання.

Майстри ущухли й, ніяково кахикаючи, перезиралися.

І тоді заговорив один із старих майстрів, іконописний дідок, примирливий і угодовницький.

- Хай вони спочатку розкажуть, хто вони, де вчилися, де вендрували і які в них папери та права. Та й наших спитайте, хто їх знає, і хай вони скажуть, чи можна їх прийняти, чи ні.

- Добре, - насупив брови Хома. - Кажіть панове, хто з вас знає цих людей?

- Я, - виступив Грицько. - Під час вендрівки я був півроку у Львові, в майстерні дядька Павла. Знаю, що він давній майстер, і коли мене приймали тут до цеху, так ви ж читали папір, що він мені дав, визволяючи мене від роботи.

- А хто знає Остапа? - спитав Хома.

Майстри мовчали.

- Ти чув за такого майстра? - звернувся він до Грицька.

- Атож. Працювати в нього не працював, але заходив до нього, тобто до знайомих підмайстрів.

- І можеш присягатися в цьому перед цехом?

- Можу, - впевнено відкарбував Грицько, скосивши око на Кузьменка. - І ще додам, що в них обох підмайстрам і учням жилося краще, а тому інші майстри були проти них і звали їх хлопськими попихачами.

- Он як! - уїдливо всміхнувся Хома. - Довіряєте ви його слову, панове, чи може хай ста6е він під присягу?

- Та нащо! - залунали вигуки. - Аби гаяти час? Зайва річ!

І тільки Кузьменко обурено знизав плечима.

- Хай буде й так, - казав далі Хома. - Але як ви, панове, гадаєте: чи справедливо брати вдруге учту, вступне й вимагати майстерштик від тих, хто вже раз виконав цехові вимоги; коли в людей розбили все до останнього шильця й копила?

- Звісно, гріх!

- Несправедливо! - Та що ми - поганці, чи що! - загули голоси.

- Ні, панове, стривайте, хай вони докладно розкажуть, де вчилися, де вендрували, - настоював Хома, скосивши око на Кузьменка, - щоб потім жодний собака не закинув і не збрехав, що ми прийняли до цеху партачів.

- Не треба! - загули майстри. - І так зрозуміло.

Але старі мовчали, кахикали і незадоволено перезиралися. Хома зиркнув у їх бік і, крекнувши, підвівся.

- Ну, якщо не треба, то кидайте, панове, шапки, хто згодний прийняти Їх до цеху.

І чорні патлаті шапки позлітали під стелю і попадали на стіл перед цехмістром. Тільки Кузьменко і троє старих майстрів м'яли свої шапки в руках, не дивлячись на Павла й Остапа. Кузьменко повагався хвилинку, але, бачачи свою поразку, кинув шапку до купи.

«Ось і мій глек на капусту», - подумав Хома, а голосно додав:

- А тепер, панове, за звичаєм, поцілуйтеся з новими братами, щоб ніхто не мав на них лихої думки, як споконвіку ведеться.

Майстри оточили Павла й Остапа. Кожен тричі цілувався з ними навхрест, як на великдень. Потім два старіші майстри підперезали нових майстрів шкіряними фартухами - ознакою майстерської гідності.

Дід Омелько розгублено підвівся з місця і, гойдаючись на тремтячих ногах, безпорадно озирався на всі боки. А як же з ним? І почуття зайвості, самотності і відокремленості від молодих та дужих ударило в серце глибоким болем.

- А як же зі мною, батьку? - звернувся він до Хоми.

- Сидіть, дідусю. Ніхто вас не образить. З вами - окрема справа, - поляскав його Причепа по плечу.

Карл Шнейдер теж був ні живий ні мертвий. Йому здавалося, що Павла з Остапом прийнято до цеху замість нього. Він пригадав німецький звичай, де кількість майстрів у цеху суворо обмежено, і розпач стиснув йому серце. Кінець! Луснули всі його плани і мрії. Бажалося кинути додолу зразковий майстерштик, який він так обережно тримав у хустці, розірвати його на шматки. Чужинець, усім зайвий і далекий! Козаки, звісно, прийняли свого.

Але Хома знов стукнув по столу кулаком.

- Тихше, панове! Зроблено тільки півсправи, а час минає.

Майстри замовкли і знов посідали на лави. Павло з Остапом - позаду.

- Тепер, панове, залишається ще двоє. Пан Харлик Шнейдер та дід Омелько Зименюк. Обидва ще не були в цeхy, хоч краще працюють за львівського цехмістра. Харлик Шнейдер і учту нам улаштував, і вступне сплатив, і майстерштик зробив за звичаєм. Ось він, його майстерштик, у хустці зав'язаний. Зараз побачимо, що він там наколупав. А Омелько Зименюк, сплюндрований і побитий, нічого не зміг принести цехові, крім свого горя та синців. Але, на мою думку, гріх від нього вимагати що-небудь. Як ви гадаєте, панове?

Майстри мовчали. Вони розуміли, що по-людському цехмістер має рацію, але коли для Павла й Остапа була законна причина, то з дідом Омельком справа була складніша. Цеховий статут увійшов у плоть і кров кожного цехового, і відступити від нього було так само важко, як від релігійного догмату. Мовчали майстри. Тільки Грицько та ще один козак нерішуче запропонували:

- Мо, якщо без вступного не можна, так він його потім відробить, але прийняти його зараз треба та ще і грошей дати на струмент.

Майстри мовчали. Хома збентежено дивився на присутніх, ніби благаючи будь-кого вимовити хоч слово, але всі, як один, спустили очі додолу, і запанувала така тиша, що чути було, як, за вікном скрипнув журавель біля колодязя.

- Панове товариство, - зненацька підвівся Сагайдачний. - Я знаю Омелька Зименюка як чесного і вправного майстра. Я ще молодикував у батька Причепи, коли він уже шив чоботи на запорізьке військо. Тому дозвольте мені сплатити за нього вступне і дати на учту, скільки потрібно.

Говорячи, Сагайдачний вийняв з пояса жменю золотих і кинув у цехову скриньку.

- Не треба, батьку! Не треба! - спалахнули майстри. - Візьми своє золото!

Але Хома зупинив їх:

- А я, панове товариство, так гадаю: якщо пан гетьман зробив ласку бідній людині, так треба взяти ці гроші та й віддати дідові.

- Добре вигадав цехмістер, - тріпнули чубами майстри. - Правильно! - А молоді схопилися з місць і гаркнули так, що аж шибки задзвеніли: . - Слава гетьманові Петру Конашевичу!

- Слава пану цехмістрові!

- Слава-а-а!!!

Коли гамір ущух, цехмістер звернувся до діда Омелька:

- А тепер, дідусю, розкажіть нам, де ви вчилися, де вендрували?

- Та що ж його розповідати, - почухав Омелько потилицю. - З Галичини я сам, від панів Собанських. Віддали мене до краківських майстрів. П'ять років був я за учня, потім визволився в підмайстри, але пан забрав мене на фільварок... А ще вчився я у віденських майстрів, і в Гнізненських. І був ще один француз... Це ще за короля Генріха Валежіуша... Так він навчив мене шити жіночі капці для паній, на високих підборах. Тільки я й міг догодити пані Собанській. Але потім бридко стало мені дивитися, як вони з хлопів знущаються, зганяють із ланів, забирають землі під фільварки... Скільки сліз тут розливається - море... Плюнув я, подався на Січ. На Царгород ходив, на Крим, Туреччину шарпав. А між походами шевцював... Ось і все моє життя.

Цехмістрові й руки впали. Хлоп! А хлопів не можна брати до цеху. Коли б уряд про це довідався, він міг би скасувати самий цех за таку постанову.

- А чи нема у вас, дідусю, папірця, що ви козак? - ухопився він за останнє.

- Та звідки ж мені його взяти? Я вже років з п'ятнадцять як пішов із Січі. Старий став, хворий. Жив на селі, пас череду, а взимку чоботи шив поспільству.

Становище було безпорадне.

- Що ж його робити, панове? - звернувся до майстрів збентежений цехмістер.

Всі мовчали.

Сагайдачний бачив, як Омелькове обличчя скривилося болем. Кінець! Смерть десь під тином або на шпитальному ліжку. Але він ще може видужати. Може... Тепла болюча жалість знялася в грудях... І знов підвівся гетьман перед зборами.

- Я, гетьман славного війська Запорозького, Петро Конашевич-Сагайдачний, - владно забринів його голос, - цим свідчу, що козак Переяславського куреня і колишній військовий швець Омелько Зименюк - людина вільна, бо серед Низового війська хлопів немає. А якщо вам цього мало - дайте мені паперу, і я напишу вам і прикладу печатку. Або ще краще надішлю до війська свого джуру, хай військовий писар дасть посвідку з печаткою війська Запорозького. Проте я гадаю, що пан цехмістер міг би й сам посвідчити, бо працював із ним на Січі; отже, і говорити тут нема про що.

Хома полегшено зітхнув. Як це він раніш не догадався?!

- Оце справді, панове! Як воно добре склалося. Їй-бо! А ви, дідусю, мовчіть. Був хлоп Омелько і загинув. Є славний лицар і вояка, низовий козак Омелько 3именюк - і край. А тепер, панове, кидайте шапки, хто бажає, щоб дід Омелько у нас майстрував.

На цей раз навіть Кузьменко не барився. Як вороняча зграя, промайнули в повітрі патлаті шапки і впали на стіл перед цехмістром.

-А тепер, - задоволено всміхаючись, казав далі цехмістер, коли майстри поцілувалися із старим і підперезали його шкіряним фартухом, - ставайте, дідусю, біля дверей відбувати своє молодикування, бо не годиться. старій людині бути на побігеньках у молодих. Так я говорю, панове, чи ні? -- звернувся він до сходки.

- Так, батьку! Так! - хором підхопили майстри.

За цеховим звичаєм, майстра, якого до цеху прийнято останнім, вважалося за молодшого брата, і він мусив виконувати всі цехмістрові доручення, а на сходках стояти біля дверей, стежачи за ладом, пам'ятати, хто не прийшов на сходку або порушив тишу, прибирати приміщення тощо. Але коли приймали до цеху людину літню, вона символічно відбувала своє молодикування протягом однієї сходки. Так зробили і з дідом Омельком. Зніяковілий, але щасливий, став він біля дверей. Йому піднесли розщеплений ціпок із застромленим у розщепі мідяком, і він стояв із ним на сторожі, як вартовий на міській вежі.

- Ну, панове, тепер у нас ще дві справи, - похопився Хома, - показуй, пане Шнейдере, свій майстерштик.

Шнейдер стояв осторонь, як рокований на смерть. Почувши своє ім'я, він зблід і тремтячими руками почав розв'язувати хустку. Що це вони, глузують чи справді? З хвилювання язик прилип йому до гортані, і він забув три чверті важких українських слів, що так старанно вивчив перед сходкою. Кінець кінцем хустку було розв'язано, і на столі з'явилося чотири пари майстерно зробленого взуття. Розкішні лицарські чоботи з гострими передками й широкими закотами на халявах. Цю вишукану. іспанську моду запровадив у Польщі королевич Владислав. За ними з'явилися жіночі черевики на високих, елегантно вигнутих підборах з лайки тілесного кольору, розшиті перлами з рубіновими розетками посередині. За ними чоловічі черевики з застібкою збоку і трикутним виступом, який щільно охоплював підйом, та високі жіночі чобітки з лакованої шкіри для їзди верхи.

Цехмістер уважно розглянув їх зовні і зсередини, придивляючись до кожного шва, до крою, до оздоби, до якості матеріалу й легкості взуття. Потім почали підходити майстри і по черзі розглядали майстерштик.

- Добра робота, - хитали головами майстри, повертаючись на місце.

- А скажіть, пане Шнейдере, як шиються жіночі черевики-виворотки? - почав іспитувати Хома. - Це... той... вір немен заготовлен, - забелькотів Шнейдер напружено, підшукуючи слова, - і спошатку пришиваймо вздовж копилкен... Ось так, і потім....

- Та ти не поспішай і не плутай, - ласкаво всміхнувся Хома. - Ми тебе не катуватимемо.

Добродушний тон цехмістра трохи заспокоїв Шнейдера. Хто їх розбере, цих козаків! Може, вони й справді приймуть його до цеху? Надія теплою хвилею полинула в груди, і слова полилися вільніше, самі виникаючи в пам'яті, як бульбашки на окропі.

Після Хоми почали й інші майстри ставити йому запитання, але цехмістер зупинив їх.

- Та чого ви, панове, з нього кишки тягнете? Німець не витримає: це не наш брат, жилуватий козак.

І, помовчавши, спитав:

- Ну, як же панове: чи бути йому в нашому цеху, чи ні. Хмара шапок відповіла цехмістрові.

- А що ж ви, дідусь, звернувся Хома до Омелька - Невжі ви не згодні, щоб прийняти Шнейдера до нашого гурту?

- Tа ні... Звісно, треба... Але ж...

- Що «але»? Чому ж ви не кинули шапку?

Дід Омелько не знав цехових звичаїв і зовсім розгубився. Незграбно кинув він шапку, і вона не долетіла до столу. Один з майстрів підхопив її і кинув на стіл.

І Шнейдера, як і вcix, було прийнято.

Нові майстри повинні були присягнути цехові. Цехмістер розгорнув цехову корогву, поклали на столі ікону й хрест, всі підвелися, і, поки цехмістер урочисто читав присягу, а нові майстри голосно повторювали її, весь цех стояв так тихо, що було чути, як гуде муха під сволоком, оздобленим горорізьбленими гронами й виноградним листям.