Сімферополь. Видавництво

- Та грушів півтораста-двісті. Дехто вже вносить гроші, а я...

Нур'ялі відвернувся і запалив наргіле. Не радий був він, що почав розмову. Горпина мовчки прибрала брудний посуд, і думка про гроші крутилася в голові.

Щo робити?

Але в цю мить надворі люто забрехав собака, і кінський тупіт раптом урвався біля порога. Нур'ялі підвівся, рушив до дверей, але на порозі вже стояв гладкий баскак (19З) у малиновому шовковому халаті з ремінним нагаєм. Обличчя його було пласке, як у ногайця, очі нишпорили по кутках. Одним поглядом обмацав він Горпину, помітив, що вона без фередже, і грубо спитав:

- Невільниця?

Проте і так ясно було, в чому річ.

Невільниця - ознака заможності. Баскак щось кинув писарчукові, який визирав із-за плечей, і знов звернувся до Нур'ялі: - 3а тобою два барани недоплати за минулі роки. Та за цей рік ще ягня ушуру (194), та за виноградник, рахуючи по п'ятсот аспрів за кожні двісті кроків, та ще зекят (195)...

Нур'ялі пополотнів.

- Як то недоплати? - розгублено перепитав він. - У мене вже три роки не було овець. Їх забрав мурзак Халіль за борг. За судовим вироком, - додав він по хвилі. - А тепер є самі тільки ягнятка.

Баскак знизав плечима..

- Однаково! Давай гроші, бо продамо твій човен та невід.

- Та за що ж платити, ефенді? (196) Нема в мене овець! Спитай суддю, кого хочете... А за виноградник та рибальство я все сплатив.

- Та що ти там базікаєш! В нас нічого не записано.

- Але ж я присягну на корані! Я свідків приведу!.. - белькотів Нур'ялі.

Він добре знав, що за зілля баскаки. В думках прощався він із човником. Сплатити нема чим. Хіба віддати двох ягнят, що їх купила Горпина?

Але Горпина вже зрозуміла. З плачем відхилила вона отвір в закутку і вигнала своїх улюбленців, з яких так раділа взимку, потім покликала Нур'ялі і зашепотіла йому на вухо:

- Завтра п'ятниця - базар. Я продам своє вишивання. Дістанемо грошей. Скажи, хай почекає він три дні.

Мало було надії відкрутитися, але Нур'ялі вхопився за це.

- Потерпи три дні, ефенді, - вклонився він, склавши руки на грудях, як на молитві. - Я принесу тобі за твою добрість лантух горіхів і свіжої риби на обід.

- Не донесеш. В мене вісімнадцятеро чоловік родини і стільки ж невільників, - попередив баскак, вмить ущухнувши.

- Вистачить на всіх, ефенді. Тільки змилосердься, - вклонився ще раз Нур'ялі, зрозумівши натяк. І з новими поклонами провів баскака з саклі і подав йому стремено.

- Ну й собака! Гірше від пана Ровіцького, - сплеснула в долоні Горпина, коли зник за кущем червоний халат.

Нур'ялі мовчав. Загинуло все. Реван, надія вибитися в люди... Мовчки здіймав він з кілків ще вогку сіть. Він сподівався відпочити, виспатися. Знов безсонна ніч у морі з темною безоднею в душі...

Мовчала й Горпина. Що робити? Дати Нур'ялі гроші, зібрані на викуп Коржа? Але ж вона не має права їх витрачати. Вона не має права подовжувати його муку. Адже він може загинути під канчуками, загинути в бурю разом з галерою. Але дістати грошей треба будь-що. Інакше баскак виконає свою загрозу і тоді все загине.

І зненацька виплив у пам'яті кирпатенький носик і карі Оленині очі.

- Пусти мене, Нур'ялі, до Олени. Я надіну фередже, щоб ніхто мене не пізнав, і повернуся до заходу. Хай вона продасть моє вишивання: в неї хороші покупці. Ще й грошей спробую в неї позичити.

- Добре, - кинув він стурбовано. - І мені доведеться завтра піти до Халіля, хоч він, собака, шкуру з мене здере за борг.

І, накинувши на плече важкий вогкий невід, пішов стрімкою стежкою вниз.

- Боронь, боже, витратити ці гроші, - замахала руками Олена, коли Горпина розповіла їй усе. - Добре ти, cеpдeнько, зробила, що не розпатякала йому нашої таємниці. Що й казати: шкода бідолаху. Та й тобі не прожити без нього з дитиною. Дай йому гроші, але скажи, що це Панасові і що він повинен їх повернути до збору винограду. Та й роботи візьми якнайбільше. Хай Шафіге допоможе тобі. Вона вже добре навчилася вишивати. Я бачила її останню роботу. А тут є одна багатирка-грекиня. Тра їй сукню вигаптувати. Зараз підемо до неї. Ти проси якнайдорожче. Вона сплатить. Мо, й грошей дасть наперед.

Коли дpyгoгo дня Горпина висипала перед Нур'ялі цілу пригорщу срібла, він так здивувався, що першу мить не міг сказати ані слова.

- Це Олена з Панасом позичають тобі двісті грушів.

- А п'ятдесят я заробила гаптуванням, - пояснила Горпина, - ховаючи щасливу усмішку. - Бачиш, які вони хороші люди. Ще й роботу мені розшукали. Тра попросити Шафіге мені допомогти: робота спішна. Сама я не впораюся. Але й податок сплатиш, і приймеш реван... І не буде наша дитина голодна, - додала вона пошепки.

Нур'ялі відчув, як щось перехопило йому подих. Він довго мовчав, потім рвучко пригорнув Горпину.

- Правдиво сказав наш пророк, - прошепотів він, - що нема скарбу кращого, як хороша жінка, бо невичерпне джерело самовідданого жіночого серця.

Ремісництво вважалося за щось божественне, і про походження його була така легенда (197).

Одного разу пророк Магомет вирядив проти ворогів своє військо з зятем Алі на чолі, давши йому свого улюбленого прапороносця шейха Махмута з тридцятьма двома вояками. Після перемоги спитав Магомет Алі, як бився його прапороносець.

Алі відповів, що шейх Махмут бився, як Евран, відомий герой того часу. Зрадів Магомет і спитав присутніх, як винагородити шейха Махмута. Замість відповіді, кожен щось подарував Махмутові: один багато, інший - мало, дехто навіть давав подарунок не дорожчий, як зелений лист із дерева. Тільки Алі нічого не подарував героєві.

- Що ж ти подаруєш шейхові? - спитав здивований Магомет.

- Я одружу його з моєю дочкою Рухіє, - відповів Алі. Справили весілля коштом Магомета. Три дні й три ночі тривало весілля. Першого дня зарізали гостям тридцять три барани, другого - тридцять три козли і тpeтьoго - тридцять три воли.

Після весілля прийшов наречений до пророка поцілувати йому руку і подякувати за все. Пророк повів його до кухні, показав шкури зарізаних тварин і сказав:

- Дарую тобі ці шкури. Уживай їх на свою користь.

Замислився шейх Махмут, що з ними робити, потім забрав шкури і довго нікому не показувався. Ніхто не знав, що він робив, а він вигадав, як вичинити шкури, пофарбував їх на жовтий, чорний, зелений та червоний кольори і, скрутивши десятками, приніс до пророка. Здивувалися всі, замилувалися роботою і навперейми вихваляли винахідника. А Алі, взявши одну з тих шкур на жезло, поглянсував її і витиснув на ній візерунки. І від цього шкура ще покращала.

- Він удосконалив нове ремество! - вигукнув хтось із присутніх.

А інші додали:

- Невже вони не гідні пештимала? (198)

І, взявши два пештимали, Магомет підперезав одним із них Алі, а другим - шейха Махмута.

З того часу вважають їх за пірів, тобто винахідників і патронів чинбарства, першого з усіх ремісництв. Але кожне ремество має свого піра, і щодня на ранковій молитві згадує цех його ім'я.

Ця легенда виникла давним-давно. Але й тепер можна її почути на Сході з уст улемів (199) та мулл по мечетях та кав'ярнях.

Всі цехи кожного міста об'єднуються в одне братство, на зразок монашеського ордену, з суворим статутом і безперечною покорою старшим. Братство має свою мечеть і свій монастир, так званий такіє.

На чолі братства стоїть духовна особа - нахип. Влада його необмежена. Його замісник зветься калфа-баші, або старший майстер. Джигіт-баші є голова підмайстрів, а чауш керує господарством братства. Для свят, урочистих походів, ревану та інших випадків обирають розпорядника, серчешме, а кожен цех має свого цехмістра, так званого уста-баші.

Майстри поділялися на хазяїв та робітників, але іноді були й артілі, де заробок розподілялося за віком і гідністю майстрів. Тоді нахип одержував три частки, тридцятирічні майстри - дві, двадцятирічні - півтори, підмайстри - по одній, а хлопчики й учні - чверть від частки.

Щоранку збиралися ремісники в мечеті, читали три сури корана, поминали всіх пірів і тільки вже тоді бралися до роботи.

Учні мусили шанувати майстрів над батька і матір, а усі без винятку - скорятися статутові.

При першій неслухняності уста-баші приводив непокірливого майстра на сходку, де його оголошували непутнім і на три дні позбавляли права роботи, забирали в нього інструмент, а потім знов викликали на сходку на каяття. Тоді накладали на нього штраф вартістю в один курбан (209) і віддавали гроші уста-баші на поминки пірів. Коли ж майстер удруге порушував статут - його викидали геть із цеху, як зачумілого, а майстрам забороняли мати будь-які справи з ним.

За найменшу суперечку в присутності старших, навіть коли майстер не підносив голосу і сперечався, «опустивши руки і не розмахуючи ними» йому відрізали комір на знак неслави, і, скинувши з нього шапку, позбавляли майстерської гідності, й обертали на учня. А коли він нe скорявся вирокові, його «усували від вогнища», тобто виключали з цеху.

Але коли наважувався підмайстер підняти свій голос, та після канчуків мусив він обв'язати хусткою шию, і; повісивши курбан над своїми дверима, впасти на землю, й лежати обличчям до землі три дні, благаючи прощення. І на третій день каяття прощали йому його провину, але знижували гідність і плату.

Мовчання, покора і слухняність - ось доля мусульманського ремісника. І за це - скромна їжа й бідний, але чистий одяг. А духовенству лев'яча частка його заробку та безтурботне і сите життя за високу гідністъ улема.

І лихо тому, хто не приймає ревану. Не зможе він ані купити матеріалу, хіба від того матеріалу відмовиться цех, ані продати своїх виробів на базарі, ані жити в місті, ані сидіти в кав'ярні серед майстрів, ані взяти собі учня чи то підмайстра. І все тому, що мулли не мають від нього прибутку і що споживає він увесь свій заробок, як йому забажається.

Проте мурзи й беї не мають права чіпати цехових, ні вимагати від них данин та податків. І тільки ханський баскак бере з них те, що належить державі.

А кожен, хто бажає прийняти реван, мусить тисячу один день задарма працювати в майстра, і коли майстер буде про нього доброї думки і ствердить цю думку перед цехом, зможе він підійти під реванне благословення і підвести під нього своїх дітей, щоб, підростаючи, увійшли вони без перешкод до цеху.

Весна відцвітала. Рябів базар синювато-зеленим кропом, червоною редькою, першими черешнями, шпарагою й кучерявою салатою. Розквітли воскові чаші магнолій та білі лілеї. В горах краплинами червоного сурику палали величезні маки. Обличчя взялися засмагою. Пересохли весняні потоки води, і мліли в спеці ясно-жовті гори в бузкових жилках шкарубин. Кривими турецькими шаблями горіло сонце на хвилях; а хвилі йшли до землі зеленими прозорими кучугурами і з глибоким гуркотом падали на піски.

Зранку потяглися до збірного місця гості та співучасники ревану в святкових мештах, халатах і шапках або завивалах. Збиралися в одному з каффських передмість, у хані Бекировому.

Там серед саду була велика кам'яна тераса, оздоблена килимами й подушками. Біля одного з стовпів стояв прапор чинбарів, найстаршого з цехів. Це був високий держак, оббитий зеленим шовком і перев'язаний золотим галуном. На кінці його була прикріплена зелена дощечка з вирізьбленим словом «Аллах» візерунчастою арабською в'яззю. Біля другого стовпа стояв на трьох ніжках дерев'яний конус, на зріст людини заввишки, обвішаний сухозлотицею, паперовими квітами та строкатими стрічками. Позолочений місяць вінчав його вістря. Це був так званий нагим - знак веселості. Тут приймали статечних гостей та улемів, частували їх кавою та люльками, варенням та горіхами в меду.

Навколо тераси юрмилися майстри, що мали приймати реван, у білих сорочках, в оксамитових безрукавках, гаптованих золотом і обшитих галунами, в срібних поясах і жовтих сап'янових мештах. І в кожного був перекинутий через плече шовковий або бавовняний пештимал, заправлений на лівому боці під пояс.

За кілька хвилин прибув і серчешме з прапором братства. Він встановив його біля другого стовпа, поруч нагима. Чауш подав знак. Вдарила музика, загуркотіли турецькі даули-барабани, задзвеніли бубни-даре, заспівали тулуб-зурни, підхопили ріжки та гобої.

- Танцюйте! - крикнув молодий чауш.

Але не встигли закружитися танцюристи, як прийшли дервіші та мулли в зелених завивалах і халатах.

- Що це за опудало?! Блазень, чи що? - ахнула Горпина, показуючи на дервіша в новому халаті з барвистих шматків грезету та шовку.

Вони з Оленою стояли в юрбі цікавих біля воріт, закутані в нові фередже.

- Це дервіш, татарський чернець, - тихо відказала Олена. - По закону вони повинні ходити в дранті, але не кожному це до вподоби. Ось вони й шиють собі халати з шматків: і чисто, і чепурно, і закон не порушено, бо не з цілого шито, а з окрайків.

- Здорово! І вовки ситі, і вівці цілі, - зареготала Горпина, розглядаючи відгодованого дервіша, начебтo загорнутого в окрайкову ковдру.

Музика раптом урвалася. Мулли і дервіші розташувалися на терасі, і серед глибокої тиші старіший із мулл почав молитву. І ті, що приймали реван, і гості, і цікаві - всі, як один, підіймали руки до неба.

- Здіймай руки, бо нас виженуть геть, а то ще й поб'ють, - пошепки кинула Олена Горпині і простягла до неба свої засмаглі долоні.

Мулла читав урочисто й виразно, згадав сімдесят пірів, винахідників ремества. І після кожного його вигуку юрба відповідала:

- Амінь!

Потім знов залунала музика, і майстри почали шикуватися в урочистий похід. Треба було вийти на гарматний постріл за міську смугу, бо Каффа і морське узбережжя належали Туреччині, а реван мусив відбутися на татарському грунті.

Першими вишикувалися сурмачі і три підмайстри з нагимом, знаком розваги. За ними - серчешме з прапором братства і уста-баші цеху чинбарів з прапором свого цеху. 3а ними - кухар з величезним ополоником і два помічники з казаном, в якому можна було зварити вола.

3а кухарем стали по двоє всі, що приймали реван, а далі - старі майстри, уста-баші, нахип та інші ремісницькі старшини, а за ними - підмайстри, учні, гості, родичі й просто цікаві.

Довгою барвистою стрічкою потягнувся похід карасу-базарським шляхом. Строкаті шовкові халати та пештимали мінилися і блищали на сонці всіма фарбами веселки.

Похід поминув міську браму, кладовище з чорними стрункими кипарисами та строкатими тюрбе з баньками, що дивовижно скидались на дині-канталупки. Навколо жовтіли скелі всуміш із пишною зеленню садів та гаїв. Далі починався старий буковий ліс, темний і прохолодний, як священні діброви друїдів (201). Буки були старі, мoxaсті. Росли вони купами, по кілька стовбурів від одного кореня, і кожен стовбур був на два-три обіймища завтовшки. Широкими наметами розкинулись вони над головою і шелестіли сліпучо-зеленим травневим листям. І далеко було видко в лісі, наче під склепінням величезної мечеті з густими кущами колон і складних переплутаних арок. Чимало оленів і диких кіз трапляється по цих лісах, а ще більше співочих птахів. Але принадніші над усе галявини-чаїри, порослі соковитою травою.

На одному з таких чаїрів поставили з ночі три намети і розчистили широкий майдан, де мав відбутися реван. Головний намет для поважних гостей та улемів було пишно прикрашено подушками та килимами поверх матраців, і дві жаровні, повні червоного жару, стояли посередині для курців. По інших наметах килими й подушки були простіші, і замість жаровень було насипано на землі дві купи жару для люльок.

Помітивши намети, музика вдарила марш, і, вступаючи на реванний майдан, усі розташувалися за призначеним ладом: нагим і прапори поставили перед головним наметом; кухар та його помічники подались до кухні, а всі, що приймали реван, виладналися в три ряди обличчям до прапорів, замикаючи собою четвертий бік майдану. Біля їх ніг розташувалися музиканти. І знову почалися танці. Гості змішалися з майстрами та їх родичами. Одні танцювали, інші випробовували силу в боротьбі, а більшість сиділа вздовж наметів і поважно курила, милуючись з молоді.

За годину до півдня був готовий обід, і поки кухарі наливали повні чани баранячої чорби і плову, і накладали миски й блюда шашлику, по наметах урочисто мили руки. Потім підмайстри внесли до кожного намету по п'ять столів з дерева або з шкур, кожен на двадцять їдців. Столи були круглі, з пов'язаними навколо рушниками замість салфеток. На кожному стояв кошик пухкого білого хліба і п'ять блюд та стільки ложок, скільки людей могло вміститися навколо. Хто не потрапив до столів, той розташувався на траві на майдані - і всім вистачило і чорби, і курячого пілаву з рижу, і шашлику, і баклави з медом, і халви, і горіхів. Пили кумис та бузу або катиш, від якогo нудило незвиклу людину. Почесним гостям подавали запашний шербет з трояндовою олією, гарячу каву і наргіле.

По обіді розпочали церемонію.

З наказу серчешме майдан звільнили від їдців і вкрили килимами. Нахип сів посередині на місці, що належало самому Магометові, а з боків його, замість померлих пірів, розташувалися уста-баші цехів.

І кожен уста-баші зайняв місце, що-належало пірові його ремісництва.

Тоді серчешме підійшов до нахіпа і, низько вклонившись, спитав:

- Чи дозволиш, господарю й отче, відчинити двері тим, що жадають?

Нахип мовчки хитнув головою. Тоді серчешме підступив до тих, хто приймає реван, і, виладнавши їх по двоє, наказав їм покласти руки на тім'я, потім обернувся до нахипа, став поруч старшого підма'йстра, взяв його за ліве вухо і почав голосно читати молитву пірам, благаючи благословення всім, що приймають реван.

Горпині стало ніяково.

- Ходім звідси, - прошепотіла вона. - Гріх дивитися, як моляться бусурмани.

Але Олена тихенько засміялася, лукаво виблискуючи карими очима в прорізі фередже.

- Не бійся, серденько. Іслам не реп'ях, до запаски не причепиться. А хіба не цікаво дивитися, як вони виставляють?

- Оце вони зараз перетворюються на майстрів? - допитувалася Горпина.

- Ще ні! Він ще спочатку надере їм вуха та ще і по шиях надає, - тихенько посміхалася Олена. - Я вже бачила, як воно робиться. Адже ж і мій Панас приймав реван чотири роки тому.

- Панас?! - жахнулася Горпина. - І молився разом із мусульманами, і бусурманські попи благословляли його?!

- А що в нього відпало? І чортяці вклонишся, аби не визискували. Он, дивись, той чорнявий скраю. Це грек, православний, а теж приймає peван. А той худорлявий поруч Нур'ялі - вірменин.

Горпина з жахом дивилася на Олену. Обусурманилася зовсім жінка. 3 першим-ліпшим татарином розмовляє, як із рідним.

А Олена продовжувала, ніби читаючи в її думках:

-Ти молодша за мене тільки на пять років, а така ще дитина. Нічого не навчило тебе життя. Справа не у вірі: гріх убивати, красти, шахраювати... А це... Та я з твоїм Нур'ялі швидше порозуміюся, ніж із нашим паном. Хіба наша шляхта пустить мене до себе на поріг? Допоможе в лихові? Або перший-ліпший з нашої статечної стapшини? Та здохни йому людина під ворітьми - він і оком не поведе. А хто тебе пожалів? Нур'ялі. А чому? Та тому, що він сам бідний і чуже лихо йому зрозуміліше.

Горпина мовчала. Боязко було вірити Олениним словам, що розбивали щось заповітне, всмоктане з материним молоком і принесене з далекої рідної землі. А все рідне - таке близьке, таке дороге... І боляче було чути, як просто й легко руйнує Олена звичайні перегорожі і закони буття. Хороша вона людина - чула, сердечна, легко з нею, ніби сто років знаєш її, а все ж таки гріх сміятися й глузувати з таких речей.

А реван відбувався за старовинним складним ритуалом.

Серчешме урочисто читав молитву і раптом ступив наперед, потягнувши з собою головного підмайстра. І всі, що теж приймали реван, ступнули за ним.

Глядачі уважно стежили за ними, і така запанувала тиша, що чути було, як далеко-далеко у лісі подав свій голос гірський олень. А серчешме знов напівголосно читав урочисту молитву і знов ступнув до нахипа, і за ним потяглася вся зграя.

Після третього кроку серчешме низько вклонився нахипові і вдруге спитав його:

- Чи дозволиш, господарю й отче, відчинити двері тим, що жадають?

І нахип мовчки схилив голову, а серчешме випустив підмайстрове вухо, вистрибом наблизився до нахипа, поцілував йому руку, щось прошепотів йому на ухо і повернувся на своє місце.

Підмайстри не рухалися: наче скам'яніли з піднесеними руками, притуливши їх долонями собі до тім'я. Серчешме зняв із старшого підмайстра його пештимал, тричі обмотав йому стегна тим пештималом і зв'язав вузлом кінці.

- Зачинених дверей не відчиняй, але відчинених не замикай. Мало заощаджуй, але добре їж, - пошепки приказував йому серчешме, і слова його бриніли, як заклинання, потім знов схопив його за вухо лівою рукою, нахилив йому голову, міцно ляснув долонею по шиї і відштовхнув до нахипа. Підмайстер мало не впав від несподіваного стусана, але, пригадавши накази старих майстрів, поцілував руки нахипові, своєму уста-баші і тому майстрові, який навчав його майструвати, потім відступив і став позаду всієї зграї, а вся вона ступнула крок до серчешме, а той повторив з кожним з підмайстрів ту ж саму церемонію.

Коли останнього підмайстра було підперезано пештималом, нововисвячені майстри піднесли нахипові чудового шовку на халат, а калфа-баші, чаушеві та серчешме - сукна. Потім кожен з них подарував по шапці або по парі чобіт тому майстрові, в якого він учився.

Тим часом серчешме розв'язав за одним із наметів два клунки з шовковими хусточками та величезний лантух запашного турецького мила. Він брав брусок мила, загортаву хустку і роздаровував на спогад гостям, починаючи із старіших і найповажніших.

Сонце схилялося до обрію, зникало десь за горами. Спадала спека. Дехто поспішав додому, але молодь залишалася в лісі до ранку. Запалали вогнища, кухарі взялися готувати вечерю.

Залишалася остання дія - розв'язання запон. Серчешме викликав нововисвячених до намету і там, розв'язуючи пештимали, діставав від кожного по кілька срібних грушіві, непомітно ховаючи їх у кишеню, кидав йому пештимал на плече.

Під урочистий марш повернулися молоді майстри до головного намету. Розпочалася вечеря. Радісні й безжурні, знищували вони смачний пілав та шашлик, зголоднівши на свіжому повітрі.

Сутеніло. Підмайстри розвішали на дротах барвисті ліхтарики. Здавалося, ніби в таємничій гущавині лісу розквітли величезні вогняні квіти.

Короткі присмерки на півдні. За півгодини чорна ніч розкинулася над землею. Низько і ясно горіли зорі, ніби заплутавшись у гіллястих буках. І так само яскраво горіли блищики на галявинах. У лісі квітли дикі орхідеї, аромати їх зливалися з подихом лаврів та кипарисів, з теребінтами, горіховим листям, полином та гірськими травами в якийсь дивний, гострий і пряний букет.

І дзюрчали струнки і нічні цвіркуни сотнями, тисячами бубонців, підвішених до гіллястих дерев.

Усю ніч не вщухала музика. Танці чергувалися із співами та розмовами. Золотими кущами палали на галявинах вогнища. Над ними кружляли величезні нічні метелики. Хтось витягнув тулуб-зурну, заспівав чабанських пісень, звучних, як гірські струмки з-під снігу, і чистих та прозорих, як льодові цівки гірських джерел.

Біля другого вогнища розповідали казки, барвисті і заплутані, як арабеск східних килимів або мозаїка старовинних мечетей. Дехто куняв. Але було так хороше, спокійно і тепло, що не хотілося додому. І втомлені лягали під наметами або просто тут на траві, підклавши під себе халат.

А молодь уже співала, підкидаючи хмизу до вогнищ і милуючись з вогняних джмелів-іскор, що тихо згасали в темряві.
За шість тижнів після ревану відчула Горпина перші болі. Вона розбудила Нур'ялі і послала його по сусідку, стару Тайфіде. Тайфіде була досвідчена повитуха. Всю ніч просиділа вона в саклі Нур'ялі, намагаючись полегшити Горпинині муки. І що гірш ставало Горпині, то самотніше й сумніше було їй на серці. До сліз хотілося почути хоч слово рідною мовою, і замість татарських вивчених слів лилися з вуст її знайомі з дитинства вигуки й голосіння.