Сімферополь. Видавництво

Нур'ялі сидів у комірці, готовий з'явитися на перший поклик. Не знав він, що робити, чим допомогти, і жалість, і почуття своєї провини стискали йому серце до болю.

Наближалася громовиця. Гучнішав гуркіт грому, і раптом, спалахнувши холодним синім полум'ям, зірвався вихор. Загуркотів грім - і злива полилася на сади, на гори й на білі кубики Чабан-Таша. По рівчаках загриміли гірські потоки, волочачи уламки скель і кругляки.

А Горпина вже кричала голосно, моторошно й лунко. Нур'ялі стискав скроні руками... Чи не збігати до Каффи по італійського лікаря, якому він часто приставляв рибу? Або покликати муллу прочитати молитву?

Час минав. Ніхто його не кликав, не посилав ані до Каффи, ані до Чабан-Таша. Горпина або стогнала, або кричала щось незрозумілою степовою мовою, потім заспокоювалася і стиха схлипувала. І тільки вранці, коли зазирнув у віконце каламутний світанок, вбігла до комірки розкуйовджена Тайфіде і крикнула йому з порога заповітне слово:

- Радісна звістка! (202)

- Хто? - спитав Нур'ялі чужим, мертвим голосом.

- Світло очей твоїх - син! - відповіла бабка і звичним рухом простягла руку по подарунок. Нур'ялі мовчки сунув їй запотілу в долоні монету і кинувся до Горпини.

Вона була блідіша за маграму, якою були пов'язані її буйні чорні коси. Великі страдницькі очі глянули на нього променистим потойбічним поглядом, яким завжди дивляться поліжниці або люди, що зазирнули смерті в вічі. На блідих безкровних устах промайнула усмішка. І ледве помітним рухом вій показала вона на щось маленьке й червоне, що верещало поруч неї в пелюшках.

Нур'ялі мовчки схилився до дитини i впіймав засмаглі Горпинині пальці.

- Не займай її, Нур'ялі. Вона змучилася. Хай трішки засне, - підійшла баба і тихо вивела його з саклі.

Горпина заплющила очі. Повитуха тихенько гойдала дитину і поклала її в колиску, потім прилягла на міндер відпочити.

Тихо-тихо бум в саклі. За вікном шуміло море, наче дихав під скелями якийсь велетенський звір. У голові порожнеча. Хвилинами здавалося Горпині, ніби падає вона разом із ліжком у прірву.

Вільна. Вона вільна.

Мовчки повторювала вона це слово і не відчувала ані радості, ані полегшення. Хвилинами проймав її тіло глухий, притамований біль, відгук минулих страждань, і все було байдуже, як людині, що була на порозі смерті. І не помітила Горпина, як глибоко заснула.

Прокинулася вона аж опівдні, коли по-святковому причепурена сакля виповнилась сонцем і голосами. Навколо неї товклися жінки й дівчата з Чабан-Таша. Вони готували частування й прикрашали саклю квітами та китицями з лавра й кипарисових гілок. Помітивши, що Горпина прокинулась, вони почали віншувати її, бажаючи всього кращого їй і дитині, і кожна обдаровувала чим-небудь. Немовля лежало поруч Горпини, добре сповите в чистих пелюшках. На столі стояла тільки що спечена баклава (203), лимонний шербет, чорнослив, горіхи в меду та різні ласощі.

- Ідуть! Ідуть! - раптом закричала з порога десятирічна Субан, небога Шафіге, красива й метка дівчинка в малиновій фесочці з пофарбованими хною кісками.

Шафіге заметушилася в саклі.

- Бабусю! Бабусю Тайфіде, швидше! Треба перенести Горпіне до комірки! - крикнула вона, нашвидку ховаючи якісь ганчірки й рушники.

Жінки кинулися до хворої. Тайфіде тягла подушки. Медже з гуркотом пересувала лави. А в дворі вже гавкали собаки, і голос Нур'ялі заспокоював їх.

- Курт! Беракіш! (204) На місце!

І на порозі виріс мулла з муедзином. Жінки спустили свої фередже.

Горпина захвилювалася. Нащо прийшли сюди ці люди в зелених завивалах з довгими сивими бородами? Що їм треба від неї і її дитинчати? З забобонним острахом підвелася вона і закрила немовля. Але мулла попростував до колиски й відкинув серпанок.

- Нащо закриваєш його, ханум? Ми йому лиха не вдіємо.

І простяг над дитиною руки, урочисто промовляючи співучим речитативом:

- Лла ілла іль алла, Магомет регуль алла. (205)

Горпина затремтіла всім тілом, немов дитина мусила загинути від магічної формули, повної лихих чар. Вона напівпідвелася, задихаючись від жаху, - і материн інстинкт раптом прокинувся в ній з нечуваною силою. Це її дитина. Плоть від плоті й кров від крові, чиє маленьке життя куплено ціною таких жахливих, невимовних і вже минулих страждань. Ні! Ні! Вона не віддасть його. Але від хвилювання сила покинула її. Бліда, як лілея, впала вона на подушку. Жінки нічого не помітили, а на порозі комірки з'явилася Медже в новому фередже.

- Все готово! - крикнула вона. - Несіть її разом з мaтpaцом! Чекайте, я допоможу!

І paзoм із Тайфіде, з Шафіге і ще двома сусідками підняли Горпину й обережно понесли до комірки.

- Куди ви мене несете? Дайте мені дитину, - заговорила Горпина, коли минула запаморока.

- Там буде тіснота й непристойно: прийдуть чоловіки, а тобі ще недобре, - заспокоювала її Шафіге, намагаючись відхилити її увагу від дитинчати.

- Дай мені дитину, - хвилювалася Горпина. - Поклади тут біля мене.

- Лежи тихо! Чого крутишся! Їй і там добре, - підійшла буркотлива Тайфіде.

Але, замість заспокоїти Горпину, ще більше розлютила її.

- Дайте мені дитину! Дайте! - благала вона, простягаючи руки до жінок.

Тоді втрутилася Шафіге.

- Не хвилюйся, Горпіне, бо в тебе зіпсується молоко і дитина захворіє. Ти мусиш берегтися для неї.

Горпина заплющила очі, замовкла, але серце билося швидко-швидко, ніби передчуваючи лихо.

А в першій великій кімнаті готувалися до комаку. Вмить набилося стільки народу, що стало тісно. Муедзин розсунув складну підставку, оздоблену перламутровою інкрустацією, розгорнув на ній коран і поклав дитину перед муллою. Нур'ялі назвав три ймення, яким бажав би назвати сина. Мулла записав їх на трьох однакових шматках паперу, згорнув, перемішав і засунув у коран, потім почав читати першу суру.

- В ім'я господа милостивого, милосердого (206), - забринів його співучий речитатив, і всі присутні обернулися на схід сонця.

Горпина рвонулася з ліжка.

- Що це? Що? - забелькотіла вона, обводячи жінок божевільним, страдницькими очима.

- Заспокойся, джаним! Це молитва. Ім'я дають немовляті, - ласкаво й міцно пригорнула її Шафіге, намагаючись покласти на місце.

- Не смійте! - лунко скрикнула Горпина. - Він мій! Він не бусурман! Я його народила! Він мій!

- Це ж син Нур'ялі. А татарський син завжди мусульманин, - відрізала стара Тайфіде, блимнувши на хвору обуреними очима. - Лягай та мовчи, божевільна!

І навіть маленька Субан здивовано зиркнула на хвору.

- Ну, так, тіточко Горпіне! Навіть Беракішиним цуценятам дають імення. А як же можна хлопчикові без імені?

А співучий речитатив лився з-за дверей, відриваючи в неї єдине дороге в світі, віддаючи його чужому мусульманському світові, де стала вона річчю, безсловесною рабинею, проданою за гроші на волю й примхи господареві, де символом і ознакою неволі була для неї бусурманська віра, яка благословляє і наскоки на рідний степ, і торгівлю рабами, і їх безправ'я...

Сліпа тваринна зненависть скипала в душі. І розпач безкраїй... Горпина удавано скорилася, лягла, але коли випустили її гачкуваті повитушині пальці, з несподіваною легкістю кинулася вона до немовляти і, гублячи сили, вчепилася в нього.

- Не смійте! Він мій! Він не татарин! - істерично вигукувала вона, пригортаючи манюсіньке тепле тільце, що здригалося від розпачливого бучного плачу.

Татари мимоволі розступилися, опустили очі додолу.

Слідом за Горпиною вибігла стара Тайфіде і накинула на Горпину строкату шаль, намагаючись відірвати її від дитини.

- Пусти! Він мій! Я не дам! - захлиналася вона, втрачаючи сили.

- Відійди, Тайфіде! - суворо наказав мулла. - Скажи мені, жінко; чий це син? - звернувся він до Горпини, свердлячи її запитливим поглядом.

- Він мій! Не дам! Не дозволю!

- Відповідай до пуття, жінко! Хто батько цієї дитини? - ще суворіше повторив мулла.

- Він батько!.. Нур'ялі!.. Залиште його!.. Я не дам!.. заридала вона, розуміючи, що в цього сивобородого діда якась таємна влада над усіма.

- Ви чули? - звернувся мулла до присутніх. - Вона сама сказала, чий це син. А тепер візьміть її і покладіть на місце, щоб не лишився син Нур'ялі сиротою.

Чиїсь руки підхопили Горпину, понесли її і міцно пристукнули двері. В її руках залишилася маленька пелюшечка, подарунок Шафіге. Вправні, цупкі пальці сповили її міцними напівпрозорими чадрами, наче маленьку дитину. Горпина ридала, звивалася усім тілом, як напіврозчавлений хробак, а Тайфіде силоміць заливала їй у горло настоянку з лавровишні, змішану з огидним одваром ріжків, що смердів цвіллю і гнилим деревом.

А з-за дверей усе лився, то здіймаючись, то знов згасаючи, співучий незрозумілий речитатив. Потім мулла наказав Нур'ялі витягти з корана один із папірців з написаним на ньому іменням. Нур'ялі витягнув і віддав папірець муллі. І той урочисто проголосив на всю саклю:

- Аллах указав, щоб звали твого сина Юсуфом.

І, нахилившись над колискою, прошепотів на вухо дитині:

- Юсуфе!

Всі разом заворушилися, заговорили. Гостей запросили до столу, подали каву, баклаву, горіхи в меду, чорнослив, і все, що годиться в таких випадках, бо коли солодке частування в день комаку - солодко буде жити немовляті. Кожен бажав дитині всього найкращого. Бучнішали розмови, жарти, сміх.

А Горпина, знесилена шаленим поривом, тихо лежала обличчям до стіни, і глибокий біль виповнював її істоту.

Її син мусульманин... Народившись, дав він їй волю, але закувaв її в нові кайдани, міцніші й жахливіші від неволі. Бо, ніщо на світі не зламає і не знищить материної любові. І коли дитина, її дитина, стала часткою чужого і ворожого їй мусульманського світу - нікуди не піде вона від нього.

І тоді нащо їй та воля?..
ДВІ ВТЕЧІ
Літо. Спека. Безмежний степ. Блідо-жовта каламуть над обрієм, а в розпеченому синьому зеніті величезний вогняний кактус. Високо висить він; не дістанеш ані рукою, ані списом, ані стрілою чи кулею. Але боляче колють його незліченні вогняні шпички, і така яскрава сама квітка, що тільки степові орли зазирають в її пелюстки.

Випиває жар-квітка степові річки. Випиває нічну росу, буйну, як влітку злива, і свіжу, як виноградний сік. І гадючаться землею тріщини-розколини, і жовкне трава, а полин стає каламутно-сірий чи то від пороху, чи то зсихаючись від звару.

Сірішає ковиль і низько стелеться білим димом, наче ось-ось спалахне під ним земля. І нема де сховатися від жахливої вогняної муки.

Корж лежить у пожовклих кущах нехворощі і ледвe рухає порепаними губами. Ребра виступають йому з-під шкіри. Жахливий він своєю худиною, довжелезний, кістлявий, , зарослий клоччям волосся. Шорстким, як кора, язиком марно ляже він пожовклі зуби і струпи на губах. І тупий спазматичний біль стискає порожній шлунок.

- Пити...

В ушах дзвенить. Чи то цвіркуни, чи кров? Зелене коло попливло в каламутно-червонім тумані, повисло перед заплющеними повіками морською медузою. А всередині виникла чорна пляма. Чи то дірка, чи то шматок чорного оксамиту. І раптом пляма попливла разом із колом десь убік.

Ворухнутися б... Та сили немає... Яке воно важке, це сонце: навалилося розпеченою у вoгнi периною і душить, притискає до землі. Тепер вогняне коло стоїть перед очима, заступивши весь світ. Сотнями молоточків стукaє щось у скронях і виповнює вуха тонким скляним дзвоном...

- Пити...

Корж на мить очуняв. Думка про товариша розвіяла червоний туман.

Абдулка лежав за кілька кроків. Щось клекотіло йому в грудях, булькало в горлянці й пінилось на губах червоно-чорними бульбашками. Але в голові було ясно. Вночі Корж укрив його листям німиці, і його свіжий вогкуватий дотик притамував страждання хворого. Абдулка бачив праворуч Коржеве коліно, але покликати його не міг, тільки тихий стогін вирвався з його вуст.

Корж зібрав останні сили, напівпідвівся і зустрів знайомий схвильовано-кличний погляд запалих очей. Абдулчині вуста ворухнулися, але саме хрипіння вирвалося з горла, та ще дужче запінилася кров, стікаючи по щоці. Важко, як витягнута на берег риба, перекинувся Корж на другий бік і підповз до татарина.

«Що тобі, братику? Не кину я тебе. Hе журись. Разом мучилися, разом тікали, разом і помремо», - хотів він сказати, але тільки стиха погладив його руку.

Абдулка впіймав його пальці сухими гарячими пучками і притягнув до себе. Знов зусилля. Корж підповз ближче і нахилився до хворого. Великі газелячі очі, вже сповиті смертною імлою, щось намагалися сказати, і раптом, виплюнувши криваву піну, Абдулка прошепотів:

- Слухай... Ухом до землі... Ідуть...

Корж думав, що йому мариться, і стиха пестив худі гарячі пучки.

- Гукай... Кричи... - повторив Абдулка і захлинувся.

І більше, щоб заспокоїти хворого, ніж довіряючи його словам, Корж припав ухом до землі. І раптом почув далекий гул, ритмічне ледве чутне тупотіння і звук, що скидався на рипіння коліс.

Корж недурно виріс у степу і знав, що означають голоси землі. Їдуть. Далеко-далеко їдуть. І не татарські дво колісні кантари, що гуркотять колесами, як грім, а начебто чумаки або караван.

Невідомо звідки взялися сили. Корж підвівся на тремтячих ногах. Він хитався, щось кидало його з боку на бік, нібито під ногами була не земля, а хитка палуба галери. Мужність розпачу гнала його, як човен у бурю, на могилу, під якою звалилися вони вчора. Чіпляючись за бур'ян, подерся він угору і випростався на весь зріст. Затуляючи очі долонею, шукав він очима тих, у чиїх руках було життя і смерть його та Абдулки. Інший нічого б не помітив, але Корж був син степу. За півмилі щось мріє, то зникаючи в зморшках землі, то знов випливаючи й розтягуючись у ланцюг з великими рідкими ланками.

Валка: Чумацька валка.

Корж кликав її вciмa силами своєї знесиленої душі, свердлячи очима гаряче повітря й посилаючи в простір могутній мислений заклик, а сухі гарячі губи ковтали повітря й хрипко та тихо кликали:

- Сюди! Сюди! Рятуйте!

З мукою надії й жаху намагався він накреслити собі чумацьку путь. Так, ідуть сюди, на північний захід, і пройдуть за кілька сот кроків від них. Коли б дістатися сусідньої могили... Вона й вища і ближче до чумацької путі...

- Не бійся, братику. Я покличу. Піду назустріч. Потерпи! - крикнув він і кинувся вперед.

Ішов він, шкутильгаючи і спотикаючись, грудьми прогортаючи бур'яни, наче були вони міцні й пружні, як чагарник. Ішов, збираючи останні сили, знаючи тільки одне, що від цього залежить їх життя. Він падав, підводився і знов ішов, ішов...
Повільно ступали чумаки в червоноверхих шапках-бирках, заправивши за вухо оселедці. Від сонця, від вітру й куряви груди, шия і обличчя їх стали як темна бронза. Широкі домоткані сорочки і брижчаті штани, тверді й чорні, як кора: чумаки навмисно просочують їх дьогтем «від чуми та від гадини». У кожного за спиною мушкет: На боці - шабля, а на шиї в шкіряному гаманці - татарський ярлик на право переїжджати ногайським степом.

На добру чверть милі розтягнулася валка. Риплять довжелезні мажі, ковані залізом, як рипіли за часів Святославових. Мотають головами круторогі воли, повільно переступаючи міцними ногами.

Везуть вони сіль із Криму на Січ, з-під самої перекопської вежі. Отаман іде біля першої мажі і пильно оглядає степ. Не вперше веде він чумацьку валку крізь зелену пустелю, впізнаючи шлях по сонцю, по могилах та балках, по річках та зорях уночі. Але цього разу помилився він трохи, взяв він убік від Солоного шляху - і рідше трапляються на путі джерела та безіменні степові річки, що пересихають наприкінці літа від спеки.

Південь. Притомилися воли. Час відпочити, але нема долини, де вода й зелене свіже пасовище... І глибока зморшка залягає йому поміж брів, і запитливіше мацають далечінь його пильні очі.

Як ось чорна цятка на могилі впала отаманові в вічі. Стовп не стовп. Людина не людина. Але хіба ж здибаєш людину в степу?

3атуливши очі долонею, довго вдивляється в цятку чумак і кличе товаришів:

- Ану, подивіться, панове, що там манячить на могилі?

Найближчі озирнулися вбік, куди показував він пужалном.

- Хто ж його зна... Мо, орел над здобиччю, а мо, й татарюга.

Про всяк випадок передали назад, і кожен перевірив, чи набитий його мушкет і пістолі, бо зустріч у степу завжди багата на небезпеку.

- Та це ж, батьку, людина! Шапкою махає, - скрикнув один із чумаків, коли валка підтяглася ближче.

Тепер і отаман побачив високу худорляву постать, що вимахувала шапкою чи то на шаблі, чи то на чабанській гирлизі. Але, певно, був це останній проблиск надії, що підвів на мить напівмертву людину. Людина захиталася й впала обличчям у бур'ян.

«Невільник. Утік від татар. Гине зі спраги та голоду», - блимнуло в голові.

І гучно обізвалися чумаки:

- Держись! Ідемо-о-о!!!

Троє чумаків відокремилися від валки, кинулися до могили, і за кілька хвилин засмаглі руки підіймали Коржа, підстеляли під нього полотнину й лили йому на голову воду з бурдюка.

Розплющилися запалені очі. Насилу проковтнувши налиту йому в горло воду, Корж прохрипів щось незрозуміле. Чумаки перезирнулися і ближче нахилилися до нього.

- Там... товариш... рятуйте, - простогнав він і знепритомнів.

А чумаки вже нишпорили по бур'янах, тикали в кущі пужалном, кружляли навколо і кінець кінцем знайшли ледве живого татарина. Побачивши чумаків, він здригнувся чи то з жаху, чи то з радості, рвонувся підвестися і знову впав додолу.

- Не бійся, не бійся. - ласкаво гудів над ним кремезний чумак з волячою шиєю. - Ми не звірі.

І вайлувато підносив йому до вуст ханькову пляшку та обмотував голову вогкою ганчіркою.

- Ой, та й худі ж вони. Просто жах! - дивувалися чумаки, розглядаючи врятованих.

А вони пили й не могли напитися з бурдюка огидної теплої води, що смерділа баранячим салом і шкірою.

- Покладіть його на мою мажу, - наказав отаман. - Хай відпочинуть, та не розливайте зайвої води: бозна-коли натрапимо ми на криницю.

Але Корж почув, трохи підвівся, озирнувся з могили, слабо махнув рукою.

- Там... річка... Миля, не більше... Ледве втекли...

- А що там? Татарва чи харцизи?

- Полоз. Це він його здушив...

Татарин справді ледве дихав. Де-нe-дe на його вустах виступала кривава піна. Видко було, що жахлива гадина здушила йому ребра. Оглянувши хворого, чумака тільки головами хитали. Але кинути в степу людину при смерті ніяк не можна. Обережно поклали вони його на отаманову мажу, поруч Коржа, зробили над його головою намет від сонця. І знов зарипіли вози, замотали головами круторогі воли, плавко й сонно йдучи таким же сонним пожовклим степом.

За косогором відкрився положистий схил, долина, очерети, а серед них напівпересохла річка тьмяно вилискувала в зелені, наче жахлива гадина, що ховається десь на її берегах.

За півгодини дісталася валка води. Випрягли воли, напоїли й пустили пастися на зелену травицю. у таборі палало величезне вогнище. Чумацький кухар варив на тагані галушки з салом, чумаки, поставивши варту, купалися в річці, фиркали, плавали й радісно хлюпоталися у воді.

А тим часом отаман уважно оглядав Абдулку.

- Мало не всі ребра поламані. Печінки відбито. Не виживе - зітхнув він, обкладаючи хворого свіжою м'ятою і обережно вкриваючи полотниною.

- Обідати! - гукнув кухар, витрушуючи з торби ложки.

Їли мовчки, не кваплячись, дотримуючи черги. Замість хліба заїдали білими татарськими коржами «від перекопської башти» й запивали свіжою водою. В дорозі пити горілки не було заведено. Везли тільки одне барильце для слабих та хворих та про всяк випадок. І тепер піднесли Коржеві та татаринові по чарці.

- Пий, братику. Плюнь на муллу. Це тобі замість ліків, - умовляв його Корж, підводячи хворому голову.

Від їжі та горілки Корж відживився. Легкий червінь виступив на його жовтих засмаглих вилицях. І, випроставшись біля напівзагаслого вогнища, в тіні отаманської мaжi, почав він розповідати:

- Був я веслярем на галері. Якось восени, під Пилипа, знялася буря. Пішли хвилі, ось як ці могили, а мо, й вищі. Вивернуло нам щоглу та просто на нас. Сусіду мого забило, а мені перебило руку та ребро. Думала татарва кинути мене в море, як каліку, але капудан вигадав краще: записав, ніби нас обох забито, а сам продав мене мурзакові... Там і Абдулка був невільником, - хитнув він головою в бік хворого. - Заприятелювали ми. Він з черкесів і потрапив до живої данини ханові. Бачу я - хороша він людина. «Даваймо, - кажу, - братику, тікати. Разом бідували, разом і відпочинемо». Почали ми з того часу удавати хворих. Мурза лютує, б'є нас, а ми перезирнемося та й терпимо. Почали в чабани проситися. Подумав мурза - та й послав нас пасти отари. Тут ми трохи підгодувалися бринзою та молоком, насушили торбу коржів - і гайда. А тиждень тому скоїлося лихо. Дісталися ми до цієї річки, зраділи. Поліз я у воду скупатися. Тільки чую я крик. Повернувся. А Абдулка біжить до води, як навіжений, а полоз за ним колесом котиться. Я туди. Поки підплив, полоз його догнав, обвив та й почав душити. Ніколи я не бачив такого. Думав, брешуть старі люди, що є на світі такі гадини. Почав я його шаблею рубати. Рубаю, а, сам боюся, щоб разом із полозом і Абдулку не порубати. А гадові шматки спадають на землю і плигають, наче живі ковбаси. Та такі товсті, як чоловіча рука біля ліктя. А він, - хитнув Корж на Абдула, - лежить весь синій, і кров йому з вушей та горла так і б'є. Почав я його водою обливати. Розплющив він очі, а в них такий жах, така мука. «Кине він мене, мовляв, напризволяще». Не міг я того погляду витримати. «Нетужи, - кажу, - візьму тебе на руки, донесу до волі». Так і ніс... Тиждень мучилися. Торба наша з коржами десь залишилася в очеретах. Води не стало. Заслаб я. А кров йому з горла так і ллє, а сам горить, як у вогні.

- Це в нього антонів огонь у грудях, - зітхнув отаман.

- Та й то добре, що хоч на волі помре.

- А хіба йому від того легше? - відгукнувся хтось з чумаків, лаштуючись спати.

Погомонівши ще трохи, чумаки лягли відпочити під мажами.

Тільки пильна сторожа стерегла табір, знаючи, що татари найчастіше нападають на валки під час відпочинку. Прилягли й воли, повільно ремигаючи і поводячи на всі боки вільготними імлистими очима. Абдул стогнав, кидався. Він увесь палав. І ніщо - ані вогкі ганчірки, ані свіжа вода, - не могло притамувати його жару.

О п'ятій знову рушили в путь. А коли червона сонячна куля, обважнівши, скотилася до обрію, стали вози на ночівлю.

Абдулка конав.

Важкий нерівний подих ледве підводив його напіврозчавлені груди, а жовті пальці з сині ми нігтями вже холонули. Прозорим потойбічним поглядом дивився він на чумаків і не бачив їх. Перед його очима квітли сади аллахові, про які так принадно розповідали мулли, закликаючи його до вічної рабської покори. «Там, - казали вони, - він буде щасливий і вільний. Там прекрасні гурії задовольнятимуть його змолоділе тіло. Там не буде ані канчуків, ані голоду, ані грізних наглядачів. Там будуть соковиті плоди й страви і не доведеться думати, як здобути собі хліб щоденний». І в ім'я цього вічного щастя терпів Абдул усі сорок pоків свого життя. Мовчав. Скорявся. Працював, як гірський осел, як терплячий сумирний верблюд. Жодного разу не зняв він руки на наглядача, не відмовився дати останнього гроша відгодованому муллі, не пропустив намазу, не забув жертви в день святого байрама. І жодного разу не ворухнулася думка про те, чи справді є той казковий принадний рай, нагорода за голод і муки.

І беззвучно ворушились уста його, і не могли вже вимовити слова...

Мовчали й чумаки, оточивши його щільним колом, зосереджені й урочисті свідки конання.

- Прощай, братику, - тихо й чуло шепотів Корж. - Тобі буде краще. Відстраждав ти своє. Годі! Поховаємо тебе, спом'янемо, як брата рідного...

А він уже не бачив ані чумаків, ані степу, ані сонця, що легко торкнулося обрію за рожевим серпанком куряви. Ясними уривками миготіли в напівзагаслій пам'яті сніжні гори батьківщини... материне обличчя, рідна сакля... і кінь, - той кінь, якого виростив він, мов дитину, годував із своїх рук, напував холодною джерельною водою... Потім зникло все. На мить почулася чи то сопілка, чи то знайомий спів... І розпливлося, зникло в небутті.