Сімферополь. Видавництво

- Чого там думати!

- Відіб'ємо їх! - загули буйні голови.

- І нахипові накладемо в три вирви!

Постріли, гомін і глухий незрозумілий гуркіт міцнішали. Вантажники на мить замовкли, прислухалися, намагаючись зрозуміти, що діється за похмурими мурами міста. В цю мить наблизився до вантажників Панас із Горпиною.

Панас сіпнув одного з вантажників-козаків і одвів його на хвилинку.

- Ось, братику, та молодичка, що я казав. Чоловік її весляр на «Могребі». Як там: чи можна зараз із ним побачитися або принаймні поговорити з капуданом?

Козак похитав головою.

- Зараз ніяк не можна... Я недавно там був. Почали їх розковувати, тому що «Могреб» піде до доку. Зачекайте з годину. Ось переведуть на баржу веслярів, тоді й з капуданом поговорите на дозвіллі.

Панас розчаровано зітхнув:

- Оце так заковика!.. Ну, що ж, молодичко, почекаємо. Наші, певно, ще не повернулися.

- Панасе! - гукнули його знайомі вантажники. - Іди послухай, що робиться!

- Зараз, - обізвався Панас. - Так ви, молодичко, посидьте тут у холодочку, а мені до товаришів треба. Але не встиг він рушити з місця, як на морі знялася

несподівана стрілянина.'

- Дивись! На галерах стріляють! - несамовито вигукнув Садик.

І всі завмерли, як зачаровані.

Садик не помилявся. Стріляли на баржі, де сиділи відкуті від опачин веслярі. Невільники били дозорців, кидали їх у хвилі, душили їх ланцюгами і просто руками і, видираючись на сандал, що стояв на якорі, поруч баржі, нашвидку озброювалися для дальшого бою. На капуданському містку відстрілювалася жменька сейменів (234). Блимали на сонці пістолі й ятагани. Панас ураз зрозумів, у чому річ. Перед очима постали п'ять клятих років біля опачини, червона таволга, кайдани, весь невимовний біль образ, і вся зненависть до каторги спалахнула вогнем. Він випростався і скочив на барило.

- Панове, - міцно пролунав його голос, - дивіться! Повстали галерники. Нам важко, а їм удесятеро. Рятуйте їх, хто в бога вірує! Зробімо хоч раз добре діло.

- Бий сейменів! - гаркнули вантажники і кинулися на допомогу.

Бій на баржі розгорався. Миготіли у повітрі дошки від бортів, лави, опачини і ланцюги. З жахливою силою падали вони на голови дозорців.

- Aмa-a-aн!!! Ама-а-а-ан!!! - репетували вони.

Тріщали постріли. Дзвеніли леза. Смерділо порохом, і дим його стояв у повітрі густим кучерявим туманом.

- Бий дозорців!

- Алла! Алла!

- Бий!!! - котилося над великими скляними хвилями.

Шубовстали у воду забиті. Лускали черепи перестиглими кавунами. Прокльони та зойки, благання і лайки котилися далеко затокою.

Опір сейменів слабішав. Одні кидалися у море, намагаючись доплисти до берегів, інші билися з мужністю poзпачу, але не благали пощади.

І далеко лунало над морем:

- Би-ий! Би-ий!!!.

Легкий вітер відносив кучеряві клубки порохового диму. Іскрами спалахували і згасали шабельні леза. І лезами горіло сонце на смарагдових хвилях.

Недобиті сеймени кидали зброю і, здіймаючи руки, волали, божевільно витріщивши очі:

- Ама-а-ан!!! Ама-а-ан!!!

Панас з купою вантажників волік зеленого з жаху капудана:

- Ану, хлопці! В кого є мотузок поміцніше? Підтягніть його до реї замість паруса! Десяток рук накидали йому на шию зашморг. Молодий,. бронзовий від засмаги і блискучий від поту сірієць видерся з спритністю мавпи на рею і, сидячи на ній верхи, міцно прикручував кінець мотузка... А Панас вже відмикав невільницькі кайдани і з несамовитою радістю кидав їх за борт у зелені гранчасті кучугури.

З міста долинала стрілянина, дзвін розбиваних шибок, стук сокир і молотів, якими трощили двері крамниць. Але все тануло в покликах, що з кінця в кінець летіли вздовж Каффської затоки.

- Би-ий!!! Би-ий!!! На волю!!!

На «Еріклі» відстрілювалася жменька сейменів. Коли блиснуло багряне полум'я, сягнув чорний стовп диму - і охнув важкий вибух. Це іскра потрапила в пороховий льох.

Галера постояла з хвилину, наче вагаючись, що робити, потім осіла на корму, як пінгвін, що сідає на лапки, гойднулася раз-два - і провалилася у смарагдову зибінь, закрутивши широку вікнину.
Горпина сиділа ні жива ні мертва. Постріли, гуркіт і дзвін зброї приголомшили її. Сморід порохового диму не давав дихати. Але все було ніщо перед бурею, що клекотала в її грудях.

Данило...

Зараз підійде він, не бідний невільник, а месник, грізний і жахливий, як Саваоф, намальований у бані грецької церкви. Конвульсивно стискала вона ганчірку з грошима, зібраними на викуп його, і, не пам'ятаючи себе, шепотіла: - Господи!.. Господи!.. Заступи, спаси!..

І сама не знала, чого благає тремтячими з жаху вустами.

Десь глибоко прокидалася туга за дитиною, кликав Нур'ялі, лагідний рибалка. І, затикаючи вуха від стрілянини, ховаючись від сонця і світла, від власних вагань і думок, впала Горпина обличчям на лантухи, закриваючи голову хусткою.

Стрілянина на галерах ущухла, як догорілий вогонь, а замість пострілів у порту загрюкали діжки, затріщали дошки від скринь, і до звичайних пахощів порту - риби, рогож, смолених канатів і моря - домішалися міцні і тонкі аромати вин, гіркуватий сморід сивухи, пряний пах мигдалю, мускусу і сушених фруктів, сморід юхти і шкір, пахощі ванілі, цинамону та інших прянощів.

- Що з вами, молодичко? Невже вас поранено? - задзвенів над Горпиною турботливий Панасів голос.

Горпина здригнулася і підвела голову.

Над нею нахилився зморений, запорошений Панас. Він смердів порохом, міцним потом і тютюном. А за Панасом стояв якийсь невільник у дранті, хитаючись на нетвердих ногах.

Горпина з жахом відсахнулася, вдивляючись у нього, а той говорив, розводячи руками в ранах від кайданів.

- Нема, молодичко, Данила. Ще навесні продав його капудан-баша. Буря була, щоглу виламало... і впала та щогла Данилові на плечі... Ну, а на каторгах не залишають недужих...

- Кому продано? Де? - як луна, перепитала Горпина.

- Та хто його зна... Мурзакові якомусь у чабани. З того часу ми його вже не бачили. Тільки Лутоха й залишився з вашої сторони, та і він зараз дуба дав... І не шукайте на галерах Данила. Нема його тут.

- Господи!.. Господи!.. - безтямно белькотіла Горпина, стискаючи руки на грудях.

І раптом перехрестилася широким щасливим хрестом.

- Та не журіться, молодичко: в чабанах значно легше. Відшукаємо його, викупимо. Конче відшукаємо. На цей раз не поталанило, вдруге не схибимо, - говорив Панас, не розуміючи, що з нею.

А Горпина вже, підвелася, вже натягала тремтячими руками фередже.

- Почекайте хвилиночку, молодичко. Хіба ж тепер можна самій?.. Чуєте, що робиться? - збентежено повторював Панас, доганяючи Горпину. - Куди ви так поспішаєте?

- Та додому ж, - сміючись і плачучи, кинула Горпина і помчала до моря, де гойдався забутий човник Нур'ялі.
НА КАФФУ!!!
Бучно й весело було другого ранку на Базавлуку. Замість стукотіння сокир, гуркоту ковальських молотів та крику вантажників і рибалок - зранку лунали на Січі пісні, сміх і жарти. Біля шинків і на причалі, в передмісті та по колінкуватих завулках сновигали в юрбі кобзарі. Козаки залюбки слухали їх співи та оповідання або танцювали під дзвінкострунні кобзи, і де-не-де гула вже земля від дрібного тупотіння підбора, і вихором мчали по колу танцюристи, пускаючи по вітру чуприни, віддираючи веселого буйного гопака.

Бородавка прокинувся злий і похмурий з похмілля. Він пригадав розмову з Сагайдачним та Барабашем - і жагучий сором опік йому обличчя. Справді, не треба було лізти до гетьмана. Справді, Сагайдак тепер не той, що колись. І кращі землі, і кращу здобич віддає він срібляникам-дукам, усяким танцюрам та свиридовичам. Навіть замість відданого голоті джури взяв він до себе цього шмаркатого Юзика, з якого не витягнеш ані слова, «Пан гетьман забороняє будь про що комусь розповідати», - тільки й чути від нього. Нащо, нащо поліз він до цього панського підлабузника?! Мабуть, він і не зрадник, але краще було-б промовчати. І що ж вийшло? Перекрутив він розмову по-своєму, обізвав його п'яницею, присоромив... Ось і довів він Сагайдакові його гріхи... Воно справді краще не пити, бо завжди бовкнеш під чаркою щось зайве, а потім і самому соромно на світ дивитися... А тут ще справа така серйозна... А що, як він справді у змові з панами? Хто ж тоді зрадив голоту? Хто сам пішов і розпатякав ворогові про всі її плани й наміри! Як тепер глянути Барабашеві в вічі? Хоч у зашморг лізь, як Юда.

Боліла голова. В роті було кисло й гидко, і ввесь він був як розварена риба.

Бородавка тріпнув чуприною і пішов до криниці. Скинув сорочку й штани, вилив на себе з півдіжки холодної води, паруючи під нею, як кінь на морозі, але й холодна вода не зарадила йому.

«Треба піти похмелитися», - подумав він.

І, важко зітхаючи, подався до шинку...

Побачивши Бородавку, нетяги гучно запросили його до свого кола, всадовили на покуті й піднесли йому, за звичаєм, чарку.

- Еге, хлопці, - посміхнувся Бородавка. - Це не чарка похмелитися, а така, що й знов упитися можна.

- Аякже! Ти в нас, батьку, найбільший - тобі й чарка найбільша, - весело підхопили нетяги.

- Така, що в ній можна й щуплого панка втопити.

- Що й собака її не переплигне.

Бородавка взяв коряк двома руками и перехилив собі під вуса. А нетяги гукнули шинкаря, і той приніс величезну рибину і, за звичаєм, поставили її головою до отамана.

- Ну й рибина! - ахнули нетяги. - Справжній кнур!

Щука справді була пудова. Недолугий шинкар ледве доволік її до стола. Зубата паща дивилася на Бородавку безбарвними вареними очима, а гладке тіло плавало в масній підливі з родзинками.

- Іч, як пащу вищирила, наче панство на хлопів, - розреготався один із нетяг.

- А ти її шаблею в морду! Хай спробує козацького частування.

Бородавка відрізав собі здоровенний шмат риби і щось хотів сказати, але в цю мить у дверях з'явився кобзар.

- Ідіть сюди, дідусю! - крикнуло разом кілька голосів. - Випийте з нами.

- Дай, боже, здоров'я, - стримано вклонився кобзар і переступив високий поріг.

Повільно скинув він торби й віддав поводиреві.

- Жити вам многая літа, не знаючи, по чому ківш лиха.

Нетяги трохи потіснилися і всадовили старого. І знов наблизився шинкар із жбаном горілки і налив кожному по михайликові.

Бородавка пригадав, як присоромив його Сагайдачний, і відсунув від себе корець, але нетяги не в жарт образилися:

- Що ти, батьку, потурнак, чи що? Або гидуєш нашим частуванням?

- Запишався в старшинах.

- Гординя - смертний гріх, - підтримав і кобзар, заїдаючи рибою.

- Вже чого-чого, а горілки та вина жодна християнська душа не цурається, - пробасив довгий та кістлявий рибалка, якого жартома прозвали на Січі Куцаном. - Писано-бо єсть: «Його же і монасі приємлють».

Бородавці й самому хотілося випити: і свято, і товариство веселе, і кобзар прийшов. Але треба було якось вмотивувати свою незвичну стриманість.

- Діла в мене багато, соколята. Хто за вас потурбується, як не курінний отаман? А горілка очі заллє - випивши, всі справи переплутаєш.

- Та які ж сьогодні справи, у свято?

- Бо хоча й нема в нас церкви й попами не смердить, а свята ми завжди дoдepжуємo.

- Звісно: гріх працювати без відпочинку.

- Оце так, - загудів і Куцан, перехиляючи в горло здоровенний михайлик. - Оце так. А попів нам не треба. Коли здибаєш попа - не поталанить. Та й без них добре житя.

- Ми церкву і забули, яка вона.

- Хо-хо! - реготали нетяги. - По десять років не бачили. - А Куцан затягнув п'яним голосом:
Славні хлопці, пани запорожці,

Вік свій вікували, попів не видали.

Побачили хлопці цапа серед поля.

Отаман і каже! «Оце, браття, піп наш!»

А осавул каже: «Я в нього сповідався».

А кошовий каже: «А я й причащався».

Вік свій вікували, церкви не видали.

Побачили вони скирту серед луку.

Отаман і каже: «Оце, браття, церква».

А осавул каже: «Я в ній сповідався».

А кошовий каже: «А я й причащався».

- Гей, шинкарю! Горілки! Не жалій, сучий сину! За все сплатимо!

А Куцан виводив, як сурма:
Славні хлопці, пани запорожці,

Вік свій вікували, дівок не видали.

Побачили хлопці чаплю на болоті.

Отаман і каже! «Оце, браття, дівка!»

Осавул і каже: «Я з нею кохався».

А кошовий каже: «А я й повінчався».

- А звідки ви тепер, дідусю? Що чути на білому світі? - спитав його один з нетяг.

- А з Криму, - стрепенувся кобзар, ніби зрадівши запитанню. - З Каффи проклятої, щоб їй згоріти, бо там нашого брата продають, на базарі, як худобину...

- А що там чути? - поцікавилися нетяги.

За тих часів оповідання захожої людини були єдиним засобом довідатися про те, що діється на світі, і люди бувалі, як чумаки та кобзарі, були живою поштою і газетою.

- Що чути? - зітхнув кобзар. - Ой братики! Мо, й краще, що бог позбавив мене світла й очей, щоб не бачити муки невільницької. Знущаються бусурмани над нашими людьми. Хто здоровший, - того продають на ринку, а хто знесилів, заслаб дорогою - віддають на глум і розвагу підліткам. А ці хлопчиська - справжні звірі. Дорослий татарин пильнує невільника, як коня чи то іншу худобину, бо за нього гроші плачено, а вони з бешкетництва, його камінням побивають або поставлять та й стріляють, як у мертву ціль. Або ще витягнуть на високу скелю та й штовхнуть у прірву. Звалиться старий - і добре, коли вмить розіб'ється на смерть, а бува й так, що поламає собі руки-ноги, лежить і піднестися не може, а вони щодня бігают, подивитися, чи він уже сконав з муки та голоду, чи ще стогне.

- Ах вони, гади кляті! - заскреготіли зубами. нетяги. - Так-таки й замучать стару людину?

- А що ж, ясна річ! Мо, знали ви старого батька Нечуйводу? - казав далі кобзар. - Взяли і його татари, сподіваючись на добрий викуп. А в старого давно вже дітям очі китайкою закрили. Побачили погані, що нема з нього користі, та й почали люто мститися. Били його батогами, цвяхи під нігті заганяли, а потім віддали підліткам на глум і загибель.

- Батька Юрка? Нечуйводу?! Господи! - ахнули козаки. - Такого вояку хлопчиськам! Як собакам.

- І нема на світі людей, щоб помстилися за сиву голову, - гірко казав кобзар. - Так і лежав він під скелею два тижні, поки помер. Так і залишився без погребання... І собаки тягали його білі кістки... І вопіє кров його про помсту. Помстіться за нього, панове! Побийте звіра во образі людському, пустіть огнем жахливу Каффу, де кожен камінь политий сльозами і кров'ю, де сама земля вопіє про помсту й невільницьку муку...

Нетяги мовчали, приголомшені оповіданням старого.

- Нема на світі совісті, - казав далі кобзар, зітхнувши. - Нема на світі правди. Нема вже хороброго лицарства. Сидять собі козаки по хуторах біля баб'ячих спідниць, а вам тут ні до чого діла нема. Хай гинуть старі батьки. Хай матерів гвалтують поганці, а сестер та наречених продають у гареми розплоджувати татарчат. А вашого брата козака хай кують у кайдани на галерах, випалюють їм тавра на лицях, вішають на гаках за ребра або на палю садовлять. Але почекайте! І на вас прийде загибель. І ви потрапите в неволю, і на власній шкурі відчуєте, як воно терпіти і не мати надії на визволення.

Кобзарів голос забринів несподіваною міццю. Він скидався на грізного біблійного пророка, що накликає грім або кам'яний дощ на нечестивий Содом та Гоморру (235). Не було тільки сивої бороди та довгої біблійної патериці.

- Та що ми - баби стали, чи що! - зненацька скочив Куцан, випростовуючи плечі. - До чортів горілку! До чортів тафи! Бий татар!

Одним змахом скинув він зі столу миски, чарки, сільниці, ложки й ваганки.

- Що ми - баби чи козаки? Чи в нас шабель немає?!

- А правда, - підвів голову Бородавка. - Падлюками ми останніми стали! Та щоб такого вояку, як Нечуйвода, хлопчиська забили на смерть! Та він мені замість рідного батька був! Сиротинкою підібрав та на Січ привів. Годував, пестив...

Сльози покотилися йому з очей. Він підвівся на весь зріст і так грюкнув по столу кулаком, що дубова дошка тріснула на дві половини.,

- Ой лишенько! Ой панове! Не бийте хоч столів! - заверещав шинкар, кидаючись з-за шинквасу.

- Бий татар! На Каффу підемо! - гули козаки.

І ватага рушила з хати, похитуючись, лаючись і розмахуючи шаблями та кулаками.
Тим часом на березі, біля порона, вилежувалися голі запорожці, граючи в чупрундер. Брудні, замусолені карти розпухли від довгого вживання і так стерлися, що важко, було впізнати, що на них намальовано. Але гравці відрізняли їх за якимись тільки їм відомими прикметами. Грало четверо, решта стежила за грою і або реготали, аж падали, коли ті, що виграли, дерли за чуприну того, хто програв, або сперечалися й лаялися, коли хто-небудь, на їх думку, зшахрував у грі.

День був прозорий, безхмарий. Вночі випав дощ. Повітря було чисте й свіже, наче щось вимило далечінь. Ріка стояла, як скляне озеро. Сніжними кучугурами відбивалися в ній пружні білі хмари, громадячись біля протилежного берега перекинутими гірськими кряжами. Низько над водою кружляли ластівки й де-не-де черкали воду гострим лезом крила. А на світлому піску жевріли червоноверхі козацькі шапки бронзових від засмаги козаків.

- Го-го-го! - іржали козаки. - Програв, Грицьку! Програв! Потаскаємо тебе за чуприну стільки разів, скільки вічок у тебе на картах.

- А скільки?

- Ану, підрахуємо. Ой, матінко! Весь оселедець вискубемо. Десятка, та король, та сімка, та ще туз... Скільки ж воно буде?

Вони почали рахувати, але щоразу плуталися і знов починали спочатку.

- Ніяк не підрахуємо. Давайте, хлопці, від карти: віддеремо за десятку - десятку геть. Віддеремо за короля - короля викинемо.

- Ану-ну!.. Починай, Скалозубенку.

Міцні руки почали мотати з боку на бік голену голову з довгим оселедцем.

- Рахуйте, панове, щоб нікому кривди не було.

- Оце тобі раз... А оце тобі - два... Почекай, почекай, ще не такої заспіваєш, це я тебе ще жаліючи.

- Ану, пусти, хлопче! Дай і другим поскубти. Оце тобі три... А оце чотири...

За картами й реготом ніхто не помітив, як наблизився Танцюра і сів на днище перевернутого човна. Пихкаючи коротенькою люлькою, дивився він, як теліпається в руках гравців безпорадна Грицькова голова.

- Ану, дай і мені, бісів сину! Годі тобі!.. Оце буде вісім. А оце тобі дев'ять.

- ...і десять! Кидайте, хлопці, десятку набік. Одну відробив. Тепер за короля.

- А кого ж з вас, панове, за чуприну дерти за ваші борги? - зненацька спитав Танцюра, примруживши очі.

- О-о!.. І ти тут, батьку! А ми й не помітили, - зніяковіли хлопці, перезираючись.

А червоний, спітнілий Грицько витирав чоло, наче після важкої роботи.

- Потерпи, батьку! Віддамо! - заговорив той, що перший скуб Грицька за чуприну. - Ми - люди певні: не втечемо.

- Та ми ж у тебе на тафі... Як наймити... Відрахуй сам, скільки належить.

Але Танцюра тільки похитав головою.

- Еге-ге! Погано з вас стягати борги. Погано... Ви ж і чверті боргу не відробили. Обіцяли на Іллю віддати, а сьогодні вже Маковій. Торік не довелося вам нагадувати. Самі віддали.

- Але ж торік не те було, - палко заговорив один із козаків. - Торік ми в поході були. А цього року походу нема. Де ж грошей узяти козакові? Пани хліб перехоплюють. Самою рибою живемо.

Він ніяково м'яв шапку, як хлопчисько, що накоїв шкоди.

- А чому ж ви боки відлежуєте! Хіба мало срібла та золота в Туреччині? Поганий той мисливець, що в хаті лежить, а добрий той, що сам за дичиною біжить.

- Та що й казати... Воно справді...

- Не підемо ми проти турків, коли треба йти проти панів, - втрутився чорний, як жук, козак, що весь час мовчки лежав на череві біля води.

- З стриженої отари вовну дерти? - примружився Танцюра, - Хіба є в жовнірів пожива? Та їм за два роки не плачено.

- Та не вовну дерти, а панів бити!

- Оце справді. Так і люди кажуть.

- Не багато лика надереш з сухої колоди. Туди по хліб ідуть, звідки печеним тхне, а не туди, де всі кутки цвіллю та павутинням взялися, - змушено всміхнувся Танцюра.

Козаки зареготали.

- А на чому ви до Туреччини дістанетесь, коли у вас ані коней, ані човнів? - насмішкувато кинув чорний, як жук, козак, вибиваючи докурену люльку.

Танцюра знизав плечима.

- А на чому торік ходили? Не твоїми ж ногами!

- А потім півздобичі старшинам за човни віддали?

- Ну, так зроби собі власні човни й пливи хоч до самого чорта! - обурився Танцюра. - Людям бажаєш добра: показуєш як сліпим цуценятам, де їх пожива. А він сміється!

Засмаглий козак спокійно заховав у кишеню люльку й підвівся на ноги. Думав щось відповісти, та глянув на Дніпро, затуляючи очі долонею, і раптом звернувся до хлопців.

- Еге-ге, хлоп'ята! Ось і байдаки з Києва.

Хлопці схопилися і, скупчившись біля води, дивилися в далечінь.

- Байдаки і є. Один... два... три. Це останні Ничипоренкові.

- Але чому ж вони так стирчать над водою, наче пливуть порожні?

Байдаки йшли на веслах, і весла здіймалися рівно й плавно, як крила водяного птаха. Коли байдаки наблизилися до берега, на першому з них підвівся на весь ріст отаман і крикнув, махаючи шапкою:

- Біда, панове! Жолкевський перехопив нас біля Канева. Забрав борошно, крупи, сало!.. Все!.. Порожні втекли! А один байдак так у них і залишився!

- Ах, вони чортові сини!.. - заревли козаки.

- Ах, вони сволота нещасна!..

І далеко за Дніпром відгукнулася луна:

- A-a-a!..

Мирні гравці наче сказилися. Замайоріли в повітрі шаблі та кулаки. Вигуки, лайка, прокльони.

- Бий панів! - котилося бepeгом.

- Бий!!!

- Кишки підсмажити!

- На осиках повісити!

Як з-під землі, набралося з двісті козаків. І всі вони кричали, лаялися, загрожували шаблями та кулаками.

Тоді засмаглий козак спокійно підійшов до Танцюри і підніс йому здоровенну дулю:

- Ось тобі, стерво, турецький похід.

Буйний натовп, ревучи, сунув до майдану, де збиралася рада.

- А подайте сюди довбиша!

- Тягніть його за комір!

- Бий на раду! - гриміли голоси.

- Довбиша! Довбиша давай!

- До чорта довбиша! Давай литаври!

Біля самого майдану натовп натрапив на танцюристів, що шпарко віддирали гопака. Танцюристи здивовано спинилися, важко переводячи дихання, і бурхливий натовп змив їх, увібрав у себе й потягнув за собою, як весняна повідь, що прорвало греблю і несе з собою уламки своїх кайданів.

Хтось уже тягнув за комір довбиша. Хтось ставив на землю литаври - два срібні казани на трьох ніжках з натягнутою на них барабанною шкірою.

І ніхто не помітив, що назустріч суне інший бурхливий натовп за проводом кобзаря та Якова Бородавки.

- Давай довбешки, чортів сину, бо втопимо в Дніпрі, як собаку! - волали вони.

- Давай довбешки!

Тремтячий довбиш витягнув з-за пазухи довбешки й кинув бурхливій юрбі, а сам пірнув убік, рятуючи собі життя. Сотні рук потяглися до них.

І вдарили литаври, скликаючи військо Запорозьке на велику чорну раду.
Свиридович сидів у своїй хаті, нетерпляче позираючи на клепсидри. Справа загаювалася. На столі лежала готова шапка і ознака його гідності - облямована сріблом мала булава. Про всяк випадок надів він під сорочку кольчугу й засунув за пояс кинджал.

Почувши литаври, військовий осавул налив собі повний келих горілки, перехилив його у горло, взяв шапку, булаву і пішов до Сагайдачного.