- А справді! Дивіться, панове: сідло та вуздечка вся у золоті. Важнющий кінь, хоч самому гетьманові.
Корж обережно звів коня на землю і зупинився. Він увесь тремтів від хвилювання. Нарешті він серед своїх, у безпеці, на волі. Мовчки оглядався він, як мрець, що вийшов з могили, або помилуваний стратенець. Переводив очі з козака на козака і відчував, ніби в горлі стоїть якась кулька й не дає сказати слова.
- А де чумаки з сіллю? - налетів на нього Танцюра, наче Корж мусив знати про них.
- Не чекай, братику: жовніри перехопили в Гадючій Балці та й повернули назад, - відповів поронщик за Коржа.
- Та що він бреше, сучий син!
- Кия йому в горло за такі новини!
- Які жовніри? - посипалися вигуки й запитання. Але Танцюра не міг заспокоїтися.
- Звідки ти чув про жовнірів? - розштовхав він нетягу і звернувся до Коржа.
- Бачив... Їхав із ними... Підібрали мене чумаки напівмертвого... З неволі я втік, - ледве вимовив Корж.
- З неволі?
Козаки розступилися, дали йому дорогу. Хтось узяв коня, інші підхопили Коржа під пахви.
- Іди, іди, братику. Поїж, відпочинь, - говорили вони наввипередки.
- Та це ж Корж з Переяславського куреня! – ойкнув один із рибалок.
- Їй-бо, він!
А Танцюра згріб його в обійми й довго м'яв, як ведмідь, притискаючи до свого гарячого м'якого черева. - Пусти, братику. Знесилів я. Де наш батько? – стиха промовив Корж, хитаючись.
- Не сердься, братику. Зараз покажемо. І коня твого нагодуємо. Не турбуйся за нього.
І весь натовп повів Коржа положистим схилом на Січ.
В сотий раз перечитував Сагайдачний бояринову грамоту. Він знав її напам'ять, але не знав, що вдіяти. Виступ Жолкевського відібрав у нього останню надію зрушити козаків у морський похід, бо вся Січ, від старшини до голоти, кипіла бажанням порахуватися з панством. Щохвилини міг він почути литавровий бій, заклик на раду.
- Де подівся той чортів кобзар Карпо? Тепер він відшукав би Настю, - скрипів зубами Сагайдачний, ходячи з кутка в куток.
Дійшовши до покуття, він круто обернувся на підборах і побачив на порозі нетягу в дранті.
- Що треба? - незадоволено спитав він.
- Здорово був, батьку! - ступнув до нього Корж. Сагайдачний пополотнів. Мовчки схопив він Коржа за руки й тихо, затамовано спитав:
- А Настя?
Похнюпився Корж.
- Там, батьку... В неволі. Разом із Горпиною...
У Сагайдачного й руки впали. Але за мить він уже кликав Юзика, що став його беззмінним джурою, і метушився, уриваючи самого себе.
- Юзику, мчи до кухаря. Хай дасть, що залишилося від обіду, або підсмажить щось... Так де, кажеш ти, зараз Горпина?
А сам наливав чарку горілки й підносив гостеві:
- Випий, друже! Підкріпись!
Поки Корж обідав, прийшли до Сагайдачного військовий осавул Харлик Свиридович, Танцюра, Балика та ще двоє старшин. Побачивши Коржа, вони забули, чого прийшли, і сіли послухати його скорботну повість.
А Корж набив люльку, викресав огню і, пускаючи клуби диму, розповідав, як налетіли на них татари, як потрапили вони до Каффи, як продали його на галери, де й думав він закінчити свій вік.
Щільніше зсунулися старшини, щоб не пропустити жодного слова, а Юзик, як увійшов із повним жбаном холодного пива, так і прикипів до землі, не в силі вийти з хати.
- Матка боска! Свєнта панна Марія! - шепотів він з жахом. - Як тен пан Корж настраждався...
А Корж, не кваплячись, розповідав, як покалічила його щогла, як потрапив він у чабани і втік разом з Абдулкою з неволі і як кінець кінцем захопили чумацьку валку гусари.
- Слабий я був, не міг битися, - але ж не здригнулася рука: забив ротмістра, як собаку, - доказав він і замислився.
- Туди йому й дорога, - соковито вилаявся Танцюра. - Ну, а Настя? - допитувався Сагайдачний, мимоволі викриваючи себе.
- Не знаю, батьку. Нашу галеру погнали того ж дня до Очакова, а потім під Царгород. Більше ми до Каффи не поверталися.
Бачачи, як хвилюється Сагайдачний, Свиридович перезирнувся з старшинами і підвівся з місця.
- Підемо, панове. Час додому. Данилові треба відпочити, а нашому батькові не до нас.
І, вийшовши з хати, зупинив своїх супутників:
- Треба, панове, допомогти нашому гетьманові. Видно, ця панна Настя прострелила йому серце своїми очима. Шкода людини. Чи не вдарити нам на Каффу - визволити бідну дівчину?
- Що-о?! - навіть зупинився Балика, налилившсь кров'ю. - Ми підемо шарпати кримські береги, коли Жолкевський точить зуби на нашу волю! Бити його треба, поки є в нас руки та голови на плечах!
- Оце справді. Щоб мокро було на місці, де був його табір, - підхопив Гнат Танцюра, думаючи про сіль. А решта тільки головами хитнула й сплюнула, не виймаючи люльок з рота.
- Чого ви лютуєте, - образився Свиридович. - Я діло кажу. В морські походи виходить не більше сотні човнів. Тут і десяти тисяч козаків вистачить. А на Базавлуку зараз тисяч із тридцять, та стільки ж по волостях та на уходах у степу.
- Тільки ворог може говорити про морські походи, щоб відвести нам очі, - не піддавався Балика.
А Танцюра люто зирнув на Свиридовича:
- Авжеж. Скільки не козакуй - усе від тебе шляхтичем смердить. Боїшся, щоб не потрусили і твого тестя пана Кручицького.
Свиридович спалахнув, вхопився за шаблю, але один із старшин став між ним і Танцюрою.
- Стривайте, панове. Полаятися завжди встигнемо, - заспокоював він обох. - Що панів треба бити, це всім відомо. Але дивує мене, пане осавуле, ось що. Місяць тому ти ліз на стінку, вимагаючи миру з Туреччиною і татарами, а тепер співаєш щось зовсім іншої.
Свиридович тонко посміхнувся У вуса:
- Місяць тому ми чекали на вісім турецьких кораблів, вантажених різним крамом, сап'яном та зброєю. Та ще й на караван вірмен і на каффських баканів. А зараз галери прийшли і пішли знов у море з нашим вантажем. А наші ком'яги відвезли до Києва турецький вантаж і вже повернулися до Січі.
- Крім п'яти Ничипоренкових байдаків.
- Хай буде й так, але було їх усіх понад сто... Отже, кажу, стоять наші човни й марно гниють по затоках.
- Як то? А риба? - стрепенувся Танцюра. - Та в мене три байдаки влову, а солі ані порошинки. Хлопці курять ту рибу або сушать на сонці. Та це ж не діло! А, кляті жовніри!
- А яка у вас риба? - спокійно поцікавився Свиридович, ніби не дочувши останніх слів.
- Як то - «яка»? Що в воді плаває. Сула, вирезуб, короп, таранник. Всяка риба.
- Але не та, що ми її висилаємо за кордон. Вашу рибу і військо Запорозьке з'їсть на здоров'я. А вантажити частки таранником та коропом, коли можна вантажити їх сріблом та золотом, килимами та термоламою просто безглуздя. Кварцяного війська у старого чорта не більше як тисяча, ні, навіть тисячі не буде. Один курінь з ним упорається, як баба з діжею. А забули ви, панове, скільки наша голота проїла нашого в борг? Де їй узяти грошей сплатити нам за все? Чи ми їм зобов'язані давати свої човни за дурничку?
Танцюра аж рот роззявив здивовано.
- Здорово! - ляснув він себе по гладких боках. - Ось як він закрутив... Вліпив у саме око.
Але Балика не піддавався. Він не мав човнів, на яких наживалась старшина. Після наїзду Потоцького він остаточно зубожів і ненавидів панів, як найзавзятіший нетяга.
- Та що ви - крамарі чи козаки? - спалахнув він. - Де ваша совість? Ні в яку Татарщину ви мене не звабите. Не хочу вам тягати жар голіруч. Адже для вас вигода над усе - над совість, над честь. Ну, заждіть. Намнуть вам шиї за такі речі.
- Не намнуть, - посміхнувся старшина. - Чимало козаків покуштували неволі турецької - галер та каменярень.
- Та хіба ж ви про невільників дбаєте? Вам аби користь заробляти на човнах, а до невільників вам і діла нема, коли нема з цього користі.
Свиридович зрозумів, що помилився. Треба було починати з невільників, і тоді Балика не став би дибки. Ось що значить - говорити одверто, не прикрашаючи своєї думки пишними гаслами. Але треба було, хоч би там що, згладити неприємне враження.
- Ніхто й не змушує пана сотника, - удавано засміявся він. - Шкода мені нашого батька. Змарніла з суму людина. В нього наречена в неволі. А щоб ви не закидали мені, ніби я збабився, то я і висунув замість панни Насті перше, що спало на думку... Не те сказав, що думав. Проте це зайва розмова, бо не ми схвалюватимемо, що робити, а все військо Запорозьке чорною радою. Підемо не туди, де нам з вами бажається, а де громада накаже. Вона – наш голова, наш пан.
Балика насупився, буркнув щось не зовсім похвальне на адресу Свиридовича, але той удав, ніби не дочув, і заговорив із Танцюрою про рибальство.
Отак дійшли вони до рогу. Бачачи, що Балика простує до свого куреня, Свиридович стишив ходу і моргнув іншим, щоб вони його не затримували.
- Ф-фу, чорт! - полегшено фиркнув він, коли Балика зник. - Затвердив, як сорока: «Бий панів», - і бовкає, де треба й не треба... Добре йому, коли в нього ані хати, ані грошей... Нам із ним не з руки. Риба шукає, де глибше, а людина...
- Де корисніше, - договорив старий Кобиленко-Бурдило. - А втім, панове, що нам робити, якщо цей бугай стане нам на дорозі?
- А ми йому сінця підкинемо, щоб забажалося попоїсти, або в інший бік привабимо, - підморгнув Свиридович. - А тепер, коли ми зрозуміли один одного, допоможіть мені, панове, зберіть до мене курінних отаманів. Тільки не всіх: такі, як Бородавка, Зануда, Лимаренко та Барабаш, - нам не потрібні. Скажіть, що запрошує негайно військовий осавул у важливій справі, але тихенько, щоб жодний собака про це не довідався.
ЗА НАКАЗОМ БЕГЛЕР-БЕЯ
Вдосвіта тяглися до Каффи круторогі буйволи з важкими гарбами винограду, червонобоких яблук і кизилу, з горіхами, динями та кавунами, з масною бринзою та жбанами молока, з лантухами пшениці, сорго та кукурудзи або сарацинського ячменю, яким годують у Туреччині коней, замість вівса.
Всуміш із гарбами та мажарами бігли вухасті осли з величезними кошами на боках і чітко дріботіли по каменистій дорозі своїми маленькими міцними копитцями.
Здіймаючи куряву, трюхали брудно-сірі отари, вистрибували кози і, похнюпившись, ішли на продаж невільники.
Верхи й на гарбах їхали стрункі молоді татари і неквапливі поважні діди в строкатих халатах і завивалах, і білі примари у фередже з вузькими прорізами для очей, і ліниві гладкі крамарі - караїми - в довгих оксамитових шатах, і греки, і вірмени, і стрункі італійці з білими, як мигдаль, зубами і співучою мовою, і мовчазні турки-османи з барвистими сюбхе (218) в засмаглих пальцях.
Кожен що-небудь віз або гнав до Каффи з її двоповерховими вежами, перетятими зубчастим карнизом, із важкими залізними брамами і чотирма бійницями для гармат над їх стрілкуватим склепінням.
Близько тисячі возів проходить щоранку крізь каффські брами - і місто або споживає привезене, або вантажить кораблі і відправляє до Стамбула, Самсуна, Амазії, Бургаса, Варни, Трапезунда, Сінопа і Александрії, а іноді і до італійських портів - Генуї, Венеції і Мессіни - разом із невільниками з Майдану Сліз.
Навколо каффських мурів кучерявляться фруктові сади, виноградники і баштани, трояндові й тютюнові плантації, ховаються в них білі хатинки вільновідпущених і пишні садиби євреїв та караїмів, яким до останнього часу дозволялося жити тільки за мурами міста. Тут спритні маклери і купці перехоплюють всіх, хто йде або їде до міста, скуповують за безцінь товари і перепродують їх потім на ринку.
Але сьогодні було не до того.
По всіх шляхах і роздоріжжях сновигали схвильовані люди - і росли, і ширилися неймовірні чутки:
- Абдул скликав до себе старшинство і наказав, щоб у кожній караїмській родині спряли за ніч по три ока (219) шовку і принесли йому завтра опівдні готове прядиво або сплатили по десять золотих гасене чи то дали молоду жінку на продаж.
- Та хіба ж це можливо - три ока?! - лунали обурені вигуки. - Та краща прядуха не впорається з ними за тиждень!
- Та й шовку не відшукаєш ніде. За мить розхапали все до останнього кокона.
.- І ціни на нього потроїлися!
- Авжеж! Одним лихо, а другим - зиск!
- І тепер не купиш його ані за яку ціну.
- А хіба не можна спрясти вовну замість шовку? - питала одна з циганок, щось розраховуючи про себе.
- Благали. Відмовив, собака.
- А жінки виють. Нікого не вабить неволя.
І в іншій групі з жахом шепотіли караїмки, поводячи опуклими чорними і блискучими, як маслини, очима. - Падишах мусить випровадити до Персії десять тисяч невільниць, а на невільницьких ринках немає рабинь. - Чому ж він не відрядив Кантемир-мурзу в напад на Україну? Взяв би вдесятеро.
- Еге!.. Невільниці потрібні зараз, бо перси інакше не замиряться з нами. А на ясир довелося б чекати місяців зо три.
І невідомо звідки пішла в народі чутка, ніби рекрутів теж беруть не до війська, а в живу данину перському шахові. Чутка ширилася, обростала новими подробицями, запалювала обуренням селян, що приходили вранці до Каффи, викликала вибух розпачу серед обдурених зсиротілих родин. І йшли до Каффи батьки і жінки, брати і діди з сльозами і лементом на останнє побачення з рекрутами.
А біля синагоги юрбилися караїмські діди і з розпачем оточили сивобородого реб Самуїла і, здіймаючи руки до неба, слухали, що він розповідав.
- Покликав гахама (220) Абдул і каже: «Ви викрали велику амфору (221) золота, закопану в дервішівському монастирі. Щоб за добу ваша громада приставила таку ж амфору, бо вижену вас геть із Каффи і позбавлю права крамарювати і торгувати невільниками».
- Ой! Боже Авраама, Ісаака і Якова! Та всі ми вкупі не маємо стільки золота! - ойкнув один із слухачів. І полетіли розпачливі вигуки, схрещуючись і покриваючи один одного.
- Та хіба ж ми злодїї?!
- Хай зроблять трус!
- Хай доведуть, що ми вкрали!
- Ми навіть не знали, що є такий скарб!
- І де він заритий!
Але той, що розповідав, тільки тоскно похитав головою.
- Ой, та хіба ж з ним можна говорити! Звір! Справжній звір. Селімові треба грошей, щоб відкупитися від походу. Обридло йому на війні... А впало воно на нашу бідолашну голову...
- А що відповів Абдулові гахам?
Старий знизав плечима:
- Пішов до нього вдруге торгуватися, а з ним рабині і купці.
- А тим часом позамикали наші крамниці, щоб ми голодували, - кинув хтось.
Кущі і дерева, скелі і рівчаки пливли назустріч, мигтіли праворуч, ліворуч і зникали десь позаду. Горпина і Шафіге мало не бігли. Гнав Шафіге одвічний материнський інстинкт, наче вовчицю за мисливцем, що забрав її вовченят.
- А що, коли його вже відправили до Стамбула? - в сотий раз питала вона Горпину. - Як ти гадаєш: він ще тут?
- Та, певно ж, тут, - заспокоювала Горпина. - Хлопчиків брали скрізь. За один день вони не могли впоратися... Сядьмо на хвилиночку, Шафіге. Зморилася я, та й дитину час годувати.
Шафіге нехотя сіла на камінь і нетерпляче дивилася, як Горпина виймає перса, важкі від молока, як жадібно припадає до них дитина і ссе, ссе. Хвилини стають вічністю. «Швидше! Швидше!» - благає вся її істота. Ох, як ця дитина довго ссе!.. Чи то в Горпини забагато молока?!
Нарешті дитина, насмокталася і почала куняти.
- Дай мені Юсуфа, Горпіне. Тобі важко нести, - благала Шафіге, переступаючи з ноги на ногу.
І, взявши дитину, кинулася далі. Щоб скоротити путь, вони йшли навпростець, крізь чагарник і балки. І за дві години замайоріла перед ними Каффа.
Тут низенькі кам'яні мури, паркани і ліси перетяли їм путь. Довелося вийти на битий шлях. І тут бурхливий потік людей, худоби, гарб і мажар, коней і ослів підхопив і помчав їх з собою. Швидше! Швидше! Ось і кладовище з невисокими надгробними каменями з жовтого вапняку або блакитного фаянсу, мережані закрутками арабських письмен.
Жінки кинулися навпростець і опинилися по той бік кладовища на карасу-базарському шляху. Тепер уже близько. Ось і біла хата серед соняшників, що дивляться на схід сонця зчорнілими обличчями в бриж ах жовтих пелюсток.
- Горпиночко, серденько! Шафіге! От не чекала, - радісно кинулася до них Олена, блимаючи веселими очима. - А я тільки що подоїла кози. Заходьте. Почастую вас сиродоєм із коржиками.
- Лихо в нас. Прийшли по пораду, - вирвалося у Шафіге. - Забрали мого Меметика.
І заплакала голосно.
- Хто забрав? Як?
Шафіге ридала. Горпина нашвидку розповіла про яничарів і про пораду Мураз-заде. Загасли, потьмарилися карі очі. Розтанула усмішка на пухких губах, а кирпатенький носик співчутливо внтягнувся.
- Ах, падлюки! Ах, шкуродери! - палко обурилася Олена; - Чула я про це на базарі, та не йняла віри.
- Забрали... Наче ягняток під ніж, - ридала Шафіге. - Аллах, аллах, нащо така мука?!
- Нащо? - палко схопилася Олена. - Щоб мурзам та беям було солодше. Щоб аги та різні хабарники сито жили. Невже, тіточко, не бачите, що скрізь, по всьому світу - одне: бідні люди сльозами вмиваються та суху скоринку гризуть, а пани з жиру скаженіють, щоб їм луснути?!
- Підв'яжи язика, жінко, бо не зносити тобі голови, - кинув Панас, підводячись з лави.
Шафіге злякано метнулась у куток, опускаючи фередже, а Олена замахала на чоловіка руками, потім кинулася до татарки. - Не лякайся, серденько. Це мій чоловік, - заспокоювала вона гостю. - Не ховайтеся. Сідайте. Відпочивайте! Це ж не жарт. Відмахати шість фарсахів від Чабан-Таша. Розкажіть Панасові, що з вами сталося. Він вам допоможе. Поснідаємо та підемо до Каффи. Без Панаса все'дно не обійдетесь.
Шафіге зрозуміла, що нема чого соромитися, але важко було відкараскатися від старої звички, і сіла вона лише тоді, коли Панас замкнув двері, щоб не зайшов хтось знадвору і не побачив її.
- Знаю я, звідки дме вітер, - зітхнув колишній невільник. - Вся Каффа стала догори ногами, бо наш беглер-бей вже рік, як пішов на перську війну. Прагне він додому, а візир його не звільняє. Ось він і наказує накласти на Каффу різні податки, щоб дати хабара царедворцям... А заступник Селіма, Абдул, теж не дурень. Якщо Селімові треба п'ять тисяч золотих - він вимагає п'ятнадцять, бо ж народ, як отара: все сплатить. А щоб не було тяганини і скарг, наказав він скласти списки, скільки кому платити, і віддав їх яничарам правити гроші. А яничари зібралися до Біюк-Джами, порадилися та й віддали податок в посесію, заробивши на цьому кілька тисяч гуляміє (222), бо ж і вони тепер голодують: вже два місяці їм гроша не плачено. А народові знов зайве лихо: витисни з себе і беглер-бейові гроші, і Абдулові, і яничарське гуляміє, і посесорів зиск. А посесор такий собака, що жах... Це ж банкір Ісаак з Бейрута. Мабуть, чули? Він і з мертвого здере, не те що з живого... Виє народ. А кінця лихові не видно...
Панас казав правду. Вже мало не рік тинявся Селім перськими пустелями і горами і марно благав, щоб відпустили його до Каффи. З сотень дрібниць розумів він, що темні сили сералю підкопуються і під нього. Недурно залишали його без підсилення, без харчів, а коли зголодніле військо накидалося на селян, або сам Селім накладав на них окупи, летіли на нього скарги і викази, і нашіптували султанові блазні та євнухи про зраду молодого баші. Але султан слухав виказувачів і шептунів і загадково мовчав. І сичала двірська камарилья:
- Чого він бариться?! Чого мовчить?!
Бакшишами в Туреччині можна було добитися всього.
Царедворці одверто торгували посадами, а тому, що посад було небагато і очікувати смерті або підвищення службовців доводилося б роками, починали вони нашіптувати на новопризначених падишахові, добиваючись або страти, або заслання, або просто усунення їх. І коли звільнялася таким чином посада - сотні рук простягалися до ласого шматка, і діставав його не кращий, а той, хто дасть кращий бакшиш.
Зрозуміло, що кожен турецький службовець почував себе непевно і намагався якнайшвидше повернути собі все витрачене на бакшиш і якнайшвидше зібрати «білі гроші про чорний день», як влучно висловився один з турецьких письменників, - знав, що й під нього почнуть незабаром підкопуватися хабарники-царедворці, і тоді доведеться або мовчки гинути, або відкупатися від них щомісяця подарунками. І сипалися бакшиші євнухам, блазням, німим (223), астрологам, одаликам, візирам (224) і муфтіям - усім, що так чи інакше мали відношення до двірських інтриг.
Відчувши, що грунт захитався в нього під ногами, вирішив і Селім удатися до старого і вірного засобу: надіслав Абдулові суворий наказ - негайно зібрати йому живу данину і гроші.
Поснідавши і відпочивши, Горпина і Шафіге рушили з Оленою і Панасом до Каффи.
Біля міської брами казнадари (225) спинили їх.
- Хто ви? Що несете? - вчепилися вони в Горпинин клунок.
Але Панас спокійно відповів за них:
- Старшина артілі вантажників. Ідемо до такіє (226). А це мої родички.
- Проходьте, - махнув казнадар.
І, не розкривши брами, кинувся до мажари з вином. Два караїми поквапливо стрибнули на землю.
- Ось податок, ефенді, - совав один з них казнадарові гроші. - По п'ятнадцять акче від барила, а це - господареві за турботи.
- Та йдіть до шайтана з своїми грошима! Не дозволено пропускати караїмів, поки вони не повернуть вкраденого золота, - огризнувся казнадар, жаліючи, що цього разу доводиться бути чесним.
- Звертай з дороги, ішаче! - кричали візники, що напирали ззаду. - Дай проїхати!
- Став під брамою, наче осел!
- Тягніть його за хвіст, собаку!
Лайка бучнішала. Караїми щось доводили казнадарові, соваючи йому гроші в кулак. Казнадар сперечався. Погоничі й візники кричали. Ззаду над'їжджали все нові й нові подорожні. Ось-ось мала спалахнути бійка.
- От чорти! - промурмотів Панас.
І звернувся до казнадара:
- Відчини ж нам, ефенді. Ти ж дозволив нам увійти.
- Ідіть, - огризнувся той, відхиляючи браму. - Бачите, що тут робиться?
Панас пірнув у вузький отвір і зупинився лише на першому розі...
- Тепер ідіть до базару, - сказав він жінкам, - а я піду до беглер-бейського палацу. Треба довідатися, де перебувають хлопчики і хто цей ага. Чекайте на мене опівдні біля Біюк-Джами.
На базарі було щось неймовірне. Різномовна бурхлива юрба кипіла і вирувала, як на ярмарку проти Нового року. І мовчазні татари, і турки тонули в ній, як риби в гуркоті шторму.
- Та ти збожеволів! - волала стара вірменка, обурено вилуплюючи жовтуваті білки очей. - Вчора хліб коштував три акче, а сьогодні вже п'ять! Та за таке треба вкинути тебе до в'язниці та добре відлупцювати!
- А чи чули, що посесор наклав мені на борошно не по п'ятнадцять акче, як споконвіку було, а по шістдесят. Де я візьму ці гроші?
- А я хіба не маю платити?! Він наклав мені на саклю дві тисячі аспрів. Але ж ти, собако, хочеш, щоб я сплатила і те, що на мене накладено, і те, що на тебе?!
- Сама ти собака невірна, - спалахнув пекар. - Іди! Шукай собі хліба дешевше!
- Іджіари! Іджіари! Вишивано кокозьким нефарбованим шовком по справжній тканині шере! (227) – вигукувала Олена, штовхаючись в бурхливій юрбі.
- Та йди к чорту зі своїми іджіарами. Нічого не докупишся, а вона іджіари... Якому шайтанові вони потрібні!
- Не треба - не бери, - огризнулася Олена і пірнула у натовп зі своїми супутницями.
А юрба кипіла полохливими чутками, де правда переплуталася з вигадками так щільно, що важко було їх відрізнити.
- Караїми вкрали золото, а ми за це повинні сплачувати податки.
- Ах, собаки!.. Чого ж дивляться судді й кати?
- Скарати б їх на горло або на гаках за ребра повісити!
- На поживу шулік та вороння!
- Та що ви базікаєте дурниці! - надсаджувався старий караїм з сивою біблійною бородою. - Нас грабують. Наших жінок та дівчат продають у неволю. Серце наше сходить кров'ю за ними, а ви нас обвинувачуєте?!
- Ніхто не став би дурно вимагати! Віддайте вкрадене! - пролунав дзвінкий задерикуватий голос з юрби.
- І не беріть податків у посесію! Бити б треба вас, упирів.
- В море кинути, як скажених собак.
- Заждіть, урветься наш терпець...
Старий аж руки звів до неба.
- Єгово! Та хіба ж ми беремо податки в посесію?! Це ж банкір Ісаак і інші багатирі, а не ми, бідні люди. Він же нас у жебри пускає лихварством! Нема в нього ані серця, ані ,совісті.
Достарыңызбен бөлісу: |