Сімферополь. Видавництво

Біля порога чекали на нього кобзарі.

-. Ну що? - спитав Свиридович, нервово покусуючи вус.

- Усе гаразд, пане осавуле, - низько вклонився дід Онопрій. - Ревуть, як бугаї. Вимагають походу на Каффу.

- Ну, а як у вас? - звернувся він до інших.

- Та й ми їх здорово підкрутили. Всім казали, що татари знов спустошили Полтавщину і погнали в неволю ясир.

- Ще й Січ збираються зруйнувати та вирізати до ноги.

- Чуєш, батьку, як гудуть? Наче море в негоду. Іди собі з богом на готовеньке, - задоволено гомоніли вони.

- Ну, спасибі вам, божі люди, за добре діло. Ось вам за роботу.

І Свиридович кинув у шапку діда Онопрія жменьку монет, де блищало і дрібне срібло, і золоті флорини, і дукати, і навіть єгипетські гасене.

Дід Онопрій похитав сивою головою і простяг шапку осавулові.

- Ні, батьку! Не треба. Ми це робили від чистого серця, ну й для порятунку душі. Візьми свої гроші.

- Бери, бери, - всміхнувся Свиридович. - А коли не хочете заробленого, - віддайте на шпиталь свій у Києві.

- Добре. Віддамо, - низько вклонився дід Онопрій. І, спираючись на плече поводиря, пошкандибав з хати.

- Ідіть на раду та підсипайте жару, де мокре горить, - кинув Свиридович. - Треба цю справу завершити. Визволяйте бідних невільників!

І швидким кроком пішов до гетьмана.

Майдан кипів. Пробили один раз дроб, і з усіх боків посунули на майдан козаки, хто напівголий із бронзовим м'язистим тілом, покусаним до крові комарами, хто в розкішному жупані, облямованому соболем, хто в домотканій сорочці, а хто в лахмітті, але з коштовною золотою шаблею при боці. Але геть усі були у волохатих чорних баранячих шапках із верхом червоним, як степовий мак, у широких штанях, напущених низько на чоботи або просто на босі ноги.

- Що таке? Що трапилося? - лунали запитання.

- Чого б'ють на раду?

- Коронний гетьман захопив байдаки!

- Татари напали на Полтавщину!

- Байдаки?! Та невже? Ах, вони сучі сини!

З блискавичною швидкістю облетіли натовп обидві новини.

- Бий панів! - зривалися люті вигуки й танули в реві юрби, як іскри на дніпрових хвилях.

- На Каффу! - ревли інші. - На Каффу!

- Визволяти бідних невільників! - підтакувала старшина, сновигаючи серед сіромашні.

- Щоб чортові пани не ганяли на панщину!

- Не дерли з нетяги останньої сорочки!

- Ой лишечко: женуть у неволю... І козаків, і дівчат, і дітей, і батьків.

- Та що ти брешеш! Які татари?

- Аякже! Он, кажуть, вогнем і димом пішла вся Полтавщина! - Сараною налетіла орда. А ви тут сидите, і нікому й на думку не спадає перехопити їх у дорозі.

- Їх перехопиш! Пішла орда, як вода втекла, - зітхнув інший, проштовхуючись до помосту. - Тепер її можна тільки в Каффі застукати, поки не продадуть і не відвезуть за море наших бранців.

- Ідуть! Ідуть! - пронеслося натовпом.

І все замовкло.

Побачивши старшину, довбиш віддав їй шану литавровим боєм, і оголилося кілька тисяч голів із довгими чорними або рудими, чи сивими, як степовий ковиль, оселедцями. Козаки натискали один на одного, ставали навшпиньки, лізли на колоди, на дерева, на ганки найближчих куренів, щоб краще бачити своїх отаманів.

Блідий від стриманого хвилювання йшов попереду Свиридович із червоним шовковим прапором і малою булавою. 3а ним твердо й широко ступав Сагайдачний, не дивлячись ні на кого. Рівно й міцно ніс він у руці розкішну булаву, обсипану коштовними самоцвітами, але ті, що його добре знали, могли помітити, як напружено стиснуті його щелепи і яка глибока зморшка лягла в нього між бровами.

За Сагайдачним ішов військовий суддя з срібною печаткою і писар з таким же каламарем та пером, а за ними по двоє - тридцять вісім курінних отаманів.

Діставшись помосту на середині майдану, Сагайдачний ступив на нього разом з осавулом, суддею та писарем, а курінні отамани та інша старшина розташувалися навкруги. І всі вони: і ті, що стояли на помості, і ті, що під ним, - вклонилися на всі чотири боки славному, низовому товариству. Козаки все ще стояли без шапок і повинні були - за звичаєм - відкланятися своїм отаманам, але козаки надто розпалилися. І залунали вигуки, перебиваючи. один одного.

- Бий панів!

- Жовніри захопили байдаки!

- На Каффу!!!

- Геть коронного гетьмана!

- Веди на Каффу!

- Турків шарпати!

- Визволяти бідних невільників!

Сагайдачний наблизився до краю помосту й підніс булаву. І вмить ущухло все.

- Не можна, панове, говорити всім разом. Хай скаже хтось один.

- Барабаш!

- Дмитро Барабаш!

- Замотайло!

- Кобиленко-Бурдило!

- До чорта Замотайла! Барабаша!!!

- Добре, вислухаємо і Барабаша, і Бурдила, - згодився Сагайдачний, відносячи булаву. - Говори, Барабаше, перший.

Барабаш зліз на барило, виринувши з моря волохатих червоноверхих шапок.

- Справа, панове, проста. Пани думають заморити нас голодом, а потім загарбати нашу Січі всіх нас повиписувати з реєстру, залишивши при волі козацькій тільки чотири тисячі чоловіка самих багатирів, старшин. А ви всі, панове, будьте нашими хлопами. Хто ж із вас не стане грудьми за оборону своєї волі, на оборону Січі, нашого передмур'я?! Треба вдарити на коронного гетьмана, поки мало в нього сили, щоб він не прочухався, та такого дати йому чосу, щоб пани штани губили, тікаючи від козацького частування.

- Го-го-го! Вірно!

- Тоді вже більше не полізуть.

І заревіли буйні голови:

- На панів!!! Веди на панів!!!

- Ріж до ноги! Щоб жодного шляхтича не залишилося на насіння!

Свиридович нервово смикав вуса. Чому Сагайдачний, дає їм так довго кричати? Але Сагайдачний уже підносив булаву.

- Добре, панове. Це ми зараз обміркуємо. А тепер хай скаже Кобиленко-Бурдило.

Прихильники походу на Каффу виштовхнули на бочку старого Бурдила. Він скинув шапку і, смикаючи ріденьку борідку, чекав, щоб ущухло бурхливе море юрби.

- Добре йти нa ведмедя, - почав він, вилискуючи хитрими жвавими очима, - коли знаєш, що не плигне тобі на потилицю пардуч. Добре й на панів іти, коли спокійно в Дикому Полі. А тепер ногайці знов гуляють нашим степом і женуть у неволю двадцять тисяч бранців. А це наші кревні сестри та брати, жінки та діти, друзі та старі батьки. Невже ж кинемо їх напризволяще і підемо на панів? Та який хижий звір піде полювати, коли мисливець лізе до нього в барліг? Вовчиця - і та біжить за мисливцем, що забрав її вовченят. Невже ж ми, панове, гірші за хижого звіра? Невже ж ми не кинемося навздогін? Ще два-три тижні - і буде пізно. А тепер ще можна накрити Каффу мокрим рядном. Війська там катма. І яничари, і капи-кулу (236) пішли на перську війну. Стоїть Каффа без оборони. Ще ніколи ми не шарпали Каффи. І добре діло б ми зробили, визволивши наших бідних невільників.

- Оце справді, - зітхнув хтось у юрбі.

Але Барабашеві прихильники не піддавалися.

- А тим часом пани старости потягнуть на панщину наших сестер та жінок!

- Почнуть нас на осиках вішати!

- Судити, як власних хлопів!

- Брешеш сучий сину! Тра невільників визволяти! - наступали на них інші.

- Поки тавра невільницького на чолі не випалять!

- Поки не згвалтують наших дівчат!

- Не заберуть хлопчиків у яничари!

Юрба кипіла. Всі кричали, сперечалися, не слухаючи і наступаючи один на одного. Лайка, вигуки, прокльони, загрози стояли над юрбою бучним гамором. Хтось збирався когось утопити в Дніпрі. Когось називали зрадником. І, покриваючи найбучніші голоси, гуло, як грім:

- На Каффу!

- Бий панів!

- На Каффу!

- Щоб не торгували людьми, як худобою!

- Ну й подихайте панськими хлопами!

- Лижіть панські чоботи!

В юрбі сновигала старшина, сіючи чутки і гуртуючи своїх.

- Уже Насух-баша галери стягнув до Очакова.

- А Ширинський бей збирає ногайців.

- І зовсім не Ширинський бей, а Кантемир-мурза.

- А тобі не все дно? Що бей, що мурза - одне стерво.

Барабаш проштовхнувся до Бородавки, що стояв серед нетяг, і смикнув його за жупан.

- Чого мовчиш сучий сину? У виписчики забажалося? Бидло ти панське, а не вільний козак!

Бородавка зиркнув на Барабаша, і його очі налилися кров'ю. Він нахилив голову, ніби збираючись його буцнути.

- А чув ти, падлюко, як старого Нечуйводу татарські хлопчиська закатували на смерть?

- А мало нашого брата пани з світу зживають?

- Так він мені замість рідного батька був. Він мене на Січ сиріткою привіз. Та я за нього сотні татар шкуру спущу.

- Он як! Ах ти, панський попихачу!

Вчорашні друзі міряли один одного очима, збираючись пустити в діло кулаки.

А Барабашеві прихильники вже хапалися за шаблі.

Прихильники морського походу й собі стали дибки. Ось-ось зчиниться бійка.

- Пане гетьмане! Пане гетьмане! Чого ж ви мовчите? - кинувся до Сагайдачного Свиридович.

- Не лізь, баніте! Сам знаю! - гримнув на нього Сагайдачний і підніс булаву.

Але козацтво не помічало умовного знаку. Вони наскакували один на одного, червоні, спітнілі, розлючені.

- За мовчіть, бісові діти! - гримнув Сагайдачний своїм громовим голосом, який було чути навіть у бою, серед гуркоту гармат і брязкоту шабель.

Найближчі обернулися і помітили підведену булаву, що блищала на сонці різнокольоровими іскрами. Наче хвиля тиші пройшла натовпом, змиваючи рев і відносячи його далеко-далеко...

Забувши свою лють, тисячі облич повернулися до помосту.

- Панове! - владно і бучно прокотилося над юрбою. - Бачу я, що поділилися ви на два табори: одні бажають бити панів, а інші - турків та татар шарпати, визволяти невільників.

- Так, батьку, так!

- Вірно!

- Але ж одне одному не завадить. Вистачить славного війська Запорозького на обидва походи. І на Січі залишимо надійну залогу на той випадок, коли б посунула до нас ногайська орда або той-таки гетьман коронний. Соромно козакам боятися одної тисячі миршавеньких панків, коли в нас он скільки сили! - гордовито й невимушено майнув він булавою над майданом.

- Оце здорово! Що ми - баби? - тремтіти перед ворогом! - вирвалося в якогось козарлюги в оксамитовому жупані на голому тілі.

- Ну й батько ж! Хитрий, як лис!

- Тихше, панове! Тра дослухати.

- Слід нам пошарпати Каффу, - казав далі Сагайдачний, відчуваючи ту відмінну тишу, коли промовець вбирає в себе всі погляди і юрба не сміє дихнути, щоб не пропустити жодного слова. - Каффа - це місце кляте, де земля не родить, бо солона вода від наших сліз, де щодня продають бакани-крамарі наших братів за море і зсипають у скрині зароблене на них золото. А тим кривавим золотом виповнена Каффа, як море - водою. І тепер сидять ті крамарі, як павуки серед свого павутиння, чекаючи на нову поживу: женуть ногайці на продаж наших близьких кревних братів, а вони потирають собі руки і підраховують майбутні бариші. А буде їм замість зиску...

- Дуля! - вигукнув із натовпу якийсь нетяга, розпливаючись широко усмішкою

- Авжеж, синку, дуля. Вернемося з походу тижнів за шість-вісім і весело й бадьоро, як годиться звитяжцям, ударимо на панів. А тим часом настане осінь, холоди, дощі... Не люблять холоду пани. Розійдуться вони по замках та фільварках грітися біля груб та камінів, а жовніри порозбігаються, бо їм уже два роки не плачено. Візьмемо їх голіруч. Така моя думка. А тепер поміркуйте самі, панове, як і що нам робити, - закінчив Сагайдачний, опускаючи булаву.

Юрба ще мить мовчала, нерухома й зосереджена, потім почала ділитися на два кола: старшинське, що оточувало гетьмана, і друге, більше, - з самої голоти.

Промова Сагайдачного справила величезне враження. Так говорив він і торік, і позаторік перед своїми блискучими походами. І кожного разу, висловивши свою думку, Сагайдачний навмисно усував себе, щоб кожному здавалося, ніби він прийшов до такого ж висновку самотужки. І кожного разу, приставши до гетьмана, поверталося козацтво, обкурене порохом і славою, від якої йшла обертом не одна молодецька голова. І звикли козаки вірити в нюх і розум Сагайдачного, і мимоволі підпадали під вплив його авторитету. Отже, й тепер лави Барабашевих прихильників чимало порідшали.

- Чого боятися Жолкевського? Невже ми баби?

- Та й пани не журавлі. За море не полетять.

- Панів жменька, а в нас у штанях мокро з переляку.

- Тьху, ганьба! І оце справді соромно, панове, й очі підвести.

- Та Жолкевський до нас і носа не суне.

- Та що там думати! На Каффу!!! - здіймалися палкі вигуки тих, хто не бажав чекати.

Барабаш увесь кипів з люті, образи й обурення. Він відчував, що грунт тікає з-під його ніг. Шия його стала бурякова. Рясний піт виступив на чолі. На скронях набрякли жили.

- Панове! - гримнув він, стискаючи жилаві кулаки. - Де ваші голови? Чим ви думаєте? Чи горілкою у вас пам'ять відбило? Хто вас на панщину ганяв? Хто лупив канчуками? Хто відбирав останній гріш? І мед, і снопи, і птицю, і рибу? Хто з землі зганяв на волоки, відбирав під фільварки ваші лани? Пани! Самі пани! Хто забороняв вам судитися в своєї старшини? Знов пани! Від кого бачили ви саме знущання? А кого ви тепер слухаєте? Старшин, таких же панів, як і шляхта. Чим вони кращі? Також ссуть нашу кров, тільки прикриваються всякими хитрощами. Хто вам очі замилює улесливими словами? Сагайдак! Недоляшок! Королівський попихач! Кому король дає грамоти? Кого посилає в походи боронити свої справи під Москву, під Смоленськ? Його, Сагайдака! Як вірний собака, служить він клятому панству і панському королеві. Осавула слухаєте! Свиридовича! Та він і сам шляхтич, колишній староста. Забули, як він колись ганяв вас на панщину? Який з нього козак? А ви й вуха порозвішували. Вони гадають вашими руками заробити собі половину здобичі за свої човни та військовий припас, бо в нетяги ані мушкета, ані шаблі нема путньої. Самі штани, чим сором прикрити, та й ті в дірках.

Голота оточила Барабаша щільним колом.

- Та воно так! - залунали вигуки. - Бити панів - це перша річ!

- Так і веди нас на панів!

- Хіба ж ми від того!

- Бий панів, чого довго думати!

- На ляхів веди!

- На коронного гетьмана!

- Викоренити їх до ноги!

- З родом-племенем!

- На Каффу!!! - насаджувалися поодинокі голоси.

Але юрба ревла чимраз гучніше.

- Бий панів!!!

- Пали! Ріж!!!

- З жінками та дітьми, щоб не розплоджувалися!

Тільки навколо Бородавки та ще кількох юрбилися жменьки козаків і де-не-де кидали своє гасло:

- На Каффу!!! На Каффу!!! Визволяти бідних невільників!

Барабаш відчував свою перемогу. Він стояв на барилі, взявшись кулаками під боки, і звитяжна усмішка заграла в його очах.

- Чого ж ви очікуєте, панове? Кидайте шапки! Бий панів! - гримнув він перший і перший кинув шапку вгору.

- Стій!.. - ревнуло щось за його спиною.

І на барилі поруч Барабаша виріс Корж.

Міцно схопив він Барабаша за комір і обернув обличчям до себе. Нетяги завмерли з несподіванки. Запанувала тиша. Що це таке? Зарослий аж до очей, худий, як смерть, козак трусить Барабаша, кидаючи йому просто в вічі:

- Мовчи, падлюко! Ти бачив, що таке неволя? Знаєш її? Ні? Ну, так заткни собі пельку і не бреши, як собака на вітер!

- He пізнаєте, панове? - звернувся він до юрби. - Справді важко пізнати, бо лихо тільки рака красить. Ну, так дивіться, я - Данило Корж, з Переяславського полку. Втік я з татарської неволі. Бачите: ось і невільницьке тавро на лобі. На все життя, до смерті; знівечили, випалили червоним залізом. А ось спина моя невільницька. Дивіться.

І швидким рухом Корж скинув стару свитинку, накинуту на голе тіло. Він був страшний: ребра і лопатки випинались у нього з-під шкіри, як на здохлій шкапині, і червоні, незагоєні басамани обшморгали його спину і плечі. Це було так моторошно, що козаки опустили очі додолу. Запанувала така тиша, що було чути, як зітхали старі cивi козаки, пригадуючи татарські катівні.

- Бачите ці басамани? - питав Корж, обертаючись на всі боки. - Зняли мене з галери тому вже півроку, а рани від батогів та таволги ще не загоїлися. Отже, подумайте, які були вони на галері. А руки?! А ноги мої! Бачите, як роз'ятрили їх кайдани? Ось вона, неволя татарська! День і ніч у кайданах спи, працюй, їж і пий скарлючившись, прикутий до лави. А по спині б'ють таволгою. А годували чим? Cтepвом та гнилими покидьками! Собаки того не їстимуть, що ми їли з голоду. Важив я торік сім пудів, а тепер більше як три не заважу. На ребрах хоч смичком грай, як на скрипці... А ти ще смієш говорити, що не треба визволяти невільників? - звернувся він до Барабаша, міцно струснувши його за плечі. - Та за таке слово треба було б тебе, як собаку, продати татарам у неволю! Тоді б прочухався, кнур вигодуваний! Накрутить вас отакий дурень, отакий падлюка і зрадник, - звернувся Корж до юрби, - а ви, панове, й вірите! Подумайте, що в турків понад триста галер, а на кожній із них гине по двісті-триста невільників. І всі вони ваші брати, така ж голота нещасна, бо ж старшина відкупається на волю. Гниють вони заживо від ран та голоду, а ви тут пельки дерете з ненажеру. Іч, які ви гладкі та відгодовані! Як кабани проти Різдва. Ткни ножем - ніж у салі загрузне, не дійшовши до м'яса, а там люди мруть з голоду і віку собі вкоротити не можуть, бо в кайдани закуті. Заждіть! Потрапите теж у неволю. Тоді порозумнішаєте. Та пізно буде зарадити лихові.

- А в панів хіба солодко? - крикнув Барабаш. – Не слухайте його, гетьманського підлабузника! Пригадайте панські канчуки, панщину, знущання! Панські шибениці. Орендарів пригадайте! Бий панів, голото нещасна!

Але слова його розтанули в скаженому реві юрби, Зблідлий, з гарячими, як вугілля, очима, Барабаш вихопив шаблю з ножем.

- Бий панів! - несамовито крикнув він. І кинувся на Бородавку.

Забряжчали шаблі. Тимко, Савка і ще сотні з дві одчайдушної голоти оточили свого ватажка.

Билися люто, мовчки зціпивши зуби, по держаки застромлюючи леза в груди. Забиті не падали, затиснуті серед живих. Поодинокі постріли й вигуки, брязкіт лез, лайка, прокльони зливалися в глухе гудіння. Барабашівцям запалась під ногами земля. Барабаш бився завзято в першій лаві. Чимало супротивників упало під його рукою. Чиясь шабля змахнула йому оселедець разом із шкірою з голови, оголивши череп. Скривавлений, блідий він бився й бився, ніби не відчував ані болю, ані ран.

- Ось тобі, собако! - просичав Свиридович, націлившись на нього пістолем. Пролунав постріл. Барабаш постояв з хвилину, хитнувся і важко поточився на Тимкове плече.

- Стривай, гадино!.. Ще пораху...ємося з вами... - промовив він з зусиллям.

І знепритомнів.

Сагайдачний увесь час стояв серед старшин, неймовірним зусиллям волі опанувавши себе. Розв'язувалась Настина доля. Вона в руках бурхливої юрби, стихії. Поки він говорив, юрба була приборкана, але Сагайдачний був надто обачна людина, щоб відступити від звичаю. Старшина мовчала. Вона ще вчора ухвалила все. Тепер справа була в руках голоти. Тихо перекидаючись словами, зиркали курінні отамани й діди в бік великого бучного кола. І до Сагайдачного долітали уривки розмов.

- Треба було кудись відрядити цього горлая.

- Зіпсує він нам усе діло.

- Бачите? Бачите, панове? Я ж казав. Ось він: виліз на діжкуl.

Сагайдачний здригнувся: Дмитро Барабаш. Це не палкий і несталий Бородавка. Це - сталева людина, яку можна вбити, але не привернути на свій бік. Сагайдачний ступив на перший щабель помосту, вдивляючись у промовця і намагаючись почути, що він каже. Зовнішньо гетьман був стриманий і спокійний. Тільки нігті його так учепилися в бильце помосту, що з-під них бризнула кров.

Ревуть нетяги. Кілька шапок промайнуло в повітрі. Але що це? Поруч Барабаша раптом промайнула якась постать, Сагайдачний пізнав Коржа. Корж щось говорить, палко й обурено розмахуючи руками. Скидає свитку з плечей, показує юрбі своє знівечене кістляве тіло. І видно здалеку, як принишкли, як щільно згуртувалися навколо нього козаки... Час минає повільно, як тече кров у жилах конанця. І знов шапки летять у повітря. Здіймається гул низький і могутній, як буря. І наче блискавки в темній хмарі, блищать над натовпом шабельні леза.

Бій. Упертий, мовчазний бій. Старшина помітила, кинулася туди. Ось палахкотять серед безбарвного лахміття їх кармазинові жупани, наче плями крові, начебто червоний мак у житах. Брязкіт шабель стоїть у вухах. Як важко стояти і не вхопитись за зброю... Але буря зростає. Лайка, стогін, прокльони - все зливається в гуркіт буруну. Гучніше клекоче козацьке море. Опір барабашців меншає. Де-не-де блимає лезо над головою. І хмара шапок здіймається над майданом, а громовий рев котиться з краю в край.

- На Каффу!!! Веди на Каффу!!!

Нетяги кидаються до старшини, ладні забити тих, хто не пристане до їх волі. І міцний рев заливає поміст.

- На Каффу!!! Веди на Каффу!!!

Віджили старі сивоусі діди. Загомоніли, заворушилися. І теж кинули шапку вгору.

А Сагайдачний, ніби прокинувшись від важкого сну, вибіг на поміст і зупинився перед юрбою. Яке сьогодні променясте сонце! Яка глибока синь над головою! І наче вороняча зграя, кружляють над юрбою червоноверхі шапки.

Очі йому спалахнули вогнем. Тисячі рук простяглися до помосту, і ревли могутні голоси:

- На Каффу!!! Веди на Каффу!!!

Вдарили срібні сурми оркестру, наче заспівало сонячне проміння свого звитяжного південного співу. І коли замовкли їх голоси й ущухли крики - довго ще лунало в гоорах за Дніпром:

- На Каффу!!! Веди на Каффу!!!
Кінець першого тома
ПРИМІТКИ
1 Староство - державний маєток, який давали від уряду урядовцям замість утримання. Три чверті прибутків від староства йшло на користь старости, що дістав цей маєток, а чверть (так звана кварта) - на утримання королівського регулярного війська, так званого кварцяного війська (від слова «кварта»).

2 Метрикант - завідувач королівської канцелярії, що видає метрики, грамоти та інші документи від королівського імені. Досить значна посада.

3 Підкоморій - суддя, що розглядає тільки справи про землю та її розмежування. В польській службовій ієрархії посаду підкоморія вважали за досить значну.

4 Свентоянський собор - головна кафедральна церква Варшави, пам'ятник готичної архітектури, прикрашений різьбленням з білого мармуру. За кілька років до описуваних подій дзвіниці його звалилися під час урагану (1606), і тоді на місці старої дзвіниці було збудовано нову, в стилі італійського Відродження.

5 Князі Мазовецькі - феодали, яким спочатку належало місто Варшава, як власність. Лише згодом стала Варшава державним містом і, нарешті, столицею.

8 Король Зигмунд ІІІ - із шведської династії Ваза, чому його часто називали шведським принцом. Панство брало його на польський престол року 1587. Зигмунд був під величезним впливом єзуїтів і взагалі духовенства.

7 Польська конституція знала дві палати: сенат і так звану посольську ізбу, або вальний сойм, який відбувався у Варшаві кожні два роки. Депутати посольської ізби звалися послами, і кожен з них представляв яку-небудь із польських земель. У Польщі тільки шляхта мала всі громадські права. На соймі всі справи затверджувалися одноголосно, а постанови сойму проводилися в життя тільки в тих землях, де їх затверджувала місцева шляхта на звітному (реляційному) соймику. Постанови сойму звалися конституціями.

8 Шафар - скарбник, касир, той, що збирав податок.

9 У Варшаві шляхтич мав право будувати будинок з трьома вікнами на вулицю; міщани - з двома, а ремісник - з одним вікном.

10 Стація - військовий постій, коли розташовували жовнірів по приватних будинках.

11 Крулевщизна - маєток, що належав особисто королеві. Частину крулевщизни король роздавав панству, щоб привабити його до себе.

12 Мартин Броневський - польський посол у Туреччині, що залишив цікаві мемуари про східне життя.

13 Фірман - універсал турецького султана.

14 Попеня - московський цар Михайло Федорович Романов. У Польщі звали його «попеня», бо батька Михайла Федоровича було силоміць пострижено в монахи під ім'ям Філарета. Філарет довго перебував у польському полоні, а потім, повернувшись до Москви, був обраний на Московського патріарха.