Сімферополь. Видавництво

А Корж і кобзарі немов задубіли від несподіваної звістки. Кривий Юхим тихенько хрестився і пошепки читав «Отче наш», а Корж раптом підвівся і грюкнув по столу кулаком.

- Та що вони тут совість попропивали, чи що?! Пани ніде не подінуться, а ясир одразу продадуть. Шукай його тоді за морями. Перехопити його треба або тут, у степу, або там, на невільницьких ринках.

Свиридович знизав плечима.

- Втлумач це нашій голоті... Жолкевський звідси за півcта миль, а вони так злякалися, що в штанях у них мокро. А тим часом матерів, жінок та сестер женуть у неволю на продаж.

- Не можна цього допустити! Треба на раду вдарити! Присоромити їх!

- Не буду я в таке діло втручатися, - стенув Свиридович плечима. - Щоб кожен потім волав, що я шляхтич і пан і за свій рід злякався! Та вони з п'яних очей і в Дніпро мене шпурнути можуть. І не почухаються. І пан гетьман теж про це й слова не скаже, бо ж голота гавкатиме, що він збабився і задля своєї нареченої ладен лити козацьку кров. Ні, Даниле, не нам про це починати розмову. Хай саме військо вирішить, де йому краще йти: полювати в степу на гусарів Жолкевського чи то визволяти бідних невільників. Годі про це говорити, - ніби схаменувся Свиридович. - Ти, Даниле, лягай спати. Вранці зайдеш до нашого батька. Він хоче про щось тебе докладно розпитати, а ви, божі люди, - звернувся він до кобзарів, - теж ідіть собі з богом. Хай Данило відпочине після всього пережитого. Хай забуває неволю. Завтра з ним побалакаєте.

Свиридович підвівся, ніби збираючись піти. Але Данило був надто схвильований.

- Постій хвилинку, пане осавуле, - зупинив він Свиридовича. - Не можна ж так цього залишити. Ми самі за це візьмемося! - раптом вигукнув він зривистим голосом і простер руку до кобзарів. - Допоможіть і ви, добрі люди! Допоможіть! Ви ж там бували! Бачили, чули, знаєте все!.. врятуйте хоч тих, кого зараз женуть у неволю! '

Але порив надломив його надто слабі сили. Корж похитнувся, зблід і поточився на землю. Одним стрибком Свиридович опинився біля нього і обережно спустив його на лаву:

- Он бачте, що зробила неволя з людиною? - звернувся він до кобзарів. - А торік ламав він руками підкови, а німецькі срібні таляри двома пальцями в трубочку скручував. Дійсно, треба визволяти бідних невільників, та не старшині братися за цю справу. Бо ж скажуть, ніби ми за свою користь дбаємо. Забажалося нам, мовляв, хліба козацького...

- Не скажуть! - раптом підвівся старезний дід Онопрій. - Не допустимо! Підемо зараз по куренях, по базарах збуджувати совість у сплячих. Гнів господній вразить нечестивих, що позабули за муки невільницькі. Ходімо, Юхиме, ходімо, братики! Тому що очі нашої душі бачать іноді далі і краще видючих!

І, поклавши руку на плече розгубленого і збентеженого маленького поводиря, рушив до дверей.

- Ідіть! Ідіть, божі люди! Робіть, що наказує вам сумління і серце, - урочисто проголосив Свиридович.

І коли двері за кобзарями замкнулися, налляв Коржеві повну чарку й поляскав його по плечу:

- Не журись, Данило. Не ховай своїх ран і образ. Кажуть, ніби голота збирається завтра вдарити на раду, щоб вирушити проти Жолкевського. Іди на раду! Розкажи людям всю правду про ту неволю. Нічого не приховай. Пригадай найжахливіше. А поки що лягай спати, бо ж так заслабнеш, щo не доплентаєшся до майдану. Визволяй бідних невільників.

Корж випив чарку і випростався в знемозі на лаві. А Свиридович суворо наказав Юзикові і іншим джурам нічим не турбувати хворого і, задоволено підкручуючи вуса, подався додому.

«Гонору слово, - думав він, - закваска вийшла непогана. І не я буду пан Карл Свиридович, коли вся Січ не зашумить від неї».
ІСКРИ В ПОРОХ
Кишіла Каффа. Наближаючись до похмурої міської брами, почула Горпина наче далекий гуркіт громовиці. На вулицях було багато народу. Не строкатої, безтурботно галасливої базарної юрби, де кожен щось купує або продає, а бурхливої, згуртованої обуренням, що клекотіла і вирувала, як буруни під скелями. Лайка, прокльони, буйні вигуки, повні розпачу і зненависті, висіли в повітрі.

- Ми голодуємо!

- Дай нам хліба, шкуролупе проклятий!

- Податків вимагають, а хліба нема!

- Перехоплюють для рекрутів вози!

- Щоб ми поздихали, як чумні щури! - обурено підтакував кремезний чинбар в шкіряному фартусі з засуканими рукавами.

- Адже ж нахип та уста-баші не голодують.

Це здалося так кумедно, що чинбарі мимоволі розреготалися.

- Еге!.. Стануть вони голодувати, коли беруть вони з нас мало не чверть заробленого за те, щоб ми їм же скорялися.

- Комори ломляться від збіжжя в такіє!

- І від борошна!

- І від іншого харчу!

- А ми пухнемо з голоду!

- Авжеж, бо щури та миші їм дорожчі від робочого люду, бо для щурів є борошно, а для нас нема.

- А сьогодні прийшли до гавані дві наші шкуни, - вкинув якийсь венеціанець, - та розпустили паруси, не кинувши якоря через той клятий податок.

- Та чого ж ви терпите? - дивувалися франки-матроси. - Лаєтесь-каєтесь, а прийдете до Абдула aбo до уста-башів і мовчки вклоняєтесь, як жебраки, щоб не визнали вас за непутящих.

- Дурні ми! Тому й скоряємось, - щиро вигукнув один з чинбарів.

- Ішаки довговухі!

- Тю! Теж дорівняв. Спробуй не годувати свого ішака, так він тобі так зареве, що вуха луснутъ.

І, вдираючись в обурені вигуки, линули тоскні й безнадійні скимління жінок:

- Забрали мою донечку, мою Рахіленьку. Продають на невільницькому ринку. Завезуть у Персію, у гірку неволю...

- Ой діточки наші нещасні... Ой Єгово!.. Доки ти вражатимеш нас гнівом своїм?! І за що?..

- Банкіру Ісаакові на користь, - обурено сплюнув один з майстрів, вільновідпущений козак. - Чого виєте? Ідіть до свого Ісаака! Мабуть, змилосердиться.

- Ой, так до нього й не доступитися! Стоять яничари навколо Ісаакового палацу, щоб наш стогін і наші сльози не заважали йому.

- От прокляті!.. Ланцюгові собаки султанські, - навмисно вкинув якийсь ремісник, помітивши в юрбі яничара.

- І Ісаакові, бо служать вони тому, в кого кишені товсті.

- Дурні! Осли нещасні! - вилаявся яничар, що вже дві години ходив по базару, шукаючи хліба. - Спробували б ви побути в нашій шкурі. Третій рік не дають грошей. Або дали, та такими, що в них більше міді, ніж золота. Жодний крамар їх не брав. Так ми їх кинули Гусейнові у вічі, а кращих нема... А за службу як нас карають!.. І нагаями, і ляпасами... І чатувати ставлять не в чергу.

- Так чого ж ви мовчите?!

- Та ще й з народу знущаєтесь, замість захищати покривджених.

- А як його захищати? Коли б ми знали, хто в цьому винний... Та на шматки б роздерли вмить.

- Банкір Ісаак винний! - несамовито заволали жінки. - Він губить наших дітей!

- Бере податки в посесію!

- Продає наших доньок у неволю!

- А за Абдула забули?! - вигукнув кремезний чинбар.

- Хай він буде проклятий, собака!

- А беглер-бей? Це ж йому треба грошей.

Панас повільно проштовхнувся крізь натовп, і задоволена посмішка грала на його вустах:

- Чуєте, як гудуть? - підморгнув він жінкам. - Так їм, дурням, і треба!

- Чому? - не зрозуміла Олена.

- Хай не підставляють спини під канчуки. У них одна пісня: «кисмет та кисмет». А з тим клятим кисметом жодний козак довіку б не бачив волі. Так і їздили б нами старшини, пани та попи всіх фарб та вір.

Горпина не слухала і не відповідала. І гуркіт юрби, і обурені вигуки чула вона, як уві сні. Інша, страшніша буря клекотіла в її грудях, і не знала вона, що краще йти далі чи то тікати світ за очі від зустрічі з Данилом. Міцно тримала вона ганчірку з золотими гасене. Вони пекли їй долоню, як тридцять Юдиних срібників. Це ж ключі від Данилових кайданів, це воля невільникові, а вона не в силі розтулити пальці. Aлe ж треба, треба...

- Куди ми йдемо, господарю? - полохливо смикнула Панаса Шафіге.

- До цитаделі. Там наші хлопчики. Витягни, Олено, гроші, - обернувся він до дружини, - бо якщо здибаємо агу, треба одразу його добре підмастити. Тут вже не можна ловити гав.

Вулички були колінкуваті й переплутані, а іноді такі вузькі, що другі поверхи й балкони мало не торкалися один одного, перетворюючи їх на напівтемні льохи і сходи, що стрімко здіймалися вгору.

Цитадель була на горі, у північно-східному кінці міста. Другий зубчастий мур із дванадцятьма вежами і чотирма брамами замикав її з усіх боків. Тут був зимовий палац беглер-бея, казарми, де сиділи під сторожею хлопчики, рекрути й жінки, і кілька міських будівель часів імператора Юстініана. Здалека долинав гуркіт міста, наче морський прибій.

Панас обійшов наріжну вежу і наблизився до брами, де чатував його знайомий воротар-мурин.

- Почекайте тут, - спинив він жінок, - а я довідаюся, що і як.

Панас кахикнув і обережно стукнув у прозурку. Під лунким склепінням загупали важкі кроки.

- Чого треба? - прохрипів незнайомий голос.

- Я до Масуда Ель Джеббара, господарю, - вклонився Панас. - Пропусти мене до чатівні.

- Проходь, проходь! Масуда нема, його заступлено! - гаркнув яничар і прибив прозурку.

Заступлено?! Не може бути! Масуд присягався бородою пророка, що чатуватиме до присмерків, а зараз одинадцята година. Це руйнувало всі Панасові плани. Нерішуче простояв він з хвилинку і знову постукав у браму. Почулася мідна лайка, і в прозурці з'явилися настовбурчені вуса. - Довго ти тут стоятимеш, собако?! - вилаявся воротар. - Геть звідси! Сказано - нема Масуда.

«А щоб тебе грім убив», - побажав йому про себе Панас, а вголос відповів спокійно:

- Так, господарю. Я б ніколи не наважився тебе турбувати, але Масуд наказав мені прийти по речі Гусейн-аги. Мабуть, ти мені скажеш, де і коли я зможу його побачити?

Гусейн-аги! Це змінювало справу.

- Масуд пішов, - прохрипів воротар трохи лагідніше. - Він казав, що піде на карасу-базарський шлях до знайомого гяура, де можна здобути трохи борошна, а Гусейн-ага спить і наказав, щоб жодний собака не турбував його до зухру.

Панасові і дух забило. Це означає, що є серйозні новини і що Масуд пішов його попередити. Швидко перебіг він майдан і наблизився до жінок.

- Біжи, Олено, додому. Масуд пішов до нас. Розпитай у нього все докладно, і, якщо він попрохає борошна або городини, - дай йому хоч повний лантух. Але нічого не переплутай. І ви, тіточко, ідіть з Оленою. Поговоріть з Масудом. Людина він сердечна, хоч пика в нього чорна, як дьоготь у мазниці. А ми з Горпиною підемо поки до порту. Та не забудьте про циганча.

- А тепер, любонька, можна й до Данила, - підморгнув Панас, коли Олена щезла за рогом з татаркою. - Та не тремтіть, як осика: не чужий вам Данило і не немовля. Знає, яка баб'яча доля в неволі... А про татарча поки що анічичирк. Все якось налагодиться...

Горпина мовчала. Ішли вони швидко, мало не бігли з гори, а назустріч їм зростав рев юрби і прокльони голодних. Юрба поривалася до Ісаакового палацу, скаженіючи і скипаючи обуренням.

- Віддай нам наших дітей, живолупе! - волали жінки, розмахуючи кулаками.

- Хліба! Хліба голодним! - напирали майстри.

- Смерть павукові!

- Упиреві клятому! - лунали вигуки.

Яничари ледве стримували юрбу. Ісааків палац стояв над нею мовчазний і похмурий, наче скеля серед бурунів.

Величезні брили цоколю... Перший поверх з вузенькими загратованими віконцями, а над ними - ще два поверхи з крижаними озерами широких венеціанських вікон і каріатидами з мармуру і бронзи.

- Продав наших дітей у неволю...

- Віддав за золото вільних людей.

- Залити б йому горло розтопленим золотом, щоб подавився, клятий.

Важкий камінь злетів над юрбою, пущений дужим чинбарем, - і розбіглося венеціанським склом густе павутиння щілинок.

- А-а-а-а!!!

Це прорвало греблю. Юрба кинулася до палацу, зім'яла яничарську охорону, як весняна повідь, що трощить і ламає все. І задзвеніли віконні шибки, загупали важкі чоботи і сокири, трощачи двері, окуті міддю і бронзою.

А за рогом, на майдані, обступили майстри своїх уста-башів.

- Годі нам голодувати! - наступали вони щільною юрбою. - Комори ломляться в такіє, а наші діти не мають крихітки хліба.

- Ноги підламуються з голоду!

- Робота з рук валиться, а щури та миші живляться нашим борошном!

Уста-баші розгублено туляться один до одного. Бліді, тремтячі, щось белькочуть вони білими з жаху вустами, але слова їх тануть в загрозливому peвi юрби, як дощ на поверхні моря. І як тло, що відтіняє могутнє обурення майстрів, дзвенять за рогом шибки і бронзові грати в похмурому палаці посесора Ісаака...

- Це не наше борошно, - надсаджується уста-баші пекарів, відчуваючи, як його щелепи зрадницьки вибивають дроб. - Борошно купив у нахипа капудан-баша. Ми ж не маємо права віддати вам продане.

Але це було іскрою в порох.

- Як-то?!! Продати наше борошно, коли у місті голод!

- Відібрати в голодних!

- І це свої ремісницькі верховоди!

- Та що ж ви, падлюки, дивилися? - схопив свого уста-башу м'язистий коваль. - Ви ж мусили нас захищати!

- Та хіба ж цех нам заступник? Їм аби тягти з нac десятину того, що ми заробляємо, та ще й роботи вимагати «для порятунку душі»... А коли треба нам щось заробити або допомогти нам - так зась, - кричав засмаглий чинбар, видершись на чиїсь ворота.

І загула юрба, заклекотіла обуреними басистими голосами:

- Самі шкуролупи нещасні!

- Камінь на шию їм, зрадникам!

- ...Та у море!

- Камінь на шию! - підхопила юрба. - Камінь!

І сотні рук простерлися до блідих уста-башів, перед якими стоять ремісники, понуривши очі у землю, не наважаючись ворухнути рукою або підвести голос.

- Та ні... заспокойтеся, браття! Ви теж дістанете хліба, - заборсався ковальський уста-баша. А інші здіймали до неба тремтячі руки та волали на всі голоси:

- Ми перекажемо нахипові!

- Він умовиться з капуданом.

- Умовиться? Пізно! До всіх шайтанів нахипа і вас разом із ним!

- Догосподарювалися, шахраї!

- Бий нахипа з уста-башами! - прокотилося юрбою. - Ходімо до такіє!

- Візьмемо там наше борошно!

- Бий нахипа!

- Би-и-ий!!!

І посунула могутня й бурхлива юрба тихими заломистими вуличками, залитими вогняним золотом сонця. Вилискували жилаві кулаки. Блищали ножі, молоти, киї та голоблі, нашвидку видерті з ближчих мажар. Сліпучо червоніли хустки й ганчірки, якими цехові пов'язують собі голови на роботі.

Прибивалися хвіртки й ворота. З гуркотом засувалися засувки й ключі. А з балконів та пласких дахів, з-за грат мушарабій стежили за юрбою злякані і цікаві очі, і шепотіли тремтячі вуста:

- Аллах! Вони йдуть до такіє, наче військо на ворожу фортецю.

Паніка перекинулася на базар. Заметушилися жінки і ховалися у тихі провулки. Крамарі зачиняли крамниці і ятки. Ревли осли, кричали погоничі, гавкали собаки, що сотнями живуть на вулицях Каффи, і пронизливо плакали діти на руках переляканих матерів.
А на сонячному дворі цитаделі шикувалися рекрути, дівчата й аджем-оглани. І коли на базарі почали розбивати крамниці і вдерлися ремісники до такіє, замайорів у далечині їх похід.

Рекрути йшли вільно, але жінок та хлопчаків пов'язували шістками, наче ясир. Яничари й спагі (232) оточили їх подвійним колом і з ятаганами наголо пильно стежили за ними і відганяли народ.

- Женуть!

- Женуть у гавань на галери! - прокотилося провулками.

- Рахілю! Донечко моя любенька! - кинулася до дівчат стара караїмка. Але високий стрункий яничар відштовхнув її чоботом, і вона покотилася під ноги юрбі.

- Звірi! Шайтани! - заволала вона. - Хай розверзеться під вами земля! Хай проковтне вас саме пекло!

- Ой, куди ж їх женуть?! - вили жінки рекрутів, намагаючись пробитися до своїх чоловіків.

- У неволю женуть!

- Навіки! - залунали вигуки в юрбі.

- Стійте! - гримнув широкоплечий коваль з грудьми, наче вилитими з чавуну. - Стійте! Вас обдурили! Вас женуть не на війну, а в неволю. Чуєте? У неволю! У живу данину перському шахові, бо він не замиряється з падишахом без живої данини.

- У неволю?!!

- Вас обдурено!!!

- Зраджено! - підхопила юрба.

А жінки і сестри рекрутів завили, здираючи з себе фередже, дряпаючи собі обличчя і посипаючи голову порохом і попелом, як на похороні.

- Вас обдурено!

- Вас женуть у неволю!

Здригнулися рекрути. Невже це так? Бідні селянські хлопці безпорадно кліпали очима, холодіючи з жаху. Сумно було їм покидати рідні аули. Важко було жити на бейській та мурзинській землі, сплачувати податки й данини, ходити на толоки й страждати від яничарської стації, але усе ж таки були вони .вільні, і думка про військову службу приємна була їм тільки тому, що військовий нікому і нічого не сплачує, а на війні захоплює коштовну здобич, яку ніхто в нього не відбере... І ось замість принадних походів - неволя... І мимоволі вжахнулися найсміливіші, а пам'ять послужливо нагадала їм забуті випадки, коли султани відкупалися від перських шахів і афганських емірів живою даниною і також набирали тоді рокованих у неволю селян під виглядом рекрутів. І йшли у неволю покірливі кара-татари (233), повабившись на військове життя.

Спинилися рекрути. Обурення й жах, тваринний жах скував їм руки.

- Крроком рруш! - люто гримнув Гусейн-ага, змахнувши ятаганом. - Барабанщиків наперед. Звільнити вулицю від юрби!

Але було пізно.

- По домівках! По аулах! - ревнули сотні молодих голосів.

І стрункі шеренги зламалися і розсипалися.

Яничари намагалися перетяти їм дорогу, але божевільні від жаху рекрути з нелюдською силою напали на них. Лави й повітки, голоблі й батоги, діжки й дошки - усе пішло у роботу. Знялася бійка. Заверещали жінки, заборсалися зв'язані дівчата, а зв'язані хлопчики з вереском рвалися з ременів. Сталося щось неймовірне. Люди стали як божевільні. Одні гризли ремені на руках у дівчат. Інші кидалися на яничарів, били їх чим попало, душили уривками сириці, а то й просто голими руками і гинули під їх ятаганами, як колосся під серпом. Лунали постріли. Волали і стогнали поранені.

А рекрути кинулися врозтіч колінкуватими завулками і мчали до міських брам, не бачачи з жаху дороги.

В розпалі бою вибігли з-за рогу Шафіге і Олена.

Жах відкинув їх на хвилину за кам'яні мури, але, помітивши зв'язаних хлопчиків, що з плачем виривалися з ременів, вони зрозуміли все. З мужністю розпачу помчала до них Шафіге.

- Меметко! Меметику! - белькотіла вона; кидаючись від хлопчика до хлопчика.

- Рятуйте!!! Ама-а-н!!! Пустіть!!! - волали вони, божевільні від жаху.

- Тіточко! Тіточко! Розв'яжіть нас! - з сльозами вчепилося в Олену якесь хлоп'я.

Олена мчала навздогін Шафіге, але дитячий зойк вразив її. Зціпивши зуби, схопила вона з бруку уламок шибки і кинулася різати ремені, скривавивши обі руки склом.

- Де Меметка? Меметка з Чабан-Таша? - розпитувала вона.

Але діти або галасували й плакали, або мовчки витріщали на неї очі, не розуміючи, в чому річ. Тільки двоє старших хитнули головою назад, підставляючи руки під скло.

- Там він!.. Там!.. Ой, тіточко, не кидайте нас! Тіточко! Розв'яжіть! Пустіть нас на волю!

Шафіге у нестямі кидалася серед дітей, шукаючи свого хлопчика. І раптом спіткнулася на розпростерте тільце, напівутоптане у землю кінськими копитами.

- Ме... Меметику, - пробелькотіла вона пошепки.

Так, це був її Меметка з маленьким Якубом, онуком старої Тайфіде. Вони якось розв'язали один одному руки й кинулися бігти в ту мить, коли кiннотa виринула з-за рогу на юрбу. І обоє потрапили під копита.

Шафіге стояла над Меметом, і крива болісна гримаса оголювала її зуби беззвучним сміхом. Навколо буяла юрба. Стогін, постріли, зойк, благання, лайки і накази - все злилося в строкатий хаос. Все кружляло з запаморочливою швидкістю, всі почуття її на мить завмерли, отупіли, щоб по хвилинній закляклості прохопити всю її істоту непереносно гострим болем.

Як підломлена, впала вона на ще тепле тільце, пригортаючи його до себе і осипаючи божевільними поцілунками.

- Меметику, прокинься! Це ж я, твоя мама!.. Меметику мій!.. Ой, розтопчіть мене разом із ним!..

Вона билася грудьми об землю, вила, як собака, якому розчавили задні лапи, повзала, ламаючи руки, і знов цілувала маленьке тільце своєї дитини. А бій кипів. Яничари відступали. Кіннота, бачачи, що у вузьких провулках сила не на її боці, швидкою риссю помчала до найближчої брами і щезла в хмарах кучерявої куряви.

І тоді прокинувся народ від покірливої сплячки і люто кинувся бити крамарів, мурз, работорговців і лихварів. Почалася коротка і жорстока розправа.
У порту було бучно й безладно. Замість бігати по східцях, зігнувшись під величезними лантухами і скринями, або викочувати на кораблі важкі смолені діжки й барила, вантажники юрбилися на березі, палко й обурено обмірковуючи новини:

- Де це чувано, щоб вантажники лагодили міські мури! Ми не невільники! - вигукнув турок Садик, викочуючи круті яйця очей на засмаглому обличчі кольору свіжого цинамону. - Абдул збожеволів з своїми наказами.

- Підемо до такіє! Чого ж мовчать уста-баші з нахипом!

- Правильно! - підхопив Садик. - В нахипа всього досить: і хліба, і бринзи, і конятини, і баранини. Хай він нас нагодує.

- Тиждень тому я міг нагодувати дітей своїм заробітком, а сьогодні вони голодують.

- Хай відчинять комори, та розподілять між нами запаси. Ми ж сплачуємо зекят - десятину на бідних. А зараз, коли ми без хліба, ми самі стали бідними.

- Тю, так це тільки про людське око кажуть, що зекят іде на бідних. І не благати нам, панове, треба, а вимагати, - видерся на величезне ба рило один з колишніх січовиків.

- А коли не дадуть самохіттю - кий їм у горло! Розбити комори та взяти з-під ключа, - підхопив другий. - Бо цех не монастир, а вантажники не монахи.

- І не невільники!

- І не в'язні!

Відчувалося, що ось-ocь зірветься буря.

- Геть податок з кораблів! - вилупив Садик білки, розмахуючи жилавими кулаками. - Бо вже три дні, як жодний корабель не кинув якоря на нашому рейді.

- Що нам гинути без роботи!

- І хай Абдул не ховається за Селімову спину! Знаємо й його, хижака. Ceлiмові треба тисячу, а Абдул вимагає п'ять. Акула він ненажерлива.

Але вільновідпущені лукаво перезиралися і насмішкувато смикали вуса.

- Чого ви смієтесь? - обурився Садик. - Що тут смішного?

- Бо ж за вашими законами кара-татари на те й існують, щоб сплачувати податки на поживу службовцям.

- Звідки ти знаєш? - спитай хтось.

- Чув! А потім спитав якось муллу, чи то правда. Побачили б ви, як він збентежився і мало не луснув із злості. А потім сказав, щоб я краще забув про ці речі, бо не годиться чорній кості знати закони.

- Відтяти тобі голову було б ще надійніше, щоб не було чоловікові чим думати, - влучно вкинув хтось.

Вантажник хотів щось додати, але з боку міста залунали постріли, стало чути рев юрби, і захеканий юнак підбіг до вантажників, витираючи скривавлені губи.

- На що ви тут чекаєте? - репетував він. - Ремісники... розбивають комори... а юрба б'є Ісааків палац!

Вантажники щільно оточили юнака, а він кидав уривчасто, захлинаючись від шаленого гону.

- А рекрутів... женуть у неволю... Перському шахові...

І дівчат...

- У яку неволю?!

- Та що ти верзеш дурниці!

- Присягаюся аллахом... Яничари так кажуть... Вони оточили агу. Вимагають грошей... а загрожують розповісти рекрутам правду...

Вантажники витріщили очі..

- Та бре!.. Не може цього бути!..

- Коли вже яничари кажуть, так воно правда, - зауважив колишній січовик.

- Оце дійсно, бо яничар тоді скаже правду, коли самому стане гірко, - підхопила молодь.

Але старі вантажники гримали на них:

- Та цитьте! Розгорлалися, як гуси! Тут щось діяти треба.

- Люди ж гинуть!

- Та не може ж цього бути, - засперечався молодий турок. - Не може бути правовірний невільником.

- Продати його за гроші не можна, але віддати в неволю, як данину, - скільки завгодно, - напутливо виправив старий козак.

- Так підемо їх визволяти!