Simulacres et simulation жан Бодріяр симулякри
1 4 Жан Бодріяр. СИМУЛЯКРИ І СИМУЛЯЦІЯ
жүктеу/скачать 1.67 Mb. Pdf көрінісі
|
| 2 1 4 Жан Бодріяр. СИМУЛЯКРИ І СИМУЛЯЦІЯ
Спіральний труп 2 1 5 так це та сама операція, що змусила незнан ня, загнивання знання вибухнути, зіткнув шись із владою, — віднайти цю фантастичну енергію, та аж ніяк не на тому самому рівні, а на вищому витку спіралі: змусити невладу, загнивання влади вибухнути, зіткнувшись — з чим саме? Ось де проблема. Можливо, вона не має розв'язку. Влада втрачається, влада зникла. Навколо нас лише манекени влади, однак механічна ілюзія влади ще керує соці альним порядком, ілюзія, за якою зростає не видимий, невиразний страх перед контролем, страх перед остаточним кодом, жалюгідними терміналами якого ми є. Накидатися на репрезентацію також немає великого сенсу. Ми добре відчуваємо, що всі студентські конфлікти (так само як, більш широко, конфлікти на рівні всього суспільст ва), які зосереджені навколо репрезентації, делегування влади, з тієї самої причини є ли ше примарними перипетіями, втім, ще доста тніми для того, щоб, за браком надії, займати авансцену. Внаслідок не знати якого ефекту Мьобіуса репрезентація також обернулася проти себе самої, й увесь логічний світ полі тичного разом припиняє існувати, полиша- ючи місце безконечному світові симуляції, де відразу стається так, що ніхто не має свого представництва і геть нікого не репрезентує, де все те, що накопичується, одночасно й розпадається, де навіть зник осьовий, напря мний фантазм влади, що завжди приходив на допомогу. Світові, для нас ще незрозуміло му, невпізнанному, із згубним вигином, що йому наші ментальні координати, ортогона льні й спрямовані в лінійне безконечне кри тики та історії, чинять шалений опір. Втім, саме тут і слід битися, якщо це ще має ної, негайної смерті інституції, виклик дете- риторіалізації, ще більш інтенсивної, ніж де- територіалізація, яку здійснювала система, наполягаючи, щоб влада відповіла на це по вне відхилення від шляху інституції знання, на цю повну відсутність вимоги накопичення у визначеному місці, на цю смерть, до якої врешті-решт прагнули, — мова йшла не про кризу університету, бо криза — не виклик, а навпаки, частина гри системи, а про смерть університету — ось на це влада й не зуміла відповісти, хіба що замість відповіді припи нила свою діяльність (можливо, на одну мить, але ми це побачили). Барикади 10 травня, здавалося, були обо ронними й обороняли територію: Латинсь кий квартал, стару контору. Однак це не так: за цією видимістю ховався мертвий універси тет, мертва культура, щодо яких вони кидали виклик владі, і їх власна можлива смерть у тому самому русі — перетворення на негайну жертву, що було лише довготривалою опе рацією самої системи: ліквідацією культури і знання. Вони призначалися не для того, щоб урятувати Сорбону, а для того, щоб підняти на прапор її труп у присутності інших, так само як негри з Вотса та Детройта підніма ють на прапор руїни своїх кварталів, які вони самі до цього підпалили. Що можна підняти на прапор сьогодні? Навіть не руїни знання чи культури — руїни самі відійшли у минуле. Ми знаємо це, ми впродовж семи років носили траур по Нанте- ру. 68-й рік помер, і його можна повторити лише як жалобний фантазм. Те, що могло б бути його еквівалентом у плані символічного насильства (тобто за межами політичного), |