Список питань з історії міжнародних відносин і зовнішньої политки

Той факт, що учасниками конференції були як со­ціалістичні країни — ДРВ і КНР, так і країни, що вхо­дили у військово-політичні блоки з країнами Заходу — Пакистан, Туреччина, Таїланд, Ірак, зумовив значні розбіжності в позиціях сторін.

Головна увага на конференції приділялась розробці практичної програми мирного співіснування та незалеж­ного розвитку країн Азії й Африки, подальшій боротьбі проти колоніалізму.

Заключне комюніке містило Декларацію щодо сприяння загальному миру й співробітництву.

Узгодженою платформою конференції, як це зафік­совано в її заключному комюніке, стали антиколоніалізм і антиімперіалізм. У комюніке дістала відображення й ідея мирного співіснування держав, що належать до різ­них систем, були сформульовані 10 принципів мирного співіснування.

Ці принципи конкретизували ідеї п'яти принципів мирного співіснування («панча шила» — п 'ять принципів), проголошених раніше в преамбулі угоди між КНР та Індією про торгівлю і зв'язки Тибетського району Китаю з Індією. Вони передбачали:

1) взаємну повагу до територіальної цілісності і су­веренітету;

2) ненапад;

3) невтручання у внутрішні справи;

4) рівноправність і взаємну вигідність;

5) мирне співіснування.

До 10 принципів мирного співіснування ввійшли:

1) повага до основних прав людини, а також цілей та

принципів Статуту 00Н;

2) повага до суверенітету та територіальної цілісності

всіх країн;

3) визнання рівноправності всіх рас і націй, великих і

малих;

справи інших країн;

5) повага до права кожної країни на індивідуальну чи колективну оборону згідно зі Статутом 00Н;

6) утримання від використання угод щодо колективної оборони в інтересах якоїсь із великих держав і від тиску на інші країни;

7) утримання від агресії проти територіальної ціліс­ності або політичної незалежності будь-якої країни;

8) врегулювання всіх міжнародних спорів мирним шля­хом;

9) сприяння взаємним інтересам і співробітництву;

10) повага до справедливості й дотримання міжнарод­них зобов'язань.

Бандунзька конференція мала велике міжнародне зна­чення. По-перше, вона свідчила про зміцнення незалеж­ного зовнішньополітичного курсу країн, що визволилися. По-друге, її рішення сприяли як подальшому розвиткові національно-визвольного руху, так і утвердженню в між­народних відносинах принципу мирного співіснування. Нарешті, конференція заклала засади Руху неприєднання — нового напряму у світовій політиці.

9. 
   Берлінська криза 1961 р.
   
10. 
    Бонський і Паризький договори.
    

26 мая 1952 года США, Великобритания, Франция, с одной стороны, и ФРГ, с другой, подписали в Бонне так называемый Общий /Боннский/ договор. Договор декларировал суверенитет Западной Германии во внутренних и внешних делах и отмену послевоенного оккупационного режима. Однако все три державы-победительницы сохраняли за собой право размещать на территории ФРГ свои войска.

11. 
    Брест-Литовська конференція і підписання мирних договорів з Радянською Росією та Україною.
    

Заключение договора Четверного союза с Центральной Радой сильно ухудшило позиции советской делегации. В тот же день вечером 27 января (9 февраля) Кюльман фактически предъявил России ультиматум, потребовав немедленного принятия германских требований на основе "линии Гофмана". Пояснялось, что окончательная судьба территорий в западу от нее будет решена на основе двусторонних соглашений Германии и Австро-Венгрии с народами соответствующих областей.

В ответ 28 января (10 февраля) 1918 г. Троцкий заявил, что "отказываясь от подписания аннексионистского договора, Россия, со своей стороны, объявляет состояние войны с Германией, Австро-Венгрией, Турцией и Болгарией прекращенным. Российским войскам одновременно отдается приказ о полной демобилизации по всему фронту". Далее Троцкий отказался вести какие-либо переговоры. Фон Кюльман отреагировал следующим образом: "Если мирный договор не будет заключен, то, очевидно, самый договор о перемирии теряет свое значение, и по истечении предусмотренного в нем срока война возобновляется".

Безрезультатность второго и третьего раундов переговоров в декабре 1917 - январе 1918 г. был во многом связан с тактикой затягивания времени, которой придерживалось советское правительство, рассчитывая на революционный взрыв в Центральных державах. Одновременно в Петрограде не оставляли надежд на компромисс с Антантой и возобновление с ее стороны финансовой и иной помощи России.

Не следует упускать из виду и серьезные разногласия среди большевистского руководства по проблеме заключения мира. Сторонники В.И.Ленина и И.В.Сталина настаивали на немедленном подписании договора любой ценой, понимая, что только этот шаг дает шанс большевистскому правительству удержать власть. Приверженцы позиции Н.И.Бухарина - так называемые левые коммунисты - напротив, призывали к революционной войне против Четверного союза во имя "мировой революции" даже ценой потери государственной власти.

Компромиссную позицию занимал Л.Д.Троцкий, выдвинувший принцип "ни войны, ни мира". При кажущейся парадоксальности логика этой позиции заключалась в том, чтобы одинаково дистанцироваться от обоих империалистических блоков и, объявив состояние войны законченным, то есть фактически и юридически покинув ряды Антанты, не подписывать мира с Четверным союзом, то есть сохранять свободу рук, которая могла понадобиться в случае начала спасительного для большевиков всеобщего революционного взрыва в Европе. С сугубо личной точки зрения Троцкого его поведение отчасти объяснялось и тем, что он опасался быть обвиненным в Петрограде в сделке с германским империализмом и предательстве дела пролетариата.

Как бы то ни было, 5 (18) февраля 1918 г., после того, как формально истек срок действия очередного соглашения о перемирии, германские и австрийские войска предприняли наступление по всему фронту от Балтийского до Черного морей. Русские войска не смогли оказать сопротивления. В этой ситуации 6 (19) февраля Совнарком направил радиограмму с согласием подписать мир на условиях Четверного союза, но германское наступление продолжилось.

21 февраля в России был провозглашен лозунг "социалистическое отечество в опасности", а 23 февраля вновь сформированные отряды красноармейцев оказали сопротивление врагу. В этот же день был получен новый ультиматум германской стороны в десяти пунктах. Первые два содержали требования признать "линию Гофмана". Но кроме того России предлагалось немедленно очистить Лифляндию и Эстляндию от регулярных русских войск и красногвардейцев. В обеих губерниях предполагалось разместить германские войска. Россия была обязана заключить мир с Центральной Радой. Русские войска должны были оставить Украину и Финляндию. Кроме того, России следовало возвратить Турции анатолийские провинции (то есть части Турецкой Армении). Русской армии предписывалось немедленно демобилизоваться. Предусматривалось разоружение русского военного флота на Черном, Балтийском морях и Ледовитом океане. Отдельным пунктом восстанавливалось действие крайне невыгодного России российско-германского торгового договора 1904 г. Наконец, надлежало прекратить всякую агитацию против стран германского блока. На принятие ультиматума давалось 48 часов.

Вновь делегации встретились в Брест-Литовске 1 марта 1918 г. Советскую делегацию возглавил видный деятель большевистской партии Г.Я.Сокольников (Бриллиант). Он и подписал 3 марта мирный договор от имени РСФСР. Сознавая безысходность ситуации, советская делегация уже не пыталась обсуждать его условия.

В итоге Россия теряла примерно одну треть своей европейской территории, включая Прибалтику и Финляндию, а также часть Закавказья и сферу влияния в Персии. Украина получала независимость, и Россия была обязана заключить мирный договор с правительством Центральной Рады. Турции передавались Карс, Ардаган и Батум. Кроме того, в дополнение к Брест-Литовскому договору уже в августе 1918 г. большевистское правительство принимало на себя обязательства выплатить Германии 6 млрд. золотых рейхсмарок военной контрибуции. Но самое главное, страна попадала в международную изоляцию, поскольку известие о сепаратном мире привело к разрыву дипломатических отношений между Россией и бывшими союзниками, став прелюдией к гражданской войне и иностранной интервенции.

Уже 9 марта 1918 г. войска Антанты высадились в Мурманске, чтобы не допустить захвата этого порта Германией (этот шаг был согласован и поддержан местным советом, в котором большевики были в меньшинстве). В апреле 1918 г., при политической поддержке Франции и Великобритании и на фоне выжидательной позиции США, начала интервенцию на русском Дальнем Востоке Япония.

Крайне осложнил Брест-Литовский мир и ситуацию в закавказских провинциях России. Содержавшиеся в нем уступки Турции поставили под угрозу безопасность южных рубежей бывшей империи и спровоцировали стремление Грузии, Армении и Азербайджана, которые фактически были уже не подконтрольны Петрограду, к полной независимости (об этом см. подробнее гл. 4 настоящего тома).

12. 
    Варшавський та Ризький договори
    

Согласно Варшавского (22 апреля 1920 года), а затем Рижского договора (18 марта 1921 года) Галичина была окончательно присоединена к Польше.

Польща готувалася ло збройної боротьби з Москвою. Договір підпи сали: А. Лівицький, голова Дипломатичної Місії УНР в Польщі, мі ністер закордонних справ Директорії та міністер закордонних справ Польщі. Я: Домбський.

Головні пункти Варшавського договору були такі: 1) Польський уряд визнавав право Української Народної Республіки на незалежне існування на території в межах ..., які будуть означені договорами УНР з сусідами; Польща визнавала Директорію та Головного Ота мана С. Петлюру за найвищу владу УНР. 2) Кордони між УНР та Польщею встановлювалося вздовж р. Збруча, а далі — кордоном між Австро-Угорщиною та Росією; далі — східнім адміністративним кор доном Рівенського повіту на р. Прип'ять до її гирла. Докладний опис кордонів повинна зробити спеціяльна українсько-польська комісія. 3) Польща визнає за УНР територію до кордонів 1772 року. 4) Поль ський уряд зобов'язується не укладати жадних міжнародніх угод, шкідливих для УНР. Те саме зобов'язується УНР. 5) Національно культурні права забезпечуються для обох національностей. 6) Аграр на реформа в Україні буде розв'язана конституантою. 7) Укладаєть ся військова конвенція. 8) Угода залишається таємною і не може бути опублікована без згоди обох сторін. 9) Угода вступає в силу негайно по Її підписанні."'

Такий, в стислому вигляді, зміст цього договору, який чомусь «таємно» уклали представники Польщі та Дипломатичної Місії УНР. Договір цей не був опублікований і залишався таємним. Тільки в 1926 році його текст розшукав в архіві сенатор С. Шелухин."' Як таємний. цей договір не був ратифікований.

Таким чином, Польща визнавала за Україною право на незалеж ність, але за це діставала Східню Галичину, Західню Волинь, Холм щину, Підляшшя, Полісся. Згідно з військовою конвенцією 24 квітня 1920 року, Польща мала велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було під порядковане Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці — під порядковані польському управлінню. Український уряд зобов'язу вався постачати польському військові харчування, коней, волів тощо.

Варшавський договір викликав велике незадоволення, особливо в^Галичині. Він перекреслював всю боротьбу Галичини за незалеж ність і передав її під владу Польщі.

Уряд Директорії та армія, що поверталася з Зимового походу, були тяжко вражені цим договором. Укладений він був не урядом, а Дипломатичною Місією, яку очолював А. ЛівицькнИ, і уряд був постав лений перед доконаним фактом. Петлюра знав про цей договір.'"

Варшавський договір був прийнятий різними шарами українсько го громадянства, як велике нещастя. У негативному ставленні до ньо го об'єдналися члени різних угруповань, партій. Соціялістичнпй уряд, з 1. Мазепою на чолі, в березні 1920 рику подався на димісііОіале тільки в кінці травня 1920 року зформовано новий кабінет, на чолі якого став В. Прокопович (соціял-федераліст), до складу цього кабі нету ввійшли: як заступник його — А. Лівицький (соціял-демократ); як міністер закордонних справ — А. Ніковський, міністер внутріш ніх справ — О. Саліковськии, земельних — 1. Мазепа, фінансів — X. Барановський, ісповідань — 1. Огіснко, військових справ — В. Сальський, шляхів — С. Тимошенко, господарства — Є. Архипенко, освіти — 1. Холодний, здоров'я — поляк С. Стемповський"'

Від різних груп надходили протести. Особливе незадоволення викликала постать Стемповського, поляка.

Наприкінці травня 1920 року в Празі відбулася конференція ес-ерів, в якій взяли участь: М. Грушевський, О. Жуковський, М. Шаповал та інші поважні представники еміграції. Вони оголосили Варшавський договір за неправний. Українські комуністи почали ви являти прагнення примиритися з большевиками. В. Винниченко ви їхав на Україну, щоб переконати большевицький уряд створити совєтську самостійну Україну, але не мав успіху і повернувся за кордон. Голова Всеукраїнського Трудового Комітету С. Вітик звер нувся до Москви з деклярацією, в якій заявляв, що Варшавський договір укладений незаконно, і пропонував розпочати мирові перего вори з урядом УНР. Звичайно, відповіді він не одержав."'

Варшавський договір викликав дуже негативне враження в Гали чині, охопленої настроєм безнадійности. Галицькі громадські діячі вважали, що дальша війна з большевиками неможлива. Ціла Херсон ська дивізія, що складалася переважно з галичан, у кінці серпня 1920 року покинули Галицький фронт і під командою генерала Кравса та полковника Вольфа перейшла до Чехії, де була інтернована спочат ку в Ліберці, а потім у Йозефові.^

На основі військової конвенції, зв'язаної з Варшавським догово ром, у травні 1920 року почався спільний похід на Україну об'єдна них військ Польщі та УНР. Використати частини УГА. які перейшли були на сторону поляків і були інтерновані, польський уряд не по годився. У поході брали участь дві дивізії УНР: одна під командою

полковника Удовиченка йшла на Білорусь, друга під командою пол ковника Безручка йшла на Київ. Крім того в поході брала участь військова група, яка повернулася з Зимового походу. Українські війська були підпорядковані польському командуванню. За догово ром під час походу мало бути зформовано їде чотири українські диві зії, але поляки не дали на це дозволу."'

Увесь шлях польської і української армій по Україні відзначався брутальністю поляків, реквізиціями та грабунками населення, 7-го травня 1920 року польсько-українська армія вступила до Києва: большевики здали його без бою.

Прибувши до Києва, поляки виарештували і вивезли чимало лю дей, серед них кількох старих православних священиків (протосреїв — С, Трегубова, Н. ґроссу та інших); арештували їх під час Бого служби, у вівтарі. Це викликало обурення серед населення. Перебу вання польської і української армій в Києві було недовгим: больше вики скупчили значні сили, а з Кавказу викликали армію Будьон ного, яка зайшла в запілля українцям та полякам. Поляки поспішно залишили Київ, побоюючись бути відрізаними від Польщі. Перед від ходом вони розстріляли деяких арештованих, підпалили і висадили в повітря багато будинків, серед них будинок колишнього губерна тора, де знаходився архів. Зірвали мости на Дніпрі, в тому числі сла ветний Ланцюговий міст.*"

Польські частини відійшли за Збруч) а українські ще протягом місяця вели бої з большевицькими військами. З початку липня 1920 року почали ширитися чутки, що Англія пропонує своє посеред ництво для замирення Польщі з советською Росією. З початку серп ня Польща розпочала мирові переговори з Москвою.

В таких умовах — невдач на фронті та перспективи замирення — в уряді УНР виникла ідея знайти спільників в антибольшевицьких організаціях еміграції з російською армією генерала Перемикіна, дон ськими козаками під проводом осавула Яковлева, Російським Полі тичним Комітетом під проводом Б. Савінкова, та генералом Вранге лем в Криму.'"

Тим часом большевицька армія наступала на захід — на Замостя Варшаву, але наприкінці серпня наступ большевиків на Замостя від бито, а після того розгромлено їх під Варшавою. Ця перемога, яку на зивали поляки «Чудом над Вислою», врятувала Варшаву і була в значній мірі наслідком участи українських сил. Ця перемога дала можливість почати польсько-українським силам наступ на ггівденному фронті: частини військ перейшли Дністер, розбили больше ііііцьку армію й заволоділи лівим берегом Збруча. Протягом наступ ного місяця ці частини просувалися все далі на схід. На північному крилі української армії разом з українцями виступали російські протибольшевицькі частини генерала Перемикіна та донські козаки під командою Яковлева. Разом в армії УНР було коло 23.000 вояків, а в російських та козацьких частинах — 5.000, разом 28.000.

Та коли в боротьбі з большевиками українська армія напружу вала всі свої сили, Польща вела переговори з Москвою, 18-го жовтня 1920 року укладено перемир'я. Українська армія опинилася в дуже тяжкому становищі: її північний фронт був відкритий для советської армії.
РИЗЬКИЙ ДОГОВІР
3-го липня 1920 року Польща розпочала таємні мирові переговори з совєтським урядом. Представники двох держав з'їхалися в Ризі для прелімінарних переговорів. Становище Директорії, без участи якої вони велися, погіршувало те, що Антанта твердо стояла на стано вищі: України нема, а є лише «південь Росії». Франція — настрашена успіхами большевиків у Польщі та в Криму — хотіла допомогти Польщі коштом України. Коли голова Дипломатичної Місії в Вар шаві, А. Лівицький, одержав відомості про переговори Польщі з Мо сквою, він через міністра закордонних справ у Москві запропонував теж розпочати з нею мирові переговори, але советський комісар за кордонних справ Чічерін відповів, що існує тільки «Незалежна Укра їнська Советська Республіка», яка бере участь в ризьких переговорах на боці Москви. Ця відповідь совстського комісара закордонних справ показала, які наслідки для України матимуть переговори в Ризі.""

Не зважаючи на відповідь Чічеріна, уряд УНР делегував до Риги для участи в дипломатичних переговорах проф. С. Шелухина. Його поінформовано в Дипломатичній Місії у Варшаві, що нібито поляки не визнають советського українського уряду. Але виявилося, що ця інформація була неправдива: Польща визнала совстський уряд на Україні — і представництва УНР не було на Ризькій конференції."* До Риги виїздила також делегація від ЗОУНР у складі: К. Ле вицького, О. Назарука, Е. Брайтера і Л. Мишуги. Вона вислала кон ференції протест проти трактування питання Галичини, як внутрішнього питання Польщі, і протест проти мирового договору щодо Схід ньої Галичини. Цю делегацію теж не допущено до участи в конфе ренції.""^

12-:-о жовтня 1920 року польський і совстський уряди підписали прелімінарний договір, в якому зазначені були кордони між Украї ною та Польщею річкою Збручем, далі Волинню через Остріг до впа ду Горині в Прип'ять. Советську Україну представляли — Йоффе та Мануїльський. На три тижні (з 19 жовтня до 9 листопада) встановле но було перемир'я.""

Советський уряд використав перемир'я для підготови наступу по всьому фронту, 10-го листопада большевицька кіннота зробила гли бокий прорив на українському фронті біля Могилева й примусила українську армію, після тяжких боїв, відступити за Збруч, 16-го ли стопада була розбита в Криму армія Врангеля. Українська армія була інтернована в польських таборах. На цьому закінчилася регулярна визвольна боротьба за волю України.'"

18-го березня 1921 року в Ризі підписано мировий договір між Польщею та советською Росією. Польща визнала Українську Совет ську Соціялістичну Республіку. Правобережна Україна була поді лена: Холмщина, Підляшшя, Західня Волинь та Західне Полісся ді сталися Польщі, Східня Волинь — советській Росії. Доля Галичини не була вирішена: року 1923 Конференція Амбасадорів у Парижі ухвалила прилучити Галичину до Польщі з умовою надання їй авто номних прав.

У Ризькому договорі обумовлено заборону перебувати на терито рії Польщі антибольшевицьким організаціям. Таким чином Дирек торія, уряд УНР і всі їх організації втратили право легального існу вання в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально."'

13. 
    Версальська система мирних договорів
    

Для підбиття підсумків першої світової війни було скликано Паризьку мирну конференцію, яка розпочала роботу 18 січня 1919 p. Тепер до Парижа прибули представ­ники 27 держав, з них 9 учасниць війни - на боці Антан­ти, 15 - які оголосили війну Німеччині, але не брали участі у воєнних діях, та 3 нових країни - Польща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців.

Мирні договори з союзниками Німеччини були укла­дені за зразком Версальського. Сен-Жерменський мир­ний договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919р., Нейїський з Болгарією - 27 листопада 1919р., Тріанонський з Угорщиною - 4 червня 1920 p. та Севрський з Туреччиною -10 серпня 1920 p.

Версальська система мирних договорів закріплюва­ла територіальні зміни, які відбулися в результаті пер­шої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Англія закріпила провідні по­зиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично перейшов до Англії та Франції.

Ознаки Версальської системи МВ:

1. 
   Розпад імперій.
   
2. 
   Поява нових держав.
   
3. 
   Перерозподіл колоній.
   
4. 
   Формування регіональних підсистем міжнародних відносин внаслідок появи нових суб’єктів міжнародних відносин.
   

Втім вона мала низку суттєвих недоліків:

1. 
   не розв'язала протиріччя між держава­ми-переможницями й державами, які зазнали поразки;
   
2. 
   не ліквідувала протиріччя між великими й малими країнами;
   
3. 
   не запобігла можливості виникнення ре­ваншизму, перш за все внаслідок відсутності дійового контролю за виконанням укладених договорів;
   
4. 
   викликала значні територіальні зміни в Європі, друге «велике переселення народів», започат­кувала основи національних конфліктів.
   

14. 
    
    жүктеу/скачать 0.84 Mb.
    
    Достарыңызбен бөлісу: