Список питань з історії міжнародних відносин і зовнішньої политки


Етапи роботи і Заключний акт Гельсінської наради



бет5/12
Дата10.06.2016
өлшемі0.84 Mb.
#126696
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Етапи роботи і Заключний акт Гельсінської наради.

Заключний етап Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі відбувся ЗО липня — 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі. Це була безпрецедентна до того зустріч найвищих керівників 33 європейських держав, а також США й Канади. Саміт завершив свою роботу урочистим підписанням Заключного Акта НБСЄ, в якому фіксувалися домовленості, досягнуті з усіх питань порядку денного.

Стрижень Заключного Акта становила «Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах». Були закріплені такі принципи:

1. Суверенна рівність поважання прав, притаманних суверенітету. Як зазначалося, «держави-учасниці пова­жатимуть суверенну рівність і своєрідність одна одної...» Поняття «своєрідність» охоплювало різні сфери життє­діяльності держави, в тому числі національні традиції, звичаї. Наголошувалося, що йдеться про поважання всіх прав, притаманних суверенітетові, отже й верховенства кожної з держав-учасниць у межах своєї території.

В Декларації було зафіксовано також поважання права держав «вільно вибирати й розвивати свої політичні, со­ціальні, економічні та культурні системи, а також право встановлювати свої закони та адміністративні правила».

2. Незастосування сили або погрози силою. Згідно з да­ним принципом держави-учасниці мають утримуватися в їхніх взаєминах і в міжнародних відносинах загалом застосування сили або погрози силою з метою порушен­ня територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави, а також порушення їх будь-яким іншим чином, який є несумісним з цілями Об'єднаних Націй та прийнятою Декларацією. Відповідно до прого­лошеного принципу жодні мотиви не можуть виправдати звернення до погрози силою або до її застосування. Во­дночас це не виключає необхідність організації негайної жорсткої відсічі будь-яким актам агресії та міжнародного свавілля, для чого повною мірою мають використову­ватися можливості 00Н. Принцип відмови від застосу­вання сили не слід тлумачити як «обмеження дії поло­жень Статуту 00Н, що стосуються тих випадків, коли застосування сили є законним».

3. Непорушність кордонів. Держави—учасниці НБСЄ визнали непорушними кордони одна одної, так само як і кордони усіх держав у Європі, і зобов'язалися утри­муватися від будь-яких зазіхань на ці кордони як на мо­мент підписання Заключного Акта, так і в майбутньому., Вони проголосили неправомірними будь-які вимоги чи дії, спрямовані на узурпацію частини або всієї території кожної з держав-учасниць.

Принцип непорушності кордонів було вперше в істо­рії міжнародних відносин зафіксовано на багатосто­ронній основі, до того ж, як уважалося тоді, на досить тривалу перспективу.

Проте об'єднання Німеччини (а фактично поглинен­ня НДР Федеративною Республікою) 15 років по тому поклало початок активному перекроюванню європейських кордонів, яке далеко не завжди відбувалося мир­ним, ненасильницьким шляхом, без якихось взаємних претензій.

4. Територіальна цілісність держав. Даний принцип означав, що держави-учасниці утримуватимуться від будь-яких дій, несумісних зі Статутом 00Н і спрямованих на підрив територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої з держав-учасниць

5. Мирне врегулювання суперечок. У відповідності з цим положенням держави—учасниці НБСЄ мають вирішувати взаємні суперечки виключно мирними засобами й таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, без-^ пеку та справедливість. У формулюванні даного при№я| ципу було спеціально підкреслено положення про добро­вільність вибору державами засобів та методів мирного владнащія спірних ситуацій.

6. Невтручання у внутрішні справи. Держави—учасниці НБСЄ зобов'язалися відмовитися від будь-якого втручан­ня, прямого чи непрямого, індивідуального чи ко-^ лективного, у внутрішні або зовнішні справи, що нале^ жать до внутрішньої компетенції кожної держави учасниці. Відповідно до цього принципу країни-учасниці НБСЄ мають утримуватись від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній або іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повален­ня режиму іншої країни-учасниці.

7. Поважання прав людини та основних свобод, включа» ючи свободу совісті, релігії та переконань. У відповідності з проголошеним принципом держави-учасниці зобов'яза­лися визнавати загальне значення прав людини та основних свобод, поважання яких є істотним фактором миру, справедливості та благополуччя, необхідним для забезпечення розвитку дружніх відносин і співпраці між ними. В гуманітарній сфері держави-учасниці мають діяти відповідно до цілей та принципів Статуту 00Н та Загальної декларації прав людини, норм, закріплених між­народними документами в цій галузі, зокрема міжна­родними пактами про права людини.

8. Рівноправ'я та право народів розпоряджатися своєю долею. Виходячи з цього принципу всі народи світу мають невід'ємне право вільно визнавати, коли і як вони того забажають, свій внутрішній та зовнішній політичний ста­тус без втручання ззовні та здійснювати на власний роз­суд свій політичний, економічний, соціальний та куль­турний розвиток.

9. Співробітництво між державами. Цей принцип передбачав зобов'язання держав—учасниць НБСЄ спів' працювати в усіх сферах у відповідності з^ цілями Й принципами Статуту 00Н. Розвиваючи своє співробіт­ництво на засадах рівності, держави-учасниці мають сприяти взаєморозумінню та довірі, міжнародному миру, безпеці, справедливості, піднесенню добробуту народів, втіленню в життя їхніх сподівань, скороченню розриву в рівнях їхнього економічного розвитку.

10. Сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним пра­вом. Останній з «гельсінських принципів» передбачав, що держави-учасниці мають сумлінно виконувати свої зо­бов'язання, які випливають як із загальновизнаних прин­ципів і норм міжнародного права, так і тих міжнародних договорів та інших угод, учасниками яких вони є. Це положення було спрямоване на неухильне дотримання принципів і норм сучасного міжнародного права, на зміцнення договірних відносин між державами-учасни­цями в інтересах миру та міжнародної безпеки.



  1. Женевська нарада 1959 року по німецькому питанню.



  1. Женевська нарада міністрів закордонних справ 1955 р.


17—23 липня 1955 р. в Женеві відбулася нарада глав урядів СРСР, США, Англії та Франції, на якій Радянський Союз погодився на принцип вільних виборів за умови відходу західних країн від ідеї залучення об'єднаної Німеччини до НАТО. Але ідею нейтралізації Німеччини було відкинуто західними державами. Женевська нарада завершилася безрезультатно.

Незважаючи на фактичне фіаско Женевської наради 1955 р.. Радянський Союз надіслав запрошення канцле­рові ФРН Аденауеру відвідати Москву. У вересні 1955 р. відбувся візит урядової делегації ФРН у СРСР, без­посереднім результатом якого стало встановлення дипло­матичних відносин між двома країнами. Хоч у меморан­думі, переданому Аденауером радянській стороні, знову містилося невизнання кордону Одер—Нейсе й ігнорува­лася НДР.

У відповідь, одразу після візиту західнонімецької деле­гації, було укладено Угоду про відносини між СРСР і НДР, яка надавала останній повний суверенітет і повну свободу в питанні врегулювання своїх взаємин із ФРН. Слідом за ліквідацією у травні 1953 р. Радянської конт­рольної комісії було ліквідовано посаду Верховного ко­місара СРСР у Німеччині.


  1. Женевська нарада по Індокитаю і Кореї.

було досягнуто угоду про скликання в Женеві такої наради за участі КНР.

8 травня 1954 р. делегації СРСР, США, Великобри­танії, Франції, КНР, ДРВ, Камбоджі, Лаосу та Півден­ного В'єтнаму розпочали розгляд питання про відновлення миру в Індокитаї. Проте переговори просувалися повільно через позицію очолюваного Ланьєлем французь­кого уряду, який, на противагу французькій громадсь­кості, виступав за продовження «брудної війни» у В'єтнамі. Після падіння 12 червня уряду Ланьєля глава нового французького уряду Мендес-Франс вирушив до Женеви з наміром покінчити з непопулярною і виснаж­ливою війною. 20 і 21 липня 1954 р. були підписані угоди про припинення воєнних дій у В'єтнамі, Лаосі та Кам­боджі й заключна декларація наради. США не приєд­налися до угод про припинення воєнних дій в Індокитаї, хоча американський уряд заявив, що бере до уваги ці угоди й утримуватиметься від їх порушення.

Згідно з угодами Франція зобов'язалась вивести свої війська з країн Індокитаю, створювалася міжнародна комісія у складі представників Канади, Індії й Польщі зі спостереження й контролю за виконанням угод про припинення воєнних дій. Угоди містили положення про заборону введення в усі індокитайські країни іноземних військ і ввезення зброї й боєприпасів, створення на Їхніх територіях іноземних військових баз, зафіксували відмову всіх індокитайських учасників наради від участі в будь-яких воєнних союзах. У заключній декларації учасники Женевської наради зобов'язалися поважати суверенітет В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі й не допускати втручання в їхні внутрішні справи. Декларація передбачала політичне врегулювання у В'єтнамі на основі його незалежності й територіальної цілісності. Була встановлена. тимчасова демаркаційна лінія між ДРВ і Південним В'єтнамом, яка проходила дещо південніше 17-ї паралелі.

Женевські 1954 р. угоди з Індокитаю стали важливим кроком на шляху зменшення напруженості міжнародних відносин у регіоні й у світі в цілому. Вони зміцнили міжнародне становище Демократичної Республіки В'єт­нам, забезпечили незалежність народам Лаосу й Кам­боджі. Проте розрядка міжнародної напруженості в Індокитаї не входила до планів правлячих кіл країн Захо­ду. Ще під час роботи Женевської наради американська дипломатія поспішила розпочати переговори про укла­дання Договору про колективну оборону в Південне- Східній Азії і створення його учасниками військової організації (СЕАТО). В цей союз увійшли США, Великобританія, Франція, Австралія і Нова Зеландія, які втягнули до його складу Таїланд, Філіппіни та Пакистан. Оформлення СЕАТО відбулося 8 вересня 1954 р. Одночасно сторони підписали протокол про поширення дії договору на країни Індокитаю, що становило пряме порушення же­невських угод. Усупереч женевським угодам США продовжували постачати в Індокитай, переважно в Південний В'єтнам, зброю і військову техніку. Згодом вони направили в Південний В'єтнам свій військовий персонал, тобто здійснили пряме втручання у внутрішню боротьбу, що там розгорнулася. З вини сайгонського режиму було зірвано виконання женевських угод у частині, що стосу­валася проведення загальних вільних виборів у В'єтнамі й об'єднання країни на цій основі. Більше того, вже 26 жовтня 1955 р. Держава В'єтнам, за підтримки США, була перетворена на Республіку В'єтнам на чолі з президентом Нго Дінь Зьємом. 4 березня 1956 р. сай-гонські власті провели сепаратні вибори в південно-в'єтнамські Національні збори, що зміцнило режим Нго Дінь Зьєма. У здійсненні цієї акції Сайгон дістав під­тримку західних учасників Женевської наради, в тому числі й Франції, яка ще до проведення сепаратних виборів взяла на себе обов'язок надавати допомогу уря­дові Нго Дінь Зьєма. Після того, як останні французькі солдати покинули в'єтнамську територію (26 квітня 1956 р.), Франція оголосила про припинення з 28 квітня 1956 р. діяльності в Південному В'єтнамі командування збройними силами Французького союзу і про свою відмову брати участь у роботі змішаних комісій з вико­нання женевських угод. Припинення французької вій­ськової присутності у В'єтнамі фактично означало надан­ня поля діяльності Сполученим Штатам.


  1. Женевські документи 1988 року по врегулюванню проблеми Афганістану

Тема А. набула актуаль-ті в груд. 79. СРСР завжди виявляв жваву зацікавл. цією стратегіч. для ньго важливою кр-ною, особл. після 45р- ек. допомога, прокладання шляхів, тунелів, спорудж. аеродромів, стипендії для студентів, військ. місії. Останній король Захір(33-73) дозволив своєму мін. Даудову довірити СРСР озброєння і підготовку армії. Потім Захір усунув Дауда від влади, а останній, якого підтримала ком.партія (Э1965), змусив зректись престолу Захіра та встановив диктатуру до 78. В А-кій компартії - 2 фракції “Халк” і “Парчам”. У 79 - 5000 комуністів з 17 млн населення - більшість селяни, ніяк не схільні до атеїстичного марксизму. “Халк” - Таракі; “Парчам”- Кармаль. Крім того Амін - 3 кер-ник партії (“Халк”). 18 квітня 78 - маніфестація обох фракцій. Дауд заарештував Таракі та Кармаля. 27 квіт. Амін здійснив держ. переворот. Дауда вбили(квітнева рев-ція). Існує думка, що його здійснив “Об’єднаний фронт компартії А.”. Проголосили Дем. Респ. А. Таракі-през-нт, Кармаль-віце, а Амін його поміник. “Халк”потрохи змістив “Парчам”. Кармаля відправили послом до Чехословат. Коли Таракі повертався їз візиту до Москви амін зробив йому пастку і Таракі вбито. Амін починає звертатися до СРСР за допомогою для аф. армії, тому що маса населення незадоволеа, а уряд організ. різанину.Вересень 79 заворушення зростали і рад. війська вступили до А. Амін хотів замінити рад. військами ненадійні частини в Кабулі, забезпечуючи надійну оборону Кабулу, а не лояльні частини відправити на фронт, забезпечити контроль над стратег. дорогами, аеродромами. Але верес-груд. Амін спробував знайти зближення з США. Кер-во СРСР виріш. підтримати Кармаля,Аміна було вбито. Народ знов не сприйняв нового пре-та. 14 січня 90 ГА ООН 104 голосами проти 18 засудила цю агресію. США та Китай - постачальн зброї. Пакістан - транзитний центр та притулок для 3 млн. цивілних афганців. У СРСР багато проблем. військові радники були не пігтовлені: не знали (виключення КГБ) місцевих мов, іст., культ.,ек., звичаї А. Для деякихрад-ів це було заслання, для інших засіб збагатчення. Вони скоріше команд. ніж давали поради, іноді навіть через голови безпосередніх командирів. Проявилось прагнення підштовх. аф-ців до того, щоб повністю копіювали та наполегливо впровадж. досвід КПРС. Кармаль говорив, саме кер-во НДПА на момент захопл. влади не уявляло ситуацію в кр-ні, настрой народу в цілому та окремих етносів. Що ж казати про рад. радників. 84 до Черненка доводились данні, що х-тер операцій СРСР набуває карательних рис, і що посуті армія втягнута у безперспект. війну з народом. У січні 84 Кабул проголосив курс на нац. примирення. В йогооснові - принцип відмови уряду Кабулу від наступ. операцій. Після свого обрання генсеком Горб заявив, що війну в А. необх. припинити, але вона Я лише через 4р. причини цьго:

подовження “холодн. війни”,
в’єтнамський синдром-побоювання мати вигляд відступаючих.

14 квіт. 88 у Женеві був підписан. пакет Женевськ, угод, який який окреслив політ. врегул-ня коло А. На жаль рез- тат цих угод тільки виведення рад. військ з А. (до 15 лют. 89), а в військ. дії в А. поновились з більш. силою як рез-тат боротьби за владу колишніх кер-ків моджахедів.

Рез-тати:


  • Картер зняв з ратифік. Конгресу договір ОСО-2;

  • Пообіцяв розмістити ракети середньої дальності в Євр.;

  • Нови віток “хол. війни”;

  • СРСР втратив багато друзів та викликав невдоволення в обох таборах;

  • СРСР 13 тис вбитих;

  • А. залишився ворожим;

  • 5млр дол. на цю війну;

  • Армія СРСР більш не була непереможною.




  1. Женевські наради по Лаосу.


16 травня 1961 р. в Женеві відкрилася нарада з урегулювання лаось­кого питання, робота якої надовго затягнулась у зв'язку з ускладненням внутрішньополітичного становища Лаосу. Лише за місяць після створення 23 червня 1962 р. уряду національної єдності Лаосу в складі представників Па­тріотичного фронту, правих сил та нейтралістів учасники міжнародної наради підписали Декларацію про нейтралі* тет Лаосу та Протокол до неї. В цих документах були підтверджені принципи суверенітету, незалежності, єд­ності та територіальної цілісності Лаосу, а також прин­ципи невтручання у його внутрішні справи. Учасники наради — Бірма (М'янма), Великобританія, ДРВ, Індія, Камбоджа, Канада, КНР, Лаос, Південний В'єтнам, СРСР, США, Таїланд та Франція — взяли на себе зобо­в'язання сприяти мирному, демократичному розвиткові Лаосу, досягненню національної злагоди і єдності в цій країні, а також зміцненню миру та безпеки в Півдешю-Східній Азії.

Проте Лаосу не вдалося скористатися здобутками же­невських угод і досягнути національної єдності. Розпо­чавши війну проти В'єтнаму, Вашингтон пішов на підрив женевських угод з Лаосу, на пряме втручання у внутрішні справи цієї країни. За його підбурювання війська правого угруповання розпочали в червні 1963 р. воєнні дії проти визволених районів, а 17 травня 1964 р. вже США приступили до бомбардування цих районів. Разом з американськими військами у воєнних діях брали участь підрозділи сайгонського режиму, а також наймані тайські військові. Заклик співголів Женевської наради 1954 р. (СРСР та Великобританії) до нормалізації становища в країні праві сили Лаосу не взяли до уваги. У свою чергу, Вашингтон відхилив пропозицію СРСР у липні 1964 р. про скликання нової наради 14 країн для врегулювання ситуації в Лаосі. Відтепер Лаос опинився міцно при­в'язаним до Південного В'єтнаму в планах США з розширення війни в Індокитаї відповідно до «тонкінської резолюції».




  1. Завершення мирного врегулювання після першої світової війни. Вашингтонська конференція 1921-22 рр. та її рішення.

Вашингтонська конференція проходила з 12 листопада 1921 року до 6 лютого 1922 року. Основними проблемами, які мали бути вирішені на ній, були проблеми обмеження морського озброєння та проблеми тихоокеанського регіону. В цій конференції брали участь 9 країн: США та делегації Англії, Франції, Італії, Японії, Бельгії, Голандії, Португалії та Китаю. Всі ці країни вітали ініціативу проведення конференції, але кожна мала свої інтереси. Так, наприклад, Японія виступала за обговорення питань морського озброєння та зовсім не хотіла торкатися проблем тихоокеанського регіону, а саме проблем Китаю. Радянську Росію на конференцію не було запрошено, хоча все ж таки неофіційно прибула делегація від Далекосхідної Республіки, яка зіграла певну роль в розвитку конференції. Вона мала в своєму розпорядженні деякі секретні договори, які почала публікувати в пресі напередодні конференції. Це були документи про секретні спільні дії Японії з генералом Семеновим проти Радянської Росії, що свідчило про загарбницький характер Японії та матеріали таємних франко-японських переговорів про спільні дії, щодо витіснення США з Азії. Все це істотно загострило протиріччя в таборі колишніх соbuюзників.



Порядок денний Вашингтонської конференції містив два питання:

  1. Обмеження морських і сухопутних озброєнь, правила користування новими засобами війни.

  2. Тихоокеанське та далекосхідне питання.

Протягом цієї конференції було укладено ряд договорів (трактатів):

  1. “Договір чотирьох держав”, який 13 грудня 1921 року підписали США, Англія, Франція, Японія. Основна мета договору: надання взаємних гарантій недоторканості острівних володінь учасників договору в Тихому океані. Після ратифікації цього договору Англо-Японський союз 1911 року втрачав свою силу.

  2. “Договір п’яти держав”, який 6 лютого 1922 року підписали США, Англія, Франція, Японія та Італія. Основна мета договору: обмеження морських озброєнь. Заборонялося будівництво військових кораблей водотонажність яких перевищувала 35 тис. тон. Було встановленно співвідношення озброєнь:

Англія – 5

США – 5


Франція – 3

Японія – 1,75

Італія – 1,75.

“Договір дев’яти держав”, який 6 лютого 1922 року підписали всі держави-учасниці конференції. Основна мета: проголошення принципу поваги суверенності Китаю, поваги територіальної адміністративної недоторканності (але све це було лише на папері). Разом з цим було проголошено принцип “відкритих дверей та рівних можливостей” для всіх націй на території Китаю в галузі торгівлі та промисловості




  1. Завоювання незалежності Індією.

Боротьбу індійського народу за незалежність очолив утворений ще в 1885 р. Індійський національний конгрес.



У 1947 р. Індія отримала статус домініону. В країні поширилися масові індо-мусульманські сутички. Велико­британія запропонувала «план Маунтбеттена», який передбачав поділ країни. В серпні 1947р. утворилися неза­лежні Пакистан і Індійський Союз.


  1. Закінчення другої світової війни Капітуляція Японії.

Після підписання 2 вересня І 1945 р. Акта про капітуляцію Японії міністерство закор­донних справ Японії отримало наказ головнокомандувача союзних окупаційних військ генерала Макартура про вста­новлення на всій території Японії влади військової адміністрації. Окупаційні частини були головним чином американськими з невеликим контингентом військ Нової Зеландії й Австралії. Після капітуляції Японія перестала бути суб'єктом міжнародного права. Вона підпала під юрисдикцію союзних держав.

Ще 22 серпня 1945 р. уряд США запропонував Ра­дянському Союзові заснувати консультативний орган — Далекосхідну консультативну комісію з питань Японії у складі представників США, СРСР, Англії, Китаю, і Австралії, Канади, Франції, Нідерландів, Нової Зеландії, Філліпін. Радянський уряд відповів згодою.

На відміну від Німеччини в Японії США проводили окупаційну політику через японський уряд, погодившись на його пропозиції про співпрацю з окупаційною владою.

Політичний курс США відносно Японії було викладе­но 23 вересня 1945 р. в ^Основних принципах політики США щодо Японії в початковий період окупації^, де основ­ною метою проголошувалося завдання «домогтись, аби Японія не могла знову становити загрозу для США або для безпеки в усьому світі». Тут же оприлюднювалися плани щодо демілітаризації Японії, ліквідації мілітарист­ської ідеології, забезпечення розвитку мирної економіки. На Лондонській сесії міністрів закордонних справ

СРСР, Англії, США й Франції 24 вересня 1945 р. Ра­дянський Союз висунув пропозипД про заснування Конт­рольної ради щодо Японії за принципом союзних конт^ рольних комісій, які вже функціонували в Румунії й Угорщині.

В жовтні 1950 р. держдепартамент США розіслав країнам — членам Далекосхідної комісії спеціальний ме­морандум, який містив загальні принципи мирної угоди з Японією. У ньому наголошувалося, що учасниками угоди можуть стати лише країни, які перебувають у стані війни з Японією. Після підписання угоди учасники мають від­мовитися від претензій, які постали внаслідок воєнних дій, що тривали до 2 вересня 1945 р.

Відносно територіальних питань у проекті зазначало­ся, що Японія визнає незалежність Кореї і майбутнє рі­шення Великобританії, США, СРСР і Китаю щодо стату­су Формози, Пескадорських островів. Південного Сахаліну та Курильських островів. Передбачалося передаяня під фактичний контроль США японських островів Рюкю та Бонін.

У пам'ятній записці радянського уряду від 20 листопа­да 1950 р. містився перелік питань щодо американського меморандуму, принциповий характер яких ставив під сумнів можливість підписання спільної мирної угоди. Пи­тання торкалися статусу Сахаліну, островів Пенхулєдао, Курил та Південного Сахаліну, термінів виведення оку­паційних військ із території Японії, можливості збере­ження американських військових баз на території Японії після укладання мирної угоди.

У записці держсекретаря США відповідей на більшість питань радянського уряду не було. Фактично він під­твердив імовірність того, що американські війська зали­шаться на японській території.

Не маючи ілюзій з приводу позиції Радянського Союзу, США прагнули заручитися підтримкою союзни­ків. На початку січня 1951 р. Конференція країн Бри­танської співдружності націй ухвалила резолюцію про як­найшвидше підписання мирної угоди з Японією.

29 березня 1951 р. уряд США розіслав свій проект мирної угоди з Японією членам Далекосхідної комісії. У ньому передбачалася відмова Японії від усіх прав на Корею, Формозу, Пескадорські острови, на підмандатні території. Підтверджувалося повернення у склад СРСР південної частини Сахаліну й Курильських островів. Однак не були задоволені вимоги Китаю про повернення Тайваню, островів Пенхулєдао, хоча формально Японія відмовлялася від «прав і правооснов» на ці території.

18 квітня 1951 р. президент США Г. Трумен підтвердив намір США залишити американські війська в Японії після підписання мирної угоди.

Великобританія, побоюючися, що її інтереси не бу­дуть ураховані, розробила свій проект мирної угоди, який був обговорений на нараді прем'єр-міністрів Британської співдружності в січні 1951 р. Особлива увага приділялася обмеженням суднобудівної й текстильної промисловості Японії, яка конкурувала з англійською експортною про­мисловістю. Окрім цього, Англія наполягала на залученні КНР до консультацій з питань про мирну угоду з Японією і на поверненні КНР Тайваню.

Нарада американських і англійських дипломатів з пи­тань мирної угоди з Японією, що відбулася на початку травня 1951 р. у Вашингтоні, закінчилася безрезультатно.

В червні 1951 р. спеціальний представник президента США А. Даллес домігся згоди англійського кабінету брати участь у мирній конференції за умови, що США не за­просять на конференцію ні КНР, з якою Англія у той час уже встановила дипломатичні відносини, ні уряд Чан Кайші. США відкинули пропозиції Англії про встанов­лення обмежень на окремі галузі японської промисло­вості, бо вони не конкурували з американськими фір­мами.

Радянський уряд 7 травня 1951 р. надіслав заінтере­сованим країнам «Зауваження з приводу американського проекту мирної угоди з Японією». В них підкреслювалося ігнорування Сполученими Штатами міжнародних угод про повоєнний устрій Японії. Йшлося про непередання КНР Тайваню й островів Пенхулєдао, про вилучення з-під су­веренітету Японії островів Рюкю та Бенін, про відсут­ність гарантій проти відновлення японського мілітаризму^ Окрім цього, радянський уряд наполягав на скликанні сесії Ради міністрів закордонних справ США, Китаю^ Англії й СРСР, щоб приступити до підготовки мирної угоди на засадах міждержавних угод, досягнутих у період війни.

6 липня держдепартамент США надіслав радянському урядові меморандум, до якого додавався проект мирної угоди. В меморандумі повідомлялося, що на початку ве­ресня 1951 р. в Сан-Франциско буде скликана конфе­ренція для підписання мирної угоди. 12 липня 1951 р. «Проект мирної угоди з Японією» було опубліковано від імені США й Великобританії. В запрошенні на конфе­ренцію, переданому першому заступникові міністра за­кордонних справ СРСР А. Громико 20 липня, підкреслю­валося, що йдеться про підписання мирної угоди з Япо­нією, а не про поновлення переговорів про умови миру.

В Сан-Франциській конференції (48 вересня 1951 р.) взяли участь 52 країни. Серед учасників не було КНР, КНДР, МНР та ДРВ, відмовилися брати участь Індія та Бірма.

Конференція відкрилася вступною промовою прези­дента США, потім англійський делегат виступив з роз'яс­ненням положень угоди. В проекті підтверджувалася від­мова Японії від вищезгаданих територій, але не було ска­зано про повернення Курил і Південного Сахаліну до складу СРСР, а Тайваню і Пенхулєдао — до складу КНР. Передбачалася згода Японії на опіку 00Н (в особі США) над кількома японськими островами. Значна увага в про­екті угоди приділялася питанням безпеки Японії.

Глава радянської делегації Громико виступив з різкою критикою американо-англійського проекту й сформулю­вав низку доповнень та поправок до нього. Радянський Союз знову наполягав на визнанні Японією суверенітету СРСР над Південним Сахаліном та Курильськими остро­вами і КНР — над Маньчжурією, Тайванем та островами Пенхулєдао. Радянська делегація пропонувала вивести всі збройні сили союзних держав не пізніше ніж через 90 днів і заборонити розміщення іноземних військ та військових баз на території Японії. Репараційні питання пропонувалося розглянути на спеціальній конференції заінтересованих держав. Передбачалося суворе обмежен­ня розмірів збройних сил Японії.

Радянський Союз наголосив, що угода може набрати чинності лише після ратифікації її СРСР, США^ Англією та Китаєм.

Виступ радянської делегації підтримали лише їіред-ставники Чехословаччини й Польщі. Радянські пропозиції й поправки не були поставлені головою конфе­ренції на обговорення, бо це не передбачалося процеду­рою і порядком денним.

8 вересня 1951 р. представники 48 країн підписали мирну угоду з Японією. Угода складалася з 27 статей, згру­пованих у сім глав. Представники СРСР, Польщі, Чехо-словаччини не прибули на церемонію підписання угоди, бо розглядали її як результат «змови Вашингтона з японським урядом».



  1. Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет