«Карибська криза» й особливості американо-радянського протистоян­ня другої половини 60-х років

У відповідь на антикубинську політику СІЛА радян­ське керівництво на чолі з М. Хрущовим у квітні 1962 р. визнає соціалістичний характер перетворень на Кубі й

138

Тема 1 Радянсько-американські відносини

14 жовтня під час проведеної американським літаком У-2 розвідувальної аерофотозйомки кубинської території були виявлені радянські ракети середньої дальності За два дні Д. Кеннеді отримав відповідні фотографії й ви­сновки експертів. Саме ця дата, 16 жовтня 1962 p., вважається початком карибської або, як її називають в американській історіографії, кубинської кризи. На термі­ново скликаному засіданні Виконкому Ради національної

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Проаналізувавши ситуацію, що склалася, міністр обо­рони Макнамара підкреслив, що «ракети на Кубі не да­ють росіянам яких-небудь переваг порівняно з їх між­континентальними ракетами, що знаходяться в СРСР, за винятком того, що час попередження скоротиться з 15 до 2—3 хвилин». Було також визнано, що розміщення 40 радянських ракет на Кубі за наявності в СІЛА 5 тис. оди­ниць ядерної зброї, забезпечених засобами доставки (проти 300 одиниць у СРСР), не може вплинути на існуючий баланс сил. Т. Соренсен, крім того, додав, що «юридично Ради мали повне право зробити те, що вони зробили, маючи згоду кубинського уряду». Ці два аргументи впли­нули на прийняття більшістю членів Виконкому на чолі з Д. Кеннеді рішення про оголошення морської блокади як менш небезпечного заходу з огляду на можливий роз­виток подій.

Однак варіант залишення радянських ракет на Кубі навіть не обговорювався. Всі члени Виконкому РНБ були одностайні щодо необхідності їх негайного вивезення з острова.

22 жовтня 1962 р. «карибська криза» переходить у ста­дію найбільшого загострення. В цей день о 19.00 за ва­шингтонським часом президент СІЛА оголосив заяву про встановлення «карантину» на ввезення на Кубу насту-

140

пальної зброї. Кеннеді пояснив у цій заяві мотиви такого рішення: «Приховане, стрімке і непоясненне розгортання комуністичних ракет у районі, який має особливе істо­ричне значення для Сполучених Штатів.., таємне рішен­ня про розміщення стратегічної зброї вперше в історії за межами радянської території — це умисна зміна статус-кво, що є абсолютно неприйнятним для нашої країни». Цього ж дня Д. Кеннеді направив листа М. Хрущову, в якому повідомляв його, що дії, до яких удався уряд СІЛА, «є мінімумом, необхідним для усунення загрози безпеці країн цієї півкулі», і що «СІЛА вживуть усіх заходів, яких належить ужити, для захисту власної без­пеки і безпеки своїх союзників». 22 жовтня з 23.00 для всіх збройних сил США було оголошено стан бойової тривоги Defcon—3.

23 жовтня відповідно до прокламації № 3504, підпи­саної президентом, збройні сили США отримали наказ не допускати ввезення наступальної зброї на Кубу, огля­дати судна, що йдуть на Кубу, затримувати їх у випадку непідкорення та направляти їх до одного з портів США. У своєму другому листі до Голови Ради Міністрів СРСР Д. Кеннеді рекомендував йому дати інструкцію ра­дянським суднам виконувати умови карантину. У своїх відповідях президенту від 23 і 24 жовтня М. Хрущов обвинуватив СІЛА у втручанні у внутрішні справи Куби й повідомив про те, що «радянський уряд не може дати інструкції каштанам радянських суден підкорюватись на­казам американських військово-морських сил, що блоку­ють острів Куба».

В умовах зростання напруження в радянсько-аме­риканських відносинах виконуючий обов'язки Генераль­ного секретаря ООН У Тан ввечері 24 жовтня направив листа главам СРСР і США,, в якому запропонував план урегулювання кризи: США відмовляються від карантину, СРСР — від розміщення наступальної зброї.

Перші ознаки послаблення напруження з'явилися 25 жовтня, коли обидві сторони підтвердили Генерально­му секретареві ООН згоду вжити заходів щодо відвер­нення сутичок на морі.

141

Лист М. Хрущова від 26 жовтня мав примирливий характер. Радянський керівник запропонував: «Ми заяви­мо, що наші кораблі, які йдуть на Кубу, не везуть ніякої зброї. Ви ж заявите про те, що Сполучені Штати не здійснять вторгнення своїми військами на Кубу і не підтримуватимуть ніякі інші сили, які б мали наміри вчинити вторгнення на Кубу. Тоді відпаде і необхідність у перебуванні на Кубі наших військових спеціалістів», «тоді відпало б і питання про зброю...»

Кульмінаційним днем кризи, що міг закінчитися ядерною катастрофою, стало 27 жовтня — «чорна субо­та», як його назвали американці. В цей день радянською зенітною ракетою над територією Куби було збито американський розвідувальний літак У-2, і лише завдяки твердій позиції Д. Кеннеді Пентагону не вдалося здійснити намір завдати негайного авіаційного удару по острову.

Іншою важливою подією дня стало отримання пре­зидентом СІЛА листа М. Хрущова з додатковою вимогою про ліквідування американських ракетних баз у Туреччині в обмін на вивезення радянських ракет з Куби. Прийняття американською стороною цієї вимоги ускладнювалося тим, що розміщення ракетних баз у Туреччині відбулося згідно з офіційним рішенням НАТО, і одностороннє рі­шення президента СІЛА про їх закриття могло б не­гативно вплинути на відносини США з союзниками по блоку. Тому Р. Кеннеді за дорученням президента мав термінову бесіду з радянським послом А. Добриніним, під час якої було запропоновано план урегулювання «карибської кризи», що складався з двох частин: офіційної та конфіденційної. У першій мова йшла про домовленість між двома країнами про вивезення з Куби радянських ракет в обмін на запевнення СІЛА про невторгнення на Кубу. У другій — про закриття американських ракетних баз у Туреччині через 4—5 місяців після завершення кри­зи й відповідно до процедури НАТО.

Для тих, хто не знав про конфіденційну домовленість двох лідерів (а таких була більшість), лист М. Хрущова від 28 жовтня, в якому констатувалась лише офіційна до-

142

Тема 1 Радянсько-американські відносини

мовленість, виглядав як відступ радянської сторони від вимоги про виведення американських ракет із Туреч­чини. Крім того, оскільки спішне рішення М. Хрущова про евакуацію ракетних баз із Куби не було погоджене з ф. Кастро, радянсько-кубинські відносини серйозно ус­кладнилися. Ф. Кастро кваліфікував домовленість США і СРСР як змову двох супердержав за рахунок маленької країни й відмовився допустити на кубинську територію спостерігачів ООН для контролю за вивезенням ракет. СІЛА, у свою чергу, відмовилися від офіційного оформ­лення своїх зобов'язань не нападати на Кубу, залишивши в силі лише усні запевнення.

Тим часом 28 жовтня радянсько-американським компромісом гостра стадія кризи завершилась. Розпочався процес остаточного її врегулювання, який тривав майже місяць. Формально криза завершилася 7 січня 1963 p., коли представники СРСР і СІЛА направили Генеральному секретареві ООН спільного листа, в якому запропонували зняти з порядку денного Ради Безпеки питання про «ка­рибську кризу» у зв'яжу з її врегулюванням.

Криза показала:

небезпеку прямого воєнного зіткнення двох супердер­жав і необхідність уникати навіть найменшої загрози ви­никнення ядерної війни;

обов'язковість контролю з боку лідерів держав за збройними силами своїх країн;

необхідність поліпшення стану міжнародних відносин взагалі і радянсько-американських відносин зокрема;

важливість підтримання прямих контактів між ке­рівниками держав (після закінчення кризи між Кремлем і Білим домом було встановлено лінію прямого зв'язку — «гарячу лінію» для використання в надзвичайних обста­винах).

Велику роль у подоланні кризи відіграли Д. Кеннеді і М. Хрущов, які продемонстрували особисті якості керів-

143

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

ників, спроможних на прийняття компромісних рішень, що запобігли термоядерному конфліктові.

«Карибська криза» мала важливі, хоча й суперечливі, наслідки для розвитку радянсько-американських відно­син. З одного боку, криза підштовхнула сторони до наро­щування стратегічних арсеналів. Метою СРСР стало до­сягнення ядерного паритету зі СІЛА. Сполучені Штати, крім кількісного збільшення стратегічних озброєнь, роз­почали їх якісне вдосконалення. З іншого боку, керів­ники СРСР і США зрозуміли необхідність припинення ядерних випробувань і встановлення контролю за стра­тегічними озброєннями. Про це свідчило підписання 5 серпня 1963 р. в Москві міністрами закордонних справ СРСР, США й Великобританії Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі й під водою, який став першим в історії докумен­том про обмеження гонки ядерних озброєнь. До цього дого­вору приєдналися протягом 60-х років більш як 100 держав.

Однак, незважаючи на радянсько-американські спро­би досягти певного консенсусу в питанні контролю за стратегічною зброєю, основною тенденцією відносин двох супердержав залишалося суперництво в гонці озброєнь. Навіть частково не вдавалося втілити в життя запропонований Д. Кеннеді принцип збереження страте­гічного й політичного статус-кво, оскільки обидві дер­жави не могли відійти від ідеологічного протиборства — США продовжували курс на «глобальне стримування ко­мунізму», СРСР же активно розповсюджував «ідеї соціа­лізму» в «третьому світі».

Після трагічної смерті Д. Кеннеді в листопаді 1963 р. новий президент США Л. Джонсон заявив про намір про­довжувати зовнішньополітичний курс свого попередника. Протягом 1964 p., під час проведення президентської ви­борчої кампанії, СРСР і США підписали консульську кон­венцію, угоду про риболовство в північно-східній частині Тихого океану, а також досягли домовленості про скорочення виробництва у військових цілях матеріалів, що розщеплю­ються. Залишилася в силі домовленість про заморожу­вання в 1964 р. військових бюджетів двох країн.

144

Тема 1 Радянсько-американські відносини

На початку 1967 р. завершились радянсько-американ­ські переговори відносно договору про мирне співробіт­ництво в космосі. 27 січня країни-депозитарії (СРСР, США й Великобританія) підписали Договір про принципи діяльності держав щодо дослідження і використання кос­мічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Ця тема обговорювалася на XXII сесії Генеральної Асамблеї ООН у вересні—грудні 1967p., коли було завершено під­готовку проекту угоди про врятування космонавтів, повер­нення космонавтів та повернення об'єктів, запущених у космічний простір. Підписання угоди відбулося 22 квітня 1968 р. одночасно в Москві, Вашингтоні та Лондоні.

На порядку денному досить складних радянсько-аме­риканських відносин 1967—1968 pp. окреме місце посі­дали дві проблеми: укладання договору про нерозповсюд-ження ядерної зброї й проведення переговорів щодо об­меження оборонної та наступальної зброї. Міжнародна обстановка не сприяла їх вирішенню, оскільки до війни у В'єтнамі в червні 1967р. додалась ізраїльська агресія проти Єгипту, Сирії та Йорданії.

Однак саме під час надзвичайної сесії Генеральної Асамблеї ООН, скликаної у зв'язку з агресією Ізраїлю,

145

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

В останній рік президентства Л. Джонсона після ба­гаторічних переговорів завершилася робота над Договором^ про нерозповсюдження ядерної зброї, який було відкрито для підписання 1 липня 1968 р. в столицях СРСР, США та Великобританії. До кінця року цей договір підписали 83 держави. Однак сенат СІЛА, незважаючи на зусилля Л. Джонсона, відмовився його ратифікувати через вве­дення радянських військ до Чехословаччини в серпні 1968 р. Ратифікований у листопаді 1969 p., Договір про нерозповсюдження ядерної зброї став одним з базових до­кументів, спрямованих на зниження можливості виник­нення ядерних війн.

У цілому, за свідченням президента Л. Джонсона, в період 1963—1969 pp. СРСР і США уклали різних угод більше, ніж за ЗО років з моменту встановлення між ними дипломатичних відносин.

Загальне міжнародне тло 60-х років не сприяло знач­ним позитивним змінам у радянсько-американських від­носинах: тривала гонка озброєнь; ескалація американ­ської участі у в'єтнамській війні та допомога, яку СРСР надавав ДРВ, заважали врегулюванню цього конфлікту; події 1967 р. на Близькому Сході також негативно поз­начилися на відносинах СРСР і СІЛА. Однак у полі­тичних колах обох країн саме в 60-ті роки визріло розу­міння важливості відходу від конфронтації часів «холод­ної війни» й необхідності серйозних змін у зовнішній політиці.

Тема 1 Радянсько-американські відносини

Періодові 70-х років належить особливе місце в радянсько-американських відносинах. Цей пе­ріод позначився становленням і розвитком роз­рядки міжнародної напруженості. Однією з головних передумов процесу розрядки стало досягнення Радянським Союзом наприкінці 60-х років військово-стратегічного па­ритету зі США. Ця» реальність була визнана американ­ською стороною. 18 лютого 1970 р. президент Р. Ніксон у своєму посланні конгресу, що мало назву «Нова стратегія в інтересах миру», підкреслив необхідність «спиратися не лише на силу, а й на переговори з протилежною сторо­ною». Усвідомлення обома сторонами необхідності усу­нути загрозу ядерної війни вивело на перший план ра­дянсько-американських відносин проблему спільної роз­робки правил, дотримання яких дало б змогу відвернути ядерну катастрофу і принагідно зменшити тягар війсь­кових видатків.

Таким чином, розрядка міжнародної напруженості не була «вулицею з одностороннім рухом», як намагалися представити її критики на Заході. Не була вона й на­слідком лише «миролюбної політики» СРСР та інших соціалістичних країн, що «змусили агресивний імперіа­лізм» піти на поступки й прийняти запропоновану мо­дель відносин, як стверджувалось у радянській історіо­графії. Основу розрядки становила обопільна зацікавле­ність у ній СРСР і СІЛА, породжена об'єктивними реа­ліями кінця 60-х — початку 70-х років.

Безумовно, існували конкретні причини, що змушу­вали обидві супердержави переглянути свою зовнішню політику в зазначений період. Для СІЛА головним каталізатором змін стала війна у В'єтнамі, яка переоб­тяжила економіку й дестабілізувала внутрішню обстанов­ку в країні, ускладнила відносини СІЛА з союзниками. Знайти гідний вихід з неї адміністрація США планувала шляхом використання дипломатії «трикутника» Ніксо-

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

Тема .1 Радянсько-американські відносини

на—Кіссінджера, під яким розуміли відносини між СРСР, СІЛА і Китаєм. Причому китайський фактор у радян­сько-американських відносинах (за американською тер­мінологією — «китайська карта») надавав СІЛА можли­вість, на думку Г. Кіссінджера, підтримувати «рівновагу стимулів», щоб зробити Кремль поступливішим.

У свою чергу, СРСР мав свої зовнішньополітичні пріоритети, досягнення яких залежало значною мірою від стану відносин зі Сполученими Штатами. Насамперед це стосувалося європейського вектора радянської зовніш­ньої політики. СРСР, справді заінтересований в оздоров­ленні політичного клімату в Європі, виступив за скли­кання Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), підтримав ініціативу канцлера ФРН В. Брандта та його радника Е. Бара (авторів «нової східної політики» ФРН) щодо врегулювання відносин із СРСР та його со­юзниками. Незадоволення СІЛА розвитком самостійних відносин західноєвропейських країн з Радянським Со­юзом виявилося під час сесії Ради НАТО влітку 1970 p., коли американська дипломатія заморозила питання про скликання загальноєвропейської наради. Однак підпи­сання в серпні й грудні 1970 р. між ФРН і СРСР, ФРН і Польщею договорів, у яких визнавалась непорушність європейських кордонів, установлених після другої світо­вої війни, свідчило про те, що протидіяти активізації від­носин країн Західної Європи з СРСР стає для СІЛА де­далі складніше.

Враховуючи той факт, що остаточне врегулювання берлінського й німецького питань було неможливим без американської участі, СЛІА ставили їх вирішення в залежність від прогресу на інших напрямах радянсько-американських відносин, рівень яких у 1969—1970 pp. залишався недостатнім. Обидві сторони навіть не перед­бачали значного їх поліпшення найближчим часом. Це видно з документів наради, проведеної американським керівництвом на чолі з Р. Ніксоном наприкінці 1970 р. В них підкреслювалась необхідність дотримуватись більш «жорсткої» лінії відносно СРСР, але без доведення справи до прямої конфронтації. Політбюро КПРС теж не мало ілюзій щодо можливості «встановлення справді хороших, а тим більш дружніх відносин зі США», хоча й підкрес­лювало, що «генеральна лінія радянської зовнішньої

148

Загальний стан радянсько-американських відносин того часу багато в чому визначався ходом переговорів з обмеження стратегічних озброєнь (ОСО), що розпочалися 17листопада 1969 р. в столиці Фінляндії й проводилися до 1972 р. навперемінно у Відні й Гельсінкі. Розтягнутість цих переговорів пояснювалась тим, що СІЛА, впроваджу­ючи в життя принцип «глобального ув'язування» Кіссінд­жера, узалежнювали прогрес на переговорах від позиції СРСР стосовно інших міжнародних питань. Радянський Союз, у свою чергу, намагався використати у власних інтересах як переговори, так і запропоновану президен­том Р. Ніксоном зустріч у верхах.

Лише 20 травня 1971 р. внаслідок взаємних поступок було оприлюднено спільне радянсько-американське пові­домлення про те, що уряди СРСР і США погодилися зосе­редитись на розробці угоди про обмеження розгортання систем ПРО та деяких заходів відносно обмеження стра­тегічних наступальних озброєнь.

Прогрес, досягнутий на переговорах ОСО, а також домовленість про візит у травні 1972 p. P. Ніксона до Москви прискорили переговори СРСР, США, Велико­британії й Франції відносно юридичного статусу Західного Берліна. З вересня 1971 р. було парафовано чотири­сторонню угоду щодо Західного Берліна. 30 вересня у Вашингтоні міністр закордонних справ СРСР А Громико і державний .секретар США В. Роджерс підписали угоду про зменшення небезпеки виникнення ядерної війни між дво­ма державами, текст якої було погоджено під час пере­говорів про ОСО.

1971 рік став перехідним у радянсько-американських відносинах. Він заклав основу для подальших домовле­ностей, які відкрили шлях розрядці міжнародної напру­женості.

Значну роль у створенні політичної та договірно-пра­вової засад співробітництва між СРСР і США відіграла зустріч лідерів двох держав, що відбулась 22—ЗО травня 1972 р. в Москві. З ініціативи радянської сторони Р. Ніксон і Л. Брежнєв підписали політичний документ «Основи взаємовідносин між СРСР і США», в якому було зафіксовано базові принципи двосторонніх відносин дер-

149

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

між обома країнами, і констатувалась необхідність відвер­нення загрози виникнення ядерної війни.

Найважливішим наслідком зустрічі у верхах стало під­писання безстрокового Договору про обмеження систем ПРО й Тимчасової угоди про деякі заходи в галузі обмежен­ня стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1). З усіх раніше підписаних великими державами документів, які мали відношення до ядерної зброї, ці два стали першими, що перешкоджали її кількісному нарощуванню і зводили до мінімуму стратегічні оборонні системи. Вони поклали початок створенню договірної основи процесу розрядки.

З серпня і 29 вересня 1972 р. відповідно американський Сенат і Президія Верховної Ради СРСР ратифікували Договір про обмеження систем ПРО. Трохи пізніше зако­нодавчі органи СІЛА і СРСР схвалили Тимчасову угоду ОСО-1.

Під час московських переговорів були підписані й ін­ші двосторонні угоди: про сшвробітшщтво в дослідженні і використанні космічного простору в мирних цілях; про співробітництво в галузі науки і техніки, охорони здо­ров'я і досліджень у галузі медицини; про співробіт­ництво в галузі охорони навколишнього середовища, а також про відвернення інцидентів у відкритому морі й повітряному просторі над ним.

Труднощі, що виникли у сфері торговельно-еконо­мічних відносин, вирішено було подолати шляхом ком­промісу: лідери двох держав домовились про створення спільної комісії з питань торгівлі, яка мала паралельно з підготовкою торговельної угоди займатися проблемами ленд-лізу.

Міжнародне значення зустрічі керівників СРСР і США в Москві полягало в тому, що вперше за період з 50-х років було прийнято важливі документи, які сприяли перебудові радянсько-американських відносин. Крім того, вона поклала початок регулярним зустрічам у вер­хах, під час яких вирішувалися найскладніші питання двосторонніх відносин.

Домовленості, що їх було досягнуто під час першого ввиту Р. Ніксона до Москви, дістали свій подальший