ООН і деколонізація
Проблема деколонізації посідала центральне місце в політичному житті міжнародного співтовариства повоєнних років, що зумовлювалося масштабами та значенням проблеми, яка зачіпала долі мільйонів людей.
У 1939 р., на початок другої світової війни, налічувалося понад 80 окремих колоніальних територій, де проживала 1/3 населення земної кулі. У володіннях семи країн — Великобританії, Нідерландів, Франції, Бельгії,
124
Португалії, Італії та Іспанії з загальним населенням 200 млн чоловік — мешкало майже 700 млн людей.
Створена Лігою Націй система підмандатних територій (16 територій) не забезпечила помітних зрушень у житті корінного населення залежних країн. Лише одна підмандатна територія — Ірак — здобула незалежність. Сирія і Ліван були дуже близькі до незалежності, коли вибухнула друга світова війна. Спостерігалися певні позитивні зміни в діяльності колоніальної адміністрації на підмандатних територіях.
Завоюванню незалежності країнами й народами сприяла друга світова війна. З 51 фундатора ООН 27 становили країни, що завоювали свою незалежність. їх активна діяльність на конференції в Сан-Франциско справила значний вплив на остаточне формулювання ряду принципових положень Статуту ООН.
Проблемам залежних країн і народів присвячено три розділи Статуту. Розділ XI містить «Декларацію стосовно несамоврядних територій». Розділ XII передбачає створення «Міжнародної системи опіки». Розділ XIII розкриває функції, повноваження та процедуру «Ради з опіки». Статут проголосив рівноправ'я і самовизначення народів одним із принципів і цілей ООН.
Система опіки включала: а) території, що були підмандатними в системі Ліги Націй; б) території, що відійшли від переможених держав у результаті другої світової війни, і в) території, які добровільно уклали угоди про опіку з розвинутими державами.
Загалом у систему опіки потрапило 11 територій: Нова Гвінея (Австралія), Камерун і Тоголенд (Франція), Сомалі (Італія), Західне Самоа (Нова Зеландія), Камерун, Танганьїка і Тоголенд (Великобританія), Руанда-Урунді (Бельгія) та ін.
Основне завдання системи опіки полягало в тому, Щоб: зміцнювати міжнародний мир й безпеку; сприяти політичному, економічному, соціальному й культурному розвиткові населення підопічних територій, його прогресу в напрямі до самоврядування або незалежності; заохочувати поважання прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови та релігії.
У 1957 р. частина Тоголенд, що перебувала під опікою Великобританії, стала державою Гана. У 1960 р. підопічна
125
РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»
Франції частина Тоголецд проголосила себе Республікою Того. Сомаліленд у 1960 р. вийшла з-під опіки Італії й;<§ стала державою Сомалі. Так поступово міжнародна система опіки приносила позитивні результати.
Паралельно з роботою в країнах, що потрапили в тему опіки, ООН приділяла увагу несамоврядним терито-Ц ріям. У 1946 р. налічувалося 72 такі території. Осново* діяльності ООН у цьому напрямі стала «Декларація що несамоврядних територій». Вона передбачала сприяння під-і вищенню добробуту жителів, розвиткові самоврядування,! економічному, політичному, соціальному й культурному; прогресові та ін.
Слід зазначити, що в Декларації не йшлося про надання незалежності колоніям. Великі держави в 1945 р.і| висловили лише згоду «максимально сприяти доброб> населення цих територій у межах системи міжнародного миру й безпеки».
Першим кроком ООН у цьому напрямі було створення в 1946 р. Комітету з інформації щодо несамоврядних територій. Комітет вивчав інформацію, надану відповідними адміністраціями, і давав рекомендації Генеральній Асамблеї. Більш рішучі антиколоніальні позиції займали Генеральна Асамблея та її Четвертий комітет. З часом вони почали вимагати від урядів, щоб їхні щорічні звіти містили політичну інформацію. З радикальними змінами; | у світі антиколоніальні позиції в ООН міцніли. Це яскра- J во виявилося в дебатах з палестинського питання, в обго- І воренні проблеми боротьби Індонезії за незалежність від | Нідерландів, ситуації в колишніх італійських колоніях Лівії, Еритреї та Сомалі, становища в Алжирі, Марокко та Тунісі В 1956 р. Марокко і Туніс стали незалежними дер-і жавами.
Але домінування в ООН Сполучених Штатів та інших західних великих держав перешкоджало ухваленню Генеральною Асамблеєю рішучих резолюцій антиколоніального характеру. В I960 р. у складі Генеральної Асамблеї, відбулися радикальні кількісні та якісні зміни. Післяе! 1945 р. 35 територій, що здобули незалежність, стали чле-» нами ООН. 14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея прийняла історичну Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам. Про силу антиколоніальних настроїв у світі і в ООН переконливо свідчив уже той
126
Тема 6 Діяльність ООН в умовах «холодної війни»
факт, що ніхто не наважився проголосувати проти і лише 9 країн утрималися (Австралія, Бельгія, Великобританія, Домініканська Республіка, Франція, Португалія, Іспанія, Південна Африка та Сполучені Штати Америки).
Важко переоцінити значення цього документа, який засвідчив спільне засудження людством колоніалізму. Декларація проголосила не тільки право, колоніальних народів на незалежність, а й передбачила створення сприятливих умов для його втілення в життя. Декларація засудила пригнічення народів іноземними гнобителями, домінування й експлуатацію як порушення фундаментальних прав людини, що суперечить Статуту ООН.
Декларація проголосила, що всі народи мають право на самовизначення; недостатня політична, економічна, соціальна й освітня підготовка не повинна слугувати перепоною для незалежності. Наголошувалося, що будуть пригашені всі воєнні дії або репресивні заходи проти залежних народів, аби дати їм можливість мирно і вільно використати їх право на цілковиту незалежність.
Щодо підопічних, несамоврядних та інших територій, які ще не здобули незалежність, передбачалися негайні заходи для передання всієї влади народам цих територій без будь-яких умов у відповідності з їх вільно виявленим бажанням цілковитої незалежності й свободи.
Водночас Декларація містила принципово важливі положення щодо цілісності держав. Підкреслювалося, що будь-які спроби часткового або повного порушення національної цілісності й територіальної єдності країни несумісні з цілями та принципами Статуту ООН.
Через рік після прийняття Декларації, в 1961 p., Генеральна Асамблея утворила Комітет 17-ти для контролю за втіленням її в життя і вироблення необхідних рекомендацій. У 1962 р. Комітет був розширений і став Комітетом 24-х. Антиколоніальний за своїм складом Комітет 24-х одержав широкі повноваження в справі імплементації Декларації 1960 р. Він виряджав місії, заслуховував петиції, робив рекомендації щодо ситуації на тій чи іншій території. В 1963 р. в списку Комітету налічувалося 64 колонії та підопічні території, які ще не досягли самоуправління. _ ..
ООН відіграла значну роль у процесі деколонізації. її Діяльність у цьому напрямі можна чітко розділити на два етапи. В 1945—1960 pp., коли в ООН домінували коло-
127
РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОД-НИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»
ніальні держави та їхні союзники, антиколоніальні дії організації істотно гальмувалися. Але вже тоді ООН стала,»' форумом для окремих антиколоніальних виступів. На основі Статуту ООН (розділи XI, XII і XIII) була створена,; більш ефективна система міжнародної опіки над неса-моврядними територіями. У ряді випадків ООН втручала-, ся з метою припинення ворожнечі (Індонезія, Кашмір,^ Палестина). Отже, ООН діяла як головна міжнарол антиколоніальна сила.
З прийняттям у 1960 р. Декларації про деколої настав новий, більш активний період в антиколор діяльності ООН. Була створена правова основа ру поневолених народів до незалежності. Найбільша заслугаі ООН полягала в утвердженні нового порядку у світі, у| встановленні справедливих відносин між метрополіями if колоніями, у сприянні економічному, соціальному, куль-f турному й політичному розвиткові новоутворених неза-, лежних держав. Молоді країни ставали повноправними; членами Організації Об'єднаних Націй, що забезпечувало ■ міжнародний захист їх національних інтересів.
1960 р. увійшов в історію як рік Африки. На XV сесії Генеральної Асамблеї до складу ООН було прийнято 17 нових держав, з яких 16 представляли африканський конти-' нент. Членський склад ООН збільшився до 99 держав. Це-змінило розстановку сил в організації. Антиколоніальні 1 сили стали переважати в Генеральній Асамблеї. Об'єднана афро-азіатська група налічувала в I960 р. 44 країни.'^ Блокуючись з СРСР та іншими соціалістичними держа-] вами, молоді незалежні країни перетворилися на силу, провідний фактор міжнародної політики.
Т є М а 6 Діяльність ООН в умовах «холодної війни»
• Розгортання боротьби за права людини
Традиційно проблемами прав людини займалися| національні, а не міжнародні структури. В Ст^ тугі Ліги Націй про права людини не йшлося, хоча у своїй діяльності Ліга приділяла певну увагу питан- < ням нацменшин.
128
Крутий поворот до захисту прав людини відбувся в роки другої світової війни під впливом масових злочинів, скоєних фашистами. Права людини дедалі більше стають об'єктом міжнародної уваги.
У Статуті ООН проблема захисту прав людини згадується 7 разів. Про це мова йде в Преамбулі, ст. 1 (цілі і принципи), ст. 13 (функції й повноваження Генеральної Асамблеї), ст. 55 (цілі економічного й соціального співробітництва), ст. 62 (функції й повноваження ЕКОСОР) та ст. 76 (цілі системи опіки).
У 1946 р. була створена Комісія з прав людини — головний орган ООН зі сприяння і захисту прав людини. Перед Комісією відразу ж постало завдання визначення основних прав і свобод. 10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ухвалила Загальну декларацію прав людини. За неї проголосувало 48 країн, ніхто не проголосував проти. 8 країн утрималося (6 східноєвропейських країн, Саудівська Аравія та Південна Африка). СРСР аргументував свою позицію тим, що Декларація не засуджувала фашизм і агресію, а також не містила розгорнутого тлумачення економічних і соціальних прав. Південна Африка вважала Декларацію нереалістичною, а Саудівська Аравія вбачала в Декларації відображення стандартів західної культури.
Хоч формально, як і всі резолюції Генеральної Асамблеї, цей документ не має юридичної сили, але фактично Декларація загальновизнана як обов'язкова для всіх. Це справді історичний документ, а день прийняття Декларації (10 грудня) відзначається у світі як День прав людини.
Тридцять статей Декларації охоплюють широке коло громадянських, політичних, соціальних, економічних та культурних прав. Статті 1 і 2 проголошують, що всі люди народжені вільними і рівними у своїх правах і повинні користуватися всіма правами і свободами, проголошеними Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, Національного або соціального походження.
У ст. З—21 проголошено громадянські й політичні права людини, включаючи право на життя, свободу і безпеку особи, свободу від рабства, тортур і жорстокості, Рівність перед законом, свободу думки, переконань і ре-
9-302
129
РОЗДІЛ І СТАНОВЛЕННЯ БІПОЛЯРНОЇ СТРУКТУРИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН. РОЗГОРТАННЯ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»
літії, свободу пересування, свободу залишати свою країну і повертатися, невтручання в особисте життя, таємницю^ кореспонденції та ін.
У ст. 22—27 декларовано економічні й соціальні пра-| ва: право на працю, відпочинок, освіту, участь у культур-j ному житті суспільства тощо.
Загальна Декларація прав людини стала основою ухвалення понад 80 конвенцій і декларацій з різних ас-| пектів прав людини. Багато положень Декларації й піз ніше ухвалених міжнародних конвенцій увійшли до конституцій, законів держав, стали надихаючим чинни-j ком у національній законотворчості.
Поряд зі створенням правових засад забезпечеі прав людини ООН здійснювала заходи щодо втілення життя загальновизнаних прав, проголошених у Деклара та інших міжнародних документах. Один із напрямів;! діяльності ООН полягав у поширенні інформації про'і права людини шляхом проведення конференцій, публіка-1! цій правових документів. |
Важливу роль відігравали обстеження, дискусії навко-Ц ло питань про порушення прав людини в певних країнах., Центральними форумами в цьому плані були Генеральне Асамблея та її Третій комітет, Економічна й Соціальне Рада, Комісія з прав людини та ін. Сам факт обговорення! фактів порушення прав людини на міжнародному рівні| справляв моральний тиск, який важко було ігнорувати.
Оскільки одним із принципів ООН є невтручання внутрішні справи держав, заходи міжнародних органів сфері прав людини мали свої обмеження. Неурядові орга-і нізації користувалися більшою свободою дій. Особливу активність у галузі забезпечення прав людини ві такі організації, як Міжнародна амністія, Міжнародна ко-\ місія юристів, Міжнародна ліга з прав людини, Міжнародне федерація з прав людини та ін.
РОЗРЯДКА
МІЖНАРОДНОЇ
НАПРУЖЕНОСТІ.
ГЛОБАЛЬНІ
ТА РЕГІОНАЛЬНІ
АСПЕКТИ
(60 — 70-ті роки)
Тема 1
Тема 1 Радянсько-американські відносини
РАДЯНСЬКО-АМЕРИКАНСЬКІ ВІДНОСИНИ
Стан радянсько-американських відносин на рубежі 50 — 60-х років «Карибська криза» й особливості американо-радянського протистояння другої половини 60-х років Основні напрями радянсько-американського співробітництва під час розрядки міжнародної напруженості Початок відходу від політики розрядки в американо-радянських відносинах
• Стан радянсько-американських відносин на рубежі 50 — 60-х років
Після смерті Сталіна в політиці радянського керівництва відбувалися повільні зміни, які тор-кнулися сприйняття зовнішнього світу, і насамперед співвідношення сил, що склалося на той час у міжнародних відносинах. У документах XX з'їзду КПРС з'явилася теза про можливість відвернення війни і необхідність для країн з різними суспільними системами не лише співіснувати, але «йти далі, до поліпшення відносин, до зміцнення довіри між ними, до співробітництва».
132
Важливим буя© те, що М. Хрущов та його оточення почали відходити від стереотипного за часів Сталіна сприйняття СІЛА як головного «непримиренного ворога» СРСР. Наслідком цього стало наголошення в доповіді на XX з'їзді КПРС на тому, що «для забезпечення справи миру в усьому світі велике значення мало б установлення міцних дружніх відносин між двома найбільшими державами світу — Радянським Союзом і Сполученими Штатами Америки».
Одночасно всередині правлячої еліти СІЛА розпочалися процеси диференціації, що привели до появи двох великих угруповань, які обстоювали кардинально протилежні позиції щодо розвитку відносин із СРСР. Перше з них було тісно пов'язане з військово-промисловим комплексом СІЛА і виступало за продовження гонки озброєнь та здійснення політики з позиції сили відносно СРСР. Друге, яке об'єднувало більш поміркованих представників правлячих кіл, висловлювалось проти «тотального залучення» США у світові конфлікти і за поліпшення радянсько-американських відносин.
Великий вплив на суспільну думку Заходу справив оприлюднений влітку 1955 р. маніфест Рассела—Ейнштейна, в якому всесвітньовідомі вчені попереджали, що в ракетно-ядерну епоху застосування війни як інструменту зовншшьої політики може призвести до знищення людства.
1957 рік став етапним у розвитку^ міжнародних відносин, що склалися після другої світової війни й базувалися на монопольному володінні Сполученими Штатами Америки спочатку ядерною зброєю, а пізніше — засобами її доставки. Запуск двох штучних супутників Зелш Радянським Союзом 4 жовтня і 3 листопада свідчив про його перетворення на ракетно-ядерну державу і втрату Сполученими Штатами стратегічної неприступності вперше в американській історії з часів війни з Англією в 1812 р.
Президент Ейзенхауер охарактеризував цю подію як «технологічний тріумф» СРСР, що означав для США появу суперника, якого слід було сприймати як «життєздатну конкуруючу систему з передовою технологічною базою».
Проте треба зазначити, що майже до середини 60-х років ядерний потенціал СРСР набагато відставав від
133
РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ
американського. За даними колишнього міністра оборони СЦіА Р. Макнамари, співвідношення ядерних сил СРСР /| СЩА на початку 60-х років становило 1:17 на користт СІНА, а кількість засобів доставки ядерних зарядів у Спо-Д лучених Штатів була в 10 разів більшою. Тому радянськії керівництво надавало великого значення завданню на-;| копичення ядерних зарядів і засобів їх доставки до цілеґ з метою створення військово-стратегічної рівноваги мі СРСР і СІЛА. Хрущов уважав, що слід використовуваї найменші свідчення успіхів СРСР у військово-техніч галузі для підтвердження наміру втілити в життя гас «Наздогнати і перегнати Америку». У свою чергу, Сполу-і чені Штати Америки не збиралися припиняти розробі нових видів ядерної зброї. Це означало продовжеі гонки озброєнь і блокового протистояння, очолюваногоД лідерами двох протилежних соціальних систем — СРСР іі СІЛА.
Через місяць після запуску першого радянського сучі путника Землі спеціально створена президентська комічі сія, що дістала назву «комісія Гейтера», подала Д. Ейзен- і хауеру доповідь «Залякування і виживання в ядерну добу». Ві її висновках підкреслювалась необхідність продовжувати! гонку озброєнь до остаточної перемоги СІЛА завдяки ЇЩ більш могутньому економічному й технічному потен-1 Ціалові.
Однак саме наприкінці 50-х років з'явилися ознаки] того, що ідея мирного співіснування почала пробивати co6ij дорогу в міжнародних відносинах. Свідченням цього ста активна участь СІЛА і СРСР у заснуванні Міжнародне агентства з атомної енергії (МАТАТЕ) з метою розши-рення_ співробітництва в галузі використання атомної! енергії в мирних цілях, а також створення перешкод ищ шляху розповсюдження ядерної зброї. Радянсько-амери-*! канські переговори щодо вироблення тексту першої угд про обміни в галузі науки, культури, техніки й освіти вершилися її підписанням у Вашингтоні 27 січня 1958р^ В дипломатичних колах ця угода довгий час мала назв «Угода Зарубіна—Лейсі» (на ім'я тодішнього радянськог посла в США Зарубіна й одного з керівників держдепар-* таменту Лейсі, які відіграли велику роль у її підготовці).
Важливим кроком до зміцнення довіри між СРСР і| США могли стати радянсько-американо-англійські переЩ
134
Тема 1 Радянсько-американські відносини
говори щодо часткового припинення випробувань ядерної зброї, які розпочалися в Женеві в жовтні 1958 р. Однак західні держави загальмували на п'ять років процес розробки тексту майбутнього договору про відмову від випробувань ядерної зброї в трьох середовищах: в атмосфері, під водою та космосі, поставивши на порядок денний питання про запровадження системи міжнародного контролю. Пропонувалося створити мережу обладнаних спеціальною апаратурою постів у різних регіонах світу, які б фіксували наслідки випробувань в атмосфері; ввести чергування на постійній основі у Світовому океані кораблів зі змішаними екіпажами та складним обладнанням для реєстрації підводних вибухів; розмістити супутники на трьох стаціонарних орбітах для виявлення вибухів у космосі.
Не сприяла поліпшенню радянсько-американських відносин ініціатива глави радянського уряду М. Хрущова щодо зміни післявоєнного статусу Берліна. В адресованій США, Великобританії й Франції офіційній ноті від 27 листопада 1958 р. він пропонував укласти мирний договір із двома німецькими державами — ФРН і НДР, перетворивши Західний Берлін на демілітаризоване «вільне місто». Ця нота була сприйнята Заходом як «еквівалент ультиматуму» й поклала початок «берлінській кризі», яка тривала до 1963 р. і негативно вплинула на розвиток радянсько-американських відносин у той період.
Запрошення президента СЛІА Д. Ейзенхауера М. Хрущову відвідати з візитом Сполучені Штати, яке він передав через свого державного секретаря на Женевській нараді міністрів закордонних справ СРСР, США, Великобританії та Франції (травень—липень 1959 р.), мало на меті послабити напруженість у відносинах двох великих Держав. Під час цього, першого в історії, візиту глави радянського уряду до Сполучених Штатів, що розпочався 15 вересня 1959 р., розглядалися можливості розширення наукового й культурного співробітництва, збільшення обсягів торгівлі, а також питання міжнародного характеру, зокрема статус Західного Берліна. Наслідки дводенлої зустрічі Д. Ейзенхауера і М. Хрущова в резиденції американського президента в Кемп-Девіді дали можливість говорити про «дух Кемп-Девіда», тобто про певне поліп-
135
РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ
шення радянсько-американських відносин. Цьому сприяла заява Д. Ейзенхауера, що «Америка не збирається залишатися в Берліні довічно, й існуюче становище в Західному Берліні не є нормальним». На зустрічі була досягнута принципова згода щодо необхідності проведення наради глав урядів СРСР, СІЛА, Великобританії й Франції для обговорення цієї проблеми. Подальший перебіг подій виявив серйозні розбіжності між СРСР і СІЛА щодо методів урегулювання «берлінської кризи».
1 травня 1960 р., за два тижні до початку наради на найвищому рівні в Парижі, у повітряному просторі СРСР над Уралом зенітною ракетою було збито американський розвідувальний літак У-2. Прибувши до столиці Франції, М. Хрущов зажадав вибачення з боку американського уряду й заборони розвідувальних польотів над територією СРСР. Американський президент відмовився задовольнити всі вимоги М. Хрущова, обмежившись обіцянкою припинити польоти на час свого перебування при владі, тобто лише до січня 1961 р. Нарада на найвищому рівні не відбулася, як і запланований візит Д. Ейзенхауера до СРСР.
Унаслідок погіршення радянсько-американських відносин було відкладено вирішення берлінського питання, не вдалося реалізувати й першу з початку «холодної війни» спробу зупинити гонку озброєнь.
Після перемоги демократичної партії на виборах 1960 р. президентом США став Джон Ф. Кеннеді. Нове керівництво замінило зовнішньополітичну доктрину «масованої відплати» на доктрину «гнучкого реагування», або «дозованого використання сили». Міністр оборони Р. Мак-намара сформулював дві стратегічні мети СІЛА на 60-ті роки: 1) стримування свідомого нападу на США та їх союзників шляхом постійної підтримки здатності завдати неприйнятної шкоди противнику; 2) обмеження втрат власного населення і збитків промислового потенціалу. Доктрина передбачала різні варіанти застосування як звичайної, так і ядерної зброї для реалізації політичних цілей. При цьому підвищена увага приділялась дипломатичним засобам впливу на конфронтаційну ситуацію. У своїй концепції ескалації відомий американський теоретик Г. Кан — директор Гудзонівського інституту —•
136
Тема 1 Радянсько-американські відносини
запропонував модель урегулювання конфліктів, яка грунтувалась на одночасному використанні засобів дипломатії та силової боротьби («сходи ескалації» Г. Кана).
Одним з постулатів доктрини «гнучкого реагування» було визнання адміністрацією Кеннеді того факту, що очолюваний Радянським Союзом блок соціалістичних держав є довгостроковим історичним явищем. Тому збереження «балансу сил» у відносинах із СРСР стало однією з головних настанов зовнішньої політики США. Виходячи з того, що по лінії конфронтації двох блоків у Європі стабільність можлива, автори доктрини «гнучкого реагування» прогнозували загострення протистояння двох систем у країнах «третього світу», вважаючи, що саме там з'явилась небезпека порушення світового балансу сил на користь СРСР, чого не повинні були допустити СЛІА.
В умовах піднесення національно-визвольних рухів на початку 60-х років, коли радянське керівництво зробило ставку саме на їх активну підтримку, Д. Кеннеді запропонував будувати радянсько-американські відносини на засадах визнання і «заморожування» існуючого на той момент статус-кво.
Такі різні підходи до розуміння сутності мирного співіснування не могли не вплинути на перебіг першої зустрічі лідерів СРСР і СЛІА, яка відбулася 3—4 червня 1961 р. у Відні. Мета зустрічі полягала в обговоренні найгостріших проблем міжнародного й двостороннього характеру, насамперед німецького мирного врегулювання і Західного Берліна, а також заборони ядерних випробувань. Ураховуючи провал квітневої інтервенції на Кубу в районі Плайя-Хірон, Кеннеді та його радники вважали, що поступки з боку США щодо Західного Берліна будуть негативно сприйняті внутрішньою опозицією та союзниками й можуть бути кваліфіковані як черговий вияв слабкості президента. М. Хрущов розцінив цей підхід Д. Кеннеді як крок назад порівняно з позицією Д. Ейзенхауера. Різка розбіжність сторін із приводу Західного Берліна під час віденської зустрічі стала однією з головних причин того, що в 1961 р. було втрачено реальну можливість для поліпшення відносин між Радянським Союзом і США. Рівень протистояння двох великих держав не тільки не знизився, а навпаки, зріс, наслідком чого стало
137
РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ
спорудження в центрі Європи 13 серпня 1961р. Берлінського муру. Не було знайдено спільної мови і з питання про припинення ядерних випробувань, оскільки лідери обох держав дотримувались різних точок зору щодо створення системи контролю за випробуваннями.
Достарыңызбен бөлісу: |