Тарас чухліб іван мазепа київ 2012 Зміст

Як бачимо, імя Івана Степановича Мазепи, гетьмана Лівобережної України з 1687 до 1709 рр., на довгі роки увійшло до анналів не лише української, але й західної світової історії. І якщо для одних воно стало символом свободи і нескореності, то для інших до цього часу асоціюється з “підступністю”, “зрадництвом” і навіть своєрідним “донжуанством”. І хоча “зрадництво” гетьмана російському цареві Петру І можна охарактеризувати лише як вмотивований перехід володаря України з-під протекції одного монарха (який не виконав своїх зобовязань перед ним) до зверхності іншого – шведського короля Карла ХІІ Густава, тим не менш, боротьба за відновлення доброго імені видатного діяча нашої історії триває й донині. Адже в багатьох західноєвропейських країнах – Австрії, Німеччині, Франції, Голландії, Англії – при зачуванні прізвища Мазепа, в уяві освіченої людини відразу ж постане образ такого собі ловеласа, який обворожив ледве не всіх жінок далеких Польщі та України. Чому так трапилося ? Звідки бере свій початок легенда про гетьмана Івана Мазепу як східноєвропейського козацького “Дон-Жуана” ?

Очевидно, що такий сюжет Пасек запозичив з грецької міфології, зокрема, оповідання про міфологічного героя Іполіта. Той відкинув кохання мачухи і був нею безпідставно звинувачений, а потім покараний за допомогою привязування до запряженої конями колісниці. Налякані морським страховиськом коні понесли колісницю, яка через деякий час розбилася, а невинний Іполіт загинув. Ця легенда була описана ще в трагедії Еврипіда (484 – 404 до н.е.) і пізніше у творах римського автора Люція Аннея Сенеки. Твори античних авторів були добре відомі в Польщі ще з XVI ст. А отже, Я.Пасек спокійно міг ознайомитися з ними й запропонувати читачеві власну, перероблену версію “трагічного” кохання людини, яку нібито покарали за допомогою коня.

Вигадку Пасека відразу ж підхопив інший тогочасний польський мемуарист Еразм Отвіновський, який у свою чергу додав до неї ряд шокуючих читача деталей. У його записах схопленого Мазепу-коханця вимазали липкою рідиною та обсипали пірям, а степовий кінь привіз його на велелюдний ярмарок в одному з міст України. Невдовзі до міфотворення прилучився й французький посол при шведському королі Карлі ХІІ Жак Луї дУссон, маркіз де Бонак. На початку XVIII ст. він записав у своїх мемуарах “...Ревнивець помстився за свою ганьбу. Він звелів роздягнути Мазепу догола, намастити його медом та обсипати пірям. Потім його привязали до коня і відпустили на волю. Сором, якого зазнав Мазепа, не дозволив йому повернутися додому й показатися перед своїми друзями. Він поспішив на Україну”. Отже, як бачимо, тут подається трохи змінений варіант, поданий перед тим Отвіновським. У 1709 р. цю історію повторив у своєму подорожньому щоденнику словак Даніель Крман, який вже зазначав, що Мазепа відбив дружину у якогось визначного королівського міністра, за що його кинули в бочку з смолою і, вивалявши у пірї, привязали до коня.

Але чи не найбільше поширенню легендарної оповіді про нашого земляка серед європейців сприяв французький письменник і просвітитель Вольтер. Хоча у своїй книжці “Історія Карла ХІІ” (вона вийшла друком 1731 р. в Руані) він в основному правдиво відобразив політичні наміри українського гетьмана здобути свободу для України, видатний француз все ж таки не втримався від того, щоб не повторити історію, яка була вигадана Я.Пасеком і підхоплена Е.Отвіновським та маркізом де Бонаком. “Любовна пригода молодого Мазепи з дружиною польського дворянина викрилася. Розгніваний чоловік привязав голого Мазепу до дикого коня і пустив його на волю”, – писав Вольтер. 1764 р. в Амстердамі було видано художню книгу Андре Константа Дорвіля “Пригоди дАзема”, де йшлося про героя-коханця в образі якого вгадувався легендарний Мазепа.

Майже через століття, у 1818 р., знаменитий англійський поет Джордж Байрон напише одну з найвідоміших своїх поем під назвою “Мазепа”, де талановито озвучить відоме оповідання:

...Мене десяток гайдуків

Йому до спини прикрутив

Тугим ремінням і пустив...

Свисток, батіг... і кінь побіг,

Що так би й водопад не зміг.

Вперед, вперед! Скажений рух –

Куди не бачив я нічого...

Я ніби згодом спостеріг,

Що він зменшив свій лютий біг,

Та ні! Моє безсиле тіло,

Для диких сил було, мов пух...

Ця поема неодноразово перевидавалася різними європейськими мовами й спричинила до написання іншими авторами 19 століття поетичних творів, де висвітлювалась “любовна трагедія” Івана Мазепи. Серед них найвідоміші - поеми “Мазепа” Віктора Гюго (1829), “Полтава” Олександра Пушкіна (1829) та “Мазепа” Юліуша Словацького (1839). Надзвичайно романтичний сюжет надихає до написання симфонічних опер під однойменною назвою “Мазепа” геніальних композиторів Франца Ліста та Петра Чайковського.

Однак найбільшого поширення серед мистецької еліти тогочасної Європи набувають картини більш та менш відомих художників, які в основному зображують різні сцени легенди про Мазепу, керуючись поетичними рядками найбільш вдалої поеми Дж. Байрона. Один з перших олійних образів Мазепи у 1823 р. малює француз Теодор Жеріко. Згодом цього зявився не один десяток полотен, які за тематикою відображення легендарної оповіді можна розділити за такими назвами: “Старий Мазепа розповідає свою історію Карлу ХІІ”, “Визнання Терезою кохання до Мазепи”, “Схоплення Мазепи”, “Покарання Мазепи”, “Погоня вовків за конем Мазепи”, “Подолання вплав Дніпра”, “Мазепа і стадо диких коней”, “Смерть коня Мазепи”, “Козаки знаходять Мазепу”, “Мазепа у козацькій хаті”, “Помста Мазепи” та інші. Найбільш видатною серед цих багатьох картин визнається монументальне полотно видатного художника Луї Буланже, що зберігається в Музеї мистецтв французького міста Руан і зображає сцену боротьби молодого Мазепи з шляхетськими слугами під час привязування його до коня.

Фахівці відзначають певне наслідування більшістю художників “рубенсівського” стилю та факту присутності в них певного еротизму. Головним чином майстри пензля подають образ оголеного й привязаного до коня літературного Мазепи. Він сприймається якромантичного героя, який хоча й не уник покарання за свій “гріх”, але не скорився тяжкій долі. Разом з тим, такі митці, як Л. Буланже і Г. Верне вкладали у свої картини глибший зміст і розуміли свого героя як бунтівника.

Зрозуміло, що історичний Іван Мазепа, який вмер власною смертю у 1709 р., не міг “позувати” названим художникам під час їхньої творчості. Адже вся європейська “Мазепіана” була намальована протягом XIX ст., яке отримало гучну назву Віку Романтизму. Тогочасним митцям не обов’язково було навіть використовувати прижиттєві портрети із зображенням “справжнього” українського гетьмана Мазепи – їх надихали поетичні рядки Байрона:

...Кохав я і коханим був...

Та ви ще слабкість цю солодку

Не відчували – так я чув...

Ну що ж! То я скінчу коротку

Свою поему мук і втіх...

Заключення

Протягом довгих років перебування України у складі Російської імперії та Радянського Союзу історична пам’ять про гетьмана Мазепу та мазепинців спотворювалася на догоду політичним режимам, про них можна було згадувати лише як про “зрадників”. Лише у зв’язку з національним відродженням наприкінці 80-х років ХХ століття та постанням новітньої Української держави у 1991 році про події Мазепинського повстання та Полтавської битви стало можливо говорити й писати об’єктивно без ідеологічних імперсько-радянських стереотипів.

Історичні джерела засвідчують, що довголітня й вірна служба Івана Мазепи у гетьманській охороні та військовій канцелярії, виконання різноманітних дипломатичних доручень й нарешті отримання чину генерального осавула Війська Запорозького в урядах гетьманів Петра Дорошенка та Івана Самойловича дали змогу українському шляхтичеві з-під Білої Церкви на Києвщині вдосконалити свій хист як державного урядовця та військового діяча й претендувати на здобуття гетьманської булави України. Саме протягом 1665 – 1687 років визначився й політичний світогляд майбутнього гетьмана, який полягав у розумінні об’єднання всіх українських земель (Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщини, Запорожжя) в єдиній державі та встановленні міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського зразка.

Сучасники описували гетьмана Мазепу як світську людину, що здатна розумно й вільно висловлюватися, влучно оцінювати події, прекрасно обізнану з європейськими справами та східноєвропейськими міжнародними проблемами. Ті хто спілкувався з гетьманом засвідчували, що він володів найрізноманітнішими науками – від фізики до публічного права. Окрім того, протягом 1660-х – 1680-х років Іван Мазепа неодноразово брав участь у різноманітних військових кампаніях, боях і сутичках з поляками, росіянами, турками і татарами, що сформувало з нього справжнього воєначальника.

На гетьманські посаді Іван Мазепа продовжив започатковану в 1648 році Богданом Хмельницьким традиційну козацьку політику лавірування між більш сильнішими володарями, які постійно ворогували між собою за геополітичну першість в цьому регіоні. А головним секретом вітчизняного полівасалітету, як це не дивно, була мета якнайширшого унезалежнення Українського гетьманату від колективної системи монархічної влади в Європі та Азії задля самостійного існування козацької держави. Однак, на жаль, це бажання нівелювалося політикою оточуючих Україну держав, де вже задовго до XVII століття була сформована сильна монархічна влада. Більше ніж півстоліття українські правителі-гетьмани, зважаючи на суперництво сильніших сусідніх держав - Речі Посполитої, Московсько-Російської держави, Шведського королівства та Османської імперії, були вимушені проводити політику лавірування між ними, переходити з одного боку на інший, відмовлятися від одного протектора-сюзерена на користь іншого. Тим самим забезпечувалася міжнародно-правове існування Української козацької держави. Саме таким важким, але протореним попередниками шляхом також прийшлося рухатися й гетьману Івану Мазепі.

До свідомості багатьох поколінь Полтавська битва 27 червня 1709 року увійшла як символ великої державної величі та початку побудови Російської імперії. Безперечно, що Полтавська баталія для Швеції стала днем скорботи, найбільшою військовою катастрофою в історії країни та завершенням імперських прагнень до завоювання Східної Європи. А яку ціну довелося заплатити українському народові за задоволення чужих для нього великодержавних інтересів Москви і Стокгольму? Адже в ході Північної війни 1700 – 1721 років Україна зазнала значних матеріальних втрат та понесла численні людські жертви. З чим Полтавська битва має асоціюватися у нас – сучасних українців: з історичними “перемогою” чи “поразкою”, “боротьбою за волю” чи “зрадою національних інтересів”, “величчю” чи “забуттям”, “славою” чи “скорботою”?

Очевидно, що Полтавська битва стала поразкою визвольного повстання на чолі з Іваном Мазепою й прискорила ліквідацію української державності, але водночас вона засвідчила перемогу українського духу над імперськими амбіціями Росії та Швеції. Виступ Івана Мазепи проти свого патрона був надзвичайно типологічно подібним до повстань залежних правителів проти своїх володарів наприкінці ХVII – початку ХVIII століть: лівонської знаті на чолі з Йоганном Ренгольдом фон Паткулем проти Шведської Корони у 1697 році, угорсько-трансільванського князя Ференца ІІ Ракоці проти австрійських Габсбургів у 1703 – 1711 роках, молдавського господара Димитрія Кантемира проти Османської імперії у 1708 році та ін. Очевидно, цей ряд можна продовжити за рахунок вивчення ситуації в інших країнах Центральної, Північної, Східної та Південно-Східної Європи. Іван Мазепа у 1708 – 1709 роках свідомо чи підсвідомо хотів повторити вчинок курфюрста Бранденбурга і герцога Прусії Фрідриха Вільгельма (1640 – 1688 рр.), який заклав основи для утворення незалежного Королівства Прусського за допомогою гнучкої зовнішньої політики, що отримала назву «лисяча політика». Адже німецький володар неодноразово відмовлявся від складеної присяги на користь іншого монарха та вдало лавірував поміж Польщею, Швецією, Австрією, а також Францією та Голландією.

Іван Мазепа належав до людей, світоглядні уявлення яких формувалися в умовах політичної культури доби пізнього Бароко. З огляду на це, гетьман нічим особливим не відрізнявся від інших правителів «малих» держав Європи, адже в умовах запеклої війни між Петром І та Карлом ХІІ намагався досягнути кращого владного становища для себе, а для своєї країни – «матки бідної Ойчизни милої України Малої Росії» - вищого політичного статусу. Від початку Північної війни 1700 – 1721 років питання функціонування автономної України/Малої Росії для Московського царства вже не вирішувалося згідно з положеннями попередніх двохсторонніх угод у рамках відносин «протектор-протегований», а розглядалося Петром І лише у межах політичної доцільності. Тобто він як суверен України не вважав за потрібне виконувати монарші зобов’язання щодо захисту „прав і вольностей” cвоїх українських підданих та їхнього правителя. Порушення російським монархом традиційного правового статусу козацької еліти стало трактуватися гетьманом Мазепою та його урядом як тиранські дії з боку свого хоча й довголітнього, але ситуативного патрона, а, отже, український уряд мав повне право на відмову від його зверхності. І цей історичний секрет вже давно розгаданий світовою наукою.

Переконливі військові перемоги короля Швеції Карла ХІІ на початковому етапі Північної війни, капітуляція монарха Речі Посполитої Августа ІІ на користь шведського ставленика короля Станіслава Лещинського, виснаження людських і матеріальних ресурсів України на «балтійському» та «східному» фронтах війни, що посилювалося накопиченням претензій козацької верхівки до царя Петра І змусили Батурин відмовитися від зверхності Москви на користь трансформації автономного Козацького гетьманату в Українське князівство під захистом Стокгольма та Варшави. Як вважали тогочасні вітчизняні інтелектуали, таке державне утворення повинно було б мати кращі шанси на існування під захистом більш лояльніших до своїх підданих європейських монархів – шведського та польського королів. Але військові результати Полтавської битви 1709 року, а також прагматична міжнародна політика сусідніх «володарів світу» зруйнували усі політичні сподівання Івана Мазепи за допомогою традиційної від середини XVII століття зовнішньої політики набути більших «прав і привілеїв» для себе, своєї країни та підвладного йому народу.

Полтавська катастрофа перекреслила усі плани гетьмана Івана Мазепи стати великим князем, тобто королем чи царем. Поразка шведів та мазепинців під Полтавою стала причиною того, що цього не зовсім вдалого політика, одного з найбагатших людей Східної Європи, відомого благодійника православної Церкви, полководця і легендарного гульвісу росіяни-переможці стали називати не інакше як «зрадником» та «іудою». З такого дива можна було б назвати «іудою» й Богдана Хмельницького. Той після справжньої зради московського царя Олексія Михайловича (за спиною гетьмана, попираючи умови в Переяславі, цар уклав 1656 року сепаратну угоду з поляками) домовлявся про мир з королем Карлом Х Густавом, і робив це незважаючи на тогочасну війну Росії з Швецією! До речі, цар Петро І услід Мазепою називав зрадниками чи не усіх українських гетьманів. Однак, як стверджували у свій час великі – у держав немає вічних друзів, а є тільки вічні інтереси. Мабуть, що і гетьман Іван Мазепа та його попередники на гетьманській посаді мали власні національні інтереси, а тому не могли зраджувати своїй батьківщині, «матці милій» Україні. Хоча, і це є також історичною правдою, Іван Мазепа дуже насолив свого часу сусідній «мачусі» Росії, яка згодом перетворилася з малопомітного азійського царства на могутню євроазійську імперію та почала страхати своєю величчю вже не тільки українців і шведів, але й інші народи світу.

Саме у такій патріотичній віршованій формі висловив свого часу власну політичну програму один з найвеличніших державних діячів Українського гетьманату. Завдяки своїм природнім здібностям, здобутій освіті, військовому вишколу гетьман Іван Мазепа став великим державотворцем, полководцем, дипломатом і культурним діячем, який творив нову ранньомодерну Україну. Вже за життя нашого героя супроводжували безліч легендарних переказів щодо його окремих яскравих сторінок біографії, які після його смерті збільшувалися та ставали справжніми міфами або ж набували гіперболізованого звучання. Бурхлива життєдіяльність Івана Мазепи й до цього часу оповита рядом таємниць та загадкових подій, які ще чекають на своє розкриття.

Посли різних країн та мандрівники неодноразово звертали увагу на те, що гетьман Іван Мазепа незважаючи на залежність від царя поводить себе як справжній король. «Першим йде полк Фастівський Михайлів (полковник Михайло Омельченко), він і місце для табору обирає і стає на передовій сторожі. Потім йдуть полки війська компанійців і сердюків. Потім йде ясновельможний Його Милість пан Гетьман. Перед ним носять булаву, над ним – бунчук з немалою і пристойною консистенцією... Вигляд ясновельможного пана Гетьмана в усьому може рівнятися з королівським», - свідчив очевидець про виступ 40-тисячного українського війська до Польщі у 1704 році. А словак Даніель Крман, який довгий час перебував в Україні, зазначав, що мазепинські полковники за статусом дорівнювалися молдавським і волоським князям. Що ж тоді говорити про гетьмана, який свою політичну вагу, знову ж таки за оцінками сучасників, доповнював незчисленними фінансовими статками і земельними маєтностями.

Як справжній полководець, Іван Мазепа на посаді гетьмана у руслі виконання військових планів антиосманської коаліції держав у складі Росії, Польщі, Австрії, Венеції та Ватикану, здійснив 9 великих (кількість від 10 до 50 тисяч козаків), близько 12 середніх (від 5 до 10 тис.) та 40 менших (до 5 тис. осіб) літніх і зимових походів до Кримського ханства та контрольованих турками і татарами Молдавського князівства, пониззя Дніпра, Бугу, Дністра і Дунаю, Північного Причорномор’я та Приазов’я. Він також організував декілька потужних морських виправ проти флоту Османської імперії в акваторіях Чорного та Азовського морів.

Як справжній правитель, що завжди мав ревно дбати про віру жителів своєї країни, Іван Мазепа дбав про захист православної Церкви та був її великим благодійником. Він видав багато універсалів, які підтверджували старі або ж надавали нові маєтності для усіх монастирів України. Підраховано, що на кошти гетьмана збудовано, відновлено та реставровано близько 40 православних святинь, серед яких у Києві - Києво-Печерська та Софіївська лаври, Межигірський, Кирилівський, Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський та Михайлівський Золотоверхий монастирі. Окрім того він давав гроші на будівництво і утримання храмів у Полтаві, Чернігові, Білій Церкві, Лубнах, Глухові, Переяславі, Ніжині, Козельці, Прилуках, Бахмачі та Батурині. У соборі Воскресіння при Гробі Господньому в Єрусалимі й до цього часу зберігається та використовується при урочистих молебнях дорогоцінний антимінс (срібна плита) подарований Мазепою. Не забував гетьман і про ще один важливий обов’язок - розвиток міст на міського самоуправління. Своїми універсалами він, так само як колись польські королі, підтверджував існування старовинного демократичного Магдебургського права в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Стародубі та інших українських містах.