Тарас чухліб іван мазепа київ 2012 Зміст



бет4/11
Дата13.06.2016
өлшемі0.83 Mb.
#133566
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Окрім того, над більшістю земель Правобережної України (Волинь, Правобережна Київщина, Східне Поділля) закріплювалася зверхність польсько-литовського короля. Договірні статті 1686 р. гарантували вільне віросповідання православним українцям і білорусам, що проживали у Речі Посполитій та Великому князівстві Литовському. Обидві держави зобов’язалися не укладати сепаратного миру з Високою Портою. Підписавши Вічний мир Московщина вперше стала членом європейської коаліції - Священної Ліги. Цей договір став актом міжнародно-правового поділу Українського гетьманату на дві частини. Разом з тим, не була вирішена проблема політичного статусу правобережних земель Подніпров’я, які оголошувалися пусткою. Проти угоди рішуче виступив гетьман І.Самойлович, який розпочав активну діяльність, направлену на об’єднання Правобережжя з Лівобережжям. З іншого боку, за Вічним миром козацьке військо стало головною силою українсько-московських походів на Крим та Північне Причорномор’я в останніх десятиліттях XVII ст. Королем Яном ІІІ Собеським Вічний мир був ратифікований в грудні 1686 р. у Львові.

Згідно з 10-м пунктом польсько-російського Вічного миру планувалося, що Московська держава з огляду на плани європейської коаліції розпочне війну з Кримським ханством: «…З братської своєї любові до його королівської величності, і на бажання цісарської величності римського, королівської величності французького, курфюрста бранденбурзького, також і Речі Посполитої Венеційської через настання постановленого вічного миру, їхня царська величність зволили розірвати мир… з турецьким султаном і кримським ханом… Від Різдва Христового 1687 році також і на майбутні літа мають іти в допомогу численними силами з боку їхньої царської величності війська і на самий Крим».

Відразу ж після приєднання до Священної Ліги царівна Софія Олексіївна, залучаючи лівобережного гетьмана Івана Самойловича, розпочала організацію військового походу на кримських татар. У травні 1686 р. до Батурина та Запорожжя надійшла царська грамота з наказом воювати з татарами “у степах, на річках та переправах”. Влітку 1687 р. московська армія під керівництвом великого князя Василія Голіцина разом з 60-тисячним українським військом на чолі з гетьманом І.Самойловичем здійснила виснажливий похід до Перекопу. І хоча з першого разу Кримське ханство завоювати не вдалося, однак, московсько-українські війська на певний час стримали військові апетити Бахчисараю щодо проникнення до Центрально-Східної Європи й тим самим значно ослабили Високу Порту. І саме у серпні 1687 р. турки, не дочекавшись допомоги від татар і ногайців, отримали дошкульну поразку від австрійців під Мохачем. “А та праця наша (походи на Крим. – Т.Ч.) не за однією Їх Ц[арської] П[ресвітлої] В[еличності] Російської монархії..., але й для захисту країн Корони Польської буде...” – відзначав з цього приводу в одному з документів І. Самойлович.


Московська держава розпочала наполегливо виконувати свої зобов’язання як члена Священної Ліги, що, головним чином, лягало великим тягарем на Україну. Протягом вересня-жовтня 1688 р. лівобережний охотницький полк Іллі Новицького разом з козаками Переяславського полку атакував турецьку місто-фортецю Очаків. Українці спалили посад міста й взяли у полон значну кількість татар. Тоді ж за наказом царів Івана та Петра і розпорядженням гетьмана Івана Мазепи у гирлі Самари спорудили Новобогородицьку, а невдовзі й Новосергіївську фортеці, які б не лише обороняли Україну та Московію з півдня, але й слугували військовою базою для підготовки нових походів на Крим. Зведення цих укріплених пунктів було передбачено українсько-московським договором 1687 р. і в якому було наступне положення: «виказати дбання для притиснення і стримування Криму від походу кримських орд війною як на великоросійські, так і малоросійські міста і зробити на цьому боці Дніпра напроти Кодака (сучасний Дніпропетровськ. – Т.Ч.) шанець у такий спосіб, як і Кодак, а на ріці Самарі, і на ріці Орелі, і в гирлах річок Берестової та Орчика побудувати міста і заселити їх малоросійськими (тобто, українськими. – Т. Ч.) жителями».

Протягом березня-червня 1689 р. Москва і Батурин здійснили другий великий похід з метою завоювання Кримського ханства. На той час союзницька армія нараховувала близько 160 тисяч чоловік - 110 тис. московського війська, 40 тисяч козаків Лівобережної України на чолі з Іваном Мазепою та більше 10 тисячі запорожців. Ця грандіозна військова операція, незважаючи на локальні перемоги над окремими татарськими підрозділами, також закінчилися невдачею. Їхня причина полягала, насамперед, у непідготовленості московських військ до війни з кримською кіннотою та довгочасного перебування в умовах степу, де за відсутності спеціальної тилової служби було складно поповнювати запас провіанту і фуражу. Проведення цієї кампанії не дало змоги кримському ханові допомогти турецьким військам на Дністрі, Пруті й Дунаї, а також сприяло успішним діям венеціанського флоту проти кораблів Османської імперії на Середземному та Чорному морях. Адже турки змушені були тримати значні сили свого флоту для оборони причорноморського узбережжя.

Треба особливо відзначити й той факт, що у зв’язку з Кримським походом 1689 р. московсько-українського війська султан відмовився від наступальних дій на Балканах, а також змушений був перекинути частину своєї дунайської армії для посилення фортець у Північному Причорномор’ї та Криму.

Зрозумівши свій військовий потенціал (що, як зазначалося вище, став можливий завдяки спільним виправам більш ніж півторасоттисячного українського та московського війська) хоча і в невдалих загалом Кримських походах 1687 та 1689 рр. царський уряд почав висувати до Османської імперії дипломатичні територіальні претензії на володіння усім Кримом. А кінцевою метою таких прагнень Москви, на думку знаного російського дослідника В. Смірнова, мало бути б завоювання Стамбулу – Константинополя. Такі дії лише підтверджували стремління московської монархії стати не лише імперським «Третім Римом», але й «Другим Константинополем».

З огляду на входження до Священної ліги уряд Речі Посполитої розпочав активно відроджувати на Правобережній Україні інститути Українського гетьманату та допомагати місцевому козацтву сформувати боєздатне військо для війни з Османами. Як відомо, що за наказом польського короля Яна ІІІ Собеського влітку 1683 р. тут було обрано на гетьманську посаду Стефана Куницького, а після нього (з 1684 до початку 1689 рр.) на Правобережжі урядував Андрій Могила. Останній активно запрошував до спільних бойових операцій козаків Запорозької Січі.

Крім того правобережні козаки здійснювали набіги до Північного Причорномор’я, в зв’язку з чим, Ян ІІІ Собеський неодноразово відзначав уміле керівництво наказного гетьмана: “…Відвагу рицарську в землі Білгородській показали, даємо добро на подальші акції”. У жовтні 1690 р. козаки Гришка знову відзначилися у боях з татарами і турками й прислали королеві “язика татарського під Очаковим взятого”. Сеймові рахунки коронного скарбу свідчили про те, що протягом осені-зими 1690 р. Гришко ще кілька разів присилав важливих полонених до Варшави.

З початком останнього десятиліття буремного ХVІІ ст. було розпочато проведення спільних військових операцій козацьких полків з Лівобережної і Правобережної України, а також Запорозької Січі та Слобожанщини проти татар і ногайців. Адже Кримське ханство та Буджацька орда не лише здійснювали постійні напади на українські землі, але й дієво допомагали туркам воювати з Австрійською імперією та її союзниками у Центральній та Південно-Східній Європі. Однією з перших таких кампаній стала участь підрозділів С.Палія та козаків з Переяславського полку лівобережного гетьманства у битві з татарами, яка відбулася у травні 1690 р. на р. Тікич поблизу Білої Церкви. Наприкінці червня того ж року гетьман Іван Мазепа наказав компанійському полковнику Іллі Новицькому готуватися до спільного з правобережцями походу на турецьку фортецю Кази-Кермен у пониззі Дніпра. З боку Лівобережжя в цій операції, яка відбувалася з 22 липня до 16 серпня 1690 р., взяли участь близько 4 тисяч компанійців та сердюків, козаки Переяславського і Лубенського полків, а зі сторони Правобережжя – тисячний підрозділ С.Палія. Крім того, у липні того ж року об’єднані українські війська під керівництвом генерального осавула Івана Ломиковського атакували Очаків. У той же час козаки вінницького полковника Самуся (Самійла Івановича) воювали з татарами поблизу Білгороду і Килії.

Основним методом боротьби з турками і татарами у цей час стали рейди, в ході яких по фортецях, опорних пунктах та місцях зосередження противника наносилися блискавичні удари. Такі військові дії проти володінь Османської імперії в Північному Причорномор’ї планувалися країнами-учасницями антитурецької коаліції й, головним чином, організовувалися в гетьманській канцелярії І.Мазепи у Батурині.

З огляду на військові інтереси Священної Ліги та підписані угоди, у березні 1691 р. австрійські та польські дипломати у Москві вимагали від царського уряду розпочати черговий похід на Кримське ханство, щоб відволікти сили Османської імперії з театру бойових дій на Балканах. Поки планувалося організувати третій напад на Крим, майже 3-тисячний загін українського козацтва з “обох берегів” Дніпра здійснив похід до Буджаку й розгромив частину місцевої орди. Навесні 1692 р. відбулася чергова виправа правобережного та лівобережного козацтва до Очакова. “...Весь народ український, особливо запорожці, бажають битися з невірними, сподіваючись на велику користь”, – відзначав у цей час гетьман Іван Мазепа в одному з своїх листів до Москви.

Влітку 1694 р. козаки Київського полку Костянтина Мокієвського, компанійці з полків Григорія Пашковського і Михайла Кузьмовича та правобережне козацтво під керівництвом С.Палія вже вкотре штурмували Очаків й захопили сотню полонених. Через деякий час 20-тисячне українське військо наказного гетьмана і чернігівського полковника Якова Лизогуба (до нього входили й правобережні підрозділи) воювало у буджацьких степах, де за свідченнями Самійла Величка “села спустошили, і багато ясиру набрали, і іншої здобичі, і в цілості повернули...”.

Восени 1694 р. за наказом І. Мазепи козаки лубенського полковника Леонтія Свічки, компанійці Іллі Новицького разом з правобережцями та запорожцями знову здійснили успішний похід до Північного Причорномор’я. Повертаючись з Буджаку до Фастова, С.Палій надіслав до білоцерківського коменданта “реляцію” з повідомленням про знищення 7 татарських поселень, захоплення 23 гармат і наметів самого хана, подарованих тому султаном. Фастівський полковник відправив до польського короля й коронного гетьмана 20 полонених “язиків”. Того ж року загін запорожців на чолі з кошовим отаманом Запорозької Січі Шарпилом атакував Перекоп і захопив на Сиваші татарську вежу, прапори, 8 гармат та захопив 200 полонених. Як стверджує історик Віктор Заруба, цей напад було здійснено з метою відволікання татар від допомоги туркам в Угорщині.

Протягом 1695 – 1696 рр. Московська держава та Лівобережна Гетьманщина здійснили два великих походи на зайнятий турками Азов та один у пониззя Дніпра. Метою цих операцій було відвоювання в Османської імперії та Кримського ханства виходів до Чорного та Азовського морівi. Вже під час проведення першого Азовського походу, який хоча й не завершився взяттям Азову, російсько-українськими військами було завойовано чотири турецькі фортеці у пониззі Дніпра – Кази-Кермен (Газі-Кермен), Мустріт-Кермен (Нусрет-Кермен, Таванськ, Тавань), Мубарек-Кермен (Мубеуре-Кермен) та Іслам-Кермен (Шах-Кермен). Влітку 1695 р. з наказу І.Мазепи було здійснено один з найбільших морських походів українського козацтва того часу. На чолі з кошовим отаманом Я.Морозом 1 тисяча 740 запорожців та лівобережних козаків на 40 човнах атакували турецькі судна в Чорному морі. Під час морських боїв українцями було знищено 3 ворожих корабля та захоплено декілька десятків полонених.

Влітку 1696 р. близько 15 тисяч козаків з Чернігівського, Гадяцького, Лубенського полків, а також компанійці та сердюки з Лівобережжя під керівництвом Я.Лизогуба взяли участь у другому й переможному московсько-українському поході на Азов. У цій виправі також брав участь і «перший бомбардир» московської армії - цар і майбутній імператор Петро Олексійович. Українські козаки відзначилися протягом місячної облоги (з 17 червня до 18 липня 1696 р.), цієї потужної турецької фортеці, під час якої вони втратили загиблими 160 і пораненими 272 чоловік. 19 липня 1696 р. гарнізон Азовської фортеці капітулював, що спричинило велику паніку в Османській імперії та Кримському ханстві, а також велике піднесення у країн-учасниць Священної ліги. Повернення російських військ до Москви було обставлено надзвичайно урочисто й досить незвично для жителів столиці. Згідно з висновками істориків, гучне світське святкування Азовської перемоги над турками означало офіційний початок імперського періоду в історії Московської держави, а проїзд Петра І попід класичною Тріумфальною аркою (яка була зроблена за проектом українського архітектора І.Зарудного3) начебто мав символізувати наступність подвигів античних імператорів, а, отже, претензій царської влади на міфічну спадщину Римської імперії. Натомість на честь перемоги над Османами під Азовом у Чернігові на честь полковника Я. Лизогуба та чернігівських козаків (які були основною ударною силою під час взяття турецької фортеці) звели величну церкву св. Катерини.

У жовтні 1696 р. гетьман І.Мазепа писав до Петра І, що вислав козацькі полки на ті шляхи, якими «бусурманські війська ходили на німецьку війну», тобто до Австрії та Угорщини. У листопаді того ж року частини Полтавського полку на чолі з Ф. Шепелем і Миргородського полку під керівництвом І. Мировича разом з охотницькими підрозділами лівобережного гетьманства на чолі з С.Палієм (цьому полковникові з Правобережжя, з огляду на його військовий хист, довірялося командувати об’єднаними військами) атакували татарські поселення поблизу Дубоссарii. Тоді ж для боротьби з турками на морі та нападу на ворожі фортеці в Україні було виготовлено 70 великих та майже тисячу малих морських човнів. Протягом 1697 р. значні сили українського козацтва здійснили т.зв. другий Дніпровський похід, під час якого відбулися важливі бої з турками за утримання стратегічних фортець у пониззі Дніпра. Останньою спробою завоювати Очаків став похід військ гетьмана І.Мазепи та московського воєводи Я.Долгорукова у травні-серпні 1698 р.

11 вересня 1697 р. поблизу місцевості Зента на р. Тиса австрійці на чолі з принцом Євгеном Савойським завдала відчутної поразки 60-тисячному війську Османської імперії4. Турки втратили вбитими і пораненими більшу половину своєї армії, а сам султан Мустафа ІІ, який її очолював ледве уник полону. Саме тому Стамбул став схилятися до миру, так само й Відню необхідно було примирення з турками, адже австрійські Габсбурги хотіли продовжувати війну з Францією за іспанський трон. Виснажена довголітньою боротьбою з Османами Річ Посполита також була не проти розпочати переговорний процес з Високою Портою. З огляду на це міжнародна ситуація в Центральній та Східній Європі докорінно змінювалася.

У жовтні 1698 р. в полі неподалік сербського містечка Карловичі (Sremski Karlovci) за 60 км. на північний захід від Белграду зібралися представники держав, які входили до Священної Ліги – Австрійської імперії, Речі Посполитої, Венеціанської республіки та Московського царства. Протилежну сторону на цьому дипломатичному з’їзді представляла Османська імперія. Їй довелося витримати тиск не лише з боку противників у довголітній війні, але й від членів організованого перед тим у Європі т. зв. Великого союзу (“Аугсбургської ліги”) – Англії, Голандії, Іспанії, Португалії, Саксонії, Бранденбурга (за участю Відня). До неї в 1697 р. приєдналася Франція, а отже Австрійська імперія могла припинити свої військові дії проти Бурбонів й кинути основні сили на боротьбу з Портою.

На Карловицькому «конгресі народів» 1698 – 1699 рр. від імені австрійського імператора виступали дипломати Вольфанг Етінген-Валерштейн і Леопольд фон Шлик, польського короля – Станіслав Малаховський, венеціанського дожа – Карло Руцині і Джовані Батиста Ніколозі, московського царя – Прокофій Возніцин. Султан направив на переговори Мегмеда Рамі, а також грека Олександра Маврокордато. Посередниками з боку англійського короля і голандського парламенту виступали Якоб Кольйер та Уільям Паджет. Промовистим з огляду на зростаючі міжнародні амбіції Москви став політичний конфлікт під час відкриття дипломатичного конгресу, коли П. Возніцин почав сваритися з польським послом відносно того, що московський цар «вищий» за польського короля, а отже царський дипломат мав займати друге місце за столом переговорів після представників австрійського імператора.

Кожен з членів Священної Ліги проводив переговори з турками не спільно, а окремо, тобто кожна з держав-учасниць мала укласти з Османами окремий договір. Якщо Річ Посполита добивалася у Карловичах від Османів передачі їй Правобережної України, Молдавії, Волощини і навіть Буджаку, то Московська держава прагнула закріпити за собою Азов, Керч та Нижнє Подніпров’я. Дипломатичний принцип uti possidetis, ita possidete («як володієте, так володійте»), запропонований австрійськими представниками не влаштовував Річ Посполиту, адже Поділля та південно-східні землі Київщини знаходилися в руках Високої Порти. Натомість польська делегація вимагала хоча б повернення до кордонів, які існували між Польсько-Литовською державою й Османською імперією в довоєнний період, тобто до 1672 р. Після напружених 72 днів переговорів були ухвалені компромісні рішення, які начебто влаштовували усі «високі сторони»5. Однак інтереси Українського гетьманату (як Правобережжя так і Лівобережжя) не були враховані ні Варшавою, ані Москвою. Лише Стамбул хоча й погодився скасувати посаду українського козацького гетьмана, який «у Волоській землі резидував», однак не зробив цього і лише переніс гетьманську резиденцію Хансько-Придністровської України з Ягорлика до Дубоссар.

Однак, апелювання старшини до своїх нещодавніх військових заслуг не вберегло правобережне козацтво від розпуску. Варшавський уряд вже не зважав на дієву участь козаків у Віденській битві 1683 р., поході до Угорщини і Словаччини, періодичній облозі Кам’янця-Подільського, вибитті турків з багатьох фортець Східного Поділля, військових операціях у Молдові та Буджаку. На думку Польщі, з укладенням у 1699 р. Карловицького миру з султаном, за яким під владу короля поверталися втрачені землі Правобережної України, зникала й мусульманська загроза, а, отже, відпадала необхідність в утриманні найманого козацького війська.

У зв’язку з підписанням перемир’я з Туреччиною війну проти Османської імперії та Кримського ханства припинила й Московська держава, а, отже, й підпорядковане цареві лівобережне гетьманство. Перебуваючи у васальній залежності від московських царів, протягом 80-х – 90-х рр. XVII ст. Батурин продовжував надавати необхідні консультації своєму сюзеренові щодо різних питань міжнародного розвитку східноєвропейського регіону, в т. ч. і щодо російсько-турецьких переговорів, які завершилися укладенням Бахчисарайського миру 1681 р. між Стамбулом і Москвою. Звичайно, що найбільше І. Самойловича, як і його попередників, турбувало питання об’єднання українських земель. Разом з тим, намагання батуринського уряду проводити власну зовнішню політику та військові дії щодо прилучення Правобережжя розходилися з міжнародними планами Варшави і Москви, які були одними з активних членів антитурецької Священної Ліги у цьому регіоні Європи. Та незважаючи на це, 50-тисячне козацьке військо лівобережної частини Українського гетьманату взяло активну участь у російсько-турецькій війні 1686 – 1699 рр., яка була складовою частиною війни країн Священної ліги з Османською імперією та її васалами.

Підводячи підсумки участі козацької України (як Правобережної так і Лівобережної) у війні Respublika Christiana з Pax Orient необхідно зазначити, що у 1680-х – 1690-х рр. керівники правобережного Війська Запорозького С. Куницький, А. Могила, С. Палій, Гришко, Самусь, а також лівобережні гетьманські уряди І. Самойловича й, особливо, І. Мазепи залучили до війни з турками і татарами усі можливі матеріальні та людські ресурси розділеної міждержавними договорами країни. Особливо треба відзначити вагому участь багатотисячного українського війська походах на Кримське ханство у 1687 р. та 1689 р., взятті Азову в 1696 р., а також нижньодніпровських турецьких фортець Кази-Кермену, Мустріт-Кермену, Іслам-Кермену, Мубарек-Кермену протягом 1695 – 1698 рр. Українці неодноразово штурмували й інші опорні пункти Високої Порти у пониззі Дніпра та Бугу, на Дністрі, а також Північному Причорномор’ї та Молдавії.

Узгоджені військові дії українських козацьких полків з Лівобережжя, Правобережжя, а також Запорожжя (в окремих випадках і Слобідської України) проводилися на виконання військових планів держав Священної Ліги, які після Віденської битви 1683 р. продовжували вести запеклу війну з Османською імперією та її васалами у Центрально-Східній та Південно-Східній Європі. Разом з тим, дипломатичний і військовий історичний конфлікт між європейською християнською коаліцією та мусульманським табором сприяв розділу унітарної за часів правління Богдана Хмельницького козацької держави між Варшавою, Москвою, Стамбулом і Бахчисараєм й заважав повноцінному утвердженню об’єднаного Українського гетьманату за доби правління Івана Мазепи.

8 лютого 1700 р. московський цар Петро І вручив гетьману І.Мазепі щойно заснований найвищий імперський орден св. Андрія за доблесну участь багатотисячних козацьких полків у російсько-турецькій війні 1686 – 1699 рр. Від імені європейських країн, що входили до Священної ліги, польський король Август ІІ Саксонський у 1703 р. нагородив І.Мазепу за боротьбу проти турок і татар орденом Білого Орла, а австрійський імператор Йосип І Габсбург надав лівобережному гетьману, в т.ч. і за військові заслуги, титул «найсвітлішого князя Священної Римської (Австрійської. – Т.Ч.) імперії». Такі дії європейських монархів переконливо засвідчували значний внесок українців у війну християнських країн з Османською імперією. “Протягом 12 років, від початку свого гетьманування, зробив я 11 літніх і 10 зимових походів, і не важко кожному розсудити, які труднощі, збитки, руйнації від цих безупинних походів терпить Військо Запорозьке і вся Мала Росія”, - писав з цього приводу сам І. Мазепа

6. Відносини з Семеном Палієм та Самійлом Самусем

Військово-політична діяльність українських гетьманів та поступова колонізація ними правобережних земель у першій половині 80-х рр. XVII ст. зрештою принесли свої результати. За визначенням багатьох вітчизняних і зарубіжних істориків тут відбувався неухильний процес відродження політичних структур Українського гетьманату. Розкриваючи діяльність фастівського (білоцерківського) полковника Семена Палія та його прибічників, науковці головним чином акцентували свою увагу на взаємовідносинах правобережної старшини з урядом Івана Мазепи та московськими царями. Проте об'єктивне прагнення керівників правобережного козацького устрою до об'єднання із Задніпровям не могло здійснюватися лише через стосунки з лівобережним гетьманом і їхніми протекторами. Політичне становище правобережних земель колись єдиного гетьманату примушувало керівників її козацької організації діяти в межах визнання сюзеренітету королів Речі Посполитої. Тим більше, що в попередні роки саме польський монарх стимулював відродження структур Війська Запорозького на території Київщини й Брацлавщини.

Слід зазначити, що від часу обрання гетьманом Лівобережної України І.Мазепи Палій розпочав активну переписку з ним. Очевидно, перший такий лист був відправлений правобережним полковником з Фастова до Батурина в лютому 1688 р. У ньому подавалася інформація про пересування Кримської та Буджацької орд. Як про перший так і про всі наступні листи Палія гетьман Мазепа повідомляв (а більшість з них пересилав) до Москви.

У тому ж році С.Палій уперше звернувся через лівобережного гетьмана до московського уряду з проханням прийняти його під гетьманський регімент та зверхність російського монарха. “Писав до мене зі сторони королівської величності охотницький полковник Семен Палій... просить мене, гетьмана, щоб я з людьми, які при ньому прийняв під свій регімент, в богохраниму державу його царської пресвітлої величності, який його лист Палія посилаю...”, – повідомляв І.Мазепа російському князю О.Голіцину. Однак, зважаючи на укладений між Варшавою й Москвою Вічний мир 1686 р., ініціатива фастівського полковника не була підтримана. Мабуть, з огляду на це влітку 1689 р. відновлюється листування між С.Палієм та королем Яном ІІІ Собеським, в якому козацький полковник наголошує на тому, що він є підданим Речі Посполитої. У листі від 24 серпня 1688 р. він дякував королеві за надання йому привілею на село Романівку та просив прийняти у Варшаві його посланців.

А вже 16 квітня 1689 р. фастівський полковник звертається до російського воєводи в Києві князя М.Ромодановського: “Я тут, залишаючись на тому прикордонні, був завжди зичливим і вірним пресвітлим православним государям...”. Через декілька днів С. Палій повідомляв лівобережному гетьману про вдалу битву з татарами під Білою Церквою, а також вдруге просив І.Мазепу посприяти, щоб "через милість вашу у пресвітлих монархів.., прийнятий був". Одержавши відмову, причиною якої було небажання царського уряду порушувати російсько-польські домовленості, правобережний полковник знову вирішив запевнити короля Яна ІІІ Собеського у своїй відданості. У листі до польського монарха від 30 травня з Фастова Палій писав: "… впавши до ніг В. К. М. (вашої королівської милості. – Т. Ч.) пана нашого милостивого, чинимо подяку і вірну зичливість до останку життя мого, як вірний підданий В. К. М., з людьми полку мого служити неодмінно готовий…" . Крім того, козацький полковник просив свого зверхника позбавити його від "гніву" великого коронного гетьмана С. Яблоновського, який разом з полком П.Апостола-Щуровського не давав розміщуватися Палієвим козакам на "консистенціях", які раніше були визначені їм королівським урядом. Наприкінці листа полковник прохав Яна ІІІ Собеського надіслати додаткову плату для його війська, бо присланих двох тисяч злотих, які прийшли перед тим з Варшави, не вистачало для утримання полку.

Утвердження козацького устрою на Київщині викликало невдоволення місцевої шляхти та духовних осіб, адже на їхні землі почала поступово поширюватися влада С.Палія. Зокрема, в інструкції послам від Київського воєводства до короля відзначалося, що “на Поліссі київськім Палій підданих наших в своїх обертає і так вже кілька років”. Щоб уникнути конфлікту з королем, козацький полковник запевняв польського володаря, що не має наміру займати "ті добра, які Богу і Церкві належать". Одержавши про це звістку з Варшави, київський біскуп А. Залуський дозволив козакам Палія розташуватися в його володіннях за умови, щоб йому не робили "ущербу в орендах". Однак, незважаючи на це, фастівський полковник продовжував політику витіснення польської шляхти з Правобережжя.

З огляду на невиконання Палієм наказів коронного гетьмана С.Яблоновського, комісара С.Дружкевича та наказного козацького гетьмана Гришка, він разом з декількома сотниками у вересні 1689 р. був заарештований польськими урядовцями. Старшини перебували у вязниці майже півроку - до квітня 1690 р. – і були випущені звідти за особистим наказом Яна ІІІ Собеського. Очевидно, увязнення було своєрідним застереженням короля щодо стремління правобережного козацтва перейти на бік російського монарха. Але, щоб утримати незадоволеного Палія під своєю владою, відразу ж після його звільнення король наказував повернути полковнику Фастів.

Восени 1691 р., після вдалого походу на Білгород, С.Палій вирішив стратити нобілітованого шляхтича, козацького полковника П. Апостола-Щуровського. "Такого великого утиснення Війська нашого від Апостола не могли витримати", – виправдовувався він перед королівським комісаром С.Друшкевичем. Водночас Палій запевняв польського урядовця, що не має наміру шукати собі з військом "іншого пана", хоча раніше неодноразово звертався до І. Мазепи з проханням прийняти його під гетьманську булаву та зверхність царя.

У червні 1692 р. до Фастова прибула спеціальна делегація від короля Речі Посполитої на чолі з київським стольником Криштофом Ласкою. Очевидно, польські урядовці все ж таки зуміли переконати Яна ІІІ Собеського в тому, що Палій вирішив змінити протекцію. Королівські представники мали запропонувати полковникові визначитися зі своєю підлеглістю й визнати зверхність одного з монархів – короля чи царя. У супроводжувальному документі, наданому королем К.Ласці, відзначалося, що “якщо (Палій. – Т.Ч.) залишається на нашому боці, уродзоним нашим і підданим іншим монархам чинить прислугу і від них більшу прихильність ніж від короля [отримує], через що краще б не було нічого такого, що залишало в єдності з царями проти поган... По-рицарськи його кохаю і два способи йому подаю, щоб один із них собі обрав – пішов або на сторону Московську або панств ЙКМ (його королівської милості. – Т.Ч.) швидше прийняв...; щоб з Києва вивіз двори, щоб язиків більшу частину не відсилав (до Москви. – Т.Ч.), з тамтешніми людьми (тобто з лівобережними полками. – Т.Ч.) в походи не ходив... ”. Однак вся наступна діяльність козацького володаря частини України засвідчувала, що він так і не прислухався до попереджень польського короля й надалі застосовував тактику лавірування між обома монархами, вичікуючи сприятливої міжнародної ситуації для обєднання України.

Після надання допомоги військам І.Мазепи у відбитті нападу "ханського" гетьмана Петра Іваненка (лютий, 1693 р.), а також спільного з лівобережними полками походу на Кизи-Кермен С.Палій намагався повернути захоплені відділами регіментаря Б.Вільги прикордонні території Фастівського полку. Одночасно він знову вдався до дипломатичних заходів. У листі до Яна ІІІ Собеського від 16 травня 1693 р. Палій повідомляв, що без дозволу короля ходив у похід з лівобережними полками, і виправдовував ці свої дії існуванням "спільної й нерозривної монаршої Ліги" проти турків. Водночас він прохав прийняти свого сотника Павла з татарським "язиком" і обіцяв для підтвердження вірності королеві знову вступити в боротьбу з турецько-татарськими військами на подільських землях. "Щоб не був випущений з ласки і опіки монаршої, з полком моїм найпокірніше прошу", – писав Палій наприкінці листа. Разом з тим, його одночасні наполягання бути прийнятим під царську опіку теж не залишалися без уваги – наприкінці 1693 р. у Москві та Батурині розроблявся план таємного підданства фастівського полковника Російській короні.

На початку 1694 р. відновився наступ польських військ на чолі з коронним гетьманом С.Яблоновським на Фастів. С.Палій послав до короля своїх представників з проханням пояснити, чому коронний гетьман здійснив на нього напад. Можливо, саме після цього звернення Ян ІІІ Собеський наказав припинити військові дії проти правобережних козаків, оскільки відділи регіментаря Б. Вільги відступили з території Фастівщини на Полісся. Крім того, Палій уклав перемир'я з Вільгою і Яблоновським: "…Вимушений з ляхами з'їжджатися і учинити мир для того, щоб війська більше польські на мене не наступали". У результаті примирення коронні війська звільнили більшу частину Фастівського полку, де знову розмістилися сотні С. Палія. Можливо, в 1694 р. полковник все ж таки таємно визнав протекцію царя. Опосередкованим свідченням цьому є наведені літописцем С.Величком такі слова гетьмана І.Мазепи до Петра І: “Під час того перебування його (С.Палія) у мене в Батурині заповідав я йому іменем живого Бога і сповіданням християнської православної віри, щоб він, як почав служити вам, великим государям, православним монархам, так до кінця зберіг непорушимо свою вірність і до мене гетьмана був у неодмінному доброхітті. ...Він учинив обіцянку, як і раніше, що воістину служитиме вам, великим государям".

Восени того ж року відділи правобережного полковника здійснили успішний похід на буджацьких татар. Повертаючись до своєї резиденції, Палій надіслав до білоцерківського коменданта "реляцію" з повідомленням про знищення 7 татарських поселень та відправив до польського короля й коронного гетьмана декілька взятих у полон "язиків", яких супроводжували козаки. Про них писав до короля, перебуваючи в Батурині, польський посол

К. Ісарович: "Пане милостивий, відаю, що у В. К. М. (вашої королівської милості. – Т.Ч.) були двоє козаків у Жовкві від Палія, коли В. К. М. полював у полі, і вони теж були в полі і кланялись В. К. М.; скоро їх гетьман коронний і каштелян краківський відправив до Палія. А як тільки прийшли, то і тієї ж години він послав їх до Мазепи в Батурин, яким, певно, гроші дано, щоб віддали Палію".

Разом із коронними військами Речі Посполитої правобережні козаки воювали проти турків і татар на Поділлі. Відпускаючи своїх козаків на королівську службу, Палій, за свідченнями очевидців, говорив, що "піхота від мене не відстане, одягнувшись (у короля. – Т. Ч.), повернеться назад". Коли наприкінці 1695 р. одного з сотників С. Палія польська шляхта намагалася витіснити з Полісся, полковник звернувся до польських урядовців: "… зараз усе Полісся видано на військо козацьке". “Козаки узурпують собі при консистенціях intraty з добр як земських, так і королівських...”,– скаржилася у 1696 р. брацлавська шляхта. Саме в цей час, за словами історика Б. Крупницького, полковник Палій перетворився на справжнього володаря великої частини Правобережної України.

С.Палій підтримував стосунки не лише з королем, а й з іншими представниками панівних кіл Речі Посполитої. З 1693 р. у Вільні, при дворі литовського воєводи Казимира Сапєги, був "акцентований" представник фастівського полковника. Тісні контакти в козацького керівника були також і з мінським воєводою К.Завішею. Коли той у лютому 1695 р. прибув до Фастова, то "був прийнятий і трактований мило". Особливі взаємовідносини склалися у Палія також з коронним підстолієм Ю. Любомирським, військові підрозділи якого досить часто брали участь у спільних українсько-польських операціях проти татар. Козацький полковник листувався з белзьким воєводою А.Синявським, овруцьким старостою Ф. Потоцьким та магнатом Ф.Замойським. "Проста мова козацька не має бути доводом проти осіб гідних", – так говорили польські урядовці, які не підтримували зв'язків своїх колег з С.Палієм. Листуючись з представниками урядових кіл Речі Посполитої, полковник намагався аналізувати внутрішньополітичну ситуацію, яка складалася в цій країні, а також прогнозувати розвиток подій, які могли вплинути на ставлення панівних кіл Польщі до козацького устрою Правобережної України.

Смерть Яна ІІІ Собеського й період безкоролів'я розділили політичну еліту Речі Посполитої на два табори, кожен з яких схилявся до різних кандидатур на трон. У цей час прихильники саксонського курфюрста Августа звинувачували Палія в тому, що він підтримував французького принца Конті, який також претендував на польську корону. Однак невдовзі після обрання Августа ІІ Саксонського український полковник визнав його владу, хоча спочатку його стосунки з новим королем були напруженими. У січні 1698 р. польський монарх звертався до Палія: "… Ти наче робиш вигляд, що нас не розумієш… мусиш виконувати обов'язки і права публічні". Полковник, зважаючи на невдоволення короля його неувагою до найвищої влади Польщі, у травні того ж року відрядив до Варшави татарських полонених, а в листопаді – "відібраний цікавий документ" про плани кримського хана. У відповідь Август ІІ Саксонський надіслав до Фастова свою корогву з королівським гербом. Не забував правобережний полковник і про налагодження взаємин з великим коронним гетьманом, який після сеймових постанов 1697 р. активізував дії своїх військ на Київщині. У листі до С. Яблоновського від 23 листопада 1698 р. С. Палій засвідчував, що готовий "велику чинити В. М. (вашій милості. – Т.Ч.) прислугу ". Тим самим він намагався уникати можливих військових заходів польського урядовця.

Але вже наступного року ситуація в польсько-українських відносинах докорінно змінюється. Вальний сейм 1699 р. ухвалив постанову про заборону утримання "козацької міліції" – саме так іменували українські козацькі полки польські політики. Одержавши звістку про цю сеймову ухвалу, старшина зібрала раду у Фастові. 15 серпня 1699 р. до короля Августа ІІ Саксонського було відіслано листа за підписом "Семена Палія, полковника Війська В. К. М. (вашої королівської милості. – Т.Ч.) Запорозького, сотників, отаманів і черні", у якому, зокрема, говорилося: "… аби могли без клопоту, спокійно на своїх осідлостях перебувати, бо ми від Найяснішого Антесесора В. К. М. і цілої Речі Посполитої під час початої з неприятелем меча святого війни затягнені і утверджені листом Й. К. М. великі вольності і в проживанні нашому. З того часу статечно і вірно у великих битвах з неприятелем здоров'є своє втрачаючи, кров проливаючи про достоїнствах В. К. М. і цілої Речі Посполитої, тут на Україні проживаємо". Далі козацтво скаржилося на те, що його витісняють за допомогою військової сили з повторно колонізованих земель.

Для контролю за виконанням своїх вимог до королівської резиденції вирушило українське посольство на чолі з полковником З.Іскрою. Рішення ради сенату про наділення "демобілізованого" козацтва визначеними коронним урядом землями задовольнило тільки певну частину правобережців. С.Палій у листі до короля від 22 серпня 1700 р. рішуче не погодився з такою постановою польської верховної влади. Перед тим він уклав тимчасове перемир'я з регіментарем Б. Вільгою, який розпочав виконувати наказ сейму про знищення українського козацтва на Правобережній Україні. Цікаво, що лівобережний гетьман І.Мазепа, оцінюючи тогочасну поведінку правобережного полковника, говорив: "… Палій то на цю (царську. – Т.Ч.), то на ту (королівську. – Т.Ч.) сторону схиляється і не може нічого твердо і міцно у себе постановити".

Звернення правобережної старшини до московського царя й гетьмана про політичну та військову допомогу не мали успіху. Тому восени 1700 р. Палій домовився з коронним гетьманом Яблоновським про припинення воєнних дій. Але невдовзі дипломатичні заходи Палія та інших полковників правобережного Війська Запорозького щодо примирення з урядовими колами Польщі втратили ефективність. Наполегливі прохання правобережної старшини до гетьмана Мазепи про приєднання їхніх полків до лівобережного гетьманства, зважаючи на тогочасну міжнародну ситуацію, закінчилися безрезультатно. Разом з тим, з огляду на існування польсько-російського миру, С.Палію вдалося за короткий проміжок часу відродити на Правобережжі більшість із державних інститутів Українського гетьманату.

Зважаючи на постійні військові дії, які велися між Польщею й Туреччиною, татарські набіги і спротив польської шляхти, розміри території, яку займала "Палієва держава" в другій половині 80-х рр. XVII ст. – на початку XVIII ст., не були сталими. Козацький устрій охоплював межі колишніх Київського (правобережної частини), Білоцерківського, Паволоцького, Корсунського, Уманського, Брацлавського, Черкаського (правобережної частини), Чигиринського, Тарговицького й Могилівського полків. Новоутворений Фастівський полк як адміністративна одиниця охоплював частини територій зниклих у середині 1670-х рр. Білоцерківського, Паволоцького, Тарговицького та правобережної частини Київського полків. На південно-західних землях Білоцерківського полку виник Богуславський полк, який частково поширювався на південні райони Паволоцького. Наказний гетьман Самусь намагався відродити Кальницький (Вінницький) полк. Дуже важливу роль у процесі відродження інститутів української державності відіграло відновлення Брацлавського полку на чолі з А.Абазином. Його влада розповсюджувалась не лише на територію, яку займав Брацлавський полк у 50 -70-ті рр. XVII ст., а й охоплювала окремі сотні колишніх Уманського, Вінницького й Могилівського полків. На південній Київщині за допомогою полковника З.Іскри відновив свою діяльність Корсунський полк, який поширювався на частину території зниклих Канівського, Черкаського й Чигиринського полків.

Наприкінці 1680-х рр. починає відновлюватися традиційний західний кордон гетьманату. Те, що полковник Палій "узурпував собі владу" на території по р.Случ, відзначалося ще на сеймі Речі Посполитої у 1688 р. На цьому наголошував і один з депутатів польського сейму 1692 р: "...привласнює (Палій. - Т.Ч.) собі... аж по Случ". У тому ж році королівський комісар С.Друшкевич скаржився до Варшави, що фастівський полковник створює "удільну провінцію" й претендує зайняти всі українські правобережні землі до межі Київського воєводства з Волинським. Неодноразово відзначав політичне "свавільство" козацької старшини, яка встановлювала власні кордони, коронний гетьман та воєвода Руського воєводства С.Яблоновський. Восени 1692 р. козацькі сотні знаходились у містечках південно-східної Волині - Любарі, Лабуні, Полонному й Грицеві, а західна межа українського державного устрою проходила по лінії Демидів-Литвинівка-Бородянка-Радомишль-Коростишів. У 1693 р. наказним гетьманом на Правобережжі стає Самійло Іванович (Самусь).

Північний кордон правобережного гетьманства в даний період постійно зазнавав змін. Спочатку він проходив по річках Прип'яті й Словечній, які безпосередньо межували з Великим князівством Литовським. Під час визвольної боротьби північні райони Київщини, на які поширилась влада С.Палія, територіально зменшились і почали обмежуватись р.Уж, а згодом р.Тетерів. Слід зазначити, що в окремі роки козацька влада поширювалася на територію більшої частини Овруцького повіту. Саме поблизу Тетерева, неподалік Іванкова, у 1694 р. відбулося укладення перемир'я між військами польського регіментаря Б.Вільги й українського полковника С.Палія. У липні 1696 р. коронний референдар С.Щука скаржився на те, що правобережні козаки захопили Горностайпільську, Бородянську й Казаровицьку волості. "Щоб війська польські на цю сторону Тетерева, де товариство його Палієве... не переходили", - писав лівобережний гетьман І.Мазепа до Москви в грудні 1699 р., повідомляючи про стремління фастівського полковника встановити північні кордони власних володінь. У листопаді 1701 р. київська шляхта внесла до інструкції на польський сейм повідомлення про те, що, "зайнявши собі по р.Тетереву якийсь кордон", С.Палій розставляв там своїх козаків.

Західні кордони правобережних адміністративно-територіальних інститутiв відроджуваного гетьманату межували з володіннями Київського полку, який підкорявся лівобережному гетьману І. Мазепі. З боку Києва вони проходили по річках Ірпінь і Стугна, а на південному сході - по Дніпру. Для козацької влади Правобережної України даний кордон був майже символічним, адже він визначався міжнародними договорами між монархами Речі Посполитої й Московської держави. Прикордонна лінія між правобережною та лівобережною частинами України охоронялась, головним чином, лише урядом Батурина, а не правобережними козацькими полковниками.

Дуже важко реконструювати південні межі володінь правобережного гетьманства у цей період. На південному сході вони межували з територією, на яку розповсюджувалась юрисдикція кошових отаманів Запорозької Січі. Можливо, південні кордони Брацлавського полку проходили вздовж річок Дністер та Кодима. У 1702 р. С.Палій та А.Абазин приєднали до своїх володінь Балтський, Ольгопільський, Ямпільський повіти та східні райони Поділля, де порубіжними південними містами були Калюс і Могилів.

Таким чином, на початку XVIII ст. правобережна козацька старшина за мовчазної згоди І. Мазепи “узурпувала” майже всю територію Київщини, а також землі Східного Поділля та окремі райони Південно-Східної Волині. Звичайно, адміністративна влада наказного гетьмана Самуся та українських полковників не була доконаною з огляду на тогочасне політичне становище Правобережжя та проблеми правових відносин між ними та королівською й шляхетською владами. Очевидно, саме тому польська шляхта присвоїла С.Палію титул dux malorum et scelerum artifex. В інструкції послам від Київського сеймику на вальний сейм 1692 р. відзначалося , що Палій, “опираючись на Гадяцькі пакти, привласнює собі якусь монархію...”.

У звязку з цим в 1701 р. Польща розпочала широкий наступ на українську державність Правобережжя, а Палій припинив усілякі політичні відносини з королем та його підопічним, оголосивши свої володіння "вільною козацькою областю". На землях Київщини, східної частини Поділля та Волині влітку 1702 р. розпочалося повстання місцевого люду проти влади Речі Посполитої, яке сучасники порівнювали з Українською революцією середини XVII ст. С.Палій разом з наказним гетьманом Самусем, правобережними полковниками А. Абазином та З. Іскрою публічно відмовився від протекції польського монарха й заявив про присягу "наймогутнішому Пану Царю Московському і Вельможному Його Милості Пану Гетьманові Мазепі".

Навесні 1702 р. у Фастові відбулася козацька рада, куди традиційно були запрошені представники інших (окрім козацького) станів українського суспільства – від православної шляхти (серед них одну з головних ролей відігравав Д.Братковський), міщан (поряд з іншими їх репрезентував межигірський війт Ю.Косовський), нижчого духовенства (клеванський священник з Волині Іван). Від козацької старшини на раді виступили наказний гетьман Самусь, полковники С.Палій, З.Іскра та А.Абазин. Були вирішені наступні питання: 1) не вступатися з Правобережжя без боротьби й проводити агітацію серед місцевого населення, щоб збирати сили для антипольського повстання; 2) захопити найсильнішу польську фортецю Біла Церква; 3) у ході повстання заявити про об’єднання з Лівобережною Україною й провести обєднавчу козацьку раду.

Безпосереднім поштовхом до збройного виступу стало те, що великий коронний обозний Речі Посполитої (очевидно не без дозволу самого короля) прислав до Богуслава свого представника й наказав “відібрати у нього Самуся військові клейноди, які після Могили йому в догляд вручені, як то: булаву, бунчук, печатку і п’ять гармат”. Така неповага переповнила чашу терпіння козаків та їхнього гетьмана, який відмовився віддавати свої атрибути влади полякам. Не стерпівши образи, Самусь, як засвідчувало джерело, “… тих присланих поляка і жидів до смерті побив, а потім до Корсуня: губернатора тамошнього і драгунію скільки було і жидів всіх смерті віддав же, також і в Лисянці то учинив”. Свої жорстокі дії по відношенню до місцевої польської шляхти й верхівки єврейського населення Самусь пояснював тим, що від місцевого українського люду постійно “чув відчай”, а тому мусив боротися за їхні права, які протягом багатьох десятиліть утискалися політичною й торговельно-економічною владою східних воєводств Речі Посполитої.

Образи й прагнення повсталого козацтва (до яких долучилася й частина патріотично налаштованої православної шляхти та дрібного духовенства) були викладені гетьманом Самусем у документі під назвою «Маніфест до білоцерківської громади» та ряді листів - до гетьмана І.Мазепи, представників лівобережної старшини та правобережного козацтва. Так, наприклад, у листі Самуся Івановича, “Гетьмана Українського” (саме так він був підписаний) до козацької старшини Поділля від 7 вересня 1702 р. відзначалося: “…Цареві Московському і пану Гетьману Мазепі цілою душою присягнув … служити вірно на службі монаршій і регіментарській за весь народ православний Український, щоб від того часу ляхи з отчизн наших українських відійшли і вже більше на Україні не розпоряджалися…”.

Заява про підданство Петру І й І.Мазепі свідчила ні про що інше, як про бажання сполучити право- і лівобережну частини Українського гетьманату. Однак ні російський цар, ні його підданий Мазепа не поспішали визнавати протекторат над правобережним гетьманством, з огляду на укладений Вічний мир 1686 р. між Польщею й Росією. Протягом серпня-вересня 1702 р. Палій і Самусь неодноразово писав і відсилав своїх представників до лівобережного гетьмана, прохаючи допомоги, але той відповідав, що без наказу російського монарха не може цього зробити. Мазепа хоча й хотів об’єднати Україну, але на той час сподівався це зробити іншим шляхом - за допомогою міжнародних домовленостей російського царя Петра І й польського короля Августа ІІ Саксонського.

Розуміючи, що лівобережний уряд вагається щодо підтримки повстання, гетьман Самусь та полковник Палій зібрали 5-тисячне військо й вирішили самостійно атакувати Білу Церкву - 4 вересня вони вже були біля її мурів. 12 вересня 1702 р. відбувся перший штурм, який завершився невдало, зважаючи на нестачу в козацького війська боєприпасів, озброєння та спеціальної техніки. Однак це не дуже засмутило Самуся, який вирішив досягти свого задуму мирним шляхом. Він звернувся до білоцерківських міщан із закликом підтримати повстанців і перейти на їхній бік. “… Міщани не міщанами, через панщину велику милості не було. Вже і козак хоч найслухняніший, то нижчий у них, бо вже всім ярмо на шиї козацькі мали тією осінню остаточно бути”, - вказував на причини свого збройного виступу Самусь. Якщо вся Україна від Дніпра до Дністра підніметься на “ляхів”, то вони швидко опиняться за давньою польсько-українською межею (“по р. Случ”) і скрізь запанують “вольності козацькі”, - агітував білоцерківців козацький провідник. Він вирішив більше не атакувати місто, тим самим даючи його міщанам та польському гарнізону певний час на роздуми. Залишивши декілька тисяч козаків біля стін Білої Церкви, Самусь разом з Палієм вирушив у напрямку Вінниччини для сполучення з брацлавським полковником А.Абазином (який перед тим відвоював Брацлав) і визволення від польської присутності інших подільських міст і містечок.

14 жовтня 1702 р. Самусь звернувся до великого коронного гетьман Є.Любомирського з листом, в якому говорив, що “вольностей згідно права нашого не маємо в Україні”, а вже 26 жовтня повстанці розгромили коронні війська та частини посполитого рушення Я.Потоцького й Д.Рушиця під Бердичевом. Протягом жовтня-листопада козацькі підрозділи Самуся, А.Абазина, С.Палія, М.Омельченка, З.Іскри оволоділи такими містами, як Вінниця, Немирів, Котельня, Бердичів, Бихов, Бар, Дунаєвці, Шаргород, Буша, Рашків, Калюс та ін. Колишня столиця правобережних гетьманів Ю.Хмельницького, С.Куницького, А.Могили, Гришка містечко Немирів було атаковане з двох боків: самусеві козаки штурмували з півночі, абазинцеві - з півдня. Місцева залога боронилася три дні. Четвертого дня козаків підтримали міщани, які розпочали боротьбу з поляками в самому місті. Таким чином був опанований Немирів, звідки Самусь вивіз 12 гармат. Отже, зважаючи на попередні здобутки, козацька влада охопила протягом невеликого проміжку часу більшу частину Правобережжя - Київщину, Східне Поділля й навіть окремі райони Західної Волині та Галичини.

Такий стрімкий розвиток подій занепокоїв польського короля і змусив його видати універсал до Самуся й “усього козацького війська” з наказом не “узурпувати” Україну, перестати бунтувати й розійтися по домівкам. Окрім того пропонував направити українську войовничість проти спільного ворога - шведів, які на чолі з Карлом ХІІ Густавом увійшли до Польщі. Також Август ІІ Саксонський обіцяв правобережному козацтву, що призначить спеціальних комісарів, які б вивчили (?) завдані українцям “кривди”. Начебто король не був ознайомлений з політикою утисків козаччини і взагалі всього українського люду в попередні роки! Саме тому Самусь вже не довіряв своєму колишньому патрону, який тим паче перед тим наказав відібрати у нього гетьманські клейноди.

А як реагував на тогочасні події в Україні інший впливовий монарх - російський цар Петро І ? У грудні 1702 р. він звернувся з листом особисто до Самуся (якого називав “Самусь Іванов”) та С.Палія й запропонував їм звільнити завойовані правобережні міста на користь поляків, при цьому зовсім нічого не згадуючи про можливість своєї протекції над Правобережною Україною. На початку наступного року в листі до Августа ІІ Саксонського цар писав: “Також що і не належало було нам, Великому Государю, до них, Самуся і Палія [писати], тому що вони піддані Вашої Королівської Величності і Речі Посполитої, про те наші, Великого Государя грамоти послали, щоб вони від цього злого бажання перестали”. Отже, сподівання Палія та Самуся на підтримку російського монарха і втягнення Москви до українсько-польського конфлікту не справдилися.

Хоча віра повстанців і їхнього керівництва в “доброго православного царя” танула на очах, вони не збиралися відступатися від своїх задумів. Облога Білої Церкви, яка тривала з 2 вересня, завершилася капітуляцією польської залоги перед десятитисячним козацьким військом 10 листопада. До рук гетьмана Самуся і його прибічників потрапили великі трофеї: 28 гармат, 11 бочок пороху, 2 бочки сірки, 6 тисяч великих і 10 тисяч малих ядер, кількасот гранат, свинець, різна військова зброя, амуніція, припаси тощо. Того ж дня Самусь відсилає листа до І.Мазепи з повідомленням про взяття польської фортеці “українською зброєю” й пропонує останньому направити до Білої Церкви “якусь знатну надійну людину” на посаду коменданта та “людей з сотню - другу, які б перебували в місті на правах залоги”. У цій справі лівобережний гетьман 20 листопада 1702 р. звертається за дозволом до Петра І, але натомість не отримує від царя ніякої відповіді.

Взяття Білої Церкви козацькими військами стало кульмінацією у розгортанні повстання на Правобережній Україні. Вже на початку наступного, 1703 р., сюди увійшла 15-титисячна коронна армія на чолі з польним гетьманом А.Синявським. Вона відвоювала в Самуся та Палія Бар, Хмільник, Немирів і почала підготовку до штурму Білої Церкви. Правобережний гетьман знову (вже вкотре!) звертається за військовою допомогою до Мазепи, але не одержує її в повному обсязі - лівобережний правитель надіслав йому лише незначну кількість боєприпасів та грошей.

Зібравши розрізнені козацькі загони, Самусь вирішив дати бій польським хоругвам під Старокостянтиновим. Але більш чисельні сили противника під керівництвом Й.Потоцького та Я.Вишневецького розгромили повстанців, які втратили вбитими й пораненими близько півтори тисячі чоловік. За свідченнями сучасників, після цієї битви Самусь “в силі своїй став слабий”. У січні-лютому 1703 р. козацький устрій на подільських землях був повністю розгромлений. Самусь разом з уцілілими підрозділами відходить до Білої Церкви, де разом з С.Палієм вирішує боротися до останнього. “Старшину бунтівників у більшій частині страчено, тільки Самуся не можемо дістати”, - повідомляли у квітні того ж року польські воєначальники. У цей час гетьман та правобережні полковники укріплювали Білу Церкву, Богуслав, Фастів і Корсунь.

Розуміючи, що в цих старовинних козацьких містах повстанців буде перемогти важче, владні структури Речі Посполитої знову вдалися до дипломатичних заходів. Ще 12 січня 1703 р. Август ІІ Саксонський звертається до Петра І з проханням заборонити лівобережним козакам переходити на Правобережжя для допомоги Самусю (а такі випадки були непоодинокими), а також карати тих, хто вже взяв участь у повстанні. Російський цар відразу ж реагує на це звернення короля і 25 лютого відсилає до правобережної козацької старшини лист, в якому, зокрема, говорилося: “… а тобі, кінному Охотницькому Полковникові (Палію. - Т.Ч.) і кінному Охотницькому Полковнику Самусю Іванову, якщо б і кривда яка з боку Його Королівської Величності від кого була, і про те довелося бити чолом Його Королівській Величності, і ті б всі противності заспокоєні були добрим охороненням заспокоєнням всенародним…, а від початого свого противного на сторону Королівської Величності наміри перестали …”.

Крім того, між Польщею та Росією розпочинається переговорний процес, метою якого було укладання військово-політичного союзу. Поряд з повстанням на Правобережній Україні, причиною початку цих переговорів стало вторгнення до Речі Посполитої шведських військ Карла ХІІ Густава, який мав далекосяжні плани щодо утвердження свого впливу в цьому регіоні Європи. 30 серпня 1704 р. польські та російські дипломати уклали т. зв. Нарвський трактат, згідно якого “українське замішання” й “узурпація” влади козацькою старшиною мали бути придушені спільними зусиллями обох сторін, а цар отримує право ввести свої війська на Правобережжя.

Незадовго до цього, 1 січня 1704 р., Самусь спільно з 15 старшинами вирушив на Лівобережжя для зустрічі з І.Мазепою. Метою цього “посольства” була передача Самусем лівобережному гетьманові своїх клейнодів, а отже, такою дією було б визнано єдиного володаря булави з “обох боків Дніпра”. Також “тогобічні” полковники хотіли просити Мазепу про гетьманські універсали, які б узаконювали їхню владу над полками Правобережжя.

Спочатку Самусь побував у Переяславі, де мав зустріч з місцевим полковником І.Мировичем. Потому він рушив у напрямку Батурина й на деякий час зупинився в Ніжині. Саме тут його застав присланий Мазепою осавул з наказом гетьмана залишити привезені клейноди в Ніжині або забрати їх назад. Лівобережний гетьман відмовився їх взяти з огляду на те, що вони були надані польським королем і їхнє прийняття означало б порушення умов російсько-польського Вічного миру 1686 р. Таким чином, Самусю нічого не залишалося, як повернутися на Правобережжя.

Але невдовзі проблема об’єднання України під єдиною гетьманською булавою вирішилася зовсім іншим шляхом. У зв’язку з шведською загрозою, Август ІІ Саксонський запросив Петра І надати йому посильну військову допомогу. Російський монарх у свою чергу наказав правителю лівобережного гетьманства вирушити на Правобережну Україну для об’єднання з польськими військами. У травні 1704 р. здійснилася давня мрія І.Мазепи та Самуся про злучення “обох боків Дніпра” - лівобережні козацькі полки вступили на Правобережжя. Вже в 20-х числах травня Самусь разом з С.Палієм та З.Іскрою приєднався до підрозділів Мазепи. 15 червня 1704 р в таборі поблизу Паволочі Самусь передав тепер вже “обобічному” гетьману свої клейноди - булаву, бунчук і королівський універсал на гетьманство. Цю подію занотував у своєму літописі гадяцький полковник Григорій Граб’янка.

Гетьман І. Мазепа залишив Самуся на посаді полковника Богуславського полку, а також наказав йому виділити кілька сотень досвідчених вояків, які б увійшли до складу гарнізону Білоцерківської фортеці. У червні 1705 р. розпочалася нова бойова операція лівобережного козацького війська. За наказом царя Петра І-го 40-тисячна армія під керівництвом І.Мазепи рушила в напрямку Львова. У цьому поході брали участь і богуславські козаки на чолі з Самусем. Досягнувши Белзького та Хелмського воєводств Речі Посполитої, гетьманський уряд тим самим поширив свою владу на всю територію Правобережної України. І хоча польські урядовці виступали проти цього, до кінця липня 1708 р. (цього місяця гетьман разом з військом покинув терени Правобережжя) тут під захистом І. Мазепи урядувала місцева козацька старшина. До існуючих Корсунського, Білоцерківського, Богуславського і Брацлавського полків приєдналися відроджені Уманський, Чигиринський та Могилівський полки об’єднаного в єдиний державний організм Українського гетьманату .



Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет