ЦУКРОЗАВОДИ: БУТИ ЧИ НЕ БУТИ?

ЦУКРОЗАВОДИ: БУТИ ЧИ НЕ БУТИ?

Юрій Крикливий, "Слобідський край", 11.11.2008, Харківська обл.

Це "гамлетівське" запитання хвилює не лише працівників цукрових заводів Харківської області, які ще мають роботу, але можуть її втратити.

Проблема зачіпає за живе й багатьох людей, котрі мають досить віддалене уявлення про переробку буряків. Присутність працюючого цукрозаводу гарантує жителям селища, що їхні помешкання будуть обігріватися, постачатимуться "власною" електроенергією, а люди - роботою і заробітком.

Тож, здавалося б, і думати нема про що - звичайно, треба, щоб вони не лише "були", а й працювали. Як і інші заводи та фабрики. Але в сезон нинішнього року вступили лише 8 цукрозаводів, хоча готувалися до роботи 9. Ми втратили ще один завод.

У відомій пісні співається, що "отряд не заметил потери бойца и "яблочко-песню" допел до конца…" Доводиться констатувати, що й цим восьми заводам мало роботи - нема потрібної кількості сировини для переробки. Адже посівні площі цього року набагато зменшилися. Якщо торік вирощували буряки на 45 тисячах гектарів, то нині - лише на 27,9 тисячі, тобто, зменшили посівні площі на 17,1 тисячі гектарів.

Окремі ж господарства взагалі перестали займатися буряківництвом. Не затребувані знання та вміння висококласних механізаторів, перетворюються на купу металолому за великі гроші придбані бурякозбиральні комплекси. Селяни у своїх проблемах звинувачують власників цукрозаводів, мовляв, усьому виною їхня непоступлива позиція в ціні на сировину, за якою буряки стало невигідно вирощувати. Здавалось, усі умови має для розвитку цієї галузі господарство "Насіннєве" Кегичівського району, навіть цукрозавод знаходиться на території селища Чапаєве, але не посіяно жодного гектара. Нема вигоди.

Станом на 4 листопада надійшло на переробку лише 918 тисяч тонн, до кінця року ще має надійти 30 тисяч тонн. А коли мало сировини, то мало й роботи - зрозуміло кожному.

До кінця сезону буде вироблено 126 тисяч тонн цукру, що менше проти минулого року на 15,6 тисячі тонн. Завантаженість заводів складе 49 днів роботи в середньому, хоча оптимальна кількість робочих днів, при якій ще можна говорити про економічну вигоду, становить 90-95 діб. А що маємо? Майже половину від потрібного…

- Розумієте, - намагається пояснити ситуацію генеральний директор асоціації "Харківцукор" Юрій Павлович Ільченко, - мета виробництва і переробки цукрових буряків у ринкових умовах - отримання прибутку. А ми останнім часом про це лише мріємо. Та ще згадуємо колишнє.

Найсприятливішим для галузі був 2006 рік, коли було вирощено 2,2 мільйона тонн коренеплодів з рентабельністю 11 відсотків. Як завжди, при перевиробництві, настали суворі часи - наступного року були знижені закупівельні ціни на буряки і відповідно на цукор, тобто пішли шляхом не нарощування, а згортання виробництва. Результат відомий - зменшення посівних площ, зупинка частини заводів, спад виробництва цукру, повсюдна збитковість…

Я пробую "відмотати" стрічку пам'яті назад, у ті роки, і не можу зрозуміти логіки подій. Усе навкруги дорожчає, заробітна плата росте, ціни повзуть угору, а тут - здешевлення. Це коли б наші річки враз потекли назад. Що б сталося? Та джерела б замулилися, перестала б надходити свіжа вода, чисті водойми перетворилися б на болото…

Навіть ті господарства, де десятками років успішно розвивалася галузь, перестали сіяти цукрові буряки. Хоча добре знають, що саме на цій культурі вивіряється кваліфікація механізаторських кадрів. Чув не від одного агронома, що зі зниженням рівня посівних площ під буряки втрачається престижність самої професії тракториста, високого звання буряківника. Ріка потекла назад і замулила джерела…

Хвилювання селян докотилися і до уряду. Тож у бюджеті передбачено дотування цукрових буряків по 750 гривень на кожен гектар посіву. Але якщо ця сума ще могла вплинути на стан справ у минулому році, то нинішній "поїзд" уже пішов, і ці гроші кардинально розв'язати проблему вже не могли. Цього виявилося замало. Адже зарплата росте щороку, добрива та пальне дорожчають також, а ми тупцюємо на місці.

- Щоб не допустити руйнації галузі, асоціація "Харківцукор" вважає, що необхідно терміново створити такі економічні умови, які б зацікавили селян вирощувати сировину, - говорить Юрій Павлович Ільченко і додає: - Краще платити треба. Іншого просто не дано.

Це треба розуміти так. От ми отримуємо з кожного гектара прибуток. То треба створити такі умови, аби господарства отримували не менше на буряках, ніж на вирощуванні зернових чи соняшнику, рентабельність яких вище в рази, а затрати на буряки вищі вчетверо, а то й уп'ятеро. Бо якщо ми це не відрегулюємо, то будемо вирощувати лише три культури: кукурудзу, соняшник та ріпак.

- 750 гривень на гектар, і цього вам мало? Де ж та межа, коли буде сказано "досить"?

Гендиректор асоціації "Харківцукор" дивиться на мене, як на нерозумне дитя:

- Ми не просимо нічого зайвого, хочемо лише, щоб нам заплатили реальну ціну, де б урахували витрати на пальне, добрива, засоби захисту рослин тощо.

Це схоже на ситуацію на ринку, коли продавець хоче продати свій товар дорожче, а покупець - придбати його дешевше. Хто з них має рацію? "Обидва", - скаже розумний чоловік. От лише точка зору в кожного своя. На чий бік станеш, того й правда видніється.

Одначе вже сотні разів усі цифри вивірені, все підраховано. Тож ставлю питання руба: "Що б влаштувало асоціацію, яка ціна вважається прийнятною?"

- Наша думка, що цукрові буряки мали б коштувати на рівні 220 чи 230 гривень за тонну, а цукор, у свою чергу, 3700 чи 3900 гривень за тонну. А дотацію слід установити 1500 гривень за гектар посіву, що дасть можливість підняти рентабельність вирощування цукрових буряків до 45 відсотків і отримати прибуток з кожного гектара до 2,5 тисячі гривень при урожайності не менше 350 центнерів з гектара.

Ці цифри треба "переварити" та добре обмізкувати, розібратися в деталях, що це дасть і чи вистачить нам одних лише цих заходів. Та мій співрозмовник продовжує далі:

- Площі посіву треба довести до рівня 2007 року, тобто засіяти не менше 45 тисяч гектарів, що дасть можливість отримати сировину на рівні 1550-1600 тисяч тонн і забезпечить роботу цукрозаводів упродовж 85-90 діб. До речі, в поточному році середня врожайність буряків по Україні становить 362 центнери.

Там, де йшлося про гроші, ще була економіка, а коли зайшла мова про посівні площі, то як їх забезпечити? Знову викликати "на килим" керівників сільгосппідприємств і методом "виламування рук" змушувати розширювати площі? Хоча ця "зброя", вже архівна і трохи "іржава", вже навряд чи подіє. Всі знають, що силуваним конем далеко не заїдеш. Знайдуться сотні причин, аби ті площі від цукрових буряків перейшли в іншу категорію - щось не зійшло або вимерзло від весняних холодів, якась мушка поїла. Якщо селянин не побачить вигоди, його обдурити вже не вдасться. Не можна людину умовити робити те, що їй невигідно, і на цьому слід поставити дуже тверду крапку. Все.

Але залишається суттєве запитання, якого ми так і не торкнулися: скільки за таких умов коштуватиме цукор у магазині? Чи не переступить ціна ту межу, за якою і вранішній чай стане нам не по кишені?

- Вислухайте кілька прикладів. Так-от, із життя наших сусідів-білорусів. Вони підвищили ціну на цукор-пісок на 5 відсотків, і тепер за кілограм треба заплатити еквівалент нашим 4,2 гривні.

Там урахували всі складові, що повинні зробити і ми. Зрозуміло, це не назвеш популярним заходом, але зрозуміти можна і треба. Адже в собівартості цукру вартість сировини складає 70 відсотків, тож роздрібні ціни мають неминуче зрости до 4,50 або й 4,80 гривні за кілограм.

Я не люблю, коли з мене правлять більше за той товар, який ще вчора коштував дешевше. Певно, так людина влаштована. Але давайте поміркуємо тверезо - багато це чи мало, з точки зору споживача?

Юрій Павлович малює схему і пише цифри. Ось його слова:

- Норма споживання цукру на жителя України складає 38 кілограмів на рік. Більше і не треба. Сьогодні цей товар коштує по 3,50 за кілограм. Витрати на рік складуть 133 гривні, коли 38 помножити на 3,5. Та коли ціна зросте до 4,80 гривні, то заплатимо вже 180 гривень. Різниця складе всього 49 гривень…

Я з повагою ставлюся до кожної заробленої копійки, не те що гривні. А тут півсотні треба віддати… За що? Для кого?

І разом із тим розумію, що це не та сума, яка вплине на наше благополуччя. Бо інакше цукрова галузь буде зруйнована дощенту, на вулиці "сипне" безробітний люд, будинки залишаться холодними, сім'ї - без зарплати…

Та хочеться почути, що ж робиться в сусідів? Може, там щось краще придумали?

- Нічого втішного не можу сказати, - гортає журнали Ю. П. Ільченко. - Ось у Молдові залишилось лише два заводи, цукор сьогодні коштує по 7 гривень за кілограм. У Прибалтиці заводи зруйновані, ціна цукру 9 гривень. Не хочеться, щоб такі ціни чекали і на наших споживачів.

Півсотні на рік - така ціна нашого відносного благополуччя при чаюванні. Але ж це лише квіточки, бо такого ж подорожчання вимагають і ті, хто випікає до чаю якесь печиво, і ті, хто виробляє масло, яке так уже навіть не називається, і хто постачає нам газ, щоб чайник закипів, і ті, хто подає воду…

Уже й не знаю, хто ще завтра зазирне в мій гаманець з єдиним бажанням, щоб я поділився з ним своїми не дуже щедрими гривнями з копійками.

Так, непросто жити в сучасному світі, але треба. Тож на запитання, винесене в заголовок, я б усе ж таки відповів ствердно: бути цукровим заводам. Це найнижча ціна, яку ми можемо заплатити. Яку доведеться заплатити…