Розділ 2. Поява в краї та заняття груп національних меншин

Розділ 2. Поява в краї та заняття груп національних меншин.

2.1. Народи балкансько-дунайського регіону, поляки

Початок масового переселення сербів у Російську імперію поклав Петро І, хоча до того були випадки переселення окремих представників сербського народу. При створенні флоту цар віддав наказ про відбір досвідчених матросів, що говорили на слов'янських мовах. До Росії прибували серби з турецьких володінь, були вихідці з Австрійської імперії.

У 1715 р. Петро І наказав виділити в Київській та Азовській губерніях місця для поселення молдавських, волоських і сербських офіцерів і солдатів і встановити їм жалування. 27 жовтня 1723 р. Петро І видав Грамоту майорові Івану Албанезу, сербському емігрантові, на закликання військових із підданих Австрійського цісаря. Він гарантував переселенцям платню відповідно чину, а також земельні угіддя. У 1724 р. Албанез повернувся до Києва, з ним прибули перші 20 чоловік. Було створено Сербський гусарський полк. Князь фельдмаршал Голіцин у 1729 р. поселив 600 сербів між Тором і Українською лінією. До цих поселень 10 травня 1732 р. повернулися серби, що брали участь у персидському поході. Граф фон Вейсбах домігся утримання іх за велінням Анни Іоанівни на кошти місцевого українського населення.

У 1737 р. був створений Бахмутський гусарський полк, повелено було «приймати… скільки можна дістати волохів»¹⁹. У 1738 р. полк було перетворено на Волоський корпус князя Кантеміра. З 19 серпня 1740 р. в корпусі було 948 волохів, з 14 вересня 1741 р. він називався Десятиротний Молдавський гусарський полк.

Царський уряд намагався заселити райони країни, поруч із турецькими кордонами та запорізькими землями, іноземними військовими поселенцями (молдаванами, сербами, болгарами та ін.), з метою захисту російських кордонів. Полковник Іван Самуїлович Хорват фон Куртіх (Хуртич), родом з Петервандейна у Відні, звернувся до російського посла обер-гофмаршала Бестужева-Рюміна про прийняття на поселення в Російській імперії сербів, словенців, болгар, греків. Імператриця Єлизавета Рескриптом від 15 липня 1751 р. це дозволила, були виділені землі від р. Синюхи до р. Інгульця. У жовтні 1751 р. до Києва прибув загін сербів (218 чол. з сімями) і зимував там. У грудні Хорват перебував у Петербурзі в Сенаті, місця для переселенців було затверджено імператорською Грамотою від 11 січня 1752 р. під назвою «Нова Сербія». Це поселення повинно було мати землеробсько-військовий характер. До кінця року в Києві було вже 812 сербів. Вони зіткнулися з безліччю проблем: невлаштованість і недружні стосунки з українськими козаками. До корпусу Хорвата увійщло 620 родин. 5 квітня 1753 р. їм від імператриці був виданий Привілей. Поляків приймати було заборонено. На р. Інгул будувалася фортеця св. Єлизавети, гетьману К. Розумовському наказано було надати 2000 козаків, але прибуло лише кілька сотень. Козаки готували будівельні матеріали в Чорному лісі на р. Тясмин, артелерію передали зі Старо-Самарської, Кам’янської та Переволочної паланок. Хорват створив Сербський кінний та Пандурський піхотний полки, за «Прівілеєм» 1755 р. з нежонатих переселенців Болгарський і Македонський гусарські поселенні полки. Нове місто Новомиргород стало штаб-квартирою Хорвата. Там поселили македонців у 1756 р.

У 1752 р. на службу прибули дві нові групи переселенців під керівництвом полковника Живана (Івана) Шевича і підполковника Райко (Родивона) Депрерадовича (у 1722 р. Стоян Прерадович був зведений імператором Карлом VI у дворянство Угорського королівства). Щоб підкреслити свою дворянську гідність, Р. Прерадович додав до свого прізвища за французьким зразком частку «де». Шевич і Депрерадович, вірогідно, почали свою службу під прапорами принця Савойського, який засновував в Австрії військові прикордонні поселення. А. Матковський зазначає, що їх загітував Микола Чорба, проте сам не зміг очолити переселенців²⁰.

17 травня 1753 р. Єлізавета ІІ наказала «приймати на поселення… людей не тільки сербської, болгарської, македонської та волоської націй, але й албанської, далматської, чорногорської, герцоговинської, боснійської, хорватської, славонської та арнаутської націй»²¹.

Указом Сенату 23 травня 1753 р. прибулим була відведена територія між річками Бахмутом і Луганню, на правому березі Сіверського Дінця, в 45 верстах від Старої Української лінії зі штаб-квартирою в Бахмуті, утворення під назвою Слов’яносербія. За виконання умов заселення, будівництво шанців відповідав інженер-підполковник Бібіков²². Генерал-майор артилерії Глєбов повинний був контролювати сербів.

Умови поселення містилися в інструкції імператриці Єлізавети, наданій Бібікову. Серед головних її пунктів:

«1. Шевича та Прерадовича з народами, що виходять, селити від Бахмута до р. Лугані, в призначених від ліній укріплених редутами, місцях, а саме: почати від Бахмута через верхів’я р. Санжарівки та до верхів’їв рік Міуса та Білої, а від тих за призначеною по ланд-карті червоній лінії та Лугані, не пускаючи їх на цю сторону Дінця, в яких місцях, як за міркуванням Військової Колегії призначено, того народу, за прикладом Ново-Сербії, до трьох тисяч, а з видаванням у степ і до 5000 поселено бути може, і коли понад призначеного того народу збільшиться, тоді селити, видаючись у степ, скільки вільних та придатних місць вистачить. А оскільки вони, поміж собою сперечаючись, обидва просять про поселення біля Бахмута, того заради землю їм під поселення відвести: від Бахмута - Прерадовичу, через його до Росії в’їзду першість та старшинство, а Шевичу - від Лугані, а в розподіленні тих земель під роти чинити у всьому проти здійсненного в Ново-Сербії визначення неодмінно.

2. Після прибуття на перший час, поки на поселення відправляться, розташувати усіх у Бахмуті та навколо по селах того ж часу на квартири. Не зволікаючи, Вам, інженер-полковнику, визначену до того часу землю почати відводити (…) Відвести кожному за пропорцією двотисячного полку (…)

3. Ті, що є нині в тих місцях великоросійських та слобідських полків житла, які за іменним Її Імператорської Величності указом мають бути зведені всередину російських земель, нині залишити до указу, тому що (…) можна в тих житлах, під час заселення та будівництва свого, мати квартири, потрібний для землеробства реманент діставати, також насіння та решту купувати (…)»²³

Наказувалося слідкувати за тим, щоб відведені землі «одними офіцерами не заселялися». Шанцями керували «ротний наглядач» з «ротним двором» - Правлінням. Крім польових укріплень - шанців, для охорони поселень з півдня, південного заходу й південного сходу були організовані польові караули, облаштовані редути. На водоподілі річок Луганчика, Білої Лугані (нині р. Біла) та Міуса, планувалося побудувати фортецю.

Шевич і Депрерадович створили 2 гусарські та 2 пікенерські полки. Бахмутський козацький полк увійшов до нового утворення. Майор Лупул-Зверєв та полковник Штерич привели з Молдавії своїх людей.

Полки були нечисельні: під керівництвом Депрерадовича 199 гусар, 2 священики і лікар. З гусарами проживали 103 дружини і 118 дітей. У Шевича було 631 особа, з них 278 стройових гусар. Національний склад полку Депрерадовича був: сербів - 72, волохів (румун) - 41, угорців - 22, молдаван - 10, болгар - 9, по 4 македонців і трансильванців, моравець (чех), цісарець (австрієць), українець, росіянин та охрещений еврей.Р. Депрерадовича забезпечував охорону від нападів ногайців правого берега Сіверського Дінця.

Кожна рота створювала окремий населений пункт, який мав свої укріплення (шанець). Серби розташували 11 рот на Дінці, 5 – на річці Лугані.

Слов’яносербія, що займала територію вздовж правого берега Сіверського Дінця між річками Бахмутом та Луганню, на сході межувала з Землею Війська Донського, на заході - з Запоріжжям, на півночі - з Слобожанщиною, на півдні — з володіннями Кримського ханства.

З часу поселення сербів до початку правління Катерини ІІ в краї виникло більше 200 сіл, хуторів. Слов’яносербія була пізніше включена до складу Бахмутського і Слов’яносербського повітів. До середини 1755 р. тут значилося 1513 переселенців ( 1101 ч.с. та 412 ж.с.): сербів - 38%, волохів – 23%, болгар – 8%, українців – 22%.

В команді Шевича разом нараховувалося 799 осіб (611 ч.с., 188 ж.с.), в Депрерадовича – 714 осіб (490 ч.с., 224 ж.с.). Завдяки тому, що уряд дозволив приймати українців та молдаван, населення в 1763 р. в Бахмутському повіті збільшилося до 5924 осіб ч.с., в Слов’яносербському – до 4152 осіб ч.с. Іноземних вихідців з загального числа 10076 осіб ч.с. було 3992 (2627 молдаван і 378 сербів), решту складали українці²⁴.

Через малочисельність у 1764 р. обидва полки були об’єднані в один, який отримав назву Бахмутського гусарського, з загальною нумерацією рот, яких було 16. В 1765 р. до складу полку увійшов Молдавський гусарський полк.

В різних документах щодо розміщеня рот є різні дані, що пов’язано з пізнішим злиттям полків Шевича та Депрерадовича в один полк та розміщенням пізніше інших гусарських рот. Значилися: полку Депрерадовича 1-а Рота шанця Серебрянського (нинішнє с. Серебрянка, з 1760 р. в селі діяла церква); 2-а Рота - шанця Вергунського (в плані 1778 р. - с. Луганське); 3-я Рота - шанця Біленької (1778 р. - с. Верхнє Лисичанської волості); 4-та Рота - шанця Красного Яру (1778 р. – с. Калиновське Троїцької волості); 5-та (с. Привільне Рубіжанської волості), 6-а Рота - шанця Кримської Ями, або Кримського Броду (1778 р. - с. Нижнє Слов’яносербського повіту); 7-а Рота - шанця Нижньої Біленької (1778 р. – с. Камишеваха); 8-а Рота - шанця Підгорного (1778 - с. Білогорівка Слов’яносербського повіту), що в 1784-1817 рр. носив назву Донецьк, потім був перейменований на Слов’яносербськ; 9-а Рота - шанця Жовтого Яру (1778 – «наново проектована на місці с. Государів Байрак»²⁵), с. Жовте²⁶; 10-а Рота - шанця Кам’янського, с. Кам'яний Брід; 11-та Рота - шанця Черкаського Яру, с. Черкаське; 12-а Рота - шанця Хорошого Яру, с. Хороше; 13-а Рота - шанця Іванівського (з 1885 р. - с. Калинівка); 14-а Рота - шанця Картамишевського (з 1885 р. - с. Троїцьке), 15 і 16-а Роти - шанця Луганського (з 1885 р. - с. Луганське).

Окрім рот відбулося формування поселень на базі власних хуторів офіцерів: Миколаївка (Прерадовича), Сентянівка (Сентеніна), Родаково (Родакова). Пізніше сини Родивона Депрерадовича зайняли землі вгору по обох берегах р. Бахмут. Олексій Родивонович заснував маєтки Туренковка-Деконська, а між Переїзним і Родивонівкою з’явився маєток Красногорівка-Соколівка.

Генерал-лейтенант Іван Хорват фон Куртих, генерал-майори Іван Шевич, Райко Депрерадович були в 1753-64 рр. намісниками Новоросійського краю. В Бахмуті до 1764 р. знаходилася Слов’яносербська Комісія, підпорядкована Військовій Колегії.

Райко Депрерадович з 1754 р. командував Волоським гусарським поселеним полком. Він помер в 1764 р.. Похований у Серебрянській церкві. Того ж року за рішенням Катерини ІІ сербські полки були об’єднані в Бахмутський гусарський полк.

До 1762 р. населення Слов’яносербії складало 10076 осіб.

У 1760-70 рр. вихідці з Молдавії, Валахії, Сербії, Чорногорії осідали переважно на території Бахмутського повіту²⁷. В 1763 р. частка молдаван та волохів у повіті склала 17,08%.

На поселення сербів уряд виділив 700 тис. рублів, але Хорват, Шевич, Депрерадович їх витратили, не створивши, як були зобов’язані, 4 чотиритисячних полки. Надійшли скарги від Муравйова, архімандрита Софронія, ревізора Сенату полковника Спехинського про свавілля Хорвата. Катерина ІІ усунула його від командуванням корпусом, призначила Комісію з Мікити та Петра Наніних, генерал-губернатора Київського Глєбова, генерал-фельдцехмейстера Вельбоса, сенатора Попова, віце-президента Військової колегії та генерал-поручика Мельгунова. За наслідками роботи Комісії Катерина ІІ утворила Новоросійську губернію. Можливо, від хвилювать та загрози суду помер І.Шевич.

З 1753 по 1764 рр. Слов'яносербія існувала як автономна одиниця з центром в м. Бахмут і підпорядковувалася Сенату і Російській Військовій Колегії. 1764 р. уряд ліквідував Слов’яносербію і включив її разом з Українською лінією до складу Катерининської провінції Новоросійської губернії.Згідно з «Планом заселення Слов’яносербії», затвердженим 11 червня 1764 р., вся її територія поділялася на 140 округів з 20 тис. десятин у кожнім. 108 округів призначалися для військовослужбовців, 32 – для селян. Земельні пожалування військовим визначалися в залежності від звання: полковник гусарського полку отримував 416 дес., підполковник – 260, прима-майор – 208, секунд-майор – 182, капітан – 156, полковий квартирмейстер, ад’ютант, аудитор, комісар, лікар, поручик і прапорщик – по 104 дес.; підлікар, провіантмейстер, обозний, наглядач хворих, полковий писар, штабний сурмач, вахтмістр, слюсар – 52 дес.; всі інші, в т.ч. гусари – по 26 десятин.

Генерал-губернатором Новоросії був призначений О. Мельгунов, заступником - генерал-майор Ісаков, довіренним від сербів став полковник Зорич. Полки Шевича і Депрерадовича, які мали 1262 вояків, були 11 і 22 липня 1764 р. об’єднані в Бахмутський гусарський полк з 16 рот. Бахмутський козацький полк, в якому здавна служили місцеві жителі, було перейменовано на Луганський пікінерський. З поселених піхотних сербських полків створили Дніпровський (біля Дніпра) та Донецький (на Міусі) полки.

У Донецькому пікінерському полку (роти Парасковейська, Петровська, Бельовська, Ряжська, Козловська, Нехорощанська, Маяцька, Царицевська, Патагорська, Орлицька), військових поселенців було: чоловіків - 5182, жінок - 5212.

Указом Катеріни ІІ 8 травня 1765 р. було сформовано ескадронні полки: сербський (Ніжин), молдавський (Київ), грузинський, угорський (в центральній Росії). Сербські офіцери з родинами залишилися у Хорвата, Шевіча та Депрерадовіча в поселенних полках.

Багато сербів загинули від хвороб під час переселення (негативно позначилася зміна клімату: переселенці не витримували жорстоких морозів, хуртовин) та в 1768 р., в «годину лихоліття», коли відбувся спустошливий напад на Бахмутську провінцію кримських татар та ногайців.

Переселення більшості волохів та молдаван відбулося в Бахмутський повіт. Біля 1772 р. завдяки їм багатолюдними стали села Троїцьке, Калинівка, Государів Байрак, Землянки, Корсунь, Привільне та Верхнє. Цього разу уряд не брав на себе обов'язків по відношенню до переселенців, надавши їм тільки невелику допомогу під час подорожі, поселивши їх на місці на правах державних селян. Значна частина цих волосько-молдаванських поселень утворилася на місці рот полку Депрерадовича, де продовжували жити залишки їх мешканців – серби, болгари, чорногорці, албанці, хорвати, поляки. Сюди ж переселяли, за розпорядженням уряду, полонених турків, татар, а пізніше й «литвинів» з Чернігівської губернії. Переважаючим етнічним елементом були молдавани, тому представники інших народів, з часом, майже повністю ними асимілювалися. Між волохами й молдаванами не помічалося жодної різниці: самі молдавани вважали себе волохами, а волохи – молдаванами. В ці ж села «приселяли» українських козаків, селян та міщан, а також поляків²⁸.

На початку 1770-х рр. Бахмутським гусарським полком командував прем'єр-майор Штерич, який отримав право торгівлі. В 1771-73 рр. у маєтках Штерича поселилися 3595 молдаван і волохів, що здалися в полон під час чергової російсько-турецької війни. 487 з них вступили до Бахмутського полку. 24 грудня 1776 р. полк був розформований, бо були утворені 9 нових гусарських полків із національним забарвленням.

У 1774 р. Катерина II наказала Г. Потьомкіну, в зв'язку з приготуваннями до святкування укладення миру з Турцією, сформувати для її власної варти лейб-гусарський ескадрон та 2 козачі команди. 19 лютого 1775 р. прем'єр-майор Бахмутського гусарського полку Штерич був командирований у Новоросію для відбору в лейб-гусарський ескадрон з Чорного, Жовтого, Молдавського, Валашського и Сербського гусарських полків 130 нижніх чинів.

У 1776 р. для захисту південних кордонів з Бахмутського, Угорського, Валашського, Жовтого, Молдаванського, Сербського та Чорного полків та ескадронів, що залишилися від розформованих Грузинського гусарського полку та Московського легіону, на територии Азовської та Новоросійської губерній були утворені нові гусарські поселені полки: Болгарський, Валашський, Угорський, Далматський, Иллірійський, Македонський, Молдаванський, Сербський та Слов’янський. У 1783-1784 рр. усі вони, крім Лейб-гусарського ескадрону, були переформовані у легкокінні та втратили характер іррегулярних поселених частин.

Прізвища Арнаутов, Хорватов та ін. зустрічаються у повіті в ХІХ - на поч. ХХ ст. Історія Слов’яносербії відбилася й у топоніміці краю (Молдаванський Яр, Хорватський Яр, Родивонівка, Штерівка, Георгієвка).

У 1840-х рр. до державних поселень Бахмутського повіту було приписано велику партію поляків-чиншовиків. Ті з них, хто був ще живий на момент складення земських статистичних відомостей у сер. 1880-х рр., розповідали, вони були зібрані з різних кінців Польщі та до 1844 р. жили на «землі князя Веденштейна» ( Вітгенштейна) та інших землевласників Одеського повіту (поляки з вихідців 1844 р., поселені в с. Луганському, говорили в той же час, що вони є вихідцями з Каменець-Подільської губ.), за користування присадибною та орною землею платили поміщикам чинш (оброк): той, що не мав хідоби – 3 руб.; той, що мав 1 плуг волів – 6 руб.. 2 плуга – вдвічі, причому перші наділялися 1 дес. землі, другі – 3 дес., і т. ін. Понад визначеної платні за землю, чиншовики виконували різні роботипри цукровому та винокурному заводах поміщика. Ці умови видавалися їм важкими. Тому вони прохали уряд переселити їх на вільні казенні землі. Селянам-полякам було дозволено оселитися в Бахмутському повіті, уряд наказав видати їм на переселення допомогу від казни по 3 руб. на місяць на ревізьку душу, дозволивши користуватися безкоштовно під час подорожі підножним кормом для худоби, обивательськими підводами для перевезення малолітніх, старих, немічних та домашнього скарбу. В 1844 р., перед Вознесінням, 4000 переселенців вирушили в дорогу, на 300 підводах, з яких їхніх власних було лише 50, і за 2 місяці, перед святом Петра і Павла прибули до с. Андріївки на р. Вовчій. Тут їх зустрів окружний начальник Яснопольський, та за бажанням переселенців, розвів їх по всіх казенних поселеннях. На час складення відомостей 1886 р. більшісь з нащадків переселенців мешкали бідно «внаслідок незвички до землеробської праці», деякі займалися ремеслами». Відбувалося переселення до сіл Бахмутського повіту після повстань 1830-31 та 1863-64 рр. десятків польських родин, як таких, що «приймали участь у заколотах»²⁹. Можливо, їх нащадки носять прізвища Радковських, Марецьких, Герцовських у с. Красне Артемівського району.

У 1885 р. поляків у повіті налічувалося 1390.

Рескриптами від 23 травня, 24 червня, 6 жовтня 1792 р. були віддані розпорядження про поселення 1155 арнаутів (албанців) у Бахмутському та Донецькому повітах у купецькому стані.

Село Луганське за переказами старожилів, зібраними в 1880-х рр. «при великому Бахмутському шляху» - одне з найстаріших сіл Бахмутського повіту, утворення його можливо співпадає з виникненням Бахмуту. В 1754 р. тут була поселена 2-га рота полку Р. Депрерадовича. В 1772 р. у великій кількості були поселені волохи та молдавани, пізніше розквартировані 15 та 16 роти Гусарського Молдавського Слобідського полку, тому село назвали також 15-ю ротою. На кладовищі у ХХ1 ст. зберігся камяний хрест за написом «Василь волошин 1797». Після взяття Очаківської фортеці у селі були поселені кілька родин полонених турків, у 1878 р. – 10 родин великоросів з Курської губ., у 1844 р. – до 200 родин поляків.

У с. Троїцьке партія молдаван і волохів складала понад 60 родин, їхні будівлі утворили дві вулиці по р. Лугані. З часом до них стали переселятися волоські родини з сіл Луганське, Калинівка, Серебрянка та зі Слов’яносербського повіту, де вони, за їхніми словами, «були незаконно закріпачені поміщицею Шевич».

Треба відмітити, що за земськими статистичними даними, складеними В.С. Пругавіним у 1886 р., молдавани й волохи Бахмутського повіту (4869 осіб) та румуни (3) числилися окремо.

Слід зазначити, що, незважаючи на Укази 16 грудня 1764 і 19 грудня 1765 рр., що забороняли переїзд «вільних малоросіян» без «білетів» з одного місця на інше та відсутність сплати подушної податі, офіцери Бахмутського гусарського полку, виправдовуючись незнанням законів, приймали на поселення в свої маєтки українських селян.

У 1767 р. серби-офіцери просили уряд залишити за ними земельні володіння («скільки дикої землі розорали або вільними заселили»), дати право заселяти «вільними малоросами або прикупними», не збільшувати подушну подать, закріпити право на винокуріння в «дачах».

Серби в ІІ-й пол. XVIII ст. мали право без мита торгувати хлібом, горілкою, кіньми через митниці у Орликові, Царичанах, Бахмуті, Ізюмі, Луганській станиці. Татарам серби продавали чавунний та залізний посуд, цвяхи, полотно, мотузки та канати, паюсну ікру, коров’яче та овече масло, китайку, худобу. Ввозили бавовняні та прості тканини, нашатир, ладан, сухі фрукти.

Поміщик О.Штерич наприкінці 1791 р. заклав у маєтку на р. Білій, в 22 верстах від Луганського ливарного заводу, вугільну копальню.

Серед відставних військових – землевласників Бахмутського повіту з 1861 по 1900 рр. значилися: гвардії поручик Єгор Васильович Депрерадович (Родивонівка), майор Мессарош (Серебрянка).
2.2. Грузини, греки, вірмени

Грузини з’явилися в південноукраїнських степах за часів правління Анни Іоаннівни. Грузинський правитель Вахтанг VI, тиснутий турками та персами, в середині 1720-х рр. зі своєю родиною, князями та слугами переселився до Росії. В 1738 р. була створена особлива гусарська рота з грузин, 25 березня 1738 р. виданий Указ про пожалування військовим у Малоросії казенних сіл. Грузини-втікачі з турецького полону приходили в ці місця з півдня, йшла їх вербовка в грузинську роту.

З метою підриву економіки Кримського ханства, уряд Російської імперії санкціонував виїзд з його території греків, вірмен, болгар та інших православних народів. За сприяння Преосвященного Ігнатія виборні жителі з різних селищ Криму 16 червня 1778 р. відправили з Бахчисараю прохання імператриці Катерини ІІ, виявивши бажання й готовність «перейти на вічні часи у підданство Росії і на нове місце проживання».

В серпні 1778 р. почався перевід в Азовську губернію християн (греків і вірмен) Кримського ханства.

У 1778 р. з Криму в Приазов'я О.В. Суворовим було виведено 31098 греків, вірмен, грузин, що осіли на території від Берди до Кальміусу. Греки, що поділялися за мовою на греко-урумів (ромеїв) і греко-татар, заснували в Приазов’ї 23 поселення: Афіни, Візантія, Сартана, Янісоль, Чердакли, Стила, Мангуш, Бугас, Каракуба, Чермалик, Бешево, Ялта, Урзуф та ін. Центром грецьких поселень стало нове місто Маріуполь.

У травні і листопаді 1779 р. були опубліковані «Даровані грамоти християнам грецького і вірменського закону, що вийшли з Криму в Азовську губернію на поселення». Грекам пропонувалося відвести землі по річках і по узбережжі Азовського моря. Купців, ремісників передбачалося поселити в місцях, зручних для торгівлі. Але греки чинили опір цьому варіанту. Пропоновані землі були не дуже зручні для землеробства, греки просилися далі на південь, де були родючіші землі. Катерина погодилася з проханням греків про виділення їм нових земель.

На перехід із Криму християн було витрачено 75092 рб. , крім того, 100 тис. рб. у вигляді компенсації «за втрату підданих» отримали кримський хан, його брати, беї та мурзи.

Ордером князя Г.О.Потьомкіна від 29 вересня 1779 р. були визначені нові межі земель для поселення греків. Місто для купців і міщан греки повинні були будувати в гирлі р. Кальміус. Але тут вже було намічено до будівництва місто Павловськ на честь сина Катерини. Місце греків влаштовувало: був вихід в Азовське море. Вони хотіли назвати своє місто на честь чудотворної ікони Святої Марії. В гирлі р. Вовчої, де греки відмовилися селитися, намічалося будівництва місто з назвою на честь невістки Катерини великої княгині Марії. Потьомкін поміняв назви містам. Землі для поселення греків були подекуди вже заселені. Поселенцям, що проживали тут, дозволили залишитися на місці лише зиму 1779 й літо 1780 рр., для збору врожаю. За покинуті споруди вони отримували від держави компенсацію. Вийняток становили млини - вони були греками викуплені.

Греки зіткнулися з великими труднощами. Адміністрація губернії виявилася неготовою до прийому десятків тисяч переселенців. Особливе важке становище спричинли осінні холоди. Багатьох будинків і сіл, в яких повинні були заселитися греки, просто не було. Помічник О.В. Суворова в переселенні греків азовський губернатор О.В. Чертков отримав від Потьомкіна грамоту, в якій було сказано, що в зв'язку з приходом осені та неможливістю для переселенців звести будинки до зими необхідно надати переселенцям квартири в Бахмутському повіті, в містах Тор, Маяки, Райгородок. Не витрачаючи часу, туди мусять перебратися багаті селяни самі, інші на казенних волах. Охочим не заборонялося залишитися. Греків розселяли переважно в Бахмутській провінції по селах і зимівниках, в Бахмуті, а також на землях Самарської паланки. В одну хату селили по 2-3 родини. Багато переселенців розселити не вдалося і люди мешкали на возах, кочуючи з місця на місце. Багато греків померли за зиму 1779-1780 рр.

За повідомленнями О.Суворова, з Криму виїхало 18335 греків, 12383 вірменини, 219 грузин, 161 волох (молдованин). Всього з Криму було виведено 8200 родин. До початку 1780-х рр. у Олександрівському повіті переважало грецьке, в Ростовському - вірменське населення.

Після переходу 1778 р. греки та вірмени звільнялися на десять років від сплати податків державі. По закінченню цього терміну встановлювався розмір податків для різних груп поселенців: купці повинні були платити 1% з рубля, цехові і міщани по 2 рублі з двору; селяни по 5 копійок з десятини. Кожному встановлювався наділ в 30 десятини. Все їх майно перевозилося за рахунок казни; безмайнові «поселяни» в перший рік користувалися продовольством, насінням на посів і робочою худобою з умовою повернення за це коштів в казну за 10 років; держава будувала будинки; переселенці звільнялися «від військових постоїв» і «дачі у військо рекрутів» (звільнення греків від рекрутської повинності на 100 років, пільга діяла 95 років, була скасована в 1874 р.). У 1779-1780 рр. переселенцям грекам і вірменам видали 612 пар волів, 144 коні, 33 корови, 483 вози, 102 плуги і 1570 чвертей хліба. Для них було побудовано на кошти казни 5294 будинків і комор. Всього на утриманні держави знаходилося 24 501 чол. із загального числа 30 156 переселенців. Основну статтю прибутків грецьких господарств становило тваринництво. На одну грецьку родину в 1820-ті рр. припадало 6 коней, понад 20 голів великої рогатої худоби, біля 50 овець.

В 1794 р. після переселення греків та вірмен іншим народам було наказано селитися в Бахмутському повіті, як «малолюдному та багатому на плодоносні землі»³⁰.У с. Гнатівку заселили грузини та волохи, які говорили по-татарськи³¹.

Багато селищ в степу отримували назву від найближчих курганів, «могил». Велика Каракуба, або Аргинь - назву мало сучасне с. Роздольне на р. Кальміус. За даними краєзнавця О. Ковальова, у 1801 р. селище Велика Каракуба розділилося: 120 дворів перейшли на нове місце проживання і заснували селище під назвою Нова Каракуба (нині с. Новоекономічне Красноармійського р-ну Донецької обл.). Про ці події 1778-1780 рр. свідчать назви частин села «аул», «забиток», споруди тих років, викладені каменем-пісковиком колодязі.

У Записках архієпископа Катеринославського Гавриїла Розанова, датованих 1836 р., є відомості про побудову церков у грецькому селищі Каракоба: «В поселення Великої Каракуби Микола і Йоанн з паствою своєю прибули на місце для проживання їм призначене... Ієрей Михайло в 1779 р., прибув до табору цього селища, влаштованого на річці Торець, де ними в Бахмутському повіті населена слобідка Каракоба». У У У Відомостях митрополита Ігнатія від 14 грудня 1783 р. написано: «...село називається Каракоба, має 45 дворів і церкву Успіння з одним священиком».

Зазначимо, що питання про колишню назву с. Новоекономічного та його засновників-греків є дискусійним. На території, що належала в другій половині ХІХ - на поч. ХХ ст. Новоекономічному сільському товариству, за даними земської статистики 1886 р., в середині XVIII ст. був розташований запорізький хутір, який, імовірно, після знищення Запорізької Січі заселявся державними селянами та втікачами з Курської, Орловської, Полтавської губерній. Тому походження назви села краєзнавець О.Ковальов пов’язує з прізвищем поміщика Каракова, і з тюрським топонімом «Кара хоба», тобто «чорна нора» (ймовірно, через вихід на поверхню вугільних пластів).

В 1797 г. на поселення в Новороссії знову запрошуються греки, болгари, молдавани й албанці.

У 1817 р. було проведене межування земель греків. Більшість їх осіла в Маріупольському повіті. За офіційною статистикою, в Бахмутському повіті греків було в 1885 р. тільки 8 осіб. Після різанини вірмен в Османській імперії в 1915 р. у Бахмутському повіті виросла вірменська громада (до 100 осіб). 334 греки мешкали в Юзівці на початку 1917 р.
Порівняно швидкий приріст в Новоросії вільного населення в 1776-1781 рр. (з 81381 до 113597 осіб чол. ст., або на 39,59%) був обумовлений появою переселенців з Кримського ханства — греків і вірмен.

Греки як землероби, вівчарі в. ХІХ ст. жили в своїх поселеннях Грецького Маріупольського округу, складали більшість населення портових міст Таганрогу та Маріуполя, де займалися торгівлею та різними ремеслами. У Вірменському Нахичеванському окрузі вірмени, близько 20 тис. чол., переважно купці та міщани, жили в Нахичевані та навколишніх поселеннях. Представники цього народу мешкали в Бахмуті.

У 1871 р. грек І.П. Скараманга заклав свердловину, що дала дані про могутній шар солі під Бахмутом. Було побудовано солеваний завод вартістю 300 тис.р. 30 червня 1873 року міський Голова В.А. Ангеліді уклав з І.П. Скарамангою контракт строком на 81 рік, після закінчення терміну контракту завод ставав власністю Думи і міста. За основу проекту заводу в Бахмуті були взяті проекти заводів в Шененбекі (Прусія) потужністю 800 тисяч пудів солі на рік, в Нансі (Франція) потужністю до 1,8 млн. пудів. Завод Скараманги мав 3 свердловини до 600 футів, використовували одну. Мав 8 чренів на 2 млн.пудів солі на рік. На початку 1870-х рр. В.А. Ангеліді та І.П. Скараманга ініціювали будівництво залізничної гілки до Бахмуту, залізниця була потрібна для вивозу продукції солеварного заводу. І.П. Скараманга зважився на оформлення концесії на себе «без жодних гарантій і субсидій уряду». 17 травня 1876 р. проект Бахмутської гілки був затверджений. 1 грудня 1878 р. перша залізниця з Бахмуту була відкрита. Від Покровського до Ступок вуздовж залізниці були збудовані за 20 років потужні солянокамяні копальні.

І.П. Скараманга в 1879 р. помер. Завод став власністю його дружини Агіри Єгорівни. В 1881 рр. сіль заводу Скараманги виставлялася на Всеросійській промисловій виставці в Москві. Одержує в 1882 р. срібну медаль. Потім були нагороди в Одесі (1884 р.), в Парижі (1889 р.), Нижньому Новгороді (1896 р.), Харкові (1908 р.), Гран-прі і Золота медаль в Лондоні (1907 р.). А.Є. Скараманга удостоюється нагрудного знака цієї виставки.

Скляний завод Е. Фарке було засновано у 1880 р. Завод виробляв пляшок на 140 тис. рублів. Працювали 160 чоловіків та 18 жінок. В 1909 р. на 3 заводах удови Е. Фарке Катерини Мелітонівни Папазоглу (після смерті чоловіка мешкала за кордоном) - скляному, вогнетривкому та вапняному (вироблялися цегла будівельна, вогнетривка, пляшки зелені та бурштинові) працювало 357 робітнгиків. Прибуток становив 306,5 тис. руб. Фірма мала представництва у Харкові, Симферополі та Ростові.

В Бахмуті торгівельно-промислові підприємства за гільдійними свідоцтвами мали греки-купці Міганаджиєв Карабет Керопович, Абазієв Саркіс Лусегенович.