В. О. Богуненко, О. С. Дадашов, Н. О. Тутова Етнічна історія Бахмутського краю

У XVI-XVII ст. в Україні селилися «ашкеназі», європейські євреї, що розмовляли мовою «ідиш».

У Бахмутській фортеці на початку XVIII ст. можна припустити існування тут лавок і шинків, що належали євреям.

У 1727 р. Катерина I видає указ про висилку з Росії всіх євреїв. Імператриця Єлизавета Петрівна в 1743 р. на пропозицію Сенату дозволити торгівлю євреїв в Україні заявила: «від ворогів Христових не бажаю ніякого прибутку».

Катерина II на відвойованому півдні України зберегла торгівельні привілеї для євреїв, ввела «смугу осілості», стягувала з євреїв-міщан і купців підвищені податі. В Указі Катерини II від 26 лютого 1785 р. писалося: «коли єврейського закону люди увійшли вже до стану рівного з іншими, то і належить при всякому випадку дотримувати правила, що усяк по званню і стану своєму мусить користуватися вигодами і правилами без відмінності закону і народу». У 1791 р. розпорядженням імператриці було введено обмеження місцевостей, в яких євреї мали право записуватися у сослівя. На Україні в «смугу осілості» в XVIII-XIX ст. входили Катеринославська, Таврійська, Херсонська губернії. У краБахмутському повіті ця смуга проходила по р. Кальміус по кордону між Катеринославською губ. та Областю Війська Донського. Євреї з початку ХІХ ст. мешкали в усіх містах і містечках Катеринославської губернії.

В середині ХУ111 ст. в Бахмуті мешкало 68 євреїв з родинами. В «Описі атласу Новоросійської губернії 1799 р.» наводяться статистичні дані про національний склад мешканців Бахмуту. На той час єврейське населення міста складало 9,8% (103 чол.), цей показник був середнім для Новоросії. На новому місці проживання євреї записувалися в купецький і міщанський стани. З 282 мешканців Бахмуту, приписаних до купецького стану, євреїв було 12%, серед міщан - 13%. У 1800 р. в Бахмутському повіті проживало 127 євреїв.

У 1804 р. уряд санкціонував виїзд 340000 євреїв з Білорусі. Частина їх утворила біля Бахмуту в 1823-25 рр. 3 землеробських колонії. Нова хвиля єврейського розселення відноситься до 1817 р., коли було створено Товариство Ізраїльських Християн для «навернення євреїв до християнства і до землеробства». Землеробські колонії існували поряд із німецькими, в Олександрівському повіті (господарство їх, втім, було «вкрай поганим, внаслідок незвички до землеробської праці»³²).

Микола I дозволив розселення євреїв в 15 західних і південних губерніях. Поїздки євреїв з простроченими паспортами і квитками міських дум у внутрішні губернії Росії суворо заборонялися. До 1838 р. відноситься циркуляр цивільного губернатора Катеринослава, де наказувалося «слідкувати за правильним виїздом євреїв до столиць». Існував єврейський рекрутський статут, що визначав порядок служби євреїв у російській армії.

Капітан Генерального штабу В. Павлович так описував євреїв Катеринославської губернії; «Из мещан-евреев многие занимаются ремеслами; им должно отдать справедливость в трудолюбии. По характеру малороссийскаго племени, вялаго и непредприимчиваго, здешние уездные города сделались бы совершенными деревнями, если бы их не оживляли несколько евреи своею постоянною деятельностью».

У 1857 р. в Бахмутському повіті проживало 1670 євреїв, у 1863 р. їх чисельність у Бахмуті становила 1560 осіб (у 1824 р. усіх мешканців Бахмуту було 4245, у 1863 р. - 10378). У 1864 р. євреї складали 15% населення міста. У 1869 р. в повіті було 2476 євреїв, у 1897 - вже 9469³³.

У 1885 р. в повіті налічувалося 498 єврейських «прийшлих» родин - 2606 осіб. З них дві сім'ї були селянами-землевласниками, всього в повіті євреїв було 2625. Перепис 1897 р. дав відомості по повіту: з 333 тис. населення євреїв було 10500 (в місті - 3254). Впродовж XIX ст. частка євреїв в населенні м. Бахмута виросла з 12% до 23%.

У 1903 р. міністр Плеве затвердив перелік зі 101 великого поселення (згодом додалися ще 57), де євреям дозволялися зміна місця проживання, придбання нерухомості, оренда. Юзівка, Єнакієво входили до цього переліку. До Бахмутського повіту в цей час прибуває велика кількість євреїв з західних губерній дрібних торговців, ремісників, найманих працівників.

У 1914 р. в Юзівці, селищах при станції, рудниках “Вітка” та “Новосмолянинівський” з 40 тис. мешканців значилися 12 тис. євреїв³⁴.
Одним із поширених занять євреїв у першій пол. XIX ст., поряд із шинкарством, було візництво. З грудня 1854 р. Державна Рада Росії почала розгляд етапів будівництва поштового тракту з Бахмута до Маріуполя. До 1858 р. на поштовому тракті було побудовано 8 поштових станцій з постійними будовами, на кожній станції було по 5 пар коней. Кошторисом передбачалися виділення на утримання станції 4780 крб. сріблом на рік і до 10 тисяч рублів, що поступали у вигляді земського дорожнього збору з населення. Станції на поштовому тракті були передані в оренду (посесію): Михайлівська і Новомихайлівська - купцеві Фроїму Розенбергу (по 145 руб. з пари коней), Микитівська, Скотоватська й Авдіївська - його братові Соломону Розенбергу (по 180 руб. з пари коней), Карлівська, Чердаклінськая - міщанинові Стемковському. На Бахмутську поштову станцію в 1861 - 1864 рр. кореспонденція доставлялася по лінії Москва - Тифліс «екстра-поштою» по понеділках, середах, п'ятницях та суботах. Прибувала пошта з Харкова, Ростова, Таганрогу, Катеринослава, Маріуполя.

У 1864 р. в Бахмуті було приватних складів-магазинів - 4, лавок кам'яних - 44, лавок дерев'яних - 73. У 1861-1864 рр. в Бахмуті нараховувалося купців 2-ої гільдії – 1 чол., 3-ій гільдії - 169 з капіталами в 311,6 тис. руб., тоді як у 1824 р. купців було 98. Значну частину купецького стану в місті складали іудеї.

Основна маса єврейського населення в XIX ст. на Україні концентрувалася в містечках- «штетлах». З євреїв 35-40% були крамарями, 30-35 - кустарями, 5-10% - робітниками.

Подушна подать міщан-євреїв в XIX ст. складала 8 руб. на рік, на утримання доріг - 25 копійок, на устрій судноплавства - по 50 коп. з людини, на земські повинности - 18,5 коп. До цього слід додати, що в кінці XIX ст. євреї платили податки «свічний» і «коробочний».

У 1864 р. хлібників, мірошників і кондитерів у Бахмуті було 13, кравців - 18, шевців 19, черевичників - 5, шапошников - 5, золотих справ майстрів - 2. годинникарів - 3, цирульників - 3. Серед 163 майстрів, 147 підмайстрів, 44 учнів більшу частину складали євреї, що переселилися з Царства Польського, Каменець-Подільської, Віленськой і Київською губерній.

Серед торговців Бахмуту наприкінці XIX ст. євреї складали 36,4%, серед промисловців - 59,1%. Все нерухоме майно Бахмута в 1908 р. було оцінене в 2.069.415 руб. Нерухомість євреїв оцінювалася приблизно в 650 тис. руб.

Серед лавок на Торговій площі 15,6% належало євреям Ліпаревим, Міленковим, Глейзеровим, Гершковичам, де їм належало 53% лавок. Великими магазинами володіли євреї Лейферов, Наймарк (мануфактура і одяг), X. Браверман (кондитерські вироби). Корсунський (меблево-дзеркальний магазин). З єврейських купців одним із найбагатших був Йосип Лейферов. Велику справу мала численна сім'я Абрамовичей. Абрам Якович з 1894 р. володів паровим мдином, що виробляв 7 сортів борошна, мав 34 робітників, річний оборот 500 тис. руб. Його сини Юрій, Григорій, Ізраїль, Давид, Яків, Ілля, Мойсей були співзасновниками Торгового Дому «спадкоємців А.Я. Абрамовича». Ця фірма мала філію в Лисичанську. Мойсею Абрамовичу належали доломітовий кар'єр біля с. Веролюбівка, алебастровий завод із річним виробництвом на 41 тис. руб.

Багатьма підприємствами володів рід Французових. Абрам Французов орендував гіпсовий кар'єр Діомідова та мав власний гіпсовий кар'єр, з 1898 р. цегляний завод з оборотом 45 тис. руб. і 12 робітниками. Борис Мойсейович володів гіпсовим кар'єром, млином на 100 тис. пудів, з 1889 р. - цегляним заводом з оборотом у 8 тис. руб. і 26 робітниками. Він керував цегляним заводом Григорія Хенкіна, заснованим в 1869 р., з оборотом у 25 тис. руб. і 15 робочими. Міні Французовій крім двох лавок належало два житлових будинки. Перший автомобіль «Роллс Ройс», що з'явився в Бахмуті в 1898 р., належав В.Г. Французову, власнику гасових складів, цегляного, алебастрового та цвяхо-костильного заводів.

Промисловістю (лісопилка, цегляний завод) займалася родина Палантів. Л.Я. Гершковіч, А.М. Крамарев мали гіпсові кар'єри, М. Крамарев мав типо-літографію з книжковою і канцелярською лавками. М. Венгеровський мав невеликий цегляний завод з оборотом у 8 тис. руб. на рік. Братам Рабиновичам належав млин.

Власників завода Джона Юза та робочих обслуговували єврейські ремісники й торговці. В Юза був конфлікт з євреями-торгівельними посередниками. У січні 1881 р. підрядник-єврей подав до суду позов на Юза, якого звинуватив у розкраданні сировини. Бахмутський з'їзд мирових суддів виправдав Юза.

Під час будівництва залізниць у Донбасі купець Самуїл Соломонович Поляков створив акціонерне товариство по будівництву залізниць, заснував Азово-Донський банк. У травні 1861 р. була побудувана залізниця від Лисичанська до Аксая на Дону. Будівництво коштувало 3,9 млн. рублів. Найбільшою на той час була Курсько-Харківсько-Азовська залізниця. На її лінії було понад 100 заводів, від неї залежав вивіз хліба з Чорнозем’я до південних портів, розвиток вугільної, металургійної та соляної промисловості.

Згідно Статуту Акціонерних товариств 1895 р., завідуючими справами, керівниками нерухомим майном не могли бути особи іудейського віросповідання. Проте в 1914-1916 рр. до складу Правління вогнетривкого заводу М.О. Ковалевського (Часів Яр) входили іудеї А. Звенигородський, М. Майданський. Комерційні інтереси пов’язували М.О. Ковалевського і багатого катеринославського купця та промисловця Мойсея Юдовіча Карпаса. В 1901 р. він мав у Часів Ярі доломітовий кар'єр, штейгером був Мойсей Романович Гуревич. Реклама регулярно роміщувалася в «Довідниках-календарях», «Адресних книжках» Катеринославської губернії в 1898-1915 рр. Карпас торгував вапняком із власних кар'єрів в Гришинській волості, був агентом фірм з реалізації вогнетривів, вугілля, металопродукції. У 1913 - 1916 рр. М.Ю. Карпас був акціонером «Товариства заводу М.О. Ковалевського».

У 1911 р. біля Часів Яра функціонував гіпсовий кар'єр катеринославського купця Б.В. Шапіро.

У «Списку гірничо-промислових підприємств Бахмутського гірничого округу» (1913 р.), в переліку вугільних копалень (усього - 21) значилися: Володимиро-Костянтинівська В. Українського, Леонівська – Л. Ескінда, Лисичанська – І. Левіта, Привольнянська – П.М. Фаєрмана, Рубежансько-Донецька – братів Шлоєвих, Рубежанська – Ш. Ковшонли, Троїцька – Л. Мошкевича, Надеждінська М. Горлецького та Л. Якубовського, копальня Наймана.

Слюсарно-токарна майстерня Арона Вульфовича у Гришиному виробляла продукції на 10 тис. руб., мала паровий казан та 15 робітників. Обробкою шкіри займався в Юзівці Абрам Давидович, було оброблено шкір на 14 тис. руб., працювало 6 робітників. Його дружина виробляла мило.

Щоб максимально здешевити виробництво, власники парових машин для будівництва млинів використовували свої двори. Паровий млин бахмутського купця I гільдії Соломона Йосиповича Трахтерова згадується у Відомості про фабрики й заводи Катеринославськой губернії за 1890 р., паровий млин належав і Гінзбургу. За п'ять років С. Трахтеров клопотав перед урядом про створення «Бахмутського Товариства мукомельної справи».

У Відомості про фабрично-заводські промислові заклади за 1896 р. є відомості про паровий млин Торгового дому А.Я. Абрамовича. При цьому млині існувало невелике за обсягом виробництво макаронів, що складало 4,5%. В середині 1890-х рр. Абрамовичи здали млин в оренду харківському міщанину чеху Францу Ширбі.

Переробкою соняшника займалися кілька єврейських підприємств. Михайло Брейдін виробляв олії на 15 тис.рублів, мав 4 робітники. Михайло Вульфович у Гришиному виробляв олію на 16 тис.рублів, мав 3 робітники.

У 1910 р. відбувається зміна власників мукомельних заводів. З документів зникають прізвища Трахтерова, Гинсбурга. Абрамовичів. Серед даних за 1913 р. є відомості про завод Б. Рабиновича (з річним виробництвом 630 тис. пудів борошна), Товариства «Френкель і Єланчик» (120 тис. пудів), X. Макарова (140 тис. пудів). А. Французова (120 тис. пудів).

У 1900 р. Колдинському належав «Завод фруктових і ягідних вод», Добрейцер - «Завод газованих і фруктових вод», Сталь - «Завод зельтерської і фруктової вод». Прянико-цукеркової продукції випускав у 1890-ті рр. заклад Фейси Сангурської на 10 тис. рублів, заклад Давида Дегліна - на 10 тисяч рублів.

У 1895 р. в Бахмуті й повіті було 3 пиво-медоваренних заводи із загальним виробництвом 72 тис. пудів пива. З 1869 по 1880 рр. існував пивоварний завод купця Адельмана з річним доходом 3450 руб. У 1880 р. він був викуплений А.Я. Абрамовичем. Завод випускав пиво столове, пльзеньське, чорне. Для виробництва продукції ячмінь доставлявся залізницею з Дубно, Любліна, Варшави, Нюрнберга на суму 2 тис. руб. на рік. Виробництвом завідував майстер-чех Франц Ширба, що закінчив Школу пивоварів в Трітте в Австрії. Пиво та мед продавалися аптекам дрібним оптом, уроздріб у лавки Бахмута. велика частина продукції вивозилася залізницею.

Наприкінці 1880-х рр. був заснований пиво-медоваренный завод Соломона Трахтерова. Виробництвом завідував Альберт Францович Ебір - чех, дипломований пивовар з Праги. До 1914 р. загальне виробництво пива на заводі Трахтерова складало 180 тис. пудів.

Будівництво в останній чверті XIX ст. складів з гасом було викликане переходом на використання гасових ліхтарів у містах та на підприємствах. Перша згадка в звітах Міської Думи про створення паливно-мастильного складу на території Бахмуту відноситься до 1888 р., коли на підставі ухвали Міської Думи від 11 серпня купцеві Мойсеєві Кауфману віддали міську землю вигону під пристрій підвалу для складу гасу. Пізніше під склад гасу виділили землю купцеві Когану. В 1908 р. на території Бахмута знаходилися гасові склади Михайла Брейліна, Коплана, Каменецкого і Брукмана, Хаїма Бравермана і Реввеки Каменецької. За міською межею гасовий склад що належав В.Р. Французову. В 1908 р. створено товариство «Мазут» з оцінною вартістю 6 тис. руб.

Першу друкарню в Бахмуті відкрив в 1872 р. міщанин Рафаїл Гріліхес. У 1882 р. працювали три людини, дохід складав 2,5 тис. руб. на рік. Друкарня М. Крамарева була заснована в другій половині 1890-х рр. На початку ХХ ст. виникли друкарні Р.В. Піпко, І.X. Новікова, І.Л. Дерковського, Новицького, товариства «П. Вальдштейн і син».

Агентами страхових товариств (1-го і 2-го Російських страхових, Страхового товариства Петрограду, Північного товариства «Саламандра», «Росія») були, як правило, євреї.

Товариства допомоги бідним євреям з 1880-х рр. існували в Бахмуті, Єнакієвому, Юзівці, Костантинівці. Абрам Єланчик, купець І-ої гільдії, очолював «Дрібноторгівельне, ремісниче і кустарне позиково-ощадне товариство».

25 вересня 1911 р. Опікунство повіту дитячих притулків провело лотерею «Алегрі» і зібрало 3518 руб. З 473 учасників більше 130 були євреї - промисловці, купці.

До установ державного казначейства євреї - чиновники не допускалися. Проте вони грали значну роль у банківських капіталах.

У 1910-1915 рр. в Бахмуті аптеки належали Д.Н. Межеровському, А.Я. Зільберману, М. Розенбергу, В.Г. Гальперіну; в Бахмутському повіті - Нахману Косачевському в Лисичанську, Борису Вейсбергу, Елю Жиліну в Єнакієвому, Фейзі Житомирській у Гришиному, Хаїму Зельману в Горлівці, Залману Каплуну в Дружківці, Ханіну Макарову, Пінкусу Гольдштейну, Гиршу Левітану в Юзівці. Тільки одна аптека належала не єврею. З 16 сільських аптек 14 належали євреям. Наприкінці 1902 р. в Бахмуті організували нелегальний союз службовців-фармацевтів. В основному завдання союзу зводилися до поліпшення умов праці і матеріального становища працівників аптек. У 1905 р. було організовано перший виступ аптечних працівників за свої права. Після поразки революції 1905 р. умови аптечної праці в Бахмуті погіршилися, в аптеках торгували алкогольними напоями.

Отже, поселення в краї євреїв найбільш інтенсивно відбувалося впродовж ХІХ ст. - на поч. ХХ ст. Вони складали значний відсоток населення. Євреї-підприємці, промисловці, ремісники відіграли велику роль у становленні економічного життя Бахмутського повіту.

Окремі представники німецького етносу грали в житті краю помітну роль починаючи з середини XVIII ст. Так, у 1744 р., за запитом коменданта полковника Спешнєва, до Бахмуту для опису солеварень прибули камер-радник Юнкер (1702-1746) та інженер-майор Мазовський. Випускник Лейпцігського університету, «професор поезії», друг фельдмаршала Мініха Юнкер приїхав до Росії в 1731 р., з 30 червня 1737 по 1746 р. він був Директором бахмутських і торських соляних заводів. Майже 2 роки Юнкер і Ломоносов вивчали соляну справу в Германії, за дорученням Юнкера Ломоносов склав «Нижайшу доповідь щодо соляних справ у Бахмуті й Торі».

Під час російсько-турецької війни 1736-39 рр. у Бахмуті перебували маршали І. Мініх і П. де Лассі. Штаб останнього був у Бахмуті. Петро Петрович де Лассі був ірландцем, народився в 1678 р., служив у французькій армії, воював у Германії, на стороні австрійців воював з турками. В 1700 р. під Нарвою командував полком Я. Брюса. 20 травня 1736 р. взяв Азов, був поранений, нагороджений Анною Іоанівною орденом Андрія Первозваного. Де Лассі організував оборону по Донцю, Міусу та Кальміусу. В 1740 р. Сенат присвоїв йому титул графа. З його ім’ям пов’язані заходи по впорядкуванню солеваріння в Бахмуті, рубки лісів по ордерах.

Генерал-майор Іоган Романус ревізував донського отамана С.Єфемова, внаслідок чого той опинився у 1764 р. у вязниці. У 1768-69 рр. Романус очолював гарнізон Бахмуту. Намісниками Новоросійського краю були: у 1765-67 рр. – генерал-поручик фон Брандт; у 1800-03 рр. – генерал-майор Міхельсон, у 1804-05 рр. – генерал інфантерії Розенберг.

Мінеролог Гаскойне був першим директором Луганського ливарного заводу з 1794 р. та займався відновленням солеваріння у Бахмуті. Відновленням цих заводів у 1806-1809 рр. займався Яків Християнович Нілус.

Масове переселення німців до Новоросії почалося після того, як у 1788 р. Катерина ІІ їх запросила до Російської імперії. Ідея ця належала графу О.П. Румянцеву, який під час Семирічної війни 1756-63 рр. звернув увагу на високий рівень господарства німецьких селян.

Перша хвиля переселення меннонітів (протестантів – послідовників секти Симоніса Меннона, голландця, що відкололася від анабаптистів у середині XVI ст.) до Російської імперії відбулася з району м. Данциг. У 1789 р. вони заснували відомий район Хортиця. Група переселенців-меннонітів осіла на р. Конці та поблизу Катеринослава.

У 1803 р. разом з новоприбулими колоністами з Данцигу та Ельбингена нові німці поселилися біля р. Молочної – в так званому Молочанському, або Гальбштатському краї виникли найбільші німецькі поселення. Звідти за 30 років менноніти переселяються в межі Маріупольського повіту.

У 1790-96 рр. в Маріупольський меннонітський округ переселилося ще 117 родин, кожній виділялося 65 десятин землі. Німці звільнялися від податків, рекрутської служби, мали право будувати фабрики, заводи, вільно займатися торгівлею. Окрім меннонитів, було більше 900 лютеран і католиків, також були «гутеріти», «сепаратисти» та ін.

За указом Олександра І в 1804 р. в Германії південній та південно-західній знову почався набір охочих до переселення за майновим цензом. В трьох південних губерніях в 1820-ті рр. з’являються німці-католики та протестанти (переважно лютерани). В Приазов’ї виникають «Маріупольські колонії», заселені вихідцями з Баварії (лютерани), Східної Прусії (католики), баденськими та дармштатськими колоністами. П’ять колоній були заселені з Чернігівської губернії, де колонії існували ще з 1767 р.

У 1822 р. центром 24 німецьких колоній у Приазов’ї став Остгайм (нині м. Тельманове). Пізніше німецькі колонії з’явилися в сусідніх повітах, в т. ч. і в Бахмутському.

Наглядачами колоній у Катеринославській губернії в 1844 р. були колезькій секретар Карл Карлович Біллер, штаб-ротмістр Карл Іванович Штемпель³⁵.

У другій пол. ХІХ ст. відбулося наступне розселення німецьких колоністів на землях війська Донського та Бахмутського повіту.

У 1874 р. Олександр ІІ підписав Маніфест, у якому йшлося про введення військової повинності на засадах обов’язкової та особистої служби всіх громадян. Це спричинило від’їзд частини колоністів, різке несприйняття з боку меннонітів, яким вчення забороняє тримати в руках зброю. Для меннонітів військова служба була замінена альтернативною- залучали до земляних робіт, висадки дерев, тощо.

У 1875 р. був прийнятий «Устав про колонії іноземців у Російській імперії», в якому були деталізовані права та обов’язки колоністів, визначені критерії належності до колоністів.

У Бахмутському повіті німцями-меннонітами були засновані колонії: Беззаботівка, Катеринівка №1 (1889 р.), Романівка №2 (1890 р.), Леонідівка №3 (1889 р.), Олексіївка (1890 р.), Миколаївка №5 (1884 р.), Гнатівка №6 (1889 р.), Олександрополь (1888 р.), Кондратіївка (1892 р.), Ніколайфельд (1889 р.), Мариєнорт (1885 р.) Міхаельсгейм (1885 р.), Нордгейм (1885 р.), Ебенталь (1888 р.), Олександрдорф (1888 р.).

Лютерани заснували Липове (1889 р.), Біркенфельд (1889 р.), Нойбах (1892 р.), Високе Поле, Христинівку (1891 р.), Рейнталь, Баронівку (1889 р.), Катариненфельд (1886 р.), Кляйн-Лібенталь, Хеленівку, Ново-Дмитрівку, Курдюмівку, Германсталь (1889 р.).

Колоніями німців-католиків були: Деконська (1889 р.), Єлізаветівка, Губенфельд. В с. Олександро-Шультиному мешкали німецькі родини. У 1884 р. німці-колоністи з Маріупольського повіту придбали в поміщиків Олександро-Шультинської волості 11595 дес. землі та заснували колонію Феттера. Німці часто не утворювали окремих колоній, оселялися в окремій частині села (Берестова Артемівського району, де навіть був німецький колгосп до 1940 р.).

Дев’ять меннонітських колоній були утворені у верхів’ях р. Кривий Торець. Їх центром стала меннонітська колонія Нью-Йорк (сучасне смт. Новгородське). Вона була заснована в 1889 р. біля важливої залізничної лінії Ясинувата-Харків.

В 1885 р. в повіті числилося 313 німців, до перепису 1897 р. їх кількість збільшилася в 4,5 рази. За пеписом у Бахмутському повіті мешкало 12646 німців, що складало 3,8% населення ( від 332478). 11802 були записані як протестанти, 4178 – як католики. Під час реформи П. Столипіна у 1913 р. Земство направило на поселення з Бахмутського повіту на нові місця в Акмолинський район багато німецьких родин.

Перед початком І Світової війни у повіті збільшилася кількість голландців. В Юзівці в 1917 р. мешкали 70 німців, 50 австрійців.

Німці-колоністи, що прибували на поселення, особливо менноніти, відрізнялися зразковим господарством. Чистота, порядок у поселеннях і будинках, відмінні сади, зразково оброблені поля складали «різку протилежність з господарством решти станів у губернії»³⁶. Менноніти майже не знали неврожаїв і в голодні роки постачали хліб навколишнім поміщикам і селянам. На початку свого господарювання у Новоросії колоністи використовували привезені з собою традиційні німецькі плуги, що виявилися непридатними для обробки українських чорноземів. Був сконструйований т. зв. “колоністський плуг”, що являв собою модернізований український³⁷.

У німців-колоністів було потужно розвинене конярство, вдосконалене ковальське ремесло. Колоністи займалися переважно товарним городництвом, вівчарством, розведенням фруктових і тутових дерев, різними ремеслами. Славилися німецькі ресорні брички, фургони.

Серед промислів у німців-колоністів переважало шовківництво і тютюнництво. Рівень організації господарств був високим порівняно з місцевим. Колоністи, отримуючи високі врожаї, формували запаси зерна, тому посухи не надто впливали на їх господарство. У неврожайні роки були випадки допомоги німців місцевим селянам. Так звані «житла пруського типу», де житлові й господарські приміщення були розміщені під одним дахом, поселенці будували з цегли власного виробництва. Майже в кожній колонії існували невеличкі пивоварні.

Промисловці Бахмуту виписали з Європи в 1875 р. чавунні труби і насоси для міського водогону, а уряд дозволив все увезти до Росії безмитно. Дума оцінила діяльність Е.Фапрке та Мартенса.

У 1876 р. Дума в нагороду передала йому 20 десятин землі біля залізничного вокзалу лінії Попасна-Краматорськ для будівництва скляного, вогнетривкого, цегляно-черепичного і алебастрового заводів. Фарке запросив молодого інженера В.В. Штерцера. Вдова Фарке цілком довіряла Штерцеру, вийшла заміж за купця грека Попазоглу і виїхала за кордон, купець ІІ-ї гільдії Штерцер став повноправним господарем фірми Фарке. В кінці XIX ст. В.В. Штерцер будує в Краматорську завод вогнетривких виробів, цементу й алебастру, яким керував син Штерцера Франц. Вікентій Войтехович вкладає свої гроші в акції та бере участь у будівництві Деконського вогнетривкого заводу. Біля с. Трипілля В.В. Штерцеру належав кар'єр з видобування доломіту, кар'єр він відкрив біля с. Кодемо, мав гіпсовий кар'єр на землі Миколаївського сільського Товариства (1911 р.). В 1910 р. В.В. Штерцер стає співзасновником Товариства «Доломіт» біля станції Яма разом із селянином с. Родіонівка Жученком. В 1911 р. В.В. Штерцер будує в Часів Ярі кераміко-черепичний завод. Його компаньоном був К.А. Вістінгаузен (Гришине).

Однією з перших в Донбасі була побудована прекрасно оснащена на ті часи електростанція в 1913 р., обладнана дизелями і генераторами німецького виробництва. ЇЇ обслуговували інженери з Німеччини і Бельгії. Ще в 1904 р. Дума доручила міському Голові В.І. Першину «поклопотатися про найшвидше освітлення міста електрикою». У зв'язку з браком міських коштів міністерство фінансів дозволило заснувати іноземну концесію, в 1909-12 рр. будівництвом займався Торговий Дім «Н. Феттер і Е. Гинкель в Москві».

Фірма «Сіменс і Гальке» побудувала телефонну мережу повіту у 1899-1901 рр.

У 1881 р. Н.Г. Нібур у німецькій колонії Нью-Йорк (нині сел. Новгородське біля Дзержинська) заснував Чавуноливарний та механічний завод. Директором був Г.Я. Нібур, завідуючим комерційною частиною К.М. Абкін. Завод мав паровий казан 350 к.с., виробляв рядкові сівалки, жатки, буккери, кінні молотарки, кукурудзяні молотарки на 450 тис. рублів. Працювало 350 робітників. У 1910 р. в Катеринославі було вручено Похвальний лист Я.Г. Нібуру від Полтавського Товаристра на 13-рядну сівалку «Слава», велику срібну медаль Виставкового комітету «за якість лобогрійки-жнейки».

У 1910 р. Харківське Товариство сільсьских господарів присудило Я. Діку Малу срібну медаль за корів-сименталів. Полтавське Товариство сільських господарів присудило Малу срібну медаль К.А. Вістінгаузену за сівообороти, досконалу обробку землі та різноманітні культури.

У 1883 р. до розробки покладів ртуті в районі Микитівки долучилося Акціонерне Товариство «Ртутна справа А. Ауербаха і К°». Того ж року в Бахмуті інженер Карл Васильович Квельмс заснував чавуноливарний завод з паровим казаном. Зайнято було 20 робітників, вироблялися кришки водогінних колодязів, художні грати та ін. на 18 тис. руб.

П.П. Дік і П.Г. Унгерн у колонії Нью-Йорк відкрили банківську контору, в лютому 1912 р. перетворили її в банківський дім «П.Г. Унгерн і П.П. Дік» з основним капіталом у 100 тис. руб.

Наприкінці 1880-х рр. керівником Брянцевської соляної копальні був барон Клод фон Юргенс, гірничий інженер.

Яскравою особистістю серед промисловців Бахмутського повіту був Вікентій Войтехович Штерцер (народився в 1846 р. в Австро-Угорщині).

У 1911 р. біля Віролюбовки Р. Мінц володів кар'єром кварцевого піску. Кварц і пісок видобував біля Бахмуту Бергман В.Л.

Завод австрійця Франца Роста, що був «приписаний» до с. Івано-Хрещеньського в трьох верстах від Часів Яру, в 1902 р. виробляв вогнетривкої цегли на 50 тисяч руб. на рік.

Давид Феттер, чиї землі знаходилися в заснованій ним в 1884 р. німецькій колонії в 2-3 верстах від Часів Яру на північний схід, в 1897 р. заснував завод, що випускав будівельну цеглу, марсельську черепицю та іншу продукцію. У Феттерів з 1898 р. був паровий млин на 2-х казанах, з 12 робітниками, вироблялося 250 тис. пудів борошна на суму 120 тис. рублів в рік, працювало 12 робітників та 2 парові казани.

У 1911 р. Є.М. Фрейфельд заснував паровий млин у Часів Ярі, мав шкірообробний завод.

Брати Зіманс мали паровий млин у с. Миколаївці.

У 1902 р. паровий млин німців братів Петерсів у Нью-Йорку виробляв ржаного борошна на 35 тис. рублів, мав 4 робітники. Паровий млин Генріха Герцена виробляв борошно на 75 тис. рублів при 7 робітниках. П.П. Дік виробляв борошна на 70 тис. рублів, мав 7 робітників. Пауль Унгер виробляв борошно різних сортів на 75 тис. рублів, мав 8 робітників. Корнелій Упрау виробляв борошно на 75 тис. рублів, мав 6 робітників.

Паровий млин (на 2 казани) Карла Берндта у с. Ясинівці виробляв борошна на 30 тис. рублів, працювало 5 робітників. Млин Михайла Геккера виробляв у с. Андріївці житнього борошна на 25 тис.рублів, працювало 4 робітники. Давид Геккер у Гришиному виробляв борошна різних сортів на 70 тис.рублів, працювало 20 робочих. Герцен Генріх мав млин у с. Олександро-Шультино, де виробляв борошна на 75 тис.рублів при 8 робітниках. Гільдебранд Олена мала млин у c. Верхньо-Лисичанську, де вироблялося борошна на 10 тис. рублів, були зайняті 2 робітники. Яків Левен із сином Данилом виробляв у с. Кіндратіївці борошно на 20 тис. рублів, мав 6 робітників. В цьому ж селі Генріх Еккер виробляв просте борошно на 70 тис. рублів , мав 4 працівники. Яків Нейфельд у с. Миколаївці мав млин з 2 казанами, виробляв борошно різних сортів на 225 тис.рублів, мав 8 робітників. Торговий Дім Зіменс і Генріх мали у с. Михайлівці млин, де виробляли борошно на 100 тис. рублів, мали 6 робітників. Мала Золота медаль Катеринославського губернського земства була вручена у 1910 р. Товариству Г.А. Нібура (колонія Нью-Йорк) «за високе виробництво середніх сортів борошна».

Олена Гільдебрандт у с. Верхньо-Лисичанськ виробляла олії на 12 тис. руб., мала 3 робітники. Яків Унгер у Нью-Йорку виробляв олії на 10 тис. рублів, мав 3 робітники. Фрізен Пітер у Голіцинівській волості виробляв олії на 7 тис. рублів, мав 2 робітники. Ковбасні вироби в Юзівці виробляв Владислав Фрізен на 40 тис. рублів, мав 12 робітників.

Склад землеробських знарядь Н.П. Гушнера пропонував сільськогосподарську техніку - від грабель до американських косарок «Дірінг» і запчастин до них. Конкурентом була фірма «І.І. Найговзен і Я.С. Фрідман». Товариство «Ремпель і Курц» машини для виробництва черепиці, тротуарних плит. Г.Г. Агуф володів магазином годинників в Бахмуті.

Відбувалося проникнення німецьких капіталів у металургійні та гірничо-промислові компанії. В 1913-1915 рр. на землі Миколаївського сільського Товариства і дворянки Феніної виникло підприємство барона Е.Е. Бергенгейма «Товариство по виробництву вогнетривкої цегли, гончарних виробів».

Добробут колоністів визначався приватним підприємництвом, торгівлею, великим землеволодінням. Серед прізвищ найбільших землевласників Бахмутського повіту зустрічаються німецькі: генерал-лейтенанта Ф. Штофеля, полковника А.І. Нордберга, генерал-лейтенанта Н.Н. Гельмгольца, ротмістра барона А.А. Фітінгофа, барона Г.В. Штейнгеля, Клейст фон Лесса, К.В. Фохта. Німцями, як громадами колоністів, так і окремими багатими людьми проводилася купівля великих маєтків. Так, Клейст фон Лесс мав біля с. Званівка 714 дес., барон Штейнгель біля х. Ільїнівки - 216 дес. Заможний селянин німець К.В. Фохт (х. Лозовий) мав 282 дес. землі, 27 голів рогатої худоби. Земельні ресурси повіту складали в 1914 р. більше 828 тис. десятин. Дворянські землі становили до 95 тис. дес., селяни володіли 520 тис. десятин, купці - 17,9 тис., німці-колоністи - 12 тис. дес.

У Бахмутському повіті у останній чверті ХІХ ст. оселилися голландці – гірничо-промисловці, інженери. Керуючим Деконською соляною копальнею, заснованою в 1880 р., був голандець Фальксмак.

Засноване 1884 р. і допущене до діяльності в Росії 1888 р. голландське «Анонімне товариство для розробки кам'яної солі в Росії» мало основний капітал 600 000 гульденів. Правління Товариства, до якого входили Л.Я. Ван дер Стенговен, В.Г. Ван Браам, Г.Л. Бізефельд, Я.Р. Де-Конінг, знаходилося в м. Дордрехт (Голландія). Підприємство мало право на оренду нових земельних ділянок, будівництво залізниці, що з'єднувало шахту із ближчою станцією терміном до 1 січня 1945 р. у Бахмуті. Товариству належала соляна копальня «Петро Великий», де працювали 170 робітників, в 1907 р. було видобуто 4845063 пудів солі вартістю за 1 пуд 6 коп. Керуючим копальнею, відповідальним агентом у Росії був Б.В. Пардекопер, зав. технічною частиною - І.І. Шерер, зав. комерційною частиною – Ван ден Майзенберг. Видобуток солі за період з часу заснування шахти «Петро Великий» у 1888 р. до 1913 р. зріс від 1.590 тис. пудів до 6.511 тис. пудів. Поблизу станції Ступки існувала своя голандська колонія- будинки, школа, кладовище, рейкова «кінка» до Бахмуту.

Іноземні Товариства не обмежувались видобуванням кам'яної солі, вони використовували її як сировину для виробництва соди, соляної кислоти, сульфату (для виготовлення скла).

Як висновок, німецьке населення у значній кількості з'являється в Бахмутському повіті в другій половині ХІХ ст., що було пов'язано переважно з розселенням великих родин, пошуком ними вільних місць для заснування колоній. Німці зіграли особливо велику роль у вдосконаленні сільського господарства краю. Австрійці та голландці наприкінці ХІХ — на поч. ХХ ст. приймали участь у розвитку промисловості краю.
2.5. Англійці

В 1841-42 рр. в Бахмутському повіті з метою докладного опису соляних джерел працювала експедиція англійця Мурчисона. Два англійських інженера в маєтку І.П. Погорелова в Олександро-Шультинській волості в 1880-ті рр. вели розвідку солі за 5100 руб.

Англійці в Бахмутському повіті з’явилися в значній кількості наприкінці ХІХ ст. в зв’язку з будівництвом у 1869-71 рр. найбільшого в Бахмутському повіті металургійного заводу Джона Хьюза (Юза). В 1885 р. англійців у повіті значилося 223 чол.

Дж. Юз у 1860-ті рр. був директором Мілвольського заводу в Великій Британії. В квітні 1869 р. він уклав з Російським урядом «Договір на утворення Новоросійського Товариства кам'яновугільного, залізного і рейкового виробництва з капіталом у 3.000 тис. фунтів стерлінгів (3 млн. рублів) і Товариства залізничної гілки від Харківсько-азовської лінії». Влітку 1869 р. Юз оселився на хуторі поміщиці Смолянінової. Була побудована кузня, де виготовляли інструмент для будівництва. В квітні 1869 р. Юз домігся у Комітеті міністрів будівництва Костянтинівської дороги вартістю 5,3 млн.рублів, 68 верст. Замість 6 років її збудували за 3- Костянтинівка-Ясинувата-Оленівка.

Основними акціонерами Новоросійського Товариства виступили 8 осіб. Директорами-розпорядниками були призначені Джон Юз і Джон Гуч із жалуванням в 1000 фунтів стерлінгів. Товариство взяло в управління 2 шахти, що знаходилися на землі поміщика Лівена. Для своїх підприємств Товариство спочатку орендувало у місцевих поміщиків землі, які в 1889 р. придбало у власність. Англійці мали 18 тис. десятини землі і були найбільшими землевласниками у Бахмутському повіті. Разом з Юзом з Англії прибули близько 100 англійських фахівців. Промисловець платив їм по 80 руб. на місяць. Після першої ж зими в розпорядженні Юза з цих людей залишилося лише троє. З 451 людини, зайнятої у підприємця в червні 1871 р., “переважна більшість були росіяни, що походили із Смоленської, Тульської і Курської губерній, - значилося в звіті комісії Зеленцева, Летуновського і Ройлякова. - Місцеве населення не схильне брати участь у фабричній праці”. Підприємство до 1890 р. повернуло всі позики, виготовлення сталі з 1883 по 1914 р. зросло з 1,1 млн. до 14,3 млн. пудів. Джон Юз після смерті залишив чотирьом синам спадщину в 1 млн. рублів золотом.

Судячи з великої кількості биків, племінних жеребців, симентальських корів, продуктів сільського господарства (вироблялося борошна на 100 тис. руб.), представлених на Катеринославській виставці 1910 р. та відзначених золотими та срібними медалями, Юзівський металургійний завод мав потужне підсобне виробництво.

Окремі представники французького етносу були на поч. ХІХ ст. намісниками Новоросії: в 1805-15 рр. - генерал-лейтенант герцог (Дюк) де Рішельє; у 1815-22 рр. - генерал від інфантерії граф Ланжерон.

Французькі прізвища у цей час зустрічаються в історії Бахмуту: так, після пожежі 1815 р. архітектору Гесте доручають скласти новий генеральний план міста.

У 1885 р. в Бахмутському повіті мешкали 16 французів, 13 італійців, 4 бельгійці. Напередодні І Світової війни кількість бельгійців у повіті збільшилася.

У 1892 р. в Дружківці було засноване Донецьке Товариство залізоробного та сталеплавильного виробництва з загальним капіталом 4,5 млн. рублів. Правління знаходилося у Парижі на Рю де Астор. Головою Правління був Е. Пастер, заступником Бонар, членами - К. Аст’є, Г.Шанов, Є. Берд’є, К Мциховський. Директором заводу був А.Ю. Іллеро, технічним - Е.К. Ліндер, комерційним - Утвіллер.

У 1897 р. Бельгійське анонімне Товариство заснувало біля Дружківки Сталеливарний та механічний завод. Керуючим був Є.Є. Кап’є- Дюпре, директором-розпорядником - Ф.О. Ф’єве. Статутний капітал становив 1 115 тис. рублів. Завод мав паровий казан та генератор потіжністю 400 к.с. Працювало 450 робітників.

У 1910 - 1911 рр. В.О. Плещєєв продав свій вогнетривкий завод у Часів Ярі Анонімному Товариству «Кринична на Дінці», яке виникло за ініціативою підданих Бельгії і Франції. 19 травня 1897 р. в Російську місію в Бельгії звернулися член Палати представників інженер Жюль Даллеман, промисловець Еміль Декамп, інженери Верб Крафт, Олів'є П‘єтт, Жорж Даллеман про утворення Правління Анонімного Товариства «Кринична» (в місті Селіє). 19 січня 1898 р. Департамент торгівлі та мануфактури Міністерства фінансів розглянув Статут, документи на купівлю 55 десятин землі біля сіл Кринка-Пантелеймонівка Бахмутського повіту й Маячки-Шабельковка Ізюмського повіту. Товариство мало капітал в 1,2 мільйони франків. Товариство створювалося на 30 років. Міністр фінансів граф Ю.С. Вітте дозволив діяльність Анонімного Товариства. Керуючим став Віктор Олександрович Френе. У 1909 р. Товариство «Кринична» мало: основного капіталу 450 тис. руб., двигун паровий в 160 кінських сил, 120 робітників, виготовлялися вогнетривка цегла для доменних і коксових печей, вагранок, цемент вогнетривкий на суму 412 тис. руб. на рік. Новим керівником заводу був призначений бельгієць Жорж Фірнемон, що володів 31 акцією на суму 15,5 тисячі франків. 26 червня 1912 р. на екстреній нараді акціонерів Анонімного Товариства ухвалюється рішення у зв'язку з поглиненням заводу Плещєєва про збільшення статутного капіталу до 2,5 міліонів франків, про випуск 2600 нових акцій по 500 франків. Найбільші пакети акцій придбали по підписці Еміль Декамп з Брюселю (540 акцій на 270 тисяч франків), інженер Олів'є П’єтт з Брюселю (200 акцій на 100 тисяч франків), член Палати представників Жюль Даллеман з Льєжу (125 акцій на 62,5 тисячі франків). В 1914 р. АТ «Кринична» мало оборотного капіталу 450 тис. руб., 120 робітників, сталий перелік продукції і річний об'єм реалізації 275 тис. руб.

Бельгійці інженери Боссе і Геннефельд збудували в Юзівці Чавуноливарний і механічний завод, що виробляв для копалень парові машини та казани, лебідки, насоси, загальною вартістю продукції на 350 тис. руб. на рік. Керуючим був Й.К. Швайгут, працювало 210 робітників. Завод мав електрику.

У 1883 р. Паризька Облікова контора допомогла своєму директору Сен-Полю де Сенсей заснувати в Парижі «Товариство для розробки кам'яної солі та вугілля в південній Росії», що приступило до діяльності в Бахмутському повіті в 1884 р. Основний капітал складав 20 млн. франків. До складу підприємства входило дві соляні копальні: Харламівська і Брянцівська, на яких у кінці XIX ст. працювали 700 робітників,видобулося 13 041 689 пудів кам'яної солі, вартістю за 1 пуд 3-7 коп. Директором-розпорядником і відповідальним агентом у Росії був гірничий інженер С.С. Манціарлі де-Деллінесті.

У 1890 р. бельгійська «Сос'єте Сольвей е компані» заснувала свою філію - Товариство для виробництва соди в Росії «Любімов, Сольве і К°» і відкрила содовий завод у районі м. Лисичанська.

Французьке товариство «Уніон» володіло металургійним заводом у Макіївці. Машинобудівним заводом у Горловці керував бельгійський інженер Губерт Дебош. Завод виробляв механізми та казани на 1 млн.рублів, мав 8 парових казанів, електрику, 585 робітників. Євген Євгенович Олів’є мав у колонії Нью-Йорк виробництво ливарних детелей машин на 50 тис. руб., паровий казан, працювало 60 робітників.

На соляній копальні «Нова Величка» в 1884 р. проходку стволів вели італійці підривним методом, було зайнято 15 техніків та робітників.

Таким чином, поява в краї французів, бельгійців, італійців пов'язана із проникненням у промисловість іноземного капіталу та потребою в іноземних фахівцях - інженерах, техніках, робітниках.
2.7. Представники інших національних та релігійних груп

Наприкінці XVII ст. в краї з’являються нечисельні представники калмиків. Як окремий етнос вони сформувалися в результаті приходу на поч. XVII ст. на Нижню Волгу частини монгольських племен, де вони прийняли російське підданство. Основу традиційного господарства калмиків складало кочове скотарство, житлами були юрти монгольського типу. Калмики доходили до Бахмуту і подовгу тут затримувалися, очевидно, добуваючи сіль для худоби. В 1734 р. сотник Ізюмського полку Василь Капніст розгромив орду калмицького хана Дондук-Омби.

З 1667 р. в складі Російської держави існувало відносно автономне Калмицьке ханство. Воно було ліквідоване в 1771 р., частина калмиків пішла на історичну батьківщину. У 1783 р. кількасот калмиків були запрошені в Новоросію Г. Потьомкіним на службу в легкій кавалерії. Серед звільнених наприкінці XVIII ст. в Катеринославському намісництві від сплати податей окрім відставних військовослужбовців, церковнослужителів, були 459 калмиків³⁸.

Під час І Світової війни, внаслідок мобілізації, скоротилася чисельність робочих на підприємствах, зокрема, у вугільній промисловості – на 33%. На копальнях та заводах почали використовувати мобілізованих на працю в тилу вихідців з Середньої Азії. В 1916 р. вийшов указ про залучення «інородців» до роботи на гірничих підприємствах. Тоді до Макіївки прибули 600 киргизів та калмиків.

У 1782 р. на території Бахмутського та Таганрозького повітів Катеринославської губернії мешкало 572 цигани (0, 28% від загальної кількості населення).

У 1784 р. їх налічувалося в трьох Новоросійських губерніях до 8000 чол., вони кочували, зупиняючись на краю поселень та живучи там у шатрах⁴⁰. Пізніше деякі групи циган осідали, в містах або селах будуючи хати на околицях, зазвичай на одній вулиці, там, де раніше стояли їхні шатра. Щодо циган (їх у Бахмутському повіті в 1885 р. нараховувалося, як і греків, тільки 8 чол.), об’єктивну інформацію, очевидно, важко було отримати через небажання кочових ромів спілкуватися з представниками офіційної влади, постійне переміщення циганських груп по півдню України. Існування біля Слов’янська циганського цвинтаря в ХІХ ст. свідчить про те, що в краю жили осілі представники цього народу. В Ізюмі цигани стало жили з другої половини XVIII ст.⁴¹

Український вчений-індолог професор О. Баранников, визнаний в Індії святим, у 1920-ті рр. досліджував діалекти циганської мови, виокремив та здійснив порівняльно-мовний аналіз ізюмсько-слов’янських її діалектів⁴².

У XVIII ст. все циганське населення розподілялося на полки, підпорядковувалося отаманам. Законодавство Російської імперії не виокремлювало циган серед інших підданих, намагалося зробити з них селян, зараховувало до рядового козацтва.

Займалися цигани й промислами, які вимагали довгого перебування на одному місці. Традиційно вони виготовляли саман, потім розвозили його по хатах та продавали.

Серед традиційних занятть циган також значилося «щиткове ремесло» - виготовлення щіток для побілки; виточування з дерева різноманітного домашнього приладдя – веретен, посуду тощо; видовбування ночв.

Традиційний циганський кочовий табір являв собою об’єднання кількох родин – не обов’язково родичів. Головним був «барон» – (від циганського «баро» - великий. Діяв циганський звичаєвий суд – «кріс».

У ХІХ ст. в південних губерніях Росії (Харківській, Катеринославській), на землях Війська Донського в документах згадувалися 5 класів циган: ковалі (неосідлі); торговці кіньми (переважно конокради); ті, що виступали в якості артистів з прирученими тваринами (найчастіше ведмедями); так звані «шатерники», що їздили по ярмарках; та «плащеваті». Останні згадувалися як «найбільш брудні», займалися ворожінням, жебрацтвом тощо.
У Бахмутському повіті селилися в 1750-60 рр. розкольники, що були «пробачені» урядом. Перша хвиля їх переселення відбулася в 1760-63 рр., зі Стародубщини до околиць Єлисаветграду, друга - у 1772-73 рр. з Польщі та Молдавії за сприяння графа Румянцева (2370 осіб), третя - у 1785-86 рр. за сприяння князя Потьомкіна, четверта - після 1803 р., за Скальковським, «вже найбільш заскнілих бузувірів молокан і духоборів», пилипонів та ін. В 1778 р. в Бахмутській провінції існували розкольницькі слободи Біла та Ольховатка.

Старобрядці, що переселилися в Бахмутський повіт у другій пол. XVIII ст. та принесли високу культуру землеробства, за словами А. Скальковського, «за кожний крок у степу повинні були вести тяжку та криваву боротьбу з ногайцями, а частіше із запорожцями…»⁴³

Напередодні Першої Світової війни в Бахмутському повіті збільшилося число фіннів, шведів.

Про строкатий національний склад населення повіту свідчать дані про мешканців Юзівки в 1917 р. Серед інших були зафіксовані: 334 татар, 297 литовців, 130 донських козаків, 101 англієць, 96 циган, 86 латишів, 41 перс, 39 чехів, 31 грузин, 23 болгари, 19 іспанців, по 13 чоловік італійців і французів, 12 китайців, по 6 швейцарців і курдів, 5 турок, 4 словенів, 2 чуваші, 2 караїми, по одному чеченцеві і словакові.
Отже, впродовж XVIII ст. в краї з'являлися кочові калмики, наприкінці XVIII ст. сюди прийшли та частково осіли групи циган. Релігійні групи розкольників-старообрядців та сектантів оселилися тут у другій пол. ХІХ ст., займалися сільським господарством. Робітниками на гірничовидобувні підприємства приходили найматися, осідаючи в краї в значній кількості поволзькі татари. Під час Першої світової війни в повіті з'являються ассірійці. Серед населення Бахмутського повіту наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. також зустрічаються нечисельні групи представників багатьох інших народів, переважно торговців, ремісників, найманих працівників.
Розділ 3. Традиції та соціально-культурна взаємодія етнічних груп краю
3.1. Традиційний побут етнічних груп

Капітан Генерального штабу Росії В.Павлович у 1862 р. залишив цікаві етнографічні спостереження по Катеринославській губернії у середині Х1Х ст. «Так как поселяне составляют вообще низший класс народонаселения или простонародье, большею частию не имеющее никакого образования, то в них, по племенам, резко заметно различие в образе жизни, нравах, обычаях, понятиях, религиозных верованиях и проч… Казенные, удельные и помещичьи крестьяне состоят из малороссиян и великороссиян. Первые так преобладают числительностию, что вторых в губернии незаметно; они вообще слились, сроднились и приняли обычаи чисто малороссийские. Как исключение, в этом отношении, представляются раскольники секты безпоповщины, которые, впрочем, по малочисленности, не могли и не могут иметь влияния на массу народонаселения. Все, что нам случалось слышать о характере, нравах и обычаях малороссиян, называемых хохлами, мы находим вполне применимым к народонаселению Екатеринославской губернии. Та же вялость, лень, безпечность, то же упрямство в характере, те же странные, иногда смешные и даже нелепые обычаи, то же пристрастие к напиткам и тяжбам существует и здесь между малороссами, как в Подольской и Полтавской губерниях. Хорошия черты также не изгладились; Малороссияне довольно смирны, покорны, некорыстолюбивы, и ум их, хотя не быстр и изоротлив, но положителен и проницателен.

В 1904 і 1905 рр. в Катеринославській губернії за підтримки Д.І. Яворницького працювала етнографічна експедиція В.О. Бабенка. За її спостереженнями, у Бахмутському повіті з головних нацменшин на той час зберегли свій традиційний побут переважно росіяни, євреї, греки, волохи, молдавани, частково поляки.

Було відмічено багато загального: з часом відмінності стиралися, це стосувалося і занять, і побуту. Так, представники різних народностей, за прикладом німців-колоністів, замінювали свої традиційні сільськогосподарські дерев'яні знаряддя фабричними залізними, дерев'яні вози - бричками німецького типу; застосовувалися прийоми колоністів при обробці землі, нерідко будувалися за німецьким зразком житла й інші споруди. Одяг селян також піддавався зміні, ставав більш уніфікованим, «міським».

Було відмічено, що населення губернії, через “кращі економічні умови, більше піддалося культурному впливу”, ніж у сусідніх Полтавській та Харківській, де “цивілізація мало ще торкнулася народного середовища”⁴⁵.

У Бахмутському повіті існували традиційні типи українських поселень; зустрічалися надрічкові, але переважали степові, розташовані по балках, іноді на зовсім рівних місцях. Такі поселення мали порівняно больш правильний план. Посередині знаходився майдан - вигін-базар, де знаходилися головні будівлі церква, волосне або сільське правління - «волость», збірня, розправа, та ін. Від цього майдану в різні сторони расходилися криві вулиці, що з'єднувалися вуличками. Далі за село тягнулися проїзжі шляхи.

Українські тип поселень, як відзначали етнографи, були найбільш невпорядкований, чому сприяло, на їх думку, бажання українця розташовувати свою садибу та житло на власний смак.

Крім українських, у краї існували селища німецького (колонії) та грецького типів.

Німецькі колонії являли собою зразок правильних вулиць, провулків і площ. У колонії була головна вулиця і другорядні, двори, садиби та споруди підводилися під один загальний тип. Головні вулиці були забруковані, освітлені ліхтарями.

Грецькі поселення мали теж правильний план, існувала головна вулиця, від неї йшли другорядні, по прямому напрямку. Споруди виходили на вулицю, мали загальний «грецький» тип.

Селища представників інших народів великими особливостями планування не відрізнялися.

Окрім звичайних поселень, існувала маса промислових містечок, влаштованих за ірегулярним планом з паралельними і пересічними під прямим кутом вулицями. Особливі багато таких містечок було в Бахмутському та Слов’яносербському повітах при копальнях і заводах. Цікаво, що план забудови Бахмуту затверджував Микола Перший за ірегулярним зразком, що зберіглося сьогодні в центральній частині міста у вигляді прямокутних кварталів.

У повітах Катеринославської губ. селянські садиби влаштовувалися наступним чином: двір та садиба мали форму прямокутника, коротка сторона якого (причілок) була звернена до вулиці, а довгі межували з сусідніми подвір'ями.. Посередині вуличної сторони знаходилися одностворчаті ворота, що складалися з двох стоячих брусів зі вбитими поперек вузькими дошками. З правої сторони воріт влаштовувався перелаз через тин.

При вході у двір справа знаходилася хата. Між тином та передньою стороною хати іноді був полісадник. Біля його на вулиці міг бути колодязь із воротом, або журавлем.

Іноді вся передня ділянка перед хатою та частина двору, зверенена до вулиці, відгороджувалися ще одним тином, а звідти вели до двору вже другі ворота і другий перелаз.

Окрім хати, на подвір'ї розташовувалися інші будівлі: проти вулиці - сараї, проти хати - конюшні, ближче до городу — повітки з загородами. Тут же іноді знаходився саж для свиней. На город вели вже окремі ворота, де були тік и на ньому клуня.

Мешканцями повіту нерідко запозичувався німецький тип подвір’я. Поряд із хатиною ближче до городу були стайня, комора і сараї, часто під одним дахом. На городі ставилася клуня, іноді по-старовинному клуня пристроювалася до перших споруд, теж під загальним дахом. Колодязь був біля воріт, що вели на город.

Грецькі подвір’я, крім житлових хатин, мали окремі літні кухні «халупки», сараї і загорожі. Колодязі влаштовувалися на вулиці.

У інших представників нацменшин тип подвір’я запозичувався в найближчих пануючих народностей: волохи мали подвір’я, схожі з українськими або німецькими, дивлячись хто з них мешкав ближче. Але село Луганське відрізнялося, наприклад, навіть двоповеховими будинками (як у Сербії), стіни клалися з пісковику, як і тин, клуні.

Будувалися хати різних розмірів, мазанки були тільки в українців (частіше у кріпаків- Самійлівка, Яковлівка, Майорське, Хрещенське, Кліщіївка)), колишнє козацьке населення у Покровському та Кодемі будували прямокутні рублені (зрубові) та обмазані глиною будинки з входом посередині, з великою прізьбою та піддашками.

У представників інших народностей переважали саманові, глинобитні будинки.

Зустрічалися кам'яні будинки з пісковику, без цементу й глини, лише після побудови вони закладалися та обмазувалися глиною. Особливо багато таких будинків зустрічалося в Бахмутському повіті. Волохи та молдавани, як і українці, розписували віконниці рослинним, тваринним і геометричним орнаментом. Дахи хатин робилися переважно з соломи, очерету, з кінця ХІХ ст. в ужиток входила, за німецьким прикладом, черепиця. Про побудову цегляних заводів у селах (вартістю 5000 р. кожний) було прийнято рішення Бахмутської повітової управи.

Німецький будинок мав сіни з одним або двома виходами, чисту кімнату, в іншому боці - кухню, іноді в цих приміщеннях віділялися спальня та їдальня. З кухні часто робився хід у стайню. Грецька хатина розділялася на сіни, чисту кімнату і житлову.

Інтер’єр волоської хати не дуже відрізнявся від українського варіанту, на жердинах біля печі вішалися різноколірні бавовняні рядна напоказ як прикраси. Волохи прикрашали стіни рушниками, греки згортали їх удвічі, так щоб видно були обидва кінці, і прикріплювали їх в ряд під стелею по стінах гвіздками. Червоні великі рушники вішали просто на іконах і картинах. Як у волохів, так і в греків було прийнято прикрашати житла килимами. Росіяни не особливо прикрашали свої житла: рушники з нехитрим орнаментом з фабричного полотна обшивалися бахромою, кумачем, «прошвою», мереживом. У волохів і греків були домотканні рушники з візерунками, набагато грубішими за українські. У грецькій хаті однією з характерних особливостей була особливого роду колиска, не підвісна, так звана «кримська», - у вигляді ліжечка з приробленими знизу до ніжок напівкруглими полозами для похитування на місці. У євреїв, німців і греків навіть в селах обстановка була «міська»: столи, стільці, ліжка, скрині, шафи та ін.

Українські селяни носили одяг власного виготовлення. Місцевий український костюм був ближче до нижньонаддніпрянського варіанту, ніж до слобожанського (кожух, грубобавовняна свитка, сорочки та полотняні штани). До жіночого одягу входили вишита сорочка, юбка, керсетка, плахта, очіпок. З жіночих прикрас поширеними були коралі, намиста з дукачами. Коли у 1922 р. у селі Луганському реквізівали церковні цінності, то з віруючих було зібрано багато дукачів.

Німці, греки та представники інших нацменшин повіту носили костюми звичайного крою, з фабричних матерій. Довше за всіх особливості національного одягу зберігали в повіті волохи і росіяни, в основному жінки. З прикрас російські жінки носили на шиї скляні і янтарні намиста «гранати», гречанки й волошки надягали перламутрові та черепахові намиста з такими ж хрестами, що привозилися з Єрусалиму, браслети і пояси кавказького срібла.

Обрядово-пісенна українська культура зберегалася упродовж ХІХ ст., відмінністю від інших українських земель була майже повна відсутність на Катеринославщині мандрівних музик — кобзарів, бандуристів. Вони зрідка заходили сюди, переважно з Харківської та Полтавської губерній. Цікаві дослідження фольклору у Бахмутському повіті провів у 70 рр. Х1Х ст. полтавський лікар О.І. Гаврилов, про що писала «Київська старовина» у 1889 р.

У волохів, росіян, євреїв, німців існувала виразна специфіка обрядів (весіль, народин, хрестин тощо). З кінця ХІХ ст. сільська народна музика, пісні, танці, за свідченням етнографів, почала поступатися міському фольклору.

Таким чином, упродовж XVIII - першої половини ХІХ ст. в краї існувала певна полікультурність, внаслідок існування в етнічних груп виразних національних особливостей побуту, господарства тощо. В той же час саме у сфері сільського господарства відбувалися інтенсивні процеси уніфікації. Процеси асиміляції в напрямку “обрусіння”, санкціоновані та всіляко підтримувані російським урядом, посилилися у другій половині ХІХ та особливо на початку ХХ ст.
3.2. Етнічні аспекти місцевого самоврядування,