В. О. Богуненко, О. С. Дадашов, Н. О. Тутова Етнічна історія Бахмутського краю

освіти, медицини, культури

За статистичними даними Бахмутського земства, зібраними та опублікованими у 1886 р. В.С. Пругавіним, постійних мешканців у повіті, крім купців, міщан та різночинців, що жили в м. Бахмуті, було: 33638 родин, 185976 жителів: 95516 ч. ст., 90460 ж. ст. Селян було 164344, солдат - 11834, козаків - 89, міщан - 6479, купців - 168, дворян - 917, “іноземнопідданих” – 660 . На той час в повіті мешкало 158 родин духівництва, 699 осіб. «Прийшлого люду», який перебував у селах, приватних маєтках, на копальнях та ін., було 7091 родин, 19809 осіб.

За національністю населення повіту (без м. Бахмуту) у 1886 р. розподілялося наступним чином: «росіян» (тобто українців та росіян) було 31791 родина, 176178 (94, 7% всього населення повіту); поляків – 293 родини, 1390 ; литвинів – 38 родин, 227; молдаван і волохів – 829 родин, 4869; німців – 81 родина, 313; угорців – 2 родини, 10 ; євреїв – 498 родин, 2625 крім 2 родин, 12 чол., що числилися як «прийшлі»); турків – 2 родини, 16; циган – 1 родина, 8; фіннів – 1 родина, 6; естів – 3 родини, 12 ; грузин – 1 родина, 2 ; осетин – 1 ; чорногорців – 2 родини, 5; греків – 2 родини, 8; румун – 1 родина, 3; шведи – 2 родини, 4 ; французи – 8 родин, 16 ; бельгійці – 1 родина, 4; італійці – 4 родини, 13; англійці – 64 родини, 223. 13 родин, 43 були визначені як «різні».
У Бахмутському повіті, за переписом 1897 р., мешкали 332478 чол.: 305000 «росіян», 10500 євреїв (у місті - 3254), 240 вірмен (у місті - 45) та ін. На той час за станами у повіті мешкало: селян-чоловіків - 124 тис. чол. (в місті - 3500), міщан - 30400 (в місті - 9500), спадкових дворян - 1620 (у місті - 282), дворян «по службі» - 1052 (в місті - 250), духовних осіб - 800 (в місті - 35), купців - 890 (в місті - 381).

Німецькі колонії жили за принципом самоврядування, загальні збори обирали сільський приказ у складі старшини. Головний писар, приказ стежили за порядком у колонії та сплатою податків. Найвища влада належала загальному сходу колоністів.

Євреї, чисельність котрих збільшилася в південно-західній частині Російської імперії післяля введення «смуги осілості», внаслідо чого велика кількість українських містечок отримали статус «штетла», утворювали свої територіальні громади - «кегіли». Органи самоврядування цих громад мало назву «кагал».
З 1757 р. циганським отаманам (баронам) надавалося право суду над циганами. У 1763 р. останнім отаманом циган-переселенців був призначений В. Міненко. 30 вересня 1765 р. була проведена реформа адміністративного управління циган, повинні були зазначатися місця їхнього постійного проживання, вони мусили жити «з праведного рукоділля», мати паспорти.
Селянська реформа 1861 р. обумовила необхідность реформування міського самоврядування, в тому числі урівняння прав різних соціальних станів. 16 червня 1870 р. Міське Положення було затверджене Олександром ІІ. Коло міських виборців, розподілених на 3 розряди, визначалося податковим цензом. Органами міського самоврядування були Дума, Управа та Голова. Гласні обиралися в Думу на 4 роки, їх число в містах коливалося від 30 до 70.

У 1892 р. було затверджене нове Міське Положення, яке замінило податковий ценз майновим, окрім фізичних осіб активне виборче право стало належати установам (благодійним, вченим, учбовим, урядовим). Кількість гласних зменшилася.

У виборах у Бахмутську Думу приймали участь міщани, купці, інтелігенція. В 1866-1867 рр. в міську Думу було обрано 27 гласних, серед них було 3 євреї. В 1899 р. в Бахмутській Думі було 26 гласних (24 християнина і 2 іудея).

Серед визначних діячів місцевого самоврядування зустрічалися прізвища іноземних переселенців. Так, предводитель дворян Бахмутського повіту О.В. Депрерадович під тиском місцевих підприємців просив Губернське земство у 1881 р. дозволити будівництво в повіті цукрових заводів, при цьому пропонував не стягувати акциз протягом 5 років, а потім тільки 50%. Губернське земство дало згоду.

Серед гласних Бахмутського земства в 1899 р. прізвища німця К.А. Вістінгаузена (с. Добропілля). У 1910 р. у Катеринославі на Південно-російська виставці К.А. Вістінгаузен був у числі представників Бахмутського повіту.

Першим Головою міської Думи Бахмуту в 1866 р. став грек Василь Ангелієвич Ангеліді. В засіданнях Катеринославського губернського земського зібрання на 45 черговий 1910 р. сесії від Бахмутського повіту брав участь С.О. Ауербах.

В 1864-1865 рр. для найактивніших діячів Реформи Олександр II заснував срібний хрест «За введення в дію Положень 1861 року». По Бахмутському повіту серед тих, хто отримали цю нагороду, був німець барон Адам Олександрович Фітінгоф, який був Предводителем повітового дворянства.

Спадковим почесним громадянином, що приймав активну участь у суспільному житті, був бахмутчанин Максимаджиян Мартин Сергійович, як і його брат Микола Сергійович – власник торгівельно-промислового підприємства. Вдова Абазієва Грамсина Авадура згадується серед виборців гласних Думи 1905 по 1909 рр.

Згідно «Списку землевласників різних станів Бахмутського повіту, що мали право брати участь у ІІ земському виборчому з’їзді», з восьми з половиною сотень виборців було більше 200 німців-колоністів. Серед них наділи понад 100 дес. мали 36 колоністів, більшість мала переважно від 30 до 60 дес.

В цьому списку були євреї: Варкентін Арон Аронович, Вінс Ісаак Данилович, Верховський Йосип Афанасійович, Гудзовські Ілля Осипович та Юхим Ілліч, Левін Давид Іванович, Обрезан Йосип Мойсейович⁴⁶.

З 367 осіб, що в м. Бахмуті й повіті мали право за майновим цензом брати участь у виборах до ІІ Державної Думи (1906 р.), були 40 представників нацменшин: 17 німців, 15 євреїв, 3 татар, 2 греки, англієць, чех.

Розвиток освіти в Бахмутському повіті мав свої особливості з огляду на етнічний склад населення. Значну роль грали представники нацменшин краю.

Так, 1 вересня 1808 р. в Бахмуті Предводителем повітового дворянства, командиром гвардійського полку сербом І.Р. Депрерадовичем було відкрите двокласне повітове народне училище. 6 травня 1856 р. опікун Одеського учбового округу направив міністру освіти клопотання про відкриття в Бахмуті дружиною титулярного радника німкенею Леонтіною Реннер приватного жіночого пансіону за програмою училища.

В пореформений період у регіоні масово відкриваються церковно-приходські, земські школи і школи при підприємствах (зокрема, при Юзівському металургійному заводі), які давали початкову освіту.

У Бахмутському духовному училищі, заснованому в 1841 р., грецьку та церковнослов’янську мову, вітчизняну історію викладав на поч. ХХ ст. колезький радник грек Іван Анастасієвич Германіді.

У повіті розвивалася мережа Вищих початкових училищ: вони були в Бахмуті, Юзівці, Єнакієвому, Яковлівці, планувалося відкриття у Дмітрієвці, Попасній, Авдієвці, Гришиному, Дебальцевому. В них навчалися діти представників нацменшин.

В Бахмутському і Маріупольському повіті в 1861 р. налічувалося 47 світських шкіл, у 1897 – 205.

В 1900 р. в повіті діяли 35 німецьких шкіл, 28 грецьких, 7 єврейських. Німецькі школи діяли в с. Берестове (вчитель Генріх Дільман, з 1893 р., отримував 450 руб. на рік), с. Катеринівці (Герхард Левін, з 1893 р., 530 руб), с. Кіндратіївці (Пітер Янцен), Леонидівці (Абрагам Герц), у Нью-Йорку (Іоган Ніккель).

Середня освіта в повіті надавалася гімназіями, Реальними училищами Бахмуту і Юзівки, професійними училищами (ремісниче училище Бахмуту, Ямсько-Камянська сільгоспшкола, Юзівське, Харцизьке, Гришинське, Авдіївське залізничні училища).

З 81171 селян-чоловіків повіту грамотними були 8,4%, з 79315 селянок грамотними були тільки 280 (0,35%). З 22 тис. дітей навчалося 21 % хлопчиків і 1,7% дівчаток.

У с. Лисичанську на поч. ХХ ст. було 2 молдаванських земських училища.

Розвиток промисловості, зростання населення, переселення спонукало земські установи до утворення мережі лікувальних закладів у містах і селах. Лікарня була при Юзівському заводі, працювало 6 лікарів, мала 100 ліжок, медична допомога працівникам надавалася безкоштовно. На скляному заводі Фарке-Папазоглу була амбулаторія з аптекою. Фабричним лікарем працював І.Х. Марутаєв, що став з 1910 р. соакціонером заводу. Робітники систематично проходили профілактичні огляди.

Будівництво лікарень на єврейські пожертви було не рідкістю на межі XIX-XX ст. Лікарні призначалися для потреб всього міського населення без ділення за національністю і релігією. В той же час, нерідко благодійники-християни обумовлювали виділення грошей на будівництво лікарень “тільки для християн”. На початку XX ст. в Бахмуті працювало 11-12 лікарів ( серед них німець Бервольф, їудеї Сангурський та Юсевич), у селах повіту 27 лікарів. У повіті 27 стоматологів були євреями.

Анатолій Інгберг завідував повітовою лікарнею в с. Луганському.

У Бахмуті, Юзівці на межі століть починають друкуватися газети, журнали. У 1897 р. в Бахмуті був відкритий Народний Дім, у 1899 р. – «Пушкінська бібліотека», за 10 років – міська бібліотека ім. Гоголя (Серед прізвищ голів бібліотечних комітетів, вчителів, земських діячів, що опікувалися ними – в основному українські, російські: Ковтуненко, Моторний, Ревякін, Шабашев та ін).

У 1900 р. інтелігенція Бахмуту створила Музично-драматичне товариство. Серед його засновників був майбутній відомий український поет М. Чернявський. Ставилися вистави, відбувалися музичні вечори, де виконувалися твори бахмутських композиторів: М. Кушліна, К. Зосіна, Г. Макогона. Перші два були євреями- М. Кушліну належав музичний магазин “Луна”. 8 січня 1903 р. єврейка Адель Мерейнес (як і її сестра Марія - випускниця Віденської консерваторії), відкриває в Бахмуті приватну музичну школу. В місті на поч. ХХ ст. працювали фотоательє євреїв Бродського, Е. Львова, участника Міжнародної фотовиставки в Брюсселі 1905 р. (нагородженого золотою медаллю), Гріліхеса, М. Іцковіча, Э. Білоцерківського, Н. Мерейнеса, вірменина Мішур’янца.

Інтелігенція Бахмуту намагалася організувати українську культурно-просвітницьку роботу: ставилися вистави українською мовою, читалися твори у Музично-драматичному товаристві. У 1914 р. влада заборонила відкриття філій літературно-освітнього товариства «Просвіта» в Бахмуті та на Воскресенській вугільній копальні.
Представники різних етнічних груп, що населяли Бахмутський повіт, здійснили свій внесок у розвиток самоврядування, освіти, медицини, культурного життя краю. В той же час саме українці, основний етнічний компонент, внаслідок не визнавання їх царським урядом окремим народом, лишалися в краї найбільш обмеженими в освіті, своєму культурному розвитку.
3.3. Етноконфесійне життя краю.

Основна маса населення краю — як переважаючі в кількісному відношенні українці, так і росіяни, греки, серби, волохи, нащадки переселенців з балкано-дунайського регіону — були православними.

У 1756 р. єпархіальним намісником Катерининської провінції та керуючим духовними справами Слов’яносербії був протоїєрей Михайло Ваній, родом зі Славонії. І. Хорват прохав Синод підпорядкувати йому нові області, планував поставити «свого» архимандрита Софронія, намагався викликати з Сербії єпископа. Але Синод це заборонив. З 1756 р. Слов’яносербія підпорядковувалася Білгородській єпархії Російської православної церкви.

П. Шабельський у «Записках Одеського Товариства історії та давнини» у 1846 р. писав, що засновник Словяносербії Р. Депрерадович був похований у Преображенській церкві с. Серебрянка, а привезена ним з батьківщини ікона особливо шанувалася молільниками.

Сербами були побудовані: в 1760-ті рр. - Преображенська церква (кам’яна) в с. Серебрянці, в 1767 р. - Свято-Троїцька (кам’яна) в с. Троїцькому. Завдяки клопотам генерал-майорші Марії Іванівни Депрерадович у с. Камишевасі було побудовано в 1781 р. Свято-Георгієвську церкву (дерев’яну). Перша церква в шанці Калиновському в ім’я Усікновіння глави Йоанна Хрестителя (шанець тому називався ще й Івановським) була наметовою. В 1767 р. було побудовано церкву з хмизу. В 1782 р. в с. Калиновському було збудовано дерев’яну церкву.

У 1760 р. в с. Привільному були поселені молдавани й волохи. Священиком у них був Василій Височан. У слободу Землянки для будівництва церкви в 1770-ті рр. був направлений священик Григорій Петров з волохів. Після смерті його замінив Іоан Староврецький, з польських вихідців.

У 1775 р. була створена Словенська і Херсонська єпархія з резиденцією в м. Полтаві, в 1786 р. вона була перейменована на Катеринославську й Херсонесо-Таврійську єпархію. Першим архієпископом єпархії був Євгеній Булгаріс, еллінизований болгарин з о. Корфу. Його наступником у 1779 р. став грек Никифор Феотокіс.

З молдаван був митрополит Гавриїл (Григорій Банулеску-Бадоні), що керував Катеринославською і Херсонською єпархією з травня 1793 р. В подальшому він став митрополитом Молдавським і Бесарабським.

У 1800 р. в Москві вийшла, написана архієпископом Никифором Феотокісом книжка «Відповіді на питання старообрядців Бахмутських та Астраханських».

Прибулі напр. XVIII – на поч. XIX ст. німці-колоністи належали до різних конфесій: менноніти, лютерани й католики. Побут меннонітів був тісно пов’язаний з їхнім релігійним вченням, що вимогало відмови від воєн і насильства, до покірливості та наполегливої праці. Шлюби дозволялися тільки між представниками конфесії. Менноніти відрізнялися релігійною терпимістю, жили в злагоді з православним оточенням. На відміну від меннонітів, католики й лютерани за одне-два покоління починали забувати рідну мову.

До ісламських суннітських народів належали кримські татари, ногайці. Згадки про 68 калмиків, народ, що сповідує буддизм «хінаяни» тибетського зразка, у Бахмуті в першій пол. XVIII ст. дозволяють припустити, що тут мали місце здійснення ламаїстичних ритуалів. Олександром Рігельманом згадуються охрещені «чугуївські калмики», що служили в сер. XVIII ст. в гусарських полках.

До 1859 р. в Бахмуті існувала тимчасова синагога, молитовний будинок. Між єврейською общиною міста й урядом з 1859 р. почалося інтенсивне листування про спорудження кам'яної хоральної синагоги по вулиці Малій Харківській. В 1863 р. була побудована хоральна синагога. В Росії рабинів готували суспільні Єврейські училища у Вільно, Житомирі, Бердичеві. Уряд домігся заміни обрання рабинів, їх стали призначати. Останні вибори рабинів в Росії відбулися в 1903 р. на підставі Інструкції міністра внутрішніх справ Д. Сипягіна. Уповноважені від єврейських молитовних Товариств обов'язково приносили присягу на вірність імперії. В 1911 р. казенним рабином Бахмута був Арон Розенфельд, духовним рабином Йосип Кречмер. До 1913 р. в Катеринославській губернії було понад 30 синагог і молитовних будинків. У Бахмуті на цей час були дві синагоги, також були в Юзівці, Гришино й Лисичанську. В повіті до 1914 р. існувало 6-8 приватних молитовних будинків.

За конфесійною належністю у Бахмутському повіті в 1881-84 рр. православних було 181729 чол. (97,7%), старообрядців - 156, католиків - 848, лютеран та протестантів - 585, іудеїв - 2617, мусульманин - 1. Серед німців переважало євангельсько-лютеранське віросповідання.

За даними перепису 1897 р., в Катеринославській губернії було православних - 92%, іудеїв - 3,3%, лютеран - 2,3%, католиків - 1,7%, старообрядців - 0,45%, менонітів - 0,2%, зустрічалися штундисти, інші сектанти; серед німців-колоністів переважало лютеранське віросповідання.

Православних церков у губернії було 434, приходів - 398; молитовних будинків - 6, каплиць - 3; монастирів - 3 (1 чоловічий, 2 жіночих), в них було 500 ченців.

Лютеранських кирх було 10, римсько-католицьких костелів – 9 ( в т.ч. у Бахмуті), синагог - 79, караїмських синагог (кенаса) - 1, газзан - 1.

У Бахмутському повіті, за переписом 1897 р., православних 305630 (90,05%)- (Бахмуті – 15674, старообрядців - 638 (в місті - 43), римо-католиків – 4186 (у Бахмуті – 176); вірмен-католиків було 8 (4 в місті), іудеїв – 9548, магометан – 403 (в місті - 11). Протестанти складали 11644, з них меннонітів було 6109 чол. (в місті жили тільки 9), лютеран – 5507 (в місті - 96), англікан – 28 (в Бахмуті - жодного). Було 218 вірмено-григоріан (в Бахмуті мешкали 31), 17 караїмів (в місті - 5). «Інших християнських сповідань» значилося 3 (в місті - 1), в повіті 5 дотримувалися «інших нехристиянських сповідань», при цьому не було буддистів.

У «Новоросійських календарях» в ХІХ ст. друкувалися іудейські, магометанські, вірмено-григоріанські календарі, містилася інформація про релігійні свята різних конфесій, що свідчить про намагання влади продемонструвати толерантне ставлення до представників цих конфесій.

У повіті на межі ХІХ-ХХ ст. з’явилися сектанти-«малопути», яких переслідувала поліція. «Типово південноросійська течія штундизму» також була тут дуже поширеною. У 1911 р. наглядач Бахмутського духовного училища Олексій Баженов був призначений християнськими міссіонером серед штундистів.

В 1912 р. поліція повідомила. що в селі Луганське діяли «стефановці» – ревнителі благочестя, послідовники монаха Суздальського Спасо-Євфімієвського монастиря Стефанія; ця течія наближалися до сектантства. «Народна газета» Бахмутського земства звертала увагу священиків, що вони подають поганий приклад «стефановцям», коли смалять цигарки чи випивають горілку, вино.По православних приходах, «заражених сектантством», за вказівками місіонерів, їздили так звані «книгоноші», інститут яких був досить поширеним на початку ХХ ст. Книгоноші доставляли на місіонерські курси книги, брошури, допомагали священикам у роз’яснювальній роботі, вступали в диспути з сектантами.

На з'їзді меннонітів, що проходив 18-19 травня 1907 р. в с. Миколаївці Бахмутського повіту, було ухвалено рішення про офіційне установлення Чунаївської філії Ріккенауського приходу Бердянського повіту.

Непоодинокими були випадки переходу євреїв, німців, представників інших неправославних народів у православ’я. У Бахмуті міщани-українці женилися на дівчатах-іудейках з бідних сімей після вихрещення. Так, міщанин Митрофан Стефанович Єненко взяв у 1870 р. у дружини іудейку Софію, обвінчався з нею у Благовіщенській церкві. Вихідець із Східної Прусії промисловець Едмунд Фарке став православним, в його робочому кабінеті знаходилася особливо шанована їм ікона Казанської Божої Матері, робітники заводів Фарке відзначали свято Казанської Богоматері молебнями та хресними ходами. На відкритті цвяхового заводу єврей В.Г. Французов розмістив в одному з головних цехів ікону Миколи Чудотворця⁴⁷. Ім’я та по-батькові француза Олів’є - Євген Євгенович - також вказують на його належність до православної віри. «Катеринославські єпархіальні відомості» сповіщали, що 13.11.1912 р. були охрещені бахмутські міщанки Есфірь Голдіна, Ксенія та Олександра Цареградські⁴⁸. Дочка почесного громадянина Бахмуту Я.І.Сіверського Олена у 1915 р. вінчалася у Троїцькому соборі з викладачем Реального училища французом Шарлєм Фурньє.

Жалування причту Петро-Павлівської церкви в Єнакієвому на поч. ХХ ст. виплачувало Бельгійське товариство. Залізниці утримували православні церкви у Гришино, Лисичанську, Попасній, завод Юза у Юзівці.

У Бахмуті напередодні І Світової війни було 7 храмів і домових православних церков, 2 синагоги і 7 молитовних будинків євреїв, католицький костел (до якого ходили німці, а також поляки та вірмени-католики).

Біля 200 ассірійців, що з’явилися в Бахмутському повіті на початку І Світової війни, були християнами - несторіанами та яковитами; поступово, зі смертю своїх священиків, вони переходили у православ’я.
При складенні відомостей про кількість «іновірців» не уточнювалося, якого саме віросповідання вони дотримувалися. «Іновірці», ймовірно, означали лише мусульман. Таких значилося в 1913 р.: на території приходу Бахмутського Свято-Троїцького собору – 1240 (крім того, 15 баптистів); Бахмутської Миколаївської церкви – 37; церкви сел. Дружківки - Донецької Сантуринівської волості – 243; ст. Гришино – 1500 (та 12 баптистів); ст. Авдіївка – 803; с. Корсунь, Скотоватської вол. – 12; сел. Олександро-Полонського Оленівської вол. – 1107 ч. с., 957 ж. с. (ще значилися 40 чол. розкольників, 23 баптистів); сел. при руднику Вознесенському Старо-Михайлівської вол. – 70 (також було «інославних» - 124, «розкольників австрійського штибу» - 20); сел. при руднику «Вєтка» Григор’євської вол. – 167; сел. при руднику «Лідієвському» - 40; сел. при «Рутченково-Чулковських» рудниках – 500 (також 13 баптистів); ст. Попасна Камишеваської вол. – 591 (також 44 сектанта-євангеліста); с. Калиновка Званівської вол. – 186 (також 11 розкольників); с. Привільного Лисичанської вол. – 10; с. Петровського Сантуринівської вол. – 71. Як видно, на поч. ХХ ст. кількість мусульман у Бахмутському повіті різко збільшилася через притік сюди робочих на підприємства вугільної, металургійної, соляної, інших галузей промисловості. Муллою Бахмутського повіту на початку ХХ ст. був Існам Хотим-Абдул Айдаров. Збереглася переписка Айдарова з Міністерством внутрішніх справ за 1912 р., щодо «відкриття в його помешканні в Юзівці, без його відома, молитовного будинку»⁴⁹.

На території приходу Бахмутської Благовіщенської церкви було іудеїв: 2373 ч.с., 1964 ж.с.; в приході церкви сел. Дмитрієвського Сантуринівської вол. мешкало «євреїв та баптистів - 10000 обох статей»; с. Дружківки – 63 баптиста; с. Іванівки Бахмутської волості – 55 католиків та лютеран; ст. Сантуринівської – 38 баптистів; сел. Яковлевського, Сантуринівської вол. – до 400 лютеран, католиків, іудеїв та розкольників; с. Андріївки однойменної волості – 155 іудеїв; с. Гришиного – 85 сектантів-євангелістів та баптистів; с. Гродівки однойменної волості – 60 баптистів; с. Добропілля – 2 баптисти; с. Мар’їнського Степанівської вол. – 2 лютеранина й 1 католик; с. Ново-Економічного Гродівської вол. – 97 баптистів; с. Селідівки – 55 іудеїв; с. Сонцевки Андріївської вол. – 21 іудей; с. Авдот’їного Григор’євської вол. 10 родин іудеїв, 3 – католиків; с. Авдіївки – 40 штундистів; с. Олександрівки №1 – 5 баптистів; с. Скотоватого однойменної вол. – 36 католиків, 11 штундистів; с. Архангельського Скотоватської вол. – 5 сектантів-іоаннітів; с. Залізного тієї ж вол. –344 меннонітів, 88 іудеїв, 27 штундо-баптистів; с. Ново-Бахмутівки тієї ж вол. - 105 штундо-баптистів; с Старомихайлівки тієї ж вол. – 12 іудеїв, 9 баптистів, 3 «новоізраїльтян та безпоповців»; ст. Юзово – 51 католик; с. Вищого Верхнянської вол. – 6 розкольників-старообрядців; с. Троїцького однойменної вол. – 39 іудеїв, 1 баптист; с. Камишевахи Верхнянської вол. – 3 баптиста; сел. при руднику №8 Желєзнянської вол. – 6 «інославних», 4 баптиста, 4 «старообрядці австрійського штибу»; сел. Горлівки– 582 іудея, 285 католиків, 72 магометанина, 31 лютеранин, 17 баптистів; с. Зайцево-Микитівки тієї ж вол. – 3 родини іудеїв; ст. Дебальцеве – 294 євангеліста, 3 «пашковця»; с. Іллінки Оленівської вол. – 37 сектантів «ново-ізраїльтян»; с. Луганського – 75 католиків, 28 євреїв; сел. при Ртутному руднику Зайцево-Камишеваської вол. - 180 магометан, 56 армяно-григоріан, 15 католиків, 3 іудея, 2 старообрядця; ст. Микитівка Зайцево-Микитівської вол. - 680 іудеїв; сел. Єнакієвого тієї ж вол. - 2910 магометан, католиків та лютеран (православних було 2373 ), 13 баптистів та «новоізраїльтян»; сел. при Щербинівській копальні Железнянської вол. - 295 магометан, 144 іудея, 107 католиків, 39 армяно-григоріан, 16 старообрядців, 14 лютеран, 2 баптиста⁵⁰.

У містечку Юзівці Григоріївської вол., поряд із більш як 12000 православних, мешкали 15150 іудеїв, 1549 католиків, 1165 лютеран, 1020 магометан, 415 армяно- григоріан, 350 англікан. Через строкатий національний склад населення краю, його належність до різних релігійних груп часом непрості стосунки складалися між представниками певних етнокультурних спільнот, конфесій.

3.4. Міжетнічні та міжконфесійні відносини в краї.

До поч. XVIII ст. основою взаємин запорожців та донців була спільна боротьба з турецько-татарською, польською та московською експансією. Потім на ці взаємини почали впливати посилення влади Російської імперії та соціально-економічна трансформація всередині козацтва. Так, щодо політико-правового аспекту цього питання дослідники відмічають, що імперія змогла перетворити донське козацтво на свого послідовного прибічника, а запорізьке козацтво з огляду на специфіку його розвитку не піддалося такому реформуванню.

Петро І Указом від 31 квітня 1702 р. наказав «Бахмутских жителей: Русских людей ведать торскому приказному человеку, а Черкас (казаков) Полковнику Изюмского Полку Шидловскому»⁵¹.

У 1703 р. поручик Язиков докладав, що в Бахмуті «людей з росіян – торських, маяцьких і інших різних міст 36», «черкас Ізюмського полку» 112, донських козаків 2, що «зайшли для варива солі». Пізніше між «черкасами» та донськими козаками були численні конфлікти через видобування солі, угіддя. 11 жовтня 1706 р. донці скаржилися на «малоросіян» Петру І.

Під час повстання Кіндрата Булавіна 1707-08 рр. запорожці підтримали донських козаків.

Пізніше донські козаки скаржилися російському урядові на відвідування запорожцями турецьких володінь, що, на їхню думку, могло призвести до ускладнень відносин з Османською імперією.

Регулюванням міжкозацьких взаємин займалися Правлячий Сенат і Військова колегія, серед представників місцевої влади – київський генерал-губернатор, гетьман, президент Другої Малоросійської колегії, коменданти російських прикордонних фортець, серед яких були Торська і Бахмутська. Посередником між урядом та козаками обох військ були в 1743-52 рр. слідчі комісії з розгляду міжкозацьких суперечок.

Визначною в організації та характері запорізько-донських взаємин була роль козацької старшини. Її приватні, економічні інтереси (солеваріння, питання винної монополії, рибних ловель, сіножатей) злилися з загальновійськовими. Запорізькі та донські козаки залежали від її офіційної позиції.

Проблемою на південних кордонах Бахмутської провінції було розмежування земель запорожців і донців. 31 серпня 1744 р. комісія на чолі з генерал-лейтенантом фон Штофелем і підполковником Яковом Біасом займалася цим. В 1744 р. було переселено в Бахмут і Тор 388 донців і 324 козаків зі слобідських полків.

У вересні 1746 р. урядом був призначений кордон між запорожцями й донцями по р. Кальміус.

Відчутним на цих землях у період Нової Січі був вплив на запорізько-донські стосунки калмиків, які невеликими загонами з’являлися і втручалися в міжкозацькі суперечки, нерідко провокуючи локальні конфлікти.

У 1747-1775 рр. мала місце велика кількість конфліктних ситуацій між донцями та запорожцями, за умов поступового нарощування в краї товарного виробництва. Впродовж цього періоду зменшувалася роль мисливства, рибальства, бортництва, інтенсифікація господарства обумовила підвищений інтерес козаків до питання свого права на володіння угіддями. Наприкінці існування Нової Січі купецтво, представники російської армії активно втручалися у міжкозацькі відносини, провокуючи конфлікти з метою зайняти провідні позиції в різних сферах економіки регіону.

Після зруйнування Запорізької Січі спірні землі відійшли у володіння Війська Донського згідно Указу Катерини.

У Зверненні до Катерини ІІ в 1764 р. одним із пунктів відновлення своїх прав «малоросійське шляхетство» вважало виселення з їх земель грузин, бо йшла роздача їм значних маєтків. Для селян «поміщик-грузин» навряд чи суттєво відрізнявся від поміщика-українця, оскільки релігійного конфлікту бути не могло»⁵².

11 березня 1767 р. офіцери 2-ї роти Вергунського шанця Бахмутського гусарського полку Ф. Одобаш, Ф. Садневич, Г. Сабодош, М. Радивоєвич, М. Вунчев, К. Юзбаш, Г. Рунич та ін., на чолі з І. Шевичем, передали наказ штаб- і обер-офіцерів уповноваженому депутату секунд-майору А. Рашковичу для повідомлення в Комісії в Москві з Маніфесту імператриці Катерини ІІ від 14 грудня 1766 р. Було вказано, що офіцери з «цесарської області й інших держав» мали дипломи про дворянство від австрійського імператора. Вони просили Катерину ІІ підтвердити їх дворянство, приймати дворянських дітей до Кадетського корпусу, Московського університету, інших учбових закладів.

Значне за кількістю переселення в повіт волохів і молдаван на правах державних селян відбулося біля 1772 р. Частина волосько-молдавських поселень утворилася на місці рот Депрерадовича, значно збільшилося населення сіл Троїцьке, Луганське, Государів-Байрак, Землянки, Корсунь, Привільне, Верхнє, Калиновське. Пізніше за розпорядженням уряду селили полонених турків і кримських татар, литвинів з Чернігівської губернії, поляків. Оскільки в чисельному відношенні домінували волохи та молдавани (самі представники цих народів не вбачали між собою суттєвої різниці), решта населення на початок ХІХ ст. була ними асимільована.

Слід відмітити, що війська, які рухалися на південь наприкінці XVIII ст., були великим тягарем для місцевих жителів, зобов’язаних надавати квартири, провіант для військових. Нерідко постояльці ображали почуття гідності молдаван та волохів, які «засвоїли східні звичаї, в основному жінки»⁵³. Тому вони переселялися до сусідніх сіл, де могли уникнути постоїв.

Українці, переважно добровільні вихідці з Полтавської, Харківської, Чернігівської губерній, наприкінці XVIII – на поч. ХІХ ст. масово селилися в селах Бахмутського повіту, тому порівняно невеликі етнічні групи сербів, чорногорців болгар та інших балканських народів досить швидко асимілювалися в переважаючому українському оточенні, з часом переймали мову, звичаї, традиції господарювання українців.

У описі с. Калиновського, заснованого в якості «шанця Іванівського» в 1886 р. писалося: «В цьому поселенні, як і в с. Луганське, поєдналися люди всіх націй, що ними свого часу заселявся Бахмутський повіт. Тут є і серби, й угорці, й волохи та молдавани, і литвини, і поляки, і росіяни, і малороси, але всі вони настільки злилися в тип обрусілого малороса, що не являють собою майже ніякої різниці. Злиттю їх сприяла нечисельність кожної групи. Тільки волохи зберегли до певної міри свою мову та частково звичаї»⁵⁴.

Наприкінці XVIII ст. прибулі «великороси» часто ворогували з місцевими «малоросами» щодо церковних свят. Так, перші святкували день св. Сергія, українці в цей день працювали. В українських селах ще у 1860-70-х рр. продовжували відзначати «Полу-Петра», Русалчин День, Івана Купалу, заохочувані, зі слів гласних земства Плещеєвих, до цього місцевими священиками.

До українців наприкінці ХІХ ст. застосовувалися положення Емського указу та Валуєвського циркуляру. Політика уряду П. Столипіна на початку ХХ ст. була спрямована на якнайскоріше «обрусіння» інородців, до яких зараховувалися «малороси». Згідно свідоцтвам поч. ХХ ст., багато православних не ототожнювали себе з окремою слов'янською нацією, називаючи самих себе “перевертнями”⁵⁵.
У списку понад 400 осіб, поранених та загиблих І Світової війни у 1916 р. вихідців з Бахмутського повіту, здебільше зустрічаються українські прізвища, є 120 російських, 8 єврейських, 4 німецьких, 5 грецьких.

Можна говорити про упереджене ставлення в ХІХ ст. більшості місцевого населення до циган, євреїв, турків, татар. За тілесні ушкодження, вбивство цигана влада карала м’якіше, ніж за подібні дії проти представників інших національностей. Владою проводилася завуальована політика «розмивання», асиміляції циган, якої осілі цигани зазнавали серед українського населення. Офіційно вони вважалися православними. Представників кочових ромів влада відносила до асоціальних елементів, про що свідчать рапорти поліцейських управлінь, які пильно стежили за їх переміщеннями по повітах Катеринославської губернії.

Після відміни кріпосного права антисемітизм став однією зі складових діяльності слов'янофілів, які звинувачували євреїв в принесенні прозахідних ідей, вважали їх ворогами Росії та православ'я. Закони обмежували економічні, політичні та юридичні права євреїв. Для православної церкви євреї були ворогами християнства, для українських селян - «боговбивцями», саме вони споювали народ у шинках, «пили християнську кров», бо володіли підприємствами, магазинами, скуповували землю.

Згідно Міському положенню від 16 червня 1870 р., міський Голова не міг бути єврейської національності.

Перші єврейські погроми в Росії відбулися в 1820, 1859, 1871 рр. Після вбивства у 1882 р. Олександра II, вийшла серія указів про обмеження політичних та економічних прав єврейського населення. “Тимчасьві правила” торкалися губерній “постійної осілості євреїв”, але не поширювалися на адвокатів, лікарів, інженерів, як на осіб, що мали “освітній ценз”. На півдні Росії в 1881-1884 рр. прокотилася хвиля погромів, що охопила більше 150 населених пунктів (Елісаветград, Київ, Катеринослав, Одесу, Ніжин та ін.). Народницькі організації України видали не менше 6 прокламацій, що носили антиєврейський характер. Олександра III народники називали «жидівським царем», нагадували про ватажків гайдамаків І. Гонту, М. Залізняка, «які залізом і вогнем виганяли панів і жидів і тим добули собі віковічної слави».

Влада зі свого боку намагалися спрямувати сили революційного бродіння проти євреїв. В районі майбутнього погрому повзли чутки про дату безладів, євреї отримували у властей заспокійливі завірення, до групи погромників незабаром приєднувалося місцеве населення і погроми перетворювалися на свого роду «свято».

Видавець газети «Новий час» Суворін стверджував, що євреї живуть за рахунок російського суспільства. Цар Микола II з власних капіталів виділив більше 12 млн. рублів на друкування і розповсюдження антиєврейської літератури, його оточенню приписуються т.з. «Протоколи сіонських мудреців».

В Бахмутьку міську Думу обиралося від 30 до 38 «гласних», з них 2-4 іудеї. Віднесення до будь-якого стану було пов'язано з складною процедурою для євреїв.

Антисемітизм пустив глибоке коріння в суспільстві, що, зокрема, яскраво іллюструє уривок зі звіту про ІІ З’їзд гірничо-промисловців, на якому стояло питання про попудний коефіціент податку на перевезення солі. Ідею було відхилено, оскільки на той час не існувало установи, що могла би підтверджувати кількість видобутку та вивозу гірничо-заводських вантажів, на власні ж свідчення промисловців не можна було покластися. Один із гірничопромисловців Катеринославської губернії І.Ф. Фелькнер висловився так: «Якщо декотрі наївні християнські душі правдиво будуть повідомляти обсяги свого виробництва, то…жиди, без сумніву, жорстоко обманювати будуть. Хоча й за християнські сміливо ручатися не можна»⁵⁶.

З бюджету м. Бахмут щорічно виділялося 4-5 тис. руб. на потреби єврейської громади: 2,8 тисяч рублів - хоральній, 1,6 тисяч рублів - іншій синагозі, 500 рублів дотації - Єврейському училищу. З численного єврейського населення бралися додаткові податки -у 1896 р. вони склали більше 4850 рублів, але всі були віддані: Єврейському молитовному Правлінню - 2,8 тисячі рублів, другій синагозі - 0,6 тисячі рублів і Єврейському училищу 500 рублів дотації.

З переписом 1897 р., 72,6% євреїв Катеринославської губ. добре володіли російською мовою. Сіоністські організації, що розгорнули свою діяльність у Катеринославській губернії, вели переписку з юзівськими колегами російською мовою, бахмутські євреї просили надсилати їм літературу також російською мовою.

У 1900 р. власник слюсарної майстерні П.І. Павлов і дворянин Г. Шабельський створили «Союз російського народу», відкрили чайну в Народному Будинку Бахмуту. Єпископ Катеринославський і Таврійський Агапіт в 1901 р., виступив з антиєврейськими проповідями в Бахмутських гімназіях. Епідемія холери у Юзівці у 1892 р. супроводжувалася заворушенням робітників, які dufvjdekfvb свою злысть на эвреях-спалили магазини, синагогу, вбили 80 осыб. У жовтні 1905 р. натовп чинив погром єврейських крамниць. Для придушення безладів прибули козаки й рота Павлоградського полку, але вони приєдналися до погромників. Були розгромлені магазини Абрамовича, Лейферова, Марка Остроухова, Нахемія Гольдіна, Мойсея Ельберта. В Микитівці натовп розгромив будинок батька М. Рейзена, що володів вугільним складом на станції.

Згідно поліцейських звітів, особливо відрізнялося в 1903 р. антисемітськими настроями Гришино.

Погромна хвиля сильно вплинула на єврейське населення імперії. Почалася масова еміграція євреїв на захід, в США; революціонери-євреї почали пов'язувати розв’язання єврейських проблем з долею Росії; частина єврейських просвітителів виступила на шлях боротьби проти самодержавства. Проводилося культивування літератури на ідиш і розвиток секулярного єврейського суспільства. Такою була ідеологія руху «Бунд», що очолив надії на боротьбу іудеїв за свої права і на національне єврейське відродження в Росії. Бундовці заперечували репатріацію до Палестини, США та інших держав. До 70% складу організацій анархістів, есерів, есдеків (більшовиків і меншовиків) у Бахмутському повіті складали євреї.

6 січня 1908 р. в готелі Шейко був арештований без паспорта міщанин Хаїм Меєровіч Грінберг. У нього виявлено листування на ідіш і російській мові, багато єврейських брошур, відозв і звітів. З документів стало видно, що він відряджався ЦК Сіоністської організації в Росії (м. Вільно). В Бахмуті він займався організацією сіоністських відділень, агітацією на зборах, грошовими зборами для цієї організації. При собі мав Програми для сіоністських інструкторів по створенню гуртків і посвідчення кореспондента редакції газети «Південна зоря».

У 1907 р. в Бахмутській організації РСДРП доставкою нелегальної літератури з Катеринослава займалася Софыя Дерман. Вона народилася в 1886 р. в Бахмуті. В 1902 р. відвідувала робітничий гурток у Луганську. Виконувала функції координатора підпільних соціал-демократичних організацій в Юзівці, Бахмуті, Горлівці, з 1911 р. вела листування з Горьким, з 1912 р. стає постійним кореспондентом «Правди», де опублікувала більш 200 статей про становище Донбасу.

У Бахмуті 8 січня 1908 р. був виявлений труп міщанина Мойсея Розенблюма, 19 років, убитого з револьвера. При нім виявлений лист «Бахмутського революційного комітету», в якому повідомлялося, що Розенблюм засуджений до смерті за провокаторство і видачу поліції деяких членів комітету есерів.

17 червня 1909 р. поліція вилучила в Михайла Соломоновича Браїловського і Якова Григоровича Єременка, членів Бахмутського окружного комітету есерів, друкарський верстат. Після вироку Катерінославського суду вони були відправлені на каторгу. Проте вже у вересні 1910 р. поліція розкриває друкарню есерів у Якова Олександровича Ошера.

У секретному циркулярі МВД Катеринославському губернаторові 16 квітня 1907 р. повідомлялося про те, що «всякі організації сіоністів та співтовариства повинні бути визнані забороненими». Але в губернії існували сіоністські організації. В Катеринославі був комітет, в Олександровську і Бахмуті - гуртки». З рапорту 1910 р. Бахмутського справника повіту: «В м. Бахмуті гуртки на даний час не існують, але є окремі особи, що співчувають ідеї колонізації євреїв до Палестини, хоч ніяких активних дій не роблять… Три роки тому в м. Бахмуті щорічно збиралися пожертви в розмірі 3 рублів з кожного єврейського домогосподаря на користь Товариства в Одесі, але тепер не збираються». 6 червня 1912 р. «Донецьке слово» вказувало на «суворе ставлення до гімназистів-євреїв, що складають іспити» у Бахмуті.

Начальник Катерінославського губернського жандармського Управління 20 квітня 1909 р. писав, що «Катеринославська губернія вкрита досить густою мережею сіоністських організацій». Судового переслідування й висилки до Сибіру з Бахмутського повіту зазнали члени «Бунду» Ілля Якович Кельзон у квітні 1911 р., Арон Гершелевич Молочников та інші в 1912 р.

У березні 1915 р. урядом були скасовані обмеження на пересування євреїв, хоча вони залишилися на прийом евреїв до вищих навчальних закладів, займання певних посад. Євреї не могли бути офіцерами.

Час від часу виникало напруження у відношенні місцевого населення до німців, бельгійців. У розпорядженнях начальника губернської поліції в 1900 р. йшлося про діяльність на території Бахмутського повіту емісара німецького «Товариства охорони германізму за кордоном».

У 1900 р., згідно донесень поліції біля станції Костянтинівка відбулося зіткнення «російських робочих» з бельгійцями. Перші вважали, що іноземні спеціалісти віднімають у них робочі місця, сприяють підвищенню вимог роботодавців⁵⁷.

Початок І Світової війни в Російській імперії супроводжувався по всій країні хресними ходами, молебнями за перемогу, гучною державною пропагандою. Було прийнято низку «ліквідаційних» законів та положень, спрямованих проти німецького населення імперії: «Про припинення землеволодіння та землекористування австрійських, угорських або германських вихідців…» 2 лютого 1915 р.; «Про особливий комітет у зв’язку з германським засиллям» 1 червня 1916 р.; «Про заборону викладання німецькою мовою» та ін. 23 серпня 1914 року юрма прихільників «Союзу Михаїла Архангела» розгромила німецькі магазини, валила ліхтарі, пошкодила обладнання електростанції Бахмуту, а Дума відмовилася відшкодувати збитки у 1060 р.

Земські діячі, інтелігенція, селяни вносили пожертви для солдат. Підйом патріотизму захопив і русифікованих німців. Студент І.Д. Евенбах з піднесенням описував у «Народній газеті» святкування Великодня в Бахмуті у 1915 р. У колоністах населення вбачало німецьких шпигунів, лазутчиків, диверсантів. По повіту прокотилася хвиля арештів, затримань, доходило до курйозів. Той же Евенбах, подорожуючи по Бахмутському повіту, зустрівся в липні 1915 р. з неприязним відношенням з боку «сільських посадовців».

Під час війни таємний радник В.І. Карпов на засіданні земских зборів вніс «прожект» використовувати полонених на будівництві каналу від Юзівки до Маріуполя, системи каналів з Сіверського Дінця до Маріуполя, з'єднання річок Бахмут, Лугань із Кальміусом. Автор ідеї нарікав на брак палива для пароплавів і послав копію «прожекту» голові Союзу гірничо-промисловців Півдня Росії фон Дітмару. В Бахмутському повіті праця австро-німецьких полонених використовувалася на видобуванні каменю, мощенні доріг, спорудженні гребель, чищенні ставків, протизсувних роботах, тобто на найважчих ділянках.

У доповіді Бахмутському земству відставний штаб-ротмістр М.І. Ларін закликав до «хрестового походу проти турків», ліквідувати «німецьке засилля» у Росії (це коли генерали, оточення царя, міністри, імператриця-німкеня…), перейменувати німецькі колонії повіту, змінити роботу німецьких колоністських шкіл.

Найбільшою з проблем міжетнічних та міжконфесійних відносин, проявом національної та релігійної нетерпимості в Бахмутському повіті було упереджене ставлення до осіб єврейської національності – антисемітизм. Під час І Світової війни спостерігалося ворожнеча, спрямована проти німецькихз переселенців. Відносно замкненими громадами жили в селах Бахмутського повіту розкольники-старообрядці, переселенці з центральних губерній Росії. Напруженими були стосунки всередині самої православної громади через появу течій та сект.