Пономаренко Л.П. Ментальність, ядерні цінності та філософія освіти в Україні і США

Пономаренко Л.П. Ментальність, ядерні цінності та філософія освіти в Україні і США

кандидат психологічних наук, доцент

Південноукраїнський державний педагогічний університет (м. Одеса)
МЕНТАЛЬНІСТЬ, ЯДЕРНІ ЦІННОСТІ ТА ФІЛОСОФІЯ ОСВІТИ

В УКРАЇНІ І США
Система освіти та її інститути у будь якій країні відбивають стан суспільства, його надбання, суспільну свідомість, політичну культуру. Система освіти має досить велику інерційність завдяки великій кількості людей, які втягнуті в її коло, труднощам впровадження нових технологій, а головне – філософії та ідеології.

Курс на демократичні перетворення, який проголошений Україною, реалізується в змінах політичних інституцій, вільних виборах, зміцненні ринкової економіки, але поки що не підкріплюється розвитком громадянського суспільства – наріжним каменем демократії. Вихованню громадянськості присвячений напрямок міжнародної педагогічної думки "Освіта для демократії", що започаткована в працях видатного американського філософа і педагога Джона Дьюї.

Дьюї слушно зауважував, що, наразі освіта є соціальним процесом, а в світі є багато типів суспільств, мірилом критики та конструювання системи освіти є певний соціальний ідеал. В демократичному суспільстві від всіх його членів очікується участь у спільному добробуті в рівних умовах, воно забезпечує також гнучке пристосування до своїх інституцій через взаємодію в різних формах асоціативного життя. Члени демократичних суспільств мають визнавати взаємний інтерес як фактор соціального контролю. Демократія вимагає також зміни у соціальних звичках (social habit ), їх поступова реорганізація відбувається наразі зустрічі з новими ситуаціями, що створюються через різні суспільні зв’язки. Таке суспільство повинно мати такий тип освіти, який формує у індивідів особистісний інтерес до соціальних взаємин та соціального контролю, а також навички мислення (habit of mind), що забезпечують соціальні зміни, уникаючи безладдя [7].

Видатні філософи Т.Г. Масарік та Джон Дьюї вчать, що "демократії треба вчитися", демократію треба терпляче виховувати в кожному з нас зокрема і в суспільстві в цілому і що лише за таких умов можна сподіватися на її дієвість як політичної системи [1].

Якщо американські філософи й педагоги висувають на перший план педагогічні заходи, які мають відбуватися у школі задля залучення молоді до соціальної дії, розвитку критичного мислення, здатності до об’єднання в асоціації, турботи про суспільний добробут, то для української системи освіти, на наш погляд, першорядними є питання зміни настанов у суспільстві, вироблення нового соціального ідеалу, що базується на демократичних цінностях, просвітницької діяльності щодо прилучення широких верств населення – батьків, педагогів, урядовців – до усвідомлення головних ідеалів демократії: свободи та відповідальності, Прав людини та здатності їх обстоювати і захищати, причетності кожного громадянина до суспільних процесів та виборювання соціальної справедливості.

Освіта для демократії вимагає середовища, в якому живуть демократичні ідеї, вчителів, що розуміють її сутність та віддані її ідеям. Однак, в Україні, як в і інших колишніх радянських країнах, хвилі бурхливих соціально-політичних змін винесли на поверхню дільців та аморальних політиків, що під гаслом демократії вирішували власні проблеми і багато в чому дискредитували саме поняття демократії. Серед пересічних громадян термін демократія став синонімом зажерливості тих, хто встиг загарбати народні гроші та дістатися до верхівки влади.

Українські вчителі та викладачі, за даними наших досліджень, зневажливо ставляться до демократії. Результати нашого дослідження – асоціативного експерименту, в якому брали участь 68 викладачів та вчителів Одеського регіону в 2005 році – показали, що більше 40% респондентів сприймають демократію як негативне явище. Звичайними були такі асоціації на слово-стимул "демократія", як: "корупція", "мафія", "обман", "неправда". У виборці студентів 1-2 курсів ряду ВНЗ м. Одеси (71 особа) демократію як негативне явище сприймають вдвічі менше учасників (28%) і ототожнюють це поняття з певним політичним устроєм, позбавленим емоційного забарвлення. Можна сподіватися, що молодь в нашому суспільстві визнає демократію як бажаний ідеал суспільства і буде прикладати зусиль до його утвердження.

Однак, ментальність та настанови, що формувались протягом сторіч, змінюються дуже повільно, тим більш, що соціальні практики, які традиційно панують та відтворюються в суспільстві, залишаються незмінними. Як наголошує Michael W. Apple, прийняті патерни поведінки, соціальні практики є прихованим навчанням того чи іншого типу політичної соціалізації [5]. Політолог R. Sigel зауважує: "Починає ставати зрозумілим, що "навчання через випадки, що відбуваються" ("incidental learning") робить більший вклад у політичну соціалізацію учнів, ніж курси громадянської освіти або інші форми навмисного навчання певним ціннісним орієнтаціям” [11]. Діти навчаються тому, як ставитись до авторитетів та ієрархії у своїх колективах через патерн взаємодії, в яку вони втягнуті, до певної міри, у школі.

R. Sigel припускає, що "можливо, загальноосвітні (публічні) школи є найкращим конвеєром, який забезпечує трансмісію традиційного більш, ніж інноваційного. У результаті вони сприяють політичній соціалізації молоді у руслі головної течії в суспільстві та мають тенденцію забезпечити молодих людей знаряддями, що необхідні для виконання певних ролів, виконання яких чекає від них дане суспільство. Можна сперечатися з різними ролями, які уряд та школа призначають учням, але значно важче відкидати впливовість школи".

У Джона Дьюї знов читаємо: "Демократичне мислення (mind) не є природно даним. Воно не може виникати і розвиватися само по собі, але тільки в демократичних інститутах, та й в них – з труднощами. Можна нагадати, що егоцентризм та етноцентризм є первісними потребами людських істот, на зразок дихання, що не потребує спеціального навчання. Демократія, напроти, складається з навичок та знань, що потребують культивування, без якого вони не можуть підкорити природні потреби" [6].

Чи можна зробити висновок, що суспільства, які мають тоталітарне минуле, не можуть сподіватися на демократичне майбутнє, бо не мають а ні носіїв демократичних ідей та настанов, а ні демократичних інститутів, які, знов таки, повинні створюватись людьми. Важко надіятися, що школи в Україні після проголошення курсу на демократію, перетворилися в демократичні інститути. "Habit of mind" – це важлива річ, яка формується впродовж довготривалого культурно-історичного досвіду народу і є складовою ментальності.

Деякі сучасні історики стверджують, що демократичні традиції в Україні існували за часів козацтва. Однак, демократичний устрій січі був налаштований на воєнні дії та реалізувався, здебільшого, тільки в виборах гетьманів та більш-менш рівноправного положення козаків. Результати етнографічних досліджень на Україні в XIX сторіччі, узагальнені П. Чубинським, дозволили йому зробити висновок, що "виключне значення набула в Україні ідея особистості, що тісно пов’язана з любов’ю до свободи. Гіперрозвиток цієї ідеї, однак, не дає прорости пагонам асоціативності, не сприяє організованості, заважає створенню самостійної і незалежної держави" [2].

Як вказує автор знаної книги "Ідея громадянського суспільства" А.Селігман, Центрально-Східна Європа, яка зберегла історичну спадщину немодернізованої і органічної Держави, ніколи не визнавала принципів індивідуальної автономії і рівності як основи Держави [4]. Базовий філософсько-політичний концепт індивідуалізму (західноєвропейського й американського зразка) акцентує усвідомлення себе моральним, відмежованим, незалежним діячем – тобто суб'єктом, що реалізує свої невід'ємні права, але в той же час піклується про благо свого співтовариства. Глибинними основами для такого погляду на себе є self-reliance (самодостатність) та self-esteem (почуття власної гідності). Саме ці особистісні конструкти, як стверджують аналітики, являють собою основу правової свідомості.

Концепт прав людини, свободи і відповідальності, прагнення й вміння відстоювати власні права, на наш погляд, ніколи не був властивий Україні. Громадяни України, як відомо з соціологічних досліджень, що збігаються з результатами нашого крос-культурного дослідження соціальних уявлень [3], не виявляють прагнення брати участь у соціально-політичному житті, не бачать сенсу у своїй активності для зміни ситуації на краще в найближчому оточенні. Вони переконані, що не мають змоги впливати на прийняття рішень ні на місцевому, локальному рівні, ні на рівні країни. Як і раніше, більшість співвітчизників очікують допомоги від держави, що повинна вирішувати суспільні проблеми.

Авторитаризм має давні витоки в нашому суспільстві і підкріплюється багатьма соціальними практиками, гласними та негласними правилами, яким слідують члени суспільства, щоб досягти своїх цілей. Соціальні інституції, які складаються в суспільстві, відображають стан суспільної свідомості – в тоталітарних суспільствах, зокрема, це патерналістський синдром: очікування керівництва, навчена безпорадність і в той же час – недовіра до представників влади і просто незнайомих людей.

У Європі історично склались умови, за яких розвивався рух за освіту, що підтримується державою. Під впливом німецької філософської думки освіта стала громадянською функцією, а громадське функціонування було ідентифіковане з ідеалом національної держави. В такій державі ціллю освіти стає формування громадянина, а не людини. Держава не тільки опікувалась інструментальними засобами публічної освіти, але й її ціллю. Соціальна ефективність почала розумітися як така, що включає в себе субординацію. Саме в Німеччині перед другою світовою війною авторитарна система освіти , яка була наскрізь централізованою, забезпечувала впровадження тоталітарної ідеології.

В більшості українських шкіл панує авторитарний дух, сувора дисципліна, вимогливість вчителів, що підтримуються жорсткою централізацією системи освіти. На жаль, в українській школі, спадкоємниці радянських традицій, нема місця навчанню дітей свободі вибору, розвитку почуття власної гідності, навичкам критичного мислення, вміння відстоювати свої права. Виховання в українських сім'ях здебільшого залишається орієнтованим на слухняність та виконання батьківських вимог.

Ми вважаємо, що особливості ментальності українців, як відображення культурно-історичного досвіду народу, є реальним фактором, що стримує розвиток демократії. Зміна ментальнісних настанов відбувається дуже повільно і потребує цілеспрямованих зусиль щодо впливу на суспільну свідомість. Впровадження найкращих програм, що відірвані від реалій сучасного життя в Україні, не мають коренів у ментальності, не відбивають суспільний ідеал, досить швидко сходять нанівець. При авторитарній системі управління освітою у навчальних планах школи залишається тільки те, що спускається зверху.

Автор входила в групу вчених, які розробляли концепцію громадянської освіти в Україні в 2000 р. (проект С.Рябова). В масштабному проекті розвитку "Education for Democracy" в Україні, було передбачено відвідування групою українських вчителів шкіл західної Європи та США, підготовка методичних матеріалів щодо Громадянської освіти, публікація посібників, впровадження предмета "Громадянська освіта" у школах. Посібники були надруковані, вчителі та управлінці з’їздили за кордон, проводились семінари та конференції, було одержано дозвіл від Міністерства на впровадження курсу "ГО" в школах, але через декілька років про громадянську освіту майже забули. На жаль, цей важливий рух спіткала така ж доля, що й інші прогресивні починання: впровадження програми "Критичне мислення", "Дебати", "Толерантність", "Розв’язання проблем та конфліктів" та т.ін.

З нашого погляду, зміни звичних патернів поведінки, усвідомлення концепту особистої свободи і відповідальності, сполучених з турботою про суспільний добробут, відчуття себе суб’єктом власного та суспільного життя, повинні починатися зі змін виховних настанов у сім’ї. Автор проводить "Тренінг батьківської ефективності", оснований на ідеях Т.Гордона та його праць щодо демократичного виховання батьків. Під час тренінгу в кожній групі виникає проблема труднощів у розумінні своїх прав як людини, в сприйнятті дитині як окремої істоти, яка наділена всім необхідним, щоб керувати власним життям та брати на себе відповідальність.

Видатні американські вчені, фундатори та послідовники руху "Освіта для демократії", наполягають на ряді принципів, що їх мають реалізувати школи як осередки суспільного життя для майбутніх громадян. Ці важливі положення мають стати орієнтиром для тих, кого турбує стан сьогоднішньої України, хто готовий прикласти зусиль для розвитку в країні громадянського суспільства, яке починається з сім’ї і школи.

Демократії треба вчитись, це навчання найбільш природно у школі, в який зосереджено багато людей, дітей, батьків, педагогів, де є можливість залучати учнів до позашкільної діяльності, створювати клуби та асоціації.

Фундаторами асоціанізму вважаються Токвіль та Дьюї. Алекс Токвіль ще в середині XIX сторіччя писав, що нічого так не заслуговує на увагу в вивченні демократії, як "інтелектуальні та моральні асоціації" серед людей. "В демократичних країнах знання, як об’єднуватись – це матір всіх інших форм знань; від прогресу цих знань залежить всі інші" [12].

Таким чином, школа має бути життям коммюніті (громади). Соціальні сприйняття та інтереси мають розвиватися тільки в природному соціальному оточенню – як суспільний досвід. Навчання в школі має бути продовженням того, що є за межами школи. Школа – це можливість, де панує дух співробітництва та спільної активності, але життя в ній не повинно бути відірвано від того, що за стінами школи.

Thinking curriculum. Для свідомих громадян необхідно вміння аналізувати інформацію, здатність критично мислити. H. Rugg вважає, що вивчення проблем, інституцій, та культур повинно супроводжуватися добре розробленими інтелектуальними звичками, процесом класифікації проблем та рішення проблем [9]. Для освіти для демократії важливо розвивати соціальне розуміння та навички доказів, високо-організоване (higher-order thinking) мислення та такі його форми, як: аналіз аргументів, вміння зіставляти факти, діалогічні докази. Resnick L.B. & Klopfar L.E назвали програми навчання в школах, де враховуються подібні ідеї, "навчальним планом, що розвиває мислення" ("Thinking curriculum") [10].

Не зважаючи на викладені вище труднощі, які гальмують розвиток освіти за демократію в Україні, ми передбачаємо:

1. 
   Можливо, Україна, як і деякі інші країни, що розвиваються, являють собою зразок "кофігуративних суспільств" (за термінологією Маргарет Мід), в яких молодь вчиться не у своїх батьків та дідів, а наслідує активну та відповідальну поведінку однолітків інших, більш успішних та модернізованих суспільств.
   
2. 
   Розвиток концепту Прав людини, почуття власної гідності поступово відбувається за умов формування психологічної культури населення, впровадження в закладах освіти сучасних суспільних дисциплін, впливу мас-медіа.
   
3. 
   Зусилля уряду та Верховної Ради щодо розвитку органів місцевого самоврядування, створення груп самопідтримки та інших ініціатив серед населення зрушать аномічні настрої населення та будуть виступати осередками розвитку асоціативності, соціальної дії, що є складовими громадянського суспільства
   
4. 
   Корисними, на наш погляд, є впровадження основ демократичної освіти у педагогічних закладах, тренінг-семінари для молодих педагогів задля втягування студентської молоді, майбутніх педагогів в коло філософських та практичних питань освіти за демократію.
   
5. 
   Започаткування конкурсу шкіл "Демократичне майбутнє": зацікавлені колективи мають запропонувати програми розвитку демократичних ініціатив та перебудови шкільного життя для утвердження принципів, викладених вище: впровадження інтерактивних, проектних методів навчання, розвиток критичного мислення, соціальної дії, здатності для рефлексії. Згідно з Дьюї, не навчальні предмети самі по собі, а міжпредметні зв’язки, проекти, рішення проблем мають стати ціллю освітнього процесу. Велика робота має проводитись з батьками, одна з найкращих форм –"Тренінг батьківської ефективності" (за Т.Гордоном). Школи можуть запрошувати тренерів, обізнаних з ідеями, філософією та методами освіти для демократії.
   

ЛІТЕРАТУРА

1. 
   Когак Е. Обличчя демократії: зазираючи у двадцять перше сторіччя. Збірник "Демократія – це дискусія. Громадська заангажованість у старих і нових демократіях". Посібник. – Коннектикутський коледж, США, 1997.
   
2. 
   Павленко В.М., Таглін С.О. Етнопсихологія. – К.: Сфера, 1999.
   
3. 
   Пономаренко Л.П. Особливості соціальних уявлень громадянок України та США // Соціальна психологія. – 2004. – №3. – С. 101-109.
   
4. 
   Селігман А. Ідея громадянського суспільства. – К.: Видавничий Дім Дм. Бураго, 2000.
   
5. 
   Apple M. W. The Hidden Curriculum and the Nature of Conflict. Educating the Democratic Mind. – Walter C. Parker (Editor). – State University of New York Press. – 1996.
   
6. 
   Dewey John. The Democratic Conception in Education. In: Educating the Democratic Mind. – Walter C. Parker (Editor). – State University of New York Press. – 1996.
   
7. 
   Dewey John. Democracy and Education. Renewed in 1944 by John Dewey. – N.Y. The Macmillan Company.
   
8. 
   Parker W.C. Schools as Laboratories of Democracy. In: Educating the Democratic Mind. – Walter C. Parker (Editor). – State University of New York Press. – 1996
   
9. 
   Resnick L.B. & Klopfar L.E. (Eds).Toward the thinking curriculum. Current cognitive research. (1989) . – Alexandria, VA: ASCD.
   
10. 
    Rugg H.O. Reconstructing the Curriculum. In: Educating the Democratic Mind. – Walter C. Parker (Editor). – State University of New York Press. – 1996.
    
11. 
    Sigel R. Learning about Politics. – N.Y.: Random House, 1970.
    
12. 
    Tocqueville de A. (1848/1969). Democracy in America. G.Lawrence (Trans.). J.P.Mayer (Ed.). – Garden City, NY: Anchor.