Вальтер скотт



жүктеу 80.05 Kb.
Дата19.07.2016
өлшемі80.05 Kb.

ВАЛЬТЕР СКОТТ

(1771 — 1832)
Вальтер Скотт народився 15 серпня 1771 року в столиці Шот­ландії Единбурзі, в родині шотландського баронета, заможного юриста. Був дев'ятою дитиною в родині, у якій було дванадцятеро дітей. У січні 1772 року Скотт захворів на дитячий параліч, втратив рухливість правої ноги і назавжди залишившись кульгавим. Двічі (в 1775 і в 1777 роках) маленький Скотт перебував на лікуванні в курортних містечках Бат і Престонпанс. У 1778 році Скотт по­вертається до Единбурга. З 1779 року він навчається в единбурзь­кій школі, у 1785 році вступає до единбурзького коледжу.

Важливим для Скотта стає 1792 рік: в Единбурзькому універ­ситеті він витримав іспит на звання адвоката. З цього часу Валь­тер Скотт стає поважною людиною з престижною професією, має власну юридичну практику. Двадцять четвертого грудня 1796 року Скотт одружується з Маргарет Карпентер, у 1801 році у ньо­го народжується син, а в 1803 році — дочка. З 1799 року він стає шерифом графства Селкерк, з 1806 року — секретарем суду.

Перші літературні виступи В. Скотта припадають на кінець 90-х років: у 1796 році виходять переклади двох балад німецько­го поета Г. Бюргера «Ленора» та «Дикий мисливець», а в 1799 році — переклад драми І. В. Гете «Гец фон Берліхінгем». Пер­шим оригінальним твором молодого поета стала романтична бала­да «Іванів вечір» (1800). Саме з цього року Скотт починає активно збирати шотландський фольклор і, як результат, у 1802 році видає двотомну збірку «Пісні шотландської межі». До збірки увійшло кілька оригінальних балад та безліч опрацьованих південно-шот­ландських легенд. Третій том збірки вийшов у 1803 році.

Вальтер Скотт, при слабкому здоров'ї, мав феноменальну працездатність: як правило, він публікував не менше двох рома­нів на рік. Протягом понад тридцятирічної літературної діяльнос­ті письменник створив двадцять вісім романів, дев'ять поем, без­ліч повістей, літературно-критичних статей, історичних праць.

Романтичні поеми 1805—1817 років принесли йому славу видатного поета, зробили популярним жанр ліро-епічної поеми, що поєднує драматичну фабулу середньовіччя з мальовничими пейзажами та ліричними піснями у стилі балад: «Пісня останньо­го менестреля» (1805), «Марміон» (1808), «Діва озера» (1810), «Рокбі» (1813) та ін. Скотт став засновником жанру історичної поеми.

У сорок два роки письменник вперше подав на суд читачів свої історичні романи. Як і його попередники на цьому терені, Скотт називав численних авторів «готичних» й «антикварних» романів, особливо його захоплювала діяльність Мері Еджуорт, у творчості якої відображена ірландська історія. Але Скотт шукав свій власний шлях. «Готичні романи» не задовольняли його над­мірним містицизмом, «антикварні» — незрозумілістю для сучас­ного читача.

Після довгих пошуків Скотт створив універсальну структуру історичного роману, провівши перерозподіл реального й вигада­ного так, щоб показати, що не життя історичних осіб, а постійний рух історії, який не може зупинити жодна з видатних особистос­тей, є справжнім об'єктом, вартим уваги художника. Погляд Скотта на розвиток людського суспільства називають провіденціалістським (від лат. Providence — Божа воля). Тут Скотт іде слі­дом за Шекспіром. Історичні хроніки Шекспіра осягали національ­ну історію, але на рівні «історії королів». Скотт перевів історичних особистостей у площину тла, а на авансцену подій вивів вигаданих персонажів, на долю яких впливає зміна епох. Таким чином, Скотт показав, що рушійною силою історії виступає народ, саме народне життя є основним об'єктом художнього дослідження Скотта. Його давнина ніколи не буває розмитою, туманною, фантастичною; Скотт є абсолютно точним у зображенні історичних реалій, тому вважається, що він розробив явище Історичного колориту, тобто майстерно показав своєрідність певної епохи. Попередники Скот­та зображували історію заради історії, демонстрували свої видатні знання і таким чином збагачували знання читачів, але заради самих знань. У Скотта не так: він знає історичну епоху детально, але за­вжди пов'язує її з сучасними проблемами, показуючи, як подібні проблеми знаходили своє вирішення в минулому. Отже, Скотт —- творець жанру історичного роману; перший із них — «Уеверлі» (1814) — з'явився анонімно (наступні романи аж до 1827 року виходили як твори «автора "Уеверлі"»).

У центрі романів Скотта лежать події, що пов'язані зі значними соціально-історичними конфліктами. Серед них — «шотландські» романи Скотта (що написані на основі шотландської історії) — «Гай Маннерінг» (1815), «Антикварій» (1816), «Пуритани» (1816), «Роб Рой» (1818), «Легенда про Монтроза» (1819). Най­більш вдалими з-поміж них є «Пуритани» і «Роб Рой». У першому зображено повстання 1679 року, що було спрямоване проти рес­таврованої 1660 року династії Стюартів; герой «Роб Роя» — на­родний месник, «шотландський Робін Гуд».

У 1818 році з'являється том Британської енциклопедії зі стат­тею Скотта «Лицарство». Після 1819 року посилюються проти­річчя у світогляді письменника. Ставити гостро, як раніше, пи­тання класової боротьби Скотт більше не наважується. Проте тематика його історичних романів стала помітно ширшою. Вихо­дячи за межі Шотландії, письменник звертається до давніх часів історії Англії і Франції. Події англійської історії зображено в ро­манах «Айвенго» (1820), «Монастир» (1820), «Абат» (1820), «Кенілворт» (1821), «Вудсток» (1826), «Пертська красуня» (1828). Роман «Квентін Дорвард» (1823) присвячений подіям у Франції часів правління Людовіка XI. Місцем дії роману «Таліс­ман» (1825) стає східне Середземномор'я. Якщо узагальнити події романів Скотта, то ми побачимо особливий, своєрідний світ подій і почуттів, гігантську панораму життя Англії, Шотландії і Франції протягом кількох століть, з кінця XI до початку XIX століття.

У творчості Скотта 20-х років, при збереженні реалістичної основи, часом збільшується присутність і суттєвий вплив роман­тизму (особливо в «Айвенго» — романі з епохи пізнього серед­ньовіччя). Особливе місце в ній посідає роман із сучасного життя «Сент-Ронанські води» (1824). У критичних тонах показано обуржуазнення дворянства, сатирично змальовується титулована знать. У 20-х роках було опубліковано низку творів Вальтера Скотта на історичні та історико-літературні теми: «Життя Наполеона Бонапарта» (1827), «Історія Шотландії» (1829 — 1830), «Смерть лорда Байрона» (1824). Книга «Життєописи романіс­тів» (1821 — 1824) дає змогу уточнити творчі зв'язки Скотта з письменникам XVIII століття, особливо з Г. Філдінгом, якого він називав «батьком англійського роману».

Зазнавши наприкінці 20-х років фінансового краху, Скотт за кілька років заробив стільки, що майже повністю розрахував­ся з боргами, які перевищували сто двадцять тисяч фунтів стер­лінгів. У житті він був зразковим сім'янином, людиною доброю, чутливою, тактичною, вдячливою; любив свій маєток Ебботсфорд,- який перебудував, зробивши з нього невеличкий замок; дуже любив дерева, свійських тварин, хороше застілля в сімейно­му колі. У 1830—1831 Скотт зазнає три апоплексичні удари. По­мер він від інфаркту 21 вересня 1832 року.

Створивши історичний роман, Скотт встановив закони нового жанру й блискуче втілив їх на практиці. Навіть сімейно-побутові конфлікти він пов'язав з долями нації й держави, із розвитком суспільного життя. Творчість Скотта суттєво вплинула на євро­пейську та американську літератури. Саме Скотт збагатив соці­альний роман XIX століття принципом історичного підходу до по­дій. У багатьох європейських країнах його твори лягли в основу національного історичного роману.


«Айвенго» (1820)

Роман «Айвенго» — чи не найпопулярніший з усіх романів Вальтера Скотта. У творі зображено кінець довготривалої бо­ротьби між саксами та норманами, яскраво змальовано бурхливу картину минулого Англії за перших часів феодалізму. В основу роману покладено традиційне для В. Скотта переплетіння любов­ної та політичної інтриг. У центрі розповіді перебуває закохана пара — лицар Айвенго та леді Ровена, доля і благополуччя яких повністю залежать від розвитку історичних подій.

Конфлікт розгортається між двома ворогуючими таборами: норманами, які завоювали Англію в кінці XI століття, та англо­саксами, які володіли нею вже впродовж кількох століть, витіс­нивши, у свою чергу, племена бриттів. Герой діє на тлі мальовни­чих історичних подій, він відданий кодексу честі, у будь-якій ситуації поводиться відповідно до почуття обов'язку й зберігає ві­рність прекрасній коханій. Айвенго — справжній лицар, оскільки здійснює всі вчинки, що відповідають лицарському кодексу честі.

Під маскою паломника-пілігрима — він єдиний, хто зглянув­ся на слабкого старця — лихваря Ісаака, поступився йому міс­цем біля вогнища. Анонімно він викликає на бій лицаря Храму нездоланного Буагільбера; заступаєтся за честь сина Седріка (тобто за свою власну, але ж знову анонімно); рятує Ісаака від по­грабування та смерті; перемагає в кількох поєдинках лицарів-тамплієрів; змагається разом із Річардом Левове Серце; бере участь у хрестовому поході; рятує красуню Ревекку, протягом усього роману не зраджуючи лицарським поняттям честі.

Побудований на захоплюючому відгадуванні загадок, що по­слідовно виникають (таємниця сина Седріка Сакса, таємниця пі­лігрима, таємниця Лицаря, Позбавленого Спадку, таємниця Чор­ного Лицаря), роман поєднує в собі інтригу, мальовниче видовище й філософське осмислення подій.

Крім Айвенго, в романі присутній ще один справжній ли­цар. Звичайно ж, це Річард Левове Серце. Річарда з роману по­над усе цікавить життя простого мандрівного лицаря, для нього найдорожче — слава, яку він здобуває самостійно своєю твердою рукою й мечем, ніж перемога, здобута на чолі стотисячного вій­ська. Це про нього Ревекка, яка спостерігала з башти за поєдинком, каже: «Він йде на битву, мов на веселий бенкет. Не тільки сила м'язів керує його ударами — здається, ніби він усю свою душу вкладає в кожен удар, що наносить ворогу. Це страшне і величне видовище, коли рука й серце однієї людини перемагає сотні людей». Важливо вказали на відмінності між іс­торичним прототипом і його літературним двійником.

Справжній лицар Айвенго, якого не існувало в дійсності, та справжній лицар Річард Левове Серце, чий історичний образ, м'яко кажучи, не зовсім відповідає романтичному образу необ­хідні Вальтеру Скотту для втілення в романі власних ідей, при­чому він прекрасно усвідомлює те, що реальний Річард І не був романтичним лицарем без страху й догани.

Особливу увагу в романі привертають жіночі образи. Якщо білява леді Ровена являє собою досить типовий романтичний об­раз прекрасної дами, заради якої лицар здійснює свої подвиги і яка у фіналі блискуче грає роль заслуженої винагороди, то образ красуні-єврейки Ревекки більш складний. Через своє походжен­ня вона поставлена в особливе становище. Смілива й великодуш­на Ревекка висловлює своє ставлення до подій, що відбуваються, які гідні вуст свого творця. Вступаючи у суперечку з Айвенго, в якого вона таємно закохана, Ревекка називає лицарські подви­ги пожертвою демону марнославства та самоспалювання перед Молохом. Ревекка також має власні поняття про честь, вона до­рікає Буагільберу в тому, що він збирається заради неї зрадити своєму Ордену та своїй вірі. Саме вона в ситуації вибору між жит­тям і смертю веде філософські суперечки з непокірливим храмівником про роль долі. Вона здатна об'єктивно оцінити характер свого жорстокого викрадача Буагільбера. Вона приречена бути нещасливою: Ревекка втілює ідею автора про те, що «самовідре­чення і пожертва своїми пристрастями в ім'я обов'язку рідко бу­вають винагороджені і що внутрішня свідомість виконаних обов'язків дає людині справжню винагороду — душевний спокій, який ніхто не може ні відібрати, ні дати». Дослідники творчості В. Скотта зазначають, що у своїх романах письменник осмислює філософські ідеї історичного розвитку. З точки зору Скотта, іс­торія розвивається за особливими законами, суспільство прохо­дить через періоди жорстокості, поступово просуваючись до більш морального свого стану. Ці періоди жорстокості пов'язані з бо­ротьбою підкорених народів зі своїми покорителями, а в резуль­таті кожен наступний етап розвитку, примиряючи ворогуючих, робить суспільство більш досконалим.

Недаремно роман «Айвенго» закінчується весіллям Айвенго та Ровени, і присутні під час одруження знатні нормани й сакси розуміють, що «мирними засобами могли досягти набагато більших успіхів, ніж у результаті ненадійного успіху в міжособовій війні», «побачили в союзі цієї сім'ї запоруку майбутнього миру і згоди двох племен; з того часу ці ворогуючі племена зли­лись і втратили свою відмінність».
ОСНОВНІ ТВОРИ:

Поеми — «Пісня останнього менестреля», «Марміон», «Діва озера», «Рокбі», романи: «Уеверлі», «Гай Маннерінг», «Антикварій», «Пуритани», «Роб Рой», «Легенда про Монтроза», «Айвенго», «Монастир», «Абат», «Кенілворт», «Вудсток», «Пертська красуня», «Квентін Дорвард».


ЛІТЕРАТУРА: . І. Орлов С. А. Исторический роман Вальтера Скотта.— Горький, 1960; 2. Персон X. Вальтер Скотт.— М., 1983.


©dereksiz.org 2016
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет