Відділ освіти, молоді та спорту Білогірська рда районний методичний кабінет

"Козацька легенда"

"Про Калинку і Килимку"

"Найкраща"

"Як калина з'явилася..."

Легенда про сестричок.

В степах було багато козацьких сіл . Чоловіки йшли служить в Запорізьку Січ, а жінки лишались вдома і підтримували домашнє вогнище, тобто життя.

відпустили їх у село, попрощатися з дідусем. Погодилися ординці.

Слізьми вмивалися мати з дочкою, прощаючись із батьком, із дідусем. Мудрий старий і каже до внучки:
— Візьми калину барвінок і поклади за пазуху, адже це символ безсмертя

України. Коли будеш іти по польовій дорозі, кидай, щоб указати слід.

А сам, уже до цього, послав хлопця до козаків із звісткою про напад ординців.
— Моя внучечко, — говорив дідусь, — кидай по листочку барвінку і кетяжку калини і цим ти вкажеш путь козакам.
Оксанка так і зробила. Прив’язали до воза Оксану і Ганну і потягли в неволю. Виїхали на польову дорогу, а Оксанка кидала барвінок і калину.
Стояла спека, духота. Підійшли до села, на краю якого стояла криниця. Дівчина і в криницю кидала барвінок. І все чекали порятунку. А в цей час дідусь розповідав козакам, як потрібно шукати невільників-земляків. Стомилися полонені, падали. Тих, хто не міг іти, тут же вбивали, або й так кидали, знаючи що життя у них уже немає.
Уже доходили до границі. Раптом ординці побачили, що їх доганяють козаки. Та Оксанка вже не витримала такого тяжкого шляху, обезсилила і знепритомніла. І протяглась по курній дорозі на мотузці. Мати кричала, кликала, але дочка не приходила до тями. Тоді ординець перерубав мотузку і дівчина залишилась на битій дорозі. Ганну ординець силою кинув на віз і от вони уже от-от зникнуть у лісі.
Бачить Ганна немає порятунку. Де в неї і взялася сила, вирвала у татарки віжки і коні зупинилися. Татарка схопила кривий меч і занесла над головою Ганни. Вмить її рука з мечем відрубана впала на землю.
Коли Ганна розкрила очі над нею стояв Іванко, наречений Оксани. Першими були слова:
— Де Оксана, Оксанка?
Мати, обливаючись слізьми, розповіла про долю Оксани. Хто з ординців утік, а хто навіки лишився на нашій святій землі. Стали повертатися шляхом назад. Хоронили мертвих. А Ганна з Іванком та чоловіком шукали Оксану. І от

44

в одному місці, край шляху знайшли мертву дівчину. З-під сорочки червоніли крапельки калини, наче крапельки крові на грудях. Іванко взяв на руки Оксану, але вона була вже мертва. Поклали на віз привезли до узбіччя і похоронили. Козаки викопали криницю і обсадили барвінком і калиною. І

Давно те діялось. Важко жилося людям на нашій славній Україні. Багато ворогів зазіхало на її багаті землі. То кримчаки налітали, то поляки, то турки. Грабували, забирали в рабство, полювали за красунями, котрих згодом продавали. Люди боронилися, чим могли, хто вилами, хто сокирою. А сотник Грицько Кандиба шаблею захищав свою сім’ю. Та сили були нерівні. Порубали його вороги, накинули аркан на шию дружині і потягли за собою. Тільки доньці Мальві вдалося сховатися. Люди шанували дівчинку за те, що зналася на усякому зіллі і лікувала травами. Ту науку перейняла від матері, а батько її ще змалечку навчив вояцькому ремеслу. Не один бусурман зазнав смерті від дівочої руки. Вродлива, горда Мальва наводила жах на ворогів. П’ять корів обіцяли тому, хто видасть її.

Якось в осінню негоду прийшла обігрітися до козака Нагнибіди. Та запроданець виказав дівчину. Порубали її на шматки та й розкидали на всі боки. І розрослося чудове зілля, яке односельці називали Мальвою. А село, де росла і жила красуня, назвали Мальвині Граблі. Добре пам’ятали люди, як вона граблями вбивала бусурманів.

Біля кожної хати ростуть мальви. Це пам’ять про сміливу і безстрашну дівчину, яка любила свій рідний край, свій народ і віддала за нього своє життя.

45

Про Дуб Жила тут бідна вдова і було у неї п’ятеро синів. Високі, гарні, кремезні як дуби. Так і прозивали їх у селі Дубками.

Не любив пан Цибермон хлопців, боявся, певне, за їх силу і справедливість.

Як хотів пан так і хазяйнував; знущався над бідними селянами, бив, голодом морив. Але дуже любив він дівчат молодих. Сподобалась йому дівчина Ярина. Яринка була коханою старшого із Дубків — Олекси. Наказав пан забрати її в маєток. Силою привели Яринку до пана, посміявся він над нею і викинув її з маєтку геть. Не змогла дівчина перенести наруги й сорому, втопилася в сільській річці. А Олекса від болю й розпуки вирішив розквитатися з паном.

Темної ночі пробрався він у панські покої, щоб убити пана, помститися за свою кохану. Але не встиг він здійснити намір, спіймали його і забили до смерті.

Поховала мати сина і посадила біля його могили маленького дубка. Незабаром став він великим дубом. А кожної осені ронив він на землю свої жолуді і проростали вони маленькими дубками, які давали життя іншим. От і з’явився в нашому селі Дубнячок.

Про дуб.

Красивий парубок покохав дівчину. Хотіли вони одружитися та кляті вороги на Україну набігли. І пішов парубок землю рідну захищати. Просив він дівчину, щоб пам’ятала та чекала його. Проте, не витримала дівчина і віддала своє серце іншому. Повернувся парубок додому і заплакав з відчаю. Не став їй докоряти, а лише просив Бога зробити його дубом в її садочку. Щоб виходила вона в садочок і слухала, як він плаче, щоб кожного мандрівника міг він своїми гілками вкрити і розповісти про свою долю. І зробив його Бог дубом в

тім садочку, і тепер, кожен раз коли відпочиваєш під дубом, чуєш розповідь про долю того парубка:
46

Господи! Спасибі тобі, Що не розлучив мене з коханою моєю не во плоті.

Буду я віками стояти, любов прославляти,

Добро людям давати,

Рани промивати,

Недуг проганяти.

Прости мені, Господи, хоробрим я був,

Дівчину кохав!

Забула вона мене, зрадила.

Користь роду людському несу,

В віках земную красу.

Здоровими вам кохання хранити!

Їжте мене, рота промивайте,

Від голоду спасу, теплом зігрію,

Недуг прожену, темні сили здолаю,

Від зливи я вкрию, серце заспокою!

Спаси і помилуй, Господи, рід людський! .."

Ой, дуби, дуби
Тоді, коли погоду віщували тільки старі дідові кості, козаки мазали чоботи дьогтем, а дівчата вплітали в коси вогненний мак. У час, коли по Україні розплодилося панів, панків, підпанків, панночок та паненят більше, ніж свиней на Сорочинському ярмарку. Отож саме тоді йшов через наші краї отаман з гучним іменем Скрутипанушию разом з найкращими десятьма своїми супрягами-козаками на гнідих конях. Прямували вони до Дніпра, бо

якраз напередодні відбили на прикордонні напад татарської орди зажерливого хана Рубая, та притомились трохи, а тут ще й спрага дістала.

І вирішили вони піти і перепливти кілька разів Дніпро, остудитись, відпочити у лагідних обіймах хвиль, води Дніпрової скуштувати і коней своїх нею напоїти.

47

Їхати було легко, бо зброю не брали, мовляв, скільки того шляху — туди й назад.

Позаду всіх плентався на своєму коні Нечупарі колишній слуга хана Обдирайла, а тепер, за його словами, справжній козак та вірний товариш Скрутипанушию Зажмугроші. Він постійно озирався, уважно придивляючись до придорожніх чагарів, наче чогось чекав. Але нікому не було діла до свого побратима, що задкував у валці стомлених після бою козаків.

Раптом почувся гул кінських копит. Вершників було не менше сотні. Скрутипанушию нахмурився, але з дороги не звернув. Зажмугроші притримав коня і перегодя спинився. Козаки трохи розгубилися: треба ж було так необачно полишити зброю! Проте жоден не кинувся тікати, бо то ж ганьба для козаків — ворогові спину підставляти. Усі чекали, що накаже отаман. Він гукнув:

— Вперед!

І де тільки сили беруться в молодому тілі! Бачить Скрутипанушию, що попереду скаче загін з ханом Обдирайлом на чолі. Зрозумів отаман, чого в дорозі відставав Зажмугроші, здогадався про його зраду. Розлютився Скрутипанушию, та як схопить граба за маківку, як смиконе! Так і вирвав геть з корінням. Махнув грабом і не стало хана Обдирайла, махнув другий раз — перші десять ханських посіпак попадали з коней. А козаки отаманові, вірні

його побратими, теж вже кидають поганців на всі боки. А ті лізуть та й лізуть, мов мурахи на мурашник. Бачить Скрутипанушию, що не вийти живцем з цієї

48

веремії, і щоб підтримати своїх побратимів, згріб двох найближчих нападників, скрутив так, що вони й не писнуть, та як крикне:

Та нараз відчув славний отаман пекучий біль у спині. Озирнувся, а на нього дивиться блідий із хижою усмішкою в очах Зажмугроші. Довгий ніж був у нього в руках, і густа отаманова кров крапала з його леза на землю. Зібрав Скрутипанушию залишки козацької сили і голіруч посунув на зрадника.

Загинули тоді дев’ять побратимів-козаків зі своїм отаманом, але багато погані знищили навколо себе.

Кажуть, лив після того бою дощ три дні й три ночі, ніби плакала околиця над загиблими козаками-сміливцями. І виросли при тому шляхові молоді дуби, багато дубів, цілий гай, як пам’ять усім козакам. Та вирізняється серед цих могутніх дерев один-однісінький. Не зростом, не товщиною, не могутнім гіллям, а тим, що має тріснутий посередині стовбур і тече з тієї розщілини ось уже кілька віків живий сік. Розповідають, що то кров сочиться із серця славного отамана Скрутипанушию, яке проколов йому підступний зрадник Зажмугроші.

А хто не вірить у цю легенду, хай сам погляне у лісі біля хутора Петрівського на дубовий гай. І на того дуба, що скраю, біля дороги..

Тополя

Колись була тополя дівчиною. Налетіли на село турки, старих порубали, молодих у полон забрали. Іде в невільничому гурті дівчина і кожен крок її все важче дається, бо веде він далі

від рідного дому. Вночі стомлені бранці поснули, заснула і варта. Тільки дівчина не спала, тихо звільнившись од пут, втекла. А на світанку, коли зовсім мало залишилося до села, де могла сховатися од ворога, побачила за собою кінну погоню.

49

— Батьку степ, поля рідні, порятуйте мене!

Так і стоїть тепер край села.

Жила колись в одному селі сім’я. Звичайні, трудящі люди. Сталася в них радісна подія – народилася трійня, три сини-соколи. Такі в них були карі очі,

як мед гречаний, такі чорні брови, такі схожі між собою, що рідні, не змовляючись назвали їх Чорнобривцями, хоч кожен мав своє ім’я. Коли підросли, то виявилось, що і таланти у них однакові і різні водночас: один був золотар, другий гончар – керамік, третій різьбляр дерева-кістки-рога. На всю країну стали славні хлопці, звідусюди приїздили до них подивитись на їх майстерність, придбати бодай одну річ, яка кому до вподоби.

Трапилось так, що село, де жили хлопці, на якийсь час попало в поле дій безкінечних війн, які вели між собою люди. Село намагалось жити своїм повсякденним чином, але одного дня ввірвався ворожий загін, до грабежу-розбою взялися. Цупили все, що їм подобалось. Дійшли до хати майстрів-чорнобривців. Розгребли все, що було в майстерні. Розгорілися жадобою, і забрали в полон майстрів. Як не благали, як не відкуплялись – ніщо не допомогло: повезли хлопців у чужу землю.

Тяжко тужили батьки, а від синочків, ані чутки, ані звістки.

Йшли роки, підросла сестричка. Бачила, які сумні тато й мама, все допитувалась – чому? Довго не розповідали, а потім якось бабуся все оповіла. І вирішила дівчина іти в чужий край, шукати братів. Ніякі вмовляння не допомогли.

50

Довго блукала дівчина світом: ніхто не чув про чорнобривців. А потім якийсь дідо сказав їй: "Це, мабуть твої брати були! Вони всі троє однаковісінькі, та такі ж гарнесенькі. Хан їх і голодом морив, і бив, наказуючи працювати. А вони одне у відповідь:

Бо стільки тих виробів привезли з ними. Хан наказав їх бити, поки не згодяться працювати. Забили їх до смерті…

– Дідуню! А де вони поховані?

– А їх ніхто не ховав. Хан наказав викинути в степ. Там зараз тільки кісточки тліють.

– Покажіть, де це! благаю Вас!

Позбирала в торбинку кісточки братів, бо вже мало що й лишилося. Схудла, змарніла, але дійшла додому. З великою радістю зустріли батьки і все село дівчину. Поплакали над долею хлопців-чорнобривців, та й розійшлися додому. А батьки поховали в садку останки своїх синів.

За якийсь час побігла дівчина в садок, як щоранку це робила і зачудувалася: на могилці братів розцвіли дивні квіти. Покликала батьків, і ті водночас мовили: "Чорнобривці!” Полюбили ті квіти на Україні, рідко біля якої хати їх немає. Отак повернулися нетлінною красою додому хлопці-чорнобривці.

Чорнобривці.

Давно це було. Мирно жили й трудилися люди на українській землі. Та прийшли вороги, несучи з собою сльози та горе. Вони забирали в полон

хлопчиків 5-8 років. Завітали вони й до села, де жила Любава зі своїми дітьми. Матері шукали порятунку у бабуні Ясновидиці.

І Любава прийшла до неї зі своїм синочком Карооком. Сивочола бабуня пригорнула до себе хлопчиків і, мовивши слова заклинання, перетворила їх у прекрасні кущисті квіти. Вони були чорнобривими і ясноокими, як хлопчики. "Тепер залишайтесь у матерів, і не буде у них боліти за вас серце і голова", - сказала бабуся і впала, порубана ворогами. Не стало людини, яка могла б повернути життя для дітей. Заклякла над квітами мати. Так і зосталися в Україні Хата, Мати і

Чорнобривці, як одне ціле. І з тих пір нема України без білої хати і чорнобривців, які милують материнське серце до сивих морозів.

Було це давно-давно, коли ще на нашу землю нападали кочівники-печеніги. В одному місті жили дуже вродливі дівчата. Хороводи водили, пісень співали. Побачили це печеніги і вирішили захопити дівчат у полон. Підстерегли вони, коли загін воїнів залишив місто і пішов у похід, та й оточили місто з усіх сторін. Зрозуміли дівчата, що їм прийшов кінець і вирішили врятуватися, втекти з міста через підземний хід. Вийшли вони на широке зелене поле і кинулись тікати до лісу.

Та побачили їх вороги і оточили з усіх сторін. І звернулася тоді найвродливіша дівчина, донька воєводи, із проханням до матінки-землі:

— Матінко-земле, врятуй нас від неволі, від життя страшного у печенігів-нечестивців. Допоможи нам знищити їх! І зглянулася земля-матінка на сльози дівчат-полонянок. Тільки доторкнеться до дівчини печеніг, як вона стає квіткою-маком, червоною, як жар і красивою, як самі дівчата.

52

Так і не змогли вороги захопити в полон жодної дівчини. Потомилися печеніги і вирішили спочити. Та тільки розсідлали коней і лягли на землю, як поснули непробудним сном. Це дівчата наслали на них сон-дрімоту, відплатили за себе.

І земля-матінка залишила на згадку про цей бій квіти маку. Вони щороку виростали на цій долині і радували око людям своєю красою.

57