Виталий Иванович Масловский с кем и против кого воевали украинские националисты в годы Второй мировой войны

Роль церкви у діяльності ОУН-УПА

В розділі «Роль церков у контексті діяльності ОУН-УПА» Віктор Поліщук констатує, що «з теологічної точки зору християнство – це понаднаціональна релігія», і «християнські церкви покликані на те, щоб проповідувати Божу благодать». А тому «християнський священик мусить стояти вище національних ідеалів».

Однак!
«Кожен, хто вдумливо вчитається в писання Дмитра Донцова, яке стало наріжним каменем українського націоналізму, хто вглибиться в основоположні документи УВО – ОУН, то дійде висновку, що ідеологія і практика цих організіцій стоять у суперечності до християнства. Тому кажу з повною свідомістю: якщо український священик є одночасно українським націоналістом, то він зраджує Ісуса Христа, він обманює сам себе».
Тут же Віктор Поліщук додає:
«Український націоналізм постав у Галичині, отже там, де в стосунку до українців пануючою була і є Греко-католицька церква… Українці Галичини були віддані своїй церкві… І ось за таких умов постає і діє УВО – явно терористична українська організація, предтеча ОУН. Стали поширюватися писання Дмитра Донцова. Неможливим є, щоб все це діялося поза відомом Греко-католицької (уніатської») церкви. На Святоюрській горі мусіли читати «Націоналізм» Дмитра Донцова, читати постанови І Конгресу українських націоналістів, мусіли їх аналізувати. А в цих писаннях, в цих постановах – сама суперечність з християнством…

…Вже сама поява «Декалогу» – десяти заповідей українського націоналіста, мусила б викликати рішучу реакцію, мала б бути проведена широка акція проти цього документа, проти його сформулювань. Адже «Декалог» – суто безбожницький маніфест. В ньому і слова немає про Бога. Натомість є «Дух одвічної стихії», стихії в ніцшеанському, а не християнському розумінні. В «Декалозі» є заклик до помсти, до підступу, до злочину вбивства».

Як же діють в умовах війни ті обидві церкви та їх священики?

Ієрархи Греко-католицької церкви на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким освячують дії ОУН-бандерівців, вітають «побідоносну німецьку армію». Таке ж творять і керівники Православної церкви на Волині. Вбито митрополита волинсько-житомирського Олексія Громадського. Вбито єпископа Мануїла тою ж ОУН. «То що вже казати про священиків у сільских приходах?» – ставить питання Віктор Поліщук. І відповідає: «Були між ними, як бачимо, відважні, котрі у згоді з християнськими ідеалами таврували злочини бандерівців, а були и такі, котрі боялися за своє життя, тому й мовчали».

Але були й інші.

27 вересня 1943 року в селі Іванковичи Дубнівського повіту селяни святкували насипання високої могили в честь «визволення України». Місцевий священик у проповіді з цієї нагоди казав, що з української землі треба вигнати без можливості повернення ляхів, мазурів, крижаків і покручів. «Ляхи» – це поляки, давні жителі Західної України; мазури, це поляки, які поселилися в Західній Україні після 1-ї світової війни (дійсних польських колоністів у той час уже не було, бо їх депортували у 1940 році більшовики); крижаки – це мішані українсько-польські подружжя, а покручі – це діти з мішаних подружь».

Священник Романовський був співорганізатором масового морду у селі Бичківці, де знищено 63 поляків. Їх рубали сокирами, кололи вилами, душили шнурками, палили живцем. Після кількох років деякі злочинці не змогли перенести психічного стресу і мук совісті і покінчили життя самогубством.

В склад проводу станиці ОУН в селі Синків (Заліщики, Тернопільщина) входив отець Василь Мандзюк, який брав участь у мордуванні поляків, євреїв та лояльних українців. Є чимало свідчень, що поляків бандерівці катували в костьолах, у час богослужінь. Так 11 липня 1943 року в колонії Октавин боївка ОУН напала на поляків у костьолі. Після різанини всередині костьола, підпалено його вибухами гранат, а тих, хто тікав – перестріляли. 30 серпня 1943 року в селі Острувка вбитий ксьондз Станіслав Добжанський.

Ксьондз Вацлав Шетельницький у книжці «Забутий герой ксьондз Станіслав Франкль» (Рим, 1983) наводить наступні факти.

Парафія Баборів (Тернопіль). Ксьондза пароха Кароля Процика 2 вересня 1943 року бандерівці закололи багнетом.

13 лютого 1944 року оунівці вбили ксьондза Владислава Жигеля в Бєняві (Підгайці).

14 березня 1944 року під час нападу бандерівців на село Бобулинці (Букач) був застрілений ксьондз Юзеф Сушинський.

13 листопада 1943 року бандерівці схопили в селі Библо (Рогатин) ксьондза Антоні Вєжбовського та місцевого вчителя Врубля і замордували біля лісничівки на Подолянці.

В присілку Нирки (Заліщики) бандерівці вбили двох черниць в місцевому монастирі.

В ніч на 2 квітня 1944 року під час нападу на село Землянка (Калуш) бандерівці живцем спалили ксьондза Блажея Губу. В час акції загинуло 65 чоловік, село і костел спалені.

Парафія Фрага. 5 лютого 1944 року бандерівці замордували отця Віталія Борсука; 19 лютого того ж року мученицькою смертю згинули отець Йоахім Шафанець і чернець Рох Салек та багато інших подібних злочинів. Так на тридцяти сторінках цієї книжки.

Тут же Віктор Поліщук зазначає, що тільки у Львівській архідієцезії бандерівці вчинили напади на 128 парафій, вбили 48 ксьондзів, 4 пропали безвісті, вбили також 8 черниць, 7 ченців, спалили 6 костелів і знищили 7.

«Де, в чому шукати причини такої дикої поведінки ОУН-УПА?» – питає Віктор Поліщук. І відповідає: «Причина одна: ідеологія українського націоналізму, обгрунтована науково Дмитром Донцовим».

І ще додає: