«ПОХІДНІ ГРУПИ» ОУН Й УКРАЇНСЬКА ПОЛІЦІЯ

«ПОХІДНІ ГРУПИ» ОУН Й УКРАЇНСЬКА ПОЛІЦІЯ

Створення «похідних груп»

Напредодні вторгнення військ гітлерівської Німеччини в Радянський Союз оунівці (спочатку бандерівці, а затим і мельниківці) почали формувати (звичайно, з відома Абверу і гестапо) так звані «похідні», або «маршові» групи. Їх призначення: просування вслід наступаючим військам гітлерівців і створення в кожному окупованому німцями населеному пункті своїх осередків – «самоуправління». «Похідні групи» призначались, перш за все, для Центральної і Східної України. Основне завдання цієї акції – націоналістична пропаганда «самостійності» та «соборності» України серед населення цих районів, утворення «власних» адміністративних органів місцевого управління «в рямцях» окупаційного «нового порядку» гітлерівців, формування «власної» поліції та військових підрозділів. Все це, звичайно, належало створити з верхністю ОУН. Діяльність «похідних груп» повинна була показати гітлерівцям «талант націоналістів, щоб союзники (тобто гітлерівська Німеччина – В.М.) могли переконатися в гідностях українців (тобто українських інтегральних націоналістів – В.М.) та здатності їх до утворення державності», – так визначав сам Бандера свою політичну задумку.

Цю думку Бандери глибоко і значно інтерпретує інший націоналістичний провідник Василь Боровець – «Тарас Бульба» в своїй книзі «Армія без держави»:⁸⁹ «Україна до всього ставилася з застереженням і обережністю. Цю обережність деякі західні українські організації, особливо група С. Бандери, фальшиво зрозуміли як доказ політичної немочі, мовляв, раз там ніхто офіційно не зголошується до жодної політичної чи революційної діяльності, то це доказ, що в усій підсовєтській Україні ніхто до такого діла не здатний». І далі автор твердить так: «А раз на сході України нічого нема, то це означає, що треба тій Україні дати все, починаючи від поліції, цивільної адміністрації, політичної грамотності та практичної організованості. Треба негайно поширити активну роботу своєї партії, яка має задавати тон політиці та громадянському життю цілої країни».

Три «похідні групи» об'єднували сумарно чотири тисячі бандерівців. Перша група під керівництвом М. Климишина повинна була вийти із Сокаля через Житомир на Харків; друга, керована Д. Лемиком, – з району Сану через Вінницю на Киев; третя на чолі з 3. Матлою – із Санока через Дніпропетровськ на Одесу. Паралельно подібні «маршові групи» створили і мельниківці.

Тривалий час бандерівці запевняли (та й тепер запевняють), що «похідні групи» – це їх власний, самодіяльний витвір, без згоди та допомоги гітлерівців. Мало того, запевняють вони, «похідні групи» діяли, мовляв, цілком самостійно і безконтрольно з боку німців. Все це, звичайно, розраховано на наївних. Бо хто повірить, що гітлерівці, маючи і СД, і гестапо (політичну поліцію), і польову жандармерію, і служби абверу (розвідка і контррозвідка), і розвідку СС, не могли помітити численні групи інородців, що плентаються в їхньому обозі?

Однак затія з «похідними групами» ОУН потерпіла повну катастрофу. Населення України не приймало їх націоналістичної демагогії, ставилось до них з недовір'ям, а то й вороже, як до прислужників фашизму. «Ми поводилися на Україні, – відверто писав із чільних націоналістичних діячів, учасник однієї із «похідних груп» ОУН-бандерівців Лев Шанковський у виданій в 1958 р. в США книжці «Історія похідних груп ОУН», – як британці поводилися в Індії, Бірмі та в інших колоніях». І продовжував: «…Світоглядово-політичні і філософічні положення західноукраїнського націоналізму з його аморальністю, макіавелізмом, виключністю і жадобою до влади були просто осоружні народним масам Східної'України». Правда, дещо пізніше, в своїй «Історії українського війська», той же Шанковський старанно витер ці відверто правдиві оцінки.

Затія з «похідними групами» закінчилась для ОУН жалісно. З одного боку, їх демагогічно не сприймало населення Східної і Центральної України, а з другого – після непорозумінь між бандерівцями і гітлерівцями з приводу відомого «Акту 30 червня 1941 – го», гестапо наказало учасникам «похідних груп» повернутися в Західну Україну, а тих, хто не підкорився цьому наказу, було заарештовано й ізольовано в тюрмах і концтаборах… Однак сьогодні, коли Україна стала незалежною державою, шанувальники інтегрального націоналізму і галицькі «п'ємонтисти» представляють учасників «похідних груп» РУН 1941-го як «національних (націоналістичних, звичайно) місіонерів» на батьківщині Котляревського і Шевченка. Як не кажіть, а все це – дивовижна іронія історії! Недавно мій добрий приятель із Полтави, який добре знає історію минулої війни, розповів мені про те, як сьогодні «національно свідомі» із Галичини часто налітають десантами з синьо-жовтими і червоно-чорними фанами в його рідне місто, рейдують по Полтавщині, і просвіщають «змоскалених» полтавчан «національними ідеями», духом галицького «п'ємонтизму» і культуртрегерства, а головне, – вчать земляків Василя Симоненка мові, якій самі так недавно навчились в радянській школі. «Розумієш, – скрушно завершив він, – ті запалені і знервовані люди – чистісенькі диверсанти із похідних груп» ОУН часів минулої війни».

Чи була «українська» поліція українською

Це питання ось уже понад пів-століття хвилює повоєнні покоління. Для одних та поліція – «національні захисники», основа «національних» збройних сил УПА, майже «національні герої». Для інших – найманці фашистів, ландскнехти, покидь розтерзаної війною знедоленої України, кати власного, польського та єврейського народів, чи просто бандити.

Хто ж вони насправді? Думаю, що відповісти на це птання досить легко. Бо для відповіді є дві надзвичайно вагомі підстави: по-перше, є численні документи, архівні і літературні, які всебічно характеризують цю формацію; по-друге, ще живуть тисячі і тисячі свідків подій минулої війни, очевидців того, що натворили ці «національні захисники» і «герої».

Вже в перші дні німецько-фашистської окупації в адміністративні установи та у військові комендатури окупантів стали збігатися люди, які завзято пропонували свої послуги. Хто вони? Це – різнобарвна суспільна шушваль, яка прагнула поживитися покидками зі столу нових господарів, хотіла командувати, понукати своїми односельцями, краянами, співвітчизниками, безкарно мародерствувати і грабувати, або просто зберегти свою шкуру в складних умовах війни. Частину поліцейських підрозділів, зокрема в Галичині, створили ще напередодні війни оунівські підпільні центри для того, щоб у випадку вторгнення гітлерівської Німеччини на терени України, заволодіти політичною ситуацією в краї. Так, зокрема, вже 30 червня 1941 р. у Львові діяли підрозділи «української'» поліції, створені обома (бандерівською і мельниківською) фракціями ОУН. 26 серпня 1941 року окупаційна газета «Львівські вісті» повідомляла, що «українська поліція – повноправний поліцейський відділ німецької поліції» 'і що вона «є надзвичайно компетентною у відношенні до українського, польського та єврейського населення». «Від кількох днів носить українська поліція на долішній частині правого рукава одностроїв червону пов'язку з написом «генеральгуернемау». Ця пов'язка-доказ того, що поліціянт є фактично членом української поліції. («Львівські вісті». 1941. 21 листопада.)

Щоб заслужити «довір'я», українські поліціянти блукали вимерлими вулицями Львова та інших міст і сіл Галичини в пошуках жертв, вбивали без суду і слідства «підозрілих», конвоювали й озороняли в гетто і концтаборах, брали участь у масових розстрілах мирного населення, наводили жах на цілі села і містечка. А після екзекуцій, повернувшись в поліцейські «станиці», рахували патрони і звітували про використані (бо щоденно накожного «гвера» такому поліцаю видавали по десять патронів). Тому багато з них, крім німецького «гвера», носили ще мотузки з заготовленим зашморгом, бо були водночас представниками окупаційної влади і гестапо, збирачами окупаційних податків (контингентів) і екзекуторами, суддями і катами.

12 серпня 1942 р. у Львові розпочалася «надзвичайна акція» по вивезенню єврейського населення до концентраційних таборів. Гітлерівці наказали «українській» поліції щогодини доповідати в німецьку комендатуру про «кількість захоплених євреїв» та про «число витрачених патронів». Акція тривала дванадцять діб. Увесь цей час «українські» поліцаї нишпорили по підвалах та горищах будинків, з винятковою жорстокістю розправлялись з тим, кого знаходили. У доповідних записках поліцаїв наведено скільки євреїв затримано чи розстріляно в час переслідування, скільки патронів витрачено. У Львівському обласному державному архіві зберігаються сотні таких записок, і кожна з них – чергове свідчення про вчинені злочини.

У Центральному державному архіві вищих органів державної влади України в Києві зберігається документ, в якому зазначено: «на площі біля пошти (судячи по тексту, подія відбувалася в Станіславі, нині – Івано-Франківськ – В.М.) відбулось дня 10 липня (1942 р. – В.М.) урочисте прийняття української народної міліції в ряди німецької державної поліції. До установлених в ряди наших міліціянтів (біля 300 людей) та їх команди промовив з трибуни комендант гестапо п. Крігер (той самий гауптштурмфюрер СС Ганс Крігер, який керував масовими розстрілами у Львові в перші дні окупації – В.М). Привітом «Слава Україні!» почав свою промову, в якій вказав на тяжке і відповідальне завдання служби безпеки, апелював до почуття обов'язковості і точності, підкреслював велику працю німців та досвід, який українська міліція зможе тепер собі засвоїти, зокрема, коли вона має між собою старшин колишньої української армії (мається на увазі Українська галицька армія (УГА) – В.М.)…»

Далі в документі вказано:

На жаль, спеціальних зведень про кількісний склад так званої «української» поліції в окупованій гітлерівцями Західній Україні досі не виявлено: Та й чи вдасться виявити? Однак аналіз багатьох документів свідчить про те, що в дистрикті «Галичина» (Дрогобицька, Львівська, Станіславська і Тернопільска області) служило окупантам тільки в «допоможній» поліції близько 12 тисяч галичан, а на Волині (Волинська і Рівненська області) – понад 8 тисяч волинян. А скільки їх прислуговували гестапо, залізничній, лісовій та іншим полліціям?!

В. Боровець у своїй книзі «Армія без держави» намагався, як і всі інші націоналістичні автори, всіляко захистити «українських» поліцаїв. Він пише так: «На особливе визначення заслуговує українська поліція, що була на службі під командою німецьких вахмайстрів. На цих людей дехто пробував кидати різні звинувачення за співпрацю з німцями. Ці обвинувачення безпідставні». І далі: «Українська поліція під німецькою окупацією, за винятком деяких злочинних одиниць, стояла на дуже високоморальному рівні».

В таких заявах нема нічого дивного, бо «Тарас Бульба»-Боровець сам був на початку війни поліцаєм, організувавши на Волинському Поліссі (в Олевську і Сарнах) вірнопіддані окупантам загони «української» поліції, назвавши їх «Поліська Січ». Ця «Січ» виконувала не тільки «допоміжні» функції в наведенні внутрішнього порядку в регіоні, а очищувала поліські терени від червоноармійців, які відстали від своїх частин.

Той «високий моральний рівень» типового «українського» поліцая, про який писав «Тарас Бульба»-Боровець, і показує в своєму нарисі «Ліквідація» Ярослав Галан. Нарис написано письменником наприкінці 1944 р. по свіжих слідах описаного в ньому. Є відомості, що Галан спеціально виїжджав у Бібрку на Львівщині, де діяв «герой» його твору.

В цьому нарисі Галан писав: «Розглянемо фотокартку: глядко виголена фізіономія типового бандита. На голові в нього шапка-мазепинка – єдина поступка гітлерівців галицьким жовтоблакитникам. На шапці – кругла кокарда поліцая, яка нагадує пломбу, що нею за польських часів таврували вуха призначених для експорту свиней…»

«Хто такий Федь Коваль? – продовжував Ярослав Галан. – Куркуль з села Лопушна, але з тих куркулів, що то воліють не сіяти, не орати, а збирати. Довго чекав Коваль на свою годину. Вона пробила, коли в Бібрку з'явилися німці. Федь один з перших записався в поліцію. Це був єдиний можливий для нього шлях до кар'єри і… наживи».

Галан продовжував:

Стріляв Федь відмінно. Німецький комендант Бібрки не міг ним нахвалитися: Федь ніколи не давав маху. Коли з наказу гестапівців людина бігла щосили на «дошку смерті», Федь влучав в її потилицю з відстані 20 i навіть 30 метрів. Найбільше мороки було з малими дітьми. Вони нізащо не хотіли наближатися до страшної ями, в якій ворушились в передсмертних конвульсіях сотні залитих кров'ю тіл. Федь то грозив, то показував ім цукорки. Коли це не допомогало, він хапав дитину за ніжку і підкидав високо вгору. Мале тільце, перевернувшись кілька разів у повітрі, падало в яму…

Коли ж гітлерівці пішли на захід, а в край прийшла Червона Армія, – продовжував оповідь Ярослав Галан, – Федь Коваль став «Морозом», комендантом куреня УПА і «воював… не за Гітлера, а за «соборну».⁹¹
Такі метаморфози сталися тоді не з одним Федем Ковалем – «Морозом». В березні – квітні 1943 р. на Волині, а затим восени 1943 р. в Галичині підрозділи «української» поліції за згодою того ж гестапо і наказом керівництва ОУН-бандерівців, «таємно», щоб створити перед громадкістю видимість втечі, з німецькою зброєю та всякою іншою амунцією перейшли в «підпілля», склавши тим самим основу майбутньої УПА. Інші поліцаї тікали на захід разом з гітлерівцями. Ще одна частина влилася в дивізію СС «Галичина» другого і третього формування, інші стали об'єктом диверсійно-агентурної підготовки в школах Абверу для закидання в тил Червоної Армії.

Однак при цьому треба застережити читачів, йдеться тут не тільки про «українських» поліцаїв, які поповнювали ряди так званої «допоміжної» поліції в окупованій гітлерівцями Західній Україні, яка охороняла установи і склади, чи регулювала порядок на вулиці. Власне, про цю поліцію, якраз і пишуть численні націоналістичні автори, щоб ввести в оману нинішнього читача.⁹²

Йдеться, перш за все, про кріпо (кримінальну поліцію), про сіпо (службу безпеки), про шуно (охорона концтаборів і тюрем) та про великі підрозідли так званої «охоронної» поліції («шуцманшафтполіцай»), які вели боротьбу з радянськими та польськими партизанами та здійснювали каральні акції проти мирного населення. Так під час визволення західних областей України Червоною Армією Львівська обласна комісія по розслідуванню злочинів німецьких фашистів та їх пособників опублікувала список злочинців, які чинили жахливі злодійства в трьох концтаборах Львова та в інших місцях масового винищення людей на території області. В список увійшло 190 маститих оберкатів – від генерал-губернатора Ганса Франка до рядового ката-виконавця. Серед них було чимало злочинців з українськими прізвищами. Йдеться також і про те, що горезвісні диверсійно-каральні батальйони спеціального призначення «Нахтігаль» і «Роланд», підпорядковані Абверу, в серпні 1941 р. були відкликані з фронту і переформовані в поліцейський (шуцманшафт) батальйон, і включені згодом в «охоронну» дивізію есесівських військ, яка вела боротьбу проти радянських партизанів і здійснювала каральні акції проти мирного населення Білорусі. Майже всі шуцманполіцаї цього підрозділу на чолі з капітаном Р. Щухевичем незабаром влилися в УПА. Капітан Шухевич став «головнокомандуючим» УПА, генерал-хорунжим.

Таким чином, всі ці злочинно-кримінальні кадри «української» поліції, шуцманшафту та СС становили не тільки командне ядро УПА, але її основу. А це, безперечно, суттєво визначало політичний і морально-психологічний характер української повстанської армії. То ж чи була ця поліція українською, національною? І чи була УПА такою ж формацією?

Остаточна відповідь на це питання дана в наступних розділах цієї книги.

Участь «української» поліції у винищенні єврейського населення

У масовому винищенні єврейського населення в Західній Україні, безперечно, брали активну участь «українські» поліцаї. Але не тільки вони. До цього злочинства причетні і бургомістри-українці з численними чиновниками, які вірнопіданно служили окупантам, і старости (війти) в селах із своїм активом, і керівники низових організацій ОУН (станичні), які догоджали окупаційним властям.

Напередодні війни в Західній Україні проживало близько мільйона євреїв (більша половина із них в Галичині). Всі ці мирні жителі були по-звірячому винищені в концтаборах і гетто, розстріляні, спалені, замордовані. Євреїв у селах і містах виловлювали, супроводжували в концтабори і гетто, грабували і розстрілювали поліцаї під командою гестапівців. Така «практика» була характерна особливо для невеликих містечок і сіл, де проживало багато єврейського населення.

Ми вже згадували вище про позицію заступника Бандери Я. Стецька, коли він писав виправдання перед гітлерівцями під назвою «Мій життєпис». Там він зазначав про необхідність винищення єврейського населення за зразками нацистів. Численні документи свідчать про те, що ОУН-бандерівців (як і вся ОУН) в питанні ставлення до єврейського населення займала ідентичну з нацистами позицію – тотального винищення євреїв! Вже за кілька днів до початку війни націоналістична окупаційна газета «Краківські вісті», яку видавав Український центральний комітет (УЦК), в статті «Жидівське питання на Україні» писала про «засилля жидів на українських землях» та про необхідність помсти і розправи над ними. (Газ. «Краківські вісті». 1941. 18 червня.)

18–19 липня 1941 р. С. Ленкавський, шеф бандерівської служби пропаганди, провів у Львові нараду, на якій обговорювалось і питання «Про меншини у Україні». Збереглася коротка стенограма цього збіговиська:
«Гупало:

– Головне – багато всюди жидів. Треба не дозволяти їм жити. Вести політику не виселення. Вони будуть самі тікати. А може, виділити їм якісь міста, наприклад, Бердичів?

Ленкавський:

– Охарактеризуйте мені жидів.

Головко:

– З ними треба поступати дуже просто. Мусимо їх покінчити.

Левицький:

– В Німеччині жиди мають арійський параграф. Для нас більш цікавою є справа така, як у генерал-губернаторстві. Там позначено кожного жида. Кожний жид мусив бути зареєстрований. Потім їх призначили в гетто… Молоді, здібні до праці, йдуть до праці. Частину треба знищити. Хоч і тепер є вже дещо знищено…

Головко:

– Мені дуже подобається німецький погляд на жидівство.

Левицький:

– Мені здається, що німецький спосіб жидівської справи нам не дуже підходить. Мусимо індивідуально розглядати поодинокі випадки.

Ленкавський:

– Відносно жидів приймаємо всі методи, які підуть на їх знищення…»⁹³

Ось як про ті масові кровопролиття писав Юліан Шульмейстер у книзі «Гітлеризм в історії євреїв» (К., 1990), характеризуючи лише окремі факти в перші дні німецько-фашистської окупації м. Львова:

«В перші дні німецької окупації, з 30 червня по 3 липня, були викликані криваві і жорстокі погроми. Українські націоналісти й організована українська поліція (допоміжна поліція) почали на вулицях полювання на єврейських жителів. Вломлювались в квартири, хватали чоловіків, іноди всю сім'ю, не виключаючи дітей».

Свідчення Яніни Хешелес:

«Майорять жовто-голубі прапори. На вулицях повно українців з палками і залізяками, чуються крики… Поблизу пошти стоять люди з лопатами, українці їх б'ють, кричать: «Жиди, жиди!..» На вулиці Коллонтай хлопці б'ють євреїв мітлами, довбешками, камінням. Ведуть у тюрму «Бригідки», на Казимирівку. На бульварі знову б'ють…»

Свідчення Рубінштейн:

«На наступний день (після окупації Львова – В.М.) німці разом з українцями влаштували погром. Вбили тоді близько трьох тисяч євреїв…»

Свідчення українки Казиміри Порай (із щоденника):

«Те, що побачила сьогодні на ринку, могло статися в стародавні часи. Можливо, так поступали дикі люди… Поблизу Ратуші дорога засипана битим склом… Солдати з есесівськими емблемами, що розмовляють по-українськи, мучать і знущаються над євреями. Примушують підмітати площу своїм одягом – блузками, платтями, навіть шапками. Поставили два ручні візки, один на розі вулиці Краківської, другий на вулиці Галицькій, примушують євреїв збирати скло і нести голими руками до візків… Б'ють палками і кусками дроту. Шлях від Галицької до Краківської залитий кров'ю, яка тече з людських рук…»

Із свідчень полячки Станіслави Гоголовської:

«На Руській побачила поліцаїв-українців, які вели якихось людей, яких били кілками і залізними ломами… На вулиці Коперніка попала в пекельну куговерть, панував жахливий гуркіт, крик і плач. Люди йшли з виразом відчаю і страху. Українські поліцаї стояли шпалерами вздовж тротуару, кричали: «Жиди, жиди!» Били, якщо хто-небуть намагався захищатися чи кричав, що не єврей, над ним вчиняли жахливе. Переді мною затоптали молодого чоловіка…»⁹⁴

Другий єврейський погром у Львові гітлерівці здійснили повністю руками українських націоналістів 25–28 липня 1941 року. На цей раз приводом погрому була обрана помста за вбивство євреєм Соломоном Шварцбардом в 1926 р. в Парижі Семона Петлюри. «Дні Петлюри» націоналісти перетворили в страхітливу криваву оргію.

Свідчення рабина Д. Кахане:
«28 липня українські поліцаї вривались в єврейські будинки, хватали молодих чоловіків і відводили на Лонцького. Подібне повторювалося два дні, поки тюрма на Лонцького не переповнилась. Навіть двір був забитий євреями… Бере жах, коли згадую, що відбувалось. Їсти не давали. Кожний раз, коли заходила банда українських націоналістів, знущались, вбивали, кричали: «Це вам за нашого отамана Петлюру!».
Свідчення Ф. Фрідмана:
«В дні 25, 26, 27 липня знову на вулицях і в квартирах хватали євреїв Чоловіків і жінок, мов би взятих на роботу, частіше всього вбивали. Ці вбивства і знущання проходили як «акція Петлюри». В основному справа української допоміжної поліції…»⁹⁵

Як діяла «українська» поліція у населених пунктах Західної України

Про страхітливі криваві оргії в Рівенській області засвідчив німецький інженер Г. Граббе що в 1942 р. був директори українського філіалу однієї німецької будівельної фірми в м. Здолбунові. В час поїздки по будівельних об'єктах свого підприємства він опинився в Рівному, коли в ніч на 13 липня 1942 р. було знищено 5 тисяч в'язнів Рівенського гетто. Сотня цих нещасних людей використовувалась його фірмою і Г. Граббе намагався врятувати їх, посилаючись на нехватку робочої сили. Бігаючи від одного начальника до іншого, безрезультатно звертаючись до властей, він протягом всієї ночі спостерігав за перипетіями цієї трагедії.

Такий фінал акції тотального винищення євреїв в краї. Однак, для пояснення цього фіналу звернемось до авторитету відомого історіософа за кордоном І. Лисяка – Рудницького, який в одному із своїх есе писав: