Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| Скрізь, куди не глянь, на щоглах і реях заякорених суден мерехтіли вимпели і прапори. У порт завертали генуезькі тартани і барки, йдучи на жовтих, червоних, зелених парусах; стояли фелуки і шхуни з Кадіксу та Палосу; хрещатий прапор звис на англійському бригу; ледви шевеліли вітрила французьких білопрапорних з золотими леліями, королівських корветів: вони струнчіли немов сторожкі хорти, шкірячи гарматні пельки; легкі португальські шхуни завертали до надбережних помостів, везучи заморський товар.
Але, як на диво, заглядівся народ на ескадру з андріївськими прапорами, на стрункі фрегати, осмалені димом битв під Наваріном, Чесмою і Хіосом. Це були імператорицині бойові кораблі «Мироносець», «Святий Миколай», «Вовк», «Всеволод», «Ростислав», «Три святителі», «Олександр Невський» і флагманський, адміральський велетень «Три ієрархи». Російські кораблі були вмаяні прапорцями, на вантах, при стягнених парусах, стояли матроси, на чардаку «Трьох ієрархів» зібралось офіцерство, проти сонця виблискували штики гардемаринів. Ми прибули на взбережжя в кареті, що її несли графські баскі жеребці. Народ розступався, а потім тиснувся до нас, вигукуючи «Еввіва прінчіпесса русса!» Вже бо Ліворно знало про княжну і повнилось всілякими чутками. Княжна посміхалась натовпові; вона була у важкій кармазиновій сукні, в мантиллі, яку немов крильця здіймав легкий вітрець з моря. Вона розцвитала. Я ще ніколи не бачив її такою променистою, такою усміхненою. На містерній зачісці, присипаній пудрою і збитою вгору на кільканадціть цалів, була оксамитна багряна шапочка з перцем, прип'ятим діамантовою застіжкою, на грудях синіла орденська лента. Княжна з цікавістю розглядала кораблі на рейді, форт з розмаяними стягами, блакить моря, чайок, що, пронизливо скиглячи, білими стайками, немов снігові клапті, злітались і розлітались над шептом бурунів. Ми стояли оподалік натовпу своєю громадою: добродій Афендик із своїм повсякчасним хитрущим посміхом, Франціска фон Мешеде, невідлучна дуенья, Радзивілові дармоїди і шпигуни Ліповський і Станішевскьий, лакейська личина Йосип Ріхтер, польський резидент у Римі д'Антіччі, польські приплентачі у білих мундирах, з пишними орденами і стьожками — Коссаковський, який начебто збирався у важливих справах до Істамбулу, Ян Чарномський, що називав себе галицьким хорунжим, єзуїт-розстрига Ганецький і англійський консул у Ліворно Джон Дік та декілька випадкових чоловічків і італійських та польських дівок-фльондр, які до нас причепились немов реп'яхи ще в Римі і в Пізі. Мене вразило, що я ніде не бачив ні Христанека, ні Доманського. Ми чекали шлюпок, що мали відвезти нас на «Три ієрархи». Коли ж вони прийшли і пришвартувались біля східців, вкритих червоним килимом, молоденький, моторний секунд-майор, прожогом вистрибнув по східцях до нас і, приклавши руку до трирога, запросив садовитись у шлюпки. Дужі, огорілі здоровані-матроси чекали, піднявши вгору весла і з-під ока споглядали на нас. На головному човні був шовковий намет, над яким маяв імператорський штандарт з двоголовими орлами, два вартові кам'яніли, взявши мушкети «по єфрейторськи на караул». Княжна ступила в човен і її посаджено в наметі, а за нею розсівся її почт. Решта нашої шушвалі порозсідалася будь-як по інших човнах. На кораблях греміла військова музика. На команду секунд-майора матроси веслами розітнули хвилі, стерничі відбили човни від берега і наша невеличка флотилля попрямувала до адміральського фрегату. Скиглили чайки і черкали крильми човни. З кораблів з андріївськими стягами раптом загреміло стоголосе, могутнє «Ур-р-а!» Люд, що стояв на березі приєднався і загорлав нестримно: «Еввіва прінчіпесса русса! Евіва Регіна Понтіка! Еввіва імператрічче русса!» З «Трьох ієрархів» і з «Мироносця» загреміли гарматні салюти, що покотилися по взбережжі луною, відбилися від бастіонів форту, з якого також загремів салют у відповідь. Фльондри в другому човні, з яких деякі називали себе марчезами і контессами, але були либонь звичайні римські і пізанські куртизани, заверещали з переляку, а одна упала в воду. Чоловіки, зокрема польські панки, сиділи пихато, надимаючись як гиндики, але у деяких чомусь неспокійно бігали очиці. Біля княжни стояв секунд-майор і, схилившись та притримуючи шпагу, їй доповідав про склад ескадри, хоч і по його задьористому, хлоп'ячому обличчі блукала тиха посмішка. Незабаром, завдяки дружнім веслам матросів, а було їх по двадцять на кожному човні, ми прибились до «Трьох ієрархів». Це був трьохпалубний двадцятичотирьохгарматний фрегат, на якому матроси, що досі стояли на вантах, почали сходити вниз і ладнати вітрила. Музика раптом втихла. З люків грізно виглядали гарматні пащі. Знов спущено східці і секунд-майор, подавши руку княжні, повів її нагору. Всі ми поспішали за нею, причому фльондри, дряпаючись по східцях, здіймали вереск, а з тієї, що впала в воду, дзюрчала вода. Вона сама виглядала як мокра курка, бо білила і рум'яна розвезлися по її старуватому обличчі. На палубі стояв адмірал, граф Орлов, у всій своїй пишноті, біля нього товкся вертлявий дідок, контр-адмірал, ангелянець Семюел Чарлз Грейг, а за ними обидвома — з кільканадцять офіцерів, контр-адмірал Арфа, Ельфінстон і Чічагов. Дещо наодшибі, наїживши штики, стояли, як уриті, зо два десятки гренадерів на чолі із знайомим вже мені капітаном Литвиновим та кількома субалтерн-офіцерами, що тримали оголені шпаги. Адмірал — граф Орлов, цей велетень, здоровило-бицюган, розставивши ножища в білих лосинах і важких ботфортах, стояв випещений, з глумливим, майже нахабним посміхом. Вітрець розвівав струсячі пера на його адміральському трирогу, на грудях висяювали золоті зорі, биті діамантами, на білому каптані різко виділялась широка кармазинова стрічка. Я був трохи здивований, що він не підійшов до княжни, а надутий мов дебелий півнюга, чекав поки княжна не підійде до нього. У його прибічних вигляд був начебто трохи зніяковілий, у декого навіть збентежений. Особливо Грейг видався мені не в тих, ні в сих. Вразило мене не тільки те, що Афендик і консул Дік, тільки-но ступивши на палубу, зразу ж шугнули крізь громаду офіцерів, начебто їх злизала корова. Але скипів я найбільше, коли в цій громадці зауважив нікого іншого як Де Рібаса, що в генеральському мундирі, при орденах і еполетах, стояв собі і лукаво посміхався, як мені здалось, до мене. Але роздумувати над цим усім не було часу. Чайки скиглили. Брязкотіли ланцюги. Лунали накази капітанів, грали флейти. Видавалось, що ескадра підіймає якорі. А я стояв остовпілий, счудований, отетерілий. Мені майнула, а за мить обсотала думка, що все це — сон, що все це якісь примхи видіння, відсвіт, як райдуга цього тихого, весняного, сонячного дня, в якому все мерехтить і міниться, щезає, як тільки на секунду неприборкана яв. Я притьмом обернувся. Тихо дзвеніли остроги. Офіцери сходили гуртом, немов на чийсь знак, кудись у нутро корабля. Палуба моторошно пустошіла. Давно щезли кудись Афендик, Дік і Де Рібас, але, я бачив, що з палуби зійшли і Орлов і Грейг. Тільки лава Кексгольмських гренадерів стояла вкопано і проміння грали на їхніх довгих, мов жала, гранчастих штиках. Я не второпував: либонь так само і княжна, що стояла переді мною, дивилась в далечінь і її орлій, неспокійний профіль різьбився в блакиті. Я погадав, що Орлов і панове-єнерали подались мабуть униз, щоб там, в адміральському салоні, вітати гостей. Втім серед цієї довгої, мов вічність, мертвеччиною взятої тиші, почувся, як видзвін шпаги, вигук капітана Литвинова: — Варта, сюди! І зразу ж, немов вони давно вже чекали цього наказу, щільною стіною, вмить розгорнутими чотирма лавами, солдати рушили і оточили нас. Безвусі і вусаті, осмалені і пошрамлені обличчя глумливо дивились на нас, із-за сталевої щітини штиків. Я чомусь подумав про стаю орлів, викутих у скелі, над морем. — Ви арештовані, — блиснувши шпагою, безучасливо промовив Литвинов, — тепер ні з місця і без фанаберій... Що ви сказали? — Промовила княжна ледви чутно; вона сполотніла як смерть, очі її, мов чужі, уста шелевіли, вона була вражена блискавкою. Те, що ви чули, мадам, — спокійно сказав капітан Литвинов [видно, що це була людинка, виконуюча накази без найменшої думки про те, навіщо це і чому]. В імені її величності государині-імператориці Катерини Олексіївни ви арештовані. Варта! Замкнути лави! Із арештованими — державними злочинцями, марш-марш у трюм! Я видався собі розчахнутим від грому; я ще не оготався: а це ж сталася неймовірна зрада! Всі ми, якщо подумати про все, що минуло, були ляльками в цій, якже чудесно відіграній комедії. Все, від початку до кінця, був обман, було коварство, підступ, диявольський план. До кого і як? Нас продано, нас пошито у дурдуранів, у йолопів царя небесного, у довірливих бовдурів, нас накрито як сіру мишву залізною мітлою. Помітно було, що й вся наша шушваль, включно з такою проміткою голотою як резидент д'Антіччі, галицький хорунжий Чарномський і екс-єзїт Ганецький як і я, остовпіла. Не кажу про фльондр — марчез контесс, які бачили неодне, тих бо не проймеш нічим. Але й вони сторопіли, завівкали і оніміли. І якраз тоді, коли я поглянув на все це товариство, що, збаранівши, стояло, оточене солдатами, я збагнув, що все це — безвихідь, що всьому покладено край, що все це — провалля, що я стою віч-на-віч із своїм кінцем. Мені, як від відблиску зірниці, проясніло. Тепер або ніколи! Чайки плакали, літаючи. Флейта тужно грала на останньому судні. Переді мною стояв, загрожуючи штиком дорогу, вусатий матрос із сережкою в вусі. Верескливих сеньйор вже вели в трюм. Капітан Литвинов супроводжав княжну, знімовнілу, ошелешену, покірну. Панки ремствували, але їх підштовхувано штиками. І, притьмом, з усієї сили, я відштовхнув солдата, прорвався як степовий тарпан, шугнув через натовп; як ошалілий сліпець, метнувся до шканців, схопився за поруччя і шугнув у море. Я — пловець непоганий. Я перепливав Десну, де вона зливається з Дніпром, та й Дніпро перепливав я швиденько, то ж мені це море було як рідне. Може за мною гналися, може стрибали кульки солдатів, — я нічого не чув, я розтинав хвилі як навіжений, я поринав і виринав, я в цій шаленій плавбі не на життя, а на смерть, не думав про ніщо. Навіть про те, навіщо я рятував і так розтерзану мою долю. Я осатаніло рвався до берега. Ні, за мною не гналися. Останніми силами я добивався до човнів, що стайкою коливалися на бурунцях біля берега. Хтось простяг мені руку. Я, мокрий як хлющ, задиханий, захеканий, нарешті добився грунту. КОНСТАНТИН ФЛАВИЦЬКИЙ: «Княжна Дараган у Петропавлівській фортеці». ЧАСТИНА ОДИННАДЦЯТА КІНЕЦЬ ПОНТИДИ Так, наче хвилі, що женуть до гордих берегів, Спішать хвилини наші до свого кінця... Вільям Шекспір. Із «Сонетів». Блаженний той, хто мов Уліс прекрасний, Свій закінчив не легкий в бурях шлях... Жоатен де Белле. Із «Сонетів», 1597. Хто порушує суспільний договір, той ставить себе поза державою; це — ворог суспільства і його треба знищити. Жан-Жак Руссо. «Суспільний договір». Печалиться даремно живий чоловік, Що короткий у нього в сьому світі вік Багатство, мудрість, слава — все мине, Нічого він тривкого в світі не знайде. Касіян Сакович: «Вірші на жалісний похорон лицаря Петра Конашевича Сагайдачного». 1622. Життя присвятити правді. Ж.-Ж. Руссо. Якщо для володаря постає питання, чи треба когось позбавити життя, то нехай він це здійсняє, зваживши чи це справді доцільно і розумно, однак треба стриматися від загарбання маєтку тих, яких треба було забити, бо ж люди швидше і легше забувають про смерть свого батька, ніж втрату його спадщини Н. Маккіавеллі. «Князь», 1537. 1 Виснажений до краю, опинився я в господі доброго шкіпера риболовної тартани Джакопо, що витягнув мене на причал і приволік до себе. Я заснув камінним сном. Прокинувшись, я ніяк не второпував, де я і що було зі мною. Глянувши в дзеркало, я побачив свою витягнену пику, вилинялий від солоної води каптан, шкамаття мережив. Ноги були босі. Коли ж я спритомнів, то був вражений як обухом — спогадом про всі події минулого дня. І гірко зареготав. Я був свідком найгруб'яннішого пошиття в дурні людців, таких, як я — легковірних, голомозих простаків, призначених бути на сцені життя виконавцями найбезглуздіших ролей піддуреного арлекіна. Так мені й треба було. Навіщо було б обвинувачувати Орлова, Афендика, Де-Рібаса та інших стратегів цього майстерного оциганення. Вони виконували наказ Феліци — Като, «Північної Сераміди», якій треба було будь-що-будь усунути з обріїв Європи княжну, або як Като її називала «архизлодійську каналію»; розчавити її як таргана. І царицині слуги виконали це доручення бездоганно. Всі яви цієї справжньої «коммедіа дель арте» я намотував у думці як химородну зміну декорації. Все було тепер ясне, бо все було продумане і майстерно виконане. Що ж діяти мені, сидячи на камінюці, над затокою, опроміненою погожим днем? Сягнути по Данте, до Четвертого «канто», в якому говориться про передбрам'я пекла, що вирить вдолині, сповите чорними мряками і відлунням зойків приречених грішників? Чайки черкали крильми плесо, скиглили, мабуть співчуваючи моїй долі. Я кидав їм крихти хліба, вони жадібно підхоплювали їх, бо вони хотіли жити. Жити треба було й мені. Я попросив Джакопо і його сім'ю, що прийняла мене мов рідного, післати хлопця до готелю «де ля Рюссі» та привести Зогу сюди, з моїми одягами і шкатулами, якщо ланець не накивав п'ятами. Тимчасом я впорядковував свої думки: розважав усе, що сталося та й що буде далі. Перш за все я хотів знати, що діється з ескадрою. «Вона ще вчора, на присмерку, вийшла в море», сказав мені Джакопо. «Чи на південь?» «Ні, на північ-захід, начебто на Корсіку, — мовив рибалка,— за нею знялись з якорів і англійські шлюпи та фрегат і пішли вслід за ескадрою. Англійські матроси говорили, що всі кораблі йдуть до берегів Іспанії і мабуть на Гібралтар. Ідуть додому». Це вже була добра вістка. Орлов вибрав довшу путь; княжні не судилось побачити свій бурхливий Понт Євксінський. Ескадра обігне Іспанію і Португалію, вийде в океан, зверне на схід через Англійський канал — у Північне море, а тоді у Санктпетербург, де княжну чекає Петропавлівська фортеця. Отже часу було доволі: принаймні два місяці. Зогу миттю прибіг і припав до мене як до рідного брата. Я помилився; у телепня було таки добре серце. Він розпачав за мною і приволік все моє добро без догани. Навіть жменя клейнодів і дукатів, що тепер були моїм єдиним багатством, вилискувала спокійно на дні шкатули. Поки я приводив себе до ладу, одягався, Зогу і Джакопо розповідали мені про те, чого я не знав. Учора над вечір, і аж до півночі, на берег прибували човни і привозили гостей, які з княжною загостили на борти російських кораблів. Висаджено на всі вітри, звичайно, всіх паній та всіх дзинзиверів-зухів, що з ними були, ченців-п'янюг та всіляких інших причеп. Зогу вважав, що з княжною залишено її дуенью Франціску фон Мешаде, лакея Ріхтера і кількох шляхтюр — між ними Коссаковскього і Чарномського, які колись начебто їздили в справі Радзівіла до Істамбулу. Отож затримано тільки найближчих із «почту» княжни, а сторонню шушваль відправлено. Зогу розповідав, що вся галайстра повернулася до готелю дуже наполохана із неї доладу не вмів, чи не хотів розповісти, що власне, сталося, або мовчав як заклятий. Всі якнайшвидше розбіглися як мишва, з Пізи по всіх усюдах. В місті кружляють всілякі чутки, але ніхто достеменно не знає і не відає в чому справа, а хто знає, мовчить. Дехто з розумніших казав, що до схоплення княжни причинився англійський консул Джон Дік, бо Англія хотіла підлеститись до Катерини, щоб їй не заваджала у клопотах з ребелією в Новій Англії. А народ у Ліворно, насамперед крамарі і власники тратторій сердечно шкодують, що ескадра так швидко відійшла, бо не тільки від самого Орлова, але від усіх офіцерів і матросів їм перепадали чималенькі доходи. А княжною, звичайно ніхто не журився та й з лінощів не хотів над цією всією веремією ламати собі голови. Згодом Зогу зміг мені сказати дещо більше. Одна, висаджена на волю покоївка, з якою він займався любовною грою, під великим секретом сказала йому, що княжну тримають в окремій каюті на другій палубі «Трьох ієрархів»; не пустили до неї навіть Франціску, а біля дверей у неї незмінно вартують два гренадери з багнетами на фузіях. Решту челяді, залишеної на кораблі в долішніх каютах також сугубо вартують. Коли ж Зогу висловив свою впевненість у тому, що княжну продали Доманський і Христанек, все мені заволокла жага відомсти. Вже це одне, що на борту їх обидвох не було, говорило принаймні про те, що вони наперед знали, що нам зготовано. Обидвох мерзотників, казав Зогу, нема в Ліворно; їх, як на махових вилах, своєчасно виніс кудись чортяка. Я ходив понад причалом і роздумував, що ж мені діяти? Я не міг бути безчинний, бо ж ще глибоко кохав княжну, дарма що вона, задурена в Орлову з першого погляду, довірилась йому і безсумнівно зрадила мене. Це було так схоже на її химерну вдачу. По друге: я повинен бути з нею до кінця; цього вимагала моя честь кавалерська. Якщо не визволити її, то, разом з нею, здатися на ласку і неласку імператориці Като і прийняти разом з княжною муки і смерть. А по-третє: якщо не поділити з нею смутну її долю, то стати хоча б месником за неї, другим Гонтою, Залізняком чи Гаркушею і вершити святе діло — боротьбу на загибель тиранам. Або загинути в ній. Коли ж цими роздумами я поділився з Зогу, бо ж він став не моїм служкою, а побратимом, з яким я готовий був, навіть при всьому його шальвірстві, обмінятися як запорожці хрестами, то він тільки похитав головою. «— Кавалере, — сказав він, — все це сон рябої кобили. Бо ж, щоб визволити княжну, на це у вас нема ні золота, ні сили. Це якби Давид порвався на Голіафа, як розповідають у прадавніх мудрих книгах, що, звичайно, вигадка. Без допомоги сильних цього світу ви хіба на хвіст солі комусь насиплете, нічого більше. Вгомоніться, пождіть поки з молодої голови розвіється чад, чарування. Інакше: пропадете ні за понюшку табаки...» «— А як слава піде, Зогу, озвався я, — що це ніхто інший тільки я нараяв їй іти під руку Орлова, тобто, що це я бідолашну долю княжни занапастив? Ким тоді я буду для кожного?» «— Проти наговорів я скрізь і завжди буду свідком, — вигукнув палкий далматинець, — знавши вас, присягу прийму за вашу чесність! Вуха відітну першому, хто наважиться вас плюгавити! Щира й сердечна людина ви, от хто! А що задурились у дівці, то на те й молодість. Де ж були ті її великі друзі? Де вони були із своєю порадою, пересторогою? Адже навіть я прочував, що осьде якась нечиста справа... Пені на нікого нема, тільки на саму княжну. Побачила пудофета в діамантах, то вже й розомліла. Грець їй, кавалере! Забудьте про неї!...» Я припинив це вже зовсім недоречне базікання. Інша думка мене вразила як блискавиця. В справі визволення княжни допоможе ніхто інший як той, хто на золоті днює і ночує, банкір і королик — лихвар, барон Шенк! Тільки з ним треба шукати спілки, бо він із дна моря княжну дістане, хитрюга. Ось коли я почав жити розумом! Нагадавши собі, що в Римі Шенка нема, бо ж мені сказали, що він подався до Венеції, я наказав Зогу негайно замовити для нас місця в мальпості аж до самої Венеції, їдучи найкоротшим шляхом. Першу думку — найняти Джакопо з його тартаною і гнатися морем за ескадрою, як безглузду, я відкинув. У Венеції — Шенкова контора; там він веде свої справи і напевно подасть добру раду. Поки Зогу побіг до готелю, де спинялись мальпости і балагули, я вийшов у місто, щоб понад молом, помиї мурами форту, крізь муровану браму святого Христофора, повештатись серед юрби та в остеріях, щоб, бува, довідатись ще чогось нового. Настрій був преогидний. Такої загибелі надій я ажніяк не сподівався. Не про Данте думав я, а про мессіра Маккіавеллі, книжицю якого я читав ще у абата Гронкі, але суті її так не спіймав. Цей мудрий дядько казав, що під час війни ніякої чесноти не існує. Воїн [чи, краще сказавши, володар], не сміє думати і діяти по чесному. Якщо він хоче перемогти і затримати своє володіння, то повинен бути хитрим, підступним, безоглядним і жорстоким. «Північна Семіраміда» таки добре засвоїла собі ці думки. Тому вона і писала, як розповідав мені Афендик, що «коли хтось (малася на увазі княжна) діє проти інтересів нації, то друга сторона має вжити всіх засобів, щоб тому протидіяти». Ось вона й діяла: «per fas et nefas»... Але я це все обмірковував як той лях, що мудрий по шкоді. Треба було й мені, як дораджував абат Гронкі, пильно читати ніяку іншу, тільки книжку мессіра Маккіавеллі; може я з неї чогось таки навчився б. З такими роздумами зайшов я до остерії, поблизу Сіньорії та замовив собі пляшку мальвазії. В остерії було чадно, народ юрмився; це все були моряки і місцеві й іспанські і португальські. Братство пило й гомоніло; йому було не до моїх турбот. Якийсь добродій, по одягу не моряк, сидів проти мене за столом і читав «Газетт де Франс». Коли він, досі заслонений газетою, дбайливо склав її, в півмороці остерії я пізнав нікого іншого як Доманського. «— А от вас то я й шукаю, Доманський!» — скрикнув я, бо кров моя зразу ж спалахнула; добре, що шпага була при боці. «А, кавалер Рославець; — посміхнувся ланець, — як же Бог вас милує?» «— Як бачите, — процідив я, — а от краще було знати, як вас милує? Про пригоду княжни ви мабуть знали ще раніше... Я того певен. А ви з Христанеком, кляті Іуди, взявши мерзенні срібленники, тихесенько собі благоденствуєте...» Пройда з насупленими бровами не моргнув і оком. Він впер у мене свої важкі, зловісні зікри. «— Про халепу я знаю і її передбачував, — холодно промовив він, — всі знаки Кабали і Зодіяка вказували на те, що доля княжни зайшла в небезпечну систему Скорпіона. Це їй віщувало неабияке сум'яття. Підтвердив це і мій приятель та вчитель граф Каліостро. Однак княжна не хотіла йняти віри моїм пересторогам. Вона покладалася на ворожбиство шарлатанів, а не на наукові аксіоми. Знайомство з Орловим, якому ви, кавалере, зокрема сприяли, стало для неї рокованим. Ні Христанек, ані я, тут ні причому. Радий я, щасливо оминувши цю Сціллу і Харибду. Справа княжни вже була мною раніше досліджена, як безвиглядна і я радий, що тепер почуваюся вільним. Сумління ж моє чисте». «— Не верзіть мені про сумління, — сказав я, пломеніючи ще більше, в міру того, як цей злочинець з битого шляху ставав самовпевненіший, — яке може бути сумління у чоловічка, що служив принаймні чотирьом панам, що отруїв маркіза де-Вількура, робив фальшиві монети та б'є поклони сатані? А наприкінці продав княжну, коштом якої годувався зовсім не погано...» «— Не маю звички будь-кому звітувати, а вам зокрема, кавалере. Збагніть тільки таку максіму, яку плекали ще в старовину: розумна людина стримує себе від будь-яких погроз та від зайвих висловів. Нахабність та глупота, майте на увазі, ажніяк не послаблює вашого ворога, а тільки вчиняє його обережнішим, а вкінці викликає в ньому тільки презирство. Чого вам власне треба від мене, кавалере?» «— Відплатити вам, Доманський, за всі ваші чортівські штучки і звільнити чесних людей хоч би від одного негідника. Ми зараз вийдемо і я знаю місце, де ми зможемо зрівняти наші порахунки...» Я вдарив по ефесі шпаги, даючи йому зрозуміти, що я хочу закінчити розмову так, як подобає чесній людині, дворянинові насамперед. Втім цей чаклун простяг до мене долоню, на якій лежала невеличка іскряста кулька. Вона мерехтіла діамантом і крутилася мов дзига. Одночасно Доманський пронизливо дивився на мене і я не міг одірвати своїх очей ні від чарівної кульки, ані від його сверлуючого погляду відьмака. Моє тіло, починаючи від ніг, дерев'яніло і увесь я обважнів. Господа і люди, що гомоніли в ній, все більше і більше віддалялися, їх сповивало синє мряковиння, голоси лунали вже здалека. Світюча кулька почала виростати у велику кулю, висяювала, мінилась, спалахувала різними барвами. Я знітився і поринув у прірву темряви. жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|