Володимир Шаян «Віра предків наших»

Подаємо важнішу бібліографію, що має хоч би загальне чи побіжне відношення до нашого предмету. Праці, що мають ближче відношення до самого предмету дослідів, себто постаті „Берези", були вже наведені в тексті. Однак, для цілости пере­гляду подаємо ці твори також у цьому розділі.

СОСЕНКО, Ксенофонт: Культурно-історична постать свят Різдва і Щедрого Вечора. Львів, 1928.

СВЄНЦІЦЬКИЙ, І.: Різдво Христове в поході віків. Львів, 1933. (Знаходимо там теж згадки про „Березу". Його назва по­ставлена поруч румунської „Бресая", як у Грушевського.)

КИЛИМНИК, С: Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. Томи І-ІУ. Вінніпег, 1955-62. Праці Інст. Дослідів Волині ч.З. (тут теж знаходимо тільки коротку згадку про „Березу". Немає ніякої спроби історичного освітлення пред­мету заповідженого в заголовку книжки. Постать „Берези" зльокалізована до самої Гуцульщини.)

, ГНАТЮК, Володимир: Колядки і Щедрівки. Це найкра­ща збірка колядок і щедрівок видана цим великим знавцем і дослідником українського фолкльору, видана у серії Збірників НТШ у Львові. Саме в цій праці поміщений опис ШЕКЕРИКА-ДОНИКОВА: Як відбуваються коляди у гуцулів. Саме цьому описові завдячую найавтентичніший опис колядування та ос­новні відомості про „Березу". Цитати й обговорення у тексті праці.

ШУХЕВИЧ, Володимир: Гуцульщина. Т.ІУ. Знаменита праця ученого етнографа і рівночасно любителя Гуцульщини. Одне із перводжерел для нашого досліду.

ФЕДЬКОВИЧ, Юрій: Писання. Видання Івана Франка. Федькович перший відкрив і доцінив старинність і культову

426
достойність „тих рицарів, що в старовіцьких часах Божеству служили і святі єго контини вартували".

PYCOB, Ю.: З езотерики Українського Різдва. Стаття у „Визвольнім Шляху" 4.88, за січень 1955. (З'ясовує питання часу встановлення свята Різдва та його пов'язаність із культом „Дня Народження Непереможного Сонця". Факт добре відомий, хоч-би із Британської Енциклопедії. Однак ця стаття заключає рід­кісні ствердження на українському грунті. Поміщенням цієї статті „Визвольний Шлях" здобув одну із численних заслуг для української науки.

КОСТОМАРОВ, Н.: Славянская мифологія, Київ 1847. Це одна із основоположних праць про слов'янську мітологію. Вона була спалена царською цензурою. Це записи із університетсь­ких викладів Костомарова із другої половини 1846 року. Ідеї цієї праці мали великий вплив на формування світогляду КИРИЛО-МЕТОДІЇВЦІВ. Праця повинна бути перевидана і пере­кладена на сучасну українську мову, як один із великих пам'ят­ників української науки.

АВЕСТА. Із величезної і загально-доступної бібліографії дослідів Авести наводжу тільки ті основні, які мають безпосе­реднє відношення до предмету дослідів:

DUPERRON, Anquetil: Zend-Avesta, ouvrage de Zoroastre contenant les Idees Theologiques, Physiques et Morales de ce Lé­gislateur, les Ceremonies du Culte Religieux qu'il a établi & plu-siers traits important relatif a l'ancienne Histoire des Perses. Tra­duit en Francois sur l'Original Zend par... 3 Vols. 4-o, Paris 1771.

KLEUKER, J.F.: Zand-Avesta, Zoroaster's lebendiges Wort etc., nach dem Französischen des Herrn Anquetil von... 3 Vols. 4-o, Riga, 1776 etc. (Саме із тим вчасним німецьким перекладом із перекладу Дюперона був знайомий Микола Костомаров. Завва-ги до праці Анкетіль Дюперона, а зокрема численні порівняння і наведення вчасної патристики чинять цей твір одним із осно­воположних для порівняльного релігіознавства, хоч самі пере­клади Дюперона не мають сьогодні повної наукової стійности, однак численні його завваги й спостереження давали натхнення й побудження великим ученим і. мислителям, в тому числі Шо-пенгауерові. Знайомість із цією працею свідчить надзвичайно корисно про ерудицію Костомарова.)

Текст Авести:

GELDNER, K.F.: AVESTA, the Sacred Books of the Parsis, Stutgart, 1885-1896.

DARMESTETER, James: The Zend-Avesta, translated by. Parts I-III. Sacred Books of the East, Oxford, 1880 etc.

HARLEZ, C. De. : Avesta, Livre sacre des sectateur de Zoro-astre, traduit du texte... Liege, 1875-77, 3 Vols.

WESTERGAARD, N.L.: Zend-Avesta or the Religious Books of the Zoroastrians, edited and translated with a dictionary & Grammar, Vol. 1. The Zend Texts.

Дальшу літературу про Авесту знайдемо у знаменитій мо­нографії:

GEIGER, W. & KUHN, Е.: Grundriss der Irainischen Philo­logie, 2 Vols. St'rassburg, 1896-1904.

Новіші праці із відношенням до предмету:

МИКИТЮК, Богдан: Християнські і позахристиянські елементи в українських народних звичаях. Записки Н.Т.Ш. Том 181. Париж 1967, ст. 93-129. (Цій праці завдячую цінну довідку про культ „Берези" у південно-східніх областях України, та про боротьбу проти них з боку християнської церкви.)

ІЛАРІОН, Митрополит: Дохристиянські вірування укра­їнського народу. Історично-релігійна монографія. Вінніпег, 1965. Ст. 424. (В обох наведених вище працях знайдемо деякі причинки до історії боротьби християнської церкви проти на­родних звичаїв та вірувань. Все ж таки учений Митрополит . здає собі якоюсь мірою справу із розмірів двоєвір'я в житті ук-" раїнського народу аж до сьогоднішнього часу. Очевидно ми не сподіваємося поглибленого філософсько-релігійного підходу до обрядів дохристиянської віри в Україні. Повна історія боротьби церкви проти народних звичаїв, віри і самого духа народу че­кає ще свого об'єктивного дослідника.

В англійській мові:

GERSHEVITCH, Ilya: The Avestan Hymn to Mithra, with Introduction, Translation and Commentary. Cambridge University Press, 1959. p. 357. (Це знаменита філологічна аналіза одного Гимну до Мітри. Яскраво виринає із гимну характеристика Бо­га Мітри, як Соняшного Божества, Володаря життєдайних і ши­роких степів. Однак історичні висновки у відношенні так до ре­лігії Риґведи, як і первісної індо-европейської спадщини, вима­гає ще довгих і совісних студій та аналіз, а рівночасно спроб конфронтації із деякими новішими дослідами археології. Однак, це зразкова студія одного гимну. Так треба би студіювати й ви­вчати цілу Авесту і Риґведу.)

Лондон, 1966.

428

(Теоретично-ідеологічні основи)

Фолкльор і державницька свідомість

На Гуцульщині молодий жених у весільному обряді нази­вається "князь". Його "дружина", себто його весільні друзі-ровесники.— „бояри". Князь із дружиною їде на конях і церемоні-яльним обрядом запрошує на своє весілля гостей. Прив'язують коней до "опасання" хати, заходять до світлиці, кланяються по-козацьки і кажуть:

"Просили вас батько, просили вас мати, і я вас прошу — прийдіть до мене на весілля".

В цей найбільший день у житті, молодий леґінь немов справді" стає молодим князем. І він, і його дружина одягнені в багату традиційну одежу, гідну лицарів-дружинників.

Цей приклад ми подали тому, що і "князь", і "бояри", і "староста" — це сутодержавницькі поняття, що мають свої ко­ріння в старій українській державі княжої доби. Молодий па­рубок у весільному обряді переживає, персоніфікує, немовби втілює в собі постать чи образ князя. В той великий день він ні­би справжній князь, а його друзі стають підвладною йому дру­жиною боярів. Усі ті уявлення виразно й очевидно пов'язані із "зразками" з княжої доби. Для самого обряду вони потрібні як вияв прагнення величі і слави, що повинні характеризувати цей великий день — корону життя: вінець, що його кластимуть на голову князя. І саме тут потрібний "образ" чи "взір" князя і ли­царів, як носіїв найвищої гідности, слави і чести. В цей день молодий парубок із благодаті весільного обряду, що його від­чуває нароц як таїнство, стає "князем", і саме від того обрядо­во-таємничого обряду, а з другого боку — державно-традицій­ного елементу, весілля стає гідним і славним.

Цей маленький фрагмент фолкльорного обряду ми подали як ілюстративний приклад, що показує, як зберігалися державні ідеали в українському фолкльорі.

В таїнстві Щедрого Вечора бачимо наспівування "моло­дому соколові" думи про Славу. Про найбільшу славу Свято­слава, що "блискає мечем — ясним місяцем", озброюється і зби­

рає соколів-лицарів, йде з ними в далекі землі, щоб „кониками з військом бити ворога". Князь-герой, що погорджує золотом, а любить гострий меч і зброю.

Нашіптують „молодому соколові", щоб збудити в нього прагнення до слави. Воно існує, приспане в його душі. Воно ж

--основа його метафізичного існування. Цей життєтворчий гін

треба пробудити в душі молодого лицаря з допомогою образів про подвиги і славу. Тоді, як завершення його перемог, він одер­жує... прекрасну дівчину, князівну його мрій.

|Г Впродовж довгих століть уява народу кружляє, мов за-

ворожена, навколо лицарського циклу пригод, подвигів, героїз­му лицарів великого князя Володимира. Маємо тут на увазі на­родні епічні поеми, що процвітали рівнобіжно з літературою у княжих дворах.

Обидві ці форми української літератури нерозривно по­в'язані між собою тематикою і — що найважливіше —спільним світовідчуванням та спільними ідеалами.

В новішу добу лицарський цикл народних дум був заступ­лений циклем козацьким. Емоційна і ідейна пов'язаність з ідеа­лами козацтва багато міцніша ніж у лицарсько-дружинницькій добі. Традиція зв'язку народної творчости з державними ідеями не переривалася.

Цю саму пов'язаність можна ствердити і в правзорах та взорах української національної ноші, навіть у багатогранності її змін крізь доби і століття.

3 цього погляду треба б глибше проаналізувати україн­ський фолкльор. Але і з поданих прикладів видно, що у фолкльорі збереглися традиції та ідеали Української держави, а ра­зом із тим — глибокі, ще не проаналізовані поклади власної духовости, яка постійно виявляється у державницькому й куль­турно-творчому процесі.

Новітнє вчення про фолкльор уже усвідомлює собі склад­ність цього питання, зокрема цікавий під тим оглядом україн­ський фолкльор.

Перш за все треба сказати, що разом із знищенням Укра­їнської держави пропали цілі поклади скарбів українського фолькльорного мистецтва.і культури. Доступними для нас зали­шилися лиш молодші їх наверствування. Але і в них збереглися основні ідеї, а зокрема свідомість національної і духової своє­рідної окремішности нації.

Тут треба підкреслити той факт, що в добу української бездержавности, в час неволі, коли Україна опинилася під тис­ком інших культурних центрів, українська нація зберегла себе як свідома, окрема від інших історіотворча одиниця, великою мірою завдяки своєму фолкльорові. Це ті українські пісні, ук­раїнські обряди, звичаї, українська ноша, українська писанка, вишивка, колядка, щедрівка, гаїлка, чи навіть коломийка, ар­кан і гопак, українське весілля чи похорон, — вони зберегли своєрідність і свідомість нації. Бо всі ті вияви це не тільки зов­нішні форми, не тільки самі краски і сама поведінка, а й зов­нішній вияв суцільного світогляду і віри, головно — вияв тієї утаєної красотворчої, життєтворчої та історіотворчої сили, що зберігається на дні душі нації і є джерелом її життя, якимсь таємничим правзором і ідеалом. Цей ідеал безперервний у йо­го творчому вияві, він втілюється у житті нації, в її історії, спрямовує націю до її повного усвідомлення і завершення як цілости.

Тож нічого дивного, що новітнє українське відродження починається разом із свідомим уже плеканням і вивчанням цін­ностей українського фолкльору.

Шевченко також користувався збірниками народних пі­сень та етнографічних дослідів його безпосередніх попередни­ків, користувався Ними у своїй творчості, бо бачив у них велику цінність. В нього найяскравіше бачимо нерозривну пов'язаність фолкльору і національної культури. Так відслонюється таємни-*ця потенцій українського фолкльору.

Держава і духовість нації

З накресленим образом самовияву духовости нації ще у фолкльорній стадії її культури пов'язане і питання про поняття держави. Духові й культурні цінності кожної нації визначують її місце, значення і ролю в історії людства. В історії оцінюється нації на основі їх культури в широкому значенні цього слова. Рівень ідейного піднесення і моральної сили нації стас дуже час­то дороговказом для цілого людства. Культурні досягнення ве­ликих історіотворчих народів є основою розвитку культури на цілі тисячоліття. Досить згадати тут культуру і філософію ста­родавньої Греції, що стала наріжним каменем культури й філо­софії цілої Европи. В такому самому змислі творчість Шевчен­ка — це явище світове.

Найвище призначення держави, цілеспрямованість її ме­тафізичної природи є саме в площині духового і культурного самовияву нації. Висока культура нації — це її розцвіт, корона її життя в історії, що дає доспілі овочі для незбагненного все­світнього чи космічного процесу творчости.

Отже, найвища функція держави цс, без сумніву, духове самовиявлення нації. Але було б непорозумінням приймати вис­

430

лів "духове самовиявлення" в утертому й вульгарному розумін­ні слова "духовість", як заперечення і протиставлення т. зв. "ма-теріяльного" життя. Таке протиставлення "духового" т. зв. "ма-теріяльному" є наслідком дуалістичної концепції світу, при чо­му "духове" розумілося часто як аскетичне відречення від світу і заперечення життя чи потреб тіла людини.

"Духове самовиявлення нації" означає, отже, гегемонію потужности Ідеї і Свідомости над іншими виявами і середника-

" ми життя нації, як — наприклад — земля, рослинний і звірин-

' ний світ, що служать для розвитку нації, чи користування інши­ми видами енергії, що їх добуваємо або з землі, або створюємо в процесі історії. До інших потуг нації належить і те, що попу­лярно зветься біологічною силою або субстратом.

Інші функції держави, наприклад, такі, як оборона т. зв. "фізичного існування" націй, себто самого її життя, від її ворогів, як забезпечення її членами всебічного розвитку — є основою для цієї найвищої мети. В ідеальному образі нашої держави не­має місця на суперечність між індивідуальним і національно-, державним.

Тут треба виразно зазначити, що основоположна функція держави це не те саме, що найвища функція держави. Для по­рівняння можна назвати фундамент святині, без якого не мож­на її збудувати, але він ще не є величавим завершенням її у вигляді купола чи струнких готичних веж. Звичайно, купол не • може зависнути в повітрі й мусить мати фундамент.

Для бездержавної нації — маю на увазі націю, яка втра­тила свою високорозвинену державність наслідком перемож­ної дії ворожих сил, отже націю, яка бореться за свою держав­ність, — ця основоположна функція держави стає найваж­ливішою, немов би метою самою в собі. Зрозуміло, як без фун­даменту не можна збудувати купол, так без фундаменту не можна збудувати і держави.

Отже зовсім природним є те, що в період боротьби за державну незалежність і суверенність, коли творяться самі ос­нови держави, завжди ставиться різкий наголос на такі основні функції держави, як захист самого життя нації, себто її біоло­

гічного існування, від її ворогів. Це боротьба за збереження т. зв. "біологічної субстанції нації", що тісно пов'язана з боротьбою за державу, завданням якої є також зберігати свою біологічну субстанцію. Але оборона держави від ворогів, а тим більше са­ма боротьба за державу, примушують не раз пожертвувати біо­логічною субстанцією, щоб зберегти життя нації, як нації.

Механічне чи дуалістичне протиставлення "біологічної субстанції" її духовості, часто веде до небезпечного опортуніз­му, або навіть зради, під претекстом (який, до речі, є самообма­ном), що саме таким способом зберігається "біологічну, субстан­цію". Цьому опортунізмові (чи навіть зраді) дав відсіч Г. Сково­рода, цей пробудник пробудників, свс'.'м відомим ученням:

„Знаю, що щадиш тіло, але погубиш душу, а це заміна погана. Не знаю навіщо носиш меч, якщо не для боротьби, для якої він зроблений. Не знаю навіщо щадити тіло, якщо щадити

його віддати за тс, навіщо хто цим тілом одягнений".

Сковорода дав ясний і популярний виклад ідей Священ­ного героїзму, що є джерелом лицарськосте борців за волю Ук­раїни.

Отже, збереження т. зв. "біологічної субстанції" понево­леної нації можливе тільки через повну погорду до смерти в ре­волюційній боротьбі нації за її визволення. Біологічні жертви, які складає нація, с необхідні для збереження субстанції її жит­тя.

Чергове завдання нації — це нагромадження дібр і енер­гії, що сприяють розвиткові нації, забезпечують її як цілість і як єдність її творчих потуг. Саме в цьому процесі витворювалися різні форми держави, що були складовими частинами її куль­тури. В цьому змислі держава служить культурі нації і сама вона є виявом її культури.

Справжня філософська аналіза поняття т. зв. "матеріаль­ної бази" навіть у розумінні модерної фізики виявить, що йдеть­ся тут про ділянки енергії і нагромадження енергій. Процвітан­ня культури — це вибухи нагромадженої потенції нації. Націо­нальна територія розвитку, або край у фізичному значенні цьо­го слова, разом з експансією чи обміном "добрами" або "товара­ми", — це і є енергетична база розвитку нації. Сьогодні це не лише родючий чорнозем, а й всі інші види черпання енергій з надрів матері-землі, включно з атомовою енергією. Звідси вип­ливає і споконвічна боротьба за цю матірню землю, себто за резервуар енергії чорнозему, нагромаджений біологічною си­лою впродовж мільярдів літ. У своїй найтоншій, горішній верст­ві чорнозем є також наслідком свідомого плекання його родю­

433

чиї сили споконвічним господарем — племенами чи державами орачів, себто тих, що орють землю.

Конечність самооборони впродовж цілої історії України ще яскравіше увипуклювала ідею держави, як єдиного оборон­ця життя і волі нації. Ця конечність була тим більшою, що з те­ренів тодішньої України брали невільників на ринки Візантії, Оирії, Середземномор'я, до Еспанії включно, а навіть до країн північної Европи. Історія цього ловлення невільників ще не вив­чена, хоч про неї виразно говорять численні джерела, як старо­грецькі, так і арабські з УІІ-ІХ століть. Деякі терени України попадали і в тимчасову залежність від міцніших чи краще орга­нізованих сусідів Сплачення данин, визнавання зверхности і т.

Щойно Святослав поклав кінець цьому "постачанню ра­бів" з України, створивши найміцнішу з тодішніх лицарських всенародних дружин. За свідченням грецьких істориків, дру­жина Святослава мала 60 000 воїнів. Коли взяти до уваги всі походи Ігоря, то слід розуміти цю силу, викликану назріваю­чими хвилями походів, загально значно більшу, ніж сила одно­разового походу.

Тому в нашій історичній уяві носій державної ідеї, її тво­рець і державний муж, нерозривно пов'язаний з образом чи то лицаря-дружинника, чи то лицаря-козака, чи врешті лицаря-героя, лицаря-повстанця.

Особливими характеристичними прикметами цих бойово-державних формацій були їх всенародність, лицарська братерськість, вірність і беззастережний послух та повне погорджу-вання страхом і смертю. Всі ці прикмети военно-лицарської ор­ганізації були притаманні (хоч може й не такою мірою) лицар­ським організаціям, відомим в історії під назвою "ордену". Од­нак момент лицарського походження з роду в рід, а також май­новий стан лицаря, були гостріше, часто аж до виключности, наголошені в орденах західньо-европейського типу. В Україні лицарем міг стати і отой "орач", що під проводом князя-володаря захищав свою землю, волю і цілу націю.

Це був наслідок не тільки геополітичного становища Ук­раїни, бо ставлення нашого лицарства до світу і оточення випли­ває з самих метафізичних коренів, з ідейно-моральної сфери буття нації, себто з її високого, ще не самоусвідомленого повніс­тю призначення у процесі творення історії людства.

Добро і лад, право і права — в'яжуться в українському світовідчуванні з цією основною поставою нації.

Добро нації — це природний органічний розвиток, лад буття, як ріст і творчість. Зло — це руїнницькі сили голодного степу, винищування ладотворців загарбництвом і народовбивством. Зло це також руїнницькі сили в народі, які ставлять спро­тив творенню вищих форм життя нації, обмежуючи поняття індивідума самоціллю і самодурством його егоцентризму. Саме це й було причиною національного поневолення і рабства, цієї споконвічної язви України.

Одночасно з тим не одне явище в нашій історії було незро­зуміле чи оцінене як "зло" деякими нашими істориками, що не збагнули основного процесу і основного завдання української історії. Внутрішня боротьба, наприклад, не все є злом самим у собі.

Якби в нас були такі племена, які не сприяли б відвою­ванню українських земель від наїзників, не брали б участи в подвигах князя Святослава, себто в його вияві могутньої сили України в боротьбі проти її ворогів, рабовласників і рабоперекупців, тоді такі племена, існуючи самі в собі й тільки для сеое, були б злочинним елементом у відношенні до нашої держави, як вияву волі цілої нації. На жаль, не всі внутрішні справи бу­ли в нас такі чіткі як цей приклад, і не все лицарська тимократія — в платонівському змислі цього слова — була одуховлена державною ідеєю, згідно з українським світосприйманням.

Звідси випливало й шукання форми найвищої державної влади, як це бачимо, напр., в концепції сеньйорату Ярослава Мудрого чи в ідеї абсолютної влади в концепціях Мономаха, або Романа Великого. Проте в усіх таких концепціях лицар Ук­раїни — це не просто організований воїн чи узурпатор, а лицар ладотворець чи правотворець.

Високі ладотворчі й культурнотворчі моральноідені якості української нації не мотли, на жаль, завершитися найви­щим ступенем національної культури, бо саме в той час, коли почався процес національного самоусвідомлення, українська держава була знищена. Початок цього процесу яскраво бачимо

434

в ідеології "Слова про похід Ігоря", себто в моменті, коли укра­їнська лицарсько-дружинна верства усвідомлює собі свою відпо­відальність за долю нації і держави. Аналіза згаданого Процесу — одне з найважливіших завдань дослідів над ідеологією "Слова"...

Хоч процес творення своєї власної культури в найвищому розумінні цього слова був силою перерваний, проте треба під­креслити, що ця культура вже існувала і без неї ми не могли б зрозуміти всієї дальшої історії України, зокрема її визвольної боротьби за часів Козаччини і за теперішньої найновішої доби.

Наша боротьба за волю і державність не була і не є на­маганням створити власну державу з нічого чи тільки з племен, що в' стадії фолкльорного розвитку. Ні, завданням наших виз вольних змагань було і є відновити Українську державу і про­відники наших визвольних рухів повністю усвідомляли і усвідомляють собі, що це боротьба за спадщину прадідів — за їх землю, велику культуру, історію і традиції. Українська нація не вела*і не веде цієї боротьби як бездержавний безбатченко, який в племінній стадії життя пробує вперше зформувати свій якийсь державний лад чи його зав'язки.

Ні, українська нація має вже свою високу старовинну культуру й історичну спадщину і сама спроба ворога загарба­ти їх викликала смертельну образу і спротив, мобілізувала сили до боротьби, наслідком чого маємо новітнє відродження України, а зокрема визвольні змагання за відновлеїшя Україн­ської держави.

Отже, наша національна культура була державно-твор­чою силою. її спадщина, це не тільки сама традиція, а й творча сила, що проявляється в усіх виявах нашого життя і боротьби. Національна культура виявляється не лише у збережених па­м'ятниках літератури чи мистецтва. Вона збережена перш за все як спадщина життя у його безперервності, в містерії дійс-ности існування нашої душі, а не тільки як свіжо помальована табличка без змісту; вона зберігається як таїнство душі — жит-тєтворчої сили самого життя, а духовим життям як його пра-основою.

В цьому змислі наша культурна спадщина це не тільки мотив, а й саме право наше, як українців, мати свою суверенну державу. Це також категоричний імператив душі українця.

Фолкльор на сторожі свідомості нації

" Я на сторожі коло їх поставлю слово!" — сказав Шев­ченко. І це "Слово" — це "Логос" Геракліта, Платона, метафі­зична основа Буття. "Логос" містичного вчення гностиків, спо­пуляризоване в Євангелії Іоана, де воно ідентифікується з сут­ністю бога. Це Слово, що було Богом на початку створення світу.

Примітивне вивчання Шевченка звужує таке його проро­че розуміння "Слова" до звичайної функції української мови. Так якби Шевченко не написав „Тризни", де навчає про друге народження, як духове воскресіння „із Слова Бога Живого".

В Шевченковому розумінні "Слово" — це світотворчии зміст, програма нації в історії, зов її душі й духа, основна сила творчости і життя самої нації. Воно, це "Слово", висловлюється не тільки в самій мові, а й у збірноті того всього, що зветься мистецтвом і духовістю нації.

Так зрозуміле "Слово" проявляється перш за все у фолкльорі нації, ще у фолкльорній стадії її розвитку. Таким чином нам легше зрозуміти і ролю фолкльору в збереженні національ­ної свідомости.

Фольклор сам по собі, в своїй первісній самочинній при­родній формі, є виявом зав'язків свідомости й духовости народу на світанку їх формування. Оригінальність культур різних наро­дів і рас можна вивести з її зародкових стадій саме на основі фолкльору. Під побільшуючим склом модерного досліду мож­на показати і „праформи" пізнішого національного мистецтва народів у „примітивній", себто первісній формі народного ми­стецтва. Попри всю анархію доби шукання в модерному ми­стецтві можна відмітити і його радикальний поворот до первіс­ного, оригінального, джерельного, самопроявного "примітива". Зразки для численних модерних шедеврів сучасної скульптури знаходимо... в археологічних музеях. Поза цілим тим процесом є усвідомлене шукання того, спонтанним виявом чого с фолк­льор: модерне мистецтво шукає, отже, праформ і змісту ціннос­тей в "оригіналах" фолкльору.

Проте було б непростимою помилкою змішувати фолк­льор української нації з фолкльором племен ще в стадії форму­вання народу. Ні, український фолкльор с виявом розвоєвої ста­дії нації, яка вже оформилася у власну державу, як національ­но-свідому спільноту, і яка, рівночасно, в розвитку своєї націо­нальної духовости й культури продовжує зв'язок із своїм фолк­льором.

Первісні племена полян, радимичів, в'ятичів чи дулібів

436

уже були свідомі того, що вони належать до великої Української держави зі столицею в Києві. Ця свідомість допомогла їм позбу­тися своєї племінної окремішности і злитися органічно в єдину українську націю. Очевидно, це сталося не відразу, а в довгому •історичному процесі, в якому можна знайти і показати залиш­ки племінної окремішности, але загально вже можна говорити про свідомість державної нації, яка має свою виразно окреслену й окрему від інших державно-національну культуру Руси-Ук-раїни.

Існувала ціла література епічних поем у стилі поем Бояна, що про них і нині так документально свідчить "Слово про похід Ігоря", як теж численні відблиски цієї літератури, заховані в лі­тописах.

Все це не можна назвати культурою "примітивного фолк­льору", тим більше, що це була культура цілого народу, а не тільки однієї родово-лицарської його верстви. Микула Селяни-нович так і славиться саме своїм селянським родом, та й інші лицарі билин і легенд приходять до Золотого столу Володимира від свого плуга. Проте всі вони із славного свого роду.

* Дослідники українського фолкльору, а ще більше істори­ки літератури, які недооцінювали державно-творчого значення фолкльору, вчинили кривду українській культурі, намагаючись вкласти її у прокрустове ложе чужинецьких понять, схем і норм цінностей.

Михайло Грушевський цілком слушно включає усну сло­весність в історію української літератури. Це і є скарбниця ук­раїнської літератури. Західньо-европейська історія літератури охоплює тільки ті пам'ятки, що написані відомими авторами. Але ж і народна література, "писана" чи "не писана", є виявом духового життя нації, висловленого мистецьким словом, саме "красним словом"; вона виконувала успішно своє завдання у відтворюванні ідеальних зразків поведінки, характеру, емоцій і світосприймання, не гірше, ніж писана література, яка перед винайденням друку була доступна тільки вузькому колові лю­дей. Отже вже сама основа розподілу на "писану" і "неписану" літературу має тенденцію понижувати цінності "неписаної", себ­то словесної літератури, як меншевартісної. Крім цього історія тільки „писаної" літератури відгороджує її від джерел, себто від всенародної творчости попередньої доби чи теж і сучасної, із якої двірські поети черпали безсумнівно цілими пригорщами.

438

Вже Нікейський Собор погодився з існуванням пошире­ної обрядовости, зокрема з календарем соняшного циклу, й культу соняшного Божества, що у вигляді мітраїзму був масово поширений серед римських і візантійських легіонерів. Так по­стало своєрідне двоєвір'я, в якому в наверствування старого ка­лендаря вкладено християнський зміст. Тоді, власне, "Дієс На-таліс Соліс Інвікті", себто день народження Непереможного Сонця, проголошено Різдвом Христа. Подібно і в інші свята ста­рого календаря вкладено зміст християнських подій чи чинів святих.

Це саме явище повторилося і в Україні, де витворилося своєрідне перемішання двох релігійних культів, відомих в історії української духовости як т. зв. "двоєвір'я". Але ж двоєвір'я по­няття пізніше. З погляду багатовидностй культу Божества пе­ред тим не було ніякої суперечносте в прийнятті якогось нового аспекту прояву Божественности чи назви Бога, яка походить від старослов'янського чи навіть від загально-індосвропейського сло-ва-поняття. Прикладом такого "двоєвір'я" є культура і світогляд автора "Слова про похід Ігоря", де світ стародавніх божеств є не тільки поетичною прикрасою поеми, а й світовідчуванням та сві­торозумінням самого автора.

Новітні дослідники старовинної української культури, ві­ри і фолкльору показують, як пиняво поширювалося християн­ство поза княжими столицями. До такого висновку прийшов, як дослідник передхристиянських вірувань, митрополит Іларіои у своїй праці п. заг. "Дохристиянські вірування українського на­роду".

З проявами двоєвір'я християнська церква вела нещадну боротьбу. Наслідком було те, що — з одного боку — зникали або й винищувались дохристиянські обряди і звичаї, як цього, наприклад, домагався пізніший теоретик даного напрямку Іван Вишенський, а з другого боку, на ці звичаї наверствувалася то­ненька верства християнізму. Фолкльор знайшовся упослідже­ним, як щось нижче, народно-селянське, засуджений у змислі

морального знецінення, призначений на знищення. Так пропала „неписана" література самої ж лицарської доби, література ти­пу поем Бояна чи поем „Слова про похід Ігоря", хоч саме „Сло­во" збереглося, можливо, завдяки його християнським елемен­там, бо ж зберегти літературу серед історичних бурь і розгро­мів можна було тільки в манастирях. Крім цього священича верства володіла тоді міцніше мистецтвом письма з доби візан­тійських впливів і книжним знанням християнізму, започатко­ваним солунсько-болгарським діялектом, що став відомим під назвою церковно-слов'янської мови.

Все це не тільки не сприяло збереженню неоцінених скар­бів фолкльору, а навпаки, спричинилося до його знищування. Крім цього, поки закінчився процес християнізації села і народу як цілости, нашу державу навістила катаклістична трагедія — насамперед монгольський розгром і залив Східньої Европи, а потім нищівні удари і загарбництво гібридної Москви.

Настав довгий період залежности нашої держави від чу­жинців та включення її в систему інших держав (Литви і Поль­щі), а далі — доба неволі й бездержавності!. Саме в такий важ­кий час український фолкльор відіграв й нашій історії ролю зберігана української національної свідомости, культури й тра­диції.

Ми пережили добу зради частини нашої провідної верст­ви, що шукала собі місця в чужих державних системах. Най га­небнішим прикладом цього є привілеї і титули від московського царату. Провідна верства польонізувалася або московщилася.

Не будемо тут деталізувати цього сумного процесу, відо­мого навіть з популярних і неглибоких книжок про історію Ук­раїни. Перший Сковорода прагнув спинити цей процес, висмію­ючи "матеріялізм", себто погоню за добрами коштом зради ін­тересів нації, та "мавпування" чужих культур у наслідуванні чу­жих зразків поведінки і чужих норм цінностей.

Сковорода був пробудником пробудників, що започатку­вав добу ідейного і морального відродження України.

Проте ще раз підкреслимо, що в цей важкий час бездер­жавносте і неволі ролю Шевченкового "Слова", що його він по­ставив на сторожі народу, відіграв український національний фолкльор з усіма своїми наверствуваниями, зокрема зберігаю­чи пам'ять про велич і славу Української держави часів Свято­слава і Володимира. Саме згадані постаті нашої історії найчіткі­ше записалися в пам'яті народу. Отже, разом із плеканцям за­лишків чи основ "праформ", цей наш фолкльор поневоленої.

440

але державної в минулому нації, стає формою захисту і збере­ження національного "Я" в неволі.

Зрозуміємо також, чому інші європейські народи, напр., англійці, майже втратили ввесь свій фолкльор і сьогодні їм до водиться шукати за ним у самих залишках і рудиментах. Це то­му, що в процесі державної культури нової доби функцію збере­ження національної свідомости перебрала на себе писана історія та "писана" форма літератури або філософії. Також у сфері ві­ри маємо тут діло з далеко міцніше посуненою християнізацією, при чому англійський хрисшянізм виявив себе у формах націо­нально-державної незалежносте — в протестантизмі чи у виг­ляді державної Англіканської церкви („Черч оф Інглянд"), де голова держави є, принаймні номінально, головою церкви. Фолк­льор як виразник свідомости чи культури нації став зайвим. Він зберігся тільки в рудиментарній формі, напр., в танці, який має виразну магічну закраску, що така характеристична для саг і ч мітології кельтського циклу. Але такі зв'язки і таку його приро­ду відкривають лише глибокі знавці природи фолкльору.

Для української нації фолкльор був потрібний як орга­нічний вияв-духово-ідейного життя, головно селянства, цього за­повідника життєвої нації, з якого виростали українські лицарі та герої. Тому нас зовсім не дивує, напр., той факт, що — крім ідейного і політичного проводу, що складається з української патріотичної інтелігенції — маса українських героїв-повстанців походила саме з тієї селянської верстви, як в найчистішій формі фолкльору зберегла свою національну душу і свідомість. Це не­мов перевтілені українські лицарі з часів Святослава і Володи­мира, що перші відгукнулися на клич наших предків.

й Культура державних націй

Державні нації в період своєї державности в новітній іс­торії мали можливість плекати і так яскраво виявити свою на­ціональну свідомість, що вона стала частиною їх щоденного життя. Англійський письменник Конай Дойл, описуючи пережи­вання одного з своїх персонажів під час відвідин Вестмінстерського храму, вкладає йому в уста такі слова:

"Нація, яка має таке минуле, може бути спокійна за своє майбутнє".

Сьогодні вже немає такої певности, чи англійська нація може бути так самозадоволено спокійна за своє майбутнє, але знаємо, що національна свідомість англійців завжди зміцню­валася і зміцнюється саме через відвідування Вестмінстерського собору, де спочивають усі великі творці британської нації, ко­ролі побіч поетів і письменників. Це перш за все Галері я без­смертних. Подібне значення має і Лондонська твердиня ("Тавер оф Лондон"). Національна свідомість англійців настільки міцно закріплена, що вони сприймають її як бездискусійні прикмети їх патріотизму і державницької лояльности громадян. їх партії не різнилися (принаймні, дотепер) між собою у питанні самої державности, а лише в способах управління цією державою та в практичних питаннях політики чи життя народу як нації. Ко­роль став інституцією і символом їх традиції та державности од­ночасно. Щойно в новіші часи, під впливом комунїзму-большевизму, деякі групи намагаються підважити цю націоналістичну свідомість британців та їх всенаціональну державницьку кон­цепцію.

Можемо собі, напр., уявити завоювання Франції чужою державою на короткий час (як наслідок воєнної дії), але не мо­жемо собі уявити, щоб навіть у неволі французька нація втра­тила прикмети своєї національної окремішности, виявленої пе­редовсім її мовою і культурою.

Отже, довша чи коротша доба державности нації закріп­лює почуття національно-державної окремішности, утворює всеохоплюючу національну свідомість, завершуючи той процес не лише національною літературою, а й цілою системою мис­лення і світовідчування у мистецтві та філософії. Така нація навіть у хвилевій неволі не загрожена небезпекою денаціоналі­зації чи національної асиміляції під владою займанців-завойов-ників. Прикладом тут може бути Франція під гітлерівською оку­пацією чи навіть Польща під двократною московською окупа­цією. Польща, чи то в повній неволі за царату, чи в політичній залежності за сучасного квіслінгівського режиму, не виявила і не виявляє (за малими виїмками) податливости до денаціона­лізації, їй не загрожує втрата мови чи цілої національної куль­тури. А це тому, що нації, які пережили період своєї держав­ности в новітню добу, настільки сильно розвинули і закріпили своє почуття націоналізму, що націоналізм чинить їх відпорними на всі ворожі спроби знищити їх, хоч би це було в неволі чи в підданстві. Культура таких націй має за собою довгий період кристалізації і закріпилася в монументальних системах всенаціональної культури. Це, отже, і є культура державних націй.

Українські нація, як ми вже згадували, мала також свій період державницької культури, але дуже давно, ще в добу раннього середньовіччя. Доба козацько-гетьманської держав­ности була коротка, до того ж неспокійна, під знаком кривавих війн, отже не було можливости встановити й міцно закріпити національну культуру новішої доби, себто культуру такого ти­пу, як її мають інші європейські народи — французи, еспанці, італійці чи британці.

У процесі формування національної свідомости в держав­них умовах завжди важливу ролю відігравала література як форма культивації мови, встановлення норм поведінки, етики, зразків характеру, світосприймання та реакцій супроти оточен­ня, врешті — національних ідеалів і національної свідомости.

Хоч кожна з національних культур має своє власне об­личчя, проте подібність історичної долі, приналежність до того самого циклу історії, до тієї самої раси і геополітичної сфери, призвели до витворення явища спільноти чи подібних певних форм, жанрів, стилів і проблем літератури. В цьому значенні можна говорити і про спільність європейської літератури в її абстрактних аналізах історичшіх зв'язків у порівняльному до­сліді. В такому змислі й українська література належить до європейського циклу історії літератури.

Характеристичною прикметою згаданого циклу с перш за все спільна праісторична база мовної і культурної індоєвропей­ської спільноти, а далі — спільне користування здобутками і спадщиною грецько-римського циклу. Впливи грецько-римської культури видно не тільки в добу ренесансу, коли вони були на­очні, а й впродовж цілої історії європейської культури, зокрема її найвищої форми — ідеалістичної філософії Европи. Не менш важливими в. тій ділянці були впливи більш спорадичного ха­рактеру з боку орієнтальних культур, але вони, залишаючи свій ненроминальний слід, ішли головно через грецько-римський світ. Тут маємо на увазі добу переселенських впливів і масового по­ширення в Европі релігії мітраїзму.

Завдяки тому, що християнізм був спроможний склонювати й асимілювати як здобутки грецької філософії, так і здо­бутки орієнтального струму в історії релігії, а також фактові, що він зумів пристосуватися до місцевих тенденцій і державних форм, — християнізм став однією із спільних прикмет націо­нальних культур європейського циклу.

Українська література, крім загальноєвропейських стру­менів проникання, що випливали зі згаданої спадщини, мала

442

Знаменність української літератури

На цьому загальному тлі мусимо підкреслити знаменний факт, що українська новітня література постала і розвинулася в умовах... бездержавносте. І не тільки бездержавносте, а і в умовах переслідування ворогом народу, засудженого на цілко­виту асиміляцію, за постійного винищування його інтелігенції, носіїв національної свідомосте і авангарду спротиву. Це переслі­дування під ярмом московського большевизму прибрало форм і розмірів найбільшого в історії злочинів народовбивства.

Як же пояснити цей феномен існування української на­ціональної літератури в таких умовах?

Українська новітня література була перш за все наслід­ком духової суверенности української нації і її прагнення до волі. Без цієї простої, але основоположної правди вона була 6 незрозуміла і недооцінена. Вона виростає з протесту проти на­ціонального поневолення і сама перетворюється у протест. Ви­ростає з прагнення національно-визвольної революції і рівно­часно творить ідейні основи для цієї ж революції. Я вже не раз підкреслював цю пов'язаність української національної револю­ції з українською літературою. Найбільш характеристичним прикладом цього факту може бути присяга Тарасівців, що її провів Іван Липа на могилі Тараса Шевченка; ця присяга стала основоположним каменем Братства Тарасівців, яке — в свою чергу — було зав'язком новочасного українського націоналіс­тичного руху. Навіть в умовах царської цензури, коли україн­ські письменники не могли чітко виявити цієї національної ре­волюційної ідеї, або були змушені приховувати її за поняттями чи образами т. зв. "соціальної кривди", то й тоді вони свідомо підготовляли той самий зрив української національно-визволь­ної революції. Навіть, здавалося б чисто „соціяльне" чи „мо­ральне", посадження душ поміщиків до пекла за те, що "людям льгота не давали" (в травестії "Енеїди"), мало вже в собі прихо­ваний революційний клич.

Здавалося б, що й творчість Т. Шевченка вже так дослід­жена, що жодних „неясностей" у ній немає. Проте, на мою думку, ще багато можна сказати про недокладно досліджене проникнення його мислення і всієї його творчости саме цією центральною ідеєю української літератури, яку він і сам такою творив. Коли, напр., Шевченко протестує буцімто проти "соці-яльного" поневолення кріпаків, то мас на увазі не лише їх осо­

бисту свободу як селян у системі царату, а передусім волю се-ляр козаків, яку вони мали в українській козацько-гетьманській де} каві.

Вже в перших піснях Шевченка чуємо цей могутній клич до відновлення державної волі, як тугу за минулим. І ця туга за минулим уже виразно спрямована до відродження минулого, нагадує, що:

Було колись — в Україні Ревіли гармати, Було колись — Запорожці Вміли панувати!"

Хоч, як здасться, ми вже вивчили творчість Шевченка „на сто ладів", проте ми так звикли до Шевченкових найпрості­ших слів, що читаємо їх — не думаючи, і навіть не помічаємо, як за кожним його простим словом "козак" оживає серце поета, як за кожним цим простим словом прихований образ пануван­ня в Україні запорозького типу козацького ордену. А цей образ є для нього "архітипом" історії, підсвідомою рушійною силою душі, спадщиною національної духовости. І тому навіть у його "аполітичних" балядах бачимо той самий образ — образ буйно­го козака-сокола, козака-героя, що йде на поклик до бою, як сокіл до високого лету, без найменшого вагання залишає роди­ну і дівчину. Трагічна доля дівчини, що її покинув козак, виїзд-жаючи на війну, але вона приймає це як щось самозрозуміле. Таким самим самозрозумілим у нашій душі є і той „праобраз" виконання національного обов'язку без вагання і сумнівів. Клич Духа нації.

Здавалося б теж, що для підтвердження сказаного, не треба й доказів з української літератури, проте проаналізуємо розуміння Священного героїзму, як праоснови української ду­ховости, що нерозривно зв'язана з процесом творчосте україн­ської літератури.

Отже, основною силою української відродженої літера­тури є Ідеал, витворений вже в княжу добу, коли українські племена перетворились в одну спільноту, завершену столичними центрами, зокрема Києвом. Подане вгорі розуміння обов'язку лицаря, що його зустрічаємо в балядах Шевченка вже як щось "готове", витворилося ще в час походів Олега, Ігоря і Свято­слава. Цей зов крови, як носія духової спадщини, зв'язує ук­раїнську літературу в один історичний процес, споріднює її і провадить крізь тисячоліття.

Це зов Золотоверхого Києва, де лицарі "Золотого стола" докопували всяких геройств, щоб здобути славу "жовтокудро-

445

"Щоб здобути собі честь, А князеві славу!"

("Слово про похід Ігоря")

Цей великий державно-творчий міт України, як держави Величі, Добра і Слави, залишив нестерту печать на підсвідомо­му прагненні кожного українського героя, став "праобразом" або "архітипом" Ідеалу мужности, героїзму і слави.

Щоправда, цей Ідеал у нас часто викривлений, здеформо­ваний чи здегенерований у вигляді анархічного і вибуялого его­центризму; українець з таким "ідеалом" не шукає "князеві слави", а прагне лише для себе "могутности" і "чести". Занархі-зована одиниця, що не визнає над собою авторитету, відмовля­ється від лицарської вірности і послуху князеві, стає проклят­тям історії України. Боротьба між визнавцями правдивого ук-аїнського ідеалу і здегенерозаного ідеалу теж яскраво відбита * нашій літературі.

Українська література повніше й правдивіше ніж історія України розкриває сутність обидвох згаданих тилів, себто пози­тивного і негативного, їх ролю в українській історичній спіль­ноті.

Історики часто проявляють тенденцію показати лише од­ну чи другу сторінку української історії. Багато з них показу­ють саме її темну сторінку, в якій переважає тип негативний, що, звичайно, пригнічує нас. Натомість в українській літерату­рі бачимо більш зрівноважений образ. Негативними типами є оті князі, що їх так жорстоко лає саме „Слово про похід Ігоря" — ті, що "кують крамолу", зневажають авторитет великого кня­зя, або — ще гірше — сягають по той авторитет "кінцем копія". Це ті два Івани Шевченка чи два брати з пог'сті "Під тихими вербами" Грінченка. А той "другий Іван, що Щцатає матір ка­тувати, це сьогоднішні яничари, що намагаються вбити і в укра­їнській літературі, отже в душі українця, гін до державної суве­ренности. Але навіть ця яничарська література підтверджує факт, що основним гоном української душі є гін до державної суверенности. Якби так не було, то яничарські вислужники не були б потрібні ворогові.

Державно-творчий гін української літератури є її най-ориґінальнішою прикметою, бо це література новопробуджено-го, динамічного, революційного українського державно-суверен­ного націоналізму. Вже з найстаршої доби починаючи, україн­ська література витворила своєрідний жанр історіософічної лі­тератури, неперевершеним архішедевром якої є преславне "Сло­во про похід Ігоря". Сюди належить і цінний цикл геніяльних поем Шевченка — "Сон", "Кавказ", "Великий льох", "Послання" та низка інших. Сюди належить і історіософічна драма Федько-вича "Довбуш" з її оригінальним питанням абсолютної чистоти і відсутности особистого життя провідника повстання, бо тільки тоді він матиме магічну силу старовинного символу, а разом із нею і повний авторитет у революційно-повстанських масах ново го лицарства. Дивна це тема в історії про ватажка "розбійнії ків", але Федькович одержимий уже візією нового лицарської і) ордену і транспонує цю візію в рамки легенди про Довбуша.

Сюди належить і творчість Василя Пачовського, призабу того поета і мислителя української державносте. Його сймво лічна драма "Сон української ночі" була настільною книжкою української інтелігенції і студенства на початку ХХ-го століття, ще перед першою світовою війною. Його драма "Роман Великим — висуває питання державного ладу в Україні. Він особливо яс­но бачить в історії України дію "двох Іванів" Шевченка і втілює її в могутню поетичну візію своїх поем. У творі „Храм дітей Сонця" Пачовський пише:

"Клянуся Маєстатом Бога Сонця Створити Володимирів Орден І поширити його в глибінь народню Трійками в військо тисячами звен".

А Олег Ольжич у вірші "Незнаному воякові" проголошу.

"О, вірте, всі мури впадуть, Як серце обернеш в сурму. Найвищі бо вежі духовости ждуть Твойого шаленого штурму".

В Михайла Ореста ідеократична система лицарської філо софії проявляється у збірці „Держава Слова" чи в поемі „Пості ріла світу споруда".

Все це разом — могутня і суцільна ідеологія українського націоналізму, що знаходить свій вияв і усвідомлення „на най вищих вежах духовости".

"Слово" у збірці поем М. Ореста "Держава Слова" — и<-те саме світотворче Слово Шевченка, що він його поставив на сторожі нації.

По

447