ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОЇ ВІРИ

Вже само "Слово про похід Ігоря" засвідчує ще в два­надцятому столітті, що була пам'ять і школа старої історії в ли­царських і письменницьких кругах про часи Бусові, про часи готських дів над Руським Морем, про невідомі нам перемоги над Шаруканем, про цілі епохи названі там "віками", про "семий вік Трояна" — (а де ж шість перших?—) — словом, була ціла величава ігі рія, яку пробують учені відтворити із археологіч­них дослідів, із могил і черепків, чи з розсіяних згадок у творах істориків інших народів.

Мусимо ствердити основний факт, що вся наша старинна історія пропала разом із приходом християнізму. Залишилися її дрібні сліди в самих хроніках християнських монахів, які для слави династії княжого роду не могли не згадувати про їх пред­ків, що княжили перед Володимиром на імперському престолі Київа.

Отже на переломі цієї стариниої і нової доби стрічаємося з дивним фактом зміни віри. Великий Князь Володимир поки­дає слов'янсько-українську віру своїх предків і приймає віру християнську. За допомогою привезених чужих священиків і державного апарату поширює християнізм головно примусом і робить його державною вірою. Слід вже в цьому вступі стверди­ти, що цей накинений згори християнізм зміг утриматися тільки завдяки своєрідній формі витвореного народом двоєвір'я, яке утрималося до сьогодні при постійній боротьбі, витискані чи затискані з боку християнської церкви та її апарату проти еле­ментів і залишків староукраїнської віри. Висвітлення цієї бо­ротьби мусить стати предметом окремих дослідів.

Всі історики погоджуються з тим, що цей факт зміни віри серед пануючої верстви України мав проломне значення в її іс­торії. Очевидно. Якщо історія є розвитком ідей, тоді зміна віри, відкинення одних ідей, а прийняття других, є найважнішою по­

дією, яка тільки в історії можлива. Такий момент визначує шлях і формує історію народу на довгі сотки літ.

Історія людства є у своїй найглибшій сутності історією розвитку думки і віри.

Що таке віра народу?

У вірі народу знаходять свій вияв найвищі розвоєві ідеали народу. Формуючи свою віру, нарід формує своє відношення до Бога, до світу, до людей, до себе самого.

Віра народу є виразом його духового розвитку. В її вияві складас нарід іспит із того, як високо піднявся він у розумінні Бога і світу.

У вірі закріплює нарід свій образ Бога, тобто спосіб, як він його розуміє і бачить.

На певному ступені розвитку бачать народи Бога (чи теж Богів) антропоморфічно, себто уявляють собі його як наділеного цілою низкою людських прикмет.

Нарід із нахилами до жорстокостей, з прагненнями під­бивати, винищувати та упокорювати інші народи, буде уявляти собі Бога, як жорстокого тирана, як людину наділену "абсолют­ною" владою. Впавши такому тиранові до ніг, зовсім не можна бути певним його ласки. Він може копнути тебе ногою. Бог у такому уявленні гнівається, піниться зі злости, „розливає чашу свого гніву", жалує своїх вчинків, складає договори з народом, відпочиває змучений, тощо. Своє прагнення грабунку і вбивства та винищування інших народів, такий нарід проголосить як на­кази свого Бога. Цей „Бог" наказує йому вирізати мечем усіх мужчин із кожного здобутого міста і дозволяє насилувати взя­тих до неволі жінок.

Словом свого злого диявола, втіленого в своїй душі, кий нарід піднесе на Божий нрестіл і буде почитати його як "Бога".

Його віра буде виразом його спроможності!, або неспроможности зрозуміти Бога.

Інші народи уявляють собі своїх Богів як найкращих, ідеальних людей, наділених знову ж таки Прикметами їх націо­нального характеру. У своїх Богах плекають вони ідеали своєї людяности. їх Бог — це найкращий Чоловік, якого годні собі уявити. Це їх ідеал людини, втілення національного розвосвого ідеалу.

В такому змислі можна сказати, що народи творять собі Богів на образ свій і подобу, себто в своєму образі Бога дають вираз своїм найвищим уявленням про свої власні розвоєві ідеа­ли.

Правдивого, незбагненного Бога Богів пізнають вони тіль­ки в якомусь частинному аспекті, в якомусь частинному його

прояві, або — ще гірше — почитають тільки демонічну, чи зло-з'явну сторінку проявів вселенної, як ми це бачили на прикладі Бога-тирана, який наказує вирізувати мечем кожного мужчину в здобутім городі.

Так само закони релігійної етики відповідають ступеневі морального розвитку даного народу. Є такі релігії, які наказу­ють людям, як найвище їх щастя, на почуттєво-сексуальне жит­тя. Вірним наказується шукати таких розкошів у житті, як ре­лігійне завдання. Ясне, що такий нарід нічого великого в історії не міг зробити. Такої мети він зрештою зовсім не знає, бо найви­щою його ціллю є заспокоєння грубих сексуальних пристрастей. Велика кількість демонів, якими такий нарід заселює світ, є проекцією тих самих демонів, що існують в його низьких ін­стинктах, гонах, злобах, скривленнях, злочинності, тощо.

Словом віра народу дає нам уявлення про його духове життя. Вона є його виявом і рівночасно найвищим завершенням.

По вірі народу можна пізнати найглибше душу і характер народу.

Не треба нічого доброго сподіватися від народу, якого віра наказує йому вирізувати мечем усіх мешканців міста і та­ким чином здобувати цілий світ. Було б смішно вижидати від таких різунів спасення, — це значить нагадувати риб, що пові­рили в "спасительство" чаплі.

Будете міряти вартість народу по вартості його віри.

У вірі проявляються теж найвищі всесвітні завдання на­роду, його місія, наскільки він собі її усвідомлює і розуміє.

Віра — це найвища цінність народу.

Нарід, який не слухає своїх пророків, гине. N Нарід, який покидає свою віру, покидає свою душу, свої ідеали. Іде на службу чужим Богам. Там може бути тільки ра­бом або прислужником.

Такий нарід зрікається своєї духової самостійносте. Виз­нає себе меншевартісним. І це почуття меншевартости перед чу­жою культурою і чужим духом буде його прокляттям. Такий нарід може загинути на бездоріжжях своїх блукань, на яких він карається, покинувши свою віру.

Буде шукати захисту і спасення в чужих Богів так дов­го, аж поки не зрозуміє, що своє спасення зможе він знайте тільки у власній вірі.

Буде терпіти від зради, від розбиття й від розколів. В різних таборах, за різні ідеали, за різних Богів, будуть різатися сини одного Батька. Таку трагедію змальовує Яновський у по­вісті "Чотири шаблі".

Буде він наслідувати аж до смішности всяке зло і всяку погань світу.

Аж скажуть йому лжепророки:

"Ваш Бог — цс Вовк, який пожирас ягнят. Почитайте Вовка, старайтеся бути вовками і служіть "Вовкові"!".

На такі бездоріжжя зайде нарід, який затратив свою ві­ру. Не буде знати, що зле, а що добре. Буде вічно хитатися і не буде в ньому єдности. Ніщо не буде для нього тривалим автори­тетом.

Не буде він цінити власних великих мужів і власних ве­ликих досягнень тому, що кожну цінність Ш. г міряти чужою мірою. Великим буде тільки те, що є в чужинців. Власних цін­ностей він не зрозуміє і не оцінить.

Його провідникам, хочби найбільшим, буде бракувати ав­торитету віри. Муситимуть шукати цього авторитету серед чу­жинців. Білий Цар засліпить нарід блиском православ'я, автори­тетом єдиного його оборонця. Правдивий Володар Народу буде маленьким в очах народу без віри. Нарід не зуміє і не зможе йо­го пошанувати.

Чим більші цінності загубив такий нарід, тим більше буд його розгублення і приниження.

На довгому шляху блукань міг він нераз загинути. Якщо не загинув, то це знак, що зберіг своє "Я" в якійсь закутані сво­єї душі. Останки своєї віри зберігав в останках форм і звичаїв і вони вистачили, щоб відчув він свою окремішність, щоб збе­ріг себе як окремий нарід. Останки його власної віри зберегли його перед смертю. Хто затратив в душі останки цієї віри, від­пав від народу. Цілими століттями зраджували його провідні верстви, — якраз ті, що пішли на службу чужим Богам, що затратили у своїй душі почуття духової окремішности. З дру­гого боку якраз ті, що зберегли це почуття, змогли піднестися на героїчні висоти оборони цінностей народу, хоч навіть не повністю усвідомлених.

Народність збереглася у найвідсталішій верстві народу, у гущавині простолюддя. Там відкриють цю народність ті, які зачали прозрівати, і відтоді зачнеться процес самоусвідомлено-го відродження народу. Дивно, дивно!

Цю наявно зловіщу і злоякісну подію заперечення віри прадідів усі історики християнської школи оцінюють як щось додатне. Що більше, вони твердять, що культура України зачи­нається цією нещасною датою 988 р.

Чи справді?

Що втратив нарід із своєю вірою?

Він утратив найбільшу свою цінність, свою героїчну літе­ратуру, а враз із нею свої героїчні ідеали; своє усвідомлення окремішности.

свій відмінний і єдиний шлях власного розвитку, найглибшу основу, джерело власної культури. Чи можна втратити більше?

Але впевняють історики, що українська культура зачина­ється із прийняттям християнізму. Розважмо!

Якби наслідком якихсь історичних катаклізмів, або ви­їмкового дикунства з цілої пребагатої грецької культури зали­шилася тільки одна якась величава статуя, напр. Аполлон Бель-ведерський, тоді цю статую розцінювали б як невільниче-реалі-стичну у відношенні до людського тіла. Сказали б: статуя зама­ло здеформована, в автора брак уяви і творчої інвенції. Або назвали б цю статую замало веристичною і млявою, без виразу, без справжньої сили пристрастей, без масиву й могутности люд­ського м'яса і т. д. Однак ніхто не посмів би сказати що ця ста­туя повстала як єдина в своїм роді, як єдиний індивідуальний вибух таланту чи генія. Всі мусили б погодитися, що треба було праці цілих століть, довгої школи і традиції, щоб виплекати стиль статуї Аполлона.

На щастя для грецького мистецтва не репрезентує його єдина статуя Аполлона. її не оцінюють чужими нормами цін­ностей. Грецьке мистецтво має добре усвідомлені норми влас-ч них своїх цінностей. Щобільше! Грецькі норми цінностей стали панівними в Европі. Напр. Ґете не зміг зрозуміти індійської скульптури тому, що був вихований і привик до грецьких норм цінностей і взорів. (До речі, він знав індійське мистецтво тільки з дуже поганих репродукцій).

На нещастя для "Слова про похід Ігоря" залишилося во­но єдиним документом і Пам'яткою української героїчної куль­тури і літератури. Його оцінюють чужими нормами цінностей. Кажуть критики, що воно замало "епічне", або занадто "лірич не", занадто перевантажене барокковими прикрасами, штучне, без відповідної епічної конструкції, слабо сюжетне і т. д. Кож­ний хотів би, щоб „Слово" було подібне до якогось чужого взору, якого позиченими нормами хотів би шановний критик розцінювати цю своєрідну пам'ятку.

Розглядом питання про норми цінностей в мистецтві та власними цінностями "Слова" я займаюся в іншому місці. Тут хочу ствердити, що ніхто не зможе заперечити недоціненого факту, що "Слово" не могло вистрілити так високо і буйно на •повому степу. "Слово" має свій стиль. Цей стиль є вислідом довгої праці, традиції й культури. Сам автор свідомо нав'язує до старого, добре знаногостилю: "Чи не краще було б, браття, за­чати цю пісню старими словами?". Існував якийсь традиційний

спосіб зачинати пісню. Сам автор наводить ім'я одного із своїх попередників, великого Бояна. Викликає немов його духа. Ви­числює його твори, наводить його слова, його думки і муд­рість.

Ці думки впроваджують нас у високу філософію й духо­ву атмосферу нашої героїчної поезії.

"Нікому не минути суду Божого!"

Автор "Слова" розвиває теорію держави як організму. Дає вислів героїчній місії українського народу.

Словом, існувала багата і велика староукраїнська героїч­на поезія. Північні билини, деякі місця в літоїшсах, деякі народ­ні думи, — це далекий відблиск і відгомін пропалих світів.

Що сталося з цією літературою?

Які безглузді вандали посміли її знищити?

Ця героїчна поезія і традиція пропали тому, що їх витис­нув і знищив християнізм.

Бачимо отже, що українська героїчна література не тіль­ки не зачинається з приходом християнізму, але, навпаки, вона з його приходом кінчитьсяv Тільки завдяки компромісовому ста­новищу автора „Слова" до християнізму, збереглася чудом ця єдина пам'ятка, щоб скласти свідоцтво про існування великої літератури, яка пропала.

А скульптура?

Статуя Перуна, виконана з золота й срібла, напевно не бу­ла замовлена у Греції.

Це мистецтво пропало. Заступила його візантійщина. Сьогодні мистці шукають українського стилю в мистецтві. Шукайте його на дні Дніпра!

Що ж сказати про мудрість народу, про його космогонію, мітологію, теологію, етику і т. д.?

Не зачалася українська культура в 988 р., але пропала. Зачалася культура чужа.

Прийшов Бог, який каже про себе, що він є "зависний і мстивий" (Мойсей, V. 5.9). Він наказує знищити вогнем усі свя­тощі народу, всі гаї, жертовники, святині.

"Збурите дощенту всі місця, на яких служили (своїм Бо­гам) народи, які ви здобудете, на горах високих і на горбках і під кожним зеленим деревом.

І порозвалюєте їх вівтарі і поламаєте їх статуї, спалите теж їх посвячені гаї і образи Богів їх порубаєте і зітрете їх ім'я з цього місця". (Мойсей, V. 12, 2-3).

Найгірший злочин у законі Мойсея це „служба чужим Богам". (Мойсей, V. 13. 6-17).

Володимир не знав цього закону, приймаючи його. Він хо­тів шукати правди на цілому світі.

Але перш за все слід шукати п у власному серці, в душі власного народу, у вірі його предків.

І шукаючи у світі всього, що там найкраще, найвище, найцінніше, не вільно загубити правди власної душі, найглиб­шої і найсвятішої.

Основної правди свого здійснення і спасення.

Не вільно відректися своїх Богів, як душі своєї.

І так, знайшовши у глибинах народного духа мудрість і правду, треба порівнювати її з мудрістю всього світу і треба зба­гачувати її тим, що у світі гарне, величаве і святе.

Але який це трудний шлях.

Сміливо протиставити свою мудрість мудрості цілого сві­ту! Збагнути цю мудрість, завоювати її і обняти своєю мудрістю, ще більшою.

Яке величаве завдання і який безсмертнославиий шлях Українського Духа!

Володимир, як Дух Нації, не відразу усвідомив собі цю правду. Треба було тисячолітнього блукання, досвіду, довгої праці в різних втіленнях, щоб знайти правду, таку світлосяйну правду.

Володимир Великий зачав це героїчне шукання. Здавалося Володимирові, що він вибрав добре. Здавалося, що грецька віра буде служити державі і її велич так сильно пов'язана із величчю держави, як він цс бачив у Царгороді. Але чи не підвело його порожнє прагнення слави, а може й полі­тичні пляни здобути право до візантійського престолу через од­руження з дочкою візантійського царя? Не знав він, що не мож­на здобути світ чужою правдою. Чужій правді можна тільки служити.

До героїчного шукання найвищих правд він, як Дух На­ції, ще не дозрів був, хоч був величавим Володарем Лицарсько­го Ордену Золотого Стола Володимира. Але відчув він у своєму прагненні всесвітньої величі подих свого правдивого призначен­ня. Призначення на основі своєї власної Світотворчої Правди. Він навчиться її у втіленні філософа Григорія Сковороди. Він зрозуміє, що правда власного серця більше варта ніж десять візантійських престолів. Він зрозуміє, що своєю світотворчою правдою завоює десять візантійських престолів.

Після тисячолітнього заблуду в чужій вірі буде об'явле­на ця правда цілому народові і він зачце її розуміти.

У втіленні Шевченка він навчиться героїчно здійснювати завдання і кличі Нації-Лицаря Правди і Волі. Він навчиться Ві­ри Живого Духа і Живого Бога.

І врешті...

Але є в заблуді Володимира щось величавого, щось тако­го, що приневолює нас склонити голову навіть перед заблудом.

Це думка, щоб здобути те, що є найцінніше у світі. Це думка, щоб духом своїм цілий світ обняти. Це думка, щоб вислу­хати мудрості всього світу.

Який титанічно сильний мусить бути Дух Нації, щоб у цьому шуканні самому не розгубитися!

Чи так думав Володимир? Чи така ідея дрімала непрояв-лена на дні його душі, як незрима Влада Духа Нації.

Якою сильною буде його любов до власної світлосяйної віри предків після... тисячі літ!

Буде величаве воскресіння нації в її обновленій Вірі!

Але ж, хоч як дорого коштував націю заблуд Володимира, все ж таки на всі часи він залишиться Великим. Оцим відру­хом, оцим наказом Духа, оцим усвідомленням прагнення тво­рити і здійснювати велич його нації.

На всі часи залишить він свою любов до своїх лицарів, величавий міт, довгі віки оспівуваний нацією, Міт Ордену Зо­лотого Стола. Міт золотоверхого Київа, що лицарський і вірний правді сягає по владу над забріханою і злочинною Візантією.

Чи ще далі! Хто знає засяг світотворчого міту Золото-престольного Києва. Хто вимріє увесь чар його державної вели­чі?

Хто вимріє, а хто здійснить?

Хто здійснить у дійсності Лицарського Ордену?

Переслідувана християнізмом віра народу, а разом із тим його правдива культура мусили втікати в партизанку, в ліси і дебри, як перед наїздом орди.

Вона збереглася в гущавині народу, на дні фолкльору. В його звичаях і обрядах. В останках двоєвір'я. З цими народними обрядами і звичаями вела церква нещадну борню. Якщо ця бо­ротьба не вдалася, то це доказ утаєної сили, яка дрімає на дні ! цих обрядів. Сили правдивої української віри.

Ще в XVI-ім столітті пише Вишенський довгі послання проти двоєвір'я. Вичислює там цілий календар народних свят, наказуючи прогнати в болота і негри звичаї народу.

Історія цієї, борні вимагає знову ж таки окремої праці. Ще в ХХ-ому столітті, описує Шекерик-Доників у вступі до ви­дання колядок, — як боролися священики на Гуцульщині з Колядою.

Сьогодні при наявності і під натиском націоналізму боро­тьба церкви проти народностн ущухла. Інший ворог докінчує нігілістичну боротьбу церкви з народними звичаями і обрядами.

Але вони вже увіковічнені в наукових дослідах ) працях. Вони здійснили своє завдання зберігати українську народність, поки вона пробудиться як велика історіотворча нація.

Слід однак виразно ствердити, що коли народні звичаї й пребагатий український фолкльор утрималися продовж тисячі літ, то це сталося всупереч волі і наставленню церкви, яка не змогла їх знищити. Вони виявилися сильніші за неї.

Зрозуміле, чому саме вони відіграли таку важливу ролю в збереженні окремішности українського народу в часах, коли в церквах говорилися проповіді чужими мовами наїздників чи

смертельних наших ворогів.

Коли зважимо, яку сумну ролю відіграла справа право­слав'я за часів Хмельницького,

коли зважимо, який жахливий розбрат внесла справа церковних уній з католицизмом, ( — Шевченко велить Ґонті вбивати рідних синів за те, що вони католики і на те, шоб не ширилася зрада! — ).
Коли зважимо, що цілий час існує двоєвір'я політичного і релігійного світогляду народу,

коли зважимо врешті, що церква продовж цілого свого існування бореться за захоплення саме політичних впливів і на­віть за світську владу в ім'я нігілістичного анаціоналізму,

коли зважимо те все і багато інших мотивів спокійно і безпристрасно,—

тоді справді зрозуміємо, що українська культура з прий­няттям християнізму не зачалася, але скінчилася.

Що ж, таку помилку зробило більше народів.

Правда, були такі, що зміцнилися ширенням христия­нізму у великі імперії, а були такі, що були цим ширенням ви­нищувані. Але і одні і другі на свій спосіб заплатили за цю по­милку. Скорше чи пізніше доведеться їм пробудитися. Деякі вже усвідомили собі конечність шукання власної віри, деякі вже частинно визволилися принаймні від залежности Риму, центру католицького анаціоналізму і космополітизму. Зокрема багато народів замкнуло дорогу Римові в його спробах завою­вати світську владу у їх країнах.

Це питання зашироке, щоб його насвітлити в цьому місці. Запишім кожному народові відповідальність за вибраний, чи накинений йому шлях.

Відповідаймо передусім за себе. А письмо? — спитає хтось накінець.

Письмо не є винаходом християнізму. Його знали старо­винні народу вже в четвертому тисячолітті перед християн­ською ерою. Письмо це загальний здобуток культури, хоч пооди­нокі народи і центри мають тут свої заслуги. Письмо було відо­ме в Україні і без христянізму і довго перед християнізмом. Початки письменности в історії світу й мандрівка цього мис­тецтва є предметом дослідів і теорій. Але ж залишиться безсум­нівним, що письма-не винайшли християни, ані не стало воно їх монополією, хоч на довгий час було їх монополією навчання грамотности в добу феодалізму.

Що ж залишається?

Чужі єпископи, чужа література, чужий дух, тисячолітній заблуд українського духа, безперервна боротьба і знищення ук­раїнської культури, залишається поважний нігілістичний вплив на почуття народної окремішности, залишаються заколоти і церковні спори, залишається безвихідь православ'я, в якій опи­нилася геніяльна визвольно-державна політика Хмельницького.'

З цього останнього факту негативної ролі церкви за часів Хмельницького здає собі справу вже історик Грушевський.

Папа римський присилає посвячений меч польському ко­ролеві і пише листи за листами-до польської шляхти, щоб вою­вала вона схизматиків. А патріярх присилає подібний меч Хмельницькому, посвячений на гробі Христа, щоб, замість за о-креслену державність і національну волю, два народи билися за... того самого християнського Бога, а також за перемогу схід-ньої чи західньої церкви.

Знали добре цю справу і Сковорода і Шевченко. Чи треба цитатів?

А візантійське мистецтво? — ще буде хтось сумніватися. Невже такий здібний і мистецький нарід не виплекав би власного мистецтва, навіть коли б його перше не мав?

Невже мистецтво нерозривно поєднане із якимсь єдиним релігійним рухом? Невже і візантійське мистецтво не виростає на геленістичному грунті і орієнталістичних впливах?

Але ж вже Геродот засвідчує, що вже в часах писаної ним самим історії були в Україні городи із численними святи­нями... з дерева.

Що ж говорити "про цілість ненеревершеного грецького мистецтва, яке у своїй суцільності було пов'язане із національ­ною вірою, вірою Гомера і Гезіода.

Сотні, доказі в відомі сьогодні з археології, що мистецтво є таке старе як саме людство. Людина входить в історію саме як творець мистецтва.

Ціла література існує вже від початку XIX століття, яка доказує велич власного мистецтва і власної літератури до­християнської України.

Щобільше! Сьогодні стає добре відомим, що саме хри­стиянізм перервав і знищив цей своєрідний процес української культури.

А всеж уперто і проти самих елементарних основ науки повторюється фразу, що тільки християнізм із Візантії приніс в Україну мистецтво і культуру. Без неї ми мали б бути „дику­нами" і „поганцями", без уяви про письмо і яку-небудь культу­ру

І на самого Володимира дивилася прегорда Візантія як на „варвара". Тільки побрязкування мечем цього „варвара" пе­реконало Візантію у доцільності оженити його... із візантійсь­кою княжною. З пошани до Володимира варто б і цю справу розглянути в окремій студії.

Отже це брехня про нашу дохристиянську безкультур­ність!

Коли зважимо далі найважчу втрату нашої дохристиян­ської історії, — про яку я згадував на початку, — тоді зрозу­міємо в заключенні, що це є втрата найбільша. Нарід без історії є історичним безбатченком. Він затрачує основу своєї націо­нальної свідомости. Ми втратили її найважнішу частину.

І врешті втрата самої віри — власної, нашої прастарої ві­ри, виплеканої тисячами літ прапредками для наших прапред-ків, поглибила оце наше „безбатченківство" в історії, почуття без власного духового грунту, без віри самої нації у своє власне завдання і велич призначення в історії.

Коли зважимо втрату і затрату почуття своєї духової і Культурної первородности...

Коли зважимо всі ті втрати, а зокрема наявний факт за­трати нашої старовинної героїчної віри і літератури, про яку так

виразно засвідчує "Слово", — а разом із тим затрату героїчної постави супроти життя, оте духове загнуздання нації, що має своє завершення в її комплексі меншевартости і почутті огид­ного рабства, що з ніш ціле життя боровся пророк Шевченко, Франко і Леся... тоді кожна незасліплена людина мусить при­знати, що балянс християнізму в Україні с не тільки від'ємний; але нищівний.

Відродження нації не може бути завершене без відрод­ження її власної віри, як виразу її відчування Бога, як вияву всесвітньої місії української нації, — стати Нацією-Лицарем, на-цією-творцем нової доби в історії Людства.

Бібліографічна довідка

Перше видання цієї праці появилося в циклостилевому виданні журналу "ОРДЕН" ч. 6, 1946, ст. 1-9.

Не будь ти від ненависти сліпим. Ненависть сліпить душу, серце, розум. А щастя ходить тільки в парі з тим, Хто бачить, що чекає па дорозі.

Хто бачить мудро і найдальше всіх, Той переможцем вийде у змаганні. Життя змітає з шляху всіх сліпих, Що гаснуть у безпліднім пориванні.

477

Ненависть краще заміни знанням,

Тренуй, стали свій розум ти щодня,

Щоб став від ворога хитрішим і спритнішим!

Ненависть відрізає нам путі До всіх джерел ворожої науки, А першуиом лиш той є у житті, Хто таїни всі чужі бере у руки.

Меч — це музейна рідкість в ці часи І ворогів ти переможеш словом. Знання — це зброя мудрости й краси. Знання — це перемог усіх основа.

Збирай знання — немає кращих стріл, Грабуй знання з ворожої скарбниці! Знання дасть єдність і незламних сил І нас злютує у державу-крицю.