Володимир Шаян «Віра предків наших»

Бо призначено Україні бути пробним каменем правди і тому ніяка неправда не удержиться в Україні. Знав про це пе-редтеча нового відродження Василь Пачовський. Тому така трудна є українська справа. Справді, справді я не знаю труднішої справи від правди і від Бога.

Шанувати Шевченка — це значить піднестися до висот його світовідчування, це значить пробудити в собі іскру святого лицаря правди, це значить прагнути творити її в світі і бороти­ся за неї.

І це значить вірити в перемогу правди. „Борітеся, поборете! За вас сила, за вас слава І воля святая! "

На згарищах старого світу, на великому всесвітньому бенкеті вічної Умані.

Треба сягнути до віри Шевченка.

БудьJ3 нами у ці важкі дні великий Духу Народу!

Не проклинай сліпих і маловірних, якщо не зрозуміли вони ще найвищого призначення України.

Не проклинай синів, якщо із дна пекла не винесли вони героїчного прагнення сотворити у світі правду.

Нехай не ждуть вони смерти на своєму довгому шляху, як розтоптана гадюка жде при дорозі заходу сонця, коли про­пала в них віра в перемогу правди.

Не проклинай їх, хоч багато з них не варті того, щоб по­бачити обличчя нової України, сотвореної із духа святого ли­царства.

Не проклинай тих всіх/що затратили людське обличчя, поклонились неправді, стали її рабами, стали самі творити вир неправди, бажаючи закріпощувати, поневолювати, визискувати, ненавидіти і будувати лад з цих первнів пекла знищення і ру­їни.

Тим всім розріж серця ножами твого святого гніву. По­кажи їм, що є досить неправди поза Україною, хай там шукають панів, Богів і їм хай служать, бо не варті вони Бога України, Бо­га Живого Духа і Живої Правди, що Ти його вістив.

Пощади їх!

Виціди сукровату кров із жил народу і налий у них своєї! А добрим синам твоїм покажи нові космічні завдання України.

Благослови усіх тих лицарів, що серед найбільш крива­вих змагань стоять непохитні, могутні вірою і духом — як горда скеля віри — як острів рятунку серед моря теміні і зла, що за­ливає всесвіт.

Як пробний камінь правди.

Благослови твоїх синів, що в їх жилах уже горить чиста, свята кров ясних лицарів Сонця,

допоможи нам продовжувати твій чин,

допоможи нам, щоб зроджений із святости Орден Лица-

рів Сонця — душа душі України — став вже в нашу добу мо-торичним центром її діяння і борні.

Допоможи нам здійснити Всеукраїнське Об'єднання.

Допоможи нам стати угольним каменем нової будови на руїнах нового світу.

Існує почування блаженности. Воно таке дивне і небу­денне, що всім, хто його переживає, здається чимось неземським, станом божої ласки чи святости.

Воно зачинається станом дивної полегші. Це тоді спадає камінь із серця. Якби щось тримало людське серце в кліщах, а тепер відпало й як мара розвіялось. Груди немов поширюються. Віддих стає свобідний, глибокий. Маємо над ним повну владу. Можемо спинити його зовсім. Він видається нам непотрібним. Живемо тоді якимсь іншим повітрям, якоюсь іншою силою з надземного світу.

„Серце б'ється любо І світ Божий як Великдень І люди як люди! "

(„На Вічну Пам'ять Котляревському")

„Думи серце осідають, І капають сльози. І хочеться сповідатись, Серце розповити; І хочеться^- Боже милий. Як хочеться жити, І любити Твою правду, І весь світ обняти! "

(„Ми в осені таки похожі")

Почуваємо дивне піднесення духа й торжественність.

„Ми... похожі

Хоч капельку на образ Божий. "

(„Ми в осені таки похожі")

Серце росте, груди ростуть і цілий світ росте тоді разом із нами. Немов розкривається серце, немов хтось витягає з ньо­го тоненькі струни, тягне їх аж у зоряні простори й зачіпає на вершках сузір'я. І серце стає зачарованою гарфою, вразливою на всі найніжніші почування світу.

Це ані радість, ані сум. Це блаженність. Єднаємося з ці­лим світом. Розуміємо душу дев'ятої симфонії. Закрите стає

ясним, незбагненне — збагненним. Море, степ, вітер і зорі не­бесні говорять людською мовою. Розмовляємо з Богами. Стру­ни розтягнені. Душа співає. Музика святости не знає паузи.

А коли на чарівних струнах заграє людський біль, тоді хлинуть тяжкі сльози.

Сльози — це роса святости.

Вони часто зачинають оце дивне роз'яснення душі і май­же все його кінчають. Це почування не є ані болем, ані радістю, хоч покращує його часто біль або радість. Сльози, хоч які ряс­ні, хоч витискає їх людське горе, не є сльозами болю. Це сльози блаженности і святости, сльози очищення, сльози спасення.

Незбагненна є сила цього почування, незнані його межі, незмірена глибінь.

„... Жива Душа поетова святая, Жива в святих своїх річах; І ми, читая, оживаєм І чуєм Бога в небесах. " („Мені здається")

Десь на висоті вершків Хориву горить вогнистий кущ. Десь вище дух пророків почуває повну єдність з Богом. Тоді Заратустра розмовляє з Агурамаздою. Тоді пророки говорять як Боги в першій особі:

„Я є Бог твій, що випровадив тебе з неволі..."

Десь вище існує тільки Самотність Бога.

Суть цього почування — це одне з найглибших питань метафізики.

Кожна велика віра вважає Святість основним атрибутом

Бога.

Називаю це почування святістю.

Кожна велика віра на свій лад хоче вести людей до цієї блаженности. Хоче навчити людину плекати це почування. Мо­же воно є основою всякої віри.

З'являється це чуття у світанковій молитві Богові Сонця.

„Любив я також улітку зустрічати на Троїцькому мості схід сонця. Чудова велика картина...

... у природі трапляються такі чудові явища, що перед

ними поет-маляр падає ниць та тільки дякує Творцеві за солод­кі, чарівні хвилини. "

(„Художник")

А часом, несподівано, вибухає своєсильно із найглибшого свого джерела, із чистого як кришталь серця тринадцятилітньо­го пастушка:

„ Мені тринадцятий минало, Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було — Мені так любо, любо стало Неначе в Бога..."

Я не знаю однаково простого, безпосередньо щирого, а водночас мов наївно несвідомого своєї власної суті й величі вибуху святости.

Вона появляється своєсильно. її причина незбагненна для тих, що несвідомі її суті та її законів.

„ Уже покликали до паю, А я собі у бур'яні Молюся Богу: і не знаю, Чого маленькому мені Тоді так приязно молилось, Чого так весело було. Господнє небо і село, Ягня здається веселилось, І сонце гріло, не пекло. "

(„Мені тринадцятий минало")

Хто пробував би звести цей стан до наївної радости ди­тини, мусів би викривити його зміст. Адже слова „любо, любо" ніяк не відносяться до чинної, рухливої радости дитини. А в тім оцей пастушок знає, як воно в Бога. Він молиться цьому Богові і йому молиться приязно, дивно приязно. Говорить про весе­лість, та це не звичайна веселість дитини, але веселість Господ­нього неба, природи (села) й ягнят.

Тоді скаже хтось: — Може це сонце лиш так гріло?

Так, може це сонце розбудило найглибші сили, приспані в серці малого хлопця, і на ціле життя розколисало його душу до молитви, до любови, до жертви, до правди й до святости.

Бо могуче мусіло бути це почування, якщо на ціле життя

лишить за собою спомин такий живий, що стане цього спомину, щоб віджило само чуття.
Та не довго сонце гріло,

Не довго молилось;

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята,

Повернувся я на хати —

Нема в мене хати.

Не дав мені Бог нічого

І хлинули сльози.

Тяжки сльози…»

(Мені тринадцятий

минало")

Малий хлопчина ще не розуміє, що він не бідний сирота, бо в його серці дивний скарб, скарб, який в самого Бога най-святіший, соняшне зерно святости, що ось розпалюється в по­лум'я.

Цей вогонь вже не згасне. Хоч повіють північні вітри й бурі, хоч придавлять його пекельні сили, він усе горітиме на дні, щоб підчас найвищих летів Шевченкового Генія розгоріти­ся живим полум'ям.

І таємна сила цього вогню буде вести Шевченка крізь життя. Хлопчина виростає. Вогонь скріпиться й розгориться. І він піде із ним поміж людей, у світ, у пекло.

Ось суть найглибшої душевної драми Шевченка. Ясний вогонь святости в серці й пекло довкруги його; пекло, що вди­рається в його власне серце.

В цій борні Неситий не скує душі живої поета. Шевченко зрозуміє, що він не бідний сирота без землі й долі, але „пан над панами" (Думи мої, думи мої) — „як сонце один між людь­ми" (Перебендя). Соняшне зерно розгориться ясним полум'ям чистої жертви його серця.

Тоді проявиться суть українського генія. Він Прометей, що вкрадений небесний вогонь святости Богам розпалить...
...не лиш помиж людьми,

... але на дні самого пекла.

541

Але малий хлопчина ще не знає своєї волі. І як нерозум­не дітя бунтується проти Бога. І нераз, коли людське тіло тита­нічний, цуха ні іможе йти за наказом найглибших призначень, коли пекельні потуги придавлять святий вогонь, тоді малий, нерозумний хлопчик буде тужити до „раю" молодости, до наївної ближшности пастушка.

Та чистий поцілунок дівчини — немов магічною силою розвіє холодні подуви.

„ Прийшла, привітала,

утирала мої сльози

І поцілувала... "

(„Мені тринадцятий минало")

І ще раз розгориться чуття, що пригасло під подувом са­молюбної думки. І знов:

„ Неначе сонце засіяло

Неначе все на світі стало

Моє: лани, гаї, сади... "

(„Мені тринадцятий минало")

Душа Шевченка розквітала в бур'янах. Це не єдиний раз співало його серце такої чистої пісні блаженности. Не раз втікає Шевченко зі школи дяка. За вкраденого п'ятака зробить із па­перу книжечку, обведе листочки квітами...

„ Там сам собі у бур'яні,

Щоб не почув хто, не побачив,

Виспівую було та плачу... "

(„А. О. Козачковському")

Не кожний плач скривдженого п'яницею дяком хлопця є ознакою чистого зворушення. Але не кожний хлопець співає в бур'яні релігійних пісень, і співаючи, плаче. Не кожний шукає залізних стовпів, що ними підперте небо.

Шевченко знає, що там, у бур'яні, виростала його -душа й формувалась його доля.

„ А все за того п'ятака,

Що вкрав маленьким у дяка,

Мабуть Господь мене карає... "

(„А. О. Козачковському")

І не один раз згадує Шевченко оці переживання. І сам на­зиває душу своєї молодости святою.

„ ... Вороги! І люті, люті!

Ви ж украли,

В багно погане заховали

Алмаз мій чистий, дорогий

Мою колись святую душу; "

(„Чи то недоля")

„Мені тринадцятий минало" — це спомин найсильнішого зворушення Шевченкової молодости. Воно найглибше закарбу­валося в його пам'яті. Воно вирішило про долю й призначення Шевченка, бо в ньому зав'язка драми його душі.

Чи здивує нас, що „Кобзар" Шевченка зачинається сл

зами.

Квіти мої, діти!

Чи заплаче серце одно на всім світі,

Як я з вами плакав.

Одну сльозу з очей карих,

І... пан над панами! "

(„Думи мої")

Вже знаємо навіщо потрібна Шевченкові ота сльоза. Це магічна сльоза малої дівчини — це теплий подих чистого спів­чуття, чи може любови, що розвіє холодний, північний вітер, роздмухає приспаний вогонь святости. Цей вогонь рветься на дні серця.

„ ... А я... а я

Тілько вмію плакать,

Тілько сльози за Украйну..

. А слова немає. "

(„Думи мої)

Щось хоче промовити на дні душі. З'являється туга за словом. Але люта змія коло серця не позволить ще пробиться на верх святому вогневі.

„А надто той, що дивиться

На людей душою —

Пекло йому на сім світі

А на тім... "

Тут знов замовкло слово. Почуття особистої недолі, зли­

дні, свідомість долі сироти не дасть розгорітися вогневі. Справді вистачила б одна сльоза, щоб заворожити змію, щоб забув Шевченко про недолю.

Але її немає. Ллються сльози, поливають чуже поле. Це сльози очищення. Сльози, що як мистецькі, вступні акорди, хоч притишені, проте заповідають величну пісню.

Заповідають „Перебендю".

Є в цій поемі велика самотність.

Немає в ній сліз болю, ні навіть сліз очищення. Вони роз­плилися вже мов визвук вступних акордів, після яких з'являєть­ся велична пісня.

Очі сліпого кобзаря плачуть, але серце його сміється.

Пісня чистої святости. Пісня надземської задуми.

Є в цій поемі самотність високого сонця. Самотність твор­чого духа, що із глибини свого серця сотворить нові правди й новий світ. Збере в собі всю велич задуми й всю міць святости народніх кобзарів і сотворить із цієї сили нового Перебендю. Його душа вдарить у надхмарне небо, полине на розмову до самого Бога, щоб говорити з ним про найглибшу тайну тайн, про безсмертність людської душі.

Ніби звичайний кобзар назовні.

Але в його душі торжественна велич. Почування, що йо­го оце навіщує, йому не нове. Він вповні над ним панує. І звід­си ота велич, що дає силу до найвищих летів.

Молодість Шевченка розквітала в бур'яні. Його дума, йо­го сила виростає на могилі — серед степу широкого як море, — куди немов малий хлопчина в бур'ян заховається від людей Пе­ребендя.

Лиш вітер...

,, То приляже та послуха,

Як кобзар співає,

Як серце сміється, сліпі очі плачуть...

Послуха... повіє...

Старий заховавсь

В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,

Щоб вітер по полю слова розмахав,

Щоб люди не чули — бо то Боже слово,

То серце по волі з Богом розмовля.

То серце щебече Господнюю славу,

А думка край світа на хмарі ґуля,

Орлом сизокрилим літає, ширяє,

Аж небо блакитне широкими б'є,

Спочине на сонці, його запитає.

Де воно ночує? Як воно встає?

Послухає моря, що воно говорить,

Спита чорну гору: „Чого ти німа."

(„Перебендя")

Роздзвонилася гарфа душі Шевченка величною піснею розмови з Богом. Сто орлів його святого натхнення ширяє свобідно понад світами. Немає меж його душі. Мов великий маг сонця може він приказати стихійним потугам говорити до ньо­го людською мовою.

Розкривається пропасть Шевченкового духа.

І нерозумне питання тиснеться на уста.

Хто це Шевченко?

Чому зійшов на землю цей, здавалося б, навіки визволе­ний від мандрівки великий дух ведийських віщунів, творців Упанішад — магів Бога Сонця?

Навіщо він зійшов на землю зі своїх соняшних висот? Він виразно відчуває свою позасвітність. Йому немає міс­ця на цій землі.

„ І знову на небо, бо на землі горе,

Бо на ній широкій, куточка нема

Тому, хто все знає, тому, хто все чує:

Що море говорить, де сонце ночує —

Його на цім світі ніхто не прийма.

Один він між ними, як сонце високе,

Його знають люди, бо носить земля,

А якби почули, що він одинокий,

Співа на могилі, з морем розмовля,

На Божее слово вони б насміялись.

Дурним би назвали, од себе б прогнали:

„Нехай понад морем" сказали б „гуля!"

(„Перебендя")

Шевченко сам мусів поставити собі це питання.

Так, навіщо він зійшов на землю, коли тут немає для ньо­го ні куточка?

І він відповість на це питання цілим своїм життям і твор­чістю.

„ Добре єси, мій кобзарю!

Добре, батьку робиш,

Що співати, розмовляти

На могилу ходиш!

Ходи собі мій голубе,

Поки не заснуло

Твоє серце, та виспівуй,

Щоб люди не чули!

А щоб тебе не цурались,

Потурай їм, брате!.. "

(„Перебендя")

„Мила самота! Нічого не може бути в житті солодше. Ча­рівніше за самоту, особливо перед лицем усміхненої, квітучої красуні — Матері Природи. Під її солодкою, чарівною прина­дою людина мимохіть сама в себе заглиблюється й „видить Бога на землі", як каже поет.

(„Журнал", 17 червня 1857.)

„Гей могили, могили, високі могили! Скільки промайнуло в душі моїй високих прекрасних думок, коли я дивився на вас, темні, німі пам'ятники народньої слави й неслави! І за тої годи­ни сумної задуми чуєш було вночі, як десь далеко — далеко в степу чабан виграває на сопілку одноманітну, журливу мельодію."

(„Варнак")

Не треба відкликуватись до жодних напрямків чи впли­вів, щоб вияснити прагнення самотности Шевченка. Воно ви­пливає в нього своєсильно й органічно із самої природи дивно­го почування святости.

Могила — дійсна могила в степу — чи уявлена в самот­ності (підчас лектури історичних книг!) — є тільки бур'яном малого хлопця.

І з того самого джерела випливає сила натхнення Пере­бенді, і з цієї сили черпає він віддих до високого, орлиного ле­ту. Аж на сонці спиниться — в батьківщині ясних духів. І з цієї соняшної перспективи спогляне віщун-пророк на землю й на людей.

Тоді зрозуміє, що „один він між ними як сонце високе", що це йому призначено світити для них сонцем духа. Але їх хребет зігнений у ярмі, їх зір спрямований на землю не помічає високого сонця — не чує, не розуміє його мови, хоч воно що­денно до них говорить.

„Його знають люди, бо носить земля", але не знають у яких небосяжних висотах ширяє його дух. Не гідні будуть його зрозуміти. їх серце замкнене для проміння його думок.

І тоді постане перед Шевченком проблема гостра, болю­ча й велична водночас, проблема великої самотности. Як розв'яже її Шевченко?

Це проблема основної сили Шевченка. Проблема його мо­рального призначення.

Що це таке основна сила „морального призначення"?

Основна сила генія — великого вільного духа — магатми — не дасться звести до жодних впливів. Це золоте зерно його духа.

Кожне зерно, щоб виросло, потребує поживи — зовніш­ніх впливів. Але навіть на найкращих впливах із насіння омели не виросте дуб великого духа, а тільки блідий епігон, якого творчість дасться спровадити без решти до впливів.

Основна сила проявляється в генія вже в ранній його мо­лодості, хоч звичайно окруження не розуміє значення цих див­них проявів молодого хлопця. Геній родиться із основною си­лою своєї геніяльности. Европейське знання про великих людей позволяє ствердити цю правду понад всякий сумнів. Шевченко є тут свідком цієї правди. Геній родиться із тавром свого мо­рального призначення начолі.

Але це тільки просте ствердження факту. Матеріялістична думка мусить спинитися на цім порозі мудрости.

Суть основної сили морального призначення є проблемою метафізичною.

Старинна індійська мудрість каже, що „моральне призна­чення" — це одна із складових сил душі. Воно є дане людині ще перед її народженням, як виспід праці й заслуг дотеперішньої мандрівки душі в попередніх втіленнях. В кожному із втілень, або працює над збагаченням своєї моральної вартости, або її зуживає й затрачує, а то й несе на собі тягар вини й злочину.

Шевченко стає перед нами немов свідок цієї мудрости. Золоте зерно його генія проявляється і в бур'яні. А сила його святости у видимий спосіб формує його долю й недолю.

Існують у житті моменти, що в них самі творимо свою долю. У визволених, великих духів це формування долі відбу­вається зовсім свідомо.

„Перебендя" — це безсмертний документ того моменту, що в нім рішилася доля Шевченка.

У „великому втаємниченні" учня соняшної магії такий рі­шаючий момент називають „найвищою пробою духа".

А життя — це найбільша школа „великого втаємничення". Воно поставило Шевченка перед найбільшою пробою. Це

проба великої самотности. Це іспит зрілости великого духа. У-чень ясної магії знаходиться підчас цієї проби у „висоті" — так, як Шевченко — на надземних вершинах синяви просторів, над хмарами й над сонцем. Немає тут ні майстра, ні завдання, ні знаряддя, ні мети, ні напрямку, — лиш велика самотність духа вільного від влади темної сили. Тоді треба самому сотворити своє завдання, — визначити шлях свого життя. Напрям покаже серце, а сил додасть велика самотність. А ще точніше: напрям покаже основна сила „морального призначення".

Але лиш душа чиста — справді вільна хоч би від тіні тем­ної сили — зможе відчути й зрозуміти найглибший голос серця. І тому так багато учнів відпадає при цій останній пробі.

Основну проблему свого життя розв'яже Шевченко так дивно просто й легко, без ніякої внутрішньої боротьби, без тіні хитання. Йому не треба буде перероджуватися морально. Не вмре Ґустав, не народиться Конрад. Його особисті прагнення такі невеликі — ота сльоза любої істоти, чи хатиночка в гаї над Дніпром, — такі невинні, що ніяк не затемнюють святости його душі. Немає в нього ні гордости, ні ненависти, а найслабші на­віть тіні особистого болю долі сироти сплили вже й розвіялися враз із сльозами очищення. Його душа свята. Він здасть пробу великого духа.

Тоді постане програма Шевченка.

Не один поет із малих і великих ставав перед проблемою непорозуміння, прірви чи пропасти між собою і суспільністю. З

І різних причин може така пропасть повстати. Ріжно її розв'язу­вали. Були такі, що відверталися від „товпи" з погордою. Але в

і Шевченка немає ані тіні ненависти чи погорди для своїх братів і синів. І тому він хоче кинути міст понад пропасть. Злетить до них. Він не хоче, щоб вони його відцурались. Він буде їм поту­рати!

Треба знайти із ними спільну мову. Треба співати їм пі­сень таких, що вони їх знають, чи зрозуміють; пісень, що вони їх люблять, як от про „Гриця", про нещасне кохання, про дівчину-тополю, про Катерину, про матір наймичку, про сліпого невольника, (а ще в умовинах царської цензури треба і її обійти довкруги і звідси слова: „Скачи враже, як пан каже").

Треба співати весільної, а відтак несподіваним зворотом звернути на сльози, на святі сльози очищення. І треба непоміт­но для них самих вести їх на ті вершини, де ширяє його дух.

Треба нагадати минувшину, щоб розорати душу болючим спомином, відтак запекти їх вогнем розпачу („не вернеться"),

вдарити бичем іронії й глуму („Нехай буде отакечки! Сидіть ді­ти у запічку" — Тарасова Ніч), а відтак на розорану й зрошену сльозами ниву треба засіяти Слово. Слово-молитву козаків у „Гамалії", щоб визволити братів із турецької неволі, щоб роз­будити приспану волю чину.

Відтак... відтак... після довгих років важкої неволі він зрозуміє, що горіння цього вогню — це жертва власного життя.

Цей вогонь — це наше власне життя, що горить на жер-тівнику високої Ідеї.

Треба, щоб цей вогонь горів ясно, живим, широким і ви­соким полум'ям, щоб його слово...

„ ... пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

Те слово — Божеє кадило,

Кадило істини "

(,,Неофіти",1857)

Та сію слово...

Орися ж ти, моя ниво,

Долом та горою,

Та засійся, чорна ниво,

Волею ясною! "

(„Не нарікаю я на Бога", 1860)
Відтак... відтак... Довга ще праця Шевченка.

Після десяти літ від видання „Кобзаря" він оглянеться назад і побачить, що зерно духа не сходить так скоро, як золо­та пшениця українських ланів. Тоді сумнів „чи варта Україна його святого вогню?" — запече його лютою змією. Тоді за цей сумнів супроти власної жертви й завдання — за гріх проти пра­вди свого серця — слова найглибшого болю протиснуться на його уста. Тоді мов розтоптана гадюка заходу сонця так і він вижидати буде смерті в єтепу („Хіба самому написати"). Але темні сили не зможуть його, хоч яка люта й безжалісна йтиме борня за святий вогонь його серця.

Довгий є шлях Шевченка.

Не стане одного життя. Його дух не скінчить свого зав­дання в одному втіленні.

Довгий є шлях і незбагненна мета, до якої хоче вести свій

нарід.

„ Отакий-то Перебендя,