Якщо замінити питання про сутність цілі питанням про функцію визначення цілі, виходимо на філософськи І науково-теоретично неп



бет5/5
Дата13.03.2023
өлшемі159.99 Kb.
#470698
1   2   3   4   5
Луман Поняття цілі-Розділ 4

6. Функціональні еквіваленти
Функції є стосунками між звершеннями з тієї точки зору, з якої звершення підлягає порівнянню з іншими, функціонально еквівалентними можливостями звершення97. Отже, функціональний аналіз слугує за теоретичної орієнтації для порівняння; за практичної орієнтації відкриває можливості заміни, обміну рівноцінними звершеннями. З цим не пов’язані жодні утвердження якостей буття, не стверджується, що все в світі, від кайзера до ґудзика на піджаку, “є” замінним; але досить, що все під певним специфічним кутом зору щодо замінності може бути випробуване і мусить обґрунтувати свою незамінність за даних обставин. При цьому функціональна еквівалентність, можливість піддавати обміну щоразу проблематичними, отже зрозумілими з релятивної точки зору. Інші точки зору дозволяють виявляти інші звершення як еквівалентні. Конкретне існуюче є завжди непорівнюваним, як таке незамінним. Напрямок абстрагування функціональних перспектив мусить бути визнаним, виявленим завдяки консенсусові, інституалізованому як системна перспектива, якщо в соціальних системах повинен виконуватись процес замін.
Тому питання щодо функції цілей забирає цілераціональність з її традиційного укорінення в “сутності” діяння й переносить у царину його існуючого, що воно як “звершення” може бути також принципово іншим, тому мусить бути у своїй специфічній зверхності щодо функціонально еквівалентних звершень обґрунтоване й таким чином стабілізоване. Утвердження функції редукувати складність навколишнього світу системи, чому також слугують цілі, має тому лише тимчасову цінність. Воно тоді має миттєво також тягнути за собою повне пізнання, якщо й наскільки це можливо, з цієї точки зору інших, функціонально еквівалентних стратегій редукції. Ми будемо тому наше дослідження цільової функції завершувати й резюмувати спробою досягнути перспективи функціональних еквівалентів цілераціональності.
Аналіз цільової функції має результатом те, що цілі не виводять на основну проблему складності навколишнього світу безпосередньо, але опосередковано – власне завдяки тому, що вони уможливлюють особливо вдалий зв’язок різних стратегій редукції (суб’єктивізації, інституалізації, диференціації навколишнього світу, внутрішньої диференціації та невизначеності системної структури). Тому відмова від цілей означала би, що, оскільки неможливо повністю відмовитись від однієї з цих стратегій, в усіх цих відношеннях доводиться заміняти цілеорієнтацію завдяки функціональним еквівалентам. Чи можна тоді ще привести ці стратегії заміни, як завдяки цільовому мисленню, до єдиної формули – є більш ніж сумнівним. Їхній зв’язок вимагав би, ймовірно, дуже складних системних структур, ніж це було прийнято раніше. Розширення цільового принципу та його використання як критерію хорошої організації просто, здається, отримує тут свою справжню основу. Цілераціональність є, хоча й відносно єдиної основної проблеми збереження системи, а проте дієвою мультифункціонально. І мультифункціональні структури мають особливу стабільність завдяки тому, що вони можуть бути витіснені не за допомогою одного-єдиного суроґату, але лише за допомогою цілої зв’язки звершень-замінників.
За точнішого спостереження, однак, ця картина мусить бути модифікована. Як було вище роз’яснено98, цілеорієнтація імплікує двоступеневе звершення порядку. Слід розрізняти каузальну схему і схему “ціль/засоби” й, відповідно, окремо обдумати можливості заміни. Трактування події навколишнього світу й діяння системи як причини для впливів навряд чи можна замінити як схему відображення складності. Здається, тут можна говорити про рідкісний випадок важко спростовуваного проґресу розвитку в тому сенсі, що системи, яким вдається каузальне реґулювання своїх стосунків з навколишнім світом завдяки каузальному уявленню, є продуманими в усіх суттєвих стосунках99.
Каузальна схема відкриває завдяки своєму абстрагуванню вільний простір для можливостей заміни й робить це, грубо поділяючи, у двох сенсах.
Одна можливість посилається на структурувальну функцію цільової програми, яку можна виконати по-різному. Каузальні фактори, з одного боку, можна взяти як конкретні події, які можна абстрагувати лише через їх відокремлення. З другого боку, їх можна, виходячи з цього відокремлення й унаслідок нього100, абстрагувати до типів повторюваних подій і завдяки цьому досягнути ширшої програмованої функції. Цією мірою можна говорити щодо цілі в сенсі занадто визначеної впливом конкретних обставин, але також у сенсі не прив’язаної до конкретного часу абстрактної програми прийняття рішення. Так чи так ціль слугує як задана умова прийняття рішення, яка у процесі його прийняття, що вона його структурує, не ставиться під питання. Вона володіє цією структурувальною функцією, однак, у випадку одноразової цілі лише для одиничного процесу прийняття рішення – і якщо вона була би ще й настільки складнішою, далекою – у випадку повторюваних цілей, навпаки, для великої кількості одноманітних процесів прийняття рішення101.
Напрямок абстрагування від одноразових до повторюваних цілей уможливлює за певних передумов навколишнього світу проектування загальних програм прийняття рішень з деталізованими відпрацьованими відношеннями “ціль/засоби” для великої кількості процесів прийняття рішення й завдяки цьому уможливлює розвантаження конкретної діяльності щодо прийняття рішення. Ціль тоді стає разом з оточенням каузальних і ціннісних стосунків довготривалою ціллю системи, і за можливості багато з її засобів стають загальними, хоча й змінюваними, приписуваними. Розрізнення спрощується завдяки ускладненню системної структури; складність, іншими словами, переміщується з процесу прийняття рішень у системну структуру й поглинається вже завдяки останній.
Цей закон замін загальновідомий і отримав багато схвальних відгуків102. Менше людей усвідомлюють, що він функціонує у зворотному напрямку (що, по суті, вже концептуалізується з поняттям заміни або функціональної еквівалентності). Де становище системи в навколишньому світі практично не дозволяє детально приписувати повторювані цільові програми, система може опрацьовувати складність та мінливість навколишнього світу також ad hoc (з лат. для окремого випадку). Тоді вона змушена свою програмну структуру, свої форми комунікації і навіть всю свою “виробничу атмосферу” налаштовувати на проблематичні одиничні рішення. Вона потребує іншого базису для конкретних процесів прийняття рішень, а саме: інтерпретації ситуації та ущільнення інформації, подолання неузгодженостей і ціннісних суперечностей, залагодження конфліктів та поглинання небезпек. Вона, зазвичай, більше убезпечується в підставах консенсусу, ніж у стверджених змістових орієнтаціях103. Їй доводиться інтенсифікувати комунікацію з навколишнім світом і полегшувати формулювання нового типу очікувань поведінки.
Ціла низка рольових складових, інституцій та організаційних звершень, про які не думають спочатку, якщо напрацьовують офіційну системну структуру цілей і засобів, і про які також не замислювалось класичне вчення про організації, з цієї точки зору розпізнаються як функціональні еквіваленти цільової програми на рівні системи. Загалом цей процес заміни спрямований на пошук підстав здатності системи меншою мірою у змістовому вимірі, ніж у соціальному вимірі людського досвіду, на підтримку конкретних процесів прийняття рішення – меншою мірою завдяки форі змістових передумов прийняття рішення, ніж завдяки інституалізації готовності до взаєморозуміння. Подібну затверджену на тривалий час консенсусну підставу система може завжди знайти у стосунках між своїми членами, оскільки лише ці стосунки достатні для цього найчастіше. Тому можна також сказати, що змістові цілі, зазвичай, програмують межі системи для навколишнього світу не-членів і що система, чим складнішим і більш непередбачуваним стає її зв’язок з не-членами, тим сильніше вказує на пошук безпеки і стабільності в інших системних межах, а саме – у зв’язку зі своїми членами.
Отже, для цього процесу замін, для можливості частково заміняти повторювані системні цілі в їхній програмній функції ми знаходимо просте формулювання: еквівалентність великої кількості одноразових цілей дії й повторюваність системної цілі; еквівалентність складності системних структур і складність механізму прийняття рішення; еквівалентність змістового виміру та соціального виміру; еквівалентність опертя на межі не-членів або межі членів. Всі ці відношення еквівалентності не уможливлюють ніякого цілковитого розв’язання одного завдяки іншому. Вони вказують лише стратегічні можливості розташування проблем у системі, але водночас і межі та проблеми-наслідки подібного зміщення центра тяжіння, від тіснішої розробки якого доводиться в цьому зв’язку відмовитись.
Друга, зовсім інша низка відносин еквівалентності повертає до того, що в каузальній схемі містяться дві різні можливості редукції складності. Їх розрізнення зумовлюється асиметричною, розділювальною причини і впливи структурою каузальності. Редукція може, як було вказано в першому розділі, досягатися завдяки фіксації певних впливів при абстрагуванні від інших наслідків дії. Це – цільова техніка. Або редукція проводиться за допомогою утвердження певних причин, які завжди, коли трапляються, повинні викликати діяння безвідносно конкретних констеляцій, у яких вони виявляються щоразу з іншими причинами або можливими причинами. Це – кондиціональна техніка. Тому – на що ми вже наштовхувалися при роботі з мисленням правової держави104 – розрізняють цільове програмування й кондиціональне програмування й у цьому розрізненні слід убачати водночас цілісну схему редукційних можливостей, які відкриваються завдяки каузальному трактуванню навколишнього світу та системного діяння.
Обидві можливості зумовлені складністю каузальної схеми: тому впливи можуть, оскільки кожне діяння має більшу кількість впливів, бути програмованим лише щодо порядку преференцій завдяки цінностям або цілям, які нейтралізують інші впливи. Тому причини можуть, оскільки доводиться зустрічатися в кожному каузальному перебігу з більшою кількістю причин, програмуватися лише кондиціонально, власне завдяки тому, що певні причини селективно відзначаються індиферентністю щодо інших як таких, що можуть викликати дію105. Обидві форми програм функціонально і структурно побудовані аналогічно: вони передбачають заміну щоразу з боку причин чи впливів такого, що піддається визначенню, значного числа каузальних факторів, і тому вони слугують редукції цього числа.
Завдяки кондиціональному програмуванню можуть бути осягнуті й одночасно здійснені – аналогічно до цільового програмування, але в інший спосіб і з іншими структурними наслідками – такі п’ять основних стратегій: суб’єктивізації, інституалізації, диференціації навколишнього світу, внутрішньої диференціації та надання невизначеності системній структурі. Завдяки цьому кондиціональне програмування виказує себе як функціональний еквівалент для цільового програмування.
Спочатку й передусім відзначення певних умов довкілля як здатних викликати причини дії є суб’єктивним і в жодному разі не єдиною характеристикою того, що внутрішньо переживає в собі навколишній світ. Щодо цього детермінована структура “якщо/тоді” не дозволяє кондиціональному програмуванню піти манівцями. Фіксація умов-спричинників є селективним звершенням, яке передбачає схематизацію приводів для дії та їх вибір, яким буде спрямовуватись система. Носій цього звершення, суб’єкт, є в цій схематизувальній та селективній функції, поза сумнівами, незамінним, оскільки його внутрішня організація і його відповідна обставинам інформаційна постійність (пам’ять) беруть участь у звершенні. У цьому й лише в цьому сенсі ми хочемо фіксацію причин діяння позначити як суб’єктивну, а відповідно причини – як мотиви106.
Де суб’єктивність бере на себе функцію редукції складності навколишнього світу, їй доводиться компенсуватися й доповнюватися інституалізацією. Також приводам для дії (і не лише цілям) доводиться в соціальному порядку бути певним чином інституалізованими. Вони належать до соціальних ролей. Одружений чоловік зобов’язаний відповідати на запитання своєї дружини, лікарня зобов’язана приймати тих, хто потребує нагальної допомоги. Не може від окремої системи – ані від людини, ані від соціальної системи – залежати, на що вона реаґує, якщо навіть відомою мірою залежить, як вона реаґує107. Системи дії хоча й не соціально детерміновані, але їм доводиться залишатися соціально мотивованими, отже пристосовуватись до інститутів – відповідно до волі соціального порядку, але й так само відповідно до їх власної волі, оскільки інакше світ їхніх можливостей для дії був би занадто складним.
Третьою пліч-о-пліч з технікою кондиціонального програмування йде, зазвичай, диференціація навколишнього світу. Навколишньому світові доводиться передусім завдяки часово-змістово-соціальній основній структурі бути розчленованим, завдяки чому система взагалі розрізняє частини довкілля з вищою потенціальністю для приводів до дії й може нав’язувати свою увагу та звичаї; адже потенціал уваги й опрацювання переживань, присутній у системі, завузький для того, щоби вона могла бути кожному й усьому водночас приводом до дії. Диференціація навколишнього світу проводить розділові лінії, перериває взаємозв’язки, створює дисконтинуальності й незалежності в навколишньому світі й уможливлює лише завдяки очікуванню передбачувано-обмеженої низки впливів. Якби все було пов’язане з усім, був би абсолютний хаос, і ані приводи, ані впливи діяння не могли би бути осмислено заплановані.
Лише якщо навколишній світ є диференційованим за царинами для приводів до дії, тоді може розвиватися на них зав’язана внутрішня диференціація, яка спеціалізує й ущільнює частини системи на сполучення з особливими розділами навколишнього світу, так що система може швидше знаходити, вивчати і змінювати вивчення придатних специфічних щодо приводів реакцій, не залучаючи щоразу всі свої частини й не мусячи узгоджувати все з усім108. Навпаки, схематичне диференціювання навколишнього світу бачило сенс лише у зменшенні складності, якщо система є достатньо складною внутрішньо й має у своєму розпорядженні відповідно диференційований потенціал реакцій. Лише у спільному впливі обох форм диференціювання система виявляється здатною переводити неконтрольовану зовнішню складність частково в контрольовану внутрішню й завдяки цьому редукувати її.
Насамкінець, у кондиціональному програмуванні слід досягнути також необхідної невизначеності програмної структури, а саме завдяки точному абстрагуванню або завдяки наданню неясної розмитості “станові справ”, який зобов’язаний викликати діяння. Чим менш ґарантовано створюються очікування щодо навколишнього світу, чим швидше й менш передбачувано змінюються й у своїх релятивних системі аспектах зміщуються констеляції навколишнього світу, тим важче завчасно детально формулювати готовності системи щодо реакцій і твердо визначати перспективу навколишнього світу, тим більш відкрито й розмито доводиться визначати причини, які рухають системний процес. Передумови прийняття рішення завдяки цьому зміцнюються й рішення переміщуються щораз більше в майбутнє, яке поступово розкриває справжній стан речей. Це вимагає інституалізованої техніки узгодження рішень, дотримання консистенції або все-таки лише видимості консистенції більшості рішень за “тотожного” стану справ, для чого слугує ausgefeilteste прикладом юридична техніка формулювання норм та обґрунтування рішень. Юридична техніка арґументації та відображення саме тут має свій стосунок до проблеми. Вона не слугує сильним логічним наслідком, але сприяє досягненню з необхідної невизначеної кондиціональної структури все-таки визначеного рішення для даного випадку, не формуючи цим майбутнє109.
Якщо ми для повторного огляду резюмуємо цей хід думок, тоді виявиться, що редукція складності навколишнього світу може спрямовуватися не лише окресленими впливами, але й так само завдяки зумовлювальним причинам діяння. І впливи, і причини можуть як точки кристалізації слугувати для специфікації консенсусу між системою й навколишнім світом (і, звичайно, впливи, ніколи цілком не зрікаючись причин, як і причини – ніколи цілком не зрікаючись впливів). Розрізнення цільового та кондиціонального програмування залишається суттєвим. Аж ніяк не однаково, чи система налаштовується на свій навколишній світ первинно щодо переважних впливів чи щодо переважних причин. Але для розв’язання основної проблеми збереження системи у складному, мінливому світі обидві можливості потребують функціонально еквівалентних шляхів. Вони звершують здатне для порівняння, різняться у своїх передумовах і логічних наслідках, тому можуть взаємно доповнюватись і розвантажуватись.
Це розуміння потребує пояснення для виявленого стану обох попередніх частин, що в організаціях, які незадовільно структуровані цілями, – так, начебто вони не знають жодних цілей або можуть створювати лише дуже невизначені чи суперечливі цілі – формуються вторинні критерії прийняття рішення, які, зазвичай, пов’язані з сильнішим впливом навколишнього світу на систему. У тотожному напрямку вказує розвиток політичної системи від поліцейської до правової держави. Стверджувана реляція між цільовим і програмним та кондиціональним програмуванням є, варто зазначити, лише подібною функціональною еквівалентністю, але аж ніяк не каузальним законом. Вона не означає, що всі системи, які не можуть перепрацьовувати складність через цілі, змушені чинити це через приводи для діяння110; а втім це є близькою можливістю, якщо власний спосіб системи або її становище в навколишньому світі не допускає достатньої специфікації цілей. Тоді система може, замість обіцяти чи випадково міняти певні впливи, налаштовуватись на пов’язану з умовами готовність до реакції й поступатися, таким чином, навколишньому світові хоча і програмованим системою, але спричиненим зовнішніми викликами впливом на систему. Це відбувається завдяки тому, що система затверджує для певної програми стан справ, який здійснює виклики, і те, щодо чого наявні відповідні сиґнали, має під рукою, щоби здійснити певні системні звершення, не потребуючи домовленостей про засоби та цілі.
Для загальної теорії системної раціональності це означає, що раціональність не можна осягнути ані з поняття цілі, ані з кондиціонувальної норми, правила “якщо/тоді”; що тому нею не можна й відповідно оперувати ані за допомогою класичних методів максимізації реляцій “ціль/засоби”, ані за допомогою логічних чи інтерпретаційних методів нормативно-догматичних наук. Жодна з цих перспектив не може виявити відношення еквівалентності, розташоване між їхніми програмними формами. Для цього необхідна широка й еластична теорія, яка могла би виконувати миттєвий поворот від первинно фіксованих впливів до фіксованих причин і навпаки та уможливлювати раціоналізацію їхньої реляції. Ця можливість потребує системної моделі, яка стала відомою під позначенням (яке важко перекладається, а тому приймається так) моделі “інпут/аутпут”111.
Модель “інпут/аутпут” може розглядатися – загалом і в цілому правильно – як системно-теоретичний еквівалент для традиційних понять “ціль/засоби”, утім доводиться це свідчення ретельніше уточнити. Системна теорія не рятує повністю схему “ціль/засоби”; вона забирає в неї лише ранґ основного поняття і ставить на це місце системне поняття, яке імплікує модель “інпут/аутпут”. Вона використовує схему “ціль/засоби” не більше, як структуру посилань основних понять усіх видів аналізу, лише як певну інтерпретацію стосунків “інпут/аутпут”, особливу функцію яких слід пояснити. Фіксація аутпуту як цілі й інпуту як засобу є певним способом налаштувати систему на її навколишній світ. Це означає, що система розв’язує проблематику своїх стосунків з навколишнім світом первинно завдяки специфікації впливів власного діяння.
Як ціле й попри це описане особливе трактування, модель “інпут/аутпут” має передусім дуже просту форму уявлення плину комунікації, який позначається завдяки порогам, які відповідають різниці “внутрішнє/зовнішнє” в системі. Плин комунікації приносить інформацію ззовні на одну або більше позицій у систему, там система її опрацьовує, комбінує і перетворює, відфільтровує й ущільнює, і тоді надає на інші позиції як комунікацію або рішення. Це звучить так само переконливо, як і цікаво. Переваги, пов’язані з цим уявленням, стають явними раніше, якщо їх підняти з тільки-но описаного рівня й теоретично висвітлити сильніше, ніж це було прийнято раніше. Це може відбутися за допомогою досягнутого тут розуміння функції каузальної схеми як системної стратегії.
Модель “інпут/аутпут” базується на припущенні, що система диференціює свої стосунки з навколишнім світом за каузальною схемою, отже, з точки зору розрізнення причин і впливів, відокремлених одне від одного, вона відокремлює, однак зі взаємними стосунками, стабілізує й відповідно спеціалізує свої системні межі. Каузальна схема є, в цьому застосуванні, не схемою детермінації, але схемою свободи. Вона передбачає, що система достатньо стабілізована і має певну можливість обирати причини як приводи, а впливи – як цілі свого діяння. Цю подвійну можливість вибирати можна, як ми бачили в першому розділі112, використати лише в той спосіб, що причини і впливи, отже інпут і аутпут, взаємно одне щодо одного виконують обов’язки точки зору селекції. Система шукає свою інформацію з огляду на те, що потрібно для певної комунікації, або обирає свою комунікацію з огляду на те, чим вона може володіти або що зберігати як інформацію. У зміні цієї перспективи вона може маневрувати від невизначених до визначених ситуацій, поглинати складність. Вона може таким чином надати собі свободу від домінації певних меж, отже, від певного навколишнього світу, у якому вона якось одні межі, потім інші передає визначенню підходу до проблеми, фіксації точок зору для вибору і приймає волю міняти цю орієнтацію113.
Це основоположне уявлення взаємної селективності навряд чи має сенс і можливості використання, якщо інпут і аутпут посилаються на одного і того самого партнера навколишнього світу, отже, довкілля системи не диференціюється. Система залишається тоді створеною завдяки особливим посиланням на цей навколишній світ, є, по суті, його частиною. Вона не потребує жодної здатності до абстрагування, жодної складної “програми” і не здобуває жодної автономії, якщо залишається обмеженою тим, що вимагає засобів від того, що зменшує її звершення; тому зіставлення засобів і звершень диктуватиме в пізнанні процесу звершень тоді цей навколишній світ. Спочатку за основної умови диференціації довкілля система може знайти сенс у диференціюванні інпуту та аутпуту інакше, ніж чисто часових, а саме – у сенсі різних системних меж і налаштуванні своєї організації та програмної структури на цю різницю.
Диференційований навколишній світ відкриває системі можливість стабілізувати одні через інші часові та змістові межі довкілля, у яких вона взаємно відсилатиме в часі причини і впливи власного діяння, він у цьому поділі відсилає до різних за змістом навколишніх світів і для себе, отже, стабілізується. Це може відбуватися, наприклад, у формі розділених відсилань обміну. Господарське підприємство створює на ринку товарів необхідні змістові засоби, на ринку праці – персонал, на фінансовому ринку – грошові засоби для вирівнювання різниці в часі між інпутом та аутпутом і сплачує за все це з прибутку, який воно може мати на меті для свого продукту на ринку збуту114. Державна бюрократія є – у зовсім не схожій структурно, але функціонально аналогічній формі – системою, яка отримує леґітимну владу від політики для карбування цієї влади за власними програмами прийняття рішень у обов’язкових рішеннях і яка завдяки своїй стабільності змушує політику повертати свою владу через розташування ключових позицій у бюрократії й у формі конституційного, в собі консистентного утвердження права – кооперації, яка натомість ґарантує, що публіка прийме рішення як леґітимно непримусові115. В обох випадках передбачається розрізнення за схемою “інпут/аутпут” і така диференціація генералізованих медіа комунікації (грошей, а відповідно – політичної влади), яка стосується навколишнього світу.
Ці вказівки тут не можна детально опрацювати й більше обґрунтувати, оскільки тоді це завело би нас у спеціальні теорії щодо організацій. Вони слугують нам лише для роз’яснення основного уявлення щодо моделі “інпут/аутпут”. Вони прояснюють, поміж іншого, чого й чому досягають цілепокладання лише за умов цілком визначених передумов навколишнього світу, щоби стабілізувати систему у зв’язку з її навколишнім світом і редукувати її складність і мінливість до вирішуваних системою проблемних розмірів. За інших умов цьому могло би зарадити кондиціональне програмування, орієнтоване на інпут, яке фіксує причини передумови прийняття рішення.
Згідно з цим, від особливого стану навколишнього світу системи залежить, чи має сенс і чи може вдатися редукувати зумовлену складністю небезпеку лише до меж аутпуту й лише завдяки цільовій формулі. Якщо існування системи полягає і трапляється як за господарського виробництва в рамках керованого грошима ринкового господарства майже винятково завдяки успішному збуту її продукції, тоді цільові програми здатні домінувати. Проблему збереження наявного стану тоді вже достатньо попередньо специфіковано для цього вже завдяки стану навколишнього світу. В інших випадках зі специфікацією цілей не можна далеко зайти, оскільки доводиться застосовувати слабку, багатозначну цільову формулу або більше суперечливих описів цілей для задоволення інтересів більшості меж аутпуту. Тоді системі доводиться недоліки своєї сформульованої через умови збереження наявного стану програми компенсувати завдяки внутрішньому спрямуванню пошуків прийняття рішень, розв’язання конфліктів і порозуміння в окремих випадках, так би мовити, переміщувати поглинання складності із структури в процес. І нарешті, складність і мінливість навколишнього світу можуть настільки пригнітити межі інпуту, що недостатнім виявиться планувати спосіб дій системи в цих межах завдяки програмам забезпечення потреби в засобах з огляду на ціль-аутпут, натомість необхідними виявляться кондиціональні програми, які перейматимуть на себе розвиток навколишнього світу щодо системи в цих межах і змінюватимуться у внутрішніх директивах прийняття рішення, без того, щоби можна було хоч скільки ясно сказати – годі казати про те, що це мало би бути інструкцією для того, хто приймає рішення, – якій “цілі”, власне, слугує ця кондиціонально запрограмована поведінка116.
На противагу традиційному мисленню в поняттях “ціль/засоби”, рівною мірою, втім, і на противагу поняттю норми екзегетичних наук, з цим поясненням пов’язана дуже змінена базова позиція. Маємо нині доволі багато зібраного матеріалу щодо уявлень, щоби можна було цю зміну зняти і представити. Вона може бути локалізована в понятті програми, точніше сказати – в підпорядкуванні поняттю програми понять норми та цілі.
Норми та цілі можуть свою базову понятійність розкрити й завдяки цьому опосередкувати, що їх можна інтерпретувати як визначені типи програм прийняття рішень, тобто врешті-решт вони не відсилаються більше до уявлення щодо правильного діяння, але натомість до уявлення плину комунікації, який слугує зміні інформаційного змісту даних і впорядковується завдяки системним межам. Поняття програми пропонує можливість для позначення керівної структури цього процесу обробки інформації, затим що воно не є, як класичні поняття цінності, цілі та норми, індиферентним щодо часу, але прямо має на увазі порядок часової послідовності даних117. Це уможливлює залучення часу як чинника порядку. Таким чином, за належних умов можна змістову складність розв’язувати в часовій, як це передусім необхідно за програмування електронних приладів обробки даних, оскільки це здійснюється дуже швидко, але змістовно при цьому можуть здійснюватися лише дуже прості кроки прийняття рішень. Можна, іншими словами, намагатися досягнути нових можливостей представлення складного стану справ (і за цього редукції складності), незалежних від визначеного розмежування часового та змістового вимірів у природному досвіді світу й заразом від меж людської сили спостереження. Часовий порядок і змістовий порядок використовуватимуться у програмуванні як функціонально еквівалентні і здатні бути вираженими одне через одного.
Куди веде цей розвиток, сьогодні передбачити ще неможливо. Саме автоматизація процесів опрацювання інформації в керівних організаціях вже досить явно показує, дуже багато тонших, більш деталізованих і складних досягнень організацій стають можливими й починають виправдовуватися, ніж було можливо досягнути дідівськими засобами простого нормування дій і розташуванням за схемою “ціль/засоби”. Вже початок автоматизації революційно змінює традиційну будову організації. Утім у науці про організації досі не прийшли до суттєвого врахування цих “наслідків автоматизації”. Не маємо зеленого уявлення щодо того, якою мірою захований у системах потенціал буде змінено завдяки цьому. Редукція складності до здатних до вирішення проблемних величин, утім, досі була критикованою проблемою організацій, як і сама системна проблема. Що може відбутися, якщо ці визначення і зміни визначень, і розщеплення і детальне опрацювання проблем налаштувати на нові методи, сконструювати як цілісний процес і логічно послідовно раціоналізувати, навіть перенести на можливості машин, не можна осягнути завдяки ослабленню умоглядності. Продумування базових понять науки про організації й передусім зміна мислення щодо цільової раціональності й системної раціональності, втім, могли би бути залученими до підготовки майбутнього такого розуміння.

1 Це загальне судження також у Gross, aaO, 1964, S. 467 і далі.

2 Пор., напр., Rosenblueth/Wiener, aaO, S. 223; Deutsch, aaO, 1963, S. 191 і далі. Щодо критики див. уже Myrdal, aaO, S. 324; ferner Luden Mehl, aaO, 1960, S. 78; Biddle, aaO, особл. S. 161 і далі.

3 Пор. С.26 і далі.

4 Див. Luhmann, aaO, 1962 a; aaO, 1962 d; aaO, 1964 d; aaO, 1967 c.

5 Пор. щодо цього інспіроване Максом Вебером зауваження Parsons, aaO, 1949, S. 742 і далі.: “Thus can be seen the essential methodological basis for not merely the validity but the indispensability of the comparative method for all the analytical sciences. Experiment is, in fact, nothing but the comparative method where the cases to be compared are produced to order and under controlled conditions... Without the comparative method there can be no empirical demonstration of the independent Variation of the values of analytical elements” (з англ.:“Таким чином можна бачити сутнісний методологічний базис не лише для валідності, але й незамінності порівняльного методу для всіх аналітичних наук. Експеримент є, фактично, нічим іншим, як компаративним методом, де випадки, які мають порівнюватись, продукуються за контрольованих умов і згідно з ними… Без компаративного методу не може бути емпіричної доказовості незалежної варіації цінностей аналітичних елементів”).

6 Нерідко цей зв’язок стверджують також у тій формі, що інтерес щодо порівняльних досліджень змушують до конструювання моделей – так, особливо у науці щодо порівняння способів панування, в яку в такий обхідний спосіб також починає проникати системна теорія. Пор. Fred W. Riggs/Edward W. Weidner, Models and Priorities in the Comparative Study of Public Administration. Papers in Comparative Public Administration. Special Series No. 1, Chicago 1963; D. S. Pugh та ін., A Conceptual Scheme for Organizational Analysis. Administrative Science Quarterly 8 (1963), S. 289-315, і загальне спостереження Dwight Waldo, Comparative Public Administration. Prologue, Problems, and Promise. Papers in Comparative Public Administration. Special Se­ries No. 2, Chicago 1964, S. 15.

7 Пор. Ludwig von Bertalanffy, Zu einer allgemeinen Systemlehre. Biologia Generalis 19 (1949), S. 114-129; Його ж, An Outline of General System Theory. The British Journal for the Philosophy of Science 1 (1950), S. 134-165; Його ж, General System Theory. In: General Systems. Yearbook of the Society for the Advancement of General Systems Theory 1 (1956), S. 1-10; Його ж, General System Theory – A Critical Review. General Systems 7 (1962), S. 1-20.

8 Як спробу застосування, яка, втім, залишилася відносно непереконливою, див. Kenneth E. Boulding, General Systems Theory. The Skeleton of Science. Management Science 2 (1956), S. 197-208. Більш успішною, але з меншою увагою до претензії на загальну дієвість системної теорії: Katz/Kahn, aaO.

9 Див., напр., John L. Kennedy, Psychology and System Development. In: Robert M. Gagne (Hrsg.), Psychological Principles in System Development, New York 1962, S. 13-22 (15); John L. Finan, The System Concept as a Principle of Methodological Decision. In: Gagne, aaO, S. 517-546 (517, 519); Maass u. a., aaO, S. 2 і далі; Johnson/Käst / Rosenzweig, aaO, 1963, S. 91; Briggs, aaO, S. 479.

10 Див., напр., Rüssel L. Ackoff, Systems, Organizations, and Inter-disciplinary Research. In: Donald P. Eckman (Hrsg.), Systems Research and Design. Proceedings of The First Systems Symposium at Case Institute of Technology, New York-London 1961, S. 26-41 (27 і далі); Johnson / Kast / Rosenzweig, aaO, 1963, S. 4; Briggs, aaO, S. 479; Mesarovic / Sanders / Sprague, aaO, S. 493.

11 Дуже типово Robert Redfield, Societies and Cultures as Natural Systems. The Journal of the Royal Anthropological Institute 85 (1955), S. 19-32. Дуже схоже має значущість для Парсонса. Стосовно таким штибом інтерпретованого “аналізу систем” щодо економіки підприємства пор., напр., Richard A. Johnson / Fremont E. Kast/James E. Rosenzweig, Systems Theory and Management. Management Science 10 (1964), S. 367-384 (371); щодо загальної системної теорії Alfred Kuhn, The Study of Society. A Unified Approach. Homewood/Ill. 1963, S. 48 і далі, і її критику у R. C. Bück, On the Logic of General Behavior Systems Theory. In: Herbert Feigl / Michael Scriven (Hrsg.), The Foundations of Science and the Concepts of Psychology and Psychoanalysis. Minnesota Studies in the Philosophy of Science, Vol. I, Minneapolis 1956, S. 223-238 (234 і далі).

12 Щодо обох можливих відповідей на питання про буття та незадовільний стан унаслідок їх антитетики пор. Nicolai Hartmann, Zur Grundlegung der Ontotogie, 3. Aufl. Meisenheim am Glan 1948, S. 66 і далі.

13 Але на засадах цієї ідеї тотожності також можливі інші інтерпретації. Наприклад, як відомо, у 17 та 18 століттях намагалися існування суспільства та його природне право обґрунтовувати тотожністю людини в її недосконалості, її смертності (Гоббс) чи її розумі. Також тут у схожості частин вбачали ґарантію збереження наявного стану цілого.

14 Ця системна концепція завжди гармонізується з трактуванням тотожності як кількісної подібності – на противагу тому застосованому тут розумінню тотожності як функціональної еквівалентності, яке неодмінно приводило до іншого поняття системи. Щодо цього розрізнення пор. також William Stern, Person und Sache. System des kritischen Personalismus, Bd. I, 2. Aufl. Leipzig 1923, S. 350 і далі.

15 Це має значущість, напр., для так званої психології цілісності з її критикою висновування від частин до цілого; далі також для системної теорії Талкота Парсонса, яка розрізнення “unit” (з англ. частини, елементу) та “system” (з англ. системи) релятивізує до дослідницького наміру інтерпретатора – див., напр., Parsons, aaO, 1949, S. 737 і далі.; ParsonsIBalesI Shils, aaO, S. 106 і далі, 168, 172 і далі; Parsons, aaO, 1961 b, S. 219-239 (223 і далі); або також для гострої атаки на “myths of parts and wholes” (з англ. міф щодо частин і цілого) у Stafford Beer, Below the Twilight Arch. A Mythology of Systems. In: Eckman (Hrsg.), aaO, S. 1-25 (13 і далі), яка є, по суті, не більше ніж критикою надто жорсткої спеціалізації, пор. також Heinrich Rombach, Substanz, Struktur, 2. Bde., Freiburg-München 1965/66, Bd. I, S. 15 і далі з наступними посиланнями.

16 На прикладі конституювання речей Гусерль визнавав віднесення до горизонту й урешті-решт віднесення до світу всіх утворень смислу й завдяки цьому отримував підставу для вище окресленого розуміння. Пор. Edmund Husserl, Ideen zu einer reinen Phänomenologie und phänomenologischen Philosophie, Bd. I, Husserliana Bd. III, Den Haag 1950, S. 57 і далі, і в різних місцях так само, як у примітці 10 (Перший розділ).

17 Можна тут залишити відкритим, якою мірою ця здатність смислової орієнтації передбачає внутрішню структурну диференціацію системи. У теорії систем комунікації автономія часто вужча, а саме визначається як реляція між інформацією з зовнішнього світу й інформацією з пам’яті системи. Завдяки цьому питання, яке ми тут хотіли би залишати відкритим, вирішується через визначення й уникає дослідження. Див., напр., J. S. Kidd, A New Look at System Research and Analysis. Human Factors 4 (1962), S. 209-216 (211); Deutsch, aaO, 1963, S. 128 і далі, 205 і далі.

18 Огляд розвитку подано, напр., Andreas G. Papan­dreou, Some Basic Problems in the Theory of the Firm. In: Bernard F. Haley (Hrsg.), A Survey of Contemporary Economics, Bd. II, Homewood/Ill. 1952, S. 183-219; Herbert A. Simon, A Comparison of Organization Theories. Review of Economic Studies 20 (1952-53), нове видання: Його ж, aaO, 1957, S. 170-182; Його ж, aaO, 1959, S. 253-283; Margolis, aaO, S. 187-199; Boulding, aaO, 1952, S. 35-44; Його ж, aaO, 1960, і Sherrill Cleland, A Short Essay on a Managerial Theory of the Firm, обидва у Boulding/Spivey, aaO, S. 202-216. Vgl. auch Howard R. Bowen, The Business Enterprise as a Subject for Research, New York 1955 з біографією.

19 Пор. щодо цього вже вище на с. 68 і далі.

20 Отже, менше йдеться про те, щоби створити ідеал повною мірою інформованого, надзвичайно швидко калькулюючого підприємця і традиційне підприємництво замінити реалістичними припущеннями щодо спроможностей приймати рішення – це уявлення подав Саймон – але для того, щоби зовнішні механізми поглинання складності частково замінити внутрішніми.

21 Див. також, окрім літератури з основ кібернетики, ту саму проблему, що її розглянуто цілком по-іншому, а саме драматичним чином: Kenneth Burke, A Grammar of Motives, Cleveland-New York 1962. У психології до цього вихідного пункту особливо схильні Brunner/Goodnow/Austin, інтерпретують його також у функціоналістському ключі. Стосовно соціології пор. Luhmann, 1967c та, крім того, Soziologische Aufklärung. Soziale Welt 18 )1967, с. 97-123.

22 Як особливо показовий приклад див. Braybrooke/Lindblom, а також Lindblom, 1965, с.137 і далі. Також обговорювана вище на с. 114 і далі пропозиція Сімонса замінити моделі “оптимізувальної поведінки” на таку собі “ поведінку для задоволення”, заслуговує на цей самий арґумент.

23 Може, втім, виникнути цікаве запитання, яке випливає з обраного тут способу розгляду, на яке, однак, неможливо отримати належної відповіді: чи можна розрізнення комплексності й мінливості, тобто змістового й часового вимірів будь-якого порядку осягнути як системну стратегію, яка виступає елементарним структуруванням навколишнього світу для підтримання системи. Безсумнівно те, що в окремих випадках змістовий порядок і порядок часовий можуть заміняти одне одного. Сучасна теорія комунікації використовує це по-різному. Безперечно також, що для того, щоби виникнути як ціле, людське переживання, як і опрацювання даних в організмах і машинах, само передбачає різноманітні внутрішньосистемні комбінації просторових та часових зразків (див., напр., John von Neumann, Die Rechenmaschine und das Gehirn, нім. пер. München 1960, с.53 і далі; Wieser, с.109 і далі, с.147 і далі). Окрім того, перенесення проблеми зі змістового в часовий вимір і навпаки – напр., дедалі глибша змістова диференціація зі все більшою взаємозалежністю має бути сплачена стисненістю в часі, а отже, зростанням темпів. Все це є, однак, лише вихідним пунктом для обмірковування питання, який сенс має різниця між змістовим і часовим вимірами для підтримання системи. Це питання підштовхує нас до меж функціонального аналізу (хоча завдяки йому і зменшується проблема). Суттєву для функціонального аналізу асиметрію проблеми та її вирішення навряд чи можна зберегти, оскільки проблему підтримання системи можна помислити лише на основі розподілу часового і змістового вимірів, який, з іншого боку, має слугувати цьому підтриманню.

24 Пор. в загальних рисах: Kenneth E.Boulding, The image. Knowledge in Life and Society, Ann Arbor 1956. Більше про теорію організацій та прийняття рішення, напр., Simon, там-таки, 1957, с.199; March/Simon, с.151 і далі; C.West Churchman/Herbert B. Eisenberg, Deliberation and Judgement. У: Shelly II/Bryan (видав.) , с. 45-53, а також інші статті в тому ж збірнику; Jeoffrey Vickers, The Art of Judgment. A Study of Policy Making, London 1965, особливо с.67 і далі. Як відповідну соціологічну теорію пор. Peter L.Berger/Hansfried Kellner, Die Ehe und die Konstruktion der Wirklichkeit. Soziale Welt 16 (1965), с. 220-235. У теорії організму цьому принципові суб’єктивізації відповідає нове кібернетичне вчення про інстинкти – інстинкт у його найбільш комплексній формі виглядає як внутрішньо мотивована редукція надкомплексного навколишнього світу до специфічно релевантної інформації. Пор. Robert L. Markus, The Nature of Instinct and Physical Bases of Libido. General Systems 7 (1962), с. 133-156.

25 Це – центральна думка Гусерлевої феноменології. Див., напр., Husserl, 1950a, с.100.

26 Пор. щодо цього поняття, передусім, Parsons/Shils, с.14; більше, напр., Nadel, 1957, с. 50 і далі; Alwin W. Gouldner, The Norm of Reciprocity. A Preliminary Statement. American Sociological Review 25 (1960), с.161-178; Friedrich H.Tenbruk, Zur deutchen Rezeption der Rollentheorie. Kölner Zeitschrift für Soziologie und Sozialpsychologie 13 (1961), с.1-40 (особл. 21 і далі).

27 Яскраве формулювання цієї думки, що інституалізація цінностей в рамках охоплювальних систем звільнює відносини “система/навколишній світ” від невпевненості, див. у F.E.Emery/E.L.Trist, The Causal Texture of Organisational Environments. Human Relation 18 (1965), с.21-32 (28). Майже аналогічні спостереження знаходимо також у Gehlen, 1956, хоча такі його категорії, як “інститут” та “розвантаження” видаються більш імпресіоністичними й не відсилають назад до теорії систем. Економічно-наукова література у подібному мисленні також приходить до “олігополії”, коли говорить про “мовчазні домовленості” конкурентів, за допомогою яких спрощується стратегічна комплексність ситуації.

28 Детальніше щодо цього Luhmann, 1964a, с.132 і далі.

29 Див. Ashby, 1952, с. 136 і далі. Пор. далі Herbert A.Simon, The Science of Managemant Decision, New York, 1960, с.40 і далі про утворення підсистем у ієрархічно впорядкованій формі як “the adaptive form for finite intelligence to assume in the face of complexity” (адаптивну форму для обмеженої обізнаності брати на себе відповідальність стикаючись із комплексністю – прим. пер.) (с.43) та детальніше Їх же, The Architecture of Complexity. Proceedings of the American Philosiphical Society 106 (1962), С.467-482.

30 Див. до цього поняття supplmentation (amplification) of selection (додатковості (прирощення) селекції. – прим. пер.) у Ashby, 1956, с.258 і далі; також схоже поняття “генератори рішень” у Newell/Shaw/Simon, 1962, с.77 і далі.

31 Див. до цього Beer, 1962, або O.J.Harvey Motivation and Social Interaction. Cognitive Determinants, New York 1963, с.95 і далі, 134 і далі.

32 Ця думка у Milton G.Weinert, Observation on the Growth of Information-Processing Center. У: Rubenstein/Haberstroh, с.147-156 (155).

33 Пор. до цього цитоване дослідження Burns/Stalker, у якому протиставлено і встановлено “механістичні” (структурно жорстко детерміновані) організації та “органічні” організації з високою структурною невизначеністю, причому другі ліпше зберігались би при жвавому й непідвладному обміні з навколишнім світом. Повчальні роздуми щодо структурної невизначеності, її функцій та її наслідків, є також у цитованій Dalton, особл. С.243 і далі; Neil. J.Smelser, Theory of Collective Behavior, New York 1963, особл. с. 86 і далі; цитованій Kahn/Wolfe/Quinn/Snoek. У якості дальшого прикладу застосування цієї думки див. інтерпретацію юридичних рішень як редукції структурної невизначеності системи у Niklas Luhmann, Recht und Automation in der öffentlicher Verwaltung. Eine verwarltungwissenschaftliche Untersuchung, Berlin 1966.

34 Щодо доказу повноти каталогу цих стратегій, не кажучи вже про систематичний їх вивід, тут не може бути заявлено ніяких претензій. Нинішній стан розвитку системної теорії дозволяє здійснити лише індуктивно отриманий перелік.

35 Gutenberg, 1965, с.300, іменує подібне відношення, у якому частково, але не повною мірою можуть заміняти одне одного внески щодо рішень, периферійним, або ж заміною на краях, на відміну від альтернативної заміни.

36 З цим утрудненням пов’язана тенденція, яку можна спостерігати у великих організаціях всупереч традиційним уявленням щодо завдань та їх розподілу, а саме – відокремлення, якщо можливо, структури програм діяльності й посадової структури. Порядок посад потім, правда, у необхідній деталізованості організовано в його комунікативних зв’язках і компетенціях. При цьому, однак, залишається відкритим питання, які програми діяльності відповідно до обставин опрацьовують у цій комунікаційній мережі. Ідеально це відокремлення проводиться в електронних системах обробітку даних, які хоча й сконструйовані дуже точно, однак одночасно високою мірою індиферентні щодо завдань і миттєво можуть перепрограмуватися, до того ж без необхідного опертя на цінність “подібності” програм, які змінюють одна одну. Відокремлення законодавчої влади від влади організацій у державній царині також базується на цій основоположній ідеї. Утруднення в комбінуванні, про які йдеться в тексті, наочно показують те, що подібна індиферентна щодо завдань організація має межі.

37 Наука про організації надзвичайно рідко виразно усвідомлює цей характер цілі як внутрішньосистемну інтерпретацію навколишнього світу. Приклад: Dill, 1958, с.410 і далі.

38 До цього пор. важливе для теорії систем Талкота Парсонса поняття “situationally generalized goal” (з англ. ситуаційно генералізованої цілі). Ним Парсонс виражає ту думку, що система через генералізацію своєї цілі – тобто того, що вона потребує для досягнення своєї дії, – пристосовується до очікувань свого навколишнього світу і вписується одночасно у вищий нормативний порядок охоплювальної системи – так, коли дитина вчилася би прагнути того, щоби сподобатись мамі, а учень шукав би успіхів у навчанні, чи коли системними цілями стали б кар’єра, здобуття грошей, підтримання влади. Одночасно спрямування цієї генералізувальної інтеґрації суттєво вказувало б на охоплювальну систему, визначаючи, яка з підсистем у ній домінувала б. Як начерк (короткий виклад) цієї думки, значення якої можна осягнути лише з зібрання творів Парсонса, див., напр., The Social System, Glencoe/III. 1951, с. 236 і далі, або: Social Structure and the Development of Personality. Freud’s Contribution to the Integration of Psychology and Sociology. Psychiatry 21 (1958), с. 321-340; перевидано у: Talkott Parsons, Social Structure and Personality, New York-London 1964, с. 78-111 (87 і далі).

39 Тому невдалим є погляд, що зі зростанням комплексності і спроможності до здійснення соціальна система долає обмеженість можливостей; навпаки, в ході цивілізаційного процесу зростає орієнтація на обмеженість можливостей (у часі, грошах, правах голосу тощо). Див. до цього також Vickers, 1959, с.104 і далі, 107.

40 Пор. також застосовану нині в зовсім різних царинах дослідження тезу, що наявний стан системи, “здоров’я” організації тощо являє собою критерій для можливої зміни організаційних цілей. Див., напр., Ashby, 1952, с. 120 і далі, Warren G. Bennis, Toward a “Truly” Scientific Management. The Concept of Organization Health. General Systems 7 (1962), с. 269-282; Krüsselberg, с. 112 і далі.

41 Ця точка зору, здається, розвивається в нових теоріях організацій – див., напр., Thompson/McEwen, Shmuel N. Eisenstadt, Bureaucracy and Bureaucratization. Current Sociology 7 (1958), с. 99-164 (113 і далі); Cyert/March, 1959, і 1963, с. 26 і далі; Leibenstein, с. 154; Clark/Wilson, с. 157 і далі; Heinen, 1962; Deutsch, 1963, с. 195 і далі; Simon, 1964; Gore, с. 36 і далі; Braybooke/Lindblom, с. 87. Варто уваги, що наявні відповідні тенденції також у новітній теорії права, наприклад у авторів, що як Josef Esser, Grundsatz und Norm in der richterlichen Fortbildung des Privatesrechts, Tübingen 1956, бачать процес прийняття суддівських рішень як самопрограмоване, нормотворче продукування права, а надання законів – лише як вирізнення функції утвердження права, яка завжди залишається важкою й часто не виконується.

42 Щодо цього див. ґрунтовні роздуми у Parsons, 1949, с. 727 і далі. Пор. також Schutz, 1943, особл. с. 80.

43 Те саме має значущість – як тут можна лише зауважити, оскільки питання не належить нашій вужчій темі – щодо рівності. Рівність також є системно-релятивною схематизацією навколишнього світу, яка до того ж слугує редукуванню комплексності навколишнього світу, а отже, рівність є також системною стратегією. Тому принцип рівності не містить також ніякого порядку, окрім самої схеми можливого порядку, яка має бути конкретизованою завдяки релевантній точці зору щодо вибору схожого, як і каузальність має бути конкретизованою завдяки цілепокладанням. А отже, рівності в абсолютному сенсі є так само рідкісними, як і причини чи результативні дії, чи каузальні закони в абсолютному сенсі. Тому інтерпретація рівності та інтерпретація каузальності тісно взаємопов’язані також і в історії мислення, і одну не можна змінити, не враховуючи іншої. Як системні стратегії вони взаємно розвантажують одна одну, так що каузальна схема слугує пошукові – а саме у формі функціональних еквівалентностей – рівностей між причинами або між результативними діями, і навпаки – передбачувані рівності, які ґарантують повторюваність каузальних процесів, дозволяють системі бути індиферентною щодо розбіжностей. Це призначення відношення як взаємного розвантаження заміняє старий принцип “causa aequet effectum”. Щодо відповідної інтерпретації основного права рівності перед законом пор. Luhmann, 1965, с. 162 і далі.

44 Це розуміння, що система не може бути осягнутою через зовнішні причини, але й щонайменше частково має свою основу в собі самій, знаходимо натомість у всій послідовності в діалектичному матеріалізмі. Див., напр., Georg Klaus, Das Verhältnis von Kausalität und Teleologie in kybernetischer Sicht. Deutsche Zeitschrift für Philosophie 8 (1960), с. 1266-1277. У “західних” системних дослідженнях знаходимо переважно лише зауваження, не згодні на занадто просту “лінійну” каузальність у сенсі пізнішої теорії “стимул/реакція”. Див. як приклад із зовсім інших царин досліджень: Lawrence J. Henderson, Pareto’s General Sociology. Psychologist’s Interpretation, Cambridge/Mass. 1935, с. 17 і далі; John B. Knox, The Sociology of Industrial Relations, New York 1955, с.195; Wieser, с. 11 і далі; Argyris, 1962, с. 63; John F. Kennedy The system Approach. Organizational Development. Human Factors 4 (1962), с. 25-52; Beer, 1962, с. 63.

45 Тісний каузальний зв’язок системи з її навколишнім світом виражають через поняття “відкритої системи”, що означає одночасно, що не може бути насправді в собі повністю самодетермінованих систем. Щодо цього див. von Bertalanffy, 1949, 1950, 1956, 1962. Крім того, на цій тезі каузальної взаємозалежності базується, звичайно, раціоналізація “вхід/вихід”.

46 Див. щодо цього вище на с. 120.

47 Пор. с. 43 і далі.

48 Фактичний процес прийняття рішення й модель процесу раціонального прийняття рішення часто будують зазвичай набагато складніше, хоча складаються вони завжди з комбінації цих двох фаз. Дальше ускладнення містить поповнювальну техніку редукції комплексності і є тут цікавою з цієї точки зору. Воно власне базується на тому, що попри все спрощення через цілепокладання практично неможливо повною мірою виявити всі придатні причини. Допомагає за цих труднощів перестрибування між аналізом придатності і ціннісним аналізом. Передусім перевіряють відомі або швидко знайдені можливості дії щодо їх ціннісних висновків, які могли би бути нейтралізовані завдяки цілі. Якщо ця перевірка виявляється незадовільною через непродуктивність нейтралізації, коливаються назад до аналізу придатності й намагаються виявити, звертаючись до цілі, нові придатні можливості, які мають тільки такі побічні наслідки, нейтралізація яких є прийнятною. Це перестрибування триває доти, доки не буде досягнуто рівня претензій стосовно побічних наслідків або цей рівень не буде змінено. Як приклад для моделі прийняття рішення, яка виявляє увагу до обмеженої людської здатності до перевірки подібної структури повторення, пор. Cyert/Feigenbaum/March, с. 81-95. Див. також Cyert/March, 1963, с.83 і далі. Схоже Dill, 1962, с. 29-48 (34 і далі). Також розповсюджуються переваги подібної техніки повторювання у програмуванні електронних пристроїв щодо опрацювання даних. Загальноприйнятне зображення процесів прийняття рішення порівняно з цим працює досі з припущенням єдиноразової й повної перевірки в усіх зупинках; див., напр., Stahlmann, с. 80 і далі.

49 Це поняття повинне вказувати на сутнісний логічний наслідок: те, що, якщо зустрічаються ці міркування, слід також теорію права переробити з різновиду етики на структурну теорію системи суспільства. Ґрунтовні розробки в цьому напрямі знаходимо у Santi Romano, L'ordinamento giuridico. Studi sul concetto, le fonti e i caratteri del diritto, I, Pisa 1918.

50 Це основоположне розуміння, як відомо, повертається до Emile Durkheim, De la division du travail social, 7-е видання Paris 1960 (вперше 1893). Після нього цим колом питань займався, передусім, Парсонс, якому подальші розробки завдячують більше, аніж це може бути доведено в кожному окремому випадку. Див. як продовження мислення в Дюркгеймовому руслі особливо: Talcott Parsons, Durkheim's Contribution to the Theory of Integration of Social Systems. У: Kurt H. Wolff (Hrsg.), Emile Durkheim 1858-1917, Columbus Ohio 1960, S. 118-153 (особл. 130 і далі).

51 Ця ідея головно розроблялася для випадку з грошима в господарсько-науковій дискусії щодо поняття ліквідності услід Джонові М. Кейнсу (John M. Keynes). Пор особл. Andreas Paulsen, Liquidität und Risiko in der wirtschaftlichen Entwicklung, Frankfurt/M.-Berlin 1950; Günter Schmölders, J. M. Keynes Beitrag zur ökonomischen Verhaltensforschung. In: G. Schmölders/R. Schröder/H. St. Seidenfus, John Maynard Keynes als “Psychologe”, Berlin 1956, S. 7-24 (8 і далі); Його ж, The Liquidity Theory of Money. Kyklos 13 (1960), S. 346-360; Krüsselberg, aaO, S. 127 і далі. Вона має, втім, значущість рівноправно для випадку влади й далі, що важче зрозуміти, а втім – і для випадку утворення почуттів, оскільки фіксація почуття також характеризується високою байдужістю щодо прихованих аспектів, і вона є передбаченням, яке спричиняє позитивно чи неґативно свою власну реалізацію, а тому перетворюється на еквівалент впевненості.

52 У своїх основних рисах ця концепція, як і деякі з використаних у подальшому прикладів завдячують Талкотові Парсонсу. Німецькою див. головно: Talcott Parsons, Die jüngsten Entwicklungen in der strukturell-funktionalen Theorie. Kölner Zeitschrift für Soziologie und Sozialpsychologie 16 (1964), S. 30-49 (37 і далі), де обрано німецький переклад “мов управління”; далі релятивно розгорнуті застосування у його ж, On the Concept of Influence. Public Opinion Quarterly 27 (1963), S. 37-62 (38 і далі).

53 Пор. щодо цього Horst Albach, Investition und Liquidität, Wiesbaden 1962.

54 А саме як водночас у трьох вимірах генералізований вплив. Щодо цього ближче Luhmann, aaO, 1964 a, S. 123 і далі.

55 Див. відповідну інтерпретацію Фройдового механізму-задоволення у Talcott Parsons, Social Structure and Personality, New York-London 1964, S. 116 і далі.

56 Цю свободу від зовнішніх ціннісних зв’язків, що їй можуть сприяти генералізовані медіа, нерідко приймають як арґумент свободи від цінностей для тих наук, які застосовують ці медіа. У соціології бюрократії Макса Вебера ця ідея відіграє важливу роль. Як спробу обґрунтувати свободу від ціннісних суджень господарських наук у царині “в собі нейтральних” засобів див. Rittig, aaO, S. 79-102. Слідувати від релятивної, ціннісної незалежності від навколишнього світу певних систем дії до свободи від ціннісних суджень науки, звісно, не є безумовно логічно.

57 Обидва виміри, звісно, не можна повною мірою розмежувати. Чим загальнішу й багатозначнішу мету обирають, тим розмаїтіші за змістом впливи вона дозволяє помислити. Тому в рамках неясно уявлюваних загальних цілей можливо також все більше таких переміщень проблемних позицій, які слід було би довести точнішою цільовою концепцією як зміною цілей. Чим важливіше зберігати систему, чим більше інвестують, чим менш раціональним стає розвиток щодо конкурсу і заснування нової організації, тим гнучкішими мають бути сформульовані системні цілі – чи вони невизначені, чи вони інституалізовані здатними до змін.

58 Пор. с. 189 і далі.

59 Це розуміння, що специфікація цілей є нібито змінною, для якої, відповідно до обставин, осмисленими можуть бути різні цінності, змінює давнішу тезу вчення про організації, що цілі завжди повинні бути визначені “настільки ясно, наскільки можливо”. Як приклади пояснюваного застосування класичної тези, що завдяки ясній дефініції цілей вже ніби практично досягнуто успіху, див. Marshall E. Dimock, The Executive in Action, New York-London 1945, S. 54. Нове розуміння визначеності в цілях як змінної виявляємо, наприклад, у Bowen, aaO, S. 16; Victor A. Thompson, The Regulatory Process in OPA-Rationing, New York 1950, S. 202 і далі; James D. Thompson / Frederik L. Bates, Technology, Organization, and Administration. Administrative Science Quarterly 2 (1957), S. 325-343 (327 і далі); Mayntz, aaO, 1963, S. 66 і далі; Scott, aaO, S. 492 і далі; Gross, aaO, 1964, S. 494 і далі; Katz/Kahn, aaO, S. 266 і далі; W. Keith Warner/A. Eugene Havens, Goal Displacement and the Intangibility of Organizational Goals. Administrative Science Quarterly 12 (1968), S. 539-555. При цьому не лише визнається, що уточнити системні цілі за певних обставин важче або взагалі неможливо, але також і те, що це стає шкідливо, що, отже, невизначені цілі обіцяють натомість певні переваги.

60 Пор. її критику вище: розділ 3, параграф 5.

61 Для проблеми кредитоспроможності й, відповідно, ліквідності пор. Th. Weiler, Einordnung der Finanzierung in den Rahmen der Betriebswirtschaftslehre. Zeitschrift für Betriebswirtschaft 32 (1962), S. 142-164, а також перспективи розв’язання для моделі зі здійсненням одночасного планування виробництва та фінансового планування, Albach, aaO, 1962. Добре знана також проблема мотивації до праці й людських спрямувань. З двадцятих років вона здійснила такий поворот соціально-наукового дослідження виробництва, що література про нього не потребує огляду. Тут література з проблем виробництва та ведення господарства майже завжди залишає непов’язаними між собою “господарське” та “соціальне” спрямування. Пор. дещо у Konrad Mellerowicz, Allgemeine Betriebswirtschaftslehre, Bd. I, 10. Aufl. Berlin 1958, S. 32 і далі, 47 і далі, 55 і далі; Lohmann, aaO, S. 269; Gutenberg, aaO, S. 182.

62 Наскільки достатнім є принцип максимізації прибутків як нібито загальної цільової формули приватногосподарського підприємства, попри всі заперечення цих вимог, дослідити тут належним чином неможливо. Як єдиний принцип він, звісно, є занадто не визначеним, оскільки зовсім не надає роз’яснень щодо належних засобів. У цьому сенсі “прибуток” є мислимо неналежною ціллю. Крім того принцип максимізації прибутків має той недолік, що є не лише принципом раціоналізації, а й при цьому водночас хоче бути правилом розподілу для надлишку. Він вимагає, що всі зв’язки системи з навколишнім світом повинні проходити диференційне обчислення щодо граничних цінностей, крім зв’язку з власником, який отримуватиме за цього увесь прибуток. Цілком незалежно від проблем обрахунку, які з цим пов’язані, втім, постає питання, чи це правило розподілу саме є раціональним і чи є раціональним його нерозривна єдність із принципом раціоналізації системи. Наступні роздуми у Bendixen, aaO.

63 Розділ 3, параграф 2.

64 Особл. цікавою є позиція з цього питання Barnard, aaO, S. 19 і далі, 55 і далі, 136 і далі, чию працю тут представлено, як і звична м’якість, хоча сам Барнард не має повної ясності щодо логічних наслідків своїх понять. Бернард розрізняє (ефективність – англ..) – чисте ціледосягнення – і (достатність – англ..) як оцінка побічних наслідків, які незалежно від ціледосягнення можуть задовільно або ж незадовільно траплятися, без того, щоби, як уже звично, позначати прагнення оптимальних розв’язань. Один з багатьох аспектів цього розрізнення полягає в тому, що він передбачає, що цілі визначено надто специфічно, щоби бути достатньою підставою для прийняття рішень для системи, так що в завдяки їм у собі нейтралізованому просторі побічних наслідків має бути знову встановлено критерій прийняття рішень. Цей вторинний критерій, за Барнардом, вже ясно приводить до системної моделі.

65 Щодо цього див. головно Dewey, aaO, 1927, особл. S. 12 і далі, який у ній відбиває провідну відмінність публічного і приватного діяння. Логічні наслідки публічного управління оприявнює Edward C. Banfield, Ends and Means in Planning. Inter­national Social Science journal 11 (1959), S. 361-368; mit Berichti­gungen neu gedruckt in: Sidney Mailick/Edward H. Van Ness (Hrsg.), Concepts and Issues in Administrative Behavior, Englewood Cliffs, N. J. 1962, S. 70-80.

66 Утім див. також влучне послаблення цієї позиції, яке пропонує aaO, 1955 a, S. 121 і далі. Управлінцю було би потрібно не намічені під час планування наслідки поза його горизонтом завдань брати до уваги, а вже коли вони фактично настали би. Подібне право (спочатку бити, а потім лікувати) навряд чи може бути виправданим, сумнівною також видається раціональність цього розв’язання.

67 Пор. щодо цього вище с. 88 і далі.

68 Щодо цього ближче: Luhmann, aaO, 1965 a, 148 і далі und його ж, Politische Planung. Jahrbuch für Sozialwissenschaft 17 (1966), S. 271-297.

69 Пор. щодо цього Wolff, aaO, 1962, S. 128 і далі.

70 Philip Selznick, TVA and the Grass Roots, Berkeley-Los Angeles 1949, і Burton R. Clark, Adult Education in Transition. A Study of Institutional Insecurity. University of California Publications in Sociology and Social Institutions 1, 2 (1956), S. 43-202, як і його ж, Organizational Adaption and Precarious Values. A Case Study. American Sociological Review 21 (1956), S. 327-336.

71 Пор. щодо цього близьке розуміння у David B. Truman, The Governmental Process. Political Interests and Public Opinion, New York 1951, 8. Druck, 1962, S. 463 і далі, який, однак, вбачає активнішу роль управління: завдяки невизначеному цілепокладанню йому доводиться впливати на навколишній світ пропагандистськи.

72 Див. щодо цього описану Clark, aaO, 1956 “service orientation” (з англ. орієнтацію на службу) організації щодо освіти дорослих, через які запропонований курс спрямовувався на побажання публіки й число учасників, які записалися, а не на програмні навчальні цілі. Це означає, з внутрішньої позиції, що управління – а не педагоги – бере гору у встановленні програми. Пор. щодо цього також доповідь ZaldlDenton, aaO щодо відповідного пом’якшення цільової концепції добровільних спілок – зумовлену тут необхідністю здобувати та утримувати членів, а отже, водночас зумовлену ненадійною підтримкою навколишнього світу.

73 Цей приклад для організацій без цілі обирає також Biddle, aaO, S. 164 і далі.

74 Щодо цього добре: Nokes, aaO. Поряд з цим професійним ущільненням ситуації особливо впадають у вічі у Сполучених Штатах також тенденції до “демократизації” школи, що означає: учні визначають, що вони хочуть вивчати й чітко формують завдяки виявленню свого інтересу обличчя навчальних закладів. Див. щодо цього, напр., David Riesman, Constraint and Variety in American Education, Lincoln/Nebr. 1956, S. 107 і далі; Clark, aaO, 1960; Martin Trow, The Democratization of Higher Education in America. Europäisches Archiv für Soziologie 3 (1962), S. 231-262.

75 Див. щодо цього розрізнення цих обох основних стратегій вище с. 183 і далі.

76 Можна це висловлювання сформулювати також інакше: для складних системних досягнень непридатна форма добровільних об’єднань, оскільки останні потребують своєї цілі для мотиваційних функцій і тому їх доводиться розуміти так, щоби не передбачати жодного внутрішнього поділу праці в раціоналізації. З цієї позиції ми вже на с. 139 і далі зіштовхувалися з проблематикою добровільних об’єднань. Тут особливо повчально: Ivan Vallier, Structural Differentiation, Production Imperatives and Communal Norms. The Kibbutz in Crisis. Social Forces 40 (1962), S. 223-242. Дослідження стосується заміни системи, побудованої на дифузному щодо цілей спільному житті членів, на специфічні щодо цілей вимоги досягнень у новоствореному диференційованому суспільному ладі й показує, як завдяки цьому неодмінно зростає складність системи й удосконалюються цілі, які можуть нести внутрішню диференціацію та раціоналізацію.

77 Чи можна щодо цього від ясно осягнутих групових цілей очікувати загалом сильнішої мотивації, ніж від неясних цілей – результати, отримані Bertram H. Raven / Jan Rietsema, The Effects of Varied Clarity of Group Goal and Group Path upon the Individual and his Relation to his Group. Human Relations 10 (1957), S. 29-45; схоже March / Simon, aaO, S. 42, здаються мені сумнівними. Принаймні за посилення мотивації відіграють крім того свою роль забагато інших чинників, ніж можна було би за цих закономірностей допустити практично. Див. також ґрунтовну критику у Irle, aaO, S. 94 і далі.

78 Див. щодо цього також поняття й показ “clects” (з англ. клектів) у Fred W. Riggs, Administration in Developing Countries. The Theory of Prismatic Society, Boston 1964, особл. S. 164 і далі, з тезою, що добровільні групи інтересів з релятивно широкими, не лише господарськими цілями вимоги до своїх членів особливо характерні для ще не повністю диференційованих країн, які розвиваються.

79 Для пояснення цього впливу суперечності специфічно щодо цілей і дифузно щодо цілей структурованих спілок залучають головно дослідження Richard L. Simpson/William H. Gulley, Goals, Environmental Pressures, and Organizational Characteristics. American Sociological Review 27 (1962), S. 344-351. Див. також твердження Seymour M. Lipset/Martin Trow/James S. Coleman, Union Democracy, Glencoe/Ill. 1956, S. 407, 415 і далі, у зв’язку з чим у профспілках з широко сформульованими цілями їх члени прагнуть більшого впливу на керівництво профспілок, так що в таких профспілках легше зберігати “профспілкову демократію” й легше долати апатію членів.

80 Див. щодо цього вище с. 190 і далі.

81 Див., напр., Maxwell Jones, The Therapeutic Community, New York 1953; Earl Rubington, Organizational Strains and Key Roles. Administrative Science Quarterly 9 (1965), S. 350-369. Наступні посилання нижче у прим. 90.

82 Див. щодо цього показ різноманітних key roles (з англ. провідних ролей), завдяки яким радники у притулку для алкоголіків намагаються виконати на різні лади їхні завдання, у Rubington, aaO.

83 Див. головно Gideon Sjoberg, Contradictual Functional Requirements and Social Systems. The Journal of Conflict Resolution 4 (1960), S. 198-208.

84 Пор., напр., Albert K. Cohen, On the Place of “Themes” and Kindred Concepts in Social Theory. American Anthropologist 50 (1948), S. 436-443; Emilio Willems, Innere Widersprüche im Gefüge primitiver Kulturen. Kölner Zeitschrift für Soziologie und Sozialpsychologie 8 (1956), S. 206-223; Florence R. Kluckhohn / Fred L. Strodtbeck, Variations in Value Orientations, Evanston/Ill.-Elms-ford/N. Y. 1961.

85 Див. замість інших Lewis A. Coser, The Functions of Social Con­flict, Glencoe/Ill., 1956; Robert A. LeVine (Hrsg.), The Anthropology of Conflict. The Journal of Conflict Resolution 5 (1961), S. 3-108; Ralf Dahrendorf, Gesellschaft und Freiheit. Zur soziologischen Analyse der Gegenwart, München 1961, S. 112 ff., 197 і далі.

86 Окремі приклади з нової літератури: Simon / Smithburg / Thompson, aaO, S. 433 і далі; March / Simon, aaO, S. 113 і далі; William J. Goode, A Theory of Role Strain. American Sociological Review 25 (1960), S. 483-496; Bernard H. Baum, Decentralization of Authority in a Bureaucracy, Englewood Cliffs/N. J. 1961, passim, z. B. S. 150 і далі; Litwak, aaO, S. 314 і далі; Oscar Grusky, Managerial Succession and Organizational Effectiveness. The American Journal of Sociology 69 (1963), S. 21-31; Kahn / Wolfe / Quinn / Snoek, aaO; William R. Catton, Jr., Unstated Goals as a Source of Stress in an Organization. Pacific Sociological Review 5 (1962), S. 29-35; далі більш цитовані нижче (прим. 90) дослідження щодо в’язниць та лікарень.

87 Див. щодо цього Cyert/March, aaO, 1959, S. 87 і далі und aaO, 1963; Blau, aaO, 1964, S. 320.

88 На розчленовану завдяки цьому проблематику логіки, яка може опрацьовувати нормативні тези і для цього потребує подвійного заперечення (а саме змісту висловлювання і його характеру допущення, досвіду дії), було би лише вказано. Пор. ґрунтовно Georg H. von Wright, Deontic Logic. Mind 60 (1951), S. 1-15, і його ж, On the Logic of Negation. Societas scientiarum Finnica, Commentationes physico-mathematicae XXII, 4, Helsinki 1959. Попри цю можливість подвійного заперечення нелегко вирішити, коли цінності або цілі взагалі є логічно суперечливими. Так, суттєва відмінність полягає в тому, чи слід робити висновок щодо суперечливості лише тези типу “А є цінністю та не-цінністю” чи також тези типу “А є цінністю і не-А є цінністю”. Наприклад, чи не буде висловлювання “добре, що мій будинок пофарбовано білим” суперечити саме по собі висловлюванню “добре, що мій будинок пофарбовано зеленим”, хоча обидва не можуть існувати водночас. Див. щодо цього Everett W. Hall, What is Value? An Essay in Philosophical Analysis, London 1952, S. 181 і далі. Чи є суперечність, залежить завжди від логічної системи, яка визначає такі поняття “належного” й вирішує, чи притаманна їм і наскільки притаманна їхня винятковість.

89 Пор. також відмінність прямих і опосередкованих колізій між двома цілями у Kaufmann, aaO, 1936, S. 95 і далі. Схоже Gäfgen, aaO, S. 88.

90 Див. головно Oscar Grusky, Organizational Goals and the Behavior of Informal Lea; Його ж The American Journal of Sociology 65 (1959), S. 59-67; Його ж, Role Conflict in Organization. A Study of Prison Camp Officials. Administrative Science Quarterly 3 (1959), S. 452-472; Donald R. Cressey, Contradictory Directives in Complex Organizations. The Case of the Prison. Administrative Science Quar­terly 4 (1959), S. 1-19; Його ж (Hrsg.), The Prison. Studies in Institutional Organization and Change, New York 1961; Mayer N.Zald, Power Balance and Staff Conflict in Correctional Institutions. Administrative Science Quarterly 7 (1962), S. 22-49; схожі проблеми спостерігалися у психіатричних закладах, і навіть у загальних лікарнях. Для впливів на їх організаційну структуру пор, напр., William R. Rosengren, Communication, Organization, and Conduct in the “Therapeutic Milieu”. Administrative Science Quarterly 9 (1964), S. 70-90; див. далі Thomas J. Scheff, Differential Displacement of Treatment Goals in a Mental Hospital. Administrative Science Quarterly 7 (1962), S. 208-217; і Rubingston, aaO.

91 Пор. щодо цього Braybrooke/Lindblom, aaO; und Lindblom, aaO, 1965, і далі вже розглянуте на с. 49 і далі.

92 З цієї позиції було опрацьовано розташування множини одночасно недосяжних запланованих цілей у радянській плановій системі та множину суперечливих директив щодо прийняття рішень у ранній іспанській колоніальній державі у Andrew G. Frank, Goal Ambiguity and Conflicting Standards. An Approach to the Study of Organization. Human Organization 17 (1958-59), S. 8-13, відп. у John Leddy Phelan, Authority and Flexibility in the Spanish Imperial Bureaucracy. Administrative Science Quarterly 5 (1960), S. 47-65. Пор. щодо цього далі Ralph H. Turner, The Navy Disbursing Officer as a Bureaucrat. American Sociological Review 12 (1947), S. 342-348.

93 Так, у окремих випадках можна дискутувати, чи не ліпше було би за суперечливого цільового спрямування замість однієї створювати дві різні організації. У господарстві подібні міркування проти високої міри специфікації щодо цілей зустрічаються тут і там. Також для університетів це питання могло би стати актуальним тією мірою, якою їхні обидві головні цілі – навчання й дослідження – починають у своєму розвитку суперечити, хоча саме тоді дехто говорить, що цю суперечність слід підтримувати як наріжний камінь академічної свободи, оскільки вона ускладнює контроль над досягненнями, централізацію компетенцій щодо прийняття рішень і міцно укорінює функціонально необхідну децентралізацію.

94 Щодо цього також окремі зауваження у Banfield, aaO, 1959. Пор. також Renate Mayntz, Die soziale Organisation des Industriebetriebes, Stuttgart 1958, S. 55, і як характерні дослідження окремих випадків, напр., Clark, aaO, 1960, S. 167 і далі або Joseph Bensman/Israel Gerver, Crime and Punishment in the Factory. The Function of Deviance in Maintaining the Social System. American Sociological Review 28 (1963), S. 588-593. Для старого вчення про організації на противагу цьому мала значущість свобода від суперечностей для критеріїв прийняття рішень як така, що не потребує подальшого обґрунтування, вимога хорошої організації. Див. замість інших Harrington Emerson, The Twelve Principles of Efficiency, New York 1919, S. 59 і далі. Це, передусім, пов’язано з тим, що старе розуміння систем організацій використовували тільки внутрішньо. Лише залучення проблематики навколишнього світу дало змогу побачити, що вмонтування суперечностей у структуру організацій може мати хороший смисл.

95 За Nach Drucker, aaO, S. 81, 113 і далі, завдяки “здатності судження”. Схоже Vickers, aaO, 1965. Однак слід сподіватися, що є й інші можливості, раціональність яких можна ліпше роз’яснити.

96 Щодо функціональної еквівалентності і складного стосунку формального способу прийняття рішень щодо конфліктів і неформальних бюрократичних міжусобиць та технік впровадження в життя пор. Luhmann, aaO, 1964 a, S. 239 і далі, 262 і далі.

97 Див. вище с. 168/9.

98 Пор. с. 24 і далі та с. 193 і далі.

99 Пор. щодо цього Talcott Parsons, Evolutionary Universals in Society. American Sociological Review 29 (1964), S. 339-357. Небезпека цього уявлення очевидна. Тому вона повинна використовуватись завжди лише як гіпотеза до її спростування.

100 Див. щодо цього використання розмежування в часі між каузальними чинниками як “стратегію щодо знаходження правильностей” у Peter R. Hofstätter, Erfahrung und Erwartung. In: Aspekte sozialer Wirklichkeit, Sozialwissenschaftliche Abhandlungen. Hrsg. von der Hochschule für Sozialwissenschaften Wilhelmshaven, Heft 7, Berlin 1958, S. 155-172 (160).

101 Це розрізнення не можна замінити розрізненням між визначеними й невизначеними цілями, яке ми використовували у третьому параграфі цього розділу. Одноразові цілі можуть бути дуже невизначеними. Таке часто зустрічають у політичних цілях типу “нове з’єднання”, “розвиток”, “світова революція”. Повторювані цілі на противагу цьому можуть бути ясно визначеними, якщо йдеться щодо чогось на кшталт поточного виробництва холодильників визначеного типу.

102 Див., напр., Gutenberg, aaO, 1965, S. 235 і далі; Alvin W. Gouldner, Patterns of Industrial Bureaucracy, Glencoe/Ill. 1954, S. 162 і далі; Gehlen aaO, 1956, S. 47 і далі; Thibaut / Kelley, aaO, S. 130 і далі.

103 Щодо цього наявний переконливий матеріал у гідному уваги дослідженні Burns/Stalker, aaO. Див. також Rosengren, aaO, зі схожими результатами. Тоді система, втім, не розпадається на просто пов’язану низку рішень для окремих випадків. Вона залишається системою та як така робить – якщо також завдяки інакшій структурі – свій внесок до редукції складності. Звісно, не є безпечною тенденція Бьорнса та Стакера ідентифікувати вертикальну комунікацію з формальною й горизонтальну з неформальною – і цією мірою (!) здатною до пристосування – комунікацією. Імовірно, прямо навпаки, ієрархічна комунікація більше придатна компенсувати труднощі фіксації цілей і налаштовувати систему на швидкозмінні стани навколишнього світу й на завчасно не передбачувану складність, ніж горизонтальна комунікація, чи була би вона сформована завдяки емоційно інституалізованим очікуванням щодо поведінки, чи завдяки формальним кондиціональним програмам. Див. щодо цього також Friedrich Weltz, Vorgesetzte zwischen Management und Arbeitern, Stuttgart 1964.

104 Пор. вище с. 101 і далі.

105 Див. щодо цього вже Sigwart, aaO, 1889, S. 24-67 (59) з тезою, що стосовно необхідної більшості причин каузальні закони завжди можна лише сформулювати гіпотетично (отже, кондиціонально). Також знаменита супутня формула всіх каузальних законів “ceteris paribus” (з лат. за тих самих інших [умов]) є, по суті, нічим іншим, як наданням загального зумовлення.

106 Отже, аж ніяк не слід робити висновок, що наявне більш або менш об’єктивне пізнання навколишнього світу в тому сенсі, що для визначених ознак довкілля наявна дуже висока ймовірність, що інші системи їх прийматимуть у той самий спосіб і в той самий спосіб їх опрацьовуватимуть. Є низка фактів, що людські організми подібні одне до одного й культурно більш або менш узгоджено “запрограмовані”. Але пов’язаний із системою каузальний потенціал навколишнього світу зважає, звісно, для не зв’язаних інстинктами людей не на ці типово об’єктивовані ознаки, хоча тут також є релятивно генералізований збудник діяння (напр., різні види підстав для страху чи культурної рутини).

107 Свобода і зв’язаність стосовно причин і впливів мусять, звичайно, бути взаємно узгодженими, оскільки повна свобода вибору причин, а відповідно – впливів діяння робила би ілюзорним зв’язування в іншому, за обставинами, напрямку. Якби одружений чоловік був цілком вільним щодо того, за що він відповідає, лікарня повною мірою вільна в тому, що чинить з дорученими їй хворими, не було би жодного сенсу інституалізувати підстави для дії.

108 Див. щодо цього поняття мультистабільної системи у Ashby, aaO, 1952, особл. S. 136 і далі, 153 і далі – важливе, передусім, завдяки опрацюванню позиції прискорення реакції завдяки внутрішній диференціації.

109 Головною проблемою при цьому є пізнати прецедентний вплив прийняття рішень для окремого випадку й обмежити ґарантовано безпечними шляхами, не пошкодивши відкритість майбутнього для норм. Рішенню судді це вдається завжди лише більш або менш добре. Більш ранньому Імперському верховному суду це загалом вдавалося ліпше, ніж сучасному Вищим державним судам Німеччини, які намагаються йти назустріч збільшуваній потребі у правовій безпеці завдяки керівним принципам, основоположним рішенням, і при цьому не дуже переймаються, що не чинять самокоректури, як це робить законодавець щодо інституалізованих форм, а тому не надто можуть брати на себе остаточні рішення.

110 Див. щодо цього вже цитоване дослідження “open door college” (з англ. коледжу відкритих дверей) у Clark 1960. Коледж не зміг розвинути ані ясних цілей, ані селективних критеріїв для допуску студентів (отже, кондиціональні програми для своїх найважливіших зв’язків з навколишнім світом). Однак, саме тому він виявився також нездатним розвивати гідну згадки власну автономію, по-особливому витісняв зовнішні і внутрішні проблеми й не через свій рівень досягнень, а саме лише через неминучу підтримку навколишнього світу, оскільки саме завдяки цій своєрідній проблематиці здійснював визначену функцію обережного охолодження невдах, знаходив функцію, яка мала залишатися латентною й не могла бути реалізована офіційною програмою. Отже, наявні, як показує цей приклад, ще інші еквіваленти цілераціональності – тут це пристосування до навколишнього світу через латентні функції.

В ориґіналі – “input/output” (англ.). Очевидно, Луман має на увазі терміни теорії комп’ютерного програмування “вхід у програму”, “вихід з програми”, а не будь-які “вхід” і “вихід”. У ролі програми виступає сама система (прим. пер.).

111 Вихідне застосування цього поняття в макроекономічній теорії, яка звертається до Леонтьєва (Leontief), залишимо тут як особливість поза розглядом. Його сучасний широкий вплив, задокументований водночас обсягом застосування в системній теорії, можна виявити у множині даних із зовсім різних наук. Див., напр., Karl W. Deutsch, On Communication Models in the Social Sciences. Public Opinion Quarterly 16 (1952), S. 356-380; Knox, aaO, S. 144 і далі; David Easton, An Approach to the Analysis of Political Systems. World Politics 9(1957), S. 383-400; Його ж, A Framework for Political Analysis, Englewood Cliffs/N. J. 1965; Його ж, A Systems Analysis of Political Life, New York-London-Sydney 1965; Argyris, aaO, 1960, S. 248 і далі; Riggs, aaO, 1957, S. 23-110 (особл. S. 95 і далі); John T. Dorsey, A Communication Model for Administration. Administrative Science Quarterly 2 (1957), S. 307-324; Rüssel L. Ackojf, Towards a Behavioral Theory of Communication. Management Science 4 (1958), S. 218-234; Stogdill, aaO, S. 13 і далі, 196 і далі, 278 і далі; Gabriel A. Almond, Introduction. A Functional Approach to Comparative Politics. In: Gabriel A. Almond/James S. Coleman (Hrsg.), The Politics of the Developing Areas, Princeton/N. J. 1960, S. 3-64; Talcott Parsons / Neil J. Smelser, Economy and Society, Glencoe/Ill., 1956; Parsons, aaO, 1960 a, S. 59 і далі; Optner, aaO, S. 3 і далі; P. G. Herbst, A Theory of Simple Behavior Systems: Human Relations 14 (1961), S.71-94, 193 bis 293; Lee O. Thayer, Administrative Communication, Homewood/Ill. 1961; Kennedy, aaO, 1962, S. 25-52, Rice, aaO, S. 16 і далі, 198 і далі.

112 Пор. вище с. 29 і далі.

113 За аналогічно вибудованою думкою зводить Arnold Gehlen, Der Mensch. Seine Natur und seine Stellung in der Welt, 6. Aufl. Bonn 1958, S. 350 і далі, релятивну незалежність людської здатності до дії від специфічних спонук, отже специфічних каузальних напрямів, до шансу “зміни керування” людськими функціями, що як рука око, так і око руку веде й це керування в реалізації дії може бути змінено. У вченні про економіку та організацію виробництва з’являється схоже розуміння у формі мислення за умов “дефіциту”: тій царині планування, а отже і тій системній межі, слід надати перевагу, яку забезпечують використання такого дефіциту наявними потужностями виробництва. Пор. Gutenberg, aaO, 1965, S. 162 і далі.

114 Господарсько-виробниче значення зв’язку “інпут/аутпут” як функції виробництва дуже близько від цього уявлення; тоді воно містить у собі каузальний зв’язок, його відкритість проблемам у двох напрямках і здатність до заміни каузальних чинників залежно від цього базового зв’язку; воно спирається завдяки цьому на свою модель раціоналізації. Її інтерпретація як необхідності оптимізувати реляцію “ціль/засіб” придатна, звісно, лише для специфічних, панівних завдяки спеціальній межі аутпуту організацій. При цьому йдеться не про єдину можливість раціоналізації функції “інпут/аутпут”, але щодо звуженої у специфічному сенсі моделі прийняття рішень, яка лише за визначених передумов навколишнього світу розв’язує системні проблеми, а отже, є раціональною. Утім можливість, яка розташовує плідну господарсько-виробничу теорію в ширшій системній теорії раціоналізації за схемою “інпут/аутпут”, вказує на здатність до прийняття обох підходів мислення. У вченні про економіку й організацію виробництва йдеться, попри біологію, про слідування якнайретельніше опрацьованій теорії “система/навколишній світ”. Систематична побудова класичних зображень вчення про економіку й організацію виробництва спрямована на розрізнення функцій виробництва (придбання вихідних матеріалів, виробництво, збут, фінансування), розмежування яких відображає різні навколишні світи системи виробництва. Див., напр., стислий нарис у Lohmann, aaO, S. 23. При цьому виробництво слугує як суто внутрішня (звісно, лімітована завдяки технологічному навколишньому світові виробництва) функція, як пункт перетину всіх зусиль щодо раціоналізації. Це стає особливо ясно у зображенні Gutenberg, aaO, 1965, S. 146 і далі, 286 і далі. Звісно, вчення про економіку й організацію виробництва досі зберігає, серед іншого, прагнення до “оптимальних” результатів, і це означає, що воно, оскільки завжди можна максимізувати або відповідно мінімізувати лише специфічні реляції, завдяки типові його моделі прийняття рішення надає нерівного значення різним межам навколишнього світу виробництва. Це має значення не лише для диференціального обчислення, але й для лінійного програмування.

115 Щодо цього ближче Luhmann, aaO, 1965 a, S. 136 і далі.

116 Як приклад для моделі організацій, що так бере до уваги заміну проблемного пункту небезпеки (звісно, виходячи з інших співвіднесених понять), пор. Thompson, aaO, 1964.

117 Див. замість інших Simon, aaO, 1960, S. 6.


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет