Якщо замінити питання про сутність цілі питанням про функцію визначення цілі, виходимо на філософськи І науково-теоретично неп
жүктеу/скачать 159.99 Kb.
|
| 4. Міра чіткості визначення цілей
Визначення цілі після того, що до цього моменту про нього знаємо, не є саме по собі ґарантією результату, що вже казати про те, що не є чистим актом пізнання, який вказує на наперед заданий самозрозумілий порядок у сенсі старої формули: ex se patet, quod optatur (з лат. відкривати з бажаного). Правильні цілі не лежать на вулиці. Щоби їх встановити, необхідна у більшості випадків нелегка ризикована ініціатива, внутрішньосистемний процес прийняття рішення, який дозволяє власне раціоналізацію, без можливості орієнтуватися при цьому на наперед задані цілі. Вільний простір цього процесу визначення цілей є певного разу відкривається завдяки можливості вибору змістовно різних цілей. Теоретично він поширюється разом з каузальною схемою в нескінченне, хоча нечасто трапляється, що система від опіки над осиротілими дітьми переходить до підприємства з вирощування суниці. Радикальна зміна цілей пов’язана щонайменше з ліквідацією й перезаснуванням, оскільки навряд чи мало би сенс, натомість було би лише тягарем зберігати ідентичність системи. Поруч з роздумами щодо вибору цілей, який розгортається передусім, якщо уявляти цілі як диспоновані, більше практичне значення має імовірно інший вимір вільного простору прийняття рішення, а саме вибір міри чіткості формулювання цілей57. Вище ми вже визначили58, що ціль може виконувати функцію координуючої генералізації у два діаметрально протилежні способи: завдяки абстракції щодо специфічного впливу при індиферентності щодо інших наслідків діяння або ж завдяки змістовній генералізації до невизначено спокійного уявлення щодо бажання, яке може бути цілком відкритим, щодо шляхів, які ведуть до цілі, та їх вибору. Між обома цими крайнощами, які слід розуміти не як дихотомію, а як межові позначки даного виміру, лежать розумні можливості. Всередині змістового спрямування цілей може формулювання цілей варіюватися у своїй всезагальності та багатозначності59. Тому цілі не є (як наголошує, наприклад, кібернетична теорія цілей60) завжди ясно уявлюваними емпіричними впливами діяння на кшталт (такого, що слід посадити) фруктового дерева в садочку, але натомість змінними, чию ясність і наближеність до дії можна змінити всередині всезагального смислового напряму і, можливо, змінити від одного конкретного рішення до іншого. Вже та здатність цілі до повторного використання, яку передбачає також і кібернетика, вимагає мінімум абстрагування від конкретних умов. Залишаючися з нашим прикладом, у своєму садочку можна визначатися також завдяки краєвидові з вікна помешкання, або завдяки очікуваному врожаєві, або невдоволенню сусідів і ставити собі за ціль красу, корисність або мир чи ворожнечу. Зазвичай при цьому представляють ближню ціль як засіб до далекої цілі. Однак це вже є певною інтерпретацією цільових змінних, які ми ще хочемо дослідити і які тому не можна класти в основу нашого дослідження. Нам слід передусім перевірити концепцію специфікації цілей як змінну й за допомогою нашого бачення у складному зв’язку цільової функції виявити, які тактичні можливості і які проблеми-наслідки пов’язані з використанням цього вільного простору для варіацій. Варіація міри специфікації цілей є видом і способом, у які можуть бути комбіновані різні функціональні напрями визначення цілей. Лише оскільки цільовий принцип є еластичним у цьому сенсі, визначення цілей може переживатись як “суб’єктивне”, його можна сформулювати відповідно до ситуації навколишнього світу та його диференціювання й водночас достатньо невизначено внутрішньо, однак інструктивно й належно для диференціювання. Ці різні напрями посилання визначення цілей, які є частково суперечливими й не всі можна водночас оптимально реалізувати, вільно комбінувати лише завдяки тому, що цільовий принцип вимагає однієї шкали можливостей, яка дозволяє щоразу фіксувати точку цільової змінної на лінії від визначеного до невизначеного, точку, яка обіцяє в усіх відношеннях релятивно задовільні результати. Можливості, які просяться самі, залежать вирішальним чином від становища системи в навколишньому світі й наявності у розпорядженні генералізованих медіа розв’язання проблем. Якщо, як у випадку з приватним підприємцем, можна передбачати надзвичайно диференційований навколишній світ, системну ціль можна відповідно специфікувати, наприклад, щодо виробництва певних товарів придатної для збуту якості. Системна ціль мусить тоді, однак, “переживатися” (і цією мірою інституалізуватися) в загальному навколишньому світі; але вона не має отримувати повсюдно однакову оцінку і готову до пожертви підтримку. Досить, якщо продукт задовольнятиме прийнятне коло споживачів, спеціальний ринок, щоби система могла забезпечувати його потреби. В інституціях навколишнього світу при цьому передбачається не більше, ніж правовий порядок і грошовий механізм. Внутрішньо, звісно, подібної цільової формули, якою є підстава раціоналізації, аж ніяк не досить, оскільки вона є занадто специфічною, і через це система спрямовувалась би на занадто вузьку частину навколишнього світу. Не достатньо продукувати певні придатні для збуту товари настільки добре, наскільки можливо. Залежність від інших навколишніх світів, які не спроможні надавати підтримку у будь-якому обсязі грошей, головно від тих, хто надає капітал, і тих, хто працює, вимагає додаткової уваги до кредитоспроможності, ліквідності та мотивації до роботи. Ці види уваги не можна правильно опрацювати в цілераціональному напрямі процесу виробництва61, натомість можна вимагати їх врівноважування ширшими системними моделями62. Мірою такого врівноважування вчення про організацію виробництва мусить кориґувати чисту цілераціональність за допомогою моделі оптимізувальної раціональності – розв’язання, яке ми вище63 вже критично дискутували стосовно прагнень, щоби витіснити їх за допомогою моделі придатної системної раціональності64. Зовсім інакшою є ситуація політичної системи, особливо державної бюрократії. Управління державою в найширшому, враховуючи усі засоби примусу, сенсі слід чинити спільно з усім суспільством, і тому в надзвичайно складній, суперечливій ціннісній ситуації. Воно мусить, якщо бажає – як сьогодні самозрозуміло – розуміти себе як демократичне й соціально-державне, брати до уваги кожний ціннісно релевантний наслідок свого діяння, наскільки сягає його здатність приймати рішення. Воно принципово не може завжди здійснювати нейтралізацію наслідків, а отже – специфікацію цілей65. Тому немає сенсу особливо брати до уваги націлені наслідки, якщо на решту їх також треба зважати і кожен з них не користується a priori ціннісною перевагою66. Рівною мірою суверенітет держави є у прямій суперечності з цільовим принципом. Управління державою може, втім, виконувати численні окремі завдання, не присвячуючись, однак, специфічній цілі й не раціоналізуючись звідси. Тому дискусія щодо “державної цілі”67 не може з порожніх формул на кшталт “вимоги спільного добробуту” чи “дотримання громадських інтересів” або ж недостатніх часткових концепцій на кшталт ліберальної формули ґарантування свободи вивести у впорядковане правом спільне життя. Вже ці ліберальні формули, годі казати про точне визначення цілей, не можуть більше бути інституалізовані в довкіллі сьогодні. Їх побудовано занадто обмежено, щоби ґарантувати політичній системі підтримку її суспільного навколишнього світу, особливо владу та леґітимність для її прийняття рішень. Тому політична система змушена, щоби змогти активувати необхідну підтримку за допомогою своїх цілей, формулювати державні цілі так широко й багатозначно, що вони хоч і були придатні для консенсусу, але переставали діяти як внутрішні структури раціоналізації, поділу праці та контролю. Державні цілі, іншими словами, зарезервовано для ідеологічної функції; вони слугують у своєму глобальному охопленні не як програма прийняття рішення. На цій підставі політична система потребує вторинних критеріїв прийняття рішення – а проте не так, як приватне підприємство, через занадто високу специфікацію, а через недостатню специфікацію своїх цілей. Необхідні директиви прийняття рішення не можна знайти завдяки чистому внутрішньому для системи аналізу. Їх вибудовує зовнішньо державна бюрократія, однак досі внутрішньо політична система в ширшому сенсі, власне в передовій зоні політичного процесу, який утворює владу та погляди. При цьому державна ціль слугує спільному добробутові лише як правило зображення та полегшення обґрунтування; власні критерії є в цінності влади та консенсусу чинних програм. Такі політичні програми, отже, надають бюрократичний центр прийняття рішення для конкретизації державної цілі в різні способи, передусім через надання фінансів завдяки встановленню прав. Розмежування політики й управління68, централізація фінансів завдяки бюджетові і правова держава є, під цим кутом зору, процесами заміни щодо чистої цілераціональності. Вони компенсують підпорядковану функцію цільового принципу в політичній системі. Міркування контролю уможливлюють встановлення цієї тези. У країнах розвитку, у яких вдається просто інституалізувати релятивно добре конкурентну ціль господарчого розвитку країни як державну ціль, є не досяжна для нас висока міра специфікації цілей у політичній системі. Саме тому там відступають назад від політичних процесів публічного пошуку консенсусу, артикулювання та опосередкування інтересів, “демократичного” досвіду утворення поглядів. Рольове розмежування політики й управління та правова держава не здійснюються, натомість політична партія формулює у виконанні такої державної цілі преференції розвитку, за якими апарат управління свої плани будує й виконує, і прагне мобілізації населення у сенсі цих преференцій. Проблематика міститься в іншій осі, власне в тому, що цілераціонально konzipierte бюрократія може лише нелегко отримувати розв’язання в досі традиційно орієнтованому суспільстві, так що вона минає небезпеку стати внутрішньо корумпованою через зустрічні інституалізовані очікування – такі, як “дружні послуги”. Тому це вказує на межі інституалізації цільового принципу, який передбачає офіційні структури. Явним є значна зміна ступеня цієї інституалізації від СРСР через південноазіатські держави до тропічної Африки. Те, що можливість залишати цільову формулу невизначеною, вказує на сильнішу кооперацію між управлінням і публікою, виявляється також у організаційно-правовій типовості форм інстанцій управління69. Якщо подібні інстанції структуровані дифузно щодо цілей, вони змушені при опрацюванні своїх конкретних програм дії базувати цінності на узгодженні й кооперації зі своєю публікою. Тоді вони організуються як корпорації, тобто таким чином, що публіка бюрократичної організації зберігає статус членства в системі йі артикулює свої інтереси та надає їм значущості в рамках цієї корпоративної організації – наприклад, за допомогою парламенту, муніципальних чиновників, об’єднань представників соцстраху. Якщо ціль можна специфікувати й конкретизувати в технічному інструментарії, тоді можна говорити про правову форму закладу (Anstalt), яким поточно керують без суттєвого сприяння випадкових учасників (Betroffenen) завдяки одному уповноваженому представникові закладу (Anstaltstraeger), і таким чином пов’язують його з ширшими інтересами публіки. Якщо це поточне керування також є зайвим, оскільки всіма визнана йі підтримувана (dotierter) ціль може бути ясною і встановленою надовго, відповідно до цілі обирають правову форму фонду (Stiftung). Ці три правові форми вичерпують у німецькому управлінському праві можливі типи організацій. Вказана тут законність, утім, виходить, природно, за межі німецького публічного управління. Так, наприклад, американські дослідження можуть підтвердити, що дискутована проблематика повторюється на рівні окремих закладів, а відповідно, і напрямів публічності70. Там, де політичне зміцнення подібних закладів не достатнє для забезпечення необхідної підтримки навколишнього світу специфічним, “операційно” визначеним цілям, ці заклади поступаються ширшій цільовій формулі, загальнішим цілям суспільної допомоги, які потім детально опрацьовуються у жвавому контакті з довкіллям. Тому цілі є занадто багатозначними, щоби вони могли бути відображені (ausmuenzt) завдяки суто внутрішнім трактуванням у засоби, натомість цей процес здійснюється за допомогою залучення (Hereinnahme) осіб навколишнього світу (Селзнік: кооптації) або все-таки бачень навколишнього світу в системі; отже, він спрямовується навколишнім світом71. Ідеологія “служби публіці”, яка доповнює цільову формулу, виправдовує цей спосіб дії72. Завдяки цьому система ухиляється, однак, водночас від планово-раціонального керування й контролю над звершеннями. Функція раціоналізації цілей жертвує своєю адаптивною функцією. Таким, що застосовує це обхідне спрямування бажань громадян, хоча й інакше спрямованим, є вихід, який виводить до шкільної системи (разом з вищою школою). Тут за розмаїття освітніх цілей за диференційованого соціального ладу також неможливо сформулювати жодної надійної шкільної цілі, якими могли би плануватися та контролюватися організація й зайняття як їх засіб досягнення73. Необхідні через це вторинні стандарти, які конкретизують загальне “замовлення на освіту” шкільної справи, запозичують професійно необхідний ідеалізм, який леґітимує відомі організаційні вимоги й, незалежно від результату, відображає кодекс правильного способу дій у виборі змісту навчання74. На цей ідеалізм спрямовується поведінка безпосередньо або за програмою, яка містить, наприклад, певні форми колеґіальності й певні форми встановлення помилок або недієздатності окремих колеґ, коли намічений вплив не спрацьовує як критерій. Також брак внутрішньовпливової цільової структури тут має своїм наслідком те, що навколишній (у цьому специфічному випадку – “професійний”) світ досягає впливу на систему, що шкільна система навряд чи повинна планувати, направляти й у своїх звершеннях контролювати і що “економічне” планування освітньої справи має з принципово не вичерпними вимогами виборювати. Для політичних партій така проблема цільової специфікації є особливо складною. Вони змушені свої цільові програми формулювати не лише для самих себе, але й для державного апарату, управління яким вони прагнуть. Їхні шанси дуже різняться залежно від того, чи двопартійна система надає виборцеві можливість обирати або ж партію на заміну попередньої, або ймовірні звершення партії правлячої, чи багатопартійна система робить результати голосування настільки непередбачуваними, що виборець може орієнтуватися лише на ідеологічні позиції. У першому випадку – дуже дискутоване явище – партії змушені представляти широкі цілі з цілком вільним простором для опортунізму, у другому – чітко відмінні спеціальні погрупування цінностей; у першому випадку вони переважно спираються на загальні інституції суспільства, у другому – на диференціацію свого навколишнього світу75. Крім того, в системах, які складаються з більшої кількості партій, виявляється, що прокламовані цілі для внутрішньої й тактичної поведінки партії не мають жодних доступних критеріїв, тому партія як просто “партія” все-таки не має компетенції братися за здійснення своєї програми. Прокламовані цілі, отже, не можуть бути єдиними цілями партії, що особливо очевидно у двопартійній системі, де партії реалізують майже однакові цілі. Крім своїх програм партії змушені реалізовувати відповідну системі ціль: набуття або утримання політичної влади для управління державним апаратом. Ця подвійна орієнтація уможливлює для партії вирішення проблеми правильного вибору невизначеності або визначеності своєї цілі у геніальний спосіб, а саме завдяки обміну “ціль/засіб”: для зовнішньосистемних функцій пристосування до інституцій навколишнього світу чи до віддиференційованих груп партійна програма змушена бути ціллю, а здобуття влади – засобом. Для внутрішніх функцій раціоналізація й контроль над впливовістю власної поведінки змінюють це відношення прямо протилежно й послуговуються програмою як засобом для цілей досягнення влади. Ця ціль релятивно ясно специфікується завдяки інституції політичних виборів, і тому надзвичайно здатна до всотування партійна програма як засіб для неї виконує функцію обчислюваної величини, не втрачаючи завдяки цьому своєї інтеґративної, залучаючої функції. Ціна цього своєрідного розв’язання полягає, з одного боку, у високих вимогах до обережності відображення й дисципліни вираження, з другого – у відомому звільненні від ілюзій політичної сфери, яке втім може піти на користь зрозумілому визнанню її специфічної функції. Для завершення цієї низки прикладів варто було би згадати ще випадок добровільних об’єднань, які залишають відкритими практично всі можливості на лінії від визначених до невизначених цілей – тією мірою, якою вдається знайти ціль, яка притягує до себе налаштованих на участь членів. Внутрішні функції раціоналізації цілі відходять на задній план унаслідок вузької складності системи; проблема полягає майже тільки у важкості зв’язку між специфікацією цілей і підтримкою навколишнього світу – особи-учасники тут як завжди дослухаються до навколишнього світу76. Специфічні цілі груп та спілок – чи мають на увазі спілку вкладників за “Фольксваген” чи ширшу, але все ще правильно прояснену ціль спілки захисників тварин – мають перевагу опредметнення (Versachligung) у стосунках між учасниками спілки та її керівництвом77: ані учасники не змушені особливо турбуватися про політику керівництва спілки, оскільки вона пов’язана з ціллю й нею ж контрольована, ані керівництво спілки не змушене робити членство особливо привабливим щодо чистого досягнення цілей, оскільки ціль сама проводить чітку межу між тими, хто зацікавлений жертвувати собою заради неї, та індиферентним навколишнім світом. Специфічні щодо цілей добровільні об’єднання є типовим явищем дуже диференційованих соціальних порядків. З іншого боку, саме завдяки цьому обмежується здатність до розвитку й силовий потенціал спілки. Досяжний поділ на частини так би мовити стерпний як дані щодо навколишнього світу й зусилля спілки можуть принаймні сягати того, щоби зробити її відомою, розшукати й залучити потенційних членів, які перебувають за межами цілі спілки. Спілки з більш дифузними цілями-вимогами78 мають як щодо їхніх членів, так і щодо решти навколишнього світу більше вільного простору для дії, але також більше труднощів79. Вони змушені точність структури “ціль/засіб”, якої їм бракує, заміщати за допомогою інших точок зору на прийняття рішення, змушені емоційно підігрівати клімат спілки, створювати “Ми-відчуття” й піклуватися щодо загальної поваги до спілки в навколишньому світі, так що накопичуються точки зору на збереження постійності у практиці прийняття рішень як більш придатні для практики критерії для досягнення цілей. Ціль не справляється зі своєю функцією визначати умови постійності системи80. Успіхи управління спілкою зчитуються зі статистики учасників. Під час попередніх трактувань ми виходили з того, що визначеність цільової формули водночас є підставою для організації діяння і що від здатності до організованості слід відмовлятися або спирати її на інші підстави, якщо цілі організації неможливо достатньо ясно і інструктивно зафіксувати. Це переважно й загалом правильно. Усвідомивши цю тезу, водночас виявляємо її межі. Здатність до організації діяння може також зазнати невдачі в засобах. Попри дуже точно сформульовані цілі, цілком може бути, що саме ці цілі вимагають засобів, які важко організувати й перевести в режим бюрократичної рутини. Ця констеляція у фаховій літературі останніх років усвідомлена на прикладі “терапевтичної” орієнтації тюрем, лікувальних закладів, притулків для алкоголіків, осіб, які отримують соціальну допомогу81, а отже – у випадку організацій, які ставлять собі за мету зробити іншими самих своїх клієнтів. Цю мету можна визначити дуже спеціально (наприклад, відучування від надмірного вживання алкоголю), хоча дуже вузька, неформальна, гнучка й особиста спільна робота членів організації та їхніх клієнтів також вимагає застосування засобів, які навряд чи піддаються реґулюванню й нерідко суперечать загалом незайвій організаційній структурі. Якщо вбудувати цей приклад у теоретичну структуру взаємозв’язків, яку вище ми вже окреслили, тоді прояснюється, що є цілі, які попри вищу точність редукують складність навколишнього світу не досить, щоби просто надати діянню вигляду системи. Вони переводять багато складності навколишнього світу в систему у формі, яка може бути абсорбована не завдяки організації й загальним програмам прийняття рішення, а лише завдяки особистісно анґажованому діянню. Відповідно високим є навантаження всіх, хто мусить діяти. Вони мусять самі собі створювати начебто свій особистий рольовий стиль і завдяки цьому потрапляють у конфлікт одне до одного82. Такі навантаження й конфлікти, а також не що інше, як питання розподілу та застосування обмежених засобів, є тоді вторинними проблемами, завдяки розв’язанню яких система виправдовує себе у щоденному виробництві. жүктеу/скачать 159.99 Kb. Достарыңызбен бөлісу:
|