Якщо замінити питання про сутність цілі питанням про функцію визначення цілі, виходимо на філософськи І науково-теоретично неп
жүктеу/скачать 159.99 Kb.
|
| 5. Суперечливість визначення цілі
Після цього огляду можливостей використання цільових змінних доводиться відмовитись від простої теорії в сенсі, якому слугують дифузні цілі пристосування до навколишнього світу, специфічні цілі внутрішньосистемної раціоналізації, хоча в цьому напрямку вказує одностайне розуміння. Але також для зовнішніх функцій ціль може бути занадто невизначеною – саме так, як у дуже диференційованих соціальних порядках, і для внутрішніх функцій вона може бути занадто специфічною – саме так, як у високої складності системах. Більш значимим є тому інший результат, який мусимо зазначити: сильна цілераціональність, власне керована метою виявлення придатних засобів, і ціннісна нейтралізація ненамічених наслідків діяння, витісняється з процесу прийняття рішення і втрачає свою функцію редукції тією мірою, як ціль для системи обирають або занадто специфічною, або занадто загальною. Тому вона мусить доповнюватись за допомогою вторинних критеріїв потрібності вирішування, до яких може дорівнюватись підпорядкована функція цільового принципу за певних міркувань. З погляду класичної теорії цілераціональної організації, подібне відхилення до вторинних критеріїв, які не можуть бути леґітимовані з цілі як засоби, виявлялися би недоліком, втратою концентрованої на цілі “єдності” системи. Якщо виходити щодо цього з функціонального аналізу визначення цілі, тоді стає ясно, що в цьому “недоліку” фіксуються лише суперечливі вимоги, які постають від системи до її цілі; що ці вимоги піддаються схопленню тут у зміненому образі, так би мовити у меншому форматі, і, ймовірно, можуть бути в цій формі ліпше розв’язані. З огляду на подібні розмаїті вимоги до цілі може бути цілком осмисленою системна стратегія, чи була би ціль недостатньо специфікованою (unterspezifizieren) або занадто специфікованою, щоб у такий спосіб за допомогою вторинних, лише слабко пристосованих до цільової структури критеріїв прийняття рішення прагнути точнішого відбалансовування системи щодо складної проблеми “система/навколишній світ”. Цей спосіб, у який детально опрацьовується основна проблема редукції складності, можемо прояснити з іншого боку, якщо звільнимося від одновимірного осмислення цільових змінних на лінії “визначено–невизначено” й подумаємо над можливістю структурувати систему завдяки суперечливим цілям. У теорії одиничної дії не мало би сенсу говорити щодо суперечливості цілей дії, які вимагали би щоразу іншого діяння. Втім, можна ще до дії розібратися з такими, що розходяться, бажаннями й вимогами. Ще до того, як дійде до дії, ця суперечність, однак, мусить бути розв’язана; адже ніхто не може діяти двічі за один раз. Щоби могти діяти суперечливо, потрібно більше дій, тобто час. У теорії дії свобода суперечності є до того ж настійливим запитом. Цілком інакше проблема постає для системної теорії. Вона не має жодних беззаперечних причин запобігати тому, що система під час свого існування одного разу надає перевагу одній, другого – іншій цілі і при цьому чинить це непостійно. Вона може припускати суперечності – і навіть, імовірно, змушена робити це. Чимраз більша готовність підтримувати суперечливе визначення цілей також науково може тому бути прикметою переорієнтації з теорій дії на теорії систем. Те, що всі соціальні системи, вже просто як системи дії (Aktionsysteme), змушені задовольняти велику кількість вимог, які, поза сумнівів, між собою узгоджуються, є добре захищеною тезою соціології83. Те, що в окремих інституціях нерідко фіксують суперечливі ціннісні ставлення та очікування поведінки, доведено особливо антропологами культури84. Щодо універсальності та неминучості явища конфлікту переконані, навіть якщо дослідження іноді це іґнорує85. Рольові навантаження завдяки суперечливим вимогам стосуються важливих тем новітньої соціології організацій86. Подібні суперечності й конфлікти є нічим більшим, як логічним наслідком спроби створити у складному й мінливому навколишньому світі інваріантну систему. Цією мірою конфліктне діяння є особливою стратегією зменшення складності завдяки боротьбі. Замість того, щоби зовнішньо протистояти одна одній через боротьбу різних позицій, суперечності можуть (якщо система на певному відтинку часу стабілізована) бути поглинені також завдяки внутрішнім спрямуванням, - передусім завдяки тому, що непоєднувані речі робляться послідовно87 у збалансованому ритмі мислення й діяння, обману й обіцянок, само-приготування й манери триматися, винагороди й покарання. Повного огляду необхідних для цього або придатних системних напрямів поглинання суперечностей – технік збереження в таємниці інформації та розмежування ситуацій і глядачів, ізолювання проблем і ціннісного абстрагування, необов’язкової риторики, інституалізації преференцій, делегування неприємних завдань діяти тощо – тут не зможемо досягнути. Нас цікавить частина цієї проблематики, а саме та, яка з неї вловлюється у схемі каузального трактування дії та навколишнього світу й у такий спосіб може бути опрацьована. Система може своє діяння програмувати за допомогою багатьох цілей, які між собою можуть бути непоєднуваними. Як цей спосіб опрацювання та передачі суперечностей зрозуміти точніше і де лежать його проблеми-наслідки? Спочатку слід прояснити, що за “суперечливих” цілей не йдеться про прямі логічні суперечності в тому сенсі, що визначеного впливу слід досягнути й не досягнути88. Украй рідко трапляється, коли визначена ціль дії, як під час полювання за головами або дуелі, водночас заборонена правом і навіть підлягає покаранню, тоді як з точки зору соціального престижу вимагається89. Так, про безпосередні суперечності не йдеться. З іншого боку, мова також не просто щодо універсального феномена ціни – того, що разом з визначеною дією втрачаються інші можливості. Для експлікації проблеми необхідно більше звернутися до нейтралізаційної функції цілей, яку вже здобули в першому розділі. Цілі можуть спеціально у цій функції суперечити, а саме завдяки тому, що одна ціль відзначає як варті прагнення ті наслідки дії, які нейтралізуються завдяки іншим цілям. Суперечності в цілях означають, отже, не більш ніж те, що цією мірою заперечується нейтралізаційна функція визначення цілі і що відновлюється “природна” ситуація, яка завжди є ціннісно складною. Влучним прикладом для цього слугують дослідження американської тюремної справи, які виявляють суперечності старої цілі збереження й нових терапевтичних визначень цілі реабілітації й поліпшення і своїм результатом мають структурні та поведінкові логічні наслідки90. Цей приклад є тому особливо цікавим, оскільки суперечність тут здійснюється не лише завдяки обмеженості засобів, але одна ціль прямо дискредитує засоби інших цілей. Наслідком є тут також попит на вторинні критерії прийняття рішення, передусім такі, як опортуністичність, яка, втім, може бути стабілізована й санкціонована лише неформально, адже офіційні підстави для виправдання встановлюються за допомогою формальних цілей системи і їхнє відображення піддавалось би небезпеці, якщо схотіли би суперечність виявити. Практично ж виходимо в царину, у якій ціннісні претензії перехрещуються, до опортуністичної поведінки, яка оминає небезпечні неполадки і за умови єдиної цілі спрямовується до того, наскільки вона задовольняє інші та наскільки сильно вона потерпала би – або також хто з її прибічників завдяки цьому був би залученим до плану. Такий спосіб дій відповідає в основі природній поведінці у ціннісно складних ситуаціях91. У структурованих цілями системах, однак, потрібні як виняткові події особливі інституційні запобіжники. Опортунізм ціннісного здійснення, яке відбувається в режимі флуктуацій, елімінується в собі завдяки нейтралізаційному ефектові визначення цілі, однак поновлюється в царині суперечності різних цілей. Це передбачає відповідно слабкий нагляд та неформальне розуміння з керівної посади, також далі не занадто операціональне визначення цілей, так що у розпорядженні виявляється вільний простір для трактувань захисного маневру. Тому можна суперечливе визначення цілей розглядати також як спосіб неформального делеґування компетенцій щодо прийняття рішення92. Ситуація стає важчою, якщо цільові суперечності збігаються з межовими лініями поділу праці в системі, так що кожна ціль у організації знаходить свого представника, який хотів би створити їй вперто ексклюзивну значущість – і до цього вищий статус її царині праці. Це переносить суперечність у публічність службового процесу координації й конфліктного прийняття рішень і спричиняє те, що цим змушена займатися верхівка організації. Ціннісно складний стиль прийняття рішень завдяки цьому ієрархічно піднімається. Опортуністичні коректури курсу проводяться вже не знизу, а згори, отже, з ширшою інформацією, але також доволі явно, що має свої переваги і свої недоліки – зважаючи, наскільки сильно цілі, які витребувала система, інституалізовані в навколишньому світі. Якщо суперечності приймаються в організаційній структурі таким чином, це також, поза сумнівами, конструктивна помилка, хоча, звичайно, вона й може існувати93. Рецепцію гетерогенних цінностей як дійсних одна поруч з іншою, суперечливих системних цілей можна більше осмислити, розширивши інституційний фундамент навколишнього світу системи; так, начебто можливо брати до уваги ціннісно складні очікування навколишнього світу, начебто можливо задовольнити водночас розмаїті інтереси в дуже диференційованому навколишньому світі94. Таким чином, ідеться щодо стратегії, яка близько використовує вже розглянуте дифузне творення цілей, і, отже, багатозначні цільові формули слугують нерідко маскуванню суперечності у вирівнюванні цілей. Якщо в системі переслідують суперечливі цілі, це означає, що нейтралізаційна функція цілей цією мірою не виконується й відповідне ущільнення ситуації прийняття рішення треба реалізовувати в інший спосіб95. Для цього можуть слугувати, передусім, різні бюрократичні тактики формального й неформального ведення конфліктів, яке мусять брати в ausgewogene відношенні з його перевагами й недоліками96. Система нібито замінює внутрішніми конфліктами зовнішні – типовий приклад переміщення проблем із зовнішньої у внутрішню сферу з відповідним зростанням автономії системи. У цьому може полягати значна перевага – передусім тоді, коли самі цілі, як це типово трапляється у великих організаціях праці, для мотивації членів мають вузьке значення, так що члени залишаються працездатними на своєму місці, якщо вони небагато отримують із внутрішніх суперечок. Цього також стосується те, що ці внутрішні суперечки, якщо можливо, тримають у таємниці, так що ані авторитет системи, ані авторитет окремого її члена не страждає, якщо внутрішній конфлікт вирішують в одному, а не в іншому сенсі. Це передбачає високу дисципліну, незаанґажованість щодо цілей і готовність послуговуватись системними рішеннями як фактами. Ці передумови можна, як указує погляд на сучасні великі бюрократії, виконати, й вони сприятимуть розв’язанню основної проблеми редукції складності та мінливості після довгої низки перевизначень. жүктеу/скачать 159.99 Kb. Достарыңызбен бөлісу:
|