Розвиток капіталізму в ІІ половині ХІХ – на початку ХХ ст

Поява дешевої робочої сили сприяла розвитку промисловості. У середині ХІХ ст. у Дунаївцях діяло 49 суконних фабрик, а крім того – 4 постригальних і одна фарбувальна, кілька десятків невеликих ремісничих майстерень. Великою подією в суконному виробництві стало впровадження 1867 року першої парової машини, купленої в Бельгії. Вовну завозили не тільки з губерній Росії, а й з Іспанії, Австрії. Та й продукція реалізовувалася не тільки на Поділлі, в Україні, а й Молдавії, Польщі, інших європейських державах. Великий попит мала вона в армії.

У 70-х роках тривав процес удосконалення виробництва, переводу його на більш дешеву парову тягу. На десяти суконних фабриках з 54 були встановлені парові машини, вироблялася високоякісна продукція на 600 тис. крб., решта фабрик на кінній тязі давала сукна, корту, фланелі на 1 млн. крб. У місті було 5 великих млинів-крупчаків, 5 фолюшів, фабрики сільськогосподарських машин на 10-15 тис. крб. річного виробництва, фаетонів – 5 тис. крб., мила і свічок – на 30 тис. крб., гарбарня – 40 тис. крб. У місті проживало понад 10 тис. чоловік.

Власники фабрик відчували гостру потребу в запасних частинах, продукції ливарних заводів. Тому звернулися до власника міста Броніслава Скибневського з пропозицією виділити землю й відкрити ремонтний завод. Фабриканти – німці запропонували кандидатуру майстра ливарної справи Густава Лельбаха. Пропозиція була підтримана. 1875 року завод, на якому працювало спочатку 10 робітників, дав першу продукцію. Згодом обсяг виробництва зріс до 20 тис. крб. на рік.

Велику роль у житті Дунаївців відігравали німці-колоністи, власники суконних фабрик та інших підприємств. За даними перепису 1882 року в містечку проживало 3866 колоністів, 40% усіх іноземців Подільської губернії – 185 чоловік і 181 жінка, у тому числі 347 німців і 19 австрійських підданих, 14 католиків і 352 лютеран. Вони проживали в 62 дворах, що розміщувалися по 3-х вулицях. Шрі Шарфштейн, автор історико-етнографічного нарису про Дунаївці, так описує їх побут: «Німецька колонія була досить привабливою, будинки одноповерхові невеликі, але міцно збудовані. Їх фасади, чисто вибілені, сяяли в зелені кущів і фруктових дерев. Кожен будиночок знаходився на окремій ділянці землі, маючи свій власний садок з красивими клумбами, бордюрами, широкими зручними лавами. Через чисто вимиті вікна видно прозорі фіранки. Приємна тиша. Якщо вам трапляється побувати там ближче до вечора, після закриття фабрик, то тиша охоплює вас повністю. Іноді з будинку линули звуки піаніно. Іноді можна було бачити хлопця або дівчину, які каталися на велосипеді – виді транспорту, якого не було в інших жителів.

Коли я, бувало, бродив тихими вулицями німецької колонії, переді мною виникав образ старого міста з будинками, що тулилися один біля одного, з кривими стінами, які, здавалося, мають повалитися, з брудними вуличками без квітів і трави. Мене поглинала чорна заздрість.

Німці були дуже ввічливі: цей факт та їхній зовнішній вигляд дуже вражали нас. Життя їхньої общини було добре організоване. Вони мали громадський сад, де збиралися на свята та літніми вечорами, щоб провести час. За міцними дубовими столами вони їли, пили пиво з великих глиняних кухлів, співали, танцювали, веселилися, насолоджувалися багатим життям своєї громади ».

Багато уваги приділяла німецька община навчанню і вихованню дітей, 1857 року купила у нового власника Дунаївців Віктора Скибневського кам’яний будинок за 700 срібних рублів і облаштувала в ньому школу. На початку 80-х років у школі навчалося 100 хлопчиків і дівчаток, працювало 2 учителі, яких підібрала община. Після 1887 року почався процес реорганізації «іновірських шкіл» у заклади загальноросійського зразка. Головним фактором реорганізації був перевід викладання в лютеранському двокласному училищі на російську мову. З цією метою був запрошений третій вчитель Й. Маас - знавець російської словесності. 1888 року община придбала двоповерховий кам’яний будинок купця Б.Перельмутера з чималою ділянкою, фруктовим садом, де обладнала три класи, житло для завідуючого школою Й.Мааса. У старому приміщенні поселилися вчителі Екснер і Шлегель. Община забезпечувала навчально-матеріальну базу училища, утримання вчителів (по 300 руб. на рік кожному) та одчайдушно чинила опір русифікації школи й денаціоналізації системи виховання.

Заможне життя колоністів, як і інших власників фабрик і заводів, давалося за рахунок їх напруженої праці та посиленої експлуатації місцевого населення. У 80-х роках робітники-чоловіки одержували від 7 до 15 крб. на місяць, жінки – 4-7, діти 25-40 крб. на рік.

Поряд з промисловим виробництвом розвивалося і ручне цехове ремесло. 1867 року в Дунаєвцях діяли цехи шевців, кушнірів, мулярів, які обирали своїх цехмейстрів, мали деякі відмінності в організації виробництва і побуту.

Процвітала Балинська державна конюшня, започаткована ще 1814 року. У 60-90-х роках вона не тільки вирощувала й реалізовувала породистих коней, але й брала участь у виставках, які ще більше популяризували її досягнення. 1882 року коні, представлені балинчанами В.І. Галиняком, М.М. Галиняком, І.О. Боданівсь-ким, А.П.Мацієвським удостоїлись премій 15-25 крб.

Дальшого розвитку набуло млинарство. За період з 1867 по 1899 рр. кількість млинів на Поділлі зросла на 978 і склала – 3671, водяних – 1940, вітрових – 474, на кінній тязі – 35, крупорушок – 124. З’явилися і парові, їх налічувалося 98. Водяний млин працював у Дунаївцях, у Кривчику їх було - 5, у Миньківцях – 5, Сокільці – 3, Жванчику – 1.

Наприкінці ХХ ст. намітилася тенденція укрупнення виробництва. Якщо 1874 року в Дунаївцях діяло 74 суконних фабрики, то 1880-го – 48. Кількість робітників зменшилася з 534 до 440. На початок 90-х у місті працювало 6 заводів, 27 суконних фабрик, водяний млин. Суконне виробництво занепадало під тиском цін на сировину, із-за відсутності кредитів, падіння попиту на сукно. Криза вдарила по робітниках. У квітні 1896 року вибухнув страйк. Близько 300 робітників фабрик поставили вимогу зменшення робочого дня, підвищення зарплати. І власники змушені були поступитися.

Становище жителів Дунаєвеччини погіршилося в зв’язку з російсько-японською війною 1904-1905 рр. Чимало працездатних чоловіків були мобілізовані на фронт. З с. Блищанівка, наприклад були призвані близько 20 військовозобов’язаних, зокрема П.О.Чекалюк 1876 року народження, П.М.Бойко, С.В.Блажійчук – обидва 1880 р.н., Д.М.Пурак (1881р.н.), М.П. Файчук, Я.О. Френюк, М.І. Білий (1882 р.н.), М.М. Прокіпчук, Ю.С.Трач, С.М.Мельничук (1883 р.н.)та інші. Івана Івановича Прокіпчука війна застала на Далекому Сході, де відбував він дійсну службу. Багатьох війна покалічила. М.І.Білий отримав шестимісячну відпустку для лікування вдома, а після одужання відбув знову на фронт. Чимало фронтовиків не повернулося. К.І.Прокіпчук тривалий час розшукувала свого чоловіка і лише 1907 року отримала повідомлення ушицького військового начальника про те, що 15 січня 1907 року «канонір Максим Михайлович Прокіпчук помер у Владивостоцькому тимчасовому госпіталі № 1».

Війна з Японією зробила нестерпним і без того важке життя народу, викликала майже трьохрічну боротьбу з владою, поміщиками, названу першою російською революцією 1905-1907 рр. Вона знайшла свій відголос і на Дунаєвеччині. Селяни вдалися до самовільної порубки лісів, потрави посівів, випасу худоби без квитів, засудження дій урядом, до страйків. У липні 1905 року сталися заворушення робітників суконних фабрик.

Протягом 1905 року на Поділлі відбулося 278 селянських виступів. Губернатор тільки протягом літа одержав близько 200 телеграм від поміщиків з проханням про військову допомогу. Для придушення революційного руху на Поділля додатково було направлено 7 піхотних, 3 кавалерійські полки, кавалерійську бригаду і 2 окремих артдивізіони, 154 урядники, 1666 стражників. Але народні виступи припинити було неможливо.

23 червня 1906 року застрайкували маківські селяни. Вони відмовилися збирати урожай на полях орендатора С. Крижанівського, вимагали підвищення платні. Наступного дня було викликане військо і 18 організаторів страйку, зокрема Григорія Верезумського, Федора Варвалюка, Якова Кукурудзу, Іллю Шелеста та інших, заарештовано і посаджено в кам’янецьку в’язницю.

26 червня піднялися на боротьбу жванчицькі селяни. Вони організовано прийшли у двір економії, повиганяли звідти робітників майстерень, наймитів, вимагали землі, підвищення платні. Поміщик М. Крупенський телеграфував губернатору: „У Жванчику справжній страйк, насильно зняли всіх робочих і майстрових. Погрожують погромом...” Ушицький повітовий справник Ходаковський направив у Жванчик ескадрон драгунів. Вісім найбільш активних учасників страйку на чолі з Онуфрієм Качанюком були відправлені до ушицької повітової в’язниці. Наступного дня селяни, озброївшись вилами, дрючками, камінням, прийшли до поміщика і зажадали звільнення заарештованих.

1906 року сільські сходи примушені були розглянути циркуляр подільського губернатора, у відповідності з яким „... заборонялися суворо самовільна порубка лісу, страйки, погроми, грабежі і взагалі всі безпорядки», вимагалося висунути 5-10 жителів, так званих „виборних”, на допомогу сільським старостам. А ті зобов’язані були „вживати всеможливих заходів для того, щоби порядок в селі ніяким чином не порушувався...”. Михайлівський сільський схід обрав виборними В.П.Керничного, І.В. Федоришеного, Я.І. Коваля, С.Г. Ковальчука, І.Я. Прокіпчука, О.І.Романюка. І цього разу влада використавувала общинний устрій для вирішення питань у своїх інтересах.

Найважчим було становище городників та безземельних. 1906 року в Михайлівці було 16 городників і 27 безземельних, у Блищанівці – 19 городників. У Гуті-Блищанівській на двір припадало менше десятини землі. Її жителі, скориставшись виборами до Державної думи, 29 червня 1906 року обговорили й направили депутатам Думи колективне звернення: „Благаєм Вас, панове народні представники, вирішувати швидше питання і вгамувати наш земельний голод засобом відчуження приватновласницьких земель. Вимагаєм повної амністії борцям, що постраждали за свободу, скасування смертної кари, скасування військового стану і посиленої охорони зрівняння всіх у громадських правах. Вимагаємо віддання під суд усіх винуватців погромів та насильств, усунення теперішнього міністерства і заміни новим, яке б користувалося довір’ям, тому що робота при сьогоднішньому міністерстві безрезультативна. Попросіть їх швидше у відставку.

Наше село складається з 40 домогосподарств, біля 180 душ, а землі у нас надільної, садибної під забудовами, річкою та дорогою 16 десятин та декілька сажнів.

Користуємось землею, орендованою в Маковецького вже 18 років і платимо по 14 крб. за десятину, а тому ми вимагаємо відчуження цієї землі без ніякої винагороди.

Без лісу нам також жити неможливо, тому що наші хати оточені з усіх боків поміщицьким лісом. За це платимо по 4 крб. за корову, і крім того, ми повинні брати квити на слідуючі предмети: 1) сажень каменю – 2 крб. 50 коп. 2) віз водного піску – 15 коп. 3) віз глини для змащування хатів – 15 коп. 4) збирати гриби – 1 крб. за траву для худоби – 1 крб. 50 коп.

Без землі і волі не повертайтесь. Мужайтесь, ми вас підтримаємо. Панове народні представники, пам’ятайте: за вас стомільйонний народ, що страждає від бюрократичного свавілля”.

До першого російського парламенту – Державної думи, що проіснувала всього 72 дні (27 квітня – 8 липня 1906 року) від Поділля серед 13 депутатів були обрані і 2 представники Дунаєвеччини – В.І.Бей, помічник учителя Сиворогівської церковно-парафіяльної школи Миньковецької волості, та А.І. Романюк, селянин із Михайлівки Рахнівської волості. Низький освітній рівень і відсутність політичного досвіду не впливали на їх активність у захисті інтересів селян – разом з іншими депутатами вони підписали звернення до міністра внутрішніх справ з вимогою покарати стражників, які в Гайсинському повіті поранили 5 селян, поставили підписи під аграрним законопроектом – „Проектом 104-х”, брали участь у діяльності Української думської громади.

Депутат ІІ Державної думи, яка розпочала роботу в лютому 1907 року, П.М. Рогожа – селянин із Татариськ (нині с. Ставище) Мукарівської волості був одним з організаторів фракції трудовиків та Всеукраїнського селянського союзу, входив до тимчасового комітету фракції, Української думської громади. Він підтримав проект закону про загальну народну освіту із змінами і доповненнями Української думської громади, зокрема – положенням про навчання в початковій школі рідною мовою. Мав тісні контакти з виборцями. Незважаючи на заборону і поліцейський нагляд, на Великодні свята зібрав вночі у полі односельчан, прозвітував про депутатську діяльність, відповів на їх питання. А виборці у свою чергу підтримували свого депутата. „Нехай над тобою буде благословення і поміч Богдана, Мазепи, Дорошенка, Палія, Залізняка, нашого сусіда Наливайка..., - писав виборець з Дунаївців. – Не бійся розпуску Думи, котрого бояться й люди, але лучче розійтись ніж підписатися під неправдою... Земля, воля, амністія тим, хто потерпів за правду - це фундамент роботи Думи...”

Свій внесок у формування національної свідомості дунаївчан зробила відома просвітниця, педагог і громадська діячка Поділля Олімпіада Михайлівна Пащенко. Її батьківщина – село Серби на Вінниччині, батьки – народні учителі. 1895 року закінчила Маріїнську гімназію в Кам’янці-Подільському. Після дворічних педкурсів очолила зразкову школу в Тифлісі, була секретарем Тифліського педтовариства. 1904 року добровільно пішла на фронт, у Манчжурії була сестрою милосердя, нагороджена медалями. Після поранення повернулася до Великого Карабчіїва, де працювали батьки. 29 серпня 1905 року отримала призначення завідуючою Могилівської однокласної школи. Тут організувала курси, недільні лекції українською мовою. У розпал революційної боротьби роз’яснювала жителям Могилівки і Дунаївців суть подій. 20 листопада виступила на мітингу, який відбувся в школі. З листування прокурора окружного суду з начальником губернського жандармського управління дізнаємося: „На этом митинге Пащенко прочла крестьянам переведенный протокол... После того, как Пащенко закончила чтение и вышла из училища, какой-то неизвестный еврей стал читать крестьянам статью из газеты «Сын Отечества» «Чего хотят люди, которые ходят с красным флагом». О.Пащенко зуміла уникнути судової розправи, бо мала царські нагороди і фронтове поранення. Але з роботи була звільнена.

На Дунаївці розповсюджувала свої дії Кам’янець-Подільська група РСДРП, мала тут своїх прибічників. 23 грудня 1905 року в Дунаївцях були затримані Мейлих Маламут, Янкель Васерман, Яків Карвацький, у них вилучені 88 прокламацій із закликом до дунаєвецьких робітників виступити проти власників підприємств. Влітку 1906 року прокламацію подібного змісту вилучено в робітника суконної фабрики братів Фрейдерів жителя Січенців Данила Михайловича Рудого.

Поширила вплив на Дунаєвеччину подільська «Просвіта», заснована в квітні 1906 року в Кам’янці-Подільському, спираючись на своїх прихильників у Великому Жванчику, Іванківцях, Дунаївцях.

1891 року Дунаївці з навколишніми землями купив у Броніслава Скибневського Василь Степанович Завойко. Йому належало 1626 дес. землі, і він входив у п’ятірку найбільших землевласників краю, хто володів понад 1000 дес. землі. Серед них – Михайло Єгорович Крупенський, який мав 6545 дес. землі в Кривчику, Жванчику, Трибухівці й інших селах Ушицького повіту, Віктор Вікторович Скибневський – 2529 дес. у Замлинівці, Голозубинцях, Рачинцях, Чанькові, Стефан Миколайович Маковецький – 1812 дес. у Блищанівці, Михайлівці, Гуті-Блищанівській, Марія Станіславівна Мондзелевська – 1283 дес. у Морозові, Гуті-Солобковецькій, Ксаверій Олександрович Орловський – 1009 дес. у Маліївцях. Всі вони, поєднуючи сільськогосподарське виробництво з переробкою і торгівлею, експлуатували дешеву робочу силу, стали найбагатшими людьми, украсили свої садиби палацами, парками, володіли колекціями, картин, бібліотеками і, звичайно, залишили свій слід у розвитку історії і культури краю.

1905 року в містечку разом з Могилівкою, що зрослася з Дунаївцями, проживало біля 15 тис.жителів, дві третини складали євреї. Містечко мало 2 православних, лютеранську й католицьку церкви, 6 навчальних закладів, 2 бібліотеки з читальнею, 3 медичних заклади, 2 пожарних товариства, діяли волосне правління, нотаріальна контора, 2 транспортних контори, мировий суддя, судовий слідчий, поліцейський наглядач. Головним заняттям було фабрично-заводське виробництво. Тільки суконні фабрики 1903 року виробили продукції майже на 2 млн.руб. Крім того в містечку працювали механічні, шкіряний заводи. Друге місце в економіці Дунаївців займала торгівля хлібом, лісом, мануфактурними виробами. Транспортні контори забезпечували перевезення товарів і пасажирів.² Важливу роль відігравало і сільськогосподарське виробництво. Волосні Дунаївці по кількості населення й господарському розвитку переважали деякі повітові міста. Однак дальший їх розвиток сковував статус.

Не вистачало коштів для благоустрою, в містечку майже не було тротуарів і мостових, освітлення. Поліцейський нагляд - незадовільний, санстан бажав кращого, не існувало навіть місця вивозу нечистот. Розвиток промисловості й торгівлі гальмувався неможливістю користуватись довготерміновими кредитами Земельного банку, які видавалися тільки в містах під заклад нерухомості. Страхувальні товариства брали в містечках більшу премію за страхування будівель ніж у містах. Не мали Дунаївці свого банку, казначейства, міських шкіл.³

Все це досить скоро зрозумів новий землевласник В.С.Завойко і почав готувати громадську думку й документи для зміни статусу Дунаївців з містечка на місто.

При цьому виник ряд проблем. Як бути з Могилівкою - селом, що фактично зрослося з містечком? Адже на його землях вже розміщувались фабрики, торгові та інші заклади. Селяни Могилівки після реформи 1861 року за викупними документами отримали 95 десятин 1229 саженів надільної землі та ще 19 десятин 679 саженів різних прирізків. Без селянської общини, яка мала великі повноваження, переміна статусу була неможливою, як і, скажімо, без рішення дунаєвецької селянської общини, що налічувала 83 двори, мала 148 десятин 1155 саженів землі.⁴ У своєму клопотанні перед губернською владою В.С.Завойко просив при вирішенні статусу Дунаївців врахувати необхідність їх об'єднання, оскільки "отделить с.Могилевку от м.Дунаевец при преобразовании последнего в город ни по надзору, ни в натуре не представляется физически возможным, так как обе зти местности слились в одно общее целое".⁵

31 липня 1905 року могилівська й дунаєвецька селянські громади, а це - 301 домогосподар з правом голосу, вирішили не давати згоду на включення їх земель і будівель у межі майбутнього міста, мабуть, побоюючись у його складі зазнати утисків, втратити повністю чи частково землю. Велика робота, яку проводив Завойко В.С. зі своїми прихильниками серед селян Дунаївців, особистий приклад - він безкоштовно передав у відання міських властей у разі розитивного вирішення питання зміни статусу 200 десятин власної землі, - все це привело до певної нейтралізації настроїв дунаєвецьких селян. У результаті тільки 16 власників залишилися на старих позиціях, решта опору не чинила.⁶ З Могилівкою виявилося складніше. Тому Завойко В.С. вирішив змінити попереднє клопотання й погодився на осібне існування села. Його клопотання підтримала губернська адміністрація і сам подільський губернатор Ейлер.

Опір зміні статусу Дунаївців, як не дивно, вчинила частина єврейського населення - власники будинків, торгових лавок, розміщених на старій містечковій площі. Вони побоювалися, що зі зміною статусу почнеться зміна архутектурного обличчя Дунаївців, буде виділено новий адміністративний центр, торгові ряди переміщені в нове місце. А це принесло б додаткові витрати. Опір був упертий і послідовний. Спочатку вони звернулись із заявою до Завойка В.С., 17 листопада 1904 року - до Ушицького повітового начальства, згодом - і до самого губернатора. Вони просили відхилити клопотання власника містечка. У губернських властей це звернення підтримки не отримало, бо губернатор та його адміністрація добре розуміли, якого поштовху розвитку Дунаївців надав би перевід їх у статус міста.

Однак тяжба затягнулася майже на три роки, дійшла до Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора - правителя Південно-Західного краю, Міністерства внутрішніх справ Російської імперії. Вона негативно позначилася на бажаннях і настрої власника містечка. Згодом Завойко В.С. змінив своє рішення про безплатну передачу Дунаївцям 200 десятин землі. Він обіцяв передати майбутнім міським властям у безкоштовне користування торгові площі й вулиці, а 200 десятин залишав за собою з перспективою продажу їх забудовникам, аби стимулювати розширення міста.

З огляду на ситуацію 7 травня 1907 року Міністерство внутрішніх справ поставило крапку в цій справі. "Со своей стороны Министерство внутренних дел затрудняется дать дальнейшее движение делу в установленном порядке, - повідомляв Міністр генерал-губернатора Київщини, Волині і Поділля. - Имею честь уведомить о сем Ваше Высокопревосходительство с покорнейшей просьбой не отказать в объявлении об изложенном просителя".⁹

У червні 1908 року Дунаївці називались містечком і числилось у нім 12658 жителів, у тому числі - 8822 євреї.¹⁰ Питання надання Дунаївцям статусу міста було вирішене аж через 50 років.

На 1 липня 1910 року Дунаївці мали 22 вулиці довжиною 4438 сажнів, дві замощені площі. Тут проживало 13033 жителі, із них 6771 чоловік, 6262 жінки. Діяла земська лікарня на 15 ліжок та фабрична на 6 ліжок, 2 аптеки – при земській лікарні і приватна, 2 аптечних магазини. Сферу обслуговування містечка складали й 6 готелів, 6 постоялих дворів, 5 тракторів, 6 закусочних, їдалень, один буфет, 10 пивних і винних лавки, 2 фотографії, пожарне депо зі сценою для концертів, вистав, 2 початкових школи, в яких навчалося 177 хлопчиків і 106 дівчаток. Релігійні потреби дунаївчан задовольняли православна церква, костьол, кірха, синагога, 9 молитовних будинків. Перевезення здійснювали близько 30 візників.

Промислове виробництво концентрувалося на 72 підприємствах, де 522 робітники виробляли за рік продукції на 787800 крб. Серед найбільших підприємств – 28 суконних фабрики, доля яких у загальному виробництві складала 687130 крб., 2 чавунноливарних, 2 механічних заводи, 2 миловарні, шкіряне, салотопне підприємства, 4 макаронних, 3 парових та один водяний млини, 16 крупорушок. Крім того діяло 44 дрібноремісничих майстерні на 245 працівників, які 1909 року дали продукції на 83600 крб.

Широкого поширення набуло бурякосіяння. Подільська губернія займала друге місце після Київської по кількості зібраних цукрових буряків. З пуском 1911 року Маківського цукрового заводу зросли площі бурякових посівів і на Дунаєвеччині.

Перша світова війна завдала удару по економіці краю, який став прифронтовою зоною, посилила бідування, революційні настрої. Звістку про повалення царя принесли на Дунаєвеччину залізничники і поштові службовці. Сподіваючись на переміни, робітники і солдати створювали свої комітети, ради. 25 березня 1917 року відбулися об’єднавчі збори робітничих і солдатських депутатів, була створена рада робітничих і солдатських депутатів, обрана президія. 1 травня вперше проведено масове й відкрите відзначення дня міжнародної солідарності трудящих. Активізувала діяльність національно свідома частина дунаївчан, натхненна рішенням про утворення в Києві Центральної ради – координаційного центру патріотично налаштованих політичних і громадських організацій. У травні 1917 року делегати Дунаєвецького селянського з’їзду в своєму посланні висловили підтримку Центральній раді. Зі вступом у Дунаївці збройних підрозділів УНР «Просвіта», сформована ще 1917 року, посилила роботу, особливо брати Семен і Степан Риндики, Олена, Лідія і Борис Богацькі – діти нестеровецького священика Олександра Богацького, учитель і бібліотекар дунаєвецької школи Володимир Гушло, учителька Лідія Гаврилова та інші. Після від’їзду на навчання студента Буяра просвітницьку організацію очолив учитель Семен Риндик. Просвітяни мали бібліотеку, якою завідувала Антоніна Мельник, готували вистави, концерти, вели агітаційно-роз’яснювальну роботу. Між силами правого і лівого спрямування виникали конфлікти, протистояння, що посилювалися з приходом червоноармійських підрозділів чи частин армії УНР.