З далекого минулого

Всі учасники інциденту тут же були розстріляні. Тіла цих мучеників і сьогодні покояться в могилі біля хлібзаводу. А стовп з таблицею свідчить: „Здесь покоятся останки самих близьких нашим сердцам отцов, матерей, братьев, сестер, павших от рук немецких извергов.. Ваш светлый образ вечно будет жить в наших сердцах и памяти. Пусть эта братская могила напоминает людям о бесчеловечности гитлеровских захватчиков. Октябрь 1942 г.”

Масові страти євреїв припали на 1942 рік. Весною 1942 року фашисти загнали біля 2500 чоловік у дем’янковецькі фосфоритні шахти, зірвали вхід і живими похоронили людей. Кілька днів доносився крик, плач, стогін…

В Шатаві, у видолинку, що за цвинтарем, були розстріляні біля 300 євреїв. На дошку, кинуту через яму, заходило 5 чоловік і кулеметна черга обривала їх життя. Ця бійня точилася довго. Поле було густо зрите кулями, які ще й досі вимиваються дощовими водами...

264 чоловіки було страчено в Балині. Близько півтори тисячі – у Смотричі. Микола Петрович Осадчук, смотричанин, що втратив батька ще в перші дні війни, добре запам’ятав ці безкінечні розправи:

- Якось велику групу, у кілька сот чоловік, з лопатами і мітлами поліцаї повели в бік мосту, що через річку Смотрич. Ще й заставили співати пісню. А там замість прибирання, вчинили криваву бійню, кулеметними, автоматними чергами косили людей, які снопами падали на дорогу, у річку. Кілька днів десятки трупів плавали по річці, поки їх не виловили біля греблі й не віддали землі.

Сотні життів забрала відправка наших земляків на роботи до Німеччини та країн-сателітів. О, як розписували гебельсівські пропагандисти „німецький рай” у фільмах та плакатах! Якось у Рівненському краєзнавчому музеї мені довелося побачити плакат. Рум’яна, усміхнена українська дівчина стоїть на кухні, біля шафи з посудою, витирає миску. А текст гласить: „Работа в немецкой семье доставляет радость. Зина Судукт из села Барышковцы под Каменец-Подольским работает в образцовом германском домашнем хозяйстве. Посудите сами, как хорошо ей живется и чему только она не может выучиться.”

Відправка до Німеччини здійснювалася на підставі §8 Закону фюрера про управління в нових східних областях від 17 липня 1941 року та постанови рейхскомісара східних областей Розенберга від 19 грудня 1941 року.

Суть німецької політики на окупованих територіях України чітко висловив Е.Кох, рейхскомісар України, у своєму зверненні до окупаційного апарату: „... Введена фюрером у цій країні цивільна влада знає одну велику мету: забезпечити фронтовиків усім, чого вони потребують, та передати в розпорядження батьківщини додаткову кількість харчових продуктів, сировини та робочої сили”. До Німеччини забирали, починаючи з-14 років. Чекалюк Теклю Василівну восени 1941 року забрали прямо з поля. Біля Михайлівської сільської управи, що містилася в будинку інвалідів, чекала підвода та декілька таких самих хлопців і дівчат. У супроводі поліцаїв підвода повезла їх аж на станцію Дунаївці, на обору, де нині бурякопункт. Подали вагони, і поліцаї почали заганяти сотні молодих людей до товарняків. З-за дроту голосили батьки. Як тільки поїзд рушив, з вагонів полилася пісня:

Прощай, сад мій вишневенький,

Прощавай, дівчино,

Прощай, село моє рідне,

Прощай, Україно...

Пісня звучала, як протест, як вияв спротиву. Десь біля Лошковець кілька чоловік кинулися в посадку. Захльоскали постріли. Один хлопець розтягнувся, підкошений кулею...

Скільки їх пропало з двох із половиною мільйонів українських невільників.

Блажійчук Ксеня Кирилівна з Блищанівки була свідком, як у Гамбурзі на кораблебудівному заводі, де вона працювала, був розстріляний за втечу одного робітника кожен десятий. Боднара Василя Григоровича з с. Блищанівка забив німець до смерті за одну морквину.

Людей косив голод, холод, хвороби. Адам Лапецький писав дружині в Дунаївці з табору Золінген:

„Я получаю кожної п’ятниці по 8 марок, а одно кіло хліба коштує 6 марок, їсти дають так, що як ми годували свиню, то краще давали їсти їй, як нам дають. Як Бог дасть колись приїду додому, то хотів би хоч би хліба і картоплі наїстися”.

Восени в кожну сім’ю почали надходити повідомлення влади про необхідність надіслати своїм родичам до Німеччини теплий одяг. Додавався перелік з 19 назв. 1 листопада 1942 року „Урядові Дунаєвецькі вісті” опублікували звернення: „Ваші родичі, які працюють в Рейху, є в більшості випадків незабезпечені відповідною одежою на зиму. Дається можливість вашим синам і дочкам, сестрам і братам, які працюють в Німеччині, доставити собі при вашій допомозі зимову одежу... Поспішайте, бо зима перед порогом”.

А 1943 року зникла надія і на повернення додому. 21 листопада 1943 року окружна газета опублікувала повідомлення Дунаєвецького гебітскомісаріату: „Згідно з розпорядженням пана рейхскомісара України в сучасний момент неможливо розраховувати на повернення додому робітників, направлених до Німеччини на працю. Вони можуть повернутися додому лише в тому разі, коли їх замінить будь-хто з членів сім’ї”.

Скільки вихідців з Дунаєвеччини загинуло в Німеччині, сьогодні встановити важко. Офіційна цифра, наведена обласною комісією по встановленню і розслідуванню злодіянь німецько-фашистських окупантів ще 1944 року, складає 2250 примусово вивезених жителів Дунаєвецького, 2132 Миньковецького, 2230 – зі Смотрицького, 2140 – Солобковецького районів, а це – 11012 осіб. Звичайно, не всі села цих районів ввійшли до складу Дунаєвецького. За обіцяною компенсацією звернулося 2560 живих остарбайтерів або їх родичів. А це в чотири рази менше сукупної цифри. Де ж ділась решта? Скільки залишилися там, у чужій землі?!

Не витримала знущань і отруїлася в Німеччині жителька Шатави Гав’юк Килина Петрівна, загинули Романова Єфросинія Антонівна, Кобзюк Дмитро Прокопович, Карпов Володимир Іванович. Не повернулися з Німеччини миньківчани Думанська Катерина Устимівна, Бурлик Ніна Семенівна, з Городиськ - Олександр Паранюк та Надія Яроцька, з Катеринівки – Гелярій Ільницький, Станіслав Бурлик, Евгена Мацюк, Іван Островський, Ганна Михайловська. Під час бомбардування загинув у Берліні житель Старої Гути Антон Скорик, у м. Марлюс – Павло Кордонець. Безслідно зникли в Німеччині жванчани Людвиг Візир, Іван Кучеров, Галина Паланицька, Ганна Качанюк, Олександр Кинюк.

За нашим аналізом майже не має села, яке б не втратило своїх людей там у „німецькому раю”.

Потерпівши поразку під Сталінградом, а за нею - ще ряд втрат, фашисти посилили репресії на окупованих землях. 14 квітня 1943 року вони вчинили розправу над інвалідами громадянської війни з Кривчицького будинку. 1944 року колишній завідуючий цього будинку інвалідів С.П. Нарабєваський свідчив:

- 14 квітня о 6 годині ранку (зверніть увагу, як акуратно дотримувались екзекутори встановленого часу! – В.П.) на територію Кривчицького будинку інвалідів в’їхало дві легкових і одна вантажна 5-тонна машини. У легковиках було 6 чоловік, одягнених у німецьку військову форму, четверо з дунаєвецької жандармерії, яких я знав в обличчя, і двоє мені невідомих, на кашкетах яких був значок – череп. На вантажній машині приїхало 2 озброєних німців і 11 шуцманів. „Ми приїхали сюди, щоб із цього будинку перевезти всіх у будинок інвалідів містечка Ярмолинці, бо це приміщення потрібне для військового госпіталю”, - повідомив німець… Відправлена машина хвилин через 20-30 повернулася без інвалідів. Було ясно, що машина так швидко приїхати з Ярмолинець не могла…

76 приречених були вивезені в урочище Солонинчик під Дунаївцями і розстріляні.

Наростав опір діям фашистів і в тилу. 1943 року колишній перший секретар Дуваєвецького райкому партії Ніколюк І.К. та голова Красилівського райвиконкому, житель Великої Побійної І.К. Холодюк утворили центр по керівництву підпільно-партизанським рухом в південно-східних районах області та об'єднаний партизанський загін. Командиром загону був призначений Римарчук А.П., начальником штабу М.К.Олійник. На початку 1944 року в підпорядкуванні штабу було 13 партизанських загонів, які налічували 896 чоловік.

Партизани роззброїли й заарештували в Миньковецькому районі 13 шуцманів. Загін Міносяна І.А. пустив під укіс 2 німецьких ешелони, розшив 3 км залізнодорожного полотна, пошкодив 123 км телефонних ліній, 3 комунатотори, знищив 19 німців, 8 шуцманів 13 провокаторів.

Свої дії посилив Смотрицький партизанський загін імені Чапаєва.

У березні 1944 року почалося визволення Дунаєвецького району від німецьких фашистів. Його здійснювали війська І-Українського фронту під командуванням маршала Жукова Г.К. у ході Проскурівсько-Чернівецької операції. Через район з боями пройшло 13 дивізій 1-ої гвардійської армії генерал-полковника Гречка А.А., 18-ої – генерал-лейтенанта Журавльова Е.П., 38-ої – генерал-полковника Москаленка К.С. Вони рухалися в напрямку Кам’янця-Подільського, намагаючись взяти в кільце з’єднання 1-ої німецької танкової армії генерал-полковника Хубе. Великих втрат на правому крилі наступаючих з’єднань зазнали танкісти 3-го мехкорпусу генерал-майора Малигіна. К.О., бійці 309-ої Пирятинської Червонопрапорної стрілецької дивізії генерал-майора Дьоміна, 395 Таманської Червонопрапорної ордена Суворова стрілецької дивізії генерал-майора Ворожищева О. Б. Фашисти будь-якою ціною намагались затримати наступ цих з’єднань у напрямку Томашівка-Балин, щоб дати вирватись на захід оточеним німецьким частинам. За кожне село точилися запеклі бої. За визволення Удріївців загинуло 37, Томашівки – 13, Тернавки – 36, Малого Карабчиєва – 19, Тинну – 53 радянських бійців та офіцерів.

У ході визволення гинуло й мирне населення. 28-30 березня 1944 року сталася рачинецька трагедія. Напередодні приходу наших військ фашисти почали підривати в селі мости. Коли один із них злетів у повітря, жителі села Павло Мазур та Юхим Григор відкрили вогонь і знищили двох німців. Але третій привів карателів, які 30 березня спалили село і вбили 41 чоловіка. Серед розстріляних Д.І.Жеребний, бригадир-тютюновод, І.Д.Жеребний, М.Д.Ягольник, П.А.Ульянов, А.Е.Іванов, Б.П.Плаксивий, М.Г.Чорномиз, Ф. М. Свидницький та інші жителі села.

У селі Притулівка фашисти спалили 42 будинки з 200. Шістдесятирічна М.Вигулян згоріла у власній хаті. Задихнулася в диму М. Лесчук.

30 березня 1944 року фашисти зненацька напали на штаб 241 стрілецької дивізії, що зупинився в с. Яцківці, відкрили мінометний вогонь. У бою загинуло 34 бійці та офіцери.

Наклали головами й місцеві жителі Ф.І Смерека, А.В. Войнаровський, О.П.Сохатюк, І.Т.Чобан, М.В. Заянчуковський, М.І. Стецюк, П.М.Гуцол.

Відступаючи, фашисти страчували будь-кого за найменшою підозрою.

У ході перестрілки майже в кожному населеному пункті гинули люди. У Томашівці був убитий Костриба Василь Миколайович, у Малій Кужелівці – Мельник Петро Йосипович, у Михайлівці – Кулічко Іван Петрович, у Кривчику Сорокатюк Іван Арсенович, у Варварівці – Вороновський Іван Андрійович. Були втрати в інших населених пунктах району.

А скільки, як правило, дітей гинуло від залишених снарядів, мін, гранат. Скільки залишилося скаліченими. В Іванківцях – Григорій та Людвиг Лабусі, дванадцятирічні хлопчаки. Десятирічні Михайло Васильєв та Анатолій Самборський знайшли „свій” снаряд аж 1950-го...

1945 року прийшла довгождана перемога. Якщо за 10 довоєнних років дунаєвецьким райвійськкоматом було призвано 4284 юнаків, то тільки за неповних півроку 1941-го, дев’ять місяців 1944-го і 1945 рік – 13924 воїни. Більше половини з них додому не повернулися. Третій том „Книги пам'яті” зафіксував 8345 прізвищ.

Слід підкреслити, що найбільше дунаївчан загинуло саме 1944 року – 5056 чоловік, 60,5 відсотки від усіх убитих на фронтах. За нашими під­
рахунками, найбільше життів обірвалося в Польщі – 1887, що майже в 4 рази
більше ніж у самій Німеччині. Серед полеглих – мій батько Прокопчук Сте­пан Іванович, блищанівський сільський учитель. Його прах, як і останки ба­гатьох наших співвітчизників, покоїться в Республіці Польща на братському кладовищі м. Пщина.

Вічна їм пам'ять!

Держава відзначила ратні подвиги наших земляків високими нагоро­дами. Чотири з них – Григорій Климентійович Атаманчук з Тернави, Дмитро Григорович Бачинський зі Смотрича, Марко Степанович Майдан із Великого Жванчика та Франц Миколайович Рогульський із Зеленча – стали Героями Радянського Союзу. Учасники Великої Вітчизняної війни – вихідці з Дунаєвеччини отримали 4530 орденів і 9179 медалей. Де тільки не пролилася їх кров. Це яскраво ілюструє нагородження медалями: „3а оборону Ленінграда” – 41 чоловіка, „За оборону Києва” – 73, „За оборону Одеси” – 32, „За оборону Кавказу” – 96, „За оборону Москви” – 55, „За оборону Заполяр’я” – 23, „За взяття Будапешта” – 174, „За взяття Кенігсберга” – 160, „За взяття Відня” – 131, „За взяття Берліна” – 645, „За взяття Белграда” – 57, „За звільнення Варшави” – 372, „За звільнення Праги” – 433, „За перемогу над Японією” – 437 бійців та офіцерів.

Оцінила держава труд і героїв тилу. Ті, хто вносив вклад у перемогу з квітня 1944 року, з часу визволення окупованих те­риторій від фашистів, отримали статус учасників Великої Вітчизняної війни і деякі пільги. Серед 3261 нагородженого медаллю „За перемогу над Німеччиною” є і ті, хто переніс тяготи окупації, а потім своєю працею на заводах, полях і фермах теж кував Перемогу.

На жаль, до тисяч наших земляків, що загинули на окупованих територіях від рук німецьких фашистів та різного роду запроданців, доля виявилася менш щедрою.

Не попали до офіційного реєстру „Книги пам’яті” та „Книги скорботи” ті українці, жителі Дунаєвеччини, які брали участь у діяльності ОУН-УПА на території району. А саме Дунаєвецький надрайонний привід ОУН-УПА діяв майже впродовж усіх років окупації аж до жовтня 1951 року, координуючи підпільну й бойову діяльність своїх загонів, груп, зв’язкових конспіративних квартир на території 5 районів – Дунаєвецького, Віньковецького, Миньковецького, Новоушицького, Солобковецького. У різний час його очолювали зеленчанин Петро Щербатий, учитель Нестерівецької школи, Іван Глевич, нестерівчанин, студент Голозубинецького технікуму (обидва згодом загинули на Тернопільщині), Володимир Біланюк, Йосип Демчук, Хома Мартюк, 30 вересня 1951 року взятий у Балині на конспіративній квартирі й розстріляний у Проскурові.

Досьогодні не встановлена і вже, мабуть, не може бути встановлена кількість загиблих. Наведена нами статистика більш як на 3 тисячі перевищує до цих пір побутуючу цифру - 12 тисяч цивільних втрат у період окупації І941-І944 рр. Ще по свіжих слідах 7 листопада 1944 рок Ілля Прохорович Ларкін, перший секретар Дунаєвецького райкому Компартії України, наводив цифру 15 тисяч закатованих жителів Дунаєвеччини. Він був ближчих до істини, хоч і тоді було важко встановити справжню картину.

Закатували фашисти й близько 3 тисяч військовополонених, чиїхось батьків чи синів, імена яких невідомі нам, у „Книгах пам’яті” зачислених до розряду без вісти пропавших.

У Дунаївцях донедавна жив єдиний в’язень гетто Борис Андрійович Брон. Його єврейська родина була знищена фашистами. А він, десятирічний хлопчик, двічі втікав з огородженого колючим дротом єврейського пристанища. Це тоді, у травні 1942 року, коли, знищивши основну масу мешканців гетто в дем’янковецьких фосфоритних шахтах, гітле­рівці розслабились і навіть дозволили дітям ходити по воду, пішов і він до Кам’яної криниці, напився досхочу, покинув відро і попри річку Тернавку дійшов аж до Січинців. Вхопився за кузов вантажівки, що ледь повзла, навантажена мішками з німецьким орлом на кожному, і зіскочив у Шатаві прямо у руки тому ж гутоблищанівському поліцаєві. На другий день знову був доставлений в дунаєвецьке гетто, отримав чотири удари нагайкою, від яких тріснула шкіра. Він ховався за комином двоповерхового будинку, як і багато інших дітей – хто в туалетах, хто в ямах, димоходах, – як тільки починалося формування колони. Хто знав, куди буде спрямована її голова – на роботу чи до лісу. У жовтні 1942 року і він попав у таку колону. Вдосвіта, поки ще Дунаївці спали, вона повернула з воріт до Заставля, а там, за мостом, – вліво, до Солонинчика. Біля хати їздового Мусія Скрипкевича непомітно юркнув під воза, а далі – у солому. Так і врятувався. До приходу наших пас людську худобу в Супруньківцях, Дерев’янах під прізвищем Загурського Івана з Залісців, ховаючи своє єврейське походження. На моє запитання, кого може назвати з мешканців гетто, відповів:

- Мої знайомі або в Дем’янківцях, або в Солонинчику...

Із тисяч замучених Дунаєвецька міська рада зуміла встановити лише 209 імен...

Вони пішли з життя, щоб залишитись у пам’яті, в серцях дітей, онуків, правнуків, рядками прізвищ обелісках. 1969 року в Дунаївцях був відкритий меморіальний комплекс усім загиблим. До цього святого місця не заростає стежка. Тут щоразу до стел лягають квіти, проходять мітинги, зустрічі ветеранів, сюди ідуть школярі, ведуть дітей, онуків батьки й дідусі. Тут щоразу йде незрима робота думки й почуттів, зароджується, міцніє, гартується патріотичний дух.

Біля Дунаєвецької центральної районної бібліотеки перезахоронено тіла віньковецьких підпільників, встановлено пам’ятник.

У районі є 36 могил загиблих воїнів та жителів району. Височать пам’ятники і на могилах розстріляних, замучених євреїв. Найвеличніший - у Дем’янківцях. Його підтримує єврейське товариство. Щороку, 2 травня, сюди з’їжджаються нащадки, щоб віддати данину пам’яті близьким .

Обеліски загиблим є на братських могилах у Глибочку, Великому Жванчику, Шатаві, Смотричі, Балині, Дунаївцях.

Із 142 пам^’ятників історії та культури в районі 76 присвя­чені героям минулої війни.

Вічна їм пам’ять! У вічній скорботі схилімо голови.

Війна завдала Дунаєвеччині великих матеріальних втрат. Комісія по встановленню і розслідуванню злодіянь німець-фашистських окупантів, створена 10 травня 1944 року на об’єднаному засіданні виконкому райради і бюро райкому КП(б)У (Ларкін – голова, Бабій – заступник, члени – Філоненко, Козаревич, Влагова, Векалюк та ін.), зафіксувала загальних втрат по району на суму 500 млн. крб., 41 колгоспу – на 392 389093 крб. Було зруйновано 350 будинків, приміщення МТС, ряду шкіл, кінотеатр, бібліотеки, вивезено або знищено промислове обладнання, тракторний парк.

2 квітня на третій день після вигнання німців з території району, Дунаєвецький райвиконком постановив:

„ 1. Відновити роботу всіх підприємств, радянських установ та організацій з 2-го квітня 1944 року.

2. Зобов’язати всіх робітників та службовців радянських установ та організацій з’явитися на місця попередньої роботи і приступити до виконання своїх обов’язків.

3. Робочий день в радянських установах та організаціях встановлюється з 9 годин ранку до 5 годин вечора.

4. Директорам підприємств, заводів та фабрик видати наказ про внутрішній розпорядок.

5 Попереджується, що винні у невиконанні цього будуть притягатися до відповідальності згідно з Указом Президії Верховної Ради від 26 червня 1940 року.”

Почалося відновлення органів влади у селах. Головою Блищанівської сільської ради був призначений Д.В. Цвітун, Михайлівської – П.М. Коваль, блищанівський колгосп імені Сталіна очолив А.Г. Чекалюк, михайлівський „Змичка” – К.П. Сапожник. Такі призначення відбулися по всіх 26 сільрадах, 41 колгоспу.

Важно було налагоджувати колгоспне господарство. За час окупації поголів’я ВРХ зменшилося на 44 відсотки, на 94 – поголів’я овець. Спеціальні комісії по відновленню колгоспів щодня збирали техніку, реманент, посівний матеріал. Йшов ремонт техніки і приміщень. Корівками нерідко орали і сіяли, адже земля не могла пустувати й армія чекала хліба. Кожному колгоспу, селу був доведений податок, збір у фонд Перемоги. 27 липня 1944 р. спільне засідання бюро райкому КП(б)У та райвиконкому, підтримуючи ініціативу трудящих Волочиського та Кам’янець-Подільського районів по збору коштів на побудову танкової колони „Радянське Поділля”, постановило „зобов’язати керівників організацій установ і підприємств, голів сільрад, колгоспів провести широко-масово-роз’яснюючу роботу серед широких мас населення, перед якими добитися добровільного внеску своїх коштів на побудову танкової колони „Радянське Поділля” під лозунгом „Все для фронту! для скорішого знищення кривавого фашизму”.

Колгоспам, підприємствам, організаціям, установам, кожному селу були доведені контрольні цифри. Робітники суконної фабрики внесли на танкову колону 100 тис. крб., жителі Макова – 50 тис., Блищанівки – 9 тис., робітники Маківського цукрозаводу – 120 тис. крб. на виготовлення танка. „Маківський цукровик”. У телеграмі зі Ставки головнокомандування висловлювалася подяка колективу заводу за внесок у перемогу. Напередодні 27-ої річниці жовтневої революції секретар Дунаєвецького райкому партії Ларкін та голова райвиконкому Х.Т. Бабій надіслали листа Й. Сталіну про те, що в районі зібрано 1055000 крб. на танк „Трудівник Дунаєвеччини”.

Водночас в районі була організована робота по розмінуванню території, у першу чергу – полів. Десятки дітей гинули від знайдених мін, гранат, снарядів. І лише 1 вересня 1945 року було затверджено 2 акти про закінчення робіт по розмінуванню і контрольній перевірці угідь 31708 га , 298 га сінокосів, 90 га пасовищ, 1998 га городів, 1305 га лісів, 200 га річок та озер. Протягом контрольної перевірки (4 квітня – 20 серпня 1945 р.) було виявлено ще 794 одиниці боєприпасів.

Найважливішим державним замовленням селу були хлібопоставки. Напружений графік, як і раніше, виконувався з трудом. На 1 вересня 1945 р. замість 30274 цнт було здано 25917. За невиконання графіку голова колгоспу „1-го серпня” с. Дем’янківці Мокринський був знятий з роботи, а Папуніцькому – голові колгоспу ім. Калова с. Заставля оголошена сурова догана. Постанова бюро райкому партії і райвиконкому всуціль начинена термінами „снять”, „об’явить выговор”, „предупредить”, „указать”, „объязать”, „потребовать”, „поручить райпрокурору Казаревичу”...

Водночас певна увага, приділялася інвалідам, фронтовикам, дітям і сім’ям загиблих.

1947 року було досягнуто довоєнного рівня випуску промислової продукції. Працівники суконної фабрики річний план виконали достроково, виробили додатково 48 тис. метрів сукна. 1944 року дав продукцію Маківський цукровий завод, а ювілейного 1947 року і 49 тис. пудів понадпланового цукру. Реконструйований механічний завод випускав січкарні, пічне литво, запчастини для сільськогосподарських машин.

40-і роки характерні для Дунаєвеччині насильницькою мобілізацією юнаків у ремісничі, залізничні, фабрично-заводські училища. Наприклад, 3 жовтня 1947 року райвиконком затвердив план мобілізації на навчання 100 чол. з розкладкою по сільрадах. Мобілізацією займалася районна комісія на чолі з головою райвиконкому Яковлєвим.

Система примусу розповсюджувалася на всі сфери життя і за відсутності економічних стимулів було основною рушійною силою розвитку суспільства. 2 червня 1948 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ „Про виселення у віддалені райони осіб, що злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя”, на підставі якого не одна сім’я вимушена була покинути своє село, район, республіку. 20 червня 1949 року, наприклад, виконком Дунаєвецької райради депутатів трудящих прийняв трафаретне рішення: „Утвердить общественный приговор общего колхозного собрания колхозников им. Шевченко села Раченец от 18 июля 1949 года о выселении Войткова Емельяна Федоровича за пределы Украинской ССР сроком на 8 лет”. Такі рішення в ті роки приймалися часто. 18 лютого 1951р. райвиконком вирішив „зобов’язати голів сільрад і колгоспів до 25 березня закінчити підбір і переселення сімей колгоспників у Херсонську область у кількості 35 сімей”. На місцях робили все, щоб доведений план був виконаний. 1952 року було доведено до виконавців і план переселення 60 сімей в Іркутську область, 1953-го ще 60.

Під таким же тиском відбувалася „добровільна” підписка на державну позику випуску 1953 р. Відзначаючи нетерпимий стан надходження готівки по підписці, райвиконком картав голів Вихрівської, Гірчичнянської, Мушкутинецької, Могилівської, Січинецької сільрад Рогожу, Резнічука, Глухова, Кордона, Степанова та голів колгоспів цих сіл Михайловського, Колісника, Регульського, Савкова і вимагав негайно завершити цю „добровільну” акцію.