Тема: Світ поезії Василя Густі (за збіркою „Тиса камінь обтесала”). Мета

І не бути боржником ні в чім!

І навчитись помилки прощати

Друзям, навіть недругам своїм.

Тільки так – в трудах і у дерзаннях

Недаремна буде боротьба,

Щоб оті здійснились починання,

Що мені довірила судьба.

- Доброго дня всім присутнім. Щиро запрошую вас на сьогоднішньому занятті у світ поезії нашого земляка Василя Густі.

В. Густі прийшов у літературу в добу застою, добу, коли продовжувалося цькування „шістдесятників”, з якими його споріднювала безкомпромісна громадянська позиція: митця непокоїли проблеми національного відродження Батьківщини, історичної пам’яті, грядуще роду свого і народу. Він засіяв на українському Парнасі як непересічна особистість, самобутній і талановитий митець, який нині є заступником начальника управління у справах преси та інформації обласної держадміністрації.

Лауреат обласних премій ім. Д. Вакарова та ім. Ф.Потушняка.

Сьогоднішній наш урок – урок – відкриття. Відкриймо для себе світ поезії В.Густі, погляньмо на довкілля, на вчорашній і нинішній день України, на людину і її місце в цьому непростому світі крізь призму його лірики, переймімося почуттями краси й добра, які бринять у кожному творі поета.

Поговоримо про збірку „Тиса камінь обтесала”, виданою, за словами автора, „під сонцем полудня”, себто до 50 – річчя поета.

Але спочатку життєвими шляхами поета нас поведе учениця…

Саморобний стенд „Життя В.Густі у фотооб’єктиві”.

- Перед вами збірка віршів В. Густі.

Про які жанрові пласти цієї лірики ми поведемо мову?

Учень:

- Можна виділити пейзажну, інтимну, громадянську і філософську лірику.

- Звісно, так. Проте слід зауважити, що часто у вірші В.Густі вкраплюються елементи філософських роздумів про сутність людського життя, тобто здебільшого зустрічаємо мішані жанри: пейзажно-філософські, інтимно-філософські, патріотично-філософські вірші тощо.

До сьогоднішнього уроку ви були поділені на кілька груп. Перша опрацьовувала пейзажну лірику. Вам слово.

3. Пейзажна лірика. Виразне читання напам’ять і аналіз віршів.

1) „Душа запрагнула обнови”. (див. додаток №1)

2) Інші пейзажні твори (див. додаток №2)

3) „Не здаватися бурям” ( див. додаток № 3)

4) „Сльота” ( див. додаток № 4)

4. Бесіда.

Учитель:

- Ознайомившись з пейзажною лірикою В.Густі, який висновок можна зробити?

- Нині багато написано і сказано про втрату сучасною людиною гармонійного співіснування з природою. Поезії В.Густі змушують пройнятися тривогою за долю нашої природи. Слід відродити втрачену гармонію, бо в дарованому Богом дивосвіті людина знаходить красу, спокій, взаєморозуміння, відновлює сили, заражається радістю існування.

- Від себе додам: останнім часом В.Густі пише про міцніючу владу осені над природою і власним життям…

Хочу сказати, що поет мало говорить про свою любов до вітчизни. Він не вживає високих патетичних слів, його поезії не властива рекламна піднесеність. Проте ця любов органічно виростає із його душі, з кожного слова, щемно пронизує поетичні рядки, освячуючи нерозривну єдність поета з кожною рослинкою, каменем і птахом у ріднім краї.

Таблиця „Хронологія нищення української мови”.

- До уроку Ви ознайомилися з цією таблицею. Як бачимо, упродовж століть упосліджувалась українська мова, а з нею – культура, духовна спадщина, національне надбання народу.

Тому так болісно сприймає нашу історію В.Густі у вірші „До історії України”.

2) „До історії України”. (див. додаток №6)

Учитель:

- У збірці „Тиса камінь обтесала” переважають негромадські мотиви. Вірші ваблять філософськими роздумами над проминальністю часу, відлітанням юних днів із їхніми радощами в далеку незвороть. Головне ж - віднайдення способу протистояти руйнівній дії часу.

Тож розглянемо філософську лірику В.Густі. Її досліджувала 3 – я група учнів.

6. Філософська лірика.

1) „Над плесом вічності”. (див. додаток № 7)

2) „Стоїть церква дерев’яна”. (див. додаток № 8)

3) „Коли я стану перед Богом” (див. додаток № 9)

Учитель:

- Я пропоную вам простежити за філософічною течією мислі В.Густі в поезії „Коли я стану перед Богом”, створеній ще в 1986 році. Звучить вона у виконанні Івана Козара, композитора – аматора з Ільниці, який поклав вірш на музику.

- І, нарешті, розглянемо інтимну лірику В.Густі, в якій він звертається до незнищенних вічних цінностей народного світосприймання, передусім до символу матері – центрального в духовному космосі українців.

- У яких віршах вимальовується образ матері? („Простеліть мені, мамо, рушник”, „Вишиванка”, „Від матері листа в руках тримаю”, „Як забути? Як не пригадати?...”, „Дзвони дзвонять”, „Старенькій жінці, що живе напроти”).

- Зупинимося на одному з них – „Вишиванка”, датованому ще 1970 роком, коли поет був трішки старшим від вас. Ось і фото його у вишиваній сорочці, в якій любив ходити.

- Насамкінець, хотілось би бодай коротко зупинитися на окремому розділі книги – „Опрісники”. Що означає це слово в прямому значенні? (У деяких місцевостях прісні коржики, які в давнину на Великдень клали біля паски).

- Чи в нашому селі були в давнину опрісники?

- Що значить це слово у В.Густі? (4 – 7 рядкові вірші, часто афористичного звучання).

- Про що вони? Прочитайте кілька.

1) Уболівання за долю природи:

„Ось тут була криниця польова”

„Посади – но дерево…”

- Ці вірші перегукуються зі словами О.Довженка: „Не посадила людина жодного дерева – плати штраф за користуванням повітрям”.

2) Мені сподобався такий опрісник:

„Мати вчила мене…”

Доброти і милосердя до ближніх учить цей вірш.

3) „Кому легко на весні…”

У вірші засуджуються ліниві люди, адже прислів’я каже : весняний день рік годує.

4) „Образу, навіть найгіркішу…”

Цей опрісник нагадує мені слова Любові Михайлівни: „Говорити людина вчиться рік-два, а мовчати – все життя”.

Отже, ліпше, замість когось словами образити, змовчати.

5) „У гніві найстрашнішому…”

Цей опрісник нагадує нам, що гнів – то зло, а людина має мати в серці добро, тобто любов.

- Що ж, у вступному слові до книги автор мріє про те, щоб вона була схожа на людський дім, у якому багато добра, щирості, щедрості і любові.

Чи йому вдалося цього досягнути? Я згодна з вами. Недарма відомий учений із Нью – Йорка Василь Маркусь написав: „Щира дяка закарпатському поетові Василю Густі за дарунок збірки поезій „Тиса камінь обтесала”. Гарна збірка, славний поет. Щасти Боже орати ниву українського літературного слова”.

- Тож зичимо йому наснаги і сил для того, щоб сягати в своєму творчому поступі нових вершин.

Прочитайте твір Д.Кешелі „І у смерті були твої очі”.

Закінчився ХХ і почався ХХІ вік. Вік техніки і бізнесу. Але й вік запитань. Що ми зробили з природи? Як зберегти цей білий світ і себе в ньому? Замислитись над цими питаннями примушує нас поезія „Душа запрагнула обнови”.

Душа запрагнула обнови –

В буденній сірій метушні.

Ходімо в гості до діброви,

Забудьмо прикрощі у ній.

І ту образу, й цю поразку,

І зраду, підлість – геть усе…

Дивись, яку ласкаву казку

Діброви відгомін несе.

Лише не смій зірвати квітку,

Зломити гілку. Ти ж в гостях.

Берізки милі, наче дітки,

Гойдають зорі на листках.

Ви тільки вслухайтесь, яка вишукана метафора – „душа запрагнула обнови”! Єдність людини і природи – основний мотив поезії. Ідея вірша – заклик любити, леліяти, оберігати рідну природу. Привертає увагу ритмомелодика поезії: часте повторення приголосних звуків р, я (алітерація) у словах допомагає передати ніжні, лагідні почуття автора до діброви, берізок, які „гойдають зорі на листках”.

Жанр твору я б визначила як пейзажно-філософський вірш.

- Прекрасним пейзажистом, залюбленим у природу рідної землі, постав Василь густі у циклі „Рік”, що складається з чотирьох віршів: „Весна”, „Літо”, „Осінь”, „Зима”; у поезіях „Осіння акварель”, „Не здаватися бурям”, „Дивосвіти” та інших.

Тут автор також не обмежується зовнішнім відображенням природи, а прагне осмислити багатоаспектну проблему „людина і природа”. Дуже поширеним є прийом паралелізму, коли душевний стан людини порівнюється зі станом природи.

Додаток № 3

- Послухайте вірш „Не здаватися бурям”.

Не здаватися бурям дерева Колись давно дерева і люди

Споконвіку навчали людей. Лиш у злагоді й дружбі жили.

Є щось в дереві сильне, від лева, Скільки мудрості треба і труду,

Якщо навіть воно і впаде. Щоб ми в диві зеленім росли!

Не зостатися грубим, жорстоким Щоб тендітна, цнотлива берізка

Теж дерева навчали людей. У дівочу судьбу перейшла!

Оце дерево буйне, високе – Щоб цвітіння калини, мов звістка

Ніжне, мов оленя молоде. Що любов до людини прийшла!

Щоб синок мій зростав, як горішок

Щоби яблуня доні цвіла!

Між людиною й деревом віщим

Скільки ніжності! Скільки тепла!

Можна говорити про узагальнений образ української землі, що постає з фольклору. Складові того образу – берізка, калина, горішок, яблуня – рослини, здавна пошановані в українському народі, своєрідні символи: як я розумію, берізка – символ цнотливості; калина – любові; горішок – сили, здоров’я; яблуня – щастя. Цього й бажає ліричний герой синочкові й доні.

З перших же рядків поет заперечує постулат „Людина – бог природи”. Навпаки: людей навчає природа бути сильними, стійкими в житті, також чуйними, добрими („не зостатися грубим, жорстоким”), жити в злагоді й дружбі.

Почуття захоплення образами природи автор передає риторичними окликами в останніх двох строфах: „Між людиною й деревом віщим стільки ніжності! Стільки тепла!” і ін.)

Мова вірша пересипана образними засобами: порівняння (дерево – мов оленя молоде; синок зростав, як горішок); епітети (буйне, ніжне дерево; цнотлива, тендітна берізка); інверсія („деревом віщим”).

Задумаймось над такими рядками:

Колись давно дерева і люди

Лиш у злагоді й дружбі жили.

Мою увагу привернув вірш „Сльота”, написаний В.Густі ще в молодості – 1975 р.

Це сонет – чотирнадцятирядковий вірш (п’ятистопний ямб), доступний лише митцям високого класу. Сонети писали Данте, Шекспір, в українській літературі – І.Франко, М.Рильський, А.Малишко, Д.Павличко і. ін.

Сльота

Вже кілька днів – дощі, дощі,

Мов хмари й не наплачуться ніколи.

І через косу дощову площінь

Такі безбарвні стали гори й доли.
Похмуро наїжачились кущі…

В собі замкнулось, бачу, навіть поле

Здається, безнадійно охололи

Не те що квіти, а й чіткі плющі.

Вже вечір знову сутінки несе.

Та є відрада для душі одна –
Пройнятися природи одкровенням

На фоні напівсвітлого вікна

І дихати не тільки сьогоденням.
Домінуючий виражальний засіб вірша – персоніфікація: хмари не наплачуться, наїжачились кущі, поле замкнулось у собі, охололи квіти, вечір несе сутінки.

І знову автор вдається до прийому художнього паралелізму: змальовуючи картину осінньої сльоти, він під кінець вірша, передаючи власні почуття, викликані осіннім дощем, робить несподіваний висновок глибокого філософського значення:

Та є відрада для душі одна –

Пройнятися природи одкровенням

На фоні напівсвітлого вікна

І дихати не тільки сьогоденням.

Отже, переймемося думкою, що душевне сум’яття, морок у житті людини зміняться ясними днями. Мінорний настрій вірша в останніх рядках набуває оптимістичного звучання.
Додаток № 5

- З жанру громадянської , чи патріотичної, лірики мою увагу привернув вірш „Рідна мова”, який В.Густі присвятив своєму вчителеві І.Фединцю. Написаний у 1990 році, коли саме письменники заговорили про відродження української мови в Україні.

Під снігами й дощами її пронесли,

Біля кострищ не раз зігрівали її,

Та не раз, як ми в далях чужинських були,

Вона сльози лила сиротинські свої

Скільки раз до нас недруг вповзав, як удав,

Городища палили, мов скіпки сухі.

І, здавалось, народ безворотньо пропав –

Попіл, порох – провісники завжди лихі.

Лиш вона…Лише їй це під силу було –

Крізь болота іти в глухоманні ліси.

Де лише попелище зчорніле гуло, -

Вона й там відшукала людські голоси.

Панщизнянське ярмо. Голод. Рік – недорід.

Замерзала земля в летаргічному сні,

Та не вмерла вона, отже, вижив наш рід,

Отже, місце в майбутньому є і мені.

І вона розросталась могутньо, як дуб, -

Древо те, що не відає в часі межі,

І зринала з мужицьких поранених губ

Пісня та, без якої немає душі.

Щоб життя не завмерло колись без краси,

Ясен день і похмурий ще будуть не раз!

Рідна мова із нами пройде крізь часи,

Зберігаючи нас і гартуючи нас.
За своєю ідейною спрямованістю поезія перегукується з віршами В.Самійленка „Українська мова” та М.Рильського „Рідна мова”.

У поезії звучить уславлення рідної української мови, в якій відобразилась уся історія народу, все його життя. Скільки глуму чинилось протягом віків над нашим народом та його мовою, піснею! Стійкість і незламність народу, який оберіг і плекав свою мову, автор передає за допомогою метафор:

Під снігами й дощами її пронесли,

Біля кострищ не раз зігрівали її.

Використовуючи уособлення, автор наголошує: скільки разів доводилося Україні боротися за свою волю, а мова її не тільки „сльози лила”, їй було під силу „іти в глухоманні ліси”. І панське ярмо, і голод пережила, а тому й народ живий.

У поезії знаходимо й інші засоби образності: інверсія (сльози сиротинські, попелище зчорніле, не вмерла вона, вижив рід); порівняння (недруг вповзав, як удав; мова розросталася могутньо, як дуб).

Поет вірить, що згине „пісня та , без якої немає душі”, і стверджує, що вічним є народ, його національна свідомість, культура і мова:

Рідна мова із нами пройде крізь часи,

Зберігаючи нас і гортаючи нас.
Додаток № 6
До історії України

Вона сумна.

У ній – суцільні рани

Гортаю сторінки її

Тепер.

У ній немає

Який своєю б

Смертію помер.

У ній нема

Правителя такого,

Що, взявши владу,

Наче Божий дар,

Аби на

Свойого

Й не весь звалив

Тягар.

Душа болить за долю України – так коротко можна визначити ідейну спрямованість цієї поезії.

Ліричний герой – патріот, але не той, що голослівно кричить про долю України, а той, хто каже правду народові: „У нас немає жодного гетьмана, який своєю б смертію помер” і який би не „злив весь бруд на попередника”. А це, власне кажучи, тягар для народу.

У підтексті цього вірша – застереження: обирайте достойного правителя. Хоч поезія була написана ще в 1997 році, але вона актуально звучить і в наші дні.

Додаток № 7

Збірка „Тиса камінь обтесала” починається я віршем „Над плесом вічності”.

Тихо – тихо, наче листя, І незчутися, як літо

Крига шелестить Осінь здожене.

Непомітно, наче сниться Де б не йшов я білим світом,

Молодість летить Віднайде й мене.
За водою і за листом Сріблом щедро обдарує

В далеч – далину. І не задарма:

Нездогнало в полі чистім На порозі, вона чує,

Літечко весну Вже стоїть зима.

Тихо шелестить.

Непомітно, наче сниться

Все життя летить

Сумовито-ніжно, мелодійно звучить ця поезія. Вічний плин життя, в якому змінюються пори року, - скороминуще життя людини. Автор поєднує їх, вдаючись до прийому художнього паралелізму.

По-філософському, зважено, зі спокійною задумою сприймає поет неминучість осені, потім зими в своєму житті:

І незчутися, як літо

Осінь здожене.

Де б не йшов я білим світом,

Віднайде й мене.

Проте нема песимізму в цьому вірші, а просто усвідомлення діалектичного закону, що діє в природі, частиною якої є кожен з нас. Заглиблений у власне „я”, поет залишається реалістом у змалюванні дійсності.

Перша і остання строфи становлять своєрідне обрамлення вірша. Вони звучать подібно, але спочатку автор підкреслює, що „непомітно, наче сниться, молодість летить”, а під кінець – „непомітно, ніби сниться, все життя летить”.

Експресія мовлення досягається за допомогою виразних художніх засобів, домінантою серед яких є персоніфікація: „наздогнало літечко весну”; „осінь…віднайде й мене, сріблом щедро обдарує”; „на порозі…стоїть зима” тощо.

Шурхіт криги і листя передає алітерація глухих х – ч – ш – с – т:

Тихо – тихо, наче листя,

Крига шелестить,

Непомітно, наче сниться,

Молодість летить.

Стилістична фігура тавтологія також увиразнює мовлення: тихо - тихо, далеч – далину.

Вірш будить у серці почуття любові до життя, до навколишнього світу.

Стоїть церква дерев’яна Своїх діток рятувала,

Посеред села. Як лише могла.

Не одна гроза над нею Щоб їх серце чорнотою

З градом прогула. Не затьмарив час.

І не раз татари – турки Щоб Великдень у їх душах

Нищили її. Ні на мить не згас.

Скільки раз палили церкву Щоби роду не цурались,

Навіть і свої. Рідної Землі.

Із ікон її глумились, …Стоїть церква дерев’яна

Із її павіс. В нашому селі.

Мало радості і сонця Я про неї в ніч безсонну

Час тій церкві ніс. Думаю не раз

Та вона собі стояла Стоїть церква на сторожі

Посеред села, І в душі у нас.
Церква і Великдень – це два символічні образи нашого народу, його духовності. За ідейним змістом, мені здається, поезія споріднена з романом Олеся Гончара „Собор”.

Дерев’яні церкви – це ж архітектурні пам’ятки, яких мало збереглося на Закарпатті, більшість було знищено за радянської влади, як у сусідньому селі Дуби. І ті, що збереглися, охороняються законом, як реліквії минулого.

Ключовий образ вірша – церква, над якою і грози гули, і глумилися різні вороги, але вона залишалась стояти на сторожі і в душі у нас. Це ж і совість наша, мораль, віра.

Руйнівна сила ворогів, церкви передається синонімічним рядом дієслів: нищили, палили, глумилися. Незворотня дія часу підкреслюється метафорою:

Мало радості і сонця

Час тій церкві ніс.

Та в центрі уваги митця – люди, яких рятує церква:

Щоб їх серце чорнотою

Не затьмарив час.

Поетичного звучання автор досягає підбором лексики, зокрема тавтологічним висловом татари – турки, діалектизмом „павіси”.

Пристрасне викриття ворогів церкви підсилюється алітерацією „р”, наприклад, у перших 5 – ти рядках та й далі.

Стоїть церква дерев’яна

Посеред села

Не одна гроза над нею

З градом прогула.

І не раз татари – турки

Нищили її.

Важливу композиційну роль виконує у вірші анафора „щоб”:

Щоб їх серце чорнотою

Не затьмарив час.

Щоб Великдень у їх душі

Ні на мить не згас

Усі ці мовні засоби створюють мелодійну виразність поезії, а також підсилюють її ідейне звучання.

Додаток № 9

Коли я стану перед Богом,

То запитає Бог мене

- Ти що в житті зробив такого,

Що з плином часу не мине?

Якщо зробив, зізнайся чесно.

Відтак відчуй мою могуть:

Захочу зараз - ти воскреснеш ,

І ти побачиш, як живуть

Твої труди, і дні, і ночі,

Як не особа ти й не власть.

І якщо навіть хто й захоче,

Руки тобі вже не подасть.

Будуть хвалити чи хулити –

Побачиш з вічної пітьми.

Не знаю, скільки літ прожити

Мені судилось між людьми,

Тому прошу снаги від долі, -

Долаючи життєву путь, -

Володарем своєї волі,

Рабом свого сумління буть.

Щоб в судний день не побоятись,

На неминучу ставши грань,

Зміг чесно відповідь я дати

На суть одвічних запитань.

Основним ідейним стрижнем твору є питання, що звучить у першій же строфі:

Що в житті зробив такого,

Що з плином часу не мине?

Умовно вірш можна поділити на дві частини: перша – це звернення Бога до ліричного героя, друга – роздуми самого ліричного героя над тим, як прожити життя, аби „рабом свого сумління буть”.

Бог має силу воскресити людину і дати їй змогу побачити себе і свої труди збоку, зрозуміти „з вічної пітьми”, як інші люди оцінюють її здобутки („Будуть хвалити чи хулити”).

На думку поета, головне в житті – долати свою „життєву путь”,

Щоб в судний день не побоятись,

На неминучу ставши грань,

Зміг чесно відповідь я дати

На суть одвічних запитань.

Філософські роздуми над сенсом власного життя переплітаються у вірші з моральними категоріями совісті, честі, порядності, а також із думками про непросте завдання митця в нашому суспільстві. Тобто філософські мотиви поєднуються з громадськими.

У 1981 році Василь густі пише вірш „Щастя”, який викликав у моїй душі дивні почуття.

Щастя яке це – прокинувшись вранці,

Відчути всім тілом повернення світле

До праці, до люду, до всіх, кого любиш,

До колоса, древа, до сонця і вітру.

Очі заплющую. Бачу усе це.

Щастя – це ранок,

Коли він:

без болю,

без крові,

без жахів,

побоювань різних,

поглядів хитрих,

зажерливих,

грізних,

без гупання чобота,

брязків залізних.

Ранок – це щастя.

Враження таке, ніби поет був сильно хворий, а виздоровівши, новими очима побачив світ довкола себе. Щастя – воно поруч. Просто часом ми не вміємо його бачити, не прагнемо збагнути, не можемо усвідомити, не бажаємо відчути. А воно ось тут, біля тебе, тільки втримай його, тільки лелій, збережи.

Такі думки породила в моїй душі ця поезія. Адже автор говорить про повернення „до праці, до ладу, до всіх, кого любиш”. Любов’ю до життя, до природи напоєний весь вірш.

Атмосферу емоційної наснаженості автор передає анафорою „без”: без болю, без крові, без жахів, без гупання.

Старослов’янізм „древа” створює урочисту обстановку. Схвильованість розповіді підсилює повтор: „Щастя – це ранок”, „Ранок – це щастя” - остання фраза звучить заключним акордом вірша.

Поезія життєствердна, оптимістична.
Додаток № 11

Вишиванка

Мамо, мамо, вишийте сорочку

Срібними нитками зоряниць,

Що зродились над порогом отчим,

Що бентежить поглядом дівочим,

Що схиляють небо до криниць.

І тоді у кожному узорі

Вашого простого вишиття

Оживе мелодія прозора,

Добротою матері огорне

Світ мого буття і майбуття.
Вірш складається лише з 10 – ти рядків, але вони напрочуд місткі за змістом, емоційні і зворушливі.

Вишиванка – це національний символ українців, як і рушник. Син просить матір вишити йому сорочку „срібними нитками зоряниць”, „що схилять небо до криниць” (яка промовиста метафора!). Згадуючи про отчий поріг, ліричний герой вірша вірить: у материнському вишитті

Оживе мелодія прозора,

Добротою матері огорне

Світ мого буття і майбуття

(знов метафоричний образ).

Поезія виповнює серце людини світлими почуттями, вона сприймається як монолог сина, для якого мамина вишиванка стане оберегом у житті.

Додаток № 12

У багатьох віршах зустрічаємо й образ батька: „Коли мій батько із війни вертався”, „Спогад батька про весну 1939 року”, „Мене учора батько мій провідав”, „Удвох із батьком”.

Серед інтимних творів привертають увагу ще й такі посвяти рідним, близьким: „Сестрі”, „Мій хлопчику”, „Юликові онуки”.?

А я хочу докладніше поділитися своїми враженнями від віршів про кохання. Їх чимало у цій збірці, ось окремі з них: „Ласкавий берег” (цикл із 7 віршів), „Весни усміхнені літа”, „Сон літньої ночі”.

Послухайте поезію „Ну як забути жінку ту мені”.
Ну як забути жінку ту мені,

В якій усього світу таємниця,

В очах якої казкою іскриться

Незвіданість ще не прожитих днів?

Як розлюбити жінку ту мені,

Що проліском тяжку пробила кригу?

В моїй душі розбурхала відлигу.

Й мені нові засяяли вогні!

Я можу знов незгодам всім на зло

Творити, жити, вірити, любити.

Мені її у світі цім згубити -

Все’дно, що птаху втратити крило.

Поезія ця написана не палко закоханим юнаком, а людиною зрілого віку. Тим не менш, бентежить пристрасним почуттям кохання, сильного, глибокого.

Вдаючись до риторичних запитань у першій половині вірша, ліричний герой стверджує, що неможливо забути чи розлюбити жінку, „в якій усього світу таємниця”:

Як розлюбити жінку ту мені,

Що проліском тяжку пробила кригу?

Образ проліска в уяві В.Густі символізує ніжність і мужність водночас (так це трактується у вірші „Якось ми про мужність сперечались”), і дуже доречними є порівняння жінки з цією весняною квіткою.

Особливої емоційності і виразності думкам ліричного героя надають метафори „тяжку пробила кригу”, „розбурхала відлигу”.

Про незбагненну силу любові автор говорить так:

Я можу знов незгодам всім на зло

Творити, жити, вірити, любити.

І, нарешті, як апофеоз звучать останні рядки, в основі яких лежить розгорнуте порівняння:

Мені її у світі цім згубити –

Все дно, що птаху втратити крило.

Вірш надзвичайно вразив мене.

Олексій Федотович Коломієць.

Огляд творчості. П’єса „Дикий Ангел”
Тема уроку: Олексій Федотович Коломієць.

Огляд творчості. П’єса „Дикий Ангел”.

Проблематика твору

Мета: ознайомити учнів з біографією О.Коломійця; дати оглядову характеристику його творчості; розглянути зміст, проблеми, тему, ідею, характер конфлікту, жанр драми „Дикий Ангел”;розвивати в старшокласників уміння аналізувати художні твори, давати оцінку людським учинкам; формувати в учнів погляди на сім’ю як важливий осередок суспільства, прищеплювати повагу до батьків, толерантне ставлення до опонентів, тактовність і делікатність до оточуючих.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Метод: інтерактивне навчання.

Обладнання: портрет О.Коломійця, ксерокопії біографії (стисло)

на кожній парті, тексти творів;

учнівська ілюстрація до драми „Дикий Ангел”;

фотографії Миколи Куліша, Леся Курбаса, Івана Кочерги.

І. Вступне слово вчителя.

Українська література другої половини 50-х – початку 60-х років, знекровлена репресіями, зацькована повсякчасними підозрами в „неблагонадійності”, прокидалась від летаргійного сну, насторожено вслухаючись у незвичні дзвінкі і щирі голоси поетів нового покоління.

- Творчість яких поетів – шістдесятників ви вже вивчили? (В.Симоненка і Д.Павличка).

- До слова, 25 лютого 2007 року громадськість України відзначає 120 – річчя від дня народження Леся Курбаса.

Так от, повертаючись до предмета нашої розмови, скажу, що в 50 – ті роки були написані психологічна драма Ю.Яновського „Дочка прокурора”, сатирична комедія В.Минка „Не називаючи прізвищ”, драматична поема О.Довженка „Потомки запорожців”, - але офіційна критика зробила все, аби не дати розвою художнім пошукам названих письменників. Унаслідок цього в кінці 50 – х років в українській драматургії переважали бадьорі ліричні драми і комедії, створені за принципом „теорії безконфліктності”.

І тут, „як бурі подих”, з’явилася комедія „Фараони” початкуючого на той час драматурга О.Коломійця, яка викликала схвалення і захоплення мільйонів глядачів колишнього Радянського Союзу та за кордоном.

У пошуках нових шляхів художнього осмислення людини і дійсності ввійшов у літературу зрілий чоловік з посивілими скронями – селянський син, обтяжений гіркими думами про долю свого народу, з уже сформованими поглядами і переконаннями, але з комплексом птаха, що виріс у клітці.

- Долучімось же сьогодні до вельми цікавої творчості цього самобутнього майстра пера. (Учні записують у зошити тему уроку).

1. Розповідь учня про основні життєві і творчі віхи письменника.

2. Усні повідомлення учнів.

- Секрети успіху „Фараонів”

- Ідейний зміст п’єси „Планета Сперанта”

- Особисті враження про п’єсу „Голубі олені”.

Клас поділений на 4 групи:

- літературознавці;

- педагоги;

- лінгвісти;

- люди мистецтва (3 актори і 1 художник).

- Розпочинаємо з літературознавчого аналізу п’єси.

1. Що лежить в основі сюжету? Поясніть вибір автором підзаголовка. У чому полягає головний конфлікт драми?

(Слово має лідер літературознавців).

2. Сценка з п’єси у виконанні „акторів” (від слів Ліди „У мене все готове…” на стор. 265 до слів Платона „Писати будеш ти!” на стор. 269).

3. Розповідь учня про проблематику і тему твору (учні стисло записують проблеми в зошиті).

- Проблема відповідальності батьків перед суспільством за виховання дітей;

- батьківський авторитет у сім’ї;

- екологічна проблема;

- бережливість і ощадливість;

- батьки і діти;

- місце і роль жінки в суспільстві.

Принагідно зауважую, що в українського народу споконвіку шанували батька – матір і батько мав зазвичай, як глава сім’ї, особливий авторитет. Якщо цього не дотримувались, у сім’ї з’являлись негаразди.

• 
  Який класичний твір української літератури ХІХ ст. це засвідчує?
  

(Дискусія).

4. Проблеми виховання дітей у сім’ї, педагогічні принципи Платона Ангела досліджували „педагоги”.

- Як ви вважаєте: чи правильно виховував Платон своїх дітей і які результати того виховання? (Доповідає лідер).

(Дискусія)

• 
  Декому з вас не до вподоби максималізм і безкомпромісність Платона.
  

5. Мова п’єси.

Доповідає лідер „лінгвістів”, інші доповнюють про сленг (значення цього слова і використання молодіжного сленга в п’єсі).
ІV. Підсумки уроку.

- Чи актуальна ця п’єса нині?

- Чи може зникнути проблема батьків і дітей? Чому?

V. Самооцінювання учнів ( „педагоги” виставляють бали однокласникам).

1. Закінчити думку в формі міні – твору „Прочитавши драму

2. Який з виховних методів Ангела я запроваджу у власній сім’ї? (Усно).

Адже сучасне навчання – це навчання, мета якого – розвиток гнучкого мислення учнів, а знання є умовою реалізації цієї мети.

Саме тому застосування інтерактивних технологій на уроках української мови та Я на своїх уроках працюю над таким проблемним питанням:

«Системний підхід до формування творчих нахилів та виховання активної життєвої позиції учнів засобами художнього слова на уроках української мови та літератури» і намагаюсь, час від часу, використовувати деякі інтерактивні технології, зокрема часто використовую методи: «Мікрофон», «Робота в парах», «Розігрування ситуації в ролях», «Суд від свого імені» та ін.

Особливо ефективними є уроки, коли клас ділиться на кілька груп, наприклад: «Літературознавці», «Науковці – дослідники», «Творча група», «Рецензенти і критики» і т. п., тоді всі учні в класі, навіть найслабші, можуть знайти для себе посильну роль на уроці і це розвиває увагу та інтерес до проблеми, яка обговорюється на даному уроці. Люблять учні і роботу в парах. Ця форма роботи дозволяє учням набути навичок співробітництва, оволодіти вміннями висловлюватися та активно слухати. Найактивнішими стають учні при застосуванні методу «Мозковий штурм», коли вони мають можливість виявити свою уяву та творчість.

Інтерактивні технології навчання є, на мою думку, цікавим різновидом методів навчання, але використовувати їх потрібно попередньо підготувавшись і в тих класах, де хороший творчий потенціал. У процесі застосування інтерактивних технологій цінним є те, що ці методи, як правило, дають можливість моделювати реальні ситуації, пропонуються проблеми спільного вирішення та суспільного значення, застосовуються рольові ігри. Тому ІТН найбільше сприяють формуванню в учнів умінь і навичок, виробленню особистих цінностей, створюють атмосферу співробітництва, творчої взаємодії в навчанні.

Моє педагогічне кредо – виховувати творчих особистостей, допомагати учням набути необхідних вмінь та навичок, що сприяють розвиткові самореалізації особистості у громадському і суспільному житті. А використання інтерактивних методів є одним із засобів, які допомагають реалізувати поставлену мету.

Література рідного краю

Презентація збірки Х. В.Керити

„У затінку літа”

Презентація збірки Х. В.Керити „У затінку

літа” (з участю автора)

Мета: ознайомити учнів із життям і творчістю Христини Керити; стисло охарактеризувати умови видання кожної із збірок поетки, розвивати інтерес до художнього слова та бажання самовдосконалюватись; виховувати любов до рідного краю, до природи; формувати світогляд та активну життєву позицію шляхом вивчення та аналізу поетичних творів.

Епіграф: „Життя – це ніби велетенський порт,

Хід уроку

Вчитель: Сьогодні ми продовжимо вивчати творчість письменників рідного краю. Що ви повинні були зробити вдома?

(ознайомитись з біографією Х.В.Керити, написати анотацію до кожної із збірок, вивчити улюблені поезії).

Вчитель: Перш ніж перейти до огляду тврчості, згадаємо, що таке анотація?

(Анотація – слово латинського походження, означає зауваження, помітка, - тобто це коротка, стисла характеристика змісту книги, статті, рукопису тощо).
ІІІ. Оголошення теми і мети уроку

Слово вчителя

− Отже, сьогодні ми ознайомимося із творчістю Х.В.Керити, прослухаємо вами підготовлені анотації та ваші улюблені поезії.

− Розкажіть, що ви знаєте про поетку, творчість якої ми сьогодні вивчатимемо

Дитинство поетки минуло серед невимовно красивої природи Хустщини.

Батьки прищепили дівчині любов до рідного слова, до пісні.

Батько – Василь Федорович був чудовим оповідачем, розповідями якого захоплювалась Христинка.

Мати – Марія Михайлівна, гарно вишивала, в’язала, знала безліч коломийок, сама їх складала.

Христину і трьох її братів – Миколу, Василя та Михайла змалку привчали до праці й краси.

Перший свій вірш поетка написала у шостому класі, коли їй було 12 років.

Після закінчення 8 класу Христина Керита поступила у Хустське медучилище, яке закінчила у 1972 р. Будучи студенткою, друкувала свої вірші у районній газеті.

З 1972 до 1976 р. Христина працювала медсестрою хірургічного відділення, але поезія її приваблювала більше, ніж медицина.

1976 року поступила на філологічний факультет Ужгородського університету, який закінчила з відзнакою 1981 року.

Протягом навчання в університеті Христина Василівна друкувала свої твори у журналах „Дніпро”, „Жовтень”, альманасі „Вітрила”, збірниках творчої молоді „Ранковий клич”, „Калиновий спів”, обласній та республіканській пресі.

У 1972 р. Христину Кериту було прийнято до Спілки письменників України.

Творчий доробок поетки складають збірки: „Березневі заручини” (1981), „Чекання дива” (1983), „Одкровення” (1989) , „На руїнах храму” (2001), „У затінку літа” (2005).

Цілих 10 років поетка писала до шухляди. Журавлиним ключем рвалися поезії із душі, але не було коштів їх видати, бо не вміла простягати руку, випрошуючи милостиню для нової книжки.

З 1972 р. очолює міський літературний центр, допомагає юним поетам – початківцям у друкуванні їх творів. Христина Василівна підготувала такі збірки творчості молодих авторів: „Джерело”, „Пролісок”, „Ластівка”, „Вітрила”, „Світанок віку” та інші.

Багатьом молодим поетам дала путівку в життя. Критики твердять, що Христині Кериті притаманні „тонка ліричність, відчуття краси світу, глибоке усвідомлення своєї причетності до життя рідного краю, а її поезії позначені самобутністю, свіжістю творчого пошуку, розмаїттям тем”

Вчитель: Дякую, я думаю, що трохи пізніше Христина Василівна доповнить розповідь про себе, про твори і про плани на майбутнє.

А зараз переходимо до розгляду останньої збірки „У затінку літа”, яка вийшла минулого року з нагоди ювілею нашої гості. Пред'явлення, або презентація цієї збірки відбулася в Ужгороді минулого року дуже урочисто. Були присутні науковці з університету, критики, журналісти, товариші по перу, друзі колеги, студенти та учні Христини Василівни. Отже, що ви можете сказати про цю збірку.

Поезії, вміщені у збірці, є вибраними із попередніх збірок авторки, які писались у різні роки і за різних суспільних умов.

Але, в цілому, читаючи вірші, у нашій уяві постає образ гордої, мудрої, досвідченої жінки, жінки – коханої, жінки – патріотки, жінки – матері і жінки – страдниці, яка у молодому віці зазнала вдовиної долі.

Більшість поезій – це філософське осмислення суті людського існування, призначення людини на Землі.

Любов до природи, до батьків, до рідних – це любов, яка переповнює душу дівчини. І їй хочеться виплюснути цю любов назовні, сказати про свої почуття вголос. Так було і з Христиною Керитою. Окрилена першою вдалою пробою пера, дівчина творила все нові і нові вірші, які згодом і ввійшли до збірки.

Збірка „Березневі заручини” – це І збірка Христини Керити, яка засвідчила про народження нового таланту, засвідчила те, що в нашу літературу прийшла ще одна талановита людина – поетка, душа і очі якої широко відкриті для людей, для світу, для любові.

Лірична героїня збірки щиро висловлює свої почуття любові до рідної природи, до матері, до Батьківщини.

Авторка прагне відчути повноту щастя, радість дійового, активного життя:

Час забув про моє існування. (с.13)

У цій збірці переплітається громадське і особисте: замилування своїм рідним селом („Село, моє село заснуло”, „Просторі вулиці села”, „Знайома хата”), неперевершеною красою карпатської природи („Колишуть клени визрілі світанки”, „Гримотіли громи”), а також авторка намагається осмислити сутність буття, історичне минуле („Був день, як джбан з пахучою водою”, „Іду в легенду, що створили люди”, „Одержима”, „Смерть Наливайка” та ін.)

Учні: 1. „Був день, як джбан з пахучою водою”.

2. „Іду в легенду, що створили люди”.

3. „А у вікні – маленький кусень світу”.

Уже ранні вірші Х.В.Керити засвідчили, що їх авторка сприймає світ через призму любові до Карпат, які є для поетки символом краси і вільного духу „світлооким домом” та віссю, навколо якої обертається уся її творчість. Вона запрошує у Карпати, коли „медує літо” і сумніють карі очі соняхів, напитися світанкової водиці, послухати довірливу лісову тишу, коли „вітри – опришки у пусті кошари на ніч зганяють білорунні хмари” („У міжгір'ї”).

Карпати ваблять Христину Кериту своєю незвичайністю, таємничістю і казковістю. Природа в її ліриці здебільшого нерукотворна , первісна. Погляд на природу у неї захоплено – романтичний або спокійно – зосереджений, ніжно – мрійливий, сповнений радістю відкриття живого світу. Пізніше вона напише „Щаслива я, Карпати, бо ви є”— учень читає вірш напам'ять.
ІІ. Анотація до збірки „ Чекання дива ” (1983)

Учень: П'ять студентських літ Христини Керити були плідними. Її поезії друкувались у газетах, літературних журналах та збірниках творчої молоді.

У 1982 р. Христину Кериту прийняли до Спілки письменників України. Друга збірка поетки вийшла у 1983 році. Називається вона „Чекання дива”. Вся збірка пронизана спогадами, роздумами, тихим смутком та мрійливістю. Лірична героїня, очевидно, переживає втрачене чи неподілене кохання. Глибокий сум і розчарування звучать у поезіях „Лист”, „Отак і живу”, „Живу? Існую? Думаю чи ні?”, „Запис у щоденнику”, „Відболи” та ін.

З ніжним щемом у серці авторка згадує тих людей, які були найріднішими – мати , бабуся Марія, смерть якої була для Христини першою важкою втратою, про тих людей, через долю яких протоптала кирзовими чоботами війна і ... залишила спомин на все життя. Христина Керита про це пише у своїй поемі „...І все життя”, де розповідає про події 1941 р., коли фашисти везли полонених дітей і, поблизу села Жорнави на Закарпатті, викинули їх із вагонів.

Закарпатські селяни дали притулок цим дітям. А жителька с. Червеньово Марія Федорівна Довганич прихистила 5 хлопчиків і дівчаток.

З деякими бранцями Христина Василівна зустрічалася особисто і розповіді, тепер уже дорослих і шанованих людей, - це засудження воєн і злочинних дій фашистів.

Вчитель: Пропонуємо вашій увазі послухати уривок з поеми „...І все життя” (учень читає уривок з поеми )

− Які ще поезії з цієї збірки ви знаєте ?

Учні: 1. „Шукаю, мов диво – квітку”

2. „Запис у щоденнику” („Така самотня – вперше чи й востаннє”)

3. „Відболи”
ІІІ. Анотація до збірки „Одкровення” (1988)

Учень: Збірка „Одкровення”, яка вийшла у світ 1988 р., випромінює любов Христини Керити до життя, до багатого і розмаїтого світу природи. Цю любов передає урочисто – захоплений тон розповіді, пестлива лексика, м'яка інтимність.

Одним із ключових образів Христини Керити є час, який поетка „вимірює серцем”. Плин часу, на її думку, - це прощання з дитинством, юністю, що вже ніколи не повернеться.

Вчитель: Є у Христини Василівни твір, який називається „Притча про славу”. Очевидно, якщо у людини є чогось занадто багато, то це тяжіє над нею. За названим твором, виходить, що і слава буває тягарем. Пропонуємо вашій увазі уривок твору у виконанні учнів класу

— Інсценування уривка із „Притчі про славу”.

Проминання часу – це завжди гіркота і смуток.

У вірші „Старезний млин, музейний експонат” Христина Василівна змальовує образ млинового колеса, яке перемолює все. Розуміючи, що минуле ніколи не повернеться, поетка хотіла б, щоб воно (минуле) приходило хоча б у снах.

У збірці „Одкровення”, як і у попередніх, авторка змальовує найкраще почуття – кохання, яке для ліричної героїні Христини Керити – найбільший дарунок долі, святе почуття, дароване Богом, таємниця серця, яке знає гіркоту розлук, трепетне чекання і тиху надію на щастя.

2. „Це там, де пахне материнка”

3. „Чи це дорога просто не моя”

Христина Керита вважає, що кожній людині потрібен острівок спокою „прихисток вчарованої мрії”, щоб очистити душу від зла, зробити її чутливішою до чужих тривог і бід, стерти буденні сумніви і віддатися вільному царюванню думки. Шлях до чарівного, милого серцю острівця може відкрити і мистецтво. Воно народжується з любові до життя, з прагнення збагатити світ добром і щастям, з невтоленої туги за красою.

Любов до краси поетка вважає органічною потребою душі горянина. З симпатією розповідає вона про звичайного сільського трудівника діда Федора, що на старості літ купив гуслі, бо давно жила в його одухотвореній душі ніжна любов до музики („Балада про гуслі”) , про мамине вишивання („Незабутність”), крокуси діда Івана („Іванове диво”) і барвисті гуцульські килими („Килим”).
ІV. Анотація до збірки „На руїнах храму” (2001)

Учень: У 2001 р. Христина Керита видала ІV збірку поезій „На руїнах храму”, про історію написання і видання якої авторка пише у передмові до книги: „Предовгі десять літ писала до шухляди ...”

Як бачимо із передмови, дисонанси нашого часу викликають у Христини Керити глибоке розчарування. У нинішньому черствому прагматичному світі, що нагадує божевільне раллі, почуваємося розгублено: виходять книжки, автори яких топчуться по руїнах, свята воля, вимолена у Бога, чомусь належить тим, які торгують високим іменем держави і рідним словом. А народ ... відводить очі і „німіє”. Авторка висловлює гнів і обурення проти фальші політиків, які, пристосовуючись до умов, міняють тільки маски „Сьогодні – вбивця , завтра – демократ”. Гнівно картає поетка і бездарних віршомазів, які прагнуть записатися у безсмертні.

Більшість поезій Христина Керита написала після важкої втрати – смерті чоловіка, поета Василя Вароді. Робота для неї стала порятунком від невимовного болю. Та все ж знайшла сили впорядкувати творчу спадщину Вароді і видала книжку з назвою „З висоти соколиного лету” (2003). Тут вміщені твори Василя Вароді, спогади друзів, близьких та вміщено фотографії із сімейного альбому.

Вчитель: А зараз послухаємо ваші улюблені поезії, які ввійшли до збірки „На руїнах храму”

1. 
   „І кого спитати – а як тоді буде?”
   
2. 
   „Ідуть дощі. З небесного Ковша ...”
   
3. 
   „Все сплуталось у голові Землі ...”
   
4. 
   „Вже топиться народ у словоблудді”
   
5. 
   „Коли тебе від мене вкрала ніч”
   
6. 
   „Не плачу, бо пощо сльоза”
   

Вчитель: Є у Христини Василівни гарний вислів про життя

„Життя – ріка, що глибшає постійно,

Її ніяк не перейти убрід ...”

І, прослухавши розповіді учнів, ми уявили собі весь життевий шлях людини, на якому були радощі і горе, надія і відчай, падіння і злети.

Інколи живе серед нас людина, а ми про неї нічого не знаємо. Мені приємно, що в житті я зустрілася з Христиною Василівною, що наші стежки не розминулись, що я можу до неї будь-коли звернутись – і почути у відповідь щиру і мудру пораду. Я дякую авторці за чудові хвилини, які подарували нам її поезії.

Наші учні, готуючись до зустрічі, підготували привітання для Христини Василівни і всіх вас, шановні присутні, і пропонуємо їх вашій увазі.

• 
  Вірш — „Посвята”
  

Бринять у нас ще на устах слова...

Й не хочеться нам залишать отак

чарівний диво – світ поезії Христини...

Слова її щирі дійшли до серця кожної дитини...

І чуєм поруч, не здаля.

Поезія її дзвенить

Піснями троїстих музик,

Що рвуться стрімко – стрімко у майливу вись,

Аби оповісти тепер, а не колись,

Як нове щастя творим

В Карпатських вільних горах.

...За всіх сказать, за всіх переболіти,

За пазухою кривди не носити,

Зазнайок, заздрих, зайд – заброд хулити,

Тривогами людськими, все боліти,

Що ми – сейсмозона, - у набат дзвонити,

Людину праці щиро підносити,

Вкраїні рідній вірно лиш служити,

І не безжальній долі нас судити.

Ось так живе поетка-мати і вдова,

Душею щедра й серцем не убога!

Спасибі вам, невтомна Музо, а

За те, що потайні поезії тенета

Торкнули наші молоденькі душі

Й заставили заграти серця струни.

Бажаєм творчо Вам щодня рости,

Твердою, як граніт у бідах буть завжди

В поезії Шевченкових висот сягнути,

Та рідний край ніколи не забути.

Хай в цьому і у кожнім році

Щастить щодня, Вам і на кожнім кроці,

І будьте першою із гір Карпат

Шевченка премії лауреат!!!

• 
  Коломийки
  

Ой школяре, школярику,

Зайди до нас в класу.

Будем гостей ми вітати

І поетку нашу
Ой ішов я горі селом

Завернув им в школу

Так цікаво всім там було

Не мені одному!

Вірші нам читала,

Своїм розумом, талантом

Всіх нас дивувала

Ще до нас прийдіте,

Та про себе, про Ужгород

Ще нам розкажіте.

Ми вас щиро вітаємо

Бажаємо щастя,

І здоров'я, і достатку,

Грошей і багатства.

Зустріч – щира згадка.

Щоб частіше приїжджали,

Просимо, будь ласка!

Вперше з творчістю Христини Керити я познайомилась у 7 класі на уроці літератури рідного краю, зокрема із збіркою „Одкровення”. Сьогодні я дізналася багато нового про творчість поетки, про те, що образ Карпат, рідного села Драгова мають місце у кожній збірці. Авторка порушує важливі проблеми сьогодення. Особливо мені сподобались вірші „У тиху ніч мою прийди”, „Це там, де пахне материнка” та ін.

Поезії Христини Керити вчать нас любити своїх батьків, свій рідний край – Закарпаття . Поетка тонко відчуває природу, життя і своїми віршами допомагає нам, молодим, піднятись на сходинку високої людської культури.

Учениця ІІ

Нечасто до нашої школи приїжджають поетки, тому зустріч із Х.В.Керитою мене дуже схвилювала. Поетка вразила мене своєю жіночістю, спокоєм, розумом. Мудрі слова, сказані Христиною Керитою, не могли залишити мене і думаю, що всіх, байдужими. Почуті твори – глибоко ліричні, емоційні, примушують нас задуматись над сенсом свого життя, над своїми вчинками, боротись за правду і справедливість. Найбільше мені сподобались поезії „Іду в легенду, що створили люди”, „Любов” та ін.

Мені здається, що потрібно частіше організовувати зустрічі із поетами нашого краю.

VІ. Закріплення матеріалу

1. Розв'язання кросвордів, складених учнями.

• 
  Загальна стисла характеристика уроку
  
• 
  Оцінювання учнів
  

Написати письмовий відгук про зустріч з Х.В.Керитою.

Вчитель: Ми дякуємо всім присутнім і наші учні хочуть

звернутися до вас, шановні друзі, з побажаннями:

Ми щиро раді вас усіх вітати.

Здоров'я, щастя й миру вам бажати,

Щоб хліб завжди у всіх був на столі,

Щасливі щоб були і в місті, і в селі.

Все більших і вищих вершин досягти.

Струмочком дзвінким хай вливається

радість у дім,

Щоб любо і затишно було у нім.
Серця хай сповняться любов'ю й миром,

Бажаємо, щоб наша зустріч була щирою.

Щоб вам велось завжди і всюди,

Добра і достатку вам, добрії люди!