§ 7. Правове регулювання ринку зерна

Формування ресурсів державного насіннєвого страхового фонду здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету у визначених Кабінетом Міністрів України обсягах¹. Кабінет Міністрів визначає також напрями використання цього зерна. Регіональні ресурси зер­на формуються укладенням угод на акредитованих біржах за раху­нок коштів місцевих бюджетів. Місцеві органи виконавчої влади і місцеві ради здійснюють моніторинг наявності продовольчого і фу­ражного зерна та визначають поточний і прогнозний рівень забез­печеності ним. У разі недостатнього забезпечення зерном місцеві органи виконавчої влади формують свої регіональні ресурси зерна на конкурентних засадах через акредитовані біржі.

Законом запроваджується декларування зерна, яке знаходиться на зберіганні. Декларування зерна визначається як діяльність суб'єк­тів зберігання зерна щодо визначення обсягів зерна, що знаходить­ся на зберіганні. Інформація про власників зерна є конфіденцій­ною і під час декларування зерна не розголошується. Зернові скла­ди зобов'язані щомісячно подавати декларації про обсяги заставно­го зерна, зерна державного резерву, не витребуваного заставного зерна, зерна інтервенційного фонду та іншого зерна, що зберігаєть­ся. Порядок декларування зерна суб'єктами його зберігання зерна затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12 груд­ня 2002 р. Декларація подається інспекціям якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції місцевих державних адмі­ністрацій усіма суб'єктами господарської діяльності із зберігання зерна з використанням власного або орендованого зерносховища. Порядок декларування зерна не поширюється на селян, які ведуть особисте селянське господарство і зберігають зерно для особистих потреб.

Зерно та продукти його переробки, визнані за результатами ла­бораторного аналізу непридатними для продовольчого використан­ня, підлягають експертизі з метою прийняття рішення про можли­вість їх подальшого використання або знищення згідно із Законом України від 14 січня 2000 р. "Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та не­безпечної продукції". Здійснення експертизи зерна та продуктів його переробки, а також прийняття рішення щодо можливості їх подальшого використання або знищення покладаються на спеці­ально уповноважений Кабінетом Міністрів України державний ор­ган у сфері державного контролю за якістю зерна та продуктів йо­го переробки. Витрати, пов'язані з транспортуванням, зберіганням, експертизою або знищенням зерна та продуктів його переробки, непридатних для продовольчого використання, оплачуються влас­ником зерна та продуктів його переробки.

Закон регулює порядок зберігання зерна. Власники зерна мають право укладати договори складського зберігання зерна на зберіган­ня зерна в зернових складах з отриманням складських документів на нього, а також зберігати його у власних зерносховищах. Прий­маючи зерно на зберігання, зерновий склад зобов'язаний зробити аналіз його якості, вживати всіх заходів, передбачених чинним за­конодавством і договором складського зберігання зерна, для забез­печення схоронності зерна, переданого йому на зберігання.

Видача зерна володільцеві складського документа на зерно здій­снюється в обмін на виписані на це зерно складські документи (под­війне складське свідоцтво, просте складське свідоцтво чи складська квитанція). Закон встановлює вимоги до обігу складських докумен­тів. Порядок випуску бланків складських документів на зерно, їх пе­редачі та продажу зерновим складам затверджений постановою Ка­бінету Міністрів України від 11 квітня 2003 р. № 510. Кожна зі сто­рін договору складського зберігання зерна під час відвантаження зерна має право вимагати перевірки його якості. Витрати, пов'язані із проведенням такого аналізу, бере на себе сторона — ініціатор. Пе­ревірки. Зерновий склад є складом загального користування і зо­бов'язаний приймати на зберігання зерно від будь-якої особи.

Договір складського зберігання зерна є публічним; типова фор­ма його затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2003 р. № 510. За цим договором, зерновий склад зобов'язу­ється за плату зберігати зерно, передане йому суб'єктом ринку зер­на. Договір складського зберігання зерна укладається в письмовій формі, що підтверджується видачею власнику зерна складського документа. Зерно, прийняте на зберігання за простим або подвій­ним складським свідоцтвом, не може бути відчужене без правомір­ної передачі простого або подвійного складського свідоцтва.

Якщо за договором складського зберігання зерновий склад має право розпоряджатися ним (або його частиною), то відносини сто­рін базуються на правилах про позичку. Порядок повернення зер­на обумовлюється окремо в договорі його зберігання. Зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно протягом строку, встановлено­го договором. Якщо строк зберігання зерна договором складського зберігання зерна не встановлений і не може бути визначений умо­вами цього договору, зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно до подання поклажодавцем вимоги про його повернення. Якщо зберігання зерна припинилося достроково не з вини зернового складу, він має право на відшкодування понесених витрат. Якщо поклажодавець після закінчення строку дії договору складського зберігання зерна не забрав зерно назад, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час його зберігання. Договором склад­ського зберігання зерна може бути передбачене безоплатне збері­гання зерна. Кабінет Міністрів України встановлює граничний рі­вень плати (тариф) за зберігання зерна, що придбане за кошти дер­жавного бюджету.

Зерновий склад, який зобов'язався взяти зерно на зберігання у передбачений договором строк, не має права вимагати передання йому цього зерна на зберігання. Власник зерна, який не передав його на зберігання у визначений договором строк, зобов'язаний відшкодувати зерновому складу завдані збитки. Поклажодавець зерна зобов'язаний забрати зерно із зернового складу після закін­чення строку його зберігання, а зерновий склад — письмово за 7 днів до закінчення строку зберігання зерна попередити поклажо-давця про закінчення строку зберігання зерна та запропонувати термін його витребування. Якщо поклажодавець у запропонова­ний зерновим складом термін не забрав зерно, склад має право продати останнє на конкурентних засадах. Кошти, одержані від продажу зерна, передаються поклажодавцю за вирахуванням сум, належних зерновому складу, в тому числі його витрат щодо про­дажу зерна.

Зерновий склад повинен повернути поклажодавцеві або особі, визначеній ним як одержувач, зерно в стані, передбаченому дого­вором складського зберігання та законодавством. За втрату, неста­чу чи пошкодження прийнятого на зберігання зерна, якщо настав час поклажодавцю взяти це зерно назад, зерновий склад несе від­повідальність лише за наявності з його боку умислу чи грубої нео­бережності. Він зобов'язаний на першу вимогу володільця склад­ського документа повернути зерно, навіть якщо передбачений до­говором строк його зберігання ще не закінчився. У цьому разі во­лоділець складського документа повинен відшкодувати зерновому складу витрати, спричинені достроковим припиненням зобов'язан­ня, якщо інше не передбачено договором. Зернові склади зо­бов'язані вести реєстр зерна, прийнятого на зберігання.

Здійснюючі заставні закупки зерна, сільськогосподарські това­ровиробники на підставі укладених договорів заставних закупок зерна передають зерно зерновим складам, які приймають його на зберігання згідно з укладеними договорами з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забез­печення заставних закупок зерна, а останні протягом 3 банківських днів перераховують сільськогосподарським товаровиробникам пла­ту за нього в повному обсязі за заставною ціною. Зберігання зас­тавного зерна є строковим. Строк його зберігання у зернових скла­дах починається з приймання його на зберігання після 1 липня по­точного року, але не може бути довшим, ніж до 1 березня наступ­ного року. Протягом цього строку сільськогосподарські товарови­робники мають право витребувати заставне зерно. Порядок здій­снення заставних операцій із зерном, Порядок залучення кредитів банків для здійснення заставних операцій із зерном і Методика формування заставних цін на зерно затверджені постановою Кабі­нету Міністрів України від 7 лютого 2003 р. № 164.

Приймання заставного зерна на зберігання здійснюється зерно­вим складом за дорученням Державного агента із забезпечення зас­тавних закупок зерна або на підставі договору між зерновим скла­дом та Державним агентом із забезпечення заставних закупок зер­на (уповноваженими із забезпечення заставних закупок зерна) в межах визначених обсягів. Прийнявши зерно на зберігання, зерно­ві склади виписують та видають сільськогосподарським товарови­робникам складські документи. Ризику випадкової загибелі або пошкодження заставного зерна несуть зернові склади з моменту його приймання на зберігання. Вони зобов'язані: застрахувати зас­тавне зерно, прийняте на зберігання, від ризиків випадкової заги­белі або пошкодження протягом 5 днів із моменту його прийняття на зберігання за рахунок коштів поклажодавця, вести реєстр зас­тавного зерна, прийнятого на зберігання.

Сільськогосподарські товаровиробники мають право розпоряд­жатися заставним зерном, лише повернувши отримані за заставною ціною кошти та відшкодувавши зерновим складам витрати за збе­рігання заставного зерна за час його фактичного зберігання. Якщо до закінчення терміну дії договору заставних закупок зерна сіль­

Якщо до закінчення терміну дії договору заставних закупок зер­на сільськогосподарські товаровиробники здійснять відчуження простого складського свідоцтва або складського свідоцтва на зас­тавне зерно, то з дати індосаменту до дати повернення отриманих за заставною ціною коштів нараховуються відсотки. Якщо кошти, отримані сільськогосподарським товаровиробником, та нараховані відсотки після індосаменту не будуть повернені Державному аген­ту із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженому із забезпечення заставних закупок зерна до закінчення дії договору заставних закупок зерна, то таке зерно переходить у власність дер­жави, а видані складські документи втрачають чинність. Щоправ­да, законодавство не визначає розміру відсотків, що нараховують­ся, а тому ця норма нині не діє.

Заставне зерно видається сільськогосподарському товаровироб­нику не пізніше 3 робочих днів з моменту його витребування за умови повернення сільськогосподарським товаровиробником на спеціальний рахунок Державного агента із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженого із забезпечення заставних заку­пок зерна отриманих ним коштів під час застави зерна та відшко­дування витрат зерновому складу за зберігання такого зерна. Зас­тавне зерно видають його виробнику в обмін на виписані на це зерно складські документи.

Сільськогосподарський товаровиробник укладає договір застав­них закупок зерна з Державним агентом із забезпечення заставних закупок зерна або уповноваженим із забезпечення заставних заку­пок зерна за умови зберігання його зерновим складом. Важливими умовами договору заставних закупок зерна є:

• 
  найменування зерна;
  
• 
  термін договору закупок зерна;
  
• 
  ціна на зерно;
  
• 
  кількість зерна;
  
• 
  ціна зберігання;
  
• 
  відповідальність сторін;
  

За згодою сторін у договорі заставних закупок зерна можуть бу­ти передбачені й інші умови. Примірна форма договору про застав­ну закупівлю зерна в сільськогосподарських товаровиробників зат­верджена наказом Мінагрополітики від 11 червня 2002 р. № 156.

Закон визначає порядок укладення договору про заставну заку­півлю зерна. Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна та уповноважені із забезпечення заставних закупок зерна до 1 липня поточного року повідомляють у засобах масової інформа­ції чи спеціальних виданнях про обсяги закупівель заставного зер­на та заставні ціни. Сільськогосподарські товаровиробники, які ви­явили бажання укласти договір заставних закупок зерна, направля­ють відповідну заявку Державному агенту із забезпечення застав­них закупок зерна або уповноваженому із забезпечення таких заку­пок зерна. Державний агент із забезпечення заставних закупок зер­на або уповноважений із забезпечення таких закупок протягом 5 днів після отримання заявки повідомляє сільськогосподарського товаровиробника про її прийняття або відхилення. У повідомленні про прийняття заявки Державний агент із забезпечення заставних закупок зерна або уповноважений із забезпечення заставних заку­пок зерна вказує також місцезнаходження зернового складу, до якого сільськогосподарський товаровиробник має доставити зерно за свій рахунок. Відмова від укладення договору заставних закупок зерна не допускається, за винятком:

• 
  неможливості зберігання заставного зерна визначеного то­варного класу в запропонованих обсягах;
  
• 
  можливого погіршення якості зерна, що вже знаходиться на зберіганні;
  

• 
  відсутності коштів для здійснення заставних закупок зерна;
  
• 
  наявності інших підстав, передбачених законодавством.
  

Україна, яка є найбільшим виробником цукру в світі, наштов­хнулася істотні проблеми, пов'язані з кризою вітчизняної цукрової галузі. Річ у тім, що обладнання на більшості вітчизняних цукро­вих заводах застаріло, а тому виробництво цукру є нерентабельним. Держава вживає заходів щодо виведення цукрової галузі з кризи. Передумовою для запровадження спеціального державного регулю­вання ринку цукру було становище, що склалося на цьому ринку: у 1991-1995 рр. середньорічне виробництво цукрових буряків ста­новило 31,3 млн т і цукру 3,6 млн т, тобто скоротилося майже на третину порівняно з попередніми 5 роками. Перехід цукрових за­водів на переробку давальницької сировини призвів до зменшення надходження коштів до бюджету, погіршення фінансового стану цукрових заводів, а також перенасичення внутрішнього ринку цук­ром. Кредиторська заборгованість цукрових заводів станом на 1 липня 1996 р. сягнула 47 трлн крб. Сума позичених фінансових ре­сурсів перевищила власні кошти¹. Крім того, Україна приєдналася до Міжнародної угоди з цукру 1992 р. У зв'язку з цим в Україні запроваджено особливий режим регулювання ринку цукру, спочат­ку згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 24 травня 1997 р. № 490 "Про регулювання ринку цукру", а згодом — згідно із Законом України від 17 червня 1999 р. "Про державне регулю­вання виробництва і реалізації цукру"

Цей Закон визначає бурякоцукровий комплекс як сукупність гос­подарюючих суб'єктів усіх форм власності, які вирощують цукрові буряки, переробляють їх на цукор і реалізують його. Регулюється ринок цукру шляхом квотування реалізації виробленого в Україні цукру. При цьому встановлюються квоти 3 видів: квота "А" — річ­на квота поставки цукру на внутрішній ринок; квота "В" — квота поставки цукру за межі України за міжнародними договорами і квота "С" — цукор, вироблений в Україні понад квоти "А" та "В" і призначений для реалізації його власниками виключно за межа­ми України.

Обсяги виробництва цукру, що поставляється на внутрішній ри­нок України, обмежуються квотою "А". Обсяги виробництва цук­ру, призначеного для поставок за межі України з метою виконан­ня зобов'язань держави за міжнародними договорами, обмежують­ся квотою "В". Граничні розміри квот "А" та "В" визначаються щорічно Кабінетом Міністрів України. Обсяги виробництва цукру в межах квот "А" та "В" розподіляються між цукровими заводами Мінагрополітики України, на конкурсних умовах, згідно з Поло­женням про умови розподілу обсягів виробництва цукру квот "А" і "В" між цукровими заводами на конкурсних засадах, затвердже­ним наказом Мінагрополітики України від 20 вересня 2000 р. № 186. Розподіл обсягів виробництва цукру в межах квот "А" та "В" здійснюється не пізніше 1 січня поточного року. Положення про порядок формування квот поставки цукру на внутрішній ринок і за міжнародними договорами, визначення та розподіл обсягів виро­щування цукрових буряків і виробництва цукру в межах цих квот затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 2000 р. № 868. Обсяги вирощування цукрових буряків для вироб­ництва цукру в межах квот "А" та "В" визначаються щорічно Ка­бінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом і роз­поділяються обласними та районними органами виконавчої влади на конкурсних умовах. Для стабільного забезпечення потреб внут­рішнього ринку цукром протягом року та недопущення значних се­зонних коливань ціни на нього визначаються квартальні та місяч­ні обсяги реалізації цукру.

У межах квоти "В" за заявками підприємств, які експортують цукор, Мінекономіки видає спеціальні дозволи (ліцензії) на реалі­зацію цукру за межами України згідно з міжнародними договора­ми та з урахуванням квартальних і місячних обсягів. Реалізація цукру квоти "В" здійснюється за цінами, що визначаються міжна­родними договорами. Реалізація цукру з квот "В" і "С" на внутріш­ньому ринку України забороняється. Ввозити цукор в Україну доз­воляється фізичним особам лише в обсягах, потрібних для їхнього власного споживання. Виробництво цукру в Україні з імпортної сировини допускається виключно за умови подальшого вивезення готової продукції у повному обсязі за межі України в терміни, пе­редбачені законодавством.

Обсяги закупівлі цукру для задоволення внутрішніх державних потреб, а також для виконання зобов'язань держави за міжнарод­ними договорами визначаються щорічно Кабінетом Міністрів Ук­раїни. Для задоволення державних потреб цукор закуповують орга­ни (підприємства), уповноважені Кабінетом Міністрів України, за умови попереднього фінансування витрат виробників цукру та цук­рових буряків за мінімальними цінами на них. У межах поперед­нього фінансування зазначених витрат може бути застосовуване державне матеріально-технічне забезпечення виробників цукру та вирощування цукрових буряків.

Закон передбачає встановлення мінімальних цін на цукрові бу­ряки і на цукор. Мінімальна ціна на цукрові буряки, які поставля­ються для виробництва цукру квот "А" та "В", і мінімальна ціна на цукор квоти "А" визначаються щорічно Кабінетом Міністрів Укра­їни за пропозиціями Мінагрополітики України з урахуванням ба­зисної цукристості. Мінімальна ціна на цукрові буряки, які постав­ляються для виробництва цукру квот "А" та "В", і мінімальна ціна на цукор квоти "А" встановлюються щорічно до 1 січня поточно­го року із застосуванням щомісячних індексів інфляції. Мінімальні ціни на цукор і цукрові буряки встановлюються на рівні, що забез­печує прибутковість виробництва відповідних видів продукції. По­рядок визначення мінімальних цін на цукрові буряки та цукор зат­верджений постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 2000 р. № 868.
§ 9. Правове регулювання ринку алкоголю й тютюну

Специфічним для України є ринок алкоголю й тютюну. Він роз­вивається надзвичайно швидко і характеризується високою рента­бельністю, але пов'язаний з продуктами, які становлять небезпеку для здоров'я людини. Щороку в Україні помирає близько 10 тис. людей від неякісних алкогольних напоїв. Необхідність забезпечення національної безпеки від вживання неякісних алкогольних напоїв і тютюнових виробів спричинила виникнення інституту правового регулювання ринку алкоголю й тютюну. Важливим законодавчим актом у цій галузі є Закон України від 19 грудня 1995 р. "Про дер­жавне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньяч­ного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів". Він поширюється на обіг слабоалкогольних напоїв, таких як пиво, а та­кож на виробництво вин і алкогольних настоянок, які виготовлені громадянами в домашніх умовах для власного споживання.

Згідно із Законом, виробництво спиртів етилового (в тому чис­лі як лікарського засобу), етилового ректифікованого виноградно­го, етилового ректифікованого плодового може здійснюватися ли­ше на державних підприємствах за наявності в них ліцензій. Спирт коньячний і плодовий виготовляється на державних підприємствах, а також на інших підприємствах незалежно від форми власності, які станом на 1 січня 2001 р. мали відповідну ліцензію, повний тех­нологічний цикл виробництва коньяку та алкогольних напоїв за коньячною технологією, забезпечені спеціальною тарою для витри­мування спиртів, мають кваліфікованих фахівців і виробляють заз­начені спирти лише для потреб власного виробництва без права ре­алізації іншим суб'єктам підприємницької діяльності. Виробництво алкогольних напоїв та тютюнових виробів дозволяється суб'єктам підприємницької діяльності незалежно від форм власності за умо­ви одержання ліцензії. Рішення про проектування й будівництво нових спиртових виробництв приймається Кабінетом Міністрів України.

Виробництво спиртів — етилового, коньячного і плодового, етилового ректифікованого виноградного, етилового ректифікова­ного плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю пло­дового та алкогольних напоїв здійснюється за наявності внесених до Єдиного реєстру місць зберігання спирту. До цього Реєстру міс­ця зберігання спирту вносяться органами державної податкової служби. Спирт-сирець виноградний і спирт-сирець плодовий виго­товляють підприємства за наявності у них ліцензій незалежно від форми власності з правом реалізації як сировини іншим суб'єктам підприємницької діяльності, що мають ліцензії на виробництво спирту етилового, етилового ректифікованого виноградного або спирту етилового ректифікованого плодового.

Ліцензії на виробництво спиртів етилового, коньячного й пло­дового, етилового ректифікованого виноградного, етилового ректи­фікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів видаються, призупиняються та анулюються Міністерством фінансів України згідно з Положенням про порядок видачі спеціальних дозволів (лі­цензій) суб'єктам підприємницької діяльності на виробництво спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 липня 1996 р. № 855. Ліцензії на виробництво коньяку та алкогольних напоїв за коньяч­ною технологією видаються лише тим суб'єктам підприємницької діяльності, які мають повний технологічний цикл виробництва, в тому числі викурку й витримку. Ліцензії на виробництво спиртів — етилового, коньячного і плодового, етилового ректифікованого ви­ноградного, етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового — видаються суб'єктам підприємницької діяльності — юридичним особам, а на виробниц­тво алкогольних напоїв та тютюнових виробів — усім суб'єктам підприємницької діяльності. Ліцензії на виробництво тютюнових виробів видаються лише суб'єктам підприємницької діяльності, які мають повний технологічний цикл виробництва тютюнових виро­бів, зокрема виготовлення тютюнової суміші, сигаретні цехи. Для суб'єктів підприємницької діяльності, які отримали ліцензію на ви­робництво тютюнових виробів у порядку, визначеному законом, але не здійснюють повного циклу цього виробництва, ліцензія дій­сна до кінця її строку.

Підприємства, виробничі цехи, дільниці, лабораторії та інші структурні підрозділи, які здійснюють виробництво і контроль за виробництвом спиртів: етилового, коньячного й плодового, етило­вого ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифіко­ваного плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю пло­дового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів підлягають обов'язковій атестації на відповідність вимогам, встановленим чин­ними законодавчими актами України щодо забезпечення життя та здоров'я людей, охорони навколишнього природного середовища, повного технологічного циклу виробництва коньяку, алкогольних напоїв за коньячною технологією і тютюнових виробів, а також відповідність санітарним, пожежним, екологічним нормам і прави­лам. Ліцензія на право виробництва спиртів етилового, коньячно­го і плодового, етилового ректифікованого виноградного, етилово­го ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спир­ту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів ви­дається після атестації підприємства, яка є чинною протягом тер­міну дії зазначеної ліцензії.

Спирти етиловий, коньячний і плодовий, етиловий ректифіко­ваний виноградний, етиловий ректифікований плодовий, спирт-сирець виноградний, спирт-сирець плодовий, алкогольні напої та тютюнові вироби мають відповідати вимогам державних стандартів України і підлягають обов'язковій сертифікації згідно із Законом України від 17 травня 2001 р. "Про підтвердження відповідності".

Гуртова і роздрібна торгівля (в тому числі експорт) алкогольни­ми напоями і тютюновими виробами підлягає ліцензуванню згідно з Тимчасовим порядком видачі ліцензій на право імпорту, експорту, оптової торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алко­гольними напоями та тютюновими виробами і роздрібної торгівлі алкогольними напоями та тютюновими виробами, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 1996 р. № 493.