§ 3. Загальні засади створення та ліквідації суб'єктів аграрного господарювання

Відповідно до ст. ст. 87, 88 ЦК та ст. 57 ГК, установчими доку­ментами суб'єкта аграрного господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених чинним законодавством, статут (положення). В установчих доку­ментах мають бути зазначені найменування та місцезнаходження суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків і збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не перед­бачене законом.

У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утвори­ти суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльнос­ті щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, поря­док розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта гос­подарювання, які передбачені законом, а також порядок його ре­організації та ліквідації.

Статут суб'єкта господарювання має містити відомості про йо­го найменування й місцезнаходження, мету та предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших капіталів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління й контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта гос­подарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені зако­нодавством. Статут може містити й інші відомості, що не супере­чать законодавству.

Положенням визначається господарська компетенція органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб'єктів у випадках, визначених законом.

Статут (положення) затверджується власником майна (заснов­ником) суб'єкта господарювання чи його представниками, органа­ми або іншими суб'єктами.

Суб'єкт аграрного господарювання вважається створеним з дня його державної реєстрації. Виняток становлять лише особисті се­лянські господарства, які не є суб'єктами підприємницької діяль­ності й підлягають державному обліку тільки за місцем їх розташу­вання. Момент створення особистого селянського господарства не визначений чинним законодавством. Державна реєстрація колек­тивних сільськогосподарських підприємств і фермерських госпо­дарств здійснюється за правилами, встановленими Законом Украї­ни "Про фермерське господарство" та Положенням про порядок державної реєстрації колективного сільськогосподарського підпри­ємства¹. Порядок державної реєстрації всіх інших суб'єктів аграр­ного господарювання визначається ЦК і ГК та Законом України від 15 травня 2003 р. "Про державну реєстрацію". Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

Порушення встановленого законодавством порядку створення сільськогосподарського підприємства або невідповідність його ус­тановчих документів закону є підставою для відмови в державній реєстрації. Важливою гарантією прав засновників сільськогоспо­дарського підприємства є неприпустимість відмови в державній ре­єстрації такого підприємства з інших мотивів, зокрема, з приводу недоцільності. Відмова в державній реєстрації суб'єкта аграрного підприємництва, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.

Діяльність незареєстрованого суб'єкта аграрного господарюван­ня, який підлягає державній реєстрації, забороняється. Доходи, одержані таким суб'єктом, стягуються до Державного бюджету Ук­раїни у встановленому законом порядку.

Перереєстрація сільськогосподарського підприємства прова­диться в разі зміни форми власності, на якій засновано даний суб'єкт, або організаційної форми господарювання, або його най­менування і здійснюється в порядку, встановленому для його реєс­трації.

Скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта аграр­ного господарювання здійснюється за його особистою заявою, а та­кож на підставі рішення суду у випадках визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів, або здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим доку­ментам, або в інших випадках, передбачених чинним законодавст­вом. Скасування державної реєстрації припиняє господарську ді­яльність сільськогосподарського підприємства і є підставою для здійснення заходів щодо його ліквідації. Підприємство вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Такий запис робиться після затвер­дження ліквідаційного балансу.

Припинення діяльності сільськогосподарського підприємства здійснюється переданням всього майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, по­діл, перетворення) або внаслідок ліквідації.

Після злиття суб'єктів аграрного господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господа­рювання, що створений внаслідок злиття. У разі приєднання од­ного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки при­єднаних суб'єктів господарювання. Поділ суб'єкта господарюван­ня зумовлює перехід усіх його майнових прав і обов'язків за роз­дільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з но­вих суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поді­лу. У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господа­рювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балан­сом) у відповідних частках майнові права та обов'язки реорганізо­ваного суб'єкта. Наслідком перетворення одного суб'єкта господа­рювання в інший є перехід до новоутвореного суб'єкта господарю­вання всіх майнових прав і обов'язків попереднього суб'єкта гос­подарювання.

Суб'єкт аграрного господарювання ліквідується:

• 
  за рішенням його учасників або органу, уповноваженого на це установчими документами юридичної особи, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших ви­падках, передбачених установчими документами;
  
• 
  у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків передбачених чинним законодавством;
  
• 
  за рішенням суду про визнання ним недійсною державної ре­єстрації юридичної особи через допущені при її створенні пору­шення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встанов­лених законом.
  

По-перше, в разі продажу об'єктів нерухомості, які використо­вуються з метою сільськогосподарського виробництва та є у влас­ності сільськогосподарського підприємства, що визнано банкру­том, за інших рівних умов переважне право на придбання зазначе­них об'єктів належить сільськогосподарським підприємствам і фер­мерським господарствам, розташованим у даній місцевості.

По-друге, в разі ліквідації сільськогосподарського підприємства у зв'язку з визнанням його банкрутом звернення стягнення на зе­мельні ділянки, призначені для ведення товарного сільськогоспо­дарського виробництва, допускається у випадках, коли у цього під­приємства (власника землі) відсутнє інше майно, на яке може бу­ти звернене стягнення, якщо інше не запропоновано власником зе­мельної ділянки (ст. 139 ЗК).

По-третє, при введенні процедури розпорядження майном борж­ника аналіз фінансового становища сільськогосподарського,підпри­ємства повинен здійснюватися з урахуванням сезонності сільсько­господарського виробництва та його залежності від природно-кліма­тичних умов, а також можливості задоволення вимог кредиторів за рахунок доходів, які можуть бути одержані сільськогосподарським підприємством після закінчення відповідного періоду сільськогоспо­дарських робіт.

По-четверте, рішення про звернення з клопотанням до гос­подарського суду про санацію сільськогосподарських підпри­ємств приймається комітетом кредиторів за участю представни­ка органу місцевого самоврядування відповідної територіальної громади.

По-п'яте, санація сільськогосподарського підприємства вво­диться на строк до закінчення відповідного періоду сільськогоспо­дарських робіт з урахуванням часу, потрібного для реалізації виро­щеної (виробленої та переробленої) сільськогосподарської продук­ції. Зазначений строк не може перевищувати 15 місяців. У разі як­що протягом строку санації погіршилося фінансове становище сільськогосподарського підприємства у зв'язку із стихійним лихом, з епізоотіями та іншими несприятливими умовами, зазначений строк санації може бути продовжений на рік.

Ліквідація суб'єкта аграрного господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (ор­ганами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК. Ліквідацію суб'єкта гос­подарювання може бути також покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується (наприклад, на голову фермерського гос­подарства).

Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта аграрного господарювання, встановлює порядок та визначає стро­ки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій креди­торами, що не може бути меншим, ніж 2 місяці з дня оголошення про ліквідацію.

Ліквідаційна комісія або інший орган, який провадить ліквіда­цію суб'єкта господарювання, вміщує в офіційних друкованих ор­ганах повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки за­яви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідом­ляє персонально у письмовій формі у встановлені ГК чи спеціаль­ним законодавством строки. Одночасно ліквідаційна комісія вжи­ває необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованос­ті суб'єкта аграрного господарювання, який ліквідується, та вияв­лення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єкта господарювання.

Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта аграрного господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредитора­ми, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або орга­ну, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність і повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку.

Про необхідність змін говорять там, де існуючий стан речей не задовольняє. Ринкові перетворення й аграрна реформа запо­чатковані у зв'язку з тим, що стара радянська адміністративно-командна система господарювання показала свою неефектив­ність. Більшість колгоспів і радгоспів, утворених у ході насиль­ницької колективізації, були збитковими. У них впроваджувався позаекономічний примус до праці, відновлювалися феодальні методи експлуатації селян. Практикувався механізм "ножиць цін", тобто завищення цін на продукцію промисловості та зани­ження — на сільськогосподарську, що призвело до зубожіння се­ла. Внаслідок такого пограбування зростало відчуження селян від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до пра­ці, сільське господарство значно відставало від передових аграр­них технологій розвинених країн, що робило його щораз менш ефективним.

Механізм адміністративно-командної планової економіки пе­редбачав монополію державної власності на засоби виробництва, в тому числі природні ресурси, застосування жорстких методів бю­рократичного централізму в управлінні сільським господарством, тобто адміністративних наказів (команд) і примусу; самоврядуван­ня обмежувалося в усіх царинах суспільного життя, забезпечувала­ся майже повна зайнятість населення, але розподіл матеріальних благ здійснювався централізовано на плановій основі. Планування відігравало важливу роль, позаяк держава зосереджувала всі трудо­ві й матеріальні ресурси, а тому управляла ними для досягнення своїх цілей.

Що ж було поганим у плановій економіці? Безперечно, вона мала і свої плюси: майже 100% зайнятість населення, залучення практично всіх трудових і матеріальних резервів до суспільного розвитку, єдина централізована воля, яка спрямовувала суспільство на пошуки шляхів розвитку держави. Проте така система може бу­ти ефективною тільки за умови відсутності помилок в управлінні й плануванні: найменший прорахунок, помилка перекошували всю систему — саме через це й виникали дефіцити товарів широкого вжитку й черги у крамницях.

Але особливо негативним моментом планової економіки було -знищення стимулу людини до ефективної творчої праці. Повна зайнятість позбавляла людей страху втратити роботу, індивідуальна ініціатива не заохочувалася: від працівників вимагалося тільки ви­конувати команди. Це штучно зменшувало резерв інноваційного розвитку, що зрештою призвело до значного технологічного відста­вання країни від розвинених країн. А відсутність стимулів до твор­чої праці — до неефективного господарювання, невідповідального ставлення до своєї роботи і значного зниження якості вітчизняної продукції, а відтак — до зубожіння країни.

Що являє собою ринкова економіка й чому держава взяла курс на перехід до ринку? Ринкова економіка або ринкове господарство згідно з теорією Адама Сміта — це лад, в якому відбувається віль­на гра ринкових сил. Природною рушійною силою господарського розвитку є прагнення індивіда до реалізації своїх економічних ін­тересів. Дбаючи про свої інтереси, така економічно вільна особа покращує як свій добробут, так і примножує багатство суспільства¹. Рушійними економічними силами ринкової системи господарю­вання є приватна власність на засоби виробництва, вільна конку­ренція, яка вирівнює попит і пропозицію. Держава відіграє друго­рядну роль: організація охорони громадського порядку, освіти, оборони, розв'язання екологічних проблем тощо.

Це класична теорія ринкової економіки. Вона показала свою неефективність у часи великої економічної депресії в США та мо­нополізації ринку, що зумовило посилення державного регулюван­ня економічних процесів. Тому згодом виникли інші теорії: "соці­ального ринкового господарства", "держави загального добробуту" тощо, які передбачають змішану систему ведення господарства: ринкова економіка з різним ступенем державного регулювання. Приватна власність не заперечує державної власності, а ринкові за­кони — державного регулювання господарства. Ринкова система господарювання характеризується плюралізмом форм власності, регулюванням ринкових законів попиту і пропозиції. Вона має свої мінуси: певний рівень безробіття; високий рівень лібералізації, який, з огляду на український менталітет, був сприйнятий як все­дозволеність; відсутність централізованої системи державного пла­нування, що призвело певною мірою до відсутності ефективного управління господарськими процесами. Однак ринкова система має й свої істотні переваги: вищий рівень свободи і приватна влас­ність на засоби виробництва стимулюють приватну ініціативу, творчу діяльність, інноваційний розвиток господарства, впровад­ження новітніх технологій, а конкуренція — боротьбу за якість продукції, пошук ринків збуту, що задовольняє насамперед спожи­вача.

Проблемою України під час переходу до ринкових методів гос­подарювання є нерозуміння кінцевої моделі, на досягнення якої спрямовані ринкові перетворення. На початку реформ держава припустилася істотної помилки, зруйнувавши централізовану пла­нову систему господарювання, сподіваючись на формування кла­сичної ринкової економіки за теорією А. Сміта. При цьому не бу­ло єдиної програми чи концепції таких перетворень. Відсутність навчання керівництва підприємств і населення основам господа­рювання в нових умовах призвело до спаду виробництва й затяж­ної економічної кризи. Менталітет пересічного українця, змінений радянською системою, не дозволяв населенню ефективно скорис­татися всіма благами ринкової свободи. Це спричинило неефектив­ність економічних перетворень, особливо на селі, яке традиційно відзначалося консервативним менталітетом.

Зрештою з'ясувалося, що обійтися без державного регулювання ринкової економіки не можна. Згідно з Основними засадами і нап­рямами становлення економіки України в кризовий період, схвале­ними постановою Верховної Ради України від 15 червня 1994 р., курс було взято на формування змішаної системи господарювання: поєднання державного регулювання з приватною ініціативою. На­певне, така модель має бути найефективнішою: помилки централі­зованого державного управління тепер виправлятимуться приват­ними підприємствами: досвід Югославії показує, що навіть коли державне господарство було повністю зруйноване внаслідок вій­ськової операції НАТО, забезпечення населення продуктами спо­живання, завдяки приватному секторові народного господарства, практично лишилося на довоєнному рівні. Приватна ініціатива має стимулювати інноваційний розвиток держави. Така система має бу­ти гнучкішою та ефективнішою.

Для переходу на нові методи господарювання на селі потрібно було здійснити приватизацію державної власності на засоби сіль­ськогосподарського виробництва, в тому числі на землю, створен­ня необхідних господарських і правових умов становлення й роз­витку приватних господарств, зокрема формування інфраструктури аграрного ринку, а також навчання селян господарюванню в нових умовах. Існуюча в Україні модель ринкових перетворень передба­чає реалізацію перших двох напрямів, але третій — практично іг­норується. На селі тривалий час зберігалася адміністративно-ко­мандна система господарювання: селяни підкорялися головам кол­госпів і були практично позбавлені приватної ініціативи. Лише ос­таннім часом під впливом прикладів ефективного господарювання окремих фермерів та інших приватних господарств свідомість селя­нина змінюється: він дедалі більше починає розуміти як можна ви­користати переваги ринкової економіки.

Загалом ринкові реформи на селі поділяються на такі етапи:

І. Деклараційний етап (1990-1994 рр.): проголошення на офіцій­ному рівні курсу на ринкові перетворення, формування багатоук­ладної ринкової економіки, забезпечення приватної власності на засоби виробництва і на земельні ділянки. У цей час приймають законодавчі акти, які регулюють порядок зайняття підприємниць­кою діяльністю, встановлюють основні засади приватизації майна і землі, закріплюють право приватної власності, вільного ціноут­ворення. Разом з тим, ці норми-декларації не прийняли консерва­тивні селяни. І хоча на цьому етапі починається перетворення колгоспів на колективні сільськогосподарські підприємства, вони й надалі лишаються збитковими. Держава продовжує застосовува­ти щодо регулювання сільського господарства переважно нерин-кові методи адміністративно-командної системи господарювання: зберігаються "ножиці цін", сільськогосподарська продукція реалі­зується переважно державі за її замовленням і за фіксованими дер­жавними цінами. Держава централізовано продовжує забезпечува­ти село машинною технікою, пально-мастильними матеріалами, засобами захисту рослин, надає дотації і кредити. Незважаючи на це, сільське господарство залишається збитковим, а держава що­року списує борги сільськогосподарських підприємств. Хоча в цей час і виникають окремі фермерські господарства та інші приватні сільськогосподарські формування, це скоріше винятки з правила, ніж загальна тенденція, бо селянам невигідно створювати приват­ні господарства.

2. 
   Інфраструктурний етап (1995-1998 рр.): зусилля держави спрямовані на поступовий перехід до ринкових важелів управління сільським господарством і формування інфраструктури аграрного ринку. Початком його можна вважати 18 січня 1995 р. — дату прийняття Указу Президента України № 63/95 "Про заходи щодо реформування аграрних відносин", згідно з яким, селянам надали право самостійно розпоряджатися вирощеною сільськогосподар­ською продукцією, реалізуючи її за договорами через біржі, торго­ві та контрактові доми, заготівельні та посередницькі організації. У цей час створюються аграрні біржі, торгові доми, поступово фор­мується аграрна ринкова інфраструктура, відпрацьовуються меха­нізми вільного ціноутворення на сільськогосподарську продукцію і кредитування сільськогосподарських товаровиробників. Відтепер держава сама стає учасницею аграрного ринку й купує сільськогос­подарську продукцію для державних потреб через ринкові механіз­ми: на біржах, через аукціони тощо. Аграрна реформа прискорю­ється: провадиться приватизація та паювання землі й майна, зрос­тає кількість приватних господарських формувань на селі. Проте ринкові перетворення не передбачали проведення широкої кампа­нії просвіти селян, через це вони переважно залишаються в управ­лінні голів колгоспів і не користуються можливостями створювано­го аграрного ринку. Держава продовжує вживати не ринкові, а ад­міністративні заходи щодо забезпечення сільськогосподарських підприємств технікою, пально-мастильними матеріалами, а госпо­дарства залишаються збитковими і щороку держава змушена їм списувати борги. Вона поки що не має єдиної концепції аграрних реформ, тому провадить аграрні експерименти: виокремлює базові господарства для опрацювання ринкових моделей господарювання, вивчає та узагальнює їх досвід.
   
3. 
   Концептуальний етап (1998-1999 рр.): у цей час опрацьо­вуються концепції аграрної реформи. Якщо раніше реформи провадилися без належного концептуального обґрунтування і прорахунку вжитих заходів, що призвело до їх непослідовності та частковості, чого навіть не передбачали ідеологи реформ. Впродовж цього етапу на основі узагальнення попереднього дос­віду реформування опрацьовуються концепції аграрної реформи, що має забезпечити її комплексний і виважений характер. Його початком можна вважати 29 квітня 1998 р., коли Указом Прези­дента України затверджені Основні напрями розвитку агропро­мислового комплексу України на 1998-2000 роки. Власне цей до­кумент і був однією з перших комплексних концепцій аграрної реформи й розвитку аграрного ринку. Він охоплював різні цари­ни сільського господарства і був покликаний створити ідеологіч­не підґрунтя аграрних реформ. У цей час продовжує формувати­ся інфраструктура аграрного ринку, але вже на концептуальних засадах; запроваджується фіксований сільськогосподарський по­даток, який істотно зменшив податковий тягар на селян; закла­даються основи диференційованого розвитку аграрного ринку. Річ у тому, що право Європейської Спільноти передбачає дифе­ренційоване регулювання окремих секторів аграрного ринку: ринку цукру, зерна, олії, молока та ін. Україна, намагаючись застосувати свою правову систему до права ЄС, починає дифе­ренційовано регулювати різні сегменти аграрного ринку. В усьо­му іншому спостерігаються ті самі тенденції, що й за Інфрас-труктурного етапу.
   

5. 
   Закріплюючий етап (2001-2002 рр.): для того, щоб закріпити позитивні результати аграрної реформи, вживаються заходи щодо її моніторингу і подальшого формування інфраструктури аграрно­го ринку. В цей час приймається Закон України від 18 січня 2001 р. "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років". Він передбачає формування механізму застав­них закупок сільськогосподарської продукції (тобто можливості селян одразу продати продукцію державі та отримати кошти, а згодом, у разі її подорожчання на ринку, продати її іншому по­купцеві, повернувши державі кошти й відшкодувавши витрати на її зберігання). Передбачається податкове стимулювання сільсько­господарського виробництва, пільгове кредитування та страхуван­ня, розвиток лізингу й фондового ринку. Важливою складовою аграрної реформи стає запровадження системи сільськогоспо­дарських дорадчих служб. Концепцію становлення і розвитку мережі сільськогосподарських дорадчих служб в Україні затвер­джено наказом Мінагрополітики, Української академії аграрних наук і Національної академії наук України від 25 квітня 2001 р. № 114/36/165. Саме сільськогосподарські дорадчі служби покли­кані забезпечити ринкову просвіту селян. Це те, з чого треба бу­ло починати аграрну реформу. В Україні створюється близько 50 аграрних бірж, близько 600 агроторгових домів, понад 800 обслу­говуючих кооперативів, понад 19 тис. заготівельних пунктів. Пе­редбачаються заходи з розвитку експорту сільськогосподарської продукції. Запроваджується постачання села технікою, пально-мас­тильними матеріалами й добривами на ринкових засадах. Прийма­ються укази Президента України від 8 серпня 2002 р. № 694/2002 "Про заходи щодо прискорення розвитку аграрного ринку" і від 8 серпня 2002 р. № 695/2002 "Про заходи щодо розвитку іпотеч­ного ринку в Україні".
   
6. 
   Комплексний етап (з 2003 р. і до сьогодні): пов'язаний з Ком­плексною програмою розвитку аграрного ринку України на 2003-2004 роки, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 2003 р. № 271. Програма має комплексний характер і передбачає: формування інфраструктури аграрного ринку; розви­ток сільськогосподарських дорадчих служб для забезпечення рин­кової просвіти селян; забезпечення застосування високих іннова­ційних технологій у сільському господарстві; розвиток аграрної на­уки; виставкової та маркетингової діяльності та розв'язання цілої низки інших проблем. Ця програма дійсно має комплексний ха­рактер, оскільки ґрунтується на визначеній концепції аграрного ринку і охоплює різні аспекти його формування. Основні заходи з виконання зазначеної програми затверджені наказом Мінагрополі­тики України від 7 квітня 2003 р. № 98.